ТЕМА 13. ДЕРЖАВА І ПРАВО УКРАЇНИ НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ (1991 Р. - ТЕПЕРІШНІЙ ЧАС) (2 год.)

1. Причини розпаду СРСР та його наслідки; проголошення Де­кларації про державний суверенітет України 1990 р.

2. Акт проголошення незалежності України, його змістовна ха­рактеристика і історичне значення.

3. Реформування права в Україні в 90-х рр. ХХ ст.

4. Конституція України 28 червня 1996 р. та її характеристика.

Методичні рекомендації

Готуючись до цієї теми, слід звернути увагу на те, що у зв'язку з проголошенням нової держави - нового повноправного суб'єкта внутрішніх та міжнародно-правових відносин - перед владою Укра­їни постало питання: як бути з Українською РСР, її законодавством, державними органами, колишніми колоніальними структурами?

Враховуючи досвід державотворчої діяльності УНР і ЗУНР, «ста­рих» і новітніх європейських держав, 12 вересня 1991 р. прийнято Закон «Про правонаступництво України». У ньому зазначалося, що з моменту проголошення незалежної України найвищим органом влади є Верховна Рада в існуючому депутатському складі. Вона по­винна діяти до скликання Установчих Зборів або нових виборів у парламент. Закони та інші нормативні акти УРСР діють на території республіки, якщо вони не суперечать законам України, ухваленим після проголошення Акта про незалежність України. Україна під­твердила свої зобов'язання за міжнародними договорами, укладени­ми до 24 серпня 1991 р. У Законі також визначено основні принци­пи державного будівництва - народ України створюватиме державу «суверенну і самоврядну, незалежну і відкриту, демократичну і пра­вову».

Верховна Рада ратифікувала основні міжнародні акти про права людини. Вони стали невід'ємною частиною законодавства України. Законом «Про громадянство України» від 8 жовтня 1991 р. встанов­лено в державі єдине громадянство. Громадянами України стали всі особи, які на момент введення закону в дію проживали на її території і не заперечували проти прийняття її громадянства - незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, мови, освіти, політичних поглядів і релігійних переконань.

Прагнучи утвердження на території України загальнолюдських соціальних цінностей і благ, зокрема принципів свободи людини, гуманізму, соціальної справедливості, рівноправності всіх націй та етнічних груп, беручи до уваги, що на території держави прожива­ють громадяни понад 100 національностей, які разом з українцями становлять 50-мільйонний народ України, Верховна Рада 1 листо­пада 1991 р. прийняла Декларацію прав національностей України.

Дуже важливим завданням молодої держави було створення влас­них збройних сил - гаранта захисту державної незалежності, тери­торіальної цілісності та суверенітету країни. Без них жодна держава не могла б довго проіснувати. Яскравим доказом цього була трагіч­на доля попередніх українських держав - УНР і ЗУНР. Тому поста­новою Верховної Ради 24 серпня 1991 р. усі військові формування, дислоковані на території України, були підпорядковані парламенту України. У січні 1992 р. створено Міністерство оборони, яке взяло керівництво над Збройними Силами України. Розпочалося форму­вання Республіканської національної гвардії. Під процес творення національних Збройних Сил підвели відповідну юридичну основу з широким правовим та соціальним захистом військовослужбовців. Верховна Рада України прийняла близько півсотні правових актів щодо регламентації будівництва Збройних Сил.

Прагнучи забезпечити економічний суверенітет, входження у світове господарське співтовариство, добробут і умови для віль­ної, творчої праці громадян, Україна розпочала перехід до ринкової економіки, визначила рівноправність усіх форм власності. Закони, прийняті Верховною Радою щодо роздержавлення і приватизації власності, хоч і створили певні умови для господарювання всіх під­приємств і підприємців, все-таки виявилися недосконалими.

Мала недоліки фінансова політика. Потребувала перегляду вкрай невдала податкова політика держави, вдосконалення - діяльність На­ціонального банку.

З прийняттям Акта незалежності України (див. додаток В) ство­рено український дипломатичний корпус, який почав утверджувати міжнародну правову суб'єктність Української держави. Відразу після проголошення Акта повідомлення про цю історичну подію отримали всі постійні представництва в республіці та за кордоном. Офіційний текст Акта був негайно розісланий у консульства і представництва іноземних держав в Україні. Відповідні ноти були передані в різні міжнародні організації, зокрема в ООН.

Незважаючи на це, світ не поспішав визнавати нову незалежну державу. Протилежним було ставлення до трьох держав Прибалтики, оскільки західні країни не визнавали правомірним факт їх входження у СРСР, окрім цього, бажання і реальне право на вихід підтвердилось там під час плебісциту. Тому з правового погляду питання створення незалежної держави остаточно мав вирішити весь народ України.

Референдум був призначений на 1 грудня 1991 р. Крім відповіді на запитання: чи підтверджуєте ви Акт проголошення незалежності України?, громадяни повинні були обрати президента країни. На день голосування право брати участь у референдумі мали 37 885 555 осіб. Взяли участь у голосуванні 31 891 742, або 84,18 %. Із них від­повіли: «так, підтверджую» - 28 804 071 громадянин, або 90,32 %, «ні, не підтверджую» - 2 417 544, або 7,58 %; 670 117 бюлетенів (2,1 %) визнано недійсними.

Підсумки референдуму були явищем закономірним, підготов­леним попереднім спалахом масової соціально-політичної та національно-патріотичної активності: численними мітингами, пі­кетами, демонстраціями, страйками, зрештою, вражаючим «живим ланцюгом» 21 січня 1990 р. з нагоди річниці самостійності та собор­ності України, в якому між Києвом, Львовом та Івано-Франківськом стояло близько 3 млн осіб, а також голодуванням студентів з 2 по 17 жовтня 1990 р. у Києві, наданням Декларації про Розділ XV «Дер­жавний суверенітет України» конституційної сили, оголошенням но­вих виборів у Верховну Раду на багатопартійній основі тощо.

Підсумки референдуму однозначно засвідчили прагнення на­роду України до державної незалежності, його бажання бути по­вноправним господарем на власній землі, а не «молодшим братом», частиною ще однієї імперії з новітнім фасадом. Отже, результати го­лосування ознаменували повноправне входження України до світо­вого співтовариства вільних держав.

До виборчого бюлетеня по виборах Президента України було внесено б кандидатур. Народ обрав Л. Кравчука. За нього проголо­сували 61,59 % виборців, що взяли участь у голосуванні.

Верховна Рада України 5 грудня звернулася із заявою «До пар­ламентів і народів світу», в якій наголошувалось, що Україна, одна з держав-засновниць ООН, відповідно до мети і принципів Ста­туту ООН, спрямовуватиме зовнішню політику на зміцнення миру і безпеки у світі. Зовнішня її політика ґрунтуватиметься на загаль­новизнаних принципах міжнародного права.

Коли до проведення референдуму Україну як державу визнало тільки декілька держав - і першими серед них були, як зазначалось, Угорщина та Польща, то після референдуму розпочалось офіційне її визнання державами світу. Україну визнали близько 140 держав, і більшість тут же встановили з нею дипломатичні відносини.

Президент України Л. Кравчук, Росії - Б. Єльцин і голова Вер­ховної Ради Білорусії С. Шушкевич 7 - 8 грудня, під час зустрічі в Бі- ловезькій Пущі та Мінську, підписали угоду, що Союз РСР припиняє існування, зате створюється «Співдружність Незалежних Держав (СНД)». В Алма-Ати 21 грудня про приєднання до СНД заявили інші республіки колишнього СРСР (за винятком країн Балтії та Грузії).

Верховна Рада 10 грудня 1991 р. ратифікувала Угоду про Спів­дружність Незалежних Держав із застереженнями до неї, що забез­печували незалежність України як суб'єкта міжнародного права.

Входження України до СНД викликало неоднозначну реакцію. Пояснюючи цей крок, Л. Кравчук зазначав: «СНД утворився для вирішення двох серйозних завдань. Перше - це мирне, цивілізова­не розлучення. Друге - щоб знайти механізм співпраці, враховую­чи попередні тісні економічні й інші зв'язки, інтеграцію.

За 1992 - 1993 рр. Радою глав держав СНД і Радою глав урядів було прийнято близько 400 угод, рішень та інших документів, у то­му числі таких, що надавали інститутам співдружності наддержавні функції, розчищаючи шлях до всеохоплюючої інтеграції. З них Укра­їна підписала близько 200 документів, які не загрожували її держав­ному суверенітетові.

Надалі, на жаль, співробітництво в межах СНД відбувалося над­звичайно складно, з елементами конфронтації. Росія ніяк не могла позбутися «великодержавних» претензій, розглядаючи СНД як за­родок державного утворення, що мало прийти на зміну Союзу РСР. Особливої гостроти набула проблема Збройних Сил (Чорноморсько­го флоту тощо). Загострилася й проблема Криму.

