3.4.1. Умови вступу на публічну службу

Доступ до публічної служби у більшості країн на сьогодні підпорядковується двом принципам — рівності і достойностей. З одного боку законодавство декларує забезпечення рівного до­ступу своїх громадян до публічної служби.

З іншого боку, цілком виправданим є намагання керівни­ків усіх рівнів публічної адміністрації залучити до служби осіб, здатних найбільш ефективно виконувати встановлені завдання і функції. Тут варто зауважити, що принцип рівного доступу має на меті передусім захист прав особи, тоді як відбір за здібностя­ми ґрунтується на інтересі служби чи адміністрації загалом.

На фактичний вступ на службу найдостойніших впливають й інші чинники. Зокрема, відсоток професіоналів об'єктивно збільшується із зростанням економічної привабливості публіч­ної служби порівняно із працею у приватному секторі. Проте на­віть при менших доходах працюючих публічна служба має до­волі істотні переваги перед бізнесом чи найманій праці у ньому (стабільність, особливе пенсійне забезпечення), і тому пропози­ція ринку праці завжди є достатньою. Інша річ — яким чином відбувається набір на публічну службу найкомпетентніших осіб.

цьому ми зупинимось детальніше у наступному підрозділі.

Умови доступу до публічної служби об'єктивно різняться

У різних країнах, проте можна виокремити цілу низку вимог,

що є спільними для більшості країн. Попередніми умовами, зок­рема, є:

1) громадянство держави, на службу якої вступає особа.

— у країнах Європейського Союзу — громадяни з інших де­ржав цього утворення мають доступ до більшості посад публіч­ної служби; наприклад, відповідно до параграфу 7 німецького Федерального закону про чиновників службовців «призначений чиновником може бути тільки той, хто є німцем на підставі стат­ті 116 Основного закону або має громадянство однієї з держав— членів Європейської співдружності»⁷⁸;

— окремі категорії посад публічної служби, наприклад, викладачів вищих навчальних закладів можуть займатись іно­земними громадянами.

Проте загалом вимога громадянства є досить жорсткою у біль­шості держав і фактично абсолютною для функціонерів.

1) повна дієздатність особи — зокрема, така умова міститься у параграфі 17 закону Чеської Республіки «Про службу держав­них службовців у адміністративних установах і про винагороду державних службовців та інших працівників адміністративних установ»⁷⁹.

2) володіння державною мовою (мовами) — ця вимога зумов­лена характером наступної роботи публічних службовців, що по­лягає в активному використанні і, відповідно, знанні державної мови (мов) для виконання покладених завдань і функцій; знан­ня іноземних мов звичайно заохочується, проте є обов'язковою передумовою для обіймання лише окремих категорій посад пуб­лічної служби.

перебування у межах певного віку. Законодавство зарубіж­них країн може закріплювати як мінімальний вік вступу на пуб­лічну службу, так і максимальний. Загальний мінімальний вік у більшості європейських країн становить 18 років, у деяких країнах — 20 років (Данія)⁸⁰, але для обіймання багатьох посад цей вік є вищим, що зумовлено також об'єктивною потребою завершення освітньої підготовки. У Німеччині значно вищим є мінімальний вік для обіймання постійних посад і становить 27 років, адже для того, щоб на них претендувати тут (як і в бага­тьох інших державах), необхідно пройти підготовчу службу.

Закріплення максимального віку вступу на публічну служ­бу зумовлене, очевидно, двома причинами.

3) наявність відповідної освіти, необхідної для обіймання тієї чи іншої посади. Тут варто зазначити, що градації для зайняття конкретних посад є дуже значними: для зайняття одних посад достатньо середньої освіти, для інших необхідною є наявність вищої зі ступенем бакалавра чи магістра. Напрями освітньої підготовки зрозуміло різняться для різних служб, проте варто зауважити, що в Німеччині більшість чиновників мають юри­дичну освіту.

4) відсутність судимості у претендента на обіймання держав­ної посади; у більшості випадків ця вимога стосується лише осіб, що вчинили умисні злочини, тобто, попереднє вчинення злочи­ну з необережності не виключає можливості вступу на публічну службу, хоча й напевно береться до уваги при проведенні кон­курсів.

5) фізична (медична) придатність для обіймання певної поса­ди; тобто, мова йде про відповідний стан здоров'я претендента, для перевірки якого у Бельгії, Швеції та Нідерландах існує спе­ціальна медична служба.

6) дотримання військового законодавства — претендент чо­ловічої статі повинен або уже пройти військову службу або бути звільненим від неї.

7) попередній професійний ДОСВІД Є умовою вступу на публічну службу у тих країнах, де меншу увагу приділяють рівню освітньої підготовки і, зокрема, у Швеції, Фінляндії та Нідер­ландах.

8) проходження підготовчої практики або стажування. Як ми уже згадували, в багатьох державах набути постійний статус публічного службовця можна лише після служби протягом пев­ного періоду. За змістом це є випробувальний термін, після за­кінчення якого особа звільняється і може претендувати на пос­тійну посаду. Зокрема, відповідно до згадуваного німецького Федерального закону про чиновників, для роботи на посадах середньої службової категорії вимагається підготовча практика протягом одного року, а на посадах підвищеної службової кате­горії — протягом трьох років⁸³.

Резюмуючи, відзначимо, що дотримання вищеперелічених умов є лише передумовою вступу на публічну службу, для чого слід пройти спеціальну процедуру набору.