ТЕМА 10. ДЕРЖАВА І ПРАВО УРСР В РОКИ ВЕЛИКОЇ ВІТЧИЗНЯНОЇ ВІЙНИ (1941 - 1945 РР.) (2 год.)

1. УРСР на передодні Великої Вітчизняної війни.

2. Напад фашистської Німеччини на СРСР та перебудова держав­ного апарату УРСР.

3. Окупаційні органи влади на території України.

4. Зміни в цивільному, трудовому, кримінальному і процесуально­му законодавстві УРСР у роки Великої Вітчизняної війни.

5. Судова система на території УРСР у роки Великої Вітчизняної війни.

Методичні рекомендації

22 червня 1941 р., порушивши норми міжнародного права, фа­шистська Німеччина без оголошення війни напала на Радянський Союз. Розпочався новий етап Другої світової війни, яка відбувалася в небачених до цього масштабах. Бойові дії на радянсько-німецькому фронті значно змінили весь хід війни.

Здійснюючи агресію, німецьке військове командування ставило за мету захоплення східних територій, часткове знищення їх насе­лення і перетворення на рабів решти, що мало наблизити нацистів до світового панування. Згідно з так званим планом «Барбаросса», війна мала закінчитися швидким розгромленням Червоної Армії. Уздовж всього Східного фронту, що простягнувся більш ніж на 3 тисячі км, Німеччина та її союзники - Італія, Румунія, Угорщина, Фінляндія - зосередили 70 відсотків своїх збройних сил, з яких було утворено три групи армій. У наступі на Україну взяли участь 57 ди­візій і 13 корпусів армій групи «Південь». Їм протистояли 80 дивізій Київського та Одеського округів.

Перші дні війни виявилися несприятливими для Червоної Армії. Помилки та упущення державного і партійного керівництва, масові репресії у збройних силах країни, що не припинилися навіть з по­чатком війни, спричинили непідготовленість СРСР до війни. Вна­слідок цього через чотири місяці після вторгнення німці окупували майже всю Україну, крім Луганської та східних районів (Харківської області).

До грудня 1941 р. вони контролювали близько 80 млн чоловік, або 42 відсотки населення Радянського Союзу, велику частину

його економічного потенціалу, а також захопили 3,8 млн військо­вополонених.

У липні 1942 р. радянські війська залишили Луганську область. На всій території України встановився режим окупації у вигляді лиховісного «нового порядку», що відрізнявся виключною жор­стокістю. До того ж Гітлер, повністю нехтуючи національними прагненнями українців, наказав розчленувати Україну на окремі ад­міністративні одиниці.

1 серпня 1941 р. на західноукраїнських землях був створений дис­трикт «Галичина» як частина Генерального губернаторства Польщі. Дистрикт поділявся на округи та повіти на чолі з німецькою адміні­страцією. 20 серпня 1941 р. декретом фюрера був утворений рейх- скомісаріат «Україна». Територія рейхскомісаріату, куди входили Во­линь, Полісся, Правобережжя, частина Полтавщини і Запоріжжя, 28 - 29 серпня 1941 р. була передана цивільній німецькій окупаційній адміністрації.

На чолі цієї території, що охоплювала близько 340 тисяч кв. км із 17 млн населення, Гітлер поставив Еріха Коха, штаб-квартира якого знаходилася в м. Рівне. Рейхскомісаріат поділявся на шість генеральних округів: Волинь - Поділля, Житомир, Київ, Миколаїв, Дніпропетровськ і Крим, які, у свою чергу, поділялися на округи і райони.

За згодою з Гітлером Буковина й частина Південно-Східної Укра­їни, у тому числі й Одеса, були передані союзникові Німеччині - Румунії - під назвою Трансністрія. Ця територія була поділена на губернаторства і перебувала під владою румунської адміністрації. Інші південно-східні території України, наближені до лінії фронту (Чернігівська, Сумська, Харківська, Сталінська, Луганська області), знаходились під управлінням військової німецької адміністрації, яка створювала оперативні тилові райони з відповідними комендатура­ми. Ще на одній частині території України, на Закарпатті, що входи­ла до складу Угорщини, було створено окрему адміністративну оди­ницю - «Підкарпатську територію» на чолі з регентським комісаром і центром в Ужгороді.

Гітлерівці мали намір зберегти цілковитий контроль над терито­рією України. Про це свідчать структура й чисельність німецької ци­вільної адміністрації.

ський староста, мер невеликого міста, дрібний поліцай). Адміністра­тивний поділ нового «життєвого простору» потрібний був німцям для перетворення краю на головного постачальника продовольства і джерело робочої сили.

У структурі вищих органів державної влади, що була встановлена Конституцією СРСР 1936 р. та Конституцією УРСР 1937 р. (Верхо­вні Ради та їхні Президії), на першому етапі Другої світової війни іс­тотних змін не відбулося. Але чітко продовжувалася тенденція в бік підвищення ролі загальносоюзних органів влади, причому реальна влада зосереджувалася у вищому партійному апараті (до конститу­цій було включено положення про Комуністичну партію як керівну установу для всіх громадських і державних організацій).

Поступово виявлялася інша тенденція: головним законодавцем у радянському державному апараті ставала Президія Верховної Ради, компактний, нечисленний за складом державний орган, який обирався не громадянами, а Верховною Радою (точніше, призна­чався партійним керівництвом), яка приймала укази законодавчого характеру. Дедалі рідшими ставали факти законотворчої діяльності Верховної Ради, і функція останньої фактично зводилася до затвер­дження народно-господарчих планів, бюджету республіки та указів Президії.