Важливим елементом становлення суверенітету, державності України стало законодавче затвердження головних державних сим­волів - герба, прапора, гімну. Україна давно мала вже свої, історично обґрунтовані символи. Але це, як здавалося з першого погляду, не­складне завдання не так просто було вирішити українському парла­менту. Причини, що зумовили надзвичайне збурення навколо пробле­ми державної символіки, такі: тривалий колоніальний статус України; сформоване в масовій свідомості уявлення про державну символіку як про суто політичне, класове явище, а не просто національне; по­слідовно насаджувані впродовж десятиліть комуно-більшовицьким режимом антиукраїнські погляди; відверто антиукраїнська, антиіс­торична, шовіністична позиція багатьох депутатів, зокрема комуніс­тів та соціалістів. Дехто з них на засіданнях Верховної Ради тлума­чив тризуб не як геральдичний знак з часів Володимира Великого, а як символ агресії, бо там, мовляв, зображений меч.

Однак історична правда та здоровий глузд перемогли. Президія Верховної Ради 15 січня 1992 р. видала указ «Про державний гімн України». Ним став давній національний гімн - «Ще не вмерла Укра­їна» (музика М. Вербицького, слова П.

28 січня Верховна Рада прийняла постанову про Державний пра­пор та Малий герб України. Малим гербом держави визнано держав­ний символ ще з часів Київської Русі - тризуб, прапором - синьо- жовтий, що символізує колір синього неба і жовтого лану пшениці.

Після проголошення державної незалежності в Україні активно розгорнулося будівництво власної демократичної держави, творення її правової основи. Процес державотворення вимагав передусім роз­робки і прийняття нової, сучасної Конституції. Українському народу частіше від багатьох інших доводилося втрачати і тяжко відбудову­вати державність, створювати для неї Конституцію. Згадаймо «Ви­від прав України» П. Орлика чи Конституцію Центральної Ради. Та жити за цими конституціями Україні не довелося. П. Орлик писав конституцію для вже неіснуючої держави, а конституція Централь­ної Ради діяла лише день, оскільки була прийнята напередодні геть­манського перевороту. Щодо радянських конституцій України 1919, 1929, 1937 і 1978 рр., то вони творилися у кремлівських кабінетах, московськими партійно-державними функціонерами, а в Україні тільки переписувалися.

Отже, необхідність вироблення і прийняття нової Конституції була очевидною. Але цьому знову ж таки всіляко чинила опір ко­муністично-соціалістична більшість депутатів Верховної Ради, яка не могла примиритися з втратою «керівної і спрямовуючої» ролі в суспільстві. Тому тривалий час продиктовані життям зміни щоразу вносилися до Конституції УРСР 1978 р., яка продовжувала діяти. Тобто, коли в усіх колишніх союзних республіках були прийняті нові конституції, Україна жила за перелицьованим основним законом старого, посткомуністичного взірця.

Водночас Верховна Рада прийняла низку важливих, консти­туційного значення законів, зокрема «Про громадянство України» від 8 жовтня 1991 р., «Про державний кордон України» і «Про при­кордонні війська України» від 4 листопада 1991 р., «Про утворення державного митного комітету України» від 12 грудня 1991 р., Де­кларацію прав національностей України (листопад 1991 р.), «Про представника Президента України» (березень 1992 р.). Останнім з метою ефективнішої реалізації президентської влади на місцях ство­рено інститут представників Президента в областях, районах та міс­тах центрального підпорядкування. Визначено їхню роль у розвитку місцевого і регіонального самоврядування, правові, організаційні та фінансові основи їхньої діяльності. Однак представник не мав по­вноважень скасовувати рішення виконавчих комітетів рад, навіть якщо вони суперечили закону. Він міг тільки призупинити їхню дію до часу розгляду конфліктної ситуації в судовому порядку.

Інститут представників Президента певною мірою зміцнив ви­конавчу вертикаль влади. Водночас взаємовідносини між ними і головами обласних та районних рад залишалися не до кінця врегу­льованими. Подання Президента України Л. Кравчука про те, що його представники є найвищими посадовими особами у своїх регіо­нах, Верховна Рада відхилила.

У середині 1992 р. Україна вийшла з грошової рубльової зони. На її території були уведені купоно-карбованці. Але різке зростання цін на енергоносії, розпад радянської економічної інфраструктури, припинення роботи багатьох підприємств, що було пов'язане з при­пиненням поставок з інших колишніх союзних республік, комплек­туючих частин, механізмів тощо (скажімо, Львівський автобусний завод отримував комплектуючі деталі з понад 70 підприємств СРСР), нестача товарів першої необхідності і взагалі легкої промисловості - все це призвело до інфляції, а 1993 р. - гіперінфляції, коли купоно- карбованці знецінилися більше ніж у 100 разів. Такого рівня інфляції на той час не знала жодна інша країна світу.

У таких умовах Україна робить перші кроки до приватизації еко­номіки. Прийнято Закони «Про приватизацію майна державних під­приємств» від 4 березня 1992 р., «Про приватизацію малих держав­них підприємств» від 6 березня 1992 р., «Про приватизаційні папери» від 6 березня 1992 р. тощо. Але в цілому приватизаційна державна програма була провалена. На середину 1993 р. 98 % підприємств за­лишалися власністю держави. Тривала економічна криза.

За 1992 - 1994 рр. Верховна Рада України прийняла близько 450 законів. Однак в умовах відсутності чіткої концепції переходу від тоталітарного, антидемократичного, посткомуністичного режиму до демократичного суспільства багато з них виявилися відірваними від життя, через що належно не спрацювали.

На це було кілька причин. З одного боку, відчувалась незабезпе­ченість законів відповідним механізмом їх впровадження в життя. З іншого - у колишньому пострадянському просторі, навіть в усіх європейських країнах колишнього соціалістичного табору (хоч зна­чно меншою мірою) створилася своєрідна соціально-економічна ситуація, до якої не підходив накопичений людством в умовах при­ватновласницької системи досвід реформ. Просуватися вперед мож­на було лише шляхом спроб, експериментів і неминучих помилок. І, по-третє, на шляху демократичних перетворень, реформ у соціально- політичному, особливо економічному житті, стояла непереборною стіною більшість у Верховній Раді комуністично-соціалістичних депутатів, які ніяк не могли і не хотіли уявити собі іншого шляху розвитку України, крім соціалістично-радянського і тільки «у брат­ському союзі», тобто під контролем Росії.

Оскільки з історичної сцени зникла «керівна і спрямовуюча» сила, тобто єдина одержавлена компартія, диктаторська влада компартій­них структур була ліквідована, а на політичну арену виступила, як у більшості країн, законодавча, виконавча і судова гілки влади. Але посткомуністична партійно-державна еліта, яка і надалі залишались в Україні при владі (щоправда, вже на нових, інших посадах - де­путатами парламенту, головами Рад усіх рівнів, виконкомів, пред­ставників Президента та ін.) і яка не втрачала надії на реставрацію комуністично-соціалістичного ладу, робила все, що могла, для за­гальмування процесу антикомуністичних, приватизаційних та інших демократичних реформ. Вона діяла за гаслом: «Чим гірше - тим кра­ще!» Тобто чим більше буде розвалена економіка, чим нижче буде життєвий рівень населення, більшою його соціальна незахищеність, тим швидше воно відчує ностальгію за попереднім ладом, захоче його відновити. Крім того, через неокресленість або неузгодженість функцій між законодавчою і виконавчою владою між ними часто ви­никали непорозуміння, навіть конфронтації.

Прагнучи зміцнити виконавчу гілку влади, Президент України Л. Кравчук у лютому 1992 р. створив Державну думу, яка мала викону­вати консультативні функції при ньому, замінюючи навіть в окремих випадках парламент, оскільки законодавча діяльність останнього не встигала за вимогами життя. Народні депутати витрачали багато часу на політичні конфронтації, вирішення невластивих їм поточних питань управлінського характеру та «лобіювання» інтересів різних економічних, фінансових угрупувань, фірм чи в межах власного ви­борчого округу. Однак через кілька місяців, наразившись на жорстку опозицію парламенту, Л. Кравчук змушений був Думу розпустити.

Не працював належно в напрямі демократизації суспільно- політичного життя, реформування економіки й уряд, очолюваний прем'єром В. Масолом, ще з комуністичних, тоталітарних часів людиною догматично-консервативного мислення. У квітні 1991 р. хвиля страйкових виступів, багатоденного голодування студентів на Майдані Незалежності змусила В. Масола подати у відставку.

Уряд очолив В. Фокін. Упродовж більш як півтора року кабі­нет В. Фокіна піддавався гострій критиці різними громадсько- політичними організаціями, партіями, профспілками, політиками, економістами, оскільки економічне становище невпинно погіршу­валось, частково і не з його вини.

