ТЕМА 11. ДЕРЖАВА І ПРАВО УРСР У ПЕРШІ ПОВОЄННІ РОКИ ТА ДОБИ «ВІДЛИГИ» (2 год.)

1. Соціально-економічний лад в Україні в перші повоєнні роки.

2. Проведення ХХ з'їзду КПРС, його особливості та наслідки.

3. Органи державної влади в УРСР у перші повоєнні роки.

4. Приєднання Кримського півострова до складу УРСР.

5. Зміни в системі правоохоронних органів УРСР.

6. Основні риси права УРСР.

7. Судові та правоохоронні органи УРСР.

8. Входження УРСР до складу ООН: причини і наслідки.

Методичні рекомендації

У післявоєнні роки державно-правове будівництво в Україні зу­мовлювалося новими обставинами, що склалися для Радянського Союзу в зовнішній і внутрішній сферах. Перемога над нацистською Німеччиною та мілітаристською Японією сприяла встановленню но­вого ладу в ряді країн Європи та Азії. Такий перерозподіл сил спри­чинив загострення міжнародних відносин. Почалося змагання полі­тичних систем, що увійшло в історію під назвою «холодна війна».

Аналіз міжнародно-правової діяльності України в цей період свідчить, що зусилля української дипломатії були спрямовані на зміцнення ділових зв'язків з усіма країнами, незалежно від їх соці­ального, економічного і політичного ладу.

Україна брала активну участь у роботі багатьох спеціалізованих міжнародних установ. 1945 р. разом з 50 іншими країнами світу вона стала засновницею Організації Об'єднаних Націй (ООН). Делегації республіки були представлені в головних комітетах та комісіях ООН, зокрема в найголовнішому її органі — Раді Безпеки.

За участі УРСР було підписано мирні договори з Болгарією, Іта­лією, Румунією, Угорщиною і Фінляндією, які у період Другої світо­вої війни виступали на боці третього Рейху.

Міжнародними конвенціями й угодами було уточнено державні кордони країни, зокрема за договором від 6 серпня 1945 р. встанов­лено новий кордон між Польщею та СРСР по так званій лінії Кер­зона. 29 червня 1945 р. спільною офіційною угодою між СРСР і Че- хословаччиною було оформлено включення Закарпатської України до складу УРСР, а 22 січня 1946 р.

Вагому роль відігравала Україна в розвитку торговельно-еконо­мічних зв'язків, передусім з країнами Ради Економічної Взаємодо­помоги (РЕВ). Вона постачала їм вугілля, чавун, продукти машино­будування та інші товари, а ввозила звідти промислове обладнання, продукти широкого вжитку.

1957 р. Україна стала членом Міжнародного товариства з атомної енергії (МАГАТЕ), де виступала з ініціативами щодо заборони атом­ної та ядерної зброї, використання атомної енергії лише в мирних цілях.

На міжнародний авторитет України істотно впливали стан її еко­номіки і суспільства. На початку 50-х рр. в Україні існувала тради­ційна структура радянського суспільства: робітничий клас, трудове селянство та трудова інтелігенція.

Але за роки війни чисельність населення значно скоротилася (10 млн загинуло, тисячі насильно вивезені на примусові роботи до Німеччини) і 1950 р. становила 36,6 млн чоловік.

Значних втрат українське суспільство зазнало і від політики за «чистоту» та міцність радянської ідеології, що в першу чергу обер­нулася проти інтелігенції, а також проти багатьох членів партії, яких звинувачували в українському націоналізмі або інших «ідеологічних хибах».

Тривалу дестабілізацію суспільного розвитку в Західній Укра­їні в повоєнні роки спричинила суцільна колективізація сільсько­го господарства та повна ліквідація підприємницької діяльності в промисловому виробництві. Кампанія супроводжувалася жорстоки­ми репресивними заходами. У 1944 - 1946 рр. відбувалась політика примусового переселення народів на території України, яка частково відбувалась також і в Польщі, де 1947 р. відбулась антиукраїнська акція «Вісла». Як наслідок, біля містечка Явожно (поблизу Кракова) з 1947 - 1949 рр.

Отже, репресії щодо українців продовжувалися. Черговим ан­тинародним кроком комуністичного режиму стало знищення Укра­їнської греко-католицької церкви. До приходу більшовиків УГКЦ мала 3040 парафій, 4440 церков, духовну академію, 5 духовних семі­нарій, 127 монастирів. Церкву очолював митрополит, якому підпо­рядковувались 10 єпископів і 2950 священиків.

Погіршення соціально-економічної ситуації, голод 1946 - 1947 рр. призвели до посилення політико-ідеологічного тиску. Для зміцнення керівництва в УРСР з Москви був відряджений Л. Кага­нович. У березні 1947 р. його було затверджено першим секретарем ЦК КП(б)У Як і в тридцяті роки, Каганович всі біди в Україні звів до націоналістичних проявів.

7 жовтня 1947 р. Політбюро ЦК КП(б)У ухвалило постанову «Про перевірку виконання Спілкою письменників України постанови ЦК ВКП(б) про журнал “Звезда” і “Ленинград”». Розпочалася шалена кампанія проти українських діячів літератури, мистецтва, науки. У серпні 1947 р. ЦК КП(б)У приймає постанову «Про політичні помил­ки і незадовільну роботу Інституту історії України Академії УРСР». Гострій критиці піддавались праці М. Петровського, К. Гуслистого, М. Зощенка. У наступному році були звинувачені кіномитці.

Отже, відбудову народного господарства українське суспільство здійснювало, будучи серйозно травмованим, у складних політичних і економічних умовах. Фашисти знищили 614 міст і містечок, 28 ти­сяч сіл, 16 тисяч промислових підприємств і 28 тисяч колгоспів. Чи­сельність робітників і службовців зменшилась приблизно в 1,3 рази, а в промисловості - більше ніж в 2 рази.

