Кадрова політика в системі державної служби УРСР

В умовах післявоєнної відбудови народного господарства особливо гостро постало питання кадрового забезпечення всіх ланок державно- партійного керівництва. Проблема поглиблювалася значними втратами працівників адміністративно-управлінського апарату під час війни.

У 1946-1947 рр. процес заповнення посадовцями ділянок центральних і галузевих органів влади ускладнювався у зв'язку з повоєнним реформуванням системи державного управління, насамперед розукрупненням міністерств і, як наслідок, невпинним збільшенням номенклатурних посад. Ці прогалини у кадровому забезпеченні міністерств намагалися закрити за допомогою доукомплектування керівними працівниками інших центральних галузевих виконавчих установ. Наприклад, 22 червня 1946 р. Рада Міністрів УРСР ухвалила передати частину спеціалістів і управлінців з колишнього наркомату радгоспів для роботи у міністерстві тваринництва і міністерстві землеробства УРСР²⁶. Залучення молодих ініціативних працівників до управління під час війни не могло остаточно розв'язати кадрову проблему, оскільки у ході їхнього масового висування на керівну роботу нерідко потрапляли особи, що не мали ні досвіду керівництва, ні належної для виконання своїх обов'язків підготовки.

Потреба у кваліфікованих посадовцях змусила керівництво зосередити увагу на їхньому якісному підборі та розстановці. Контроль за державними управлінцями здійснювався через процедуру їхнього затвердження в партійних органах. Для вищих посадовців вона полягала у поданні Радою Міністрів УРСР клопотання про затвердження кандидатів на керівні посади перед ЦК КП(б)У.

Серйозні вади у кадровому забезпеченні як центральних, так і місцевих управлінських органів виявили проведені у 1946 р. перевірки. ЦК ВКП(б) критикував ЦК КП(б)У і міністерства УРСР у занадто поспішному висуванні кадрів, без належної процедури перевірки, інколи навіть без їхнього затвердження в парторганізаціях. Констатували, що деякі міністри здійснюють підбір працівників на підставі знайомств²⁹.

Принциповими вимогами до професійних управлінців під час включення їх до партійно-радянської номенклатури були: обов'язкове володіння теоретичними знаннями та практичними навичками, їхнє застосування у руслі безумовного дотримання директив вищих державно-партійних органів. Останньому положенню, а саме суворій дисциплінованості, якнайкраще відповідали демобілізовані фронтовики, на яких у перші повоєнні роки власне і була зроблена основна ставка для поповнення кадрового резерву в органах різного рівня. Позачергово їх приймали до партії, створили мережу республіканських і місцевих комісій для влаштування на роботу, надавали керівні посади у народному господарстві і висували на компартійну роботу. В УРСР у 1946 р. на високі керівні посади було призначено понад 2 тис. демобілізованих з Радянської армії. Понад 40% номенклатури ЦК КП(б)У становили учасники війни³⁰. Серед висуванців на керівну партроботу в першому півріччі 1946 р. половина теж були вчорашніми армійцями-комуністами³¹.

Поповнення управлінського апарату за рахунок демобілізованих фронтовиків привнесло у мирне життя зумовлену характерними рисами армійського побуту особливість - звичку до командування і послуху, сувору дисципліну, безумовну силу наказу.

Нестачу державних службовців частково породжувала й необхідність відновлення радянської політичної системи на щойно приєднаних територіях західних областей. Силами центрального державного апарату управління і місцевих органів виконавчої влади республіки передбачалося забезпечити цілковиту інтеграцію їх економічної системи до господарського комплексу СРСР. Першочерговими завданнями визнавалися проведення суцільної колективізації, а також посилення контролю партійно- радянських працівників за всіма сферами життя місцевого населення. Тож заповнити дефіцит державних службовців в означених областях належало представникам партійно-радянського апарату управління зі сходу УРСР та інших республік СРСР.