У жовтні 1992 р. Верховна Рада затвердила головою уряду Л. Куч­му, який до того тривалий час очолював одне з найбільших у світі підприємств з виготовлення ракет стратегічного значення (у Дніпро­петровську) - завод «Південатоммаш». Роль уряду і Прем'єр-мініст­ра у суспільно-політичному та економічному житті країни зросли. Л. Кучма отримав повноваження видавати декрети, які заповнювали правовий вакуум або навіть могли деякою мірою змінювати чи допо­внювати чинні закони.

Президент провів значне скорочення штату своєї адміністрації, ліквідував у ній численні органи і структури, що дублювали відпо­відні структури Кабінету Міністрів. Але оскільки тісного контакту, повного взаєморозуміння між Президентом і Прем’єр-міністром не було, Л. Кучма подав у відставку.

Треба сказати, що діяльність парламенту, місцевих Рад та адміні­страцій часто не давала позитивних результатів ще і з таких причин: багато політичних діячів та державних урядовців ще перебували під впливом стереотипів, старих традицій, форм і методів діяльності ко­муністичного розвитку всіх національностей, для яких Україна стала Батьківщиною.

Державне будівництво, створення правової основи молодої Української держави продовжувалось. Так, 5 листопада 1991 р. Вер­ховна Рада прийняла закони України «Про прокуратуру», 25 березня

1992 р. - «Про службу безпеки України» та «Про загальний військо­вий обов’язок і військову службу», 19 грудня 1992 р. - «Про адво­катуру», 18 листопада 1993 р. - «Про вибори народних депутатів України», 23 грудня 1993 р. - «Про міжнародні договори України», «Про авторське право і суміжні права», 24 грудня 1993 р. - «Про ор­гани реєстрації актів громадянського стану», 21 січня 1994 р. - «Про державну таємницю», 4 лютого 1994 р. - «Про правовий статус іно­земців», «Про статус депутатів місцевих Рад народних депутатів», «Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві» тощо.

Провадились в Україні й великі кодифікаційні роботи: 13 березня

1993 р. прийнято Земельний кодекс України, 27 липня 1994 р. - Ко­декс України про надра, 21 січня 1994 р. - Лісовий кодекс України тощо. Систематично вносились зміни у Кримінальний, Цивільний кодекс, Кодекс законів про працю, процесуальні кодекси.

Невід’ємною умовою побудови демократичної правової держави, втілення у життя ідеї верховенства права було і залишається про­ведення судово-правової реформи. Її основне завдання - створення міцної, чітко організованої, незалежної при здійсненні своїх функцій судової влади. У квітні 1992 р. Верховна Рада схвалила концепцію судово-правової реформи. Згодом були прийняті закони «Про Кон­ституційний Суд України» (1992 р.), «Про статус суддів» (1993 р.), «Про організацію судового самоврядування» (1994 р.). Відбулося кілька з’їздів суддів України.

Верховна Рада 16 жовтня 1996 р. прийняла ще один Закон «Про Конституційний Суд України», на підставі якого й було створено Конституційний Суд з 18 осіб. Головою його обрано І. Тимченка.

Важливою передумовою ефективності судово-правової реформи є вдосконалення організації та діяльності прокуратури, органів по­переднього слідства, адвокатури, чітке визначення компетенції Мі­ністерства юстиції, Міністерства внутрішніх справ, Служби безпеки та їхніх органів на місцях.

Економічна криза, яка в той час охопила країну, призвела до го­строї політичної кризи. 24 вересня 1993 р. Верховна Рада прийняла рішення про призначення в березні 1994 р. дострокових виборів пар­ламенту. Одночасно на 26 червня 1994 р. були призначені вибори Президента.

27 березня 1994 р. в Україні відбулися дострокові вибори в пар­ламент держави - Верховну Раду, що здійснилися у 2 тури. У квітні (2, 3, 9, 10) проведено повторне голосування. У липні - серпні - ще одне. Внаслідок голосування до складу Верховної Ради обрано 395 депутатів (з 450). Серед них: 381 з вищою освітою: 44 - економісти, 102 - інженери, 32 - юристи, 65 - фахівці освіти, 57 - фахівці сіль­ськогосподарських професій, 10 - медики, 12 - фізики, хіміки, мате­матики, 11 - соціологи, психологи, 20 - перші керівники міністерств і відомств, 32 - директори державних підприємств, 20 - працівники всіх рівнів, 15 - доктори наук, 60 - кандидати наук. У складі парла­менту України було сформовано і зареєстровано ряд депутатських груп і фракцій, зокрема: фракцію «Комуністи України за соціаль­ну справедливість і народовладдя» (84 члени); фракцію Народного Руху України (27 членів); Соціалістичну фракцію (25 членів); групу «Центр» (38 членів); групу «Аграрники України» (36 членів); групу «Реформи» (27 членів); групу «Єдність» (25 членів); групу «Дер­жавність» (25 членів); Міжрегіональну депутатську групу (МДГ) (25 членів).

Не входили до складу фракцій 20 народних депутатів. Фрак­ції у складі Верховної Ради видозмінювалися, об’єднувалися або роз’єднувалися залежно від соціально-політичної ситуації в країні. Головою парламенту на першому засіданні було обрано О. Мороза (соціаліст).

У листопаді відбувся ще один тур голосування до Верховної Ради, у результаті якого дообрано 10 депутатів. Отже, всього їх стало 415. Проте в низці виборчих округів довибори не відбулися через неявку виборців.

У березні відбулися також дострокові вибори Президента Ук­раїни. Найбільшу кількість голосів виборців (зареєстровано 7 кан­дидатів) набрали Л. Кравчук - 37,72 % та Л. Кучма - 31,27 %. Вони й вийшли у другий тур, де перемогу здобув Л. Кучма, який став дру­гим Президентом в історії новітньої Української держави, набравши 52,14 % голосів (Л. Кравчук - 45,06 %).

Розробка та прийняття Конституції України 1996 р., її ха­рактеристика

Продовжувала залишатися гострою проблема щодо прийняття нового Основного Закону України. Конституційний процес, як за­значалось, відбувався з великими труднощами і тривав понад 5 років.

Ще в жовтні 1990 р. Верховна Рада утворила конституційну комі­сію, яка мала завдання спочатку розробити проект концепції консти­туції. Було опрацьовано один за одним сім варіантів такого проекту. У червні 1991 р. концепцію нової Конституції України затвердила Верховна Рада. Але тоді ще існував Союз РСР, хоча підвалини то­талітарного ладу вже хиталися. Після невдалої спроби державного перевороту (у серпні 1991 р.) відновлення старих порядків, одержав- лена партія комуністів і створена нею тоталітарна держава розвали­лися. Слова «влада Рад» вперше набули реального значення. Вільні вибори 1990 - 1991 рр. зробили Ради, а не компартійні органи, єдино легітимні органи влади. Це все, як і нововиниклі зміни державно- політичного та економічного характеру, потрібно було враховувати в проекті нової Конституції (зокрема, систему розподілу влади та ін.).

Конституційна комісія вивчала й використовувала конституції ба­гатьох держав, міжнародно-правові документи, конституційне зако­нодавство самої України. У проект увійшли положення, що виплива­ли із Загальної Декларації прав людини, актів ООН про економічні, культурні та соціальні права, Європейської конвенції з прав людини та ін. Проекти конституційної комісії публікувалися, широко обго­ворювалися, дискутувалися. До комісії надійшло близько 48 тис. по­правок, доповнень, заперечень. Завзята полеміка розгорнулася між прихильниками і противниками радянської форми влади, форми влади взагалі, щодо форми правління в Україні - парламентською чи президентською республікою вона має бути, стосовно проблеми регіонального і місцевого самоврядування.

Восени 1993 р. конституційний процес остаточно загальмувався. Чинною й далі залишалася Конституція УРСР 1978 р., до якої було внесено понад 200 поправок і доповнень.

Новий, другий етап конституційного процесу почався після ви­борів нового складу парламенту і Президента. У вересні була створе­на нова конституційна комісія - на засадах представництва від зако­нодавчої і виконавчої влади. Співголовами комісії були затверджені Президент Л. Кучма і Голова Верховної Ради О. Мороз.

Намагаючись надати обертів справі, Л. Кучма у грудні 1994 р. вніс у Верховну Раду проект конституційного Закону «Про державну владу і місцеве самоврядування в Україні». Згідно з проектом, Вер­ховна Рада мала віддати Президентові частину своїх повноважень, тобто наповнити реальним змістом внесену в Конституцію 1991 р. статтю про Президента як главу держави і главу виконавчої влади. Президент став би одноосібним главою уряду, склад якого він мав би формувати сам: без узгодження і затвердження парламенту. Органа­ми державної влади на місцях мали б стати державні адміністрації, главами яких Президент мав призначати обраних народом голів від­повідних Рад. У компетенції місцевих Рад залишалися повноважен­ня щодо затвердження місцевого бюджету і програм територіального розвитку, заслуховування звітів голів адміністрацій.