1946 р. в Україну прийшла страшна посуха. Виконуючи обов'яз­кові поставки, уряд відбирав у селян останню зернину. Країну знов охопив штучний голод, від якого, за офіційними даними, в Україні 1946 р. померло 282 тис. чоловік, а 1947 р. - понад 520 тис.

На початку 50-х рр. республіка досягла довоєнного рівня економічного і культурного розвитку. Але в промисловості, сільсько­му господарстві залишалася значною частка фізичної праці, надто повільно впроваджувалися прогресивні технології.

Процес часткового перегляду попереднього політичного режи­му в СРСР розпочався вже влітку 1953 р. У червні відбулася зміна першого секретаря ЦК КПУ. Керівником республіканської партійної організації було обрано українця - О. Кириченка. Високі урядові по­сади вперше зайняли громадсько-політичні діячі української націо­нальності.

Важливим кроком у житті СРСР став ХХ з'їзд КПРС, який відбув­ся 1956 р. На закритому засіданні з докладом про культ особистості виступив Микита Сергійович Хрущов. Критика режиму особистої влади Й. Сталіна позитивно вплинула на політичну і морально- психологічну атмосферу в країні. Після з'їзду почалося болісне оду­жання суспільства. Цей період, за влучним визначенням І. Еренбур- га, отримав назву «хрущовська відлига».

У липні 1956 р. було опубліковано постанову ЦК КПРС «Про по­долання культу особистості і його наслідків». Складовою частиною десталінізації була реабілітація жертв комуністичного терору, лік­відація позаконституційних органів розправи, відновлення режиму законності.

Але колективне керівництво, що прийшло до влади, незабаром втратило свою цілісність і фактично розкололося. Прибічникам М. Хрущова вдалося отримати верх. У червні 1957 р. група В. Мо­лотова, Г. Маленкова, Л. Кагановича, Д. Шепілова була звинувачена в антипартійній діяльності і спробі захопити владу. Особливо гостро критика сталінізму прозвучала на XXII з'їзді КПРС, де йшлося не тільки про злочини Й. Сталіна, а й про злочини його активних по­мічників, у тому числі Л. Кагановича та про його злочинну діяль­ність в Україні.

Політична «відлига» дала новий імпульс розвитку економіки. Якщо в промисловості справи налагодилися, то сільське госпо­дарство, як і раніше, залишалося у скрутному становищі. Тому пер­ші заходи нового керівництва, спрямовані на піднесення економіки, стосувалися сільського господарства. Серед першочергових заходів слід назвати: підвищення заготівельних цін на сільськогосподарську продукцію, скасування заборгованості колгоспів перед державою за минулі роки, зменшення розмірів оподаткування колгоспників тощо.

1954 р. почалося освоєння цілинних земель Казахстану, Сибіру, Уралу, Північного Кавказу, активну участь в якому взяла українська молодь. На вирішення зернової проблеми було спрямоване рішен­ня про збільшення посівів кукурудзи, які вже 1957 р. займали 20 % усієї посівної площі України. На перших порах це вирішило пробле­му кормів для тваринництва, але істотно скоротило посіви пшениці. 1958 р. були ліквідовані машинно-тракторні станції (МТС), а сіль­ськогосподарська техніка продана колгоспам.

Нове керівництво СРСР не було послідовним у реформуванні сільського господарства. Як тільки економіка села дещо зміцніла, знову з'явилися обмеження щодо особистих господарств колгосп­ників. 1955 р. встановлено податок з громадян, які тримали худобу в містах. За 1954 - 1964 рр. поголів'я великої рогатої худоби в підсо­бних господарствах громадян в Україні скоротилося на 14,4 %. Від­чутними були реформи в промисловості. Їх початок ознаменувався децентралізацією управління народним господарством. У квітні 1953 р. Президія Верховної Ради СРСР прийняла рішення про змен­шення кількості союзних (з 30 до 20) та союзно-республіканських (з 21 до 13) міністерств. Це значно розширило економічну самостій­ність союзних республік. Частка республіканської промисловості України зросла з 36 до 76 %.

Стосовно організації та діяльності вищих органів державної вла­ди і державного управління слід сказати, що 9 лютого 1947 р. впер­ше після війни відбулися вибори до Верховної Ради УРСР другого скликання. За законом депутатом міг стати будь-який громадянин, що досягнув 21-річного віку. Було створено 415 виборчих округів (на 11 більше, ніж у 1938 р.) з розрахунку один округ на 100 тисяч чоловік. Кількість округів збільшилася у зв'язку з приєднанням за­хідних українських земель. У ході підготовки було зареєстровано 21 554 233 виборця.

На попередніх та наступних сесіях Верховна Рада внесла ряд змін і доповнень до Конституції УРСР (1937 р.), що стосувалися ро­боти органів державної влади та окремих галузей права.

4 вересня 1945 р. було ліквідовано Державний комітет оборони та інститут його уповноважених на місцях, а також загальносоюзні наркомати, зокрема танкової промисловості, мінометного озброєння та ін.

Відповідно до загальносоюзного закону, а також з урахуванням міжнародної практики, Верховна Рада УРСР 25 березня 1946 р. за­твердила Указ «Про перетворення Ради Народних Комісарів Україн­ської РСР в Раду Міністрів УРСР і народних комісаріатів Української РСР в Міністерства Української РСР». Було сформовано Раду Мініст­рів у складі Голови, 7 заступників, 26 міністрів, голови Держпла- ну, голови Комітету у справах мистецтв, голови Комітету у справах культурно-освітніх установ, начальника управління у справах вищої школи. У наступні роки склад Ради Міністрів дещо змінювався.

Поряд із цим відбувалася перебудова союзних і союзно- республіканських міністерств у напрямі максимального додержання галузевого принципу і централізації державного апарату. Водночас допускались елементи дублювання в роботі різних міністерств і ві­домств. Ради Міністрів республік не звітували про свою діяльність перед Верховними Радами. Демократичний потенціал Конституції 1937 р. використовувався мінімальною мірою. Роль представниць­ких органів у державному будівництві мала другорядне значення.