До середини 1946 р. зі східних регіонів СРСР були відряджені понад 86 тис. партійних і радянських працівників, спеціалістів у різних галузях народного господарства, освіти, культури та ін. Так, у 1946 р. вони обіймали 87,9% номенклатурних посад в обкомах партії Західної України³². У складі обкомів, міськкомів і райкомів КП(б)У на початок 1947 р. їхня кількість становила 32 617 осіб (51% від загальної кількості)³³. Посівши ключові посади в партійних і радянських органах західноукраїнського регіону, новоприбулі були чужинцями для його мешканців, у роботі керувалися лише наказами згори, нехтуючи специфікою місцевого життя.

Перевага вихідців зі східних областей УРСР та інших регіонів СРСР над місцевими кадрами виявилася й у представництві в радянських органах влади, серед керівників підприємств³⁴. Подібне становище спостерігалось, наприклад, у народній освіті Львівщини. Так, з-поміж 36 завідувачів міських і районних відділів народної освіти краю лише троє були місцевими, серед 39 працівників обласного відділу народної освіти - лише один, а у Львівському міському відділі - жодного³⁵.

З метою підвищення авторитету органів влади серед населення Західної України час від часу дії тамтешніх партійних осередків і радянських установ, особливо щодо недостатньо широкого залучення місцевих кадрів до системи управління, піддавалися критиці з боку центру. Вважалося, що місцеві жителі, обізнані на звичаях і традиціях регіону, зможуть ефективніше впливати на населення, втілюючи у життя політику партії. Як слушно зазначає В.Баран, такі заклики переважно мали формальний характер. Влада й надалі з недовірою ставилася до населення західних областей, надаючи перевагу відрядженим з інших регіонів. Тому частка «місцевих» у керівних партійних і державних органах залишалася вкрай низькою. У 1949 р. у складі парткомітетів західних областей загалом налічувалося лише 7,0% місцевих комуністів, у тому числі в Чернівецькій області - 4, Дрогобицькій - 10, Тернопільській - 15, Станіславській - 16, Ровенській - 18%³⁶.

Узагальнена характеристика основних кадрових проблем на західноукраїнських теренах була дана 26 травня 1953 р. на засіданні президії ЦК КПРС. Ішлося про те, що майже всі керівні посади обіймали працівники немісцевого походження, а серед директорів вузів Львова, де більшість дисциплін викладалася російською мовою, не було жодного представника Західної України. Відзначалася безперспективність ведення боротьби з українським підпіллям суто репресивними методами, засуджувалися репресії щодо півмільйона осіб упродовж 1944-1952 рр. Унаслідок різкої критики на адресу керівництва УРСР замість Л.Мельникова на посаду секретаря ЦК Компартії України був рекомендований О.Кириченко³⁷.

Намічена партією державна політика в Західній Україні здійснювалася за допомогою традиційних для тоталітарного режиму методів, шляхом адміністративного примусу та репресій. Подібна практика «переконування» у перевазі радянської політико-економічної системи викликала активний опір з боку населення. Нерідко озброєні загони ОУН і УПА влаштовували напади на партробітників і радянських посадовців.

Складні проблеми розвитку радянського суспільства актуалізували завдання професійної підготовки чиновників і партробітників, освітній рівень яких був, м'яко кажучи, досить низьким, як для державних службовців. Для заповнення кадрових втрат 2 серпня 1946 р. ЦК ВКП(б) ухвалив постанову «Про підготовку і перепідготовку керівних партійних і радянських працівників», згідно з якою впродовж 3-4 років ставилося завдання створити мережу партшкіл і курсів. Наприклад, за планом підготовки в УРСР на 1946 р. пройти навчання мали 7830 голів і 8450 секретарів сільрад³⁸.

29 серпня 1946 р. запрацювала Республіканська партійна школа при ЦК КП(б) У з дворічним терміном навчання. У 1948 р. її було перетворено на Київську вищу партійну школу й одночасно збільшено термін навчання до 3 років. При ній з 1946 р. діяли 6-місячні парткурси, розраховані для навчання 200 осіб. У 1946 р. було створено 5 міжобласних партійних шкіл з дворічним терміном навчанням при Харківському, Сталінському, Одеському, Дніпропетровському та Львівському обкомах КП(б)У, річну республіканську школу партійно-радянських працівників у Харкові на 200 осіб, річну партшколу при Закарпатському обкомі партії на 100 осіб, 6-місячні республіканські курси газетних працівників на 150 осіб у Харкові, а також сім 6-місячних партійних курсів при п'яти вищеназваних обласних партшколах, а також Чернігівському і Чернівецькому обкомах партії. Загальна кількість слухачів партійних шкіл і курсів у перший рік у становила 2935 осіб³⁹.