Більш значні структурні зміни відбувалися в системі органів державного управління. Тривав процес розукрупнення існуючих раніше і створення нових наркоматів, причому відбувався він у на­прямі посилення централізації та підпорядкування союзному цен­тру і поширення принципу галузевого управління. Було вжито ряд державно-правових заходів з метою зміцнення Червоної Армії і Військово-Морського Флоту.

Символічно, що в день початку Другої світової війни був при­йнятий Закон Верховної Ради СРСР «Про загальний військовий обов'язок», на основі якого була проведена реорганізація Збройних Сил СРСР. Було розформовано, у тому числі й в УРСР, військові части­ни і з'єднання, що будувалися на підставі територіально-міліційного принципу, і Збройні Сили цілком перейшли на становище кадрових.

Змінився порядок проходження військової служби. Призовний вік військовозобов’язаних було знижено з 21 до 19 років, а для тих, хто закінчив середню школу, - до 18 років. Збільшувалися строки дійсної служби в сухопутних частинах до двох років, на флоті - до п’яти років. Закон ліквідував відстрочки від призову студентам, змі­нив порядок надання пільг призовникам за сімейним станом, перед­бачав призов у воєнний час у разі необхідності жінок-спеціалістів. Було закріплено нову систему військового обліку, визначено по­рядок призову на військову службу, права й обов’язки військово­службовців, запроваджено початкову військову підготовку для мо­лоді допризовного віку. 12 серпня 1940 р. Президія Верховної Ради СРСР Указом «Про зміцнення єдиноначальності в Червоній Армії і Воєнно-Морському флоті» скасувала інститут військових коміса­рів і ввела посаду заступника командира по політичній частині. У 1939 - 1941 рр. були перероблені майже всі військові статути, зо­крема Дисциплінарний статут Червоної Армії та Дисциплінарний статут Військово-Морського флоту. 1939 р. РНК СРСР затвердив по­ложення про армійські товариські суди для рядового складу і моло­дих командирів, а також про товариські суди честі для командного, політичного і начальницького складу. Разом з тим в Радянській Армії продовжувалися репресії, які завдали великої шкоди її боєздатності.

В умовах Великої Вітчизняної війни виникла необхідність розширення повноважень воєнної влади, створення надзвичайних загальносоюзних та республіканських органів, які б виконували спе­ціальні завдання.

30 червня 1941 р. спеціальною постановою Президії Верховної Ради СРСР, Раднаркому СРСР та ЦК ВКП(б) був створений Держав­ний Комітет Оборони (ДКО). У ньому була зосереджена вся повнота влади: військове, політичне і господарське керівництво країною. Він об’єднав діяльність усіх державних, військових установ та громад­ських організацій.

Діяльність ДКО була різноманітною: організація евакуації про­мислових підприємств і населення у східні райони СРСР, підготовка резервів для збройних сил, забезпечення їх зброєю, продовольством, контроль за виконанням воєнних замовлень наркоматами (для цього у грудні 1942 р. було створено спеціальне Оперативне бюро), відбу­дова народного господарства тощо. За роки війни ДКО видав близь­ко 10 тисяч постанов та розпоряджень з різних галузей господарчого життя, державного управління та воєнного будівництва.

ДКО не мав свого апарату і діяв через партійні та державні орга­ни, громадські організації. За необхідності створювалися постійні чи тимчасові комітети, ради, комісії, бюро.

Для оперативного керівництва військами 23 червня 1941 р. була створена Ставка Головного Командування Збройних Сил СРСР, яку 10 липня було перейменовано у Ставку Верховного Командуван­ня. Очолив її Й. Сталін, який 19 липня був призначений народним комісаром оборони. Ставка здійснювала вище стратегічне керівни­цтво збройними силами, ставила завдання військовим, планувала бойову діяльність армії та флоту, розподіляла сили та засоби між фронтами.

В умовах війни значно розширилися права військових Рад фрон­тів, армій, військових округів. Згідно з Указом Президії Верховної Ради СРСР «Про воєнний стан» від 22 червня 1941 р. у місцевостях, що перебували на воєнному стані, функції органів державної влади в галузі оборони, забезпечення громадського порядку і державної без­пеки було передано військовим Радам (а там, де їх не було, - вищому командуванню військових з'єднань).

Ці військові органи отримали надзвичайні повноваження щодо залучення населення до трудової повинності для виконання оборон­них робіт, охорони шляхів сполучення, споруд, засобів зв'язку, ін­ших важливих об'єктів, для участі в боротьбі з пожежами, епідемія­ми та стихійним лихом; вилучення транспортних засобів для потреб радянських військ, регулювання часу роботи установ тощо.

Воєнний стан був введений не тільки в окремих місцевостях, а й в окремих галузях народного господарства, що мали найбільш важли­ве значення, наприклад працівники транспорту проголошувались мобілізованими і прирівнювалися до військовослужбовців.