Продовжувався екстенсивний шлях розвитку української еконо­міки та нищівне використання її природних ресурсів за вказівками центру. Так, 1956 р. Україна за рівнем виробництва (чавуну, сталі, прокату, вугілля тощо) випередила такі країни Європи, як ФРН, Фран­ція, Італія, але значно поступалась життєвим рівнем населення.

Деякі позитивні зміни в діяльності державного апарату України відбулися після XX з'їзду КПРС (лютий 1956 р.), у період «хрущов- ської відлиги», коли поряд з розвінчуванням культу особистості Ста­ліна наголошувалося на підвищенні ролі Рад і населення в держав­них справах.

У цей період відбувся перерозподіл компетенції між союзними і республіканськими органами на користь останніх. Відповідно до За­кону від 11 лютого 1957 р., республікам було надано право вирішува­ти деякі господарські та соціально-культурні питання: у галузі бу­дівництва, землекористування, адміністративно-територіального поділу. Поряд із цим були розширені права союзних республік у бю­джетній сфері та в законодавчій діяльності.

Навесні 1957 р. Верховна Рада СРСР прийняла Закон «Про ради народного господарства». Система галузевого, вертикального управ­ління була замінена системою раднаргоспів, які здійснювали те­риторіальне управління всіма галузями народного господарства у відповідних адміністративних економічних районах. В Україні було створено 11 раднаргоспів (1960 р. ще три). За цією реформою було ліквідовано 10 союзних і 15 союзно-республіканських міністерств. Відтепер майже вся промисловість республіки перебувала в підпо­рядкуванні Ради Міністрів УРСР. Проте нова система управління по­родила таку проблему, як «місництво».

У 1953 - 1956 рр. в Україні із союзного в республіканське підпо­рядкування перейшло близько 10 тисяч підприємств і організацій, у тому числі ряд вищих і середніх навчальних закладів. Рада Міністрів республіки вжила заходів щодо скорочення держапарату.

У першій половині 1957 р. керівництво народним господарством і соціально-культурним будівництвом здійснювали 32 міністерства. У наступні роки міністерства, державні комісії та інші центральні відомства України, як і Союзу РСР у цілому, неодноразово перебу­довувалися.

На початку семирічки управління промисловістю й будівництвом здійснювалося на підставі Закону «Про подальше вдосконалення ор­ганізації управління промисловістю і будівництвом» від 10 травня 1957 р. за територіальним принципом на основі економічних адмі­ністративних районів. Відповідно до загальносоюзного Закону 1965 р., Верховна Рада УРСР прийняла Закон «Про зміну органів управління УРСР», згідно з яким замість ліквідованої Ради народ­ного господарства в УРСР знову створювалося дев'ять союзно- республіканських промислових міністерств і Міністерство місцевої промисловості, а також відповідні державні комітети. З 1966 р. на промислових підприємствах впроваджувалася нова система плану­вання та економічного стимулювання, госпрозрахунок.

Але ці та подальші перебудови органів управління не давали стій­ких позитивних змін у розвитку економіки. Причина цього полягала не тільки в неправильній структурі органів планування й управлін­ня, а й у тому, що не спрацьовував соціалістичний принцип матері­альної зацікавленості колективу і кожного працівника в поліпшенні загальних результатів діяльності підприємства.

Щодо організації та діяльності місцевих органів влади й управ­ління, то тут слід відзначити, що в післявоєнний період Ради депута­тів трудящих формально знову стали єдиними органами державної влади на місцях. Було скасовано надзвичайні повноваження військо­вих властей та органів державного комітету оборони СРСР.

Відповідно до адміністративно-територіального поділу України, було обрано 25 обласних, 750 районних, 258 міських і 465 селищних Рад депутатів трудящих.

Збільшувалася кількість постійних і тимчасових комісій місцевих Рад. Почали діяти масові самодіяльні організації населення, зокрема сільські, вуличні, будинкові комітети, батьківські комітети у школах, народні дружини, товариські суди, органи народного контролю. У діяльності цих формувань було багато формалізму, але в цілому вони сприяли зміцненню законності та правопорядку.

У 1963 - 1964 рр. місцеві Ради було поділено на промислові та сільські, що негативно позначилося на їхній діяльності. Невдовзі це рішення було скасовано, але серйозні недоліки, насамперед в організаційній роботі, продовжували накопичуватись. Порушували­ся строки проведення сесій, багато хто з депутатів не звітував про свою діяльність перед виборцями. Фактично роботу місцевих Рад дублювали відповідні відділи партійних комітетів. Продовжувала­ся розпочата ще в 30-х рр. практика прийняття спільних постанов партійних комітетів та місцевих органів державної влади. Виникало питання про нормативне значення таких постанов. Не було чітко ви­значено, які саме органи (партійні чи радянські) несуть відповідаль­ність за їх виконання.

Досить значні зміни відбулись у діяльності правоохоронних ор­ганів. Правосуддя в республіці, як і в довоєнний час, здійснювали Верховний суд УРСР, обласні та народні суди. Суди продовжували керуватись кодексами, виданими ще до 1936 р. Верховний суд УРСР був обраний Верховною Радою УРСР 1947 р. на 5 років. Він здій­снював нагляд за діяльністю всіх судових органів республіки. До компетенції обласних судів (обраних у 1947 - 1948 рр. сесіями об­ласних Рад депутатів трудящих строком на 5 років) були віднесені категорії справ, що їх в роки війни розглядали військові трибунали. Крім того, ці суди розглядали скарги і протести на вироки, рішення та ухвали народних судів. У складі обласних судів діяли судові коле­гії у кримінальних та цивільних справах.

