ТЕМА 3. ВІДРОДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ (березень 1917 - квітень 1918 рр.) (4 год.)

1. Утворення Української Центральної Ради: її структура та ком­петенція.

2. Перші універсали УЦ Ради: причини появи, зміст і характерис­тика.

3. Генеральний Секретаріат його склад та повноваження.

4. Третій універсал УЦ Ради: його аналіз і значення.

5. Проголошення УНР: причини і наслідки.

6. Суд та судочинство в УНР.

7. Проект земельної реформи в УНР.

8. Законодавча діяльність УЦ Ради.

9. Конституція УНР 1918 р.

10. Причини повалення влади УНР.

Методичні рекомендації

Готуючись до даної теми, слід, по-перше, звернути увагу на ті обставини, що період з 4 березня до 31 серпня 1917 р. в історії Укра­їни визначився як перехідний, з невизначеною формою державного устрою.

Устрій Української Народної Республіки визначали окремі державно-правові резолюції, універсали й закони аж до прийняття Українською Центральною Радою 29 квітня 1918 р. суцільної Кон­ституції. Переважно вони спирались на природне право самовизна­чення націй, що випливає з основних засад демократії.

Намагаючись визначити план державного будівництва України, території якої раніше перебували під владою Російської імперії, 25 березня 1917 р. Українська Центральна Рада повідомила про скли­кання українського національного з'їзду. Метою його скликання ста­ло «з одного боку, намагання опрацювати й затвердити основні лінії нової української репрезентації і накреслити на майбутнє головні за­сади української політичної тактики, а з другого боку - обрати УЦ Раду, надаючи їй офіційно від себе, як правосильного речника наці­ональної волі українського народу, авторитету політичного проводу, що мав відновити українську державність».

Конгрес відбувся в Києві 6 - 8 квітня 1917 р., після чого було оголошено його резолюцію, де раз і назавжди відкинули російську колоніально-імперську теорію належності території України до Ро­сійської держави на підставі їх історичної спільності.

З'їзд, як повновладний орган волі українського народу, офіцій­но передав своє повновладдя обраній із себе новій УЦ Раді. Тобто можливо зробити висновок, що УЦР еволюціонувала. На початку революції вона виконувала роль погоджувально-контактного орга­ну поміж українськими політичними, громадськими й економічни­ми установами, а під час з'їзду вона вже діяла головно як органі­заційна комісія. Таким чином, вона перетворилася на національний парламент Наддніпрянської України. Формою роботи УЦ Ради були пленуми, а її робота мала провадитись через Загальні збори Ради, які скликались раз на місяць і визначали головні напрями діяльності Ради та Комітету Ради. Також передбачались і надзвичайні збори. Комітетом Центральної Ради був постійно діючий орган, до складу якого входила Президія Ради і комісії. Фактично його компетенція була регламентована постановою УЦ Ради від 12 липня 1917 р. Свої рішення УЦ Рада приймала у вигляді універсалів, постанов, ухвал, резолюцій. Перший же український уряд - Генеральний Секретаріат - було створено на підставі І Універсалу 28 червня 1917 р.

Тоді ж Тимчасовий уряд Росії намагався оспорювати права українського народу на самовизначення, спираючись виключно на історично-правові основи суцільності Росії. Таким чином, проблема історично-правових основ для Української держави виникла вже в червні 1917 р.

У Петрограді вимоги УЦ Ради щодо автономії України були від­кинуті, спираючись на повний збірник Законів Російської імперії, в якому не існувало ніякого терміна «Україна». Тут слід зазначити, що, крім М.

Сергій Шелухін теж виводив право України на самостійність з Переяславської угоди, але інакше її інтерпретував. На його думку, Переяславська умова не була відданням України під протекторат Мо­скви, вона була тільки воєнно-політичним союзом поміж Україною та царем, який брав Україну під свій особистий протекторат. Та й насправді найважливіше те, що Переяславська умова не була ніяким договором України з Москвою, як твердив Грушевський, а тільки до­говором поміж Україною та царем Олексієм Михайловичем, що брав Україну під свій особистий протекторат та протекторат своїх нащад­ків, за що Україна була повинна служити не Москві, а цареві та його спадкоємцям з родини Романових. Таким чином, з часу зречення Ми­коли ІІ від престолу та звільнення його підданих від присяги вірності та коли, врешті, й ціла династія Романових була відсунена від влади над Росією, Україна, на думку С. Шелухіна, повертала собі право повної самостійності, бо в Переяславі її народ присягав на вірність царю й його нащадкам з роду Романових.

Інтерпретуючи Переяславську умову як чисто особистий протек­торат царя з династії Романових над Україною, С. Шелухін спирався передусім на історично-правові погляди професора В. Сергієвича. Але спиратися лише на правову природу акта 1654 р. навряд чи до­цільно.

Тим часом Четверті Загальні збори УЦ Ради, які відбулися з 1 по 3 червня 1917 р., заслухали звіт В. Винниченка про поїздку делегації Ради до Петербурга і рішуче осудили позицію Тимчасового уряду щодо України. Там же постановили звернутися до українського на­роду із закликом «негайного закладення підвалин автономного ладу в Україні».

Відверто шовіністична політика Тимчасового уряду, яка підтри­мувалась великоросійською демократією, породила соціальну на­пругу в українському середовищі. Такий підхід до вирішення укра­їнського питання ображав почуття українців і породжував зворотну захисну реакцію домагатися своїх прагнень, незважаючи на будь- чию протидію.