Було встановлено загальну обов'язкову підготовку населення до протиповітряної і протихімічної оборони, яку відбували громадя- ни від 10 до 60 років. Діти від 8 до 16 років навчалися правилам користування засобами індивідуального захисту. Для оперативного керівництва питаннями евакуації виробничих сил постановою ЦК ВКП(б) і Раднаркому СРСР від 24 червня 1941 р. було створено Раду з евакуації, що спиралася у своїй діяльності на інститут уповнова­жених Ради, на бюро і комітети з евакуації, створені при наркоматах та відомствах. Спільними зусиллями до кінця 1941 р. з території України було евакуйовано понад 550 підприємств, близько 4 млн громадян.

Проблемами повернення на батьківщину радянських громадян, яких примусово вивезли до Німеччини та інших країн, займалося створене при РНК СРСР Центральне управління у справах репатріа­ції, а також відділи реєстрації, які працювали при Раднаркомах со­юзних республік, багатьох виконкомах, при всіх діючих фронтах.

Велику інформаційно-пропагандистську роботу провадило ство­рене в перші роки війни Радінформбюро.

1 лютого 1944 р. Верховна Рада СРСР прийняла закони, за яки­ми союзним республікам дозволялося мати свої республіканські військові формування, а також вступати в безпосередні відносини з іноземними державами, укладати з ними угоди та обмінюватися дипломатичними і консульськими представниками. У зв'язку з цим загальносоюзні наркомати оборони та закордонних справ було пе­ретворено на союзно-республіканські, внесено відповідні зміни до Конституції СРСР.

Для роботи держапарату стали характерними посилення центра­лізації, суворої дисципліни, оперативності виконання рішень, від­повідальності за результати своєї діяльності. Так, 1 липня 1941 р. Раднарком СРСР прийняв постанову «Про розширення прав народ­них комісарів СРСР в умовах воєнного часу», згідно з якою наркоми отримали право розподіляти та перерозподіляти матеріальні та люд­ські ресурси наркоматів.

В умовах ворожої окупації в деяких районах республіки за під­тримки партизанських загонів продовжували працювати сільські Ради; функції надзвичайних органів місцевої влади виконували під­пільні об'єднані партійно-радянські органи, а також командування партизанських загонів і з'єднань.

Система правоохоронних органів. У період, що розглядається, тривав процес своєрідної «сталінізації» органів, що їх традиційно називають правоохоронними (суд, прокуратура, органи внутрішніх справ, державної безпеки тощо), а в цей період здебільшого імену­валися каральними. А це призвело до їх деформації і невиправда­ного розширення повноважень, послаблення громадського контр­олю за ними, жорсткої централізації, дегуманізації і тоталітаризації, застосування катувань до заарештованих як цілком правильного й доцільного методу, виконання будь-якою ціною директив правителів держави тощо.

Судова система, закладена Законом про судоустрій 1938 р., що складалася із судів СРСР (Верховний Суд СРСР, військові трибу­нали, лінійні суди залізничного транспорту, лінійні суди водного транспорту) і судів союзних республік (Верховний Суд республік, обласні та народні суди), залишалася без принципових змін до по­чатку Великої Вітчизняної війни.

Даючи коротку оцінку діяльності цієї системи наприкінці 30-х рр., слід зазначити, що вона стала судилищем, яке можна по­рівняти хіба що із середньовічною інквізицією. Проголошена в Кон­ституції СРСР незалежність суду була тільки гаслом, бо в реальному житті державна влада (а це одночасно й одноосібна партійна влада) підминала під себе як закон, так і суд.

Цивільне законодавство. Цивільне законодавство, як і раніше, відігравало активну роль у розвитку та охороні соціалістичної влас­ності, зміцненні плановості народного господарства, державному регулюванні договірних відносин між соціалістичними підприєм­ствами. Що стосується регулювання цивільно-правових відносин фізичних осіб, то тут норми цивільного законодавства, хоч і зазнали значних змін, фактично не мали практичного значення. Приватно­господарська діяльність скільки-небудь значного масштабу повніс­тю придушувалась, і пов'язані з нею майнові права не охоронялися законом.

У зв'язку із входженням до складу СРСР нових територій радян­ська влада видала низку актів, пов'язаних з націоналізацією, у тому числі на територіях Західної України та Північної Буковини. Так, згідно з указами Президії Верховної Ради СРСР від 15 серпня 1940 р., були націоналізовані земля, а також банки, водний та за­лізничний транспорт, промислові й торгові підприємства, навчальні та культурні заклади, великі готелі та великі домоволодіння, засоби зв'язку на території північної частини Буковини. Причому ці заходи вживалися за радянською адміністративно-командною методикою: націоналізації підлягали не тільки великі підприємства, а й дрібні ремісничі майстерні та кустарі; у селах у ході колективізації насиль­но відбирали землю не тільки отриману, а й приватну.

У цей період до законодавства було внесено ряд змін щодо врегу­лювання деяких майнових відносин підприємств у бік посилення централізаторських начал.

Так, постановою РНК СРСР від 5 травня 1940 р. був встановле­ний принцип безоплатної передачі підприємств, будівництв та спо­руд одних державних органів іншим. Указом Президії Верховної Ради від 10 лютого 1941 р. було заборонено продаж, обмін та відпуск на сторону так званого демонтованого устаткування та матеріалів і встановлено судову відповідальність за ці дії. Надлишки матеріалів та устаткування мали реалізовуватися у встановленому спеціальною постановою РНК СРСР від 25 березня 1941 р. порядку. Вони розпо­ділялися лише РНК СРСР або наркомами, причому їх вартість спису­валася з балансу на баланс.