Переважна більшість судових справ розглядалися народними судами республіки. 30 січня 1949 р. відбулися перші вибори народ­них суддів на основі Конституції СРСР 1936 р., Конституції УРСР 1937 р. і «Закону про судоустрій СРСР, союзних і автономних респу­блік» від 16 серпня 1938 р. Новий склад народних судів був обраний на 3 роки. Вибори суддів провадилися по виборчих округах, що були утворені Президією Верховної Ради УРСР за поданням Міністра юс­тиції УРСР.

Судове управління в межах своєї компетенції здійснював На­родний комісаріат юстиції УРСР (з 1946 р. - Міністерство юстиції УРСР). У його складі були управління судовими органами, сектор статистики, відділ кадрів, сектор підготовки і перепідготовки кадрів, відділ кодифікації законів УРСР, відділ адвокатури, відділ нотаріату та ін. При обласних Радах існували управління Міністерства юстиції УРСР.

Основні зміни в кримінально-процесуальному праві були пов’яза­ні зі скасуванням норм, що діяли під час війни, і поверненням до зви­чайного кримінально-процесуального судочинства.

Однак перебудова органів суду і прокуратури ускладнювалася значними порушеннями законності. До 1953 р. зберігала чинність постанова ЦВК і РНК РСР «Про позасудовий розгляд справ окремих категорій» від 5 листопада 1934 р. Після ліквідації Особливої наради при Міністрі внутрішніх справ було проведено певну роботу щодо перегляду деяких справ осіб, які стали жертвами сваволі та безза­коння.

Було також ліквідовано спеціальні судові органи СРСР, що діяли на території Української РСР, зокрема лінійні транспортні та водно­транспортні суди, а також трибунали військ МВС.

Важливим заходом у розвитку судоустрою було прийняття 25 грудня 1958 р. Верховною Радою СРСР Основ законодавства про судоустрій Союзу РСР, союзних і автономних республік. У цьо­му документі, зокрема, підкреслювалось, що правосуддя у СРСР здійснюється тільки судами, які утворюються на засадах виборнос­ті, а розгляд ними справ провадиться за участі народних засідателів на відкритому судовому засіданні із забезпеченням обвинуваченому права на захист, що судді підпорядковані тільки закону.

Закон про судоустрій, прийнятий відповідно до Основ, дещо спростив систему судових органів республіки. Дільничну систему народних судів було замінено єдиним народним судом району або міста.

Обласний суд становив другу ланку радянської судової системи. Обов’язки між суддями районного (міського) суду поділялися рівно­мірно за зональним принципом: за кожним суддею закріплюється певна територія - зона району. Спроба встановити спеціалізацію суд­дів народного суду, поділити між ними судові справи за категоріями справ себе не виправдала.

Верховний суд УРСР, який очолював судову систему республіки, обирався Верховною Радою у складі голови і двох його заступників, 34 членів і 75 засідателів.

Паралельно з державними судами відновили свою діяльність товариські суди. Вперше вони були організовані в УРСР 1920 р. як знаряддя боротьби за зміцнення дисципліни праці. 15 серпня 1961 р. було прийнято «Положення про товариські суди Української РСР». Справи в товариському суді розглядалися протягом 15 днів з момен­ту їх надходження, колегіально, у складі трьох членів суду, і не вима­гали попереднього розслідування. Рішення приймалися більшістю голосів.

Зміцненню законності повинно було сприяти прийняття «Поло­ження про прокурорський нагляд в СРСР». Значне місце в ньому на­лежало обов’язкам органів прокуратури стосовно охорони політич­них, трудових, житлових та інших особистих і майнових прав громадян. Регламентувалось внесення прокурорами протестів щодо виявлених фактів порушення законності в управлінні (був визначе­ний десятиденний термін розгляду протестів прокурорів).

Відбувалася також реорганізація органів державної безпеки і внутрішніх справ. 1946 р. НКВС СРСР, до складу якого з 1941 по 1943 рр. входив НКДБ, було перейменовано в МВС СРСР.

1962 р. було затверджено нове «Положення про радянську мілі­цію», а також текст присяги особового складу міліції, 10 листопада встановлено щорічне свято — День радянської міліції.

У ці роки активно вживалися заходи щодо заохочення населення до участі в охороні громадського порядку, зокрема через утворення постійних комісій Рад, органи народного контролю, товариські суди, комісії у справах неповнолітніх та ін. Наприкінці 1958 р. у Донба­сі та Придніпров’ї поширився рух створення добровільних народ­них дружин. На 1 січня 1965 р. в Україні налічувалось 32 тисячі 300 народних дружин.

Розвиток права у повоєнні й подальші роки визначався тими самими обставинами, що й розвиток державного апарату. Необхідно зважати на те, що до кінця 50-х рр. в Україні діяли республіканські кодекси, прийняті ще в перші роки радянської влади. Це, зокрема, Цивільний кодекс УРСР, Кодекс законів про працю УРСР, Земель­ний кодекс УРСР, прийняті 1922 р.; Кодекс законів про сім’ю, опі­ку, шлюб і акти громадянського стану УРСР 1926 р.; Кримінальний та Кримінально-процесуальний кодекси 1927 р.; а також Цивільний процесуальний кодекс УРСР 1929 р. Складені за умов багатоуклад­ної економіки, наявності в країні приватної власності, вони не задо­вольняли потреб післявоєнної перебудови і соціалістичного будівни­цтва взагалі.