На цих зборах УЦ Ради було прийнято рішення негайно видати до українського народу універсал. Це «магічне слово», несподівано винесене з далекої історії українського державотворення доби Геть­манщини, давало задоволення всім, хто прагнув демонстрації укра­їнської суверенності. Воно говорило кожному своє і не укладалося в ніяку формулу, вело в незнану далечінь нових національних до­сягнень. Універсал з'явився 10 червня 1917 р. Його головним при­значенням було безпосереднє звернення до всіх українців із закли­ком у тяжкий час державного безладдя самостійно організуватися і приступити до негайного закладення підвалин автономного ладу в Україні: «...ми, Українська Центральна Рада, видаємо сей УНІВЕР­САЛ до всього нашого народу і оповіщаємо: ОДНИНІ САМІ БУДЕ­МО ТВОРИТИ НАШЕ ЖИТТЯ». Універсал УЦ Ради став рішучим кроком до об'єднання українського народу на платформі загальних інтересів нації, а не на обмежених і мінливих програмах поодиноких українських партій.

Оцінюючи І Універсал, треба звернути увагу і на його суто де­мократичні та декларативні ознаки. З його тексту ми бачимо спробу вирішити питання державного устрою шляхом обрання представни­ків органів управління на містах, а ні шляхом озброєної боротьби, і заклик до українців творити нове майбутнє разом з усіма націо­нальностями, яки проживали в Україні та працювали на її благо, а на той час національні меншини на українській території становили поважну кількість населення.

У цей час УЦ Рада зробила перші практичні кроки до автономі­зації. На V сесії УЦ Ради 20 червня 1917 р. було обрано комісію для розробки Статуту автономії України, яка складалася з представників різних національностей за принципом багатопартійності.

У ІІ Універсалі, який з'явився 3 липня 1917 р., офіційно було за­явлено, що: «Тимчасовий Уряд, стоячи на сторожі завойованої ре­волюційним народом волі, визнаючи за кожним народом право на самовизначення і відносячи остаточне встановлення форми його до Установчого Зібрання, - протягує руку представникам Української демократії - Центральній Раді й закликає у згоді з нею творити нове життя України на добро всієї революційної Росії».

Отже, на основі ІІ Універсалу революційний уряд України транс­формувався з органів політико-моральної влади у владу політико- юридичну. Також передбачалося, що УЦ Рада в згоді з національни­ми меншинами України підготовить проект законів про автономний устрій України для внесення їх на затвердження Установчих Зборів. Через що можливо зробити висновок, що у ІІ Універсалі, як і в попе­редніх державотворчих документах, питання політичних прав націо­нальних меншин вирішувалися суто на демократичних підставах.

На жаль, ні в ІІ Універсалі, ані в постанові Тимчасового уряду не було визначення тієї території, на яку мала поширюватись влада Ради і Секретаріату, що зводить їх правову вартість до дуже низько­го рівня. До недоліків цих актів також слід віднести і той факт, що в них не було зроблено навіть спроби дати хоч би у стислих рамках визначення компетенції майбутнього Секретаріату. Фактично в той час Україна дістала автономію зі своїм законодавчим органом - УЦ Радою і виконавчим органом - Генеральним Секретаріатом, який був відповідним перед УЦ Радою.

Політико-правове значення ІІ Універсалу полягало й в тому, що він визначив завдання і мету української державності та надав легальну форму автономії України, тобто легалізував перші здобутки україн­ської революції, і країна набула визнання свого відродження з боку Тимчасового уряду. Але, на жаль, на підставах цього конституційно­го акта Україна отримала правовий статус окремого територіально- адміністративного комплексу зі своїми представницькими органами, а не повну автономію, як того прагнули українці.

З часом закономірно постало питання розробки й ухвалення офіційного документа, на підставі якого працював Генеральний Се­кретаріат. Ним став Статут Генерального Секретаріату. Статут скла­дався з преамбули та 21 параграфа. За словами В. Винниченка, цей документ став «першою дійсною і дієвою Конституцією України», що «пересякнена імперіалістичними тенденціями російської буржу­азії стосовно України».

З позицій подальшого суспільного розвитку цей документ учені оцінювали переважно критично.

Урядова комісія категорично відкинула Статут як такий, що вий­шов за межі досягнутих у Києві домовленостей, і 4 серпня замінила його на «Тимчасову інструкцію Генеральному секретаріатові», яка, по суті, перекреслювала попередні домовленості.

Наприкінці жовтня 1917 р. ситуація значно погіршилася. Після більшовицького перевороту Україна опинилася у складному стано­вищі. Перед українською демократією постало питання: або визнати петроградський Уряд Народних Комісарів і йти разом з ним, поді­ляючи всю його соціальну й політичну програму, або вести цілком самостійну, ні з ким вже не пов'язану акцію. УЦ Рада обрала другий шлях, який був пов'язаний з розривом відносин між Україною і Ро­сією через більшовицьку загрозу. УЦ Раді лишалося тільки відповід­ним актом зафіксувати цей стан.

