§ 1 .Реформування органів влади і управління в повоєнні РОКИ

Державно-правовий розвиток Української РСР у піс­лявоєнні роки відбувався відповідно до нових реалій внутрі­шнього та міжнародного життя Радянського Союзу. Спричи­нений Другою світовою війною перерозподіл сил спричинив нове загострення протиборства політичних систем, відомого під назвою «холодна війна».

Водночас вкрай тяжким було становище розореного війною і сталінською системою управління сільського госпо­дарства. Вивезення продовольства заради геополітичних ін­тересів, а також жахлива посуха спричинили у 1946 — 1947 рр. новий голодомор в українських селах, жертвами якого стали понад 800 тис. чоловік. Черговим антинародним кро­ком стала ліквідація у 1946 р. греко-католицької церкви в Західній Україні, а 1949 року вона була ліквідована й на За­карпатті.

Після смерті Сталіна (5 березня 1953 р.) боротьба за владу у вищому партійно-державному керівництві завер­шилася перемогою М. Хрущова, який у вересні 1953 р. став першим секретарем ЦК КПРС. Відбулися зміни в партій­ному та радянському керівництві УРСР, областей, районів. У червні 1953 р. першим секретарем ЦК КПУ став О. Кири­ченко. У лютому 1956 р. делегати ХХ з'їзду КПРС заслухали доповідь М. Хрущова про культ особи Сталіна, у липні

1956 р. було опубліковано постанову ЦК КПРС «Про подо­лання культу особи і його наслідків». Розпочався період де- сталінізації, або, за влучним визначенням письменника І. Еренбурга, «хрущовська відлига».

Перші післявоєнні вибори до Верховної Ради УРСР, яка офіційно залишалася вищим органом влади в респуб­ліці, відбулися 9 лютого 1947 р. Порядок обрання, форми ді­яльності й структура вищого органу влади не зазнали знач­них змін.

Указом Президії Верховної Ради УРСР від 25 березня 1946 р. Рада Народних Комісарів Української РСР була пе­ретворена відповідно до перейменування союзного уряду та з урахуванням міжнародної практики на Раду Міністрів Ук­раїнської РСР. Народні комісаріати УРСР були переймено­вані у міністерства УРСР. У процесі десталінізації відбува­вся перерозподіл компетенції між союзними й республіка­нськими урядовими органами на користь останніх. Зменшу­валася кількість загальносоюзних міністерств і збільшува­лася кількість союзно-республіканських. Ліквідація зайвих та паралельно існуючих установ дало змогу упрдовж 1954 — 1956 рр. скоротити апарат управління майже на 100 тис. осіб.

Розширенню повноважень республік сприяв Закон СРСР від 11 лютого 1957 р. «Про віднесення до відання сою­зних республік розв'язання питань обласного, крайового ад­міністративно-територіального устрою». До Конституції СРСР не входило положення про те, що «до відання СРСР відноситься затвердження утворення нових областей та

країв». За Союзом РСР залишалося лише «затвердження утворення нових автономних республік та автономних обла­стей у складі союзних республік».

Спроба радикально змінити систему управління наро­дним господарством у напрямі її децентралізації розпоча­лася з ухваленням у травні 1957р. Закону СРСР «Про пода­льше вдосконалення організації управління промисловістю й будівництвом» та однойменного закону УРСР.

Раднаргоспи у межах економічних адміністративних районів керували підприємствами промисловості та іншими господарськими організаціями, які раніше підпорядковува­лися загальносоюзним і союзно-республіканським міністер­ствам. У середині районів успішно здійснювалася спеціалі­зація й кооперування споріднених підприємств, з'явилася перспектива розвитку у напрямі економічної самостійності республіки. Однак управління через РНГ послаблювало централізоване галузеве керівництво, спричинило пору­шення технічної політики. Із метою позбутися наслідків де­централізації у 1960 р. було створено республіканський РНГ, а 1962 року — Вища рада народного господарства СРСР (ВРНГ СРСР).

Для проведення прогресивної технічної політики на галузевих підприємствах, підпорядкованих ВРНГ СРСР, були створені галузеві державні комітети. Поряд із ними створювалися виробничі державні комітети (газової про­мисловості, середнього машинобудування, енергетики), яким, на відміну від галузевих, підпорядковувалися підпри-

ємства певної галузі. Голови держкомітетів наділялися пра­вами міністрів СРСР. Але всі ці заходи лише ускладнили становище.

Постановою ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР «Про по­ліпшення управління промисловістю» від 30 вересня 1965 р. раднаргоспи було ліквідовано. Управління промисловістю знову почало здійснюватися за галузевим принципом через загальносоюзні та союзно-республіканські міністерства.