В умовах Великої Вітчизняної війни правове регулювання питань власності характеризувалося продовженням закріплення абсолют­ного панування державної власності на засоби та знаряддя вироб­ництва. У зв'язку з необхідністю перебазування промисловості на схід, а згодом - відбудови підприємств у звільнених районах, велике значення мало питання про майно державних господарських органів - основних учасників цивільних правовідносин, перерозподілу їхніх основних фондів.

З'явився ряд правових актів, що регулювали порядок обліку, пе­редачі та використання трофейного, націоналізованого та конфіс­кованого, а також виморочного та безгосподарського майна. Так, постанова ДКО від 16 січня 1942 р. «Про здачу трофейного майна» встановлювала: все, що залишив ворог, - вогнепальна зброя, авто­транспорт тощо, - а також майно, яке належить частинам Червоної Армії, радянським державним і громадським організаціям та при­ватним особам і яке було привласнене громадянами під час німець­кої окупації, підлягає здачі військовим частинам, органам НКВС або місцевим органам влади. У директивному листі Раднаркому від 20 серпня 1943 р. роз'яснювалося, що худоба та інше майно радгос­пів, колгоспів, підприємств, організацій та установ, що опинилися у зв'язку з тимчасовою ситуацією в тій чи іншій місцевості в корис­туванні окремих громадян, підлягають негайній здачі органам влади для повернення їх законним власникам.

Деякі зміни з'явились у житловому законодавстві. Так, постано­вою РНК УРСР «Про збереження житлової площі за військовослуж­бовцями і про порядок оплати житлової площі сім'ями військовос­лужбовців у воєнний час» від 14 вересня 1941 р., виданою відповідно до постанови Раднаркому СРСР від 5 серпня 1941 р., встановлювало­ся, що за всіма категоріями військовослужбовців зберігається житло­ва площа на весь час війни. У випадках, коли ця житлова площа за­лишається незаселеною, квартплата за неї не стягується. Мешканці, які оселилися на площі зазначених осіб, зобов'язані після повернен­ня військовослужбовця негайно її звільнити, інакше вони підлягали виселенню в адміністративному порядку.

Такий порядок був встановлений і для осіб, котрі поверталися з евакуації, якщо їхня житлова площа була зайнята самоуправно. Якщо житлова площа евакуйованого була заселена згідно з ордером міської Ради депутатів трудящих, справа про її повернення розгля­далася судом.

З метою забезпечення прав осіб, які перебували на фронті, термі­ни позовної давності у справах цих громадян вважалися продовже­ними на весь період перебування у збройних силах.

Фінансове право. В умовах посилення політичного і воєнного протистояння збільшення витрат на оборону сприяло дедалі більшій концентрації коштів у союзному бюджеті за рахунок республікан­ських та місцевих бюджетів, що означало посилення централізації в організації бюджетної системи СРСР. З цією метою зміцнювала­ся система податків і порядок їх стягнення. У роки війни доходна частина бюджету різко скоротилася внаслідок падіння виробництва цивільної продукції та тимчасової окупації ворогом частини тери­торії країни. Тому, разом із посиленням контролю за надходженням платежів, Указом від 21 листопада 1941 р. встановлювався податок на одиноких і бездітних громадян СРСР. Він оподатковував одино­ких та сімейних, які не мають дітей, громадян: чоловіків віком від 20 до 50 років і жінок віком від 20 до 45 років, крім тих, хто звільнявся від оподаткування (військовослужбовці та їхні дружини, пенсіонери, учні середніх і вищих навчальних закладів — чоловіки віком від 25 років і жінки віком до 23 років, особи обох статей, якщо їм за станом здоров'я протипоказано дітонародження).

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 10 квітня 1942 р. було підвищено місцеві податки для промислових підприємств та розширено коло їх платників, а також визначено перелік місцевих податків та зборів (податок з будов, земельна рента, збір з власни­ків транспортних засобів, збір з власників худоби, разовий збір на колгоспних ринках), встановлено тверді ставки та строки стягнення податків, визначено права місцевих Рад з надання пільг. За наявності неодноразових випадків неплатежу податку або зборів, недоїмники притягувалися до кримінальної відповідальності.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 10 квітня 1942 р. було встановлено державне мито, що стягувалося як з громадян, так і з підприємств, установ та організацій за подання позовних заяв, каса­ційних скарг і за видачу судовими установами копій паперів і доку­ментів, вчинення нотаріальних дій, за реєстрацію шлюбів, розлу­чень, змін імен і прізвищ, за прописку в паспортах тощо.

Важливою формою акумулювання коштів стало введення комер­ційної торгівлі за підвищеними цінами при збереженні нормованого державного постачання (карткової системи) продуктами як основної форми забезпечення населення під час війни.

Війна вимагала вжиття серйозних заходів щодо охорони мате­ринства, допомоги дітям і зміцнення сім'ї, влаштування дітей-сиріт, причому цей процес в основному відбувався за рахунок розширення загальносоюзного законодавства. З 1 жовтня 1941 р. вводився пода­ток на неодружених і одиноких громадян та громадян, які не мали ді­тей. Вводились додаткові пільги вагітним жінкам. 1 вересня 1942 р. РНК СРСР прийняв постанови, які встановили новий порядок видачі допомоги по вагітності й пологах жінкам-службовцям вільнонайма­ного складу військових частин та установ, а також військовослуж­бовцям рядового та молодшого командного складу, які звільнялися з лав Червоної Армії, Військово-Морського флоту та військ НКВС СРСР.