Оголошення ІІІ Універсалу відбулося 7 листопада 1917 р. Без­умовно, що цей документ став важливим політико-державним і іс­торичним актом. Ним Україна офіційно юридично закріпила своє становище як самостійної і незалежної держави у світі: «Віднині Україна стає Українською Народною Республікою». І хоча в тексті Універсалу було вжито фразу: «не пориваючи федеративних зв'язків із Росією», тобто Україна ставала частиною федеративної Російської республіки, вагомість цієї фрази була невелика. Її наявність тіль­ки свідчила про бажання Українського уряду задовольнити вимогу представників національних меншин і не загострювати з ними від­носин. Очевидно, це мало тільки теоретичне значення, бо фактично від часу більшовицького перевороту годі було й думати про створен­ня федерального уряду Росії, що складався б з представників віль­них республік.

Перше, що впадає на око, це те, що УЦ Рада, як конституційний орган Української держави, діяла не виключно від імені українського народу, а від імені всього народу, що населяв Україну: «Народе укра­їнський і всі народи України!» Так зберігалася політична рівноправ­ність національних меншин і українського населення. Більш того, саме ІІІ Універсал визнавав за національними меншинами право на національно-персональну автономію у складі України. «Український народ... буде твердо охороняти волю національного розвитку всіх на­родностей на Україні сущих... великоруському, єврейському, поль­ському та іншим на Україні признаємо національно-персональну автономію...».

У ІІІ Універсалі можливо побачити ознаки суверенної держави України. Вперше офіційно було позначено кордони країни. Закріпля­лось рішення щодо скликання Всеукраїнських Установчих зборів, визначивши дату їх скликання на 22 січня 1918 р. Парламентаризм, таким чином, був визнаний як найбільш справедлива форма демо­кратії, а також було покладено фактичне розмежування законодавчої влади від виконавчої. Принцип виборчого права базувався на п'яти загальних складових, дуже популярних у той час: загальність, рів­ність, безпосередність, таємність та пропорційність виборців.

Уряд вперше відважився скасувати право власності на землі по­міщиків та інші землі нетрудових господарств сільськогосподар­ського значення, а також на удільні, монастирські та церковні землі, проголосивши їх власністю всього трудового народу, до якого вони мали перейти без викупу після Установчих зборів. У дослідженнях істориків і юристів ця подія залишається дискусійною і сьогодні. Чи правомірним і необхідним був цей пункт у той час? Чи був він вико­ристаний суто як найбільш популярний рецепт серед більшовицьких заходів будівництва «Нового світу»? На нашу думку, це питання не можна було вирішувати так однозначно, бо в більшості випадків на­сильницька експропріація приватної власності на землю, заводи і фа­брики негативним чином вплинула на економічне становище Украї­ни в цілому, відвернула іноземні капітали від економіки країни.

Програмні цілі УЦ Ради на ниві реформи судової системи ще раз пролунали саме у ІІІ Універсалі. «Суд на Україні повинен бути справедливий, відповідний духові народу. З тією метою приписує­мо генеральному секретарству судових справ зробити всі заходи для упорядкування будівництва і привести до згоди з правовими понят­тями народу».

Підлягали амністії політичні в'язні. Також у ІІІ Універсалі було несподівано вирішено питання ліквідації смертної кари. Ще раз була зроблена спроба вирішити проблеми місцевого самоврядування, але, на жаль, тут, з одного боку, домінує ідея надання органам місцевого самоврядування широких прав і повноважень, хоча з тексту наведе­них документів не зрозуміло яких саме. А з іншого - визначення меж цих повноважень і взагалі керівництво всією системою самовряду­вання в масштабах країни покладалося на Генеральне секретарство внутрішніх справ, тобто звичайне міністерство з його залежним ста­тутом.

Отже, з погляду державного права, ІІІ Універсал - це основний конституційний закон, яким було встановлено суверенну, незалеж­ну Українську державу у формі демократичної Української Народної Республіки.

Жовтневі події в Петрограді й проголошення УНР вимагали від українського уряду негайного законодавчого врегулювання загаль­них проблем життя країни. Все це зумовлює нові пріоритети законо­давчої діяльності Центральної Ради. Тут починається її новий етап державного законотворення.

25 листопада 1917 р. УЦ Рада ухвалила закон «Про виключне право Центральної Ради видавати законодавчі акти УНР». Згідно з цим законом, «до сформування Федеративної Російської Республі­ки і утворення її конституції виключне і неподільне право видавати закони для Української Народної Республіки належить Українській Центральній Раді».

Для того щоб хоч частково здійснити велику політично-державну і соціально-економічну програму, затверджену в ІІІ Універсалі, УЦ Рада вживала всіх заходів, щоб провести вибори до Установчих збо­рів Української Народної Республіки. У галузі державного будівни­цтва цей закон мав величезне значення.

Надаючи оцінку судової системи УНР, слід зазначити, що спочат­ку в Україні продовжували діяти старі суди, введені судовою рефор­мою 1864 р. Це дільнічі мирові суди, з'їзди мирових суддів, селян­ські волосні суди, окружні суди. При цьому апеляційною інстанцією лишались судові палати, а найвищою судовою інстанцією вважався Правительствующий Сенат у Петербурзі. Слід зазначити, що судо­ва система в УНР дуже швидко зазнала процесу українізації і лише 23 листопада 1917 р. Малою Радою було затверджено законопроект, згідно з яким «суд в УНР твориться іменем УНР». Справу прове­дення судової реформи було покладено на Генеральне секретарство судових справ на чолі з М. Ткаченком. 16 грудня 1917 р. УЦ Рада затвердила законопроект про утворення тимчасового Генерального Суду, який згідно із ст. 1 складався з 3-х департаментів: цивільно­го, карного й адміністративного і був вищою судовою інстанцією в Україні, що здійснює нагляд за всіма судовими установами і діяль­ністю працівників судових органів.