Хоча Верховна Рада після завзятих дебатів у травні 1995 р. і при­йняла цей Закон у першому читанні (простою більшістю голосів), але для введення його в дію потрібне було ще одне голосування - конституційною більшістю, тобто 2/3 голосів. Це було нереальною справою.

У ситуації, що склалася, Президент видав Указ (31 травня 1995 р.) про проведення опитування громадян з питань довіри до Президента і Верховної Ради, оскільки тогочасна деформована державна систе­ма, без дійової виконавчої влади, без чіткого визначення, хто і за що відповідає, не була ефективним засобом на шляху припинення руй­нівних процесів у економіці, інтелектуальному і духовному житті, у справі зубожіння населення, зростання злочинності тощо.

Однак до опитування справа не дійшла. Гостре протистояння обох гілок влади завершилося в червні укладенням Конституційного договору між Верховною Радою і Президентом - строком на рік. До­говір переважно відтворював положення названого закону. На цей строк тимчасово припинялася дія статей чинної Конституції, які су- перечили Договору, дещо обмежувалися повноваження парламенту та місцевих Рад і розширювалися нормотворчі й адміністративні функції органів виконавчої влади.

Конституційний договір, певне пом’якшення відносин між гілка­ми влади активізували процес підготовки Основного Закону.

У лютому 1996 р. конституційна комісія завершила роботу і пе­редала проект Конституції на розгляд Верховної Ради, де його роз­глядали майже 3 місяці. Гострі дебати виникли навколо п’ятьох основних положень: розподіл повноважень між гілками влади, проблеми власності, державна символіка, статус російської мови і статус Республіки Крим. У черговий раз конституційний процес зай­шов у глухий кут.

У такій ситуації деякі державні структури і чинники (наприклад, Рада національної безпеки, Рада регіонів) рекомендували Президен­тові оголосити референдум щодо затвердження Основного Закону. Л. Кучма підписав відповідний указ. Тільки тоді парламентарі спро­моглися - для загального добра - переступити через власні амбіції та переконання. У парламенті створено погоджувальну комісію на чолі з М. Сиротою, яка узгоджувала пропозиції різних партій, фракцій, груп. Врешті-решт у ніч з 27 на 28 червня 1996 р. Основний Закон України було затверджено. День 28 червня проголошено державним святом.

Це справді було святом для України, яке засвідчило, що оста­точно закінчився тривалий тяжкий період бездержавності, гаран­товано її незалежність і соборність, вона остаточно утвердилася у світі як суверенна, повноцінна, велика держава, визначено основні засади її економічної і політичної основи, сукупність суспільних цінностей, створено передумови для того, щоб функціонування і розвиток держави не залежали від орієнтації окремих партій, ор­ганізацій чи діячів.

Оцінюючи цю знаменну подію, Президент України відзначив, що з прийняттям Конституції державне будівництво стало здійснювати­ся у визначених цілях і діяльність державних інститутів та відносин між ними введено у конституційне русло; у свідомості людей оста­точно утвердилася ідея державності; народ перетворюється з об’єкта політики на вищий суб’єкт, розширюється свобода його дій в еконо­міці та політиці. «Ми вийшли, - говорив Президент, - на новий век­тор соціального поступу - від тоталітаризму до демократії, розви­ваємося за умов багатоманітних форм господарювання та власності; окреслено контури соціально-економічної структури держави; набу­ли прогнозованого характеру суспільно-політичні процеси; зруйно­вано ідеологічний фетишизм і закріплено політичний плюралізм; сформовано сприятливе середовище для зміцнення безпеки держави і розв’язання внутрішніх проблем».

Отже, з прийняттям Конституції завершено період становлення держави, вибудовано її структуру, закладено основи для реалізації принципової конституційної формули: людина, сім’я, народ, дер­жава.

Конституція України складається з 15 розділів і налічує 161 стат­тю та 14 так званих перехідних положень.

Основний Закон містить такі розділи: 1. Загальні засади. 2. Права, свободи та обов’язки людини і громадянина. 3. Вибори. Референдум. 4. Верховна Рада України. 5. Президент країни. 6. Кабінет Міністрів України. Інші органи виконавчої влади. 7. Прокуратура. 8. Право­суддя. 9. Територіальний устрій України. 10. Автономна Республіка Крим. 11. Місцеве самоврядування. 12. Конституційний Суд Украї­ни. 13. Внесення змін до Конституції України. 14. Прикінцеві поло­ження. 15. Перехідні положення.

До основних положень Конституції належать питання щодо за­гальних засад державного ладу. Вже в розділі 1 наголошується, що Україна є суверенною, незалежною, демократичною, соціальною і правовою державою (ст. 1). Вона за суттєвими ознаками належить до співдружності держав так званого відкритого суспільства, гу­маністичного за спрямованістю. Україна є унітарною державою з єдиним громадянством.

Демократичну суть Української держави конкретизує ст. 5, де зазначається: «Україна за формою правління - республіка, носієм суверенітету і єдиним джерелом влади є народ. Він здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування».

Крім того, демократична суть держави визначається ще й тим, що державна влада здійснюється на засадах поділу її на законодавчу, ви­конавчу й судову, що діють виключно в межах своїх повноважень.

Ще одна ознака демократичності - встановлення в Україні си­стеми органів місцевого самоврядування як важливої форми участі населення у вирішенні питань місцевого значення (ст. 7).

Дуже важливе й таке положення: «Право визначати і змінювати конституційний лад належить виключно народові й не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами» (ст. 5).

Є низка інших, дуже важливих положень, відсутніх у попередніх, тобто радянських, конституціях України, зокрема щодо закріплення демократичного режиму. Так, у ст. 15 зазначено: «Суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеоло­гічної багатоманітності; жодна ідеологія не може визнаватися дер­жавою як обов’язкова; забороняється цензура; держава гарантує свободу політичної діяльності, яка не заборонена Конституцією і за­конами України».

Україна є соціальною державою. Зокрема, у ст. 3 зафіксовано, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і без­пека визнаються найвищою соціальною цінністю.

Соціальний характер Української держави підкреслюється і кон­ституційним регулюванням питань, пов’язаних з різноманіттям форм власності, її використанням і захистом усіх суб’єктів права власнос­ті, закріпленням принципу соціальної спрямованості економіки, рів­ності перед законом усіх суб’єктів права власності, забезпеченням екологічної безпеки і підтриманням економічної рівноваги на тери­торії України, а також вжиттям інших соціально-важливих заходів.

Україна є правовою державою.

Стаття 8 закріплює принцип верховенства права і звертає увагу на його дієвість. У цій та інших статтях розділу 1 закріплено й інші важливі положення, що є необхідними ознаками правової держави: найвища юридична сила Конституції, обов’язковість відповідності їй усіх законів та інших нормативно-правових актів, пряма дія норм Конституції.

Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямо­ваність діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність, а утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави (ст. 3). Правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути при­мушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи дер­жавної влади, самоврядування, їхні посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, передбачених Конституцією і законами України. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини гарантовано.

Ці важливі положення конкретизуються в низці інших консти­туційних норм, які належать до загальних засад Конституції.

Передусім закріплюються найсприятливіші для населення прин­ципи мовної політики держави. Записано (ст. 10), що державною мовою в Україні, як і має бути, є українська, але водночас держава гарантує всебічний розвиток і функціонування та захист російської, інших мов національних меншин в Україні.

Держава сприяє консолідації та розвитку української нації, її іс­торичної свідомості, етнічної, культурної, мовної та релігійної са­мобутності всіх корінних народів і національних меншин України (ст. 11).

Україна дбає про задоволення національно-культурних і мовних потреб українців, які проживають за межами держави.

Важливим є положення про те, що чинні міжнародні договори, згода на дію яких в Україні надана Верховною Радою, є частиною національного законодавства (ст. 9).

У загальних засадах Конституції встановлюється, що основним національним багатством України є земля, яка перебуває під особли­вою охороною держави. Право власності на землю можуть мати гро­мадяни, юридичні особи і держава. Воно гарантується Конституцією й усім чинним законодавством.

Загальні засади визначають також основи національної безпеки та зовнішньополітичної діяльності держави. Захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та ін­формаційної безпеки, йдеться у ст. 17, є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу. На території України забороняється створення і функціонування будь-яких збройних фор­мувань, не передбачених законом, не допускається розташування іноземних військових баз (ст. 17).

У цьому самому розділі врегульовано дуже важливе питання про державні символи України. Ними є Державний Прапор, Державний Герб і Державний Гімн.

Державним Прапором став історичний, з давніх-давен відомий синьо-жовтий стяг, Малим Державним Гербом (основного, Великого - так донині й не розроблено) - Тризуб - знак ще княжої держави Володимира Великого, Державним Гімном - національний гімн на музику М. Вербицького зі словами М. Чубинського. Ці символи - історично обґрунтовані, вистраждані багатьма поколіннями борців за волю України - були затверджені після завзятого супротиву в комуно-соціалістичних депутатів, які не уявляли собі іншої символі­ки, ніж червоний прапор та п’ятикутна кремлівська зірка.