8 липня 1944 р. Президія Верховної Ради СРСР прийняла Указ «Про збільшення державної допомоги вагітним жінкам, багатодіт­ним і одиноким матерям, посилення охорони материнства і дитин­ства, про встановлення почесного звання «Мати-героїня» і заснуван­ня ордена «Материнська слава» та медалі «Медаль материнства». Згідно з цим, Президія Верховної Ради УРСР своїм Указом від 15 вересня 1945 р. внесла зміни до Кодексу законів про сім'ю, опіку, шлюб і акти громадянського стану УРСР. На 14 календарних днів (77 замість 63) збільшилася відпустка по вагітності та пологах, до неї могла приєднуватись чергова відпустка. Для одиноких матерів було встановлено державну допомогу, збільшено розмір допомоги за багатодітність (допомога надавалася вже при народженні третьої дитини, а не сьомої, як було до Указу) тощо.

Зазнав істотних змін порядок укладання шлюбу та розлучення. Встановлювалося, що права й обов'язки подружжя породжував тільки зареєстрований шлюб, розірвання якого можливе лише через суд. Було скасовано право звернення матері до суду з позовом про встановлення батьківства і стягнення аліментів на утримання дити­ни, яка народилася від особи, з якою мати не перебувала в зареєстро­ваному шлюбі; реєстрація таких дітей провадилася тільки за пріз­вищем матері, разом з тим законодавство передбачало можливість судового порядку встановлення фактичних шлюбних відносин, які існували до 8 липня 1944 р. У цих випадках діти користувалися одна­ковими правами нарівні з дітьми, які народилися в зареєстрованому шлюбі.

Внаслідок війни в Україні залишилося чимало дітей-сиріт. Уря­ди СРСР та УРСР прийняли ряд постанов, згідно з якими робота з влаштування дітей-сиріт покладалася на органи державної влади й управління. З метою надання необхідної допомоги батькам і роди­чам, які розшукували дітей, було створено довідкову систему при НКВС, розширено мережі дитячих будинків, трудо-виховних коло­ній. 23 січня 1942 р. був виданий перший загальносоюзний акт, який містив правила про патронат. Було вдосконалено порядок усинов­лення. Указ Президії Верховної Ради УРСР від 24 вересня 1943 р. до­зволив записувати в актових книгах про народження дітей прізвища усиновителів як батьків дитини.

З початком Другої світової війни відбулися важливі зміни у тру­довому законодавстві. Так, Указом Президії Верховної Ради СРСР «Про перехід на восьмигодинний робочий день, семиденний ро­бочий тиждень і заборону самовільного залишення робітниками і службовцями підприємств і установ» від 26 червня 1940 р. збіль­шувалася тривалість робочого дня: замість шести-, семигодинного встановлювався восьмигодинний робочий день. Усі підприємства й установи переводились на семиденний робочий тиждень. Одночасно був скорочений список виробництв, що давали право на скорочений робочий день, скорочено кількість святкових днів. Самовільне зали­шення робітниками і службовцями підприємств і установ, а також самовільний перехід з одного місця роботи на інше заборонялися, тобто відбувалося прикріплення робітників і службовців до своїх підприємств і установ. Залишити роботу можна було лише з дозволу керівника підприємства, а він мав дати його у трьох випадках: хво­роба або інвалідність, перехід на пенсію по старості, зарахування на навчання до вищого або середнього спеціального закладу.

Самовільне залишення роботи або прогул (причому таким вважа­лося будь-яке порушення без поважної причини тривалості робо­чого часу більше ніж на 20 хвилин) тягли за собою кримінальну відповідальність. Разом з тим не тільки збереглися, а й збільшилися адміністративно-правові форми перерозподілу кадрів.

У 1941 - 1945 рр. інститути трудового права розвивалися за таки­ми напрямами: 1) максимальна мобілізація трудових ресурсів; прак­тика створила багато видів і форм юридичних актів, що були скеро­вані на вирішення кадрової проблеми, починаючи від указів Президії Верховної Ради СРСР і закінчуючи наказами директорів радгоспів, що зобов’язували всіх осіб, які проживали на території радгоспу, виконувати ті чи інші виробничі завдання; 2) всемірне формування трудової віддачі, що вирішувалося за рахунок механізму інститу­тів робочого часу (обов’язкові надурочні роботи, відміна відпусток тощо) та заробітної плати (необмежена відрядна робота, преміюван­ня, акордна оплата тощо); 3) зміцнення трудової дисципліни з ви­користанням як засобів її підтримки заходів державного примусу включно до кримінальної відповідальності; 4) широке розгортання сфери соціального забезпечення (видання нових нормативних актів з державного соціального страхування, заходи з матеріального забез­печення родин військовослужбовців, з працевлаштування інвалідів та членів їхніх родин тощо).