Контингент слухачів парткурсів у 1946 р. складався в основному з голів і секретарів сільрад, переважно українців за національністю. Приміром, із 118 курсантів першого набору Київських обласних курсів голів сільрад було 58 осіб, секретарів - 60, з них 113 українців, 4 росіян; за статтю - 75 чоловіків, 43 жінки; за партійною приналежністю - 42 члени ВКП(б), 13 кандидатів у члени партії, 23 комсомольця, 63 безпартійних.

Навчальний план курсів містив цілу низку предметів. Зокрема, слухачі могли ознайомитися з такими «дисциплінами»: «Короткий курс історії ВКП(б)», «Книга тов. Сталіна «Про Велику Вітчизняну війну Радянського Союзу», «Питання партійного і Радянського будівництва», «Конституції СРСР і УРСР», «Питання роботи промисловості і сільського господарства області та республіки», «Пропаганда п'ятирічного плану», «Українські буржуазні націоналісти - агенти фашизму й вороги українського народу», «Політична карта світу», «Українська мова» (24 години), «Російська мова» (35 годин), а також «Сучасна російська література» (факультативно)⁴².

Під час організації навчання в різних областях було виявлено чимало недоліків. Серед них - несвоєчасне укомплектування курсів, відсутність посібників, наочних засобів навчання; траплялися навіть випадки нестачі паперу й олівців, як, наприклад, на початковій стадії навчання при обласних курсах у Києві⁴³. Проблемою для влаштування багатьох курсів була відсутність гуртожитків. Через це, наприклад, у Ровенській області із запланованих 80 осіб було викликано на навчання тільки 34. Для них запроваджувалися щомісячні стипендії: голови сільрад отримували 200 руб., секретарі - 150 руб.⁴⁴

Великі обсяги роботи органів юстиції в післявоєнний період особливо посилили потребу у збільшенні контингенту відповідних кваліфікаційних кадрів. Джерелами поповнення органів правосуддя у перші повоєнні роки були демобілізовані або повернені з евакуації колишні працівники судів, створений резерв Наркомюсту УРСР з числа інвалідів війни, випускників юридичних факультетів у Києві, Одесі та Харкові. З метою працевлаштування підготовлених правників у правоохоронні та судові інстанції 5 жовтня 1946 р. ЦК ВКП(б) видав постанову «Про розширення і поліпшення юридичної освіти в країні». В українських освітянських центрах, а також у Львові було запроваджено юридичне навчання у дворічних юридичних школах. Велике значення для розвитку правової науки в Україні мало створення в 1949 р. в системі Академії наук УРСР Сектора держави і права як самостійної науково-дослідної установи.

Нестачу національних управлінських кадрів в УРСР певною мірою спричинило й проведення на всій території республіки перевірки особових справ тих комуністів, що перебували під час війни на окупованій території. Для цього в різних областях республіки при обкомах партії утворювалися спеціальні партколегії. За підсумками їхньої роботи ЦК КП(б)У дало критичну оцінку роботі місцевих партійних осередків, зазначивши їх засміченість неблагонадійними елементами. Враховуючи критичні зауваження головного партійного органу країни, партійні колегії та комітети «посилили пильність», виносячи під час розгляду подібних справ значно більше рішень про виключення з партії. Скажімо, у 1947 р. від загальної кількості виключених з партії (1360 осіб) більшу частину - 883 особи (66%) - становили ті, хто перебував на окупованій території⁴⁵.