У другому, теж дуже важливому розділі, йдеться про права, сво­боди та обов’язки людини й громадянина в Україні. Характерно, що цей розділ є відразу після «Загальних засад». Це свідчить про його значущість для Українського народу і держави. Тут проголошено всі основні права і свободи, які прогресивною світовою спільнотою прийнято вважати за відповідні гуманістично-демократичні стан­дарти. При цьому наголошується, що конституційні права і свободи, закріплені Конституцією, не є вичерпними, що вони гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів чи внесенні змін до чинних не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод (ст. 22).

Стаття 24 закріплює рівність усіх перед законом. Не може бути, записано у ній, привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічно­го і соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками. Забезпечується рівність прав жінки і чоловіка.

Конституція подає широкий перелік особистих, соціальних та культурних прав людини й громадянина.

До особистих належать: право на вільний розвиток своєї особи­стості (якщо при цьому не порушуються права і свободи інших лю­дей) - ст. 23; невід’ємне право на життя (ст. 27), причому кожен має право захищати своє життя і здоров’я, як і життя та здоров’я інших людей, від протиправних посягань; право на повагу до людської гід­ності (ст. 28); право на свободу та особисту недоторканність (ст. 29). Отже, ніхто не може бути заарештований або утримуватися під вар­тою інакше, як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановленим законом; кожен затриманий має право в будь-який час оскаржити в суді своє затримання; право на недотор­канність житла (ст. 30); право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (винятки можуть бути встановлені лише судом) - ст. 31; право на невтручання в особисте і сімейне життя (ст. 32); право на свободу пересування і на вільний вибір місця проживання (ст. 33); право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань (ст. 34); право на сво­боду світогляду і віросповідання (ст. 35).

До політичних прав Конституція відносить право на свободу об’єднання в політичні партії та громадські організації (ст. 36) (але допускаються обмеження, встановлені законом в інтересах націо­нальної безпеки та громадського порядку, охорони здоров’я населен­ня або захисту прав та свобод інших громадян); право на участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевому референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування; право на мирні збори, мітинги, походи і демонстрації (ст. 39) (але допускаються їх обме­ження - через суд і лише в інтересах національної безпеки чи гро­мадського порядку); право на звернення до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових осіб (ст. 40).

Стосовно економічних, соціальних і культурних прав Консти­туція передбачає право кожного володіти, користуватися і розпо­ряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності (ст. 41); право приватної власності є непоруш­ним, і ніхто не може бути протиправно позбавлений права влас­ності; право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена за­коном (ст. 42); право на працю (ст. 43), причому використання праці жінок і неповнолітніх на небезпечних для їхнього здоров’я робо­тах забороняється; громадянам гарантується право на своєчасне одержання винагороди за працю; право на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів (ст. 44); право на відпочинок (ст. 45); право на соціальний захист, у тому числі право громадян на забезпечення їх у разі часткової або повної втрати працездатнос­ті, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, у старості та ін. (ст. 46); право на житло (ст. 47); право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї (ст. 48), куди входять достатнє харчування, одяг, житло; право на охорону здоров’я, медичну допо­могу та медичне страхування (ст. 49); право на безпечне для життя і здоров’я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди (ст. 50); рівна згода сторін на шлюб і цілковита їх рів­ність у шлюбі та сім’ї (ст. 51); рівність дітей у правах незалежно від походження, а також від того, народжені вони у шлюбі чи поза ним (ст. 52); право на освіту, у тому числі право громадянам національ­них меншин на навчання рідною мовою (ст. 53); право на свободу творчої діяльності, інтелектуальної власності, авторських прав, мо­ральних та матеріальних інтересів (ст. 54).

Слід підкреслити, що в Конституції встановлюються гарантії прав людини і громадянина. До них належать, зокрема: право на судовий захист своїх прав і свобод, у тому числі оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, місцевого самовряду­вання, посадових осіб (ст. 55). Крім цього, Конституція передбачала введення інституту Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, до якого кожен має право звертатися щодо захисту своїх прав. Це також важлива гарантія практичної реалізації прав і свобод людини в Україні. Таким уповноваженим Верховна Рада обрала Н. Карпачову.

Кожному громадянинові надається право після використання всіх національних засобів правового захисту в разі необхідності звер­татися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна (ст. 55).

Конституція гарантує кожному право знати свої права й обов'язки. Тому закони чи інші нормативно-правові акти, належно не доведені до відома населення, є нечинними (ст. 57).

Кожному гарантовано також право на правову допомогу, ніхто не зобов'язаний виконувати злочинні розпорядження чи накази. Ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності од­ного виду за одне й те саме правопорушення.

Стаття 62 встановлює презумпцію невинності особи, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено судом. До того ж обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних неза­конним шляхом, а також на припущеннях.

Гарантією захисту прав і свобод людини є й те, що, згідно зі ст. 63, особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів. Сюди ж на­лежить і право на захист у процесі слідства, судового розгляду спра­ви, положення про статус засудженого. Таких положень, до речі, у жодній з попередніх конституцій України не було.

Закріплено в Конституції й обов'язки громадян України. До них належать: обов'язок захищати Вітчизну; обов'язок не заподіювати шкоди природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані комусь збитки; обов'язок неухильно дотримуватися Конституції та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших лю­дей; обов'язок батьків утримувати дітей до їх повноліття, і обов'язок повнолітніх дітей - піклуватися про своїх непрацездатних батьків (ст.ст. 51, 65 - 68).

У розділі III закріплено основні принципи виборчої системи в Україні. Стаття 71 наголошує, що вибори до органів державної вла­ди та місцевого самоврядування є вільними і відбуваються на осно­ві загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування. Про систему виборів - пропорційну, мажоритарну чи іншу - не йдеться. Право голосу мають громадяни, які досягли на день виборів 18 років. Не мають права голосу лише ті громадяни, яких визнано судом недієздатними.

У цьому самому розділі врегульоване питання про проведення, у разі потреби, всеукраїнського референдуму. В Основному Законі визначено порядок утворення, структуру та компетенцію централь­них і місцевих органів влади. Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент - Верховна Рада. Вона однопалатна, складається з 450 депутатів (ст. 76). Строк повноважень - 5 років.

Народним депутатом може бути громадянин України, який на день виборів досяг 21 року, має право голосу і проживає в Украї­ні протягом 5 років. Не може бути обраним громадянин, який має судимість за скоєння умисного злочину, якщо ця судимість не пога­шена чи не знята. Народні депутати здійснюють функції на постій­ній основі, не можуть бути на іншій державній службі (ст. 78). Вони користуються депутатською недоторканністю (ст. 80).

Верховна Рада працює в режимі чергових і позачергових сесій. Чергові відбуваються двічі на рік; позачергові скликаються на ви­могу не менш як третини депутатів конституційного складу парла­менту або на вимогу Президента (ст. 83).

У ст.ст. 85, 92 та 111 закріплені найважливіші повноваження Вер­ховної Ради. Серед них - прийняття Конституції, законів, внесення до них змін і поправок; затвердження державного бюджету, контр­оль за його виконанням; визначення засад внутрішньої та зовніш­ньої політики; надання згоди на призначення Президентом Прем'єр- міністра; прийняття рішення щодо схвалення програми діяльності уряду, здійснення контролю над ним; призначення на вищі державні посади, обрання суддів та ін.

Верховна Рада за пропозицією не менш 1/3 депутатів може роз­глянути питання про відповідальність Кабінету Міністрів та прийня­ти резолюцію довіри чи недовіри (ст. 87).

Організаційними формами парламентської діяльності є робота постійних комітетів Верховної Ради, які працюють над законопро­ектами, підготовляють і попередньо розглядають питання, що нале­жать до повноважень парламенту, а також тимчасових спеціальних комісій, партійних фракцій у парламенті, позафракційних груп.

Правом законодавчої ініціативи в Україні користуються Прези­дент, народні депутати та Кабінет Міністрів (ст. 93).

Закон, прийнятий Верховною Радою, підписує Президент уп­родовж 15 днів після отримання закону та офіційно оприлюднює його або повертає закон із зауваженнями до Верховної Ради для по­вторного розгляду. Якщо під час повторного розгляду закон знову буде прийнятий Верховною Радою не менш як двома третинами від її конституційного складу, Президент зобов’язаний його підписати та оприлюднити.

Главою Української держави є Президент - гарант державного суверенітету, територіальної цілісності України, дотримання Кон­ституції, прав і свобод людини та громадянина.

Президент обирається загальним голосуванням громадянами України строком на 5 років.