Віднесення Конституцією СРСР 1936 р. до повноважень Союзу РСР законодавства про судоустрій і судочинство та прийняття Кримі­нального і Цивільного кодексів зумовило видання низки загальносо­юзних та республіканських актів, що часто дублювали один одного. Це вимагало впорядкування законодавства, виключення з кодексів застарілих норм, визнання окремих актів або частини їх такими, що втратили чинність. Лише після того, як Верховна Рада СРСР 11 лю­того 1957 р. прийняла Закон «Про віднесення до відання союзних республік законодавства про устрій судів союзних республік, при­йняття цивільного, кримінального та процесуального кодексів»; після прийняття Основ кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік, Основ кримінального судочинства Союзу РСР і союзних республік, Основ законодавства про судоустрій Союзу РСР і союзних та автономних республік, Основ цивільного законодав­ства Союзу РСР і союзних республік, Основ цивільного судочинства Союзу РСР і союзних республік, у республіках пожвавилася коди­фікаційна робота: 30 червня 1960 р. було прийнято Закон про судо­чинство Української РСР; 28 грудня 1960 р. - Кримінальний кодекс УРСР і Кримінально-процесуальний кодекс УРСР, 18 липня 1963 р. - Цивільний кодекс УРСР і Цивільний процесуальний кодекс УРСР. Прийняття цих законів відкрило новий етап у законотворчій діяль­ності республіканських органів.

Важливе значення мала проведена наприкінці 1945 р. і 1946 р. на­ціоналізація промислових підприємств, залізничного і водного тран­спорту, банків, кредитних установ, засобів зв'язку тощо на території Закарпатської області. Так, зокрема, Указом Президії Верховної Ради УРСР від 17 грудня 1945 р. була частково відмінена ст. 154 Цивіль­ного кодексу УРСР 1922 р. Заборонялось орендне користування са­дами, виноградниками і розсадниками дерев, уточнювались терміни договорів майнового найму.

Указ Президії Верховної Ради СРСР «Про право громадян на ку­півлю і будівництво індивідуальних житлових будинків» від 26 серп­ня 1948 р. надавав громадянам можливість на праві особистої влас­ності придбати в місті чи за його межами одно- чи двоповерховий будинок не більш ніж з п'яти кімнат. При порушенні типових або індивідуальних проектів виконкоми місцевих Рад депутатів трудя­щих мали право припинити будівництво і за рахунок забудовника привести в належний стан ділянку. Постанова Ради Міністрів УРСР «Про заходи боротьби з самовільним будівництвом в містах і сели­щах міського типу УРСР» від 30 грудня 1950 р. передбачала також відповідальність керівників установ і підприємств.

З прийняттям Президією Верховної Ради СРСР Закону «Про спадкоємців за законом і за заповітом» були внесені відповідні зміни до Цивільного кодексу УРСР. Враховуючи наслідки війни, було роз­ширено коло осіб, які мали право на спадщину.

Частково були переглянуті положення про шляхи злиття держав­ної та кооперативної власності. Зокрема, відповідно до Закону «Про дальший розвиток колгоспного ладу і ліквідацію машинно-трактор­них станцій» (1958 р.), у власність колгоспам надавались трактори, комбайни та інші машини, що належали МТС.

21 вересня 1957 р. Рада Міністрів СРСР затвердила «Положення про Раду народного господарства економічного адміністративного району», ряд пунктів якого визначав права раднаргоспів у регулю­ванні відносин, пов'язаних з виконанням договорів. Певні зміни в укладанні договорів були пов'язані з переходом до територіальної системи управління промисловістю і будівництвом.

18 липня 1963 р. Верховна Рада УРСР прийняла новий Цивільний кодекс, ввівши його в дію з 1 січня 1964 р. Кодекс відтворив поло­ження загальносоюзних Основ цивільного законодавства Союзу РСР і союзних республік. Найважливіші вихідні положення містяться в його преамбулі, «Загальних положеннях» і в розділі «Право власнос­ті». Суспільні відносини цього періоду визначаються неподільним пануванням соціалістичної власності у двох її основних формах - державної і кооперативно-колгоспної. Крім цього, відповідно до ст. 5 Конституції СРСР, Кодекс виділив і третю форму соціалістич­ної власності - власність громадських організацій (ст. 87).

Кодекс зазначав, що цивільні права не підлягають охороні, якщо вони суперечать завданням соціалістичного будівництва. Стаття 10 Цивільного кодексу вилучає право «організовувати промислові і тор­говельні підприємства».

У розділі «Державна власність» (ст. 89) розрізняється «право власності держави як єдиного власника всього державного майна і належне окремим державним організаціям право оперативного управління закріпленим за ними майном».

Ряд статей Кодексу присвячено зобов’язальному праву. У ст. 209 вперше сформульований принцип вини як необхідної умови відпові­дальності за порушення зобов’язання.

Кодекс значно розширив коло договорів. Тут є договори постав­ки, закупки сільськогосподарської продукції, підряду на капітальні будівництва, перевезень, безплатного користування майном, а також зобов’язання, що випливають з оголошення конкурсу. До 1963 р. ці правовідносини регулювались окремими законодавчими актами.

Трудове право. Перехід до мирної праці викликав зміни в ра­дянському трудовому праві. 30 червня 1945 р. Верховна Рада СРСР видала указ, яким було відновлено право на чергові та додаткові від­пустки, скасоване під час війни. Законом про четвертий п’ятирічний план запроваджувалась система організованого набору робочої сили на важливі будови Сибіру і Далекого Сходу.

25 квітня 1956 р. Президія Верховної Ради СРСР прийняла Указ «Про скасування судової відповідальності робітників і службовців за самовільне залишення підприємств і установ і за прогул без по­важної причини».

14 липня 1956 р. був прийнятий загальносоюзний Закон «Про дер­жавні пенсії», 15 липня 1958 р. затверджено «Положення про права фабричного, заводського, місцевого комітету професійної спілки», яким, зокрема, передбачалося, що робітники і службовці не можуть бути звільнені з роботи без згоди відповідного комітету профспілки.

З урахуванням згаданих та інших загальносоюзних актів 24 вересня 1958 р. Президія Верховної Ради УРСР прийняла Указ «Про внесення змін до Кодексу законів про працю Української РСР». Як відомо, КЗпП 1922 р. залишався основним джерелом правового ре­гулювання праці. Проте, незважаючи на вдосконалення норм трудо­вого права, у соціалістичному виробництві дедалі більше посилюва­лись негативні тенденції.

