ТЕМА 4. УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВА ТА ПРАВО ЗА П. СКОРОПАДСЬКОГО (2 год.)

1. Загальна характеристика періоду приходу П. Скоропадського до влади.

2. Перші конституційні акти П. Скоропадського: Грамота до всьо­го українського народу та Тимчасові закони Української Дер­жави: їх характеристика і значення.

3. Органи державної влади та управління Української Держави.

4. Судова система та судочинство Української Держави.

5. Характеристика права.

6. Причини падіння режиму П. Скоропадського.

Методичні рекомендації

Готуючись до цієї теми, слід пам'ятати, що правова невизначе­ність найважливіших положень державної політики УЦ Ради трива­ла практично до останніх її часів. Це частково пов'язано з тим, що УЦ Рада проголосила незалежність Української Держави за умов, коли українська нація не була теоретично і практично підготовлена до формування національної держави. На той час в УНР існувало принаймні три політичні течії, які дотримувалися майже діаметраль­но протилежних поглядів, що послаблювало національний розвиток в цілому. Більша ж частина українців дотримувалась консерватив­них поглядів і вважала, що уряд УНР провадить занадто радикальну політику.

Фатальну роль тут також відіграли брак єдиного могутнього на­ціонального фронту всіх українців у боротьбі за державність, неви­значеність з боку влади питання приватної власності на землю і від­сутність боєздатної армії.

Помилки керівників УНР у галузі розробки земельного законо­давства та в проведенні політики децентралізації державного управ­ління як принципу організації місцевого управління також виявились досить значними. На жаль, вирішення цих проблем не здійснила б і Конституція УНР 1918 р., бо на час її прийняття вона фактично лише частково відповідала вимогам реального життя. Невдала спроба вирі­шення національного питання в УНР також мала негативні наслідки.

З поваленням УЦ Ради закінчився перший етап відродження української державності на початку ХХ ст., який охопив шлях від вимоги національно-територіальної автономії до проголошення по­вної незалежності України.

Навесні 1918 р. економічна розруха, невизначеність політики уряду, загострення анархо-кримінальної ситуації в УНР та німецько- австрійська окупація призвели до падіння авторитету УЦ Ради і розчарування населення у формах її правління. По всій Україні про­ходили збори землевласників та підприємців, на яких закликали до встановлення дієздатної влади і відновлення приватної власності на землю, заводи і фабрики.

Фактично невиразність юридичного тлумачення інституту влас­ності в УНР відразу ж створила прецедент для замаху на майнові права її громадян, тому питання права приватної власності, особли­во на землю, залишалось в Україні одним із головних невирішених питань того часу.

Спроби УЦ Ради ліквідувати поміщицьке та церковне землеволо­діння викликало невдоволення не лише поміщиків, а і значної час­тини заможних селян. Оскільки влада на місцях була неспроможна контролювати законність та правопорядок, у різних місцевостях України почали виникати паралельні органи влади, що нерідко при­зводило до збройних конфліктів з місцевою адміністрацією.

У березні 1918 р. у Києві було засновано Українську Народну Громаду, яка об’єднувала землевласників, старшин Першого Україн­ського корпусу, козаків громадського об'єднання «Вільне козацтво» та колишніх військових. Її програма передбачала створення дієздат­ного уряду, відбудову армії та адміністративного апарату тощо. Ре­формація, згідно з програмою, передбачалась мирним шляхом, без диктатури будь-якої верстви населення в суспільстві й із забезпечен­ням рівних можливостей для участі всіх суспільних станів у політич­ному житті держави.

Слід зазначити, що анархо-кримінальна ситуація в Україні навес­ні 1918 р. не влаштовувала й Німеччину, яка в умовах Першої світо­вої війни вбачала, що «німецька окупація України перетворюється на «безладний захід» з одним лише наслідком: руки Німеччини будуть зв'язані на Сході, тоді як військо буде потрібне на Заході».

За таких умов для усунення з політичної арени УЦ Ради, яка за­важала військовим планам Антанти, вже не було ніяких перешкод. Але введення безпосереднього військового управління окупаційних держав в Україні дипломати не вважали за кращий спосіб вирішен­ня проблеми. Відтак гостро постало питання про обрання нового, «зручного» окупаційним військам, українського уряду.

29 квітня 1918 р. на з'їзді Союзу землевласників у Києві, який ре­презентував інтереси заможного та середнього селянства, гетьманом України обрали П. Скоропадського. Вибір кандидатури гетьмана був зумовлений низкою суттєвих чинників: по-перше, П. Скоропадський мав гетьманський родовід; по-друге, належав до найбільших землев­ласників і послідовно захищав їхні інтереси; по-третє, як лідер віль­ного козацтва і командир І Українського корпусу, будучи при цьому талановитим оратором, він мав популярність серед населення.

Головні вимоги союзників до запланованого ними нового україн­ського уряду остаточно були визначені 24 квітня 1918 р. на спільній нараді німецького генерала К. Гренера та генерала П. Скоропадсько­го. Згідно з її рішеннями Україна повинна була, зокрема: 1) відмо­витись від власного війська, крім поліцейських частин, поки союз­ні війська стоятимуть на її території; 2) віддавати своїх громадян за вчинення злочинів проти союзних військ під юрисдикцію німецько- австрійських військово-польових судів; 3) дозволити союзникам «ого­родити українську юстицію від терору всяких політичних організа­цій» (тобто санкціонувати їхні каральні дії на окупованій території.); 4) погодитися зі звільненням із державних установ «соціалістичних» елементів і розпустити земельні комітети; 5) відновити право приват­ної власності і сплату селянами вартості отриманої землі.

Антидержавний заколот стався вночі 29 квітня 1918 р., коли під час обговорення Конституції УНР до залу, де працювали члени УЦ Ради, увійшли німецькі військові й заарештували всіх присутніх, поінформувавши їх про ліквідацію уряду УНР на підставі двох до­кументів нової влади: «Грамоти до всіх українських громадян і ко­заків» та «Законів про тимчасовий державний устрій Української Держави».

З перших днів обрання гетьман почав діяти рішуче, відразу ж відкинувши політику УЦ Ради. В історико-правовій літературі по- різному визначається форма Української Держави та характер прав­ління П. Скоропадського.

Так, наприклад, «Енциклопедія українознавства» (за редакцією В. Кубійвича) визнає її конституційною монархією з гетьманом на чолі як носієм монархічної влади. Відомий конституціоналіст А. Яковлєв у праці «Основи Конституції УНР» визначає форму державного ладу за часів П. Скоропадського як монархію на чолі з абсолютним монархом. У довіднику «Великий Жовтень і громадян­ська війна на Україні» гетьманщину називають контрреволюційною буржуазно-поміщицькою диктатурою з маріонетковим урядом, очо­леним колишнім царським генералом П. Скоропадським.

Для більш об’єктивної оцінки цього питання тут слід звернути увагу на заяву Ради Міністрів Української Держави від 10 травня 1918 р., в якій зазначалось, що «Гетьман не змагає стати самодерж­цем. Назва гетьмана се втілення в історичній національно-українській формі ідеї незалежної й вільної України. Стоячи на чолі Українсько­го Уряду, гетьман тим самим відновляє й закріплює в народній свідо­мості думку про непорушні народні й козацькі вольності».

У заяві також зазначалось, що «головна задача Уряду, який має тимчасовий перехідний характер, це - зміцнити на Україні держав­ний лад і в умовах повного спокою та справжньої волі довести краї­ну до хвилі скликання народного представництва...». По суті виходи­ло, що новий режим формально визнавав установлену Конституцією УНР суверенність українського народу як державного чинника, що має право остаточно вирішувати про форму тривалого державного ладу та тривалого режиму. Сам гетьман обіцяв підпорядкуватися суверенній волі народу, як тільки вона виявиться у вільних вибо­рах, через що виходить, що він репрезентувався не як самодержець, а як «тимчасовий президент» України на чолі уряду «тимчасового характеру», хоча сам термін «президент» не набув тоді загального визнання. Таким чином, форму правління, яку було запроваджено за П.

Щодо тверджень окремих авторів, які вважають, що відбулося повернення до монархії, зауважимо, що гетьман не вважав себе за монарха, не намагався закріпити в нормативних документах початок нової династії, не прийняв закону про престолонаслідування і не за­кріпив у Законі «Про тимчасовий державний устрій України» поло­ження про права і привілеї монаршої родини, як, наприклад, це було зроблено у Зводі Законів Російської імперії. Тобто у квітні-травні 1918 р. він не намагався утворити легально закріплений інститут правлячої династії.