У 1954 р. відзначалося 300-річчя возз’єднання Укра­їни з Росією. У січні 1954 р. Кам'янець-Подільську область було перейменовано у Хмельницьку, а обласний центр, ста­родавнє українське місто Проскурів, — у м. Хмельницький.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 19 лютого 1954 р. було затверджене спільне подання Президії Верхов­ної Ради Російської Радянської Соціалістичної Республіки та Президії Верховної Ради УРСР про передачу Кримської області із складу Російської Радянської Федеративної Соці­алістичної Республіки до складу Української Радянської Со­ціалістичної Республіки. Передання обґрунтовувалося, як зазначалося в указі, спільністю економіки, територіальною близькістю, тісними господарськими й культурними зв'яз­ками між Кримською областю та Українською РСР. Зако­ном СРСР «Про передачу Кримської області із складу РРФСР до Української РСР» від 26 квітня 1954 р. зазначе­ний указ було затверджено і внесено відповідні зміни до ст. 22 і 23 Конституції СРСР.

Враховуючи, що цей факт по-різному трактується в іс­торичній та соціально-політичній літературі, зазначимо, що зміна територіального устрою союзних республік відбулася цілковито відповідно до норм чинних на той час Конститу­цій РРФСР та УРСР, Конституції СРСР, зокрема ст. 14, 18, 146. Процедура ухвалення рішення також відповідає право­вим нормам, що існували на той час. Указ Президії Верхов­

ної Ради СРСР від 19 лютого 1954 р., Закон СРСР від 26 кві­тня1954 р. про передачу Кримської області із складу РРФСР до Української РСР є легітимними правовими ак­тами радянської влади.

У грудні 1962 р. обласні ради були поділені за вироб­ничою ознакою на сільські і промислові. Негативні нас­лідки поділу, що руйнував єдність рад, виявилися очевид­ними.

Реорганізація державного життя у повоєнний період стосувалася судових та правоохоронних органів. Після ска­сування у вересні 1945 р. широкої юрисдикції військових трибуналів відновилася в повному обсязі юрисдикція на­родних, обласних судів та Верховного Суду України.

У 1947 р. Верховна Рада УРСР обрала на п'ять років но­вий склад Верховного Суду. Упродовж 1947 — 1948 рр. сесі­ями обласних рад депутатів трудящих терміном у п'ять ро­ків було обрано нові склади обласних судів.30 січня 1949 р. уперше відповідно до Конституції УРСР (ст. 108) і Закону СРСР про судоустрій 1938 р. проводилися вибори народних суддів громадянами району на основі загального, прямого і рівного права при таємному голосуванні. Порядок виборів детально визначався у Положенні про вибори народних су­дів від 10 жовтня 1948 р. Народні судді та народні засідателі обиралися на три роки. Для кандидатів встановлювався ві­ковий ценз 23 роки.

Скасовувався порядок накладання стягнень на суддів у дисциплінарному порядку (їх накладали міністр юстиції, голови облуправлінь юстиції, голови обласних та крайових судів). За Положенням про дисциплінарну відповідальність суддів від 15 липня 1948р. право накладати стягнення на су­ддів надавалося спеціальним колегіям у дисциплінарних справах при обласних і Верховному судах.

Внаслідок реформування управління судовою систе­мою у травні 1956р. були ліквідовані Міністерство юстиції СРСР та обласні й крайові управління юстиції. Мін'юст УРСР, як і інших республік, дістав статус союзно-республі­канського міністерства. На обласні суди покладалися невла­

стиві для судових органів функції керівництва нотаріаль­ними конторами, виконанням судовихрішень і вироків у ча­стині майнових стягнень, контролю за всією діяльністю на­родних судів, проведення в них ревізій. Народні суди діс­тали право призначати судових виконавців. Проте спроба децентралізувати управління судовою системою виявилася невдалою і 1962року поновився попередній порядок зага­льного керівництва судами з боку Мін'юсту та його органів.

За новим Положенням про Верховний Суд СРСР від 12 лютого 1956 р. вищому органу радянської судової сис­теми надавалося право законодавчої ініціативи. Важливою складовою роботи Верховного Суду СРСР стала аналітично- роз'яснювальна діяльність (аналіз та узагальнення судової практики, надання роз'яснень судам із питань застосування законодавства при розгляді судових справ). Наглядові ж фу­нкції Верховного Суду скорочувалися: переважна більшість наглядових проваджень здійснювалася на республікансь­кому рівні. До складу Верховного Суду СРСР входили: пле­нум Верховного Суду, Судова колегія з цивільних справ, Су­дова колегія із кримінальних справ, Воєнна колегія. Чле­нами Верховного Суду СРСР за посадою ставали також го­лови верховних судів союзних республік.