Справедливий принцип оплати за працею всіляко порушувався, тарифна ставка, як основна частина заробітної плати, доповнювала­ся різними надбавками і доплатами. Заміна підрядно-прогресивної форми оплати праці почасово-преміальною і підрядно-преміальною також не давала очікуваного результату.

Широке залучення робітників і службовців через професійні спілки до управління виробництвом мало формальний характер. Ці та інші обставини зумовлювали застійні явища в соціалістичній еко­номіці.

Основні напрями розвитку колгоспного і земельного права Україн­ської РСР у післявоєнні роки визначались Законом «Про п’ятирічний план відбудови і розвитку народного господарства УРСР на 1946 - 1950 рр.».

Постановою Ради Міністрів СРСР і ЦК ВКП(б) «Про заходи з лік­відації порушень Статуту сільської артілі в колгоспах» від 19 верес­ня 1946 р. відновлювалась постанова РНК СРСР і ЦК ВКП(б) «Про заходи охорони громадських земель колгоспів від розбазарювання» від 27 травня 1939 р.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 27 березня 1947 р. бри­гадирам рільничих бригад колгоспів і радгоспів, старшим агрономам і старшим механікам за одержання високих урожаїв присвоювалося звання Героя Соціалістичної Праці, їх нагороджували орденами і ме­далями СРСР. Виник ряд норм, що регламентували колгоспне будів­ництво в західних областях України.

6 березня 1956 р. ЦК КПРС і Рада Міністрів СРСР прийняли по­станову «Про щомісячне авансування колгоспників і додаткову опла­ту праці в колгоспах», а 4 липня 1957 р. - постанову «Про скасування обов’язкових поставок сільськогосподарських продуктів господар­ствами колгоспників, робітників і службовців».

За 1953 - 1958 рр. в Україні дещо збільшилося виробництво зер­на, м’яса, молока, яєць, картоплі й овочів, але на наступному етапі почалось відставання від запланованого рівня. Створення «Сільгосп­техніки» та інші заходи партійних і державних органів істотно не вплинули на розвиток сільського господарства.

Згортання військової юстиції, проведення амністій, скасування смертної кари та інші заходи, вжиті в післявоєнний період, постави­ли перед кримінальним правом нові завдання. Кримінальний кодекс УРСР 1927 р. доповнювався і частково змінювався.

7 липня 1945 р. Президія Верховної Ради СРСР прийняла Указ «Про амністію у зв’язку з перемогою над гітлерівською Німеччи­ною». Після війни втратили чинність законодавчі акти про злочини воєнного часу, наприклад за поширення неправдивих чуток, що ви­кликали паніку та громадські заворушення.

26 травня 1947 р. Президія Верховної Ради СРСР видала Указ «Про смертну кару», відповідно до якого в мирний час смертна кара за певні злочини замінювалась ув’язненням на 25 років у виправно- трудових таборах. У цей самий період, з метою посилення охорони соціалістичної власності, Президія Верховної Ради СРСР 4 червня 1947 р. прийняла Указ «Про кримінальну відповідальність за крадіж­ку державного і громадського майна». Була встановлена диференці­йована відповідальність за різні види розкрадання соціалістичного майна.

Під час розгляду даної теми слід звернути увагу на територі­альні зміни УРСР. 1954 р. на підставі відповідних документів до її складу було приєднано Кримську область. Ця неординарна подія до сьогодення є дискусійною як в Україні, так і поза її межами. Тут слід звернути увагу на цілий ряд факторів, які служили приводом щодо прийняття даного рішення, серед яких особливе місце посі­дав низький економічний стан області та проблема нестачі питної води.

Для більш детального розгляду даного питання пропонуємо озна­йомитись з двома наступними документами.

Додаток А

Указ Президії Верховної Ради СРСР про передачу Кримської області із складу РРФСР до складу УРСР

19 лютого 1954 р.

Учитывая общность экономики, территориальную близость и тесные хозяйственные и культурные связи между Крымской обл. и Украинской ССР, Президиум Верховного Совета Союза Советских Социалистических Республик постановляет:

Утвердить совместное представление Президиума Верховного Совета РСФСР и Президиума Верховного Совета УССР о переда­че Крымской обл. из состава Российской Советской Федеративной Социалистической Республики в состав Украинской Советской Со­циалистической Республики.

Председатель Президиума

Верховного Совета СССР К. Ворошилов

Секретарь Президиума

Верховного Совета СССР Н. Пегов

Ведомости Верховного Совета Союза Советских Социалистических Республик. - 1954.

- № 4. - С. 147.

Додаток Б

Закон Союзу РСР

«Про передачу Кримської області із складу РРФСР до складу Української РСР»

26 квітня 1954 р.

Верховный Совет Союза Советских Социалистических Респу­блик постановляет:

1. Утвердить Указ Президиума Верховного Совета СССР от 19 февраля 1954 г. О передаче Крымской обл. из состава Российской Советской Федеративной Социалистической Республики в состав Украинской Советской Социалистической Республики.

2. Внести соответствующие изменения в ст. ст. 22 и 23 Конститу­ции СССР.

Председатель Президиума

Верховного Совета СССР К. Ворошилов

Секретарь Президиума

Верховного Совета СССР Н. Пегов

Ведомости Верховного Совета Союза Советских Социалистических Республик. - 1954. - № 10. - С. 343.

Додаток В

Вирок Міжнародного Військового Трибуналу, винесений фашистським злочинцям на Нюрнберзькому процесі

1 жовтня 1946р.

8 серпня 1945 року Уряд Об’єднаного Королівства Великобрита­нії і Північної Ірландії, Уряд СРСР, Уряд США і Тимчасовий Уряд Французької Республіки вступили в договір, у відповідності з яким заснували Трибунал для суду над військовими злочинцями, злочини яких не пов’язані з певним географічним місцем (тобто злочини про­ти людства в цілому. - Авт.).