Президентом може бути обраний громадянин України, який до- сяг 35 років, має право голосу, проживає в Україні впродовж 10 ос­танніх перед днем виборів років та володіє державною мовою. Одна й та сама особа не може бути обрана більше ніж на 2 строки підряд (ст. 103).

Визначення статусу Президента як глави держави вказує на осо­бливість і багатофункціональну суть цієї державної посади. Прези­дент уособлює державну владу загалом, він не є одним із суб’єктів розподілу влади. Навпаки, він ніби об’єднує, цементує всі гілки дер­жавної влади, забезпечує координацію, єдину спрямованість їхніх дій в інтересах народу, держави. Президент здійснює погоджувальні функції стосовно діяльності різних гілок державної влади, виступає арбітром у разі виникнення непорозумінь між законодавчою і вико­навчою владою, забезпечує єдність держави.

Докладніше компетенція глави держави визначена у ст. 106. Він, зокрема, забезпечує державну незалежність, національну безпеку і правонаступництво держави; представляє державу в міжнародних зносинах, здійснює керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави, укладає міжнародні договори; припиняє повноваження Верховної Ради, якщо впродовж 30 днів однієї чергової сесії пленар­ні засідання не можуть розпочатися; призначає за згодою Верховної Ради Прем’єр-міністра, приймає рішення про його відставку; за по­данням Прем’єр-міністра призначає членів уряду, керівників інших центральних відомств та органів виконавчої влади; скасовує акти Ка­бінету Міністрів; є верховним Головнокомандувачем Збройних Сил; приймає в разі необхідності рішення про введення надзвичайного стану; нагороджує державними нагородами; має право помилуван­ня; має право вето щодо прийнятих Верховною Радою законів із по­дальшим поверненням їх на повторний розгляд та ін.

Президент видає в межах своєї компетенції відповідні норма­тивно-правові акти - укази і розпорядження. Президент може бути усунений з посади Верховною Радою України в порядку імпічменту, коли він вчинив державну зраду або інший злочин (ст. 111).

Вищим органом у системі органів виконавчої влади є Кабінет Мі­ністрів. Прем’єр-міністр, як зазначено, призначається за згодою пар­ламенту Президентом; він призначає за поданням Прем’єра членів Кабінету Міністрів.

Кабінет Міністрів, хоч і очолює всю гілку виконавчої влади, але відповідальний перед Президентом та підконтрольний і підзвітний Верховній Раді, яка схвалює програму діяльності уряду, затверджує бюджет країни, поданий урядом, приймає рішення про його виконан­ня, контролює діяльність уряду. На пропозицію не менш як третини депутатів парламент може розглянути питання про відповідальність уряду та висловити йому недовіру.

Кабінет Міністрів забезпечує державний суверенітет і економічну самостійність України, здійснення внутрішньої та зовнішньої по­літики, виконання Конституції і законів, актів Президента України (ст. 116). Він також вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод громадян, розробляє і здійснює загальнодержавні програми еконо­мічного, науково-технічного і культурного розвитку, забезпечує рівні умови розвитку всіх форм власності, вживає заходів щодо забезпе­чення обороноздатності та національної безпеки держави, громад­ського порядку, боротьби зі злочинністю та ін.

Строк повноважень Кабінету Міністрів збігається зі строком по­вноважень Президента і парламенту.

У межах своєї компетенції він видає постанови і розпорядження, які підписує Прем’єр-міністр (ст. 117). Міністерства здебільшого є центральними органами галузевого управління, а державні комітети і відомства - галузевими.

Органами державної виконавчої влади на місцях є обласні, ра­йонні, а також створені в містах Києві та Севастополі державні адмі­ністрації. Їхні голови призначаються та звільняються Президентом України за поданням Кабінету Міністрів. Вони підзвітні та підконтр­ольні органам виконавчої влади вищого рівня і місцевим радам - у частині повноважень, делегованих їм відповідними радами.

Місцеві державні адміністрації зобов’язані постійно координу­вати діяльність з органами місцевого самоврядування, допомагати їм у задоволенні потреб територіальних громад, вирішенні актуальних проблем населення.

Новим у системі центральних органів держави є Конституцій­ний Суд України. Це - єдиний орган конституційної юрисдикції. Він утворюється і діє на основі положень, закріплених у розділі XII Кон­ституції, Законі «Про Конституційний Суд України» від 16 жовтня 1996 р. та затвердженого ним регламенту.

Конституційний Суд складається з 18 суддів. По шість суддів призначають Президент, Верховна Рада і з’їзд суддів України. Суд­дею Конституційного Суду може бути громадянин України, який на день призначення досяг 40 років, має вищу юридичну освіту і стаж роботи за фахом не менш як 10 років, проживає в Україні впродовж останніх 20 років і володіє державною мовою (ст. 148). Судді Кон­ституційного Суду призначаються на 9 років без права бути призна­ченим на повторний строк.

Голова Конституційного Суду обирається на спеціальному пле­нарному засіданні цього суду з його ж складу шляхом таємного го­лосування лише на один 3-річний строк.

До компетенції Конституційного Суду належать:

1) роз’яснення питань про відповідність Конституції України:

- законів та інших правових актів Верховної Ради;

- актів Президента;

- актів Кабінету Міністрів;

- правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим.

Ці питання розглядаються за зверненнями: Президента, не менш як 45 народних депутатів, Верховного Суду, Уповноваженого Верхо­вної Ради з прав людини, Верховної Ради Республіки Крим;

2) офіційне тлумачення Конституції та законів України.

Окремі громадяни можуть звертатися до Конституційного Суду не безпосередньо, а через Уповноваженого з прав людини. Станом на грудень 1998 р. до цього Суду звернулось понад 600 громадян України. Прийняв він до розгляду дві скарги.

Рішення Конституційного Суду є обов’язковими до виконан­ня, остаточними і не можуть бути оскаржені (ст. 150). Закони, інші правові акти або їхні окремі положення, визнані судом неконсти­туційними, втрачають чинність з дня ухвалення такого рішення.

Конституція визначає територіальний устрій та органи місцевого самоврядування в Україні (розділи IX та XI).

Територіальний устрій України ґрунтується на засадах ціліс­ності та єдності державної території, поєднання централізації та децентралізації у здійсненні державної влади, збалансованості соціально-економічного розвитку регіонів. Це конституційне поло­ження випливає з того, що Український народ, який проживає на своїй етнічній території, має як загалом, так і за своєю специфікою в регіонах лише йому властиві історичні, економічні, екологічні, гео­графічні особливості, свій світогляд, культуру, антропологію, мен­тальність, свою мову.

Згідно зі ст. 133 Конституції, систему адміністративно-тери­торіального устрою України становлять: Автономна Республіка Крим, області, райони, міста, райони в містах, селища і села. В Украї­ні, зокрема, налічуються 24 області та 2 міста - Київ і Севастополь, що мають спеціальний статус.

Україна належить до держав з достатньо високим рівнем ур­банізації, тобто наявністю на її території широкої мережі міст - 444, у яких проживає понад 30 млн осіб, селищ міського типу - 907 (близько 4 млн жителів). Усього тут налічується 30 184 населених пункти.

На розвиток і зміцнення демократичної, соціальної, правової дер­жави спрямована закріплена у ст. 140 Конституції засада, згідно з якою в Україні встановлюється місцеве самоврядування, тобто га­рантоване право територіальної громади - жителів села (чи кількох сіл), селища та міста - самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції та законів України.

Отже, первинним суб'єктом місцевого самоврядування Консти­туція проголошує не адміністративно-територіальну одиницю, а те­риторіальну громаду як певну спільність людей, об'єднаних за тери­торіальною ознакою з метою задоволення своїх колективних потреб, а також для захисту своїх законних прав та інтересів. Це означає розширення форм безпосередньої участі територіальних громад в управлінні місцевими справами.

Місцеве самоврядування здійснюється громадянами як безпо­середньо, так і через відповідні органи. Формами безпосередньої участі населення у здійсненні повноважень, віднесених до відання місцевого самоврядування, є загальні збори громадян за місцем проживання, що скликаються на рівні будинку, кварталу, вулиці, мікрорайону чи всього населеного пункту, який не є самостійною адміністративно-територіальною структурою. Місцеві ради можуть дозволяти за ініціативою жителів створювати будинкові, вуличні та інші органи самоорганізації населення і наділяти їх частиною влас­ної компетенції, фінансів, майна.

Формами безпосереднього здійснення громадянами своїх само­врядних повноважень є й місцеві вибори та референдуми. Органами місцевого самоврядування, яке здійснюється територіальною грома­дою, є сільські, селищні, міські ради та їхні виконавчі органи. Орга­нами місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, є районні та обласні ради.