Сам П. Скоропадський неодноразово підкреслював, що «голова держави має у сфері особистих і громадянських прав звичайний ста­тус громадянина... має обмежений строк своїх повноважень».

Ознаками монархічної форми правління періоду П. Скоропад­ського можна вважати відсутність правової відповідальності голови держави за вчинені ним дії за час перебування на своєму посту, зо­середження вищої державної влади в руках виключно гетьмана та відсутність парламенту як вищого представницького органу.

Загальновідомо, що будь-який диктаторський режим, керуючись державними інтересами, видає досить часто за них свої власні інтер­еси. Не став винятком у цьому плані й гетьманський уряд. Бажання гетьмана підпорядкувати собі всі гілки влади були також зумовлені загальним становищем в Україні, яке потребувало від уряду негай­них суворих заходів. Проте встановлення диктатури 1918 р. не було остаточною метою проекту державного будівництва Української Держави гетьмана, а лише тимчасовою необхідністю складного часу, і про це яскраво свідчить його діяльність у галузі державного будів­ництва.

29 квітня 1918 р. з'явились два документи державотворчого ха­рактеру. По-перше, це «Грамота гетьмана до українського народу», в якій віддзеркалюються багато з намірів гетьмана. У цьому докумен­ті привертає увагу форма звернення П. Скоропадського до народу: «Всім Вам, козаки і громадяни України.».

Доцільно наголосити, що однією з провідних ідей П. Скоропад­ського, яка знайшла своє відображення в «Грамоті» гетьмана та в деяких інших правових актах Гетьманату, було повернення в Україну кращих давніх традицій гетьманства і козацтва. Передусім ця ідея була тісно пов'язана з проектом гетьмана щодо формування постій­ної української армії.

У зазначеній «Грамоті» гетьман визначив свою головну мету: «Створити здібний до державної праці сильний уряд; відбудувати армію і адміністративний апарат... і за їх поміччю відбудувати по­рядок, опертий на праві, провести необхідні політичні і соціальні реформи». Саме там П. Скоропадський проголосив себе «Гетьманом всієї України» і зазначав, що «управління Україною буде провади­тися через призначений ним Кабінет Міністрів і остаточне обґрун­тування нижче долучених до цього законів про тимчасовий держав­ний устрій України». Принцип поділу влади в «Грамоті» також не застосовувався. Отже, демократичний режим УНР був повалений і замінений на одноособову диктатуру.

Усі органи влади УНР, а також земельні комітети з того самого дня були розпущені; усі міністри і товариші - звільнені. Передба­чалось найближчим часом видати Закон «Про порядок виборів до Українського Сейму». Права приватної власності - як фундамент культури і цивілізації - здійснялися повною мірою. Скасовувалась переважна більшість розпоряджень колишнього українського уряду, а також російського Тимчасового уряду.

Заслуговує на увагу і той факт, що в «Грамоті» ми не знаходимо назви «Українська Народна Республіка», а натомість у неї вживаєть­ся новий термін «Українська Держава». Окремі науковці, як 1918 р., так і тепер вважають, що з формально-правового боку колишня назва зберігала законну силу, оскільки П. Скоропадський окремим законом чи відповідним пунктом закону не скасовував колишньої урядової «Української Народної Республіки». Проте з цим важко погодитись, бо з правового погляду назву «Українська Держава» використовують автори «Грамоти» та «Законів про тимчасовий державний устрій України» як офіційну назву держави. Так, у ст. 1 «Законів» зазначе­но, що «влада управління належить виключно до Гетьмана України в межах всієї Української Держави». Тобто територія держави точно зазначається в документі за офіційною назвою. Це ми бачимо й у ст. 4 «Законів», де йдеться про те, що «Гетьман є вищий керівничий всіх зносин Української Держави з закордонними». Отже, ця назва визначена як офіційна і для зарубіжних країн. Крім того, у Законі «Про титул іменем якого твориться Суд на Україні», виданому Радою Міністрів Української Держави від 3 травня 1918 р., зазначалось: «1. Закон УЦ Ради від 10 листопада 1917 р. про виправу Суду іменем УНР касується. 2. Суд на Україні твориться іменем закону Україн­ської Держави». Нижче була розміщена пояснювальна записка, яка тлумачила заміну Закону УЦ Ради з причин заміни офіційної назви держави. Це повністю підтверджує безпідставність висловлювань з приводу того, що офіційної назви держави 1918 р. не було.

У «Грамоті» гетьман також обіцяв: «Прийняти міри по відчужен­ню земель по дійсній їх вартості від великих власників, для наді­лення земельними участками малоземельних хліборобів». Стосовно ж урегулювання відносин з робітничим класом, у «Грамоті» П. Ско­ропадський гарантував забезпечення соціальних, економічних та по­літичних прав робітничого класу.

В економічній і фінансовій галузях України відбудовувалася по­вна свобода ринку: «Відчиняється широкий простір приватного під­приємництва і ініціативи».

Цього самого дня було видано ще один документ державотворчо­го характеру - «Закони про тимчасовий державний устрій України». Сама назва свідчить про ступінь його значення. Як відомо, нову Кон­ституцію мав виробити та прийняти Сейм України, який так і не був скликаний. Отже, «Закони» поінформували населення України про обсяг влади нового режиму.

Слід зазначити, що «Закони про тимчасовий державний устрій України» вміщують 80 відсотків реципованого нормативного матері­алу зі Зводу Законів Російської імперії 1906 р.

У розділі «Про гетьманську владу» П. Скоропадський закріпив виключно свої повноваження на верховне управління всією Україн­ською Державою. У ст. 2 зазначалось, що гетьман стверджує закони і «без його санкцій ніякий закон не може мати сили». Гетьман мав право призначати отамана Ради Міністрів, який формував склад Ка­бінету з подальшим його затвердженням, мав право затверджувати і скасовувати Кабінет у повному його складі, приймати і звільняти інших посадових осіб. Гетьман був вищим керівником усіх зносин держави за кордоном, Верховним воєводою Української армії і фло­ту. Йому належало право оголошення окремих областей на військо­вому, облоговому або виключному становищі, право помилування засуджених чи полегшення кари. Так, як і колись у Російській імперії накази царя, накази гетьмана в Українській Державі закріплювались міністром. При цьому де-юре в «Законах» закріплювалось широке коло прав та свобод людини: недоторканність оселі, рівність усіх громадян перед законом, свобода віросповідання, право гуртування громад і спілок у межах, не заперечених законом, свобода вибору праці, право придбавати і відособлювати майно. Власність проголо­шувалась неторканою.

Проте де-факто ці права неодноразово порушувались. Найперше це стосується права приватної власності, зокрема права на купівлю- продаж землі. З одного боку, більшість нормативних актів гетьман­ського уряду були спрямовані передусім на захист прав та інтересів власника, але вони порушувалися, коли ситуація в державі змінюва­лась і вимагала іншого. Наприклад, діяв Закон «Про примусову рек­візицію житлових приміщень для казенних потреб», який у цілому не сприяв захисту приватної власності. Також, провадячи політику «ефективної влади», гетьман підписав Закон «Про Статут попере­дньої цензури друкованих видань», який теж не відповідав принципу правової держави і духові «Законів».

З юридичного боку, заслуговує на увагу спроба гетьмана поділи­ти населення на козаків і не козаків, що відображено в нормативних документах того часу. У чому тут причина?

На відміну від цілей уряду УНР в Українській Державі козацтву надавалась роль помічника «державної варти». Взагалі у справі поновлення козацтва гетьман бажав досягти дві головні мети: по- перше, створити заможну верству середніх землевласників, яка б мала сильні історичні та культурні традиції, основані на православ­ній вірі; по-друге, мати з часом надійне військо, яке б не піддавалося більшовицькій агітації, а по-третє, гетьман сподівався втягти в орбі­ту Української Держави інші козацькі землі: Кубань і Донеччину.

Діяльність козацтва регламентував стверджений Генеральним Секретаріатом 13 листопада Статут «Вільного козацтва на Украї­ні». Вищим органом цього товариства були загальні збори, а ухвали приймалися простою більшістю голосів, тобто була встановлена ви­борність усіх посадових осіб козацтва, що свідчить про дотриман­ня історичних традицій гетьманом. Проте, не бажаючи утворення військово-політичної опозиції в Україні, П. Скоропадський створив «урізане» політико-правове становище військовослужбовців у дер­жаві, яке разюче відрізнялося від становища інших громадян, що, безумовно, було порушенням загальних прав і свобод людини і гро­мадянина. За існуючим на той час положенням, користуватися ак­тивним виборчим правом до громадських і державних установ забо­ронялося не лише старшинам і козакам, а й особам вільного найму, хоча пасивне виборче право за ними залишалося. А якщо старшини чи козаки були обрані до тієї чи іншої законодавчої або громадської установи, то від військової служби вони звільнялися.