Відповідно до ст. 5 (названого договору) уряди наступних дер­жав, які входять до Об’єднання Націй, заявили про своє приєднання до договору: Греції, Данії, Югославії, Голландії, Чехословаччини, Польщі, Бельгії, Ефіопії, Гондурасу, Норвегії, Панами, Люксембургу, Гаїті, Нової Зеландії, Індії, Венесуели, Уругваю і Парагваю. [...]

Процес розпочався 20 листопада 1945 року і провівся чотирма мовами - англійською, російською, французькою і німецькою. Всі обвинувачені, окрім Бормана (судили заочно. - Авт.), не визнали себе винними.

Надання доказів і промови сторін завершилися 31 серпня 1946 року. Відбулося 403 судові засідання Трибуналу (було обнародувано близько 60 тис. документів, пов’язаних із великомасштабною воєн­ною злочинністю фашистів. -

Авт.) [...]

Відповідно до розділів Звинувачувального висновку, за яким ви­знані винними підсудні, і на підставі ст. 27 Обвинувального Статуту, Міжнародний Воєнний Трибунал засудив:

1) Германа Вільгельма Геринга - до смертної кари шляхом пові­шення;

2) Рудольфа Гесса - до довічного тюремного ув’язнення;

3) Іоахіма фон Ріббентропа - до смертної кари шляхом пові­шення;

4) Вільгельма Кейтеля - до смертної кари шляхом повішення;

5) Ернеста Кальтербруннера - до смертної кари шляхом повішен­

ня;

6) Альфреда Розенберга - до смертної кари шляхом повішення;

7) Ганса Франка - до смертної кари шляхом повішення;

8) Вільгельма Фріка - до смертної кари шляхом повішення;

9) Юліуса Штрейхера - до смертної кари шляхом повішення;

10) Вальтера Функа - до довічного тюремного ув'язнення;

11) Карла Деніца - до тюремного ув'язнення терміном на десять ро­ків;

12) Еріха Редера - до довічного тюремного ув'язнення;

13) Бальдура фон Шіраха - до тюремного ув'язнення терміном на двадцять років;

14) Фріца Заукеля - до смертної кари шляхом повішення;

15) Альфреда Йодля - до смертної кари шляхом повішення;

16) Артура Зейсс-Інкварта - до смертної кари шляхом повішен­ня;

17) Альберта Шпеера - до тюремного ув'язнення терміном на двад­цять років;

18) Костянтина фон Нейрата - до тюремного ув'язнення терміном на п'ятнадцять років;

19) Мартіна Бормана - до смертної кари шляхом повішення.

Члени Міжнародного Трибуналу

Від Великобританії Джеффері Лоренс, голова

Від СРСР Іоан Никитченко

Від США Френсіс Біддл

Від Французької Республіки Анрі Доннедьє де Вабр [...]

Нюрнберг, 1 жовтня 1946 р.

Ни давности, ни забвения: По материалам Нюрнбергского процесса : сб. док. и матери­алов. - М., 1985. - С. 380-381.

З доповіді першого секретаря ЦК КПРС тов. М. Хрущова XX з'їзду Комуністичної партії Радянського Союзу

«Про культ особи та його наслідки»

25 лютого 1956р.

[...] Свавілля Сталіна щодо партії, її Центрального Комітету осо­бливо стало виявлятися після XVII з’їзду партії, що відбувся в 1934 році.

[...] Комісія ознайомилася з великою кількістю матеріалів в архівах НКВС, з іншими документами і встановила численні факти фальси­фікованих справ проти комуністів, неправдивих обвинувачень, вола­ючих порушень соціалістичної законності, в результаті чого загину­ли безневинні люди. З’ясувалося, що багато партійних, радянських, господарських працівників, яких обвинувачували в 1937 -1938 рр. як «ворогів», насправді ніколи ворогами, шпигунами, шкідниками і т п. не були, що вони, по суті, завжди залишались чесними комуніс­тами, але були обмовлені, а іноді, не витримавши звірячих тортур, самі себе обмовляли (під диктовку слідчих-фальсифікаторів) різно­манітними тяжкими і неймовірними обвинуваченнями.

Встановлено, що з 139 членів та кандидатів в члени Центрально­го Комітету партії, обраних на XVII з’їзді партії, було заарештовано та розстріляно (головним чином у 1937 - 1938 рр.) 98 чоловік, тобто 70 відсотків.

[...] Це відбулося внаслідок зловживань владою з боку Сталіна, який почав застосовувати масовий терор проти кадрів партії.

[...] Склалася ганебна практика, коли в НКВС формувалися спис­ки людей, справи яких підлягали розгляду на Військовій Колегії, і їм заздалегідь визначалася міра покарання. Ці списки направлялись Єжовим особисто Сталіну для санкціонування передбачених мір покарання. У 1937 - 1938 рр. Сталіну було направлено 383 таких списки на багато тисяч партійних, комсомольських, військових і гос­подарських працівників і була отримана санкція.

Хвороблива підозрілість призвела до огульної недовіри, в тому числі і щодо видатних діячів партії, яких він знав багато років. [...]

Маючи необмежену владу, він допускав жорстоку сваволю; при­гнічував людину морально і фізично.

[...] Культ особи набрав таких страхітливих розмірів головним чином тому, що сам Сталін всіляко заохочував і підтримував звели­чування його персони. [...] Одним із найбільш характерних виявів самозвеличування і відсутності елементарної скромності Сталіна є видання його «Короткої біографії», що вийшла у світ в 1948 році.

Известия ЦК КПСС. - 1989. - № 3. - С. 136-157.

Додаток Д

З Постанови ЦК КПРС

«Про подолання культу особи та його наслідків»

30 червня 1956р.