Кримінальне законодавство. Шкідлива концепція про посилення і загострення класової боротьби в міру успіхів будівництва соціаліз­му, яку висунув Й. Сталін у січні 1933 р., істотно вплинула на роз­виток кримінального законодавства, особливо у складних умовах воєнних років. Кримінальне законодавство цього періоду відрізня­ється суворістю, кримінальними репресіями, розширенням переліку злочинів, за які встановлювалась вища санкція. Жорстокішим став підхід до захисту соціалістичної власності.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 10 липня 1940 р. було встановлено кримінальну відповідальність директорів, головних ін­женерів і начальників відділів технічного контролю промислових підприємств за випуск недоброякісної або некомплектної продукції і з порушенням обов’язкових стандартів. Закон передбачав щодо вин­них тюремне ув’язнення строком від 5 до 8 років.

У грудні 1940 р. розширилася сфера судової відповідальності із застосуванням кримінального покарання до малолітніх, починаючи з 12-річного віку. До кола дій, за які кримінальна відповідальність наставала вже з 12-річного віку (крадіжка, тілесні ушкодження, вбивство або замах на вбивство), були включені дії, що могли спри­чинити аварію поїздів (розгвинчування рейок, підкладання на них предметів).

Указом Верховної Ради СРСР «Про кримінальну відповідальність неповнолітніх» від 31 травня 1941 р. у всіх інших випадках непов­нолітні притягалися до кримінальної відповідальності починаючи з 14-річного віку.

Майже два десятиріччя діяли жорсткі санкції за несанкціонова­ний проїзд у товарних поїздах і за самочинну (без нагальної потреби) зупинку поїзду стоп-краном, встановлені Указом Президії Верховної Ради СРСР від 9 квітня 1941 р.

У зв’язку з прийняттям 1 вересня 1939 р. Закону про загальний військовий обов’язок відбулися зміни у кримінальній відповідаль­ності військовослужбовців. Під кримінальну відповідальність підпа­дало самовільне відлучення, вчинене більше одного разу, тривалістю до двох годин або тривалістю більше двох годин, вчинене хоча б один раз. Якщо самовільне відлучення тривало понад добу, то порушник притягався до кримінальної відповідальності як за дезертирство.

З початком німецько-фашистської агресії постала потреба видан­ня правових актів, які б встановлювали нові склади злочинів чи змі­нювали кваліфікацію або посилювали відповідальність стосовно деяких суспільно-небезпечних діянь. Проти таких осіб був прийня­тий Указ Президії Верховної Ради СРСР «Про відповідальність за поширення у воєнний час брехливих чуток, які викликають тривогу серед населення» від 6 липня 1941 р., що встановлював відповідаль­ність у вигляді тюремного ув’язнення строком від 2 до 5 років, якщо ці дії за своїм характером не вимагали згідно із законом суворішого покарання.

Останнє застереження, що починалося зі слова «якщо», супро­воджувало майже всі укази воєнного часу і передбачало можливість застосування вищої міри покарання. Те саме стосується вислову «за законами воєнного часу», який дуже часто зустрічався в законодав­чих актах.

Особливого значення набуло суворе додержання воєнної таємни­ці. 1942 р. Наркомюст СРСР сформулював, зокрема, склад нового виду контрреволюційного злочину - злісне ухилення від здачі тро­фейної зброї, а в подальшому й усього трофейного майна. Винні в йо­го приховуванні або пошкодженні підлягали штрафу до 3000 крб або позбавленню волі до 6 місяців, а за обтяжуючих обставин - смертній карі. У травні 1943 р. було встановлено кримінальну відповідаль­ність за незаконне нагородження, а також присвоєння орденів, меда­лей та нагрудних знаків.

Збільшилася відповідальність за розкрадання соціалістичної власності.

Зросла також відповідальність за посягання на особисту власність громадян. Пленум Верховного Суду СРСР постановою від 8 січня 1942 р. вказував на необхідність кваліфікувати крадіжку особистого майна в умовах воєнних дій (під час повітряного нальоту, при евакуа­ції тощо) як крадіжку під час пожежі або іншого стихійного лиха, тобто як кваліфіковану дію. Зазначені види крадіжок, здійснені неод­норазово або групою осіб чи особами, які раніше притягувалися до відповідальності за інші дії, а також за інших обтяжуючих обставин, розглядалися як бандитизм і кваліфікувалися за ст. 56¹⁷ КК УРСР.

Разом з тим в умовах війни судові органи широко застосовува­ли умовне засудження, відстрочку виконання вироку до закінчення воєнних дій з направленням засудженого в дійсну армію (так звані штрафні батальйони). Постало також актуальне питання про кримі­нальну відповідальність німецько-фашистських загарбників за зло­діяння, що вони вчинили. У зв'язку з масовими злочинними діями німецьких нацистів на всіх окупованих територіях загарбаних ними держав, глави держав-союзниць - СРСР, США, Великої Британії - підписали декларацію «Про відповідальність гітлерівців за вчинені звірства», згідно з якою військові злочинці підпадали під дію зако­нів тих країн, на території яких було вчинено злочин. Згідно з цим, Президія Верховної Ради СРСР Указом від 19 квітня 1943 р. вста­новила, що справи про злодіяння німецьких загарбників, вчинені на окупованій території СРСР, розглядаються радянськими судами, і як покарання може застосовуватися кара - страта через повішання або заслання на каторжні роботи на строк від 15 до 20 років. Дія цього Указу поширювалася й на учасників національно-визвольного руху в Україні - вояків УПА, членів ОУН.

Кримінальне законодавство в цілому виконувало функції із забез­печення обороноздатності країни, підтримання належного правопо­рядку, але його надто репресивний, звинувачувальний напрям при­зводив до того, що в каральні жорна судового механізму потрапило чимало безвинних людей, які отримали клеймо «ворогів народу».