16 грудня 1917 р. був прийнятий Закон «Про заведення апеляцій­них судів», за яким передбачалось створення 3-х апеляційних судів: Київського, Харківського та Одеського, організація і повноваження яких майже не відрізнялись від організації і повноважень дорево­люційних судових палат. При Київському апеляційному суді були затвердженими посади старших прокурорів і прокурорів, яких при­значав Генеральний секретар судових справ. Крім цього, існувала і спеціальна військова судова система. У березні 1918 р. було підго­товлено проект закону «Про організацію судів Республіки по зем­лях», який так і лишився на папері. Не змінив ситуацію і Закон «Про упорядження прокураторського нагляду на Україні», що з'явився у січні 1918 р.

Отже, роблячи підсумки, слід зазначити, що з перших місяців нова влада в Україні активно підтримувала процес формування рес­публіканської форми правління, орієнтуючись при цьому на історич­ні українські державницькі традиції. Основними орієнтирами нової влади стали парламентаризм, демократичність та рівноправність усіх громадян в державі. Великі зусилля уряд прикладав у напрямі визнання України незалежною і суверенною країною у світі.

Щодо розбудови й функціонування судової системи в УНР, то тут ми також спостерігаємо значні помилки уряду, а крім цього, значно відчувався брак кваліфікованих фахівців.

Продовжуючи розгляд становлення законодавчої системи УНР, слід зазначити, що її законодавча діяльність почалась ще з березня 1917 р., але тривалий час лишалась непродуманою. Слідом за ІІІ Універсалом УЦ Рада видала Закон «Про національно-персональну автономію національних меншостей України», який мав чітко ви­ражений конституційний характер. Можна сказати, що в УНР вперше в історії України була здійснена спроба втілити концепцію національно-персональної автономії в практику.

Слід зауважити, що національно-персональна автономія, як ор­ганізація нації в публічно-правову спілку, до якої можуть входити всі громадяни, належні до даної нації в порівнянні з національно- культурною, дає можливість реалізувати не тільки культурні, а й політичні права національних меншин. Вона є більш оптималь­ною формою вирішення національного питання, ніж національно- територіальна, враховуючи поліетнічний склад населення України і відсутність компактності розміщення національних меншин на її території.

Прийняття Закону «Про національно-персональну автономію» свідчить про велике значення для УНР питань прав та свобод лю­дини. Інколи його характеризують як прояв «великодушності укра­їнського політичного проводу». Проект Закону «Про національно- персональну автономію» було розглянуто і ухвалено 9 січня 1918 р. Він містив 10 статей і був ухвалений згідно з Універсалом 7 листопа­да 1917 р. Однак, незважаючи на всю зовнішню привабливість, цей Закон викликав неоднозначну реакцію в тодішньому суспільстві. Ще Д. Дорошенко вказував на проблему, яка полягала в тому, що виді­ляти окремо від українського населення великоруське населення - річ нереальна через величезну кількість останніх. А крім того, з усіх вказаних у законі національних меншин тільки поляки намагалися здобути національно-персональну автономію.

У цілому серед причин появи цього документа треба зазначити наявність революційно-демократичних ідей, які панували на той час у державах - колишніх складових Російської імперії. Ідея розвитку Української держави в злагоді з усіма її мешканцями незалежно від національності асоціювалась з обов’язковою складовою успішного будівництва правової демократичної держави. Тим більше що соці­алістична пропаганда стверджувала, що рівність права для всіх гро­мадян може забезпечити тільки радянська влада. Таким чином, ідея рівноправ’я всіх націй у державі, за яку довго боролися в Україні ще з ХІХ ст., знайшла своє підкріплення у вищеназваному документі, багато в чому не допрацьованому і недосконалому.

Через це ми можемо зробити висновок, що Закон «Про націо­нально-персональну автономію» практично не вирішував більшості соціально-політичних питань національних меншин в Україні на той час.

На початку січня 1918 р. УНР фактично, через визнання іншими державами, стала суверенною і самостійною в межах своєї території. Лишалося юридично затвердити таке становище, і 9 січня 1918 р., у день, призначений для скликання Українських Установчих зборів, УЦР був стверджений IV Універсал, який проголосив, що «однині Українська Народна Республіка стає самостійною, не від кого неза­лежною, суверенною державою Українського Народу». IV Універсал можливо розцінювати як апогей політико-державного будівництва України періоду першої УНР. Цим конституційним актом Українська Центральна Рада, спираючись на національний принцип демократії, заявила, що влада в УНР належить тільки «до народу України».

Згідно з ZV Універсалом, УНР була парламентарною республікою з демократичним режимом. Перевагу в УНР мала законодавча влада над виконавчою.

У цьому Універсалі ми вперше бачимо ясно зафіксовану демокра­тичну доктрину про зовнішню та внутрішню суверенність народу. Відтепер народ України став джерелом і носієм основної й найвищої державної влади: «Влада у ній буде належати тільки народові Украї­ни, іменем якого, поки зберуться Українські Установчі збори, будемо правити ми, УЦ Рада, представництво робочого народу, селян, робіт­ників і солдат, та наш виконавчий орган, який однині матиме назву Ради народних міністрів».