[...] Останнім часом в буржуазних засобах масової інформації розгорнуто широку наклепницьку кампанію, приводом для якої ре­акційні кола намагаються використати деякі факти, пов'язані із засу­дженням Комуністичною партією Радянського Союзу культу особи Й.В. Сталіна.

[...] Смілива та нещадна самокритика в питанні про культ особи є новим яскравим свідченням сили і міцності нашої партії і радянсько­го соціалістичного ладу.

[...] Обнародувані партією факти порушень соціалістичної закон­ності та інші помилки, пов'язані з культом особи Й.В. Сталіна, зви­чайно, викликають відчуття гіркоти і глибокого жалю. Але радянські люди розуміють, що засудження культу особи було необхідно задля будівництва комунізму [...]

[...] Як же могло статися, що в умовах радянського соціалістич­ного ладу виник і отримав розповсюдження культ особи Сталіна зі всіма його негативними наслідками? Розглядаючи це питання, треба мати на увазі як об'єктивні конкретні історичні умови, в яких прохо­дило будівництво соціалізму в СРСР, так і деякі суб'єктивні фактори, пов'язані з особистими якостями Сталіна.

[...] Може постати питання чому ці люди не виступили відкрито проти Сталіна і не усунули його від керівництва? У тодішніх умовах цього не можна було зробити. Безумовно, факти говорять про те, що Сталін винен в багатьох беззаконнях, які чинились особливо в остан­ній період його життя. Проте не можна забувати, що радянські люди знали Сталіна як людину, яка виступає завжди на захист СРСР від підступів ворогів, бореться за справу соціалізму. Він застосовував часом у цій боротьбі негідні методи, порушував ленінські принципи і норми партійного життя. В цьому полягала трагедія Сталіна. Але все це ускладнювало й боротьбу проти беззаконь, які тоді чинили­ся, бо успіхи будівництва соціалізму, зміцнення СРСР в обстановці культу особи приписувались Сталіну.

Будь-який виступ проти нього в цих умовах народ не зрозумів би, і справа тут зовсім не в нестачі особистої мужності. Ясно, що кожний, хто б виступив у цій обстановці проти Сталіна, не дістав би підтримки в народі. [...]

[...] Слід також мати на увазі і ту обставину, що багато фактів і неправильних дій Сталіна, особливо в галузі порушення радянської законності, стали відомими лише останнім часом, уже після смерті Сталіна, головним чином у зв'язку з викриттям банди Берія і вста­новлення контролю партії над органами держбезпеки. [...]

КПРС в резолюціях і рішеннях з'їздів, конференцій і пленумів ЦК : в 12 т. - К., 1981. - Т 7. - С. 194-212.

Додаток Е

Закон СРСР «Про державні пенсії»

14 липня 1956р.

[...] Пенсійне забезпечення гарантується створеним в СРСР соціа­лістичним ладом, в умовах якого назавжди ліквідована експлуатація людини людиною, безробіття і невпевненість трудящих у завтраш­ньому дні. Пенсійне забезпечення у Радянській державі здійснюєть­ся повністю за рахунок державних і громадських коштів. [...] Право на пенсію по старості мають робітники і службовці: чоловіки - по досягненні віку 60 р. і при стажу роботи не менше 25 р.; жінки - по досягненні віку 55 р. і при стажу роботи не менше 20 р.

Ведомости Верховного Совета СССР. - 1956. - № 15. - С. 313.

Додаток Є

Закон СРСР «Про подальше удосконалення управління промисловістю і будівництвом» 10 травня 1957р.

(Витяги)

[...] Верховна Рада СРСР постановила:

Ст. 1. Схвалити розроблені ЦК КПРС і Радою Міністрів Союзу РСР і які отримали одностайну підтримку в ході всенародного об­говорення заходи з удосконалення організації управління промисло­вістю і будівництвом, спрямовані на неухильне піднесення народно­го господарства країни, дальше розширення прав союзних республік у господарському будівництві, наближення керівництва до виробни­цтва, іще більш широку участь трудящих мас в управлінні виробни­цтвом, всебічний розвиток їх творчої ініціативи у комуністичному будівництві.

Ст. 2. Запровадити управління промисловістю і будівництвом за територіальним принципом на основі економічно-адміністративних районів.

Ст. 3. Для управління промисловістю і будівництвом у кожному економічному адміністративному районі утворити ради народного господарства. [...]

Ведомости Верховного Совета СССР. - 1957. - № 1. - С. 275.

Теми рефератів

1. Спадкове законодавство УРСР у воєнні часи.

2. Зміни в кримінальному праві.

Література

1. Грищук В. К. Кодификация законодательства УССР (1958 - 1984 гг) / В. К. Грищук. - Л., 1991.

2. Єременко В. Органи прокуратури УРСР у післявоєнний період (1945 - 1953рр.) / В. Єременко // Рад. право. - 1972. - № 1.

3. Зайцев Л. А. Восстановление местных Советов на Украине после изгнания немецко-фашистских захватчиков / Л. А. Зайцев // Проблемы соц. законности. - 1985. - Вып. 16.

4. Історія держави і права України / за ред. А. С. Чайковського. - К. : Юрінком Інтер, 2000.

5. Історія держави і права України : у 2 т / за ред. В. Я. Тація, А. Й. Рогожина. - К. : Ін Юре, 2000. - Т. 2.

6. Костюк Г. Сталінізм в Україні: (Генеза і наслідки) / Г Костюк.

- К., 1995.

7. Кульчицький В. С. Історія держави і права України / В. С. Куль­чицький, Б. Й. Тищик. - К. : Ін Юре, 2007.

8. Музиченко П. П. Практикум з історії держави і права України : навч. посіб. / П. П. Музиченко, Н. І. Долматова, Н. М. Крестовська.

- К. : Вікар, 2002.

9. Музиченко П. П. Історія держави і права України / П. П. Музи- ченко. - К., 2007.