Процесуальне законодавство. Однією з важливих умов функці­онування карального механізму в умовах сталінщини була зміна процесуального права, часто пов'язана з відхиленням від загально­визнаних правових принципів. Саме в цій галузі права, особли­во кримінально-процесуального, найбільш повно знайшли своє відображення положення «сталінської юриспруденції», апологетом якої став Генеральний прокурор СРСР А.Я. Вишинський: про ви­рішальну роль в оцінці доказів соціалістичної правосвідомості суд­дів; механічне перенесення в сферу юриспруденції філософських категорій абсолютної та відносної істини; заперечення принципу презумпції невинності; про вирішальне значення визнання обвину­ваченим своєї провини та його свідчень; заперечення принципу рів­ності звинувачення і захисту в кримінальному процесі; трактування співучасті у вчиненні злочину; необхідність застосування аналогії закону тощо.

Зберігався виключний (надзвичайний) порядок судочинства у справах про терористичні організації і здійснення терористичних актів, про контрреволюційне шкідництво й диверсії. Був також вста­новлений дещо інший порядок розгляду інших окремих категорій справ. Так, Указом Президії Верховної Ради СРСР від 10 серпня 1940 р. встановлювалося, що справи про прогули і самовільне за­лишення роботи без поважних причин народний суддя розглядає одноособово в п'ятиденний строк, вироки виконуються негайно піс­ля їх винесення.

Додаток А

План «Барбаросса»

18 листопада 1940 р.

[...] Ставка фюрера.

Цілком таємно

Тільки для командування

[...] Німецькі збройні сили повинні бути готові розбити Радянську Росію в ході короткочасної кампанії ще до того, як буде закінчена ві­йна проти Англії...

[...] Кінцевою метою операції є створення загороджувального бар'єра проти Азіатської Росії по загальній лінії Волга - Архан­гельськ [...] Останній індустріальний район, що залишається у росі­ян на Уралі, можна буде паралізувати за допомогою авіації [...]

[...] Групі армій, що діють південніше Прип'ятських боліт, слід за допомогою концентричних ударів [...] знищити російські війська, які знаходяться на Україні, ще до виходу останніх до Дніпра.

З цією метою головний удар наноситься з району Любліна в за­гальному напрямку на Київ [...]

По закінченні боїв південніше і північніше Прип'ятських боліт у ході переслідування варто забезпечити виконання таких завдань:

на півдні - вчасно зайняти важливий у військовому і економіч­ному відношенні Донецький басейн; на півночі - швидко вийти до Москви. Захоплення цього міста означає як у політичному, так і в економічному відношенні вирішальний успіх...

Адольф Гітлер

Вірно: капітан (підпис)

Нюрнбергский процесс : сб. материалов. - М., 1948. - Т. 3. - С. 538-541.

Додаток Б

Розмова А. Гітлера, записана Кепленом

19 вересня 1941 р.

Головний штаб фюрера

[...] Розмови за столом точилися переважно навколо теми «Вільна Україна», не висуваючи при цьому якихось нових аргументів. Фюрер і рейхскомісар відкинули ідею вільної України. Слов'яни - це родина кроликів. Якщо клас господарів їх не підштовхуватиме, вони самі ніколи не зможуть піднятися вище рівня кролячої родини. Природ­ний стан, якого вони прагнуть, - це загальна дезорганізація. Будь-яке знання, дане їм, у кращому випадку перетвориться у них у напівзна- ння, яке зробить їх незадоволеними й анархічними. Саме з цієї при­чини ідея створення університету в Києві повинна бути відкинута. Зрештою, від цього міста майже нічого не залишиться. [...]

Косих В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні / В. Косих. - Париж ; Нью-Йорк ; Л., 1993. - С. 533.

Додаток В

Із зауважень і пропозицій

«Східного міністерства» генерального плану «ОСТ»

27 квітня 1942р., Берлін

Цілком таємно!

[...] Генеральний план «Ост» передбачає, що після закінчення ві­йни кількість переселенців для негайної колонізації східних терито­рій має становити 4550 тис. чоловік. Адже треба мати на увазі, що ці 4550 тис. німців мають бути розселені на таких територіях, як [...] частково також області України.

[...] в) До питання про українців.

За планом головного управління імперської безпеки на територію Сибіру мають бути переселені також західні українці. При цьому пе­редбачається переселення шістдесяти п'яти відсотків населення [...].

Дашичев В. И. Банкротство стратегии германского фашизма : ист. очерки, док. и мате­риалы : в 2 т. / В. И. Дашичев ; ред. А. М. Самсонов. - М. : Наука. 1973. - Т. 2. - С. 30-35.

Додаток Г

З виступу рейхскомісара України Еріха Коха на нараді в Рівному

Серпень 1942 р.

Немає ніякої вільної України. Мета нашої роботи полягає в тому, що українці повинні працювати на Німеччину, що ми тут не для того, щоб ощасливити цей народ. Україна може дати те, чого не вистачає у Німеччині. Це завдання повинне бути виконане, незважаючи на втра­ти. Фюрер наказав вивести з України в Німеччину 3 млн. тон зерна, і ми повинні це зробити.

Історія застерігає: Трофейні документи про злочини німецько-фашистських загарбни­ків та їхніх посібників на тимчасово окупованій території України в роки Великої Ві­тчизняної війни. - К., 1986. - С. 179.