Розвиток державної служби багато в чому залежав й від особистих поглядів Сталіна на принципи та засоби управління. Номенклатурний принцип керівництва складав основу сталінського режиму, коли з допомогою репресій і терору була ви- будувана чітка система беззастережної підлеглості й підконтрольності нижчих ланок вищим. Іншими принципами були: дотримання балансу сил між окремими угрупованнями партійного і державного бомонду; угамування владних амбіцій серед авторитетних політиків із оточення В.Молотова, А.Мікояна, Л.Кагановича, Л.Берія, А.Жданова, Г.Маленкова шляхом висування молодих кадрів на високі адміністративно-управлінські посади. Разом із тим підходи кремлівського владики в галузі управління, складовими якої були постійні реорганізації і кадрові перестановки, унеможливлювали створення потужної регіональної бюрократії.

Нерідким явищем були зміни, що відбувалися в апараті вищої виконавчої влади - Раді Міністрів СРСР. У 1946-1950 рр. змінилося чотири міністри Збройних Сил СРСР (Й.Сталін, М.Булганін - двічі, О.Василевський), з 1946 до 1953 р. - три міністри МДБ (В.Меркулов, В.Абакумов, С.Ігнатьєв). Кожний новий керівник проводив «перетряску» кадрів. Подібна ситуація спостерігалась й на нижчих щаблях влади.

Будучи такими ж «гвинтиками» тоталітарної системи, як і маса пересічних громадян, державні службовці не могли себе убезпечити від свавілля репресивної машини. Не захищало від переслідувань і перебування в лавах партії.

З метою встановлення ідеологічного диктату в усіх сферах суспільного життя і жорсткої дисципліни серед державних і партійних службовців, а також для боротьби з інакомисленням у березні 1947 р. за ініціативи головного кремлівського ідеолога

A. Жданова було ухвалено постанову Ради Міністрів СРСР і ЦК ВКП(б) «Про створення судів честі в міністерствах СРСР і центральних відомствах». Це були виборні строком на 1 рік органи, які складалися із працівників закладів, де вони утворювалися. Коло повноважень «судів честі» було окреслено розглядом справ, пов'язаних з антидержавними й антигромадськими вчинками державних службовців, висловленням громадського осуду та правом звернення до слідчих органів. Утім, «суди честі» були непопулярними й не дали бажаного ефекту. Згодом Сталін утратив інтерес до такої форми «виховної роботи» інтелігенції та держслужбовців. Постанови про суди честі й усі їхні рішення були скасовані, тільки-но Сталін помер.

Контроль за кадрами набув більш жорсткого характеру після запровадження у 1947 р. нових норм кримінального права, пов'язаних із розголошенням державної таємниці, втратою секретних документів та ін. Порушення посадовими особами закону передбачало суворе покарання - позбавлення волі на строк від 8 до 12 років⁴⁶.

Ухвалення Верховною Радою СРСР цього закону відкрило шлюзи до розгортання нової хвилі репресій проти держслужбовців і партійних функціонерів. Найгучні- шими замовними справами цієї доби стали терористичні акції проти воєначальників (Г.Жукова, В.Гордова, Ф.Рибальченка, Г.Кулика), діячів авіаційної промисловості, партійних працівників, які постраждали через сфабриковану «Ленінградську справу». В 1951-1952 рр. у зв'язку з закритим листом ЦК ВКП(б) про злочинну діяльність міністра

B. Абакумова і суттєві недоліки в роботі очолюваного ним МДБ розпочалися арешти серед керівного складу міністерства.

Боротьба за владу в державі, розпочата після смерті Й.Сталіна, особливий відгомін мала у міністерстві внутрішніх справ УРСР, утвореному в березні 1953 р. Міністром був призначений генерал-лейтенант П.Мешик, який керувався у своїй діяльності вказівками Л.Берія. Основним напрямком роботи нового міністра стали дії, спрямовані на послаблення партійного контролю над МВС. Отже, були здійснені значні кадрові перестановки: з посад заступників міністра були усунуті службовці, які прийшли на цю роботу з партійних органів, трохи менше двох місяців знадобилося й для заміни всього керівництва обласних управлінь МВС УРСР⁴⁷.

3.