Отже, ZV Універсал надав якісно нового статусу Українській дер­жаві, проголосивши ще одну важливу ознаку державності - сувере­нітет, який означав, що державна влада стала єдиною в межах своєї території.

Тут доцільно звернути увагу на тенденції державно-правового оформлення народжуваної тоді Української держави. Безперечно, у політичних діячів того часу присутні виразні риси змагання двох тенденцій: намагання створити свою парламентарну демократичну республіку, яка могла б вирішити завдання далекосяжних соціаль­них реформ і завершити національне визволення, з одного боку, а з іншого - тенденції перейти від цієї реформи до обмеженої демокра­тії, так званої «трудової демократії», запроваджуючи дуже небезпеч­ну «радянську» засаду позбавлення деяких публічних прав частини українського населення. До цієї частини залічували «нетрудові кла­си» і тим відвертали від участі у визвольній боротьбі й державному будівництві в потенції цінні елементи її можливих прихильників. Ця боротьба двох державно-правових тенденцій виразно виявилась в більшості конституційних актів того часу. Аналізуючи цей документ, важко не побачити «грубого емпіризму» ZV Універсалу, який виявив­ся перш за все в неспроможності його авторів надати українській державності широку історичну основу.

Вирішуючи земельне питання, ZV Універсал повідомляв, що спе­ціальна комісія вже виробила Закон про передачу землі трудовому народові без викупу, прийнявши за основу скасування власності й соціалізацію землі. Знову питання права приватної власності на зем­лю залишилося не вирішеним. І мабуть, через це і склалася пара­доксальна, на перший погляд, ситуація, що саме після прийняття IV Універсалу УЦ Рада стала стрімко втрачати ініціативу, а більшовики завойовували дедалі більшу популярність серед селянства і солдат.

Не покращив стан речей і Закон «Про землю» від 18 січня 1918 р. Хоча він і дозволяв «перехід права користування у спадщину», осно­вна проблема так і залишилася невирішеною і виробник не отримав права на земельну власність.

До сьогодні відсутня точна версія про авторство чи авторів Кон­ституції УНР 1918 р. Багато науковців схильні вважати, що одним із авторів був Голова УЦ Ради М. Грушевський. Конституційний про­ект мав підназву «Статут про державний устрій, права і вольності УНР» і складався з 8 розділів та 85 статей. Наприклад, сучасна Кон­ституція України складається з 15 розділів і 161 статті.

У розділі «Загальні постанови» підкреслювалося, що УНР - дер­жава «суверенна, самостійна і ні від кого не залежна». За ст. 22 тре­тього розділу Конституції, вся влада в УНР походила від народу, а верховним органом УНР були Всенародні Збори - парламент кра­їни, який обирався шляхом загального, рівного, безпосереднього, таємного і пропорційного голосування всіх, хто користувався грома­дянськими і політичними правами і «які безпосередньо здійснюють вищу законодавчу владу в УНР і формують вищі органи виконавчої судової влади УНР». Закони приймалися тільки парламентом. Він встановлював бюджет країни, оголошував війну, укладав мир тощо. За формою правління УНР мала б стати парламентською республі­кою з парламентарно-демократичним режимом. Вища виконавча влада в УНР мала належати Раді Народних Міністрів.

У правовій організації державної адміністрації Конституція від­кинула принцип централізації, який панував, наприклад, у царській Росії чи в демократичній Франції, також як федералізм типу держав­ного устрою в Швейцарії та США. Офіційно закріплявся принцип децентралізації з виразним територіально-автономним принципом, тобто адміністративним самоврядуванням.

Згідно із ст. 26, «всякого роду справи місцеві впроваджують ви­борчі Ради і Управи громад, волостей і земель. Їм належить єдина безпосередня місцева влада: міністри УНР тільки контролюють і координують їх діяльність, безпосередньо і через визначених ними урядовців, не втручаючись до справ, тим Радам і Управам призна­чених, а всякі спори в цих справах рішає Суд УНР». Автономний принцип полягав у тому, що в Україні існувала єдина неподільна державна влада, яка давала місцевим органам не тільки автономію у вирішенні справ, а й доручала їм на місцях виконувати функції державної влади.

Автори Конституції 1918 р. вважали, що в державному будівни­цтві тільки автономний принцип зможе дійсно закріпити всі сили нації в творчій праці для спільного добра. На увазі також малась кон­ституційна підстава приєднання до України Кубанських земель та Криму, які мали свою автономію. Але не зовсім зрозумілим залиша­ється принцип відносин між органами самоврядування і державною адміністрацією.

Таким чином, ідея М. Грушевського, що «не має бути іншої влас­ті, тільки з вибору народнього», так і не здійснилася, що стало од­нією із суттєвих помилок УЦ Ради, оскільки лишило її підтримки населення на місцях.

Другий розділ Конституції був присвячений правам громадян України. Треба зазначити, що права людини посідають одне з цен­тральних місць у Конституції. Основний Закон УНР гарантував усім громадянам УНР рівні громадянські й політичні права. Со­ціальне походження, національність, стать, віросповідання, освіт­ній рівень чи майнове становище не давали ніяких привілеїв для них. Свобода слова, друку, сумління, недоторканність «домашньо­го вогнища», рівність усіх громадян незалежно від народження і віри, національності, майнового стану, свобода «переміни місця перебування», право людини на свободу та особисту недоторкан­ність, активне і пасивне право участі у виборах до органів влади й управління в державі... Перелік загальних прав людини в проекті Конституції УНР майже не відрізняється від переліку в сучасній Конституції України.