Слід зазначити, що в нормативних актах Української Держави не було чіткого визначення, хто може бути зарахований до «козаків», а хто - до «громадян», що дає підстави сприймати це як терміно­логічний натяк гетьмана на майбутній поділ суспільства на стани. Не прояснив це положення і Закон «Про громадянство Української Держави» від 2 липня 1918 р.

Аналізуючи «Закони», певний інтерес викликає також створен­ня нового спеціального органу - Фінансової Ради. Згідно із ст. 38, Фінансова Рада є вища народна інституція у справах державно­го кредиту і фінансової політики. До компетенції Ради входило: «1) Обміркування часу і умов здійснення державних позичок; 2) Об­мірковування справ дотичних державного кредиту, а також питань грошового обороту...». Склад Ради та її рішення розглядалися та стверджувались гетьманом.

У сьомому розділі «Про Генеральний Суд» зазначалось: «Гене­ральний Суд Української Держави установить вищого захисника за­кону та Вищий Суд України у справах судових та адміністративних». Порівняно з Конституцією УНР суттєвих розбіжностей тут немає, крім зміни порядку призначення генеральних суддів. Якщо в УНР Генеральний Суд складався з колегії, яку обирали Всенародними Зборами, то «порядкуючий Генеральний Суддя» та всі генеральні судді призначались виключно гетьманом.

У «Законах» практично не було врегульоване питання про компе­тенцію та порядок організації органів місцевого самоврядування, а парламент у цьому акті взагалі не передбачався. Проте хоча гетьман і набув необмеженої влади, реальної влади в Україні він був позбавле­ний - адже він значно залежав від німецького командування і не зміг заручитися підтримкою українських політичних партій.

Отже «Закони» безумовно мали тимчасовий характер і були роз­раховані на вирішення найневідкладніших справ, Конституція ж у державі мала б з'явитись пізніше, тому багато важливих питань з подальшого державотворення в Україні залишились поза цим до­кументом. Гетьманський уряд намагався заповнити цю прогалину шляхом видання окремих законодавчих актів, найважливіші з яких розглядатимуться в наступних підрозділах.

Першого серпня 1918 р. Радою Міністрів був затверджений «Тимчасовий Закон про верховне управління державою на випадок смерті, тяжкої хвороби і перебування поза межами держави Ясно­вельможного пана Гетьмана всієї України». Цей документ можна вважати доповненням до попередніх «Законів про тимчасовий дер­жавний устрій України».

На зазначені в Законі випадки у ст.ст. 1-2 передбачалось ство­рення тріумвірату - колегії верховних правителів держави з трьох осіб, одного з яких заздалегідь визначав сам гетьман, одного обирав Державний Сенат і одного - Рада Міністрів. Фактично цей Закон не можна вважати законом про спадкоємність престолу, бо в документі припускалась можливість передачі влади не виключно родинному спадкоємцеві за правом первородства, а будь-якій особі за бажанням гетьмана.

Привертає увагу те, що гетьман визначав не тільки свого на­ступника, а й наступника названого ним наступника. Так, на випа­док від'їзду гетьмана поза межі держави він мав право, за власним бажанням, передати на час своєї відсутності владні повноваження Колегії у складі трьох осіб, з яких одну визначав сам, а дві інші обирались Державним Сенатом і Радою Міністрів. Цей Закон було застосовано, коли гетьман виїхав на зустріч з німецьким імпера­тором.

Надаючи загальну характеристику правової системи Української Держави, слід зазначити її чіткість та логічність, яка в першу чергу ґрунтувалася на використанні гетьманом таких ідей, як рівність усіх громадян перед законом та верховенство права в державі.

У галузі конституційного права реально діючою була лише тим­часова Конституція, яку ми розглянули. Через брак часу ця ситуація так і не встигла змінитися, хоча в період з травня по жовтень 1918 р. в Українській Державі розробляли проекти Конституції. Цей процес в Україні ускладнювався, оскільки уряд не підтримували політичні партії. У Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України в м. Києві зберігаються два нереалізованих про­екти Конституції Української Держави.

Перший проект Конституції Української Держави має вигляд ма­шинописної чернетки без зазначення часу його вироблення та автор­ського підпису. Він складається з 39 статей і не має розподілу на роз­діли. Можливо, що в цьому документі втрачене закінчення.

Зміст проекту відображає прагнення автора створити парламен­тарну демократично-правову державу, але аналіз документа свідчить про обмежену конституційну обізнаність автора (чи авторів).

Згідно з проектом, Українська Держава визначалась державою суверенною і самостійною з неподільною територією (ст.ст. 1-3). Повнота публічних прав належить усім її громадянам, і позбавлення їх було можливим лише постановою суду (ст. 4). У проекті закріплю­валась неможливість подвійного громадянства (ст. 5). Громадянська та політична правоздатність визначалась з двадцятирічного віку й усі громадяни держави вважались рівними в правах, незалежно від свого походження і заможності (ст.ст. 6-7).

Верховним законодавчим органом Української Держави за про­ектом був парламент (ст. 14). Вища виконавча влада належала Раді Міністрів (ст. 15), а вищим судовим органом передбачався Генераль­ний Суд (ст. 16).

Згідно з проектом, парламент обирався на підставі загальних, та­ємних, рівних і пропорційних виборів усіма правоздатними грома­дянами (ст. 17) за принципом - один депутат від ста тисяч громадян (ст. 18). Депутатом парламенту, терміном на чотири роки, мав право бути обраним кожний не обмежений у правах громадянин Україн­ської Держави (ст.ст. 19, 22), якому надавалось право депутатського імунітету (ст. 20).

Парламент повинен був збиратись не менш як на дві сесії що­року, з перервою між сесіями не більш ніж три місяці. Всі справи в парламенті, крім зміни Конституції, проголошення війни, укладення миру та віддання під суд міністрів, вирішувались на підставі загаль­ного рівного голосування, а щодо зазначених справ, то їх вирішували «спеціальною більшістю» (ст. 26). Для ухвали зміни Конституції по­трібно було дві треті присутніх депутатів, і ухвала стане правосиль­ною лише тоді, коли її підтвердить звичайна більшість парламенту в новому складі (ст. 28).

Закони, ухвалені парламентом, повинен був публікувати держав­ний секретар (ст. 29), а дійсним закон ставав після схвалення його головою держави (ст. 32), але якщо закон двічі не діставав схвален­ня голови держави, але був двічі ухвалений парламентом, то наби­рав чинності.

Далі, у ст.ст. 33 і 34 зазначалось, що Рада Міністрів, яку формує голова держави, діставала свої повноваження від парламенту і перед ним звітувала.

У проекті припускалась можливість припинення громадянських свобод лише з дозволу парламенту, не більше як упродовж 6 місяців, але не під час виборів до нього.

Проект передбачав наявність інституту глави Української Держа­ви з переліком його повноважень. У проекті немає статей, які сто­суються компетенції місцевих органів влади, армії, бюджету, дер­жавної символіки та загальних напрямів внутрішньої та зовнішньої політики держави, це свідчить про те, що подальшого тексту взагалі не було, або про його недосконалість.

Другий проект має назву «Проект Основних Законів Української Держави». Він становить машинописну чернетку без вказівки часу розробки та авторських підписів. За проектом передбачалось утво­рення спадкової конституційної монархії на чолі з королем (ст. 24) - верховним главою держави, особою священною і недоторканною. Йому надавалось право розпуску парламенту і встановлення терміну нових виборів, проголошення війни, укладення миру, призначення і звільнення міністрів та всіх інших посадових осіб, здійснення вер­ховного командування збройними силами, жалування графських та інших титулів, помилування тощо. У ст. 24 зазначалось, що «з коро­лівським Українським престолом нераздельни престоли і титули Ве­ликого Князя Київського і Гетьмана Всєя Україна і войск козацких». Згодом, уже не в проекті, був доданий титул «Короля Галицького».

Безумовно, що в цьому проекті відобразилась монархічна орієн­тація її авторів щодо подальшого українського державного будівни­цтва, унаслідок чого, вірогідно, проект залишився без реалізації.