Ради обираються населенням на чотири роки. Територіальні гро­мади на той строк шляхом таємного голосування обирають відповід­но сільського, селищного та міського голову, який очолює виконавчий орган ради та головує на її засіданнях. Голови районних та обласних рад обираються відповідними радами (ст. 141). Органи місцевого са­моврядування в межах повноважень, визначених законом, прийма­ють рішення, обов'язкові до виконання на відповідній території.

Положення Конституції щодо місцевого самоврядування набули розвитку в Законі «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21 травня 1997 р.

Положення Конституції мають також виключно важливе значення для вдосконалення та зміцнення системи судових і правоохоронних органів.

Згідно з Основним Законом (ст. 124), правосуддя в Україні здій­снюється виключно судами. Привласнення їхніх функцій іншими ор­ганами чи посадовими особами не допускається.

Новим і важливим положенням є те, що юрисдикція судів поши­рюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Населення безпосередньо теж бере участь у здійсненні правосуддя - через на­родних засідателів і присяжних.

Судочинство здійснюється в Україні Конституційним Судом та судами загальної юрисдикції. Система судів загальної юрисдикції будується за принципами територіальності та спеціалізації.

Найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд. Другу ланку судової системи становлять Верхо­вний Суд АРК, обласні суди, Київський і Севастопольський міські суди. Основною ланкою судової системи є районні (міські), міжра­йонні (окружні) суди. Вони розглядають більшість кримінальних і цивільних справ.

Спеціалізованими судами є військові й арбітражні. Військові - це військові суди гарнізонів, регіонів і військово-морських сил. Арбі­тражні - Київський і Севастопольський міські, обласні, Арбітражний Суд АРК і Вищий арбітражний суд України. Створення надзвичай­них та особливих судів, згідно зі ст. 125 Конституції, заборонено.

Вплив на суддів у будь-який спосіб забороняється (ст. 126). Судді обіймають посади безстроково (крім суддів Конституційного Суду та суддів, які призначаються на посаду вперше).

У ст. 126 передбачені випадки, коли суддя може бути увільнений з посади (зокрема, при неможливості виконувати свої обов'язки за станом здоров'я, при досягненні 65-річного віку, поданні заяви про відставку, припиненні громадянства та ін.).

Професійні судді не можуть належати до політичних партій і профспілок, брати участь у будь-якій політичній діяльності, обійма­ти жодні оплачувані посади.

На посаду судді кваліфікаційною комісією суддів може бути ре­комендований громадянин України, не молодший 25 років, який має вищу освіту і стаж роботи в галузі (не менше 3 років), проживає в Україні не менш як 10 років та володіє державною мовою.

Перше призначення на посаду судді строком на п'ять років здій­снює Президент. Усі інші судді (крім Конституційного Суду) обира­ються Верховною Радою. Судді при здійсненні правосуддя незалеж­ні й підкорюються лише закону. Судочинство провадиться суддею одноособово, колегією суддів чи судом присяжних.

При розгляді справ суд керується загальновизнаними гума­ністичними принципами, серед яких: законність, рівність усіх учас­ників судового процесу, змагальність сторін, гласність судового про­цесу, забезпечення обвинуваченому права на захист та ін.

В Україні діє Вища рада юстиції, яка вносить подання про при­значення суддів на посади або звільнення їх з посад, приймає рішен­ня стосовно порушення суддями і прокурорами вимог щодо несу­місності, здійснює дисциплінарне провадження стосовно суддів та прокурорів. Вона складається з 20 членів: яких призначають Прези­дент, Верховна Рада, з'їзд суддів, з'їзд адвокатів, з'їзд представників вищих навчальних закладів та наукових установ - по 3, а Всеукраїн­ська конференція працівників прокуратури - 2 членів.

Окрему систему правоохоронних органів становить Прокуратура України, на яку покладені завдання щодо підтримання державного обвинувачення в суді; представництво інтересів громадян або дер­жави в суді у випадках, визначених законом; нагляд за дотриманням законів органами, які провадять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство та ін.

Прокуратуру України очолює Генеральний прокурор, який при­значається на посаду (на п'ять років) за згодою Верховної Ради та звільняється з посади Президентом. Верховна Рада може висловити йому недовіру, що має наслідком відставку Генерального прокурора з посади.

Дуже важливими структурними частинами в системі правоохо­ронних органів, хоч у Конституції докладніше про них і не йдеться, є Служба безпеки України, органи внутрішніх справ (у тому числі міліція), адвокатура.

Організація і діяльність СБУ регламентовані Законом «Про Служ­бу безпеки України» від 25 березня 1992 р. Її головне завдання - за­безпечити державну безпеку України. СБУ підпорядкована Прези­денту і підконтрольна Верховній Раді.

Одним із головних підрозділів органів внутрішніх справ, які здій­снюють охорону громадського порядку і боротьбу зі злочинністю, є міліція. Правову основу її діяльності становить Закон «Про міліцію» від 20 грудня 1990 р. У ньому вперше комплексно регламентовано правовий статус міліції, яка визначається як державний орган вико­навчої влади, який захищає життя, здоров'я, права і свободи грома­дян, власність, природне довкілля, інтереси суспільства і держави від протиправних посягань. Отже, міліція виконує адміністративну, профілактичну, оперативно-розшукову, кримінально-процесуальну, виконавчу й охоронну функції.

У своїй діяльності міліція підпорядкована Міністерству внут­рішніх справ. Постійно вживаються заходи щодо вдосконалення її роботи. У цьому аспекті, наприклад, можна назвати Закон «Про оперативно-розшукову діяльність» від 18 лютого 1992 р. та ін.

Адвокатура не є державним органом, але вона за своєю функ­ціональною діяльністю належить до системи правоохоронних ор­ганів. Це добровільне професійне і громадське об’єднання, що діє незалежно від інших органів держави. Діяльність адвокатури рег­ламентується Законом «Про адвокатуру» від 19 грудня 1992 р.

У Прикінцевих та Перехідних положеннях Конституції йдеться про час набрання Конституцією чинності, про оголошення дня її прийняття державним святом та ін.

Отже, прийняття Конституції стало етапною віхою в розвитку нашого суспільства, підсумком 5-річного періоду існування неза­лежної Української держави. За оцінками багатьох вітчизняних та зарубіжних експертів, Основний Закон України належить до найде- мократичніших у світі.

У даному розділі використовувались лекційні матеріали профе­сорів В. С. Кульчицького та Б. Й. Тищика (див.: Кульчицький В. С. Іс­торія держави і права України /В. С. Кульчицький, Б. Й. Тищик. - К.: Видав. дім, 2007. - С. 535-574).

Додаток А

ДЕКЛАРАЦІЯ

ПРО ДЕРЖАВНИЙ СУВЕРЕНІТЕТ УКРАЇНИ

Ухвалена Верховною Радою Української РСР 16 липня 1990 року

Верховна Рада Української РСР

ВИРАЖАЮЧИ волю народу України,

ПРАГНУЧИ створити демократичне суспільство,

ВИХОДЯЧИ з потреб всебічного забезпечення прав і свобод лю­дини,

ШАНУЮЧИ національні права всіх народів,

ДБАЮЧИ про повноцінний політичний, економічний, соціаль­ний і духовний розвиток народу України,

ВИЗНАЮЧИ необхідність побудови правової держави,

МАЮЧИ на меті утвердити суверенітет і самоврядування наро­ду України,

П Р О Г О Л О Ш У Є

державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території та не­залежність і рівноправність у зовнішніх зносинах.

І. САМОВИЗНАЧЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇ

Українська РСР як суверенна національна держава розвивається в існуючих кордонах на основі здійснення українською нацією свого невід’ємного права на самовизначення.

Українська РСР здійснює захист і охорону національної держав­ності українського народу.

Будь-які насильницькі дії проти національної державності Укра­їни з боку політичних партій, громадських організацій, інших угру­повань чи окремих осіб переслідуються за законом.

II. НАРОДОВЛАДДЯ

Громадяни Республіки всіх національностей становлять народ України.

Народ України є єдиним джерелом державної влади в Республіці.

Повновладдя народу України реалізується на основі Конституції Республіки як безпосередньо, так і через народних депутатів, обра­них до Верховної і місцевих Рад Української РСР.

Від імені всього народу може виступати виключно Верховна Рада Української РСР. Жодна політична партія, громадська організація, інше угруповання чи окрема особа не можуть виступати від імені всього народу України.

III. ДЕРЖАВНА ВЛАДА

Українська РСР є самостійною у вирішенні будь-яких питань сво­го державного життя.

Українська РСР забезпечує верховенство Конституції та законів Республіки на своїй території.

Державна влада в Республіці здійснюється за принципом її розпо­ділу на законодавчу, виконавчу та судову.

Найвищий нагляд за точним і однаковим виконанням законів здій­снюється Генеральним прокурором Української РСР, який призна­чається Верховною Радою Української РСР, відповідальний перед нею і тільки їй підзвітний.

IV. ГРОМАДЯНСТВО УКРАЇНСЬКОЇ РСР

Українська РСР має своє громадянство і гарантує кожному громадянину право на збереження громадянства СРСР.