Цивільно-правова, політична і громадянська дієздатність наста­вала з 20-річного віку. Право участі в голосуванні надавалося всім громадянам, у тому числі військовим і біженцям. Проголошувалися рівність прав та обов’язків для чоловіків і жінок.

До недоліків у цьому розділі, на наш погляд, треба віднести від­сутність статті про закріплення права громадянина УНР на право­ву допомогу для забезпечення прав на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах.

Вищою виконавчою владою УНР Конституція проголошувала Раду Народних Міністрів, що мала порядкувати всіма справами, які залишались поза межами діяльності органів місцевого самовряду­вання або стосувались всієї України, координувати і контролювати діяльність місцевих установ, але не втручатись при цьому в їхню компетенцію, допомагати їм у випадках, коли вони про це просять (ст. 50). Свої повноваження уряд мав діставати від Всенародних Зборів і звітувати лише перед ними (ст. 51). Формування Ради На­родних Міністрів покладалось на Голову Всенародних Зборів за по­розумінням з Радою Старшин Зборів, після чого її склад, кількість та «спеціалізація їх портфелів» затверджувались на Всенародних Зборах (ст. 52).

Суд в УНР відбувався від її імені (ст. 60). У ст. 62 зазначалось, що судова влада в рамках цивільного, карного і адміністративного законодавства здійснюється виключно судовими установами. Роз­гляд справ мав бути прилюдним і усним, а судові рішення не мо­гли бути змінені ні законодавчими, ані адміністративними органами влади. В окремих, непередбачених законодавством випадках деякі покарання могли визначатись адміністративними органами влади, тобто в позасудовому порядку. Конституція у ст. 65 наголошувала, що «Суд для всіх громадян Республіки один і цей самий, не виклю­чаючи й членів Всенародних зборів та членів Ради народних мі­ністрів». Найвищим Судом республіки був Генеральний Суд УНР, складений з колегії, яку обирали Всенародні Збори на термін у 5 ро­ків. Він вважався найвищою касаційною інстанцією для всіх судів УНР і не міг бути судом першої чи другої інстанції або мати функції адміністративної влади.

Сьомий розділ Конституції був присвячений національним сою­зам та правам національних меншин на території УНР. За своїм зміс­том він збігався із законом УНР про національно-персональну авто­номію. Автори Конституції, на жаль, так і залишили без виправлення ті правові помилки, які були допущені в цьому правовому акті.

Останній, восьмий розділ з'явився в Конституції не випадково. З урахуванням складності часу розробки Конституції, інтервенції дер­жави і загальної економічної кризи, автори Конституції передбачали необхідність деяких змін у державі. «У випадку державної конеч­ності (під час війни або внутрішніх заворушень) можуть громадські свободи бути частю обмежені, частю припинені» (ст. 79).

Надаючи загальну характеристику Конституції УНР від 29 квітня 1918 р., треба зазначити, що вона продемонструвала значні теоретич­ні можливості українського лібералізму початку ХХ ст. Її творцями були політичні діячі, які мислили демократично та мріяли створити правову модель справедливого суспільного порядку для всього на­селення України. Вони безумовно запозичили окремі конституцій­ні ідеї Франції, Англії, США та Австрії, але також слід зазначити і вплив конституційних ідей М. Міхновського. Разом з тим Конститу­ція мала серйозні недоліки, через що набрання нею чинності було із самого початку проблематичним.

Серед головних недоліків і помилок, допущених при розробці Основного Закону УНР, слід зазначити те, що в Конституції УНР не закріплювалась стабільна й авторитетна виконавча влада. Також, установивши систему пропорційного представництва, Конституція не затвердила посад голови держави й уряду. Не були окреслені в ній і територіальні кордони України. Як вважав І. Лисяк-Рудницький, за своєю архітектонікою Конституція УНР 1918 р. була докумен­том «непродуманим і дилетантським». У свій останній день, добре усвідомлюючи своє приречене становище, УЦ Рада обрала першого Президента УНР, яким став М. Грушевський.

Відносно найбільш важливих законів конституційного значен­ня також слід зазначити Закони: «Про громадянство УНР» від 2 - 4 березня 1918 р., «Про державну символіку» від 12 березня 1918 р., «Про вибори до установчих зборів», який затверджувався в два ета­пи 1917 р., 9 грудня 1917 р. вийшли Закони «Про державні податки і прибутки» та «Про державну мову».

У галузі цивільного права продовжували використовувати Х том Зводу Законів Російської імперії, а в галузі кримінального пра­ва - Кримінальне уложення 1903 р., Тюремний статут та чисельні інструкції часів Російської імперії. Але тут слід нагадати, що тілесні покарання, конфіскація майна та смертна кара були скасовані. Щодо трудового законодавства УНР слід зазначити, що окремого кодексу так і не з'явилось. Загальним напрямом реформації став Закон «Про 8-годинний робочий день», де ми чітко відчуваємо революційно- демократичні тенденції, які з часом внесли корективи до відносин між роботодавцем та працівником.