Жоден акт короля з питань управління державою не ставав чин­ним, якщо він не мав підпису міністру, «який тім самим приймає на себе за цей акт відповідальність» (ст. 30). Згідно із ст. 34, жоден закон не міг бути скасованим чи призупиненим інакше як тільки си­лою закону, а відповідальність посадових осіб за його порушення не відкладалась, якщо таке порушення сталось з розпорядження вищо­го керівництва (ст. 33).

Парламент за проектом мав назву «Державна Рада» (ст. 27, розд. ІІІ) і поділявся на дві палати: верхню - Генеральну Раду у складі 150 осіб та нижню - Раду депутатів - із 600 членів. Третину членів верхньої палати король мав призначати довічно, інші 100 обирали­ся терміном на 6 років. Компетенція і порядок роботи парламенту в проекті не передбачались, також як і порядок прийняття Конституції. Вірогідно, що конституція мала прийматись королівською грамотою, а зміни в ній вводились згідно із загальним законодавчим порядком.

У першому розділі проекту автори затверджували перелік за­гальних прав та свобод громадян держави. Характерно, що так саме, як і в інших законодавчих актах часів Гетьманату, у цьому розділі автори передбачали розподіл українського населення на козаків і не козаків.

Згідно із ст. 1 зазначеного розділу, всі українські громадяни і ко­заки, без різниці їхньої національності, віри, у своїх політичних і громадянських правах визнавались рівними перед законом. Кожно­му громадянинові Української Держави надавалась гарантія свободи віросповідання (ст. 2), слова (ст. 4), недоторканність особи та житла (ст. 6). Заборонялась перлюстрація приватної кореспонденції, окрім випадків, передбачених законом (ст. 5). Жодна людина не могла бути покарана інакше як на підставі закону і тільки встановленою судо­вою владою (ст.ст. 7-9).

За проектом досить не стандартно вирішувалось питання забез­печення права власності. Так, у ст. 11 зазначалось, що ніхто не може бути позбавленим своєї власності інакше як заради суспільної ко­ристі у випадках, визначених законом, з виплатою винагороди. Пе­редбачалась обов’язкова початкова освіта, за винятком хворих дітей (ст. 13). Право громадян на збори теж було гарантовано проектом, але на умовах встановлення окремих обмежень, наприклад місць проведення зборів, присутності представників місцевої влади, попе­реднього повідомлення цієї влади (ст. 14).

Статтею 18 проекту захищалось право всіх народностей України «на вільне культурне самовизначення», вживання ними рідної мови та облаштування навчальних закладів. Українська мова визнавалась загальнодержавною для всіх державних установ, армії і флоту, але при цьому було зроблено зауваження, що місцеві мови були повинні користуватись підтримкою закону.

Для управління державою король призначав Голову Міністрів - Державного Канцлера та міністрів, які в сукупності складали Раду Міністрів на чолі з Державним Канцлером. Вони повинні були від­повідати перед Сенатом та Державною Радою за загальний рух дер­жавного управління.

П’ятий розділ проекту був присвячений місцевому управлінню. Згідно із ст. 71, Україна поділялась на староства, повіти, волості та сільські общини. Місцеве управління складалось з органів централь­ного управління та органів самоврядування (ст. 72).

У шостому розділі зазначалось, що Сенат реорганізується як вер­ховний охоронець закону. Він мав складатись з трьох Касаційних департаментів: «адміністративного, карного та цивільного». У сво­єму загальному складі Сенат планувався як вищий верховний суд з правом оголошення законів, визначення відповідальності міністрів та загального нагляду за законністю дій судових установ та посадо­вих осіб. Будь-яка залежність Сенату від міністра юстиції скасову­валась.

Сьомий розділ містив перехідні положення.

Як бачимо, обидва проекти Конституції були пронизані ідеями парламентаризму та правової держави, і хоч вони не зовсім збігалися з поглядами гетьмана, передусім у галузі розподілу влади і компетен­ції глави держави, їх можна вважати як спробу розбудови незалежної держави, головною метою якої було забезпечення самоврядування населення, загальних прав та свобод людини, гідності особи, розви­тку науки, освіти та культури громадян України, а також - їх рівності перед законом.

Аналізуючи систему права в Українській Державі, слід пам'ятати, що законотворча діяльність у той період відбувалась у дуже склад­них політичних та економічних умовах. За браком кваліфікованих юристів досить часто силу законів надавали постановам, розпоря­дженням і навіть пояснювальним запискам окремих міністрів.

Гетьманська адміністрація де-факто визнавала окремі закони УЦ Ради. Переглянувши їх, нова влада скасувала лише ті, які суперечи­ли політичним засадам Української Держави. Також були запозичені окремі нормативні акти Російської імперії. Так, наприклад, влітку в Україні відновлюється дія царського Закону «Про покарання за участь в деяких страйках» від 2 грудня 1905 р. У митній справі було відновлено дію Митного Статуту Російської імперії 1910 р.

У цілому, законодавча діяльність в Українській Державі була роз­почата з чіткого визначення правових основ процесу законотворчос­ті. Ще в «Законах про тимчасовий державний устрій», у ст. 23, зазна­чалось: «Українська Держава керується на твердих основах законів, виданих в установленій черзі».

Серед законів конституційного значення періоду правління П. Скоропадського також треба відзначити такі Закони, як: «Про гро­мадянство Української держави» від 2 липня 1918 р., «Про утворення Державного Сенату» від 8 липня 1918 р. і Грамоту П. Скоропадського «Про федерацію України з Росією» від 14 листопада 1918 р.

Як уже зазначалось, «Тимчасові Закони» зменшили громадянські свободи, що були за доби УЦР. На підставі ст. 11 «Законів», в якій було записано, що «умови придбання прав Українського козацтва і громадянства, рівно їх загублення визначаються законом», 2 липня 1918 р. був виданий Закон «Про громадянство Української Держа­ви». Ухвалений Радою Міністрів, цей Закон складався з 22 статей.

Перша стаття Закону визначала: «Під громадянством Української Держави розуміється та державно-правова приналежність людини до неї, що надає особі права й обов'язки українського громадянина». Подвійне громадянство чи підданство заборонялось.

Громадянами Української Держави вважались: 1. Усі російські піддані, що перебували на Україні під час видання цього закону, якщо вони згідні; 2. Усякий, хто народився на території України, хоч би він постійно перебував поза її межами за умови, коли він подасть про те заявку упродовж року після досягнення повноліття; 3. Ті особи, котрі самі або їхні батьки поселялися в Україні, але під час видання цього Закону перебували поза її межами, якщо року від дня його оголошення звернулись з проханням зарахувати їх до гро­мадян Української Держави. Інші особи набували українське грома­дянство шляхом: «а) народження від громадян Української Держави, б) шлюбом чужоземки з українським громадянином, в) усиновлен­ням чужоземця до 17-го віку громадянином Української Держави, г) натуралізацією».

Слід відмітити, що відразу після оголошення цього Закону укра­їнські консульства в Росії, встановлені там внаслідок домовленості гетьмана з більшовиками, були засипані заявами від численних про­хачів, які бажали за будь-яку ціну виїхати в Україну.

Наступний крок у державному будівництві Української Держави був зумовлений реформою системи місцевого самоврядування. Ре­форма розпочалась зі скасування попередньої, створеної за часів УЦ Ради, системи самоврядування, після чого 14 травня 1918 р. Мініс­терство внутрішніх справ видало наказ про офіційне призначення старост замість колишніх комісарів.

Аналізуючи причини поразки уряду УНР, П. Скоропадський ро­зумів, що будь-яка державна влада, яка не може себе захистити та забезпечити правопорядок, приречена на провал. Враховуючи ту складну ситуацію, яка склалась внаслідок загострення відносин у державі між селянством, робітничим класом та великими і серед­німи власниками, гетьман намагався забезпечити органи місцево­го самоврядування від непокори владі та відвертого протистояння. Відтак гетьманський уряд стикнувся з необхідністю вжити непо­пулярних заходів, зокрема адміністративного і кримінального при­мусу. Це відразу відбивало зовнішню очевидність суперечності між його декларативними оголошеннями і засобами їх досягнення, що робило владу гетьмана вкрай вразливою з боку опозиційних вислов­лювань.

З метою забезпечення законності і спокою, 18 травня 1918 р. було затверджено тимчасову постанову «Про зміну існуючих законів про міліцію і утворення Державної варти». Вже сама назва свідчить про державний статус охоронців. Міліція підпорядковувалася безпосе­редньо старостам, зокрема на рівні губернії функціонував помічник- інспектор Державної варти, а на рівні повіту - начальник повітової Державної варти.