Додаток Д

Секретна німецька інструкція стосовно України

Листопад 1942 р.

1. Наші вороги: комуністи, прихильники Бандери, партизани. По­тенційно найнебезпечніші бандерівці. За всяку ціну знищити.

2. Школи тільки 4-класові. На другий рік [1943] закрити.

3. «Просвіти» обсервувати. Там діють Б [бандерівці].

4. Відібрати культурно-освітні установи, театри, кіно.

5. Якнайменше наукових інституцій типу лабораторій і т. ін. Тіль­ки такі, що необхідні для війська.

6. Церкви не допустити до згоди.

7. Не поборювати сухот, тифу. Закрити лікарні для населення. Здержати продукцію дальших місцевих лікарів.

8. Суди лише німецькі. Кожний німець - суддя. Для населення суди передбачені на 10 літ.

9. Хуліганство каральне тільки тоді, коли шкодить німцям.

10. Ширити аморальність - не карати за аборти.

11. Все, що має хребет, зламати...

12. Партизанів і націоналістів не допускати до згоди.

13. Контроль поїздів.

14. Сексоти на заводах, в цехах, церквах, підприємствах, устано­вах і тін. Стежити за ворогами Німеччини. Попів на службу.

15. Не говорити німцям із населенням.

16. Не говорити про непорозуміння у партії.

Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні / В. Косик. - Париж ; Нью-Йорк ; Л., 1993. - С. 587.

Теми рефератів

1. Діяльність військових трибуналів на території УРСР.

2. Характеристика кримінально-процесуального права в УРСР доби Великої Вітчизняної війни.

Література

1. Балух В. О. Деякі питання радянського будівництва в західних областях Української РСР у 1944 - 1945 рр. / В. О. Балух // Укр. іст. журн. - 1983. - № 4.

2. Білас І. Г. Репресивно-каральна система в Україні 1917 - 1953 рр. : у 2 т / І. Г Білас. - К., 1994. - Т 2.

3. Ганчин Б. Становлення радянських правових органів на Закар­патті / Б. Ганчин, І. Ленд’єл // Рад. право. - 1986. - № 11.

4. Городиський З. Українська Національна Рада : Історичний на­рис / З. Городиський. - К., 1993.

5. Загайний М. В. Наукова конференція, присвячена 30-річчю возз’єднання Північної Буковини та колишніх повітів Бессарабії з УРСР / М. В. Загайний // Укр. іст. журн. - 1970. - № 10.

6. Історія держави і права України / за ред. А. С. Чайковського. - К. : Юрінком Інтер, 2000.

7. Історія держави і права України : у 2 т / за ред. В. Я. Тація, А. Й. Рогожина. - К. : Ін Юре, 2000. - Т 2.

8. Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні / В. Косик. - Париж ; Нью-Йорк ; Л., 1993.

9. Костюк Г. Сталінізм в Україні: генеза і наслідки / Г Костюк. - К., 1995.

10. Кульчицький В. С. Законодавча діяльність Народної Ради За­карпатської України (1944 - 1945 рр.) / В. С. Кульчицький // Пробле­ми правознавства. - 1971. - Вип. 20.

11. Кульчицкий В. С. Воссоединение Западно-украинских земель с УССР (государственно-правовой аспект) / В. С. Кульчицкий [и др.] // Вестник Львов. ун-та. Серия: Юридическая. - Л., 1989. - Вып. 27.

12. Кульчицький В. С. Входження Галичини, Північної Буковини та Закарпаття до складу України (1939 -1945 рр.) / В. С. Кульчиць­кий, М. І. Настюк, Б. Я. Тищик. - Дрогобич, 1995.

13. КульчицькийВ. С. Історія держави і права України / В. С. Куль­чицький, Б. Й. Тищик. - К. : Ін Юре, 2007.

14. Лісна І. Становлення Радянської влади на Західноукраїнських землях / І. Лісна // Рад. право. - 1989. - № 8.

15. Ляхович О. Органи прокуратури України в період Великої Ві­тчизняної війни / О. Ляхович // Рад. право. - 1971. - № 11.

16. Музиченко П. П. Практикум з історії держави і права України : навч. посіб. / П. П. Музиченко, Н. І. Долматова, Н. М. Крестовська.

- К. : Вікар, 2002.

17. Музиченко П. П. Історія держави і права України / П. П. Му­зиченко. - К., 2007.

18. Настюк М. И. Некоторые особенности установления совет­ской государственности на Западной Украине / М. И. Настюк // Вест­ник Львов. ун-та. Серия: Юридическая. - Л., 1989. - Вып. 27.

19. Німецько-фашистський окупаційний режим на Україні : зб. док. і матеріалів. - К., 1963.

20. Реабілітація репресованих: законодавство та судова практика.

- К., 1997.

21. Советская Украина в годы Великой Отечественной войны 1941 - 1945 : док. и материалы. - К., 1985. - Т. 1 : Советское право периода Великой Отечественной войны. - М., 1948.

22. Чайковський А. С. Невідома війна (партизанський рух в Укра­їні 1941 - 1944 рр. Мовою документів, очима історика) / А. С. Чай­ковський. - К., 1994.

23. Шандар В. Приєднання Карпатської України до Української РСР / В. Шандар // Розбудова держави. - 1995. - № 7, 8.