Завдання правосуддя та нові засади реформування судової системи визначили ухвалені наприкінці 1958 р. Ос­нови законодавства про судоустрій Союзу РСР, союзних і ав­тономних республік та Закон про судоустрій УРСР від 30 че­рвня 1960 р. Зміни стосувалися, передусім, організації і дія­льності низової ланки судової системи. Замість дільничної системи народних судів встановлювалися єдині народні суди району чи міста, які тепер обиралися не на три, а на п'ять років. Народні засідателі обиралися на два роки збо­рами трудових колективів. Судові справи між суддями роз­поділялися за територіальним принципом, за кожним суд­дею закріплювалася певна територія району (міста). На­родні суди мали звітувати про свою діяльність перед відпо­відними радами, а народні судді — перед виборцями.

Підвищенню ролі громадськості у здійсненні правосу­ддя сприяло створення керованих судами самодіяльних ор­

ганів — Рад народних засідателів. Відновили діяльність то­вариські суди, що виникли у 20-х роках для боротьби з пору­шниками дисципліни праці. Відповідно до Положення про товариські суди Української РСР від 15 серпня 1961 р., до їх підсудності належали справи про антигромадські вчинки і злочини, за вчинення яких не передбачалося кримінальне покарання. Товариські суди застосовували переважно за­ходи громадського впливу і лише в разі необхідності могли порушувати клопотання перед народними судами про засто­сування кримінального покарання. Справи розглядалися ко­легіально у складі трьох членів товариського суду.

Закон про судоустрій УРСР 1960 р. вніс зміни у право­вий статус адвокатури. Зазначалося, що колегії адвокатів є добровільними об'єднаннями осіб, які займаються адвокат­ською діяльністю. Відповідно до норм кримінального і циві­льного судочинства, адвокат допускався до участі у розгляді будь-якої кримінальної і цивільної справи. 25 вересня 1962 р. було ухвалено Положення про адвокатуру УРСР, яке значно посилило роль місцевих рад депутатів трудящих у керівництві діяльністю адвокатури. Новим у Положенні був розділ про права і обов'язки адвоката. Адвокат був зобов'я­заний не розголошувати відомостей, що були повідомлені йому довірителем у зв'язку із наданням юридичної допомоги у справі. Тому адвокат не міг бути допитаний як свідок про обставини, що стали йому відомими у зв'язку з виконанням обов'язків захисника у справі. Йому заборонялося відмовля­тися від узятого на себе захисту обвинуваченого.

Завдання, права та обов'язки, форми і методи діяльно­сті прокуратури визначало ухвалене 24 травня 1955 р. Поло­ження про прокурорський нагляд в СРСР. Серед завдань прокуратури важливе місце посідала охорона політичних, трудових, житлових та інших особистих і майнових прав громадян. Вищий нагляд за дотриманням законів міністерс­твами, підпорядкованими їм підприємствами і службовими особами, а також громадянами СРСР покладався на Генера­льного прокурора СРСР. Органи прокуратури на місцях під­порядковувались Генеральному прокуророві і мали здійс­нювати нагляд за законністю незалежно від впливу місце-

вих органів влади. Встановлювався десятиденний термін ро­зглядупротестів прокурорів щодо виявлених фактів пору­шеннязаконності в управлінні.

У повоєнний період відбувалася реорганізація органів держбезпеки та внутрішніх справ. Після смерті Й. Сталіна у 1953 р. Л. Берія, намагаючись захопити владу, ініціював об'єднання окремих міністерств держбезпеки (МДБ) і внут­рішніх справ (МВС) в одне міністерство (МВС СРСР) і очо­лив його. Проте після арешту Л. Берії органи держбезпеки знову відокремлюються. Для керівництва ними при Раді Мі­ністрів СРСР утворюється Комітет державної безпеки (КДБ).

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 30 грудня 1956 р. розпочалася децентралізація органів внутрішніх справ. Обласні управління МВС були підпорядковані облас­ним радам депутатів трудящих, а управління, відділи (відді­лення) міліції в містах і районах перетворювалися на управ­ління, відділи (відділення) міліції виконкомів місцевих рад депутатів трудящих. 1960 року у зв'язку з ліквідацією МВС СРСР керівництво органами внутрішніх справ повністю пе­редавалося МВС союзних республік. 5 вересня 1962 р. ор­гани внутрішніх справ були перейменовані в органи охо­рони громадського порядку.

Важливим кроком на шляху їх зміцнення було ухва­лення у 1962 р. нового Положення про міліцію, тексту при­сяги особового складу міліції, встановлення щорічного від­значення Дня радянської міліції.

Із 1963 р. органам охорони громадського порядку було надано право проводити попереднє слідство.