Під час оголошення в місцевості воєнного стану владні керівні повноваження переходили від МВС до головнокомандувача чи ко­мандувачів арміями. Тобто гетьман передусім намагався чітко відо­кремити функції армії від внутрішніх охоронних органів на підставі нормативного визначення їхніх дій у мирний і воєнний час.

Законом «Про утворення Управління Київського столичного ота­мана» від 1 серпня 1918 р. за зразком колишнього російського гра­доначальства утворилося Управління Столичного Отамана. Подібне Управління міського Отамана діяло і в Одесі. Восени, на підставі урядової постанови від 17 жовтня 1918 р., на допомогу Державній варті почали формуватися добровільні дружини в містах.

Головними фігурами, що здійснювали владу на місцях в Україн­ській Державі, були подібні до російських губернаторів і повітових ісправників градоначальники, губернські та повітові старости, місь­кі отамани. А Законом «Про вибори до земств» від 5 вересня 1918 р. відновлювалась діяльність земських установ. Сама модель місцево­го самоврядування була аналогічна тій, що діяла раніше в Російській імперії, проте вона також мала і свої особливості.

За часів Гетьманату здійснювалася мілітаризація цивільного апа­рату управління. Як уже згадувалося, П. Скоропадський був при­хильником української державницької традиції, особливо періоду другої половини ХУІІ - першої половини ХУІІІ ст., коли адміні­стративною системою управління в Україні була полково-сотенна. Отже, цілком зрозуміло, що за традицією гетьман і його найближче оточення, голови місцевої адміністрації в Українській Державі 1918 р. теж мали бути військовими. Цього принципу під час своїх влад­них повноважень П. Скоропадський дотримувався непорушно. Усі посади губернських старост, столичного і Одеського міського ота­манів передбачали військові звання генеральних старшин, а посади повітових старост і Миколаївського міського отамана - полковни­ків. Центральна гетьманська адміністрація була також побудована на військових засадах.

Зауважимо, що за Статутом Генеральної Козацької Ради «при Ко­шовому Отамані в разі потреби формувалися за його розпоряджен­ням Місцеві Ради». Кількість членів цих рад визначалася їхнім голо­вою і затверджувалася кошовим отаманом. Головою місцевої ради обов’язково мав бути відповідний отаман: у межах губернії - кошо­вий, повіту - полковий, волості - сотенний.

Місцева адміністрація дістала право видавати постанови, обов’яз­кові до виконання всіма мешканцями відповідної території. Разом з тим посилення кримінального тиску гетьманських законодавчих ак­тів не призводило до їх свавільного застосування і надання окремим владним установам надзвичайних позасудових повноважень.

24 вересня 1918 р. гетьман затвердив постанову Ради Міністрів «Про заходи проти осіб, які загрожують державній безпеці Україн­ської Держави та її правопорядку», на підставі якої губернські ста­рости та міські отамани мали право видавати розпорядження про проведення обшуків та вилучення в осіб, які підозрюються у скоєні «вчинків», що загрожують державній безпеці та її правопорядку.

З ініціативи Міністерства внутрішніх справ 30 листопада 1918 р. був виданий Закон «Про зміну, доповнення та скасування діючих уза­гальнень про волосні, повітові і губерніальні установи по управлін­ню сільськими місцевостями», яким було відновлено інститут «зем­ських начальників» з повітовими та губернськими радами. Проте це так і не вирішило гострих суперечок між місцевою адміністрацією та органами місцевого самоврядування, які були передусім спри­чинені соціалістичною орієнтацію більшості українських партій та аграрною політикою гетьмана з його монархічною орієнтацією.

Заслуговує на увагу діяльність гетьмана у справі розбудови су­дової системи в державі. В Українській Державі судові органи ді­яли відповідно до схеми, викладеної у ст. 1 «Учреждения Судебных Установлений», де зазначалось: «Влада судова належить: Мировим Суддям, З'їздам Мирових Судій, Окружним Судам, Судовим палатам і Правительствующему Сенату як верховному касаційному суду». З цих судових органів мирові судді визнавалися владою одноосібною, а решта - колегіальною. Мирові судді та їхні з'їзди становили сис­тему мирової юстиції, а всі інші судові органи належали до системи державної юстиції. Щодо Державного Сенату, то він діяв як Верхо­вний Касаційний Суд і наглядав за охороною «точної сили закону і за одностайним виконанням його всіма судовими установами».

8 липня 1918 р. був прийнятий Закон «Про утворення Держав­ного Сенату», який майже повністю перейняв російську структурну будову цього вищого судового органу. Стаття 1 Закону призначала: «У відміну закону, що видала Центральна Рада 2 грудня 1917 р. про утворення Генерального Суду, установити в м. Києві яко вищу в су­дових і адміністративних справах Інституцію - Державний Сенат». Далі зазначалось: «Устрій, компетенція, розмір і обсяг прав Держав­ного Сенату, обряди і порядок чинності в ньому, переведення і прова­дження справ до видання особливого законодавчого акта тимчасово визначалися «Учреждением Российского Правительствующего Сена­та», «Учреждением Судебных Установлений», «Уставами Уголовного и Гражданского Судочинства» та іншими до цього законами, оскільки їх не було скасовано виданими законами Української Держави.

Державний Сенат поділявся на Генеральні Суди: адміністратив­ний, цивільний та кримінальний і складався із сенаторів та прези­дента, котрі призначалися з числа осіб з вищою юридичною освітою, які перебували не менш ніж 15 років у судовому відомстві на поса­дах не нижче від судового слідчого, товариша прокурора окружного суду або у стані присяжного, адвоката, а також з числа тих, хто мав учений ценз магістра, доктора, лекторів юридичних наук у вищих школах, що виконували водночас лекторські обов'язки. Закон уста­новлював постійність посад для сенаторів, забороняючи їм водночас обіймати будь-які інші посади, крім професорсько-викладацьких. Посади Президента Державного Сенату і Сенаторів Загального Зі­брання призначалися наказом пана гетьмана після попередньої ухва­ли кандидата Радою Міністрів.

Однак цей Закон лише визначав структуру Державного Сенату, вимоги до сенаторів, порядок їх призначення, питань участі в Гене­ральному Суді прокурорів, але він майже не торкався компетенції Державного Сенату.

Положення про судові палати й апеляційні суди містилися в За­коні «Про Судові палати і Апеляційні Суди» від 8 липня 1918 р., а Закон УЦ Ради «Про Апеляційні суди» від 17 грудня 1917 р. був ска­сований.

Визначивши верхні щаблі судової влади, гетьманська адміністра­ція піклувалася і про розвиток її нижчого рівня. Прикладом цього можуть бути дві постанови Ради Міністрів «Про розширення під­судності кримінальних справ мировим суддям» від 14 липня та «Про розширення підсудності мировим суддям за цивільними позовами» від 21 липня.

Під час своєї державотворчої діяльності П. Скоропадський розу­мів, що держава не може бути незалежною, не маючи власної, добре озброєної армії. Отже, питання створення збройних сил Української Держави гетьман розглядав як одне з найважливіших у контексті розбудови незалежної України.

Гетьманська адміністрація встигла зробити декілька важливих кроків у законодавчому плані щодо організації майбутньої Україн­ської Армії. Так, уряд Української Держави ухвалив проект ЦР про формування восьми корпусів піхоти та чотирьох кінних дивізій і по­чав його реалізовувати, і ще в липні 1918 р. була створена Гвардій­ська Сердюцька дивізія з 5000 вояків.

Законодавчу базу військового будівництва 1918 р. становили кіль­ка актів, у тому числі Закон «Про обов’язковість військової пови­нності» від 24 липня 1918 р. та Закон «Про політичне і правове ста­новище служачих військового відомства» від 1 серпня 1918 р.

Статутний відділ Головного військово-юридичного управління спільно із Власною канцелярією гетьманського штабу упродовж червня - липня підготували «Статут Генеральної Козацької Ради», який визначив порядок її засідань, склад і повноваження. Зі ста­туту чітко видно дві основні функції Генеральної Козацької Ради: військово-організаційна і культурно-просвітницька.

У липні також з’явився «Статут українських козаків», проект яко­го підготував генеральний писар І. Полтавець-Остряниця. Цей ста­тут можна розглядати як своєрідну програму будівництва козацької держави з полково-сотенною системою адміністративного устрою. Щодо визначеного Статутом громадського укладу козацтва, то воно мало бути єдиним в межах усієї держави.