Підстави набуття і втрати громадянства Української РСР визначаються Законом Української РСР про громадянство.

Всім громадянам Української РСР гарантуються права і свободи, які передбачені Конституцією Української РСР і нормами міжнарод­ного права, визнаними Українською РСР.

Українська РСР забезпечує рівність перед законом усіх громадян Республіки незалежно від походження, соціального і майнового ста­ну, расової та національної приналежності, статі, освіти, мови, по­літичних поглядів, релігійних переконань, роду і характеру занять, місця проживання та інших обставин.

Українська РСР регулює імміграційні процеси.

Українська РСР виявляє турботу і вживає заходів щодо охорони і захисту інтересів громадян Української РСР, які перебувають за меж­ами Республіки.

V. ТЕРИТОРІАЛЬНЕ ВЕРХОВЕНСТВО

Українська РСР здійснює верховенство на всій своїй території.

Територія Української РСР в існуючих кордонах є недоторканною і не може бути змінена та використана без її згоди.

Українська РСР самостійно визначає адміністративно- територіальний устрій Республіки та порядок утворення національно- адміністративних одиниць.

VI. ЕКОНОМІЧНА САМОСТІЙНІСТЬ

Українська РСР самостійно визначає свій економічний статус і закріплює його в законах.

Народ V країни має виключне право на володіння, користування і розпорядження національним багатством України.

Земля, її надра, повітряний простір, водні та інші природні ре­сурси, які знаходяться в межах території Української РСР, природні ресурси її континентального шельфу та виключної (морської) еко­номічної зони, весь економічний і науково-технічний потенціал, що створений на території України, є власністю її народу, матеріальною основою суверенітету Республіки і використовуються з метою забез­печення матеріальних і духовних потреб її громадян.

Українська РСР має право на свою частку в загальносоюзному багатстві, зокрема в загальносоюзних алмазному та валютному фон­дах і золотому запасі, яка створена завдяки зусиллям народу Респу­бліки.

Вирішення питань загальносоюзної власності (спільної власності всіх республік) здійснюється на договірній основі між республіками - суб’єктами цієї власності.

Підприємства, установи, організації та об’єкти інших держав і їхніх громадян, міжнародних організацій можуть розміщуватись на території Української РСР та використовувати природні ресурси України згідно з законами Української РСР.

Українська РСР самостійно створює банкову (включаючи зовніш­ньоекономічний банк), цінову, фінансову, митну, податкову системи, формує державний бюджет, а при необхідності впроваджує свою грошову одиницю.

Вищою кредитною установою Української РСР є Національний банк України, підзвітний Верховній Раді Української РСР.

Підприємства, установи, організації та виробничі одиниці, розта­шовані на території Української РСР, вносять плату за використання землі, інших природних і трудових ресурсів, відрахування від валют­них надходжень, а також сплачують податки до місцевих бюджетів.

Українська РСР забезпечує захист всіх форм власності.

VII. ЕКОЛОГІЧНА БЕЗПЕКА

Українська РСР самостійно встановлює порядок організації охо­рони природи на території Республіки та порядок використання при­родних ресурсів.

Українська РСР має свою національну комісію радіаційного за­хисту населення.

Українська РСР має право заборонити будівництво та припинити функціонування будь-яких підприємств, установ, організацій та ін­ших об'єктів, які спричиняють загрозу екологічній безпеці.

Українська РСР дбає про екологічну безпеку громадян, про гено­фонд народу, його молодого покоління.

Українська РСР має право на відшкодування збитків, заподіяних екології України діями союзних органів.

VIII. КУЛЬТУРНИЙ РОЗВИТОК

Українська РСР є самостійною у вирішенні питань науки, освіти, культурного і духовного розвитку української нації, гарантує всім національностям, що проживають на території Республіки, право їх вільного національно-культурного розвитку.

Українська РСР забезпечує національно-культурне відроджен­ня українського народу, його історичної свідомості і традицій, національно-етнографічних особливостей, функціонування україн­ської мови у всіх сферах суспільного життя.

Українська РСР виявляє піклування про задоволення національно- культурних, духовних і мовних потреб українців, що проживають за межами Республіки.

IX. ЗОВНІШНЯ І ВНУТРІШНЯ БЕЗПЕКА

Національні, культурні та історичні цінності на території Україн­ської РСР є виключно власністю народу Республіки.

Українська РСР має право на повернення у власність народу України національних, культурних та історичних цінностей, що зна­ходяться за межами Української РСР.

Українська РСР має право на власні Збройні Сили.

Українська РСР має власні внутрішні війська та органи держав­ної безпеки, підпорядковані Верховній Раді Української РСР.

Українська РСР визначає порядок проходження військової служ­би громадянами Республіки.

Громадяни Української РСР проходять дійсну військову службу, як правило, на території Республіки і не можуть використовуватись у військових цілях за її межами без згоди Верховної Ради Україн­ської РСР.

Українська РСР урочисто проголошує про свій намір стати в майбутньому постійно нейтральною державою, яка не бере участі у військових блоках і дотримується трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї.

X. МІЖНАРОДНІ ВІДНОСИНИ

Українська РСР як суб'єкт міжнародного права здійснює безпо­середні зносини з іншими державами, укладає з ними договори, об­мінюється дипломатичними, консульськими, торговельними пред­ставництвами, бере участь у діяльності міжнародних організацій в обсязі, необхідному для ефективного забезпечення національних інтересів Республіки у політичній, економічній, екологічній, інфор­маційній, науковій, технічній, культурній і спортивній сферах.

Українська РСР виступає рівноправним учасником міжнародного спілкування, активно сприяє зміцненню загального миру і міжна­родної безпеки, безпосередньо бере участь у загальноєвропейському процесі та європейських структурах.

Українська РСР визнає перевагу загальнолюдських цінностей над класовими, пріоритет загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами внутрішньодержавного права.

Відносини Української РСР з іншими радянськими республіками будуються на основі договорів, укладених на принципах рівноправ­ності, взаємоповаги і невтручання у внутрішні справи.

Ця Декларація є основою для нової Конституції, законів Украї­ни і визначає позиції Республіки при укладанні міжнародних угод. Принципи Декларації про суверенітет України використовуються для укладання союзного договору.

Слюсаренко А. Історія Української Конституції / А. Слюсаренко, М. Томенко. - К. : Право, 1997. - С. 285-289.

Додаток Б

ПОСТАНОВА ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНСЬКОЇ РСР«ПРО ПРОГОЛОШЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ»

Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки п о с т а н о в л я є:

Проголосити 24 серпня 1991 року Україну незалежною демокра­тичною державою.

З моменту проголошення незалежності чинними на території України є тільки її Конституція, закони, постанови Уряду та інші акти законодавства республіки.

1 грудня 1991 року провести республіканський референдум на підтвердження Акту проголошення незалежності.

Голова Верховної Ради

Української РСР Л. КРАВЧУК м. Київ, 24 серпня 1991 року

Слюсаренко А., Томенко М. Історія Української Конституції. - С. 304.

Додаток В

АКТ ПРОГОЛОШЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ

Виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла була над Укра­їною в зв'язку з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 року,

продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні, виходячи з права на самовизначення, передбаченого Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими документами,

здійснюючи Декларацію про державний суверенітет України, Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки урочисто

ПРОГОЛОШУЄ НЕЗАЛЕЖНІСТЬ УКРАЇНИ та створення само­стійної української держави - УКРАЇНИ.

Територія України є неподільною і недоторканною. Віднині на території України мають чинність виключно Конституція і закони України.

Цей акт набирає чинності з моменту його схвалення.

ВЕРХОВНА РАДА УКРАЇНИ

24 серпня 1991 року

Слюсаренко А., Томенко М. Історія Української Конституції. - С. 305.

Література

1. Брайчевський М. Конспект історії України / М. Брайчевський. - К., 1993. - С. 183.

2. Іванов В. Історія держави і права України / В. Іванов. - К. : Атіка, 2007.

3. Історія держави і права України : у 2 т / за ред. В. Я. Тація,

A. Й. Рогожина. - К., 1996. - Т. 2.

4. Історія держави і права України / за ред. А. С. Чайковського. - К. : Юрінком Інтер, 2000.

5. Кульчицький В. С. Історія держави і права України / В. С. Куль­чицький, Б. Й. Тищик. - К., 2007.

6. Музиченко П. П. Історія держави і права України / П. П. Музи- ченко. - К., 2007.

7. Слюсаренко А. Історія Української Конституції / А. Слюсарен- ко, М. Томенко. - К. : Право, 1997.

8. ТерлюкІ. Я. Історія держави і права України / І. Я. Терлюк. - К. : Атіка, 2011.

9. Хрестоматія з історії держави і права України : у 2 т. / за ред.

B. Гончаренка. - К., 2000. - Т 2.

5.