З поваленням УЦ Ради закінчився перший етап відродження української державності, який охопив шлях від вимоги національно- територіальної автономії до проголошення повної незалежності України.

УЦ Рада проголосила незалежність Української держави за умов, коли українська нація не була теоретично і практично підготовлена до будівництва власної держави. На той час в УНР існувало принай­мні три політичні течії, які дотримувалися майже діаметрально про­тилежних поглядів, що ослаблювало національну справу в цілому.

Більша частина українців дотримувалась консервативних погля­дів і вважала, що влада УНР провадить занадто радикальну політику, а крім того, в Україні були значні проімперсько налаштовані сили, які прагнули відновлення єдиної імперії.

Що стосується оцінки законодавчої діяльності УЦ Ради, то осо­бливо негативно на неї вплинула відсутність чіткої процедури під­готовки й впровадження законопроектів. У свою чергу, це зумов­лювалося тим, що так і не було вироблено спеціальних актів, які б розкривали правовий статус повноваження самої УЦ Ради та її Ге­нерального Секретаріату, який у січні 1918 р. перетворився на Раду Народних Міністрів; універсали і декларації Генерального Секрета­ріату, як відомо, містили лише загальні принципи.

Правова невизначеність найважливіших положень державної по­літики тривала практично до останніх часів УЦ Ради, коли вона вда­лася до спроби хоча б частково вирішити «законотворчі» проблеми. 20 квітня 1918 р. на її розгляд надійшов законопроект «Про скрі­плення і кодифікацію законів», яким пропонувалося впровадження при УЦ Раді поста Державного Секретаря і утворення Державної Канцелярії, до функцій якої належала справа кодифікації законів.

Для більш кращої підготовки до даного заняття рекомендуємо також ознайомитись з такими документами.

Додаток А

Закон

«Про громадянство Української Народної Республіки» 2 березня 1918 р., м. Житомир

§ 1. Громадянином Української Народної Республіки вважати кож­ного, хто родився на території України і зв'язаний з нею постійним перебуттям та на сій підставі відбере собі свідоцтво приналежності своєї до громадян Української Народної Республіки.

§ 2. Громадяни Республіки зобов'язані підтримувати державу всі­ма силами і засобами, коритись її законам, боронити від ворогів і під­держувати добрий лад, порядок, свободу, рівність і справедливість.

§ 3. Тільки громадяни Республіки користають з усієї повноти гро­мадянських і політичних прав, беруть участь в орудуванні держав­ним і місцевим життям через пасивну і активну участь в виборах до законодатних установ і органів місцевого самоврядування і мають права служби у державних і державно-громадських установах.

§ 4. Для відібрання свідоцтва про приналежність до громадян Української Народної Республіки мешканці Української Народної Республіки, які відповідають умовам § 1, мають на протязі 3 (трьох) місяців від дня опублікування цього закону зложити урочисте при­речення (торжественне обіщання) на вірність Українській Народній Республіці в порядку, указаним осібним законом.

§ 5. Хто з позначених в § 1 цього закону осіб не схоче бути гро­мадянином Української Народної Республіки, повинен на протязі 3 (трьох) місяців від дня опублікування цього закону подати про це заяву по місцю пробуття місцевому комісарові з означенням, до гро­мадян якої держави він належатиме, і комісар видає тимчасове по­свідчення на перебуття на території Республіки, коли б признав це можливим, на термін не звиш 3 (трьох) місяців.

§ 6. Просьби про прийняття в громадянство Республіки осіб, які не відповідають умовам § 1, подаються по місцю пробуття просите­ля місцевій власті, а за кордоном Української Народної Республіки її представникові, а ті з своїм заключенням передають просьбу народ­ному міністрові внутрішніх справ, який остаточно вирішує справу про прийняття просителя в громадянство Республіки.

§ 7. Подавати просьби про прийняття в громадянство Республіки згідно з § 6, можуть особи, що постійно прожили 3 (три) роки на те­риторії Республіки, не помічені були ніколи в діяльності, зверненій проти Української Держави і до того тісно зв'язані з її територією своїм промислом чи заняттям.

§ 8. Особи, які не прожили останніх 3 (трьох) літ на території України, але можуть документами довести тісну связь з Україною, также мають право подавати просьбу про прийняття в громадянство Української Народної Республіки на протязі 6 (шести) місяців від дня опублікування цього закону для країв європейських і 12 (дванад­цяти) місяців для країв поза Європою, а після цього вони підпадають вимогам § 7.

§ 9. Жінки слідують громадянству чоловіків, оскільки не заявили противного протягом термінів, вказаних цим законом в відповідних випадках. Діти до повноліття слідують громадянству батька, але від 14 (чотирнадцяти) літ можуть заявити про своє громадянство само­стійно.

§ 10. Громадянин Української Народної Республіки не може бути громадянином іншої держави.

§ 11. Громадяни інших держав для тимчасового перебуття на те­риторії Республіки повинні одержати від місцевої влади посвідчен­ня, але на термін не звиш 6 (шести) місяців.

§ 12. Громадянин Української Народної Республіки має право зріктися громадянства Української Народної Республіки і через рік після того, як подасть про це заяву місцевій власті по приналежності, вказавши при тім, в громадянство якої держави він переходить, він позбавляється прав і увільняється від обов'язків українського грома­дянства.