Завдяки Універсалу Гетьмана від 16 жовтня 1918 р. козацтво було відновлено спочатку в двох губерніях та на Слобожанщині. До коза­ків відносили їхніх нащадків, однак могли вступати до цього стану й «не козаки». Вступ відбувався на добровільній основі, згідно з пра­вилами окремої інструкції. Вимоги стосувалися віри та відповідної фізичної і моральної здатності.

Після більшовицького перевороту в Росії на території України залишилось багато російських старшин, які не хотіли служити в більшовицькій Росії. Враховуючи ці обставини, 20 жовтня 1918 р. гетьман затвердив урядову постанову «Про окремий корпус» і За­кон «Про облік і заклик перебуваючих у межах Української Держави офіцерів й поверхстрокових унтер-офіцерів бувшої Російської Ар­мії та бувших юнкерів військових шкіл». Така постанова з'явилася в першу чергу тому, що в Україні бракувало кваліфікованих військо­вих кадрів.

Особливого значення у своїх планах П. Скоропадський надавав питанню розбудови Українських Морських Збройних Сил. У цьому напрямі, після довгих переговорів, гетьманському урядові вдалося здобути згоду німецького уряду передати Україні військові кораблі Чорноморської флотилії, які німці захопили під час окупації.

Тим часом під загрозою більшовицької навали та міжнародної ізоляції П. Скоропадський зробив спробу заручитися підтримкою держав Антанти і російських кіл. 14 листопада 1918 р. було оголо­шено про федерацію України з «майбутньою», не більшовицькою Росією. У Грамоті «Про федерацію з Росією» П. Скоропадський вка­зав своє бачення політичної долі України: «...Нині перед нами нове державне завдання. На інших принципах, федеративних, повинна бути відновлена давня могутність і сила всеросійської держави. У цій федерації Україні належить зайняти одне з перших місць, бо від неї пішов порядок і законність в краю в її межах.». Отже, з неза­лежною Україною було покінчено.

Цей документ, який фактично скасував державну самостійність України, став фатальним у політичній діяльності гетьмана. Отже, якщо раніше діяльність гетьмана викликали тільки невдоволення деяких груп, то після проголошення цього звернення всю Україну охопили акти протесту.

Коли війська С. Петлюри підійшли до Києва, П. Скоропадський прийняв рішення зректися влади і 14 грудня 1918 р. і підписав до­кумент про зречення. Остання постанова гетьманського уряду свід­чить, що гетьман і його Рада Міністрів добровільно передали владу Директорії. Відтак Директорія формально стала наступницею попе­редньої влади, а не створеною революційним шляхом демократич­ною владою.

На підставі викладеного можна зробити висновок, що трагедією українських політичних партій в Україні за часів Гетьманату було прагнення їхніх представників реалізувати власний ідеал української державності, повністю ігноруючи пропозиції П. Скоропадського. По суті, навесні-восени 1918 р. у суспільно-політичній практиці України стикнулися дві концепції розбудови Української Держави - консер­вативної на чолі з П. Скоропадським та соціалістичної на чолі з В. Винниченком і М. Шаповалом, з різними соціально-економічними орієнтирами та відмінні за своєю класовою природою. «Це були, умовно кажучи, «американський» та «прусський» шляхи розбудови української державності у 1917 - 1918 рр., у той конкретний момент навряд чи сумісні, особливо за умов окупації України».

Але підсумком існування Української Держави 1918 р. було не лише її падіння. Попри зовнішню і внутрішню нестабільність, мініс­терські кризи, коли національно-партійні кола фактично оголосили бойкот гетьманській політиці й відкидали всі намагання залучити їх до співпраці, Українська Держава залишалась найміцнішою формою існування самостійної України періоду визвольних змагань 1917 - 1921 рр.

Слід також зазначити, що гетьманське правління обмежувалося не тільки внутрішніми, а переважно зовнішніми чинниками, не було самостійним з принципових питань, його політика переважно зале­жала від німецько-австрійського режиму. До керівництва державою П. Скоропадським були запрошені відомі фахівці-юристи, економіс­ти, а законодавча діяльність гетьманської адміністрації розпочалась з визначення правових основ самого процесу законотворчості. Укра­їнська Держава базувалась на «твердих основах законів, виданих в установленій черзі». Тобто системний підхід до реалізації ідеї право­вої держави був покладений гетьманом в основу розбудови держави з перших днів його правління.

З позицій розвитку української державності, ці сім з половиною місяців можна охарактеризувати як справжній розвиток. Українська Держава мала чітко окреслену територію, уряд, вона впевнено ви­ходила на міжнародну арену, пожвавилося економічне життя. У га­лузі фінансів було започатковано українську грошову систему і за­сновано низку банків, а українські гроші набули стабільності. Уряд гетьмана вперше в Україні розробив власний бюджет. Створювалась власна армія. Особливо багато зрушень відбулося в національно- культурній та науковій галузях. Було засновано Українську Ака­демію наук, кілька університетів, створені державні українські театри, національні бібліотеки, Історичний Український музей, наці­ональний архів тощо. Проте національно-партійні кола соціалістів- федералістів, соціалістів-революціонерів, соціал-демократів і соціа- лістів-самостійників не сприймали ні ідею Гетьманату, ані саму особу керівника держави, якого вважали російським ставлеником і маріонеткою окупантів.

Безумовно, перший етап державотворчого плану П. Скоропад­ського був жорстким і непопулярним переважно тому, що він зна­чною мірою суперечив загальнодемократичному напряму, започат­кованому революцією. Але чи міг гетьман розпочати свою діяльність інакше?

На жаль, але Гетьманський уряд так само, як і УЦ Рада не зміг вирішити земельної проблеми, хоча і підготував проект земельної реформи, але разом з тим налагоджувалась судова справа, активно розвивались наука та культура в Україні, багато чого було зроблено щодо оформлення автокефалії Української Православної Церкви.

Більшість дослідників ХХ ст. переважно негативно оцінювали незавершену державотворчу діяльність П. Скоропадського, що, на наш погляд, не є правильним, оскільки фактичне припинення геть­манського плану державного будівництва становить обірваний лан­цюжок послідовних етапів складного процесу, де режим диктатури був лише початком нової політики, спрямованої на стабілізацію жит­тя в державі.

До даної теми рекомендуємо детально ознайомитись з додаткови­ми матеріалами.

Додаток А

Закон «Про громадянство Української Держави»

2 липня 1918 р.

1. Під громадянином Української Держави розуміється та дер­жавно-правова приналежність людини до неї, що надає особі права й обов'язки українського громадянина.

2. Громадянинові Української Держави забороняється одночасно бути громадянином чи підданим іншої держави.

3. Вся повнота політичних прав Української Держави, у тім чис­лі активне й пасивне право участі у виборах та публічно-правових установ, а також право державної публічно-громадської служби належить тільки громадянам Української Держави, але ж на них упа­де обов'язок дбати усіма силами про добро Української Держави, не жалкуючи для неї навіть свого життя.

Примітка 1. На державних й публічно-громадських посадах чу­жоземці можуть служити в тих установах, де це допускається винятковим законом.

Примітка 2. До видання нового закону про державну службу за­кони російської держави про цю службу мають силу і в Укра­їнській Державі.

4. Усі російські піддані, що перебувають на Україні під час ви­дання цього закону, визнаються громадянами Української Держави. Хто з них не схоче підлягти цій постанові, той мусить подати заяву місцевому старості на протязі місяця від дня одержання цього закону на місцях, для запису в окремий алфавіт підданих і громадян чужих держав.

Примітка. Особи, які з російського підданства не перейшли до громадянства Української Держави, повинні одержати від сво­го уряду національний документ про свою особу, а до того по­винні одержати від місцевого старости посвідчення на право перебування на Україні, яке дається на речінець не більше шес­ти місяців.

5. Всякий, хто народився на території України, хоч би він постій­но перебував поза межами її, має законне право уважатись україн­ським громадянином при умові, коли він подасть про те заявку на протязі року після осягнення повноліття. Повнолітні ж під час ви­дання цього закону повинні дати таку заяву на протязі року після оголошення закону.

6. Ті особи, котрі самі або їх батьки осіло перебували на Україні, але під час видання цього закону перебувають поза межами її, мо­жуть звернутися на протязі одного року від дня оголошення цього закону з проханням зачислити їх до громадян Української Держави.

Примітка. У випадку пропуску речінця, зазначеного в статті, прохання про прийняття до українського громадянства нале­жить до розгляду, коли особа, яка просить, докаже, що пропуск стався з причин, які заслуговують на увагу.

7. Особи, що зазначені в статтях 5 і 6 цього закону, своє прохання про українське громадянство подають на місцях свого перебуван­ня найближчим до них закордонним представникам Українського Уряду, котрі, по розгляду відповідних доказів, видають посвідчення про українське громадянство, одночасно сповіщаючи про списки та­ких осіб Уряд свого краю і уряд держави, в якій вони пробувать. Не забороняється особам, котрі з причини, яка заслуговує на увагу, не мали змоги звернутися до українських представників поза кордоном, звертатися з відповідними проханнями до адміністраційного відділу окружного суду по місцю свого приїзду на Україну.

8. Інші особи набувають собі право українського громадянства: а) народженням від громадян Української Держави, б) шлюбом чужо­земки з українським громадянином, в) усиновленням чужоземця до 17-го року громадянином Української Держави, г) натуралізацією.

9. Право громадянства набувається через натуралізацію при умо­вах: а) коли особа має правоздатність і дієздатність, б) коли вона про- буває на Україні на протязі 8 років, в) коли вона має спроможність годувати себе і родину.

10. Крім цього, громадянство Української Держави можуть при­дбати такі особи: а) українська громадянка, що пішла за чоловіка- чужоземця, коли цей шлюб спиниться ним, б) народжені від шлю­бу з чужоземцем діти української громадянки, які після скасування шлюбу залишаються коло матері, в) чужоземці, які скінчили вищу чи середню школу на Україні та не пізніше двох років після скінчення освіти подали прохання про прийняття їх до українського громадян­ства, г) чужоземці, які зробили Українській Державі значні услуги. Перераховані в цій статті особи приймаються в українське грома­дянство, коли оселяться на Україні та зроблять заяву про своє ба­жання бути українськими громадянами.

11. Право громадянства, придбане згідно з 8 і 9 статтями цього закону, поширюється на дітей осіб, що стали громадянами, коли ті діти не дійшли 17 років.

12. Всім, хто просить про прийняття до українського громадян­ства, можна відмовити задоволенню їх прохань, коли маються відо­мості про їх ганебні вчинки, про плямуючі професії або про можливу від них шкоду для Української Держави.

13. Прохання про прийняття до громадянства Української Дер­жави виключно осіб, які зазначені в ст. 5 і 6, подаються до адміні- страційного відділу окружного суду по місці перебування прохача. При проханні чужоземця мужеського полу, підлягаючого за законом своєї батьківщини військовому обов’язкові, треба прикласти по­свідчення про те, що він виконав військовий обов’язок або вільний від нього. Суд по розгляді прохання з боку всіх умов надбання прав громадянства учиняє постанову про призначення прохань громадя­нином Української Держави й після об’яви її прохачеві надсилає ко­пію цієї постанови до відповідного губерніального старости.

14. Постанови суду по справам про громадянство можуть бути оскаржені до генерального суду в двотижневий речінець прохачем чи губерніальним старостою. Цей речінець рахується для прохача від дня об’яви йому постанови суду в остаточній формі, а для гу­берніального старости - від дня одержання в канцелярії його копії постанови суду. Скарги подаються через той адміністраційний суд, який склав оскаржену постанову.

15. Коли з боку губерніального старости не буде надіслана в пев­ний речінець скарга на постанову суду про прийняття до громадян­ства, суд видає зацікавленій людині посвідчення про її українське громадянство.

16. Кожний прийнятий до громадянства в порядку ст. 7 і 13 цього закону повинен виконати присягу на вірність Державі при прикла­деному до цього тексту.

Примітка. Особи, які по своїм переконанням не признають при­сяги, дають замість неї урочисту обіцянку.

17. Право громадянства відпадає, коли громадянин Української Держави приймає громадянство або підданство іншої держави.

18. Кожний громадянин Української Держави має право зріктися громадянства України. Але ж те зречення розрішується не раніш, як після трьох років перебування в українськім громадянстві.

19. Хто без належного дозволу вступить до підданства іншої держави, той підпадає карі, зазначеній віч. ст. 325 «Улож. о наказ» і йому забороняється повертання на Україну.

20. Заява про бажання зріктися українського громадянства по­дається до адміністраційного відділу місцевого окружного суду. В тій заяві з доказом по документах зазначується, до громадянства чи підданства якої держави прохач переходить. Коли громадянин Української Держави повинен відбувати військову повинність, то увільнення від громадянства розрішується тільки після того, як він документально докаже, що відбув цю повинність, або по закону увільнився від неї. Увільнення від громадянства розрішується тільки тим за котрими не лічиться ніяких доплат по особистих податках.

21. Хто зрікся громадянства Української Держави, той має право прохати знову про прийняття в громадянство її не раніше як через п'ять років з часу виключення з громадянства. Виїмки з цього строку можуть бути зроблені тільки з розрішення Ради Міністрів.

22. Закон про громадянство, якого ухвалено Центральною Радою 2 - 4 березня 1918 року, касується.

Як додаток до закону про громадянство Української Держави буде вироблено й ухвалено Радою Міністрів ще текст заприсяжного обіцяння при вступі до українського громадянства:

«Обіцяю та заприсягаюсь бути завжди вірним Українській Дер­жаві як своїй Батьківщині, охороняючи інтереси Держави і всіма си­лами допомагаючи її славі та розцвіту, не жалкуючи для цього і свого життя.

Обіцяю та заприсягаюсь не визнавати другої Батьківщини, крім Української Держави, щиро виконувати всі обов'язки громадянина коритися її правительству і всім поставленим від нього властям, за­вжди маючи на думці, що добро та розцвіт моєї Батьківщини мусить бути для мене вище моїх особистих рахунків».

Голова Ради Міністрів Ф. Лизогуб

В. об. Державного Секретаря Ігор Кістяківський

Державний вісник. - 1918. - № 21.

Додаток Б

Закон «Про судові палати й апеляційні суди»,

ухвалений Радою Міністрів Української Держави

8 липня 1918 р.

І. Скасувати закон про Апеляційні Суди, виданий Центральною Радою 17 грудня 1917 року.

II. Скасувати утворений законом 24 Березня 1918 р. Київський Апеляційний Суд;

осіб, які займали посади в цім Суді, залишити по за штатом, коли вони не одержать нового призначення або не буде можливим повер­нення їх до попередніх посад.

III. Судові Палати залишити на попередніх основах з нижчеслі- дуючими змінами:

1. Члени Судових Палат призначаються з числа осіб з вищою юридичною освітою, які перебули не менше, як 10 років: а) в Судо­вім Присуді на урядах не нижче від Судового Слідчого, або Товари­ша Прокурора Окружного Суду, або б) в стані Присяжного Адвоката, а також з числа тих, що мають учений ценз магистра або доктора, лекторів юридичних наук в вищих школах, які виконували лектор­ські обов'язки протягом того самого часу.

Для осіб, котрі призначені в члени Цивільного Департаменту Су­дових Палат, в десятирічний строк, що вимагаються цею статтею, зараховується п'ять років пробування на посаді Секретаря Судової Палати /Цивільного Департаменту/ або Окружного Суду /Цивільно­го Відділу/.

2. Члени Судових Палат не можуть одночасно обсижувати яких інших посад на службі державній або громадській; одначе їм не забороняється обсажувати професорські посади в вищих школах або викладати в них науки, або ж приймати тимчасові доручення на Державній службі.

3. В тім разі, коли в Судовій Палаті стає вільною посада Члена, Палата на загальнім своїм зібранні обирае кандидата з осіб, що від­повідають вимогам, зазначеним в посереднім / 2 / артикулі.

4. Обраного від Судової Палати кандидата, що дав згоду на при- няття посади Члена Палати, затверджує з внесення Міністра Юсти­ції Пан Гетьман.

5. В разі незатвердження обраного від Судової Палати кандидата, на вільну посаду Члена призначається особа наказом Пана Гетьмана, з внесення Міністра Юстиції, ухваленого Радою Міністрів.

6. Старших Прокураторів та Прокураторів Судових Установ пере- іменувати: перших в Прокурорів, а других в Товаришів Прокурорів.

ZV. Завести з І Липня 1918 року при Київській, Харьківській та Одеській Судових Палатах по одній посаді скарбника і архівара.

V. Завести в Київській, Харьківській та Одеській Судових Пала­тах посади урядовців трьох розрядів: І розряду - 50, II розряду - 65 і III розряду - 75.

VI. Завести з І Липня 1918 року в складі кабінетів науково-судової експертизи, що маються при Прокурорах Київської та Одеської Па­лат, по одній посаді лаборанта, секретаря і техніка.