Товариш Голови Української Центральної ради

Секретар

ЦДАВОВ України. - Ф. 1064. - Оп. І. - Спр. 10. - Арк. 6-7 зв. Копія.

Теми рефератів

1. Четвертий універсал УЦ Ради.

2. Формування правоохоронних органів УНР.

Література

1. Верстюк В. Ф. Українська революція: доба Центральної Ради / В. Ф. Верстюк // Укр. іст. журн. - 1995. - № 2, 5, 6.

2. Галенко О. Перший уряд демократичної України / О. Галенко, Д. Яневський. - К., 1992.

3. Гошуляк І. Л. Про причини поразки Центральної Ради / І. Л. Го- шуляк // Укр. іст. журн. - 1994. - № 1.

4. Грушевський М. Українська Центральна Рада та її Універсали / М. Грушевський. - К., 1917.

5. Єфремова Н. В. Відродження козацтва в Україні у 1917­1919 рр. / Н. В. Єфремова // Вісник Одес. ін-ту внутр. справ. - 2000.

- Вип. 1. - С. 32-35.

6. Єфремова Н. В. Формування концепцій правового регулюван­ня земельних відносин в УНР у 1917 - 1918 рр. / Н. В. Єфремова // Наук. вісник Чернівец. ун-ту. Серія: Правознавство. - Чернівці, 2000.

- Вип. 100. - С. 35-36.

7. Єфремова Н. В. Концепція правової держави в Українських землях на початку ХХ ст. та її реалізація в конституційних актах УНР / Н. В. Єфремова // Держава і право : зб. наук. пр. - К., 2001. - Вип. 12. - С. 87-89.

8. Єфремова Н. В. Історичний досвід правового забезпечення прав людини в конституційних актах Української Народної Респу­бліки / Н. В. Єфремова // «Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні», VII регіон. наук.-практ. конф. Львів. нац. ун-ту : [матеріали]. - Л., 2001. - С. 67-69.

9. Ефремова Н. В. Защита прав и свобод национальных мень­шинств в УНР (март 1917 - 29 апреля 1918) / Н. В. Ефремова // «Пра­вовое государство и вопросы национальных меньшинств», между- нар. науч.-теорет. конф. : [материалы]. - Бельцы (Молдова), 2002.

- С. 116-121.

10. Єфремова Н. В. Історико-правовий досвід судового захисту прав громадян в Україні на прикладі Української Народної Респу­бліки у 1917 - квітні 1918 р. / Н. В. Єфремова // Актуальні проблеми політики : зб. наук. пр. - О., 2002. - Вип. 13-14. - С. 475-481.

11. Єфремова Н. Суд та судочинство в Українській Народній Республіці, Українській Державі, Західноукраїнській Народній Рес­публіці та УНР часів Директорії (1917 - 1920 рр.) / Н. Єфремова, Б. Тищик, В. Марчук. - О. ; Л., 2007.

12. ЕфремоваН. В. Введение в украинское право / Н. В. Ефремова ; под ред. С. В. Кивалова, Ю. Н. Оборотова. - О. : Юрид. літ., 2009.

- Гл. 1, разд. 1, 2 : Характерные черты права УНР: ЦР, Гетьманат и Директория.

13. Історія держави і права України / за ред. А. С. Чайковського. - К. : Юрінком Інтер, 2000.

14. Історія держави і права України : у 2 т / за ред. В. Я. Тація, А. Й. Рогожина. - К. : Ін Юре, 2000. - Т. 2.

15. Кивалов С. В. Парламентское право Украины и Азербайджа­на: достижения и просчеты 1917 - 1920 / С. В. Кивалов, М. Ф. Орзих, П. П. Музыченко, М. А. Дамирли. - О., 2000.

16. Копиленко О. Л. Уроки Центральної Ради / О. Л. Копиленко // Рад. право. 1991. - № 11.

17. Копиленко О. Л. «Сто днів» Центральної Ради / О. Л. Копи­ленко. - К., 1992.

18. Копиленко О. А. Держава і право України 1917 - 1920 рр. Цен­тральна Рада. Гетьманство. Директорія / О. А. Копиленко, М. Л. Ко- пиленко. - К., 1997. - С. 10-85.

19. Кульчицький В. С. Історія держави і права України / В. С. Куль- чицький, Б. Й. Тищик. - К. : Ін Юре, 2007.

20. Мироненко О. М. Правоохоронні органи Центральної Ради (березень 1917 - квітень 1918) / О. М. Мироненко, О. П. Бенько. - К., 1993.

21. Мироненко О. Суд і судочинство в УНР (березень 1917 - кві­тень 1918) / О. Мироненко // Вісн. акад. прав. наук України. - 1994.

- Вип. 2.

22. Музиченко П. П. Практикум з історії держави і права України : навч. посіб. / П. П. Музиченко, Н. І. Долматова, Н. М. Крестовська.

- К., 2002.

23. Музиченко П. П. Історія держави і права України / П. П. Му- зиченко. - К., 2007.

24. Павленко Ю. Українська державність у 1917 - 1919 рр. / Ю. Павленко, Ю. Храмов. - К., 1995.

25. ТищикБ. Становлення державності в Україні (1917 - 1922 рр.) / Б. Тищик, О. Вівчаренко, Н. Лешкович. - Коломия : Вік, 2000.

26. Українська Центральна Рада. Документи і матеріали : у 2 т. - К., 1996 - 1997.