VII. Перевести в життя розділ VII Закону З липня 1914 року про утворення в складі Київської Судової Палати посад Предсідателя Департаменту, членів Палати, секретаря, помічників секретаря та судового пристава.

VIII. На відміну закону Центральноі Ради від 17 грудня 1917 р. Полтавський та Лубенський Окружні Суди прилучити до округи Харківської Судової Палати і Камянець-Подільський та Винницький - до округи Одеської Судової Палати.

IX. В доповнення до арт. 16 Положеній о Нотар. Частині Своду Зак. т - 16, ч. I постановити: Нотарі в м.м. Київі, Одесі та Харькові призначаються та звільняються, по представленням Предсідателів належних Окружних Судів через Старших Предсідателів Судових Палат Міністром Юстиції.

X. При розгляді Судовими палатами в порядкові, артикулів 529 і дальших «Устава Уголовного Судопроизводства» актів обвинувачен- ня, винувачені не вилучаючи тих що засторожують в місці перебу­вання Судової Палати, а також адвокати винувачених допускаються без попереднього виклику бути присутніми при доповіді справи і да­вати усні пояснення.

XI. На зміну «Устава Судопроизводства Торговаго» і на далі до зміни окремим законом торговельних справ в Одеському Комерцій­ному Суді постановити: 1)... Апеляційні подання на рішучі постано­ви Одеського Комерційного Суду, а також скарги на постанови сього Суду належать до розгляду Одеської Судової Палати. 2) Скарги на постанови Одеської Судової Палати, яко другої над Комерційним Судом інстанції, а також скарги на остаточні постанови Одеського Комерційного Суду належать до розгляду Цивільного Генерального Суду Державного Сенату.

XII. Про асігнування грошових коштів, необхідних для здійснен­ня зазначених в відділах 4, 5, 6 та 7 заходів, надати Міністрові Юсти­ції право звернутись в Раду Міністрів з окремим внесенням.

Голова Ради Міністрів

Наведено з документів ЦДАВОВ України. - Ф. 1064. - Оп. 1. - Спр. 249. - Арк. 1-4.

Додаток В

Закон про організацію військово-судових інституцій та їх компетенцію Затверджений П. Скоропадським

21 червня 1918 року та Ухвалений Радою Міністрів, м. Київ

1. Військові суди поділяються на вищі (Київський та Катеринос­лавський) і штабові (при Штабах дивізій, корпусів та Головному Штабі).

2. З числа справ, підлягаючих військовому судові, згідно з окре­мим законом про військову підсудність, до компетенції вищих судів належать: а) підчас існування нормальної підсудності: всі справи про військових, займаючих посаду не нижче командира окремої час­тини, а також такі справи про військових, займаючих посаду нижче командира окремої частини, і про приватних осіб, по яких винуватим загрожує кара з позбавленням або обмеженням загальних громадян­ських прав, б) підчас існування виняткової підсудності: всі справи про військових української армії, займаючих посаду не нижче ко­мандира окремої частини, і про такого-ж службового стану тих стар­шин закордонних армій, котрі знаходяться при українській армії, коли відносно них не буде видано окреме розпорядження, а також про належачих до війська цивільних урядовців, займаючих посаду не нижче V кляси, та священослужителів усіх вір.

3. До компетенції штабових судів належать всі справи, які не під­лягають згідно арт. 2 вищим судам.

Примітка: бранці підлягають військовій підсудності на тих підставах, що й військові української армії.

4. Судова колегія у всіх судах складається з Предсідателя - особи військово-судової офіції та виборних суддів, яких повинно бути в ви­щому суді вісім, а в штабовому - чотири.

5. Виборні судді обираються жеребком на два місяці зі складу старшин та підстарший, підлягаючих відповідному судові.

6. В судовій колегії не можуть брати участі підчас суду над одни­ми тільки старшинами підстаршини, а підчас суду над військовими, займаючими посаду не нижче командіра окремої частини, - також і старшини, займаючі посаду нижче командира окремої частини.

7. В судовому засіданні, крім судової колегії, обов’язково бере участь секретар, а в вищому суді також прокуратор і оборонець.

8. Участь обвинувателя та оборонця в штабових судах необов’язкова.

9. Присуди всіх військових судів можуть бути оскаржені тільки в касаційному порядкові в Генеральний Суд.

10. Для провадження слідств при всіх військових судах існують військові слідчі, причому військові слідчі штабових судів провадять слідства в усіх тих випадках, в яких XXIV кн. рос. С. В. П. установ­лює провадження дознання через військових.

11. Для виконання прокураторського догляду при вищих військо­вих судах існують Прокуратори, маючи в свойому роспорядженні Товаришів Прокуратора та кандидатів на військово-судові посади.

12. Всі військові суди повинні керуватися в своїй організації та ді­яльності, крім цього закону та закону про військову підсудність, та­кож російською XXIV кн. С. В. П. і наказами військової офіції 1917 р. №№ 336 і 334, оскільки постанови цих законів не будуть супер­ечити новим законам Української Держави.

Голова Ради Міністрів Ф. Лизогуб.

Наведено з матеріалів ЦДАВОВ України. - Ф. 1064. - Оп. 2. - Спр. 1.

Теми рефератів

1. Утворення Державної варти в Українській Державі за П. Ско­ропадського.

2. Україна в системі міжнародно-правових відносин у 1918­1923 рр.

Література

1. Єфремова Н. В. Нові погляди щодо оцінки проектів конституції Української Держави доби П. Скоропадського / Н. В. Єфремова // «Ре­волюції в Україні у ХХ - ХХІ ст: співзвуччя епох», І Міжнар. наук. конф. : [матеріали]. - О., 2005. - С. 74-76.

2. Єфремова Н. Суд та судочинство в Українській Народній Рес­публіці, Українській Державі, Західно-Українській Народній Рес­публіці та УНР часів Директорії (1917 - 1920 рр.) / Н. Єфремова, Б. Тищик, В. Марчук. - О. ; Л., 2007.

3. Ефремова Н. В. Введение в украинское право / Н. В. Ефремова ; под ред. С. В. Кивалова, Ю. Н. Оборотова. - О. : Юрид. літ., 2009. - Гл. 1, разд. 1, 2 : Характерные черты права УНР: ЦР, Гетьманат и Директория.

4. Історія держави і права України / за ред. А. С. Чайковського. - К. : Юрінком Інтер, 2000.

5. Історія держави і права України : у 2 т / за ред. В. Я. Тація, А. Й. Рогожина. - К. : Ін Юре, 2000. - Т 2.

6. Кивалов С. В. Парламентское право Украины и Азербайджана: достижения и просчеты 1917 - 1920 / С. В. Кивалов, М. Ф. Орзих, П. П. Музыченко, М. А. Дамирли. - О., 2000.

7. Копиленко О. А. Держава і право України 1917 - 1920 рр. Цен­тральна Рада. Гетьманство. Директорія / О. А. Копиленко, М. Л. Ко- пиленко. - К., 1997.

8. Кульчицький С. Українська держава часів гетьманщини / С. Кульчицький // Укр. іст. журн. - 1992. - № 7-8.

9. Кульчицький В. С. Історія держави і права України / В. С. Куль- чицький, Б. Й. Тищик. - К. : Ін Юре, 2007.

10. Малик Я. Земельне питання в Українській гетьманській дер­жаві / Я. Малик // Республіканець. - 1994. - № 1.

11. Малик Я. Державотворча діяльність Павла Скоропадського / Я. Малик // Студії політичного центру «Генеза». - 1996. - № 1.

12. Мироненко О. М. Верховне управління Українською держа­вою (квітень 1918 - грудень 1918) / О. М. Мироненко // Правова дер­жава. - 1995. - Вип. 6.

13. Музиченко П. П. Практикум з історії держави і права Украї­ни : навч. посіб. / П. П. Музиченко, Н. І. Долматова, Н. М. Крестов- ська. - К. : Вікар, 2002.

14. Музиченко П. П. Історія держави і права України / П. П. Му­зиченко. - К., 2007.

15. НагаєвськийІ. Історія української держави двадцятого століт­тя / І. Нагаєвський. - К., 1993.

16. Тимощук О. В. Охоронний апарат Української держави (кві­тень - грудень 1918 р.) / О. В. Тимощук. - Х., 2000.

17. Тищик Б. Становлення державності в Україні (1917 - 1922 рр.) / Б. Тищик, О. Вівчаренко, Н. Лешкович. - Коломия : Вік, 2000.