Тема 3. КНЯЖАДОБА: КИЇВСЬКА

КНЯЖА ДОБА

1) «Звідки є, пішла Руська земля»;

2) хто такі «руси», та які міркування існують на цю проблему;

3) що таке «норманізм», і якою була роль варягів у становленні державності на наших землях;

4) періодизація та державна структура Київської Русі;

5) які правові звичаї, норми та закони існували на наших землях у так звану «княжу добу» ?

6) чи існувала «єдина древнєруська народність» як «ко

лиска трьох східнослов'янських народів» ?

Ось головні питання, до яких ми свідомо привер

таємо увагу читачів. Звичайно, що цим аж ніяк не

вичерпується перелік важливих і цікавих питань,

які постають з історією Київської Русі. Але наша

мета висвітлити й систематизувати розрізнені

теми і сюжети щодо державності,

оминаючи всі інші.

Від Кия до Аскольда

У

СІМ добре відоме літописне питання: «звідки

є пішла Руська земля і хто в Києві почав вперше князювати?». Літописець Нестор, відповідаючи на це запитання, вказує на землі полян, численного й могутнього східнослов'янського племені, що мешкало на теренах сучасної Київщини та Переяслав

66

П' і! < K'| ul'Ji \ К: Ч'!

.літ.* м« і •>' 'І'ин

67

щини. Що стосується імені князя, котрий започаткував правління в Києві майбутній столиці великої середньовічної держави, то тут з'являється знаменита літописна легенда про «трьох братів і їх сестру», тобто Кия, Хорива, Щека і сестру їхню Либідь.

Ця розповідь сприймається як більшменш правдоподібна, й дискусії в історичній літературі точаться лише навколо таких питань: хто такий цей Кий, чи дійсно він був «князем», чи звичайнісіньким собі «перевізником» людей через Дніпро, й назва мгета походить не від власного імені Кий, а від назви палиці весла, пристосованого для кермування плотом, тобто імені загального «кия».

Друга проблема, яка також пов'язана з цією літописною легендою, стосується дати, тобто часу, коли це було, в якому столітті. Цікаво те, що обидва ці, здавалося б, дещо відмінні сюжети, пов'язані між собою. Доведення існування власного імені «Кий», яке зустрічається в історичних джерелах, його відповідних владних функцій і діяльності, природно, спростовує і версію про «веслокий», чи Кия, який працював перевізником, а підтверджуючи версію про таки князівське походження Кия, легенду роблять історично достовірною оповіддю. Доречно сказати, що вже сам Несторлітописець спростовує припущення про Кияперевізника й свідчить на користь його князівського рангу:

Тема 3.

КНЯЖА ДОБА: КИЇВСЬКА РУСЬ

«Аще бы Кый перевозник был, то не бы ходил Цесарограду. Но се Кый кьняжаше в роде своемъ и приходившю ему к цесарю, которого не сьвемы, но тькмо о семь вемы, якоже ськазають, яко велику честь принял есть от цесаря, при которомь приходив цесари. Идущю же ему внять, приде к Дунаеви и вьзлюби место и сруби градьк мал и хотише сести с родом своим и не даша ему ту близь живущим. Еже и доныне наречають дунайчи «городище Киевець». Кыеви же приедьшю в свой град Кыев, ту живот свой ськоньча; и брата его Щек и Хорив и сестра их Лыбедь ту ськоньчашася. И по своих братьях держати погаша род их княженье в Полях».

Дбсліджуючи це питання, а саме, коли міг Кий князювати й заснувати майбутню столицю слов'янської держави, науковці не могли не зважувати на ту обставину, що новгородський літопис поміщає легенду про Кия під 854 р.

У сучасній історіографії питання про необ'єктивність повідомлення новгородського літопису є вирішеним. Воно стало можливим завдяки вірменським джерелам, таким як історія Зеноба Глапіла VIII ст., де повідомляється про трьох братів на ймення Куар, Мелетей та Хореван, які побудували місто в країні Палуні. Фахівці, зокрема, такі як академік

68

69

НАРИСИ 1 ІСТОРІЇ УКРАІЖ ЬКІІІ'І

: воі'сння

КНЯЖ зовуться свеї, інші урмани, аньгляне, інші готи, от так і ці [прозивалися русь]. І сказали русь, чудь, словени, кривичі і весь: «Земля наша велика і багата, а наряду нема в ній, ідіть княжити і володіти нами». І зібралися три брати з родами своїми, і взяли з собою всю русь, і прийшли найперше до словінів, і поставили город Ладогу, і сів найстарший, Рюрик, в Ладозі, а другий Синеус, на Біліозері, а третій, Трувор в Ізборську. І од тих варягів прозвалась земля Руською»2.

Отже, як бачимо, підставою «норманізму» є свідчення літопису. Але з літописами, які описували події, що відбувалися століттями раніше, ще можна якось дискутувати, встановлюючи пізніші інтерполяції, кон'юнктурну редактуру та ін. Антинорманісти, як ми це побачимо надалі, саме на критиці літописних джерел будують свою версію походження Русі. Важче, одначе, з тим фактом, що і досьогодні західнофінське населення визначає шведів за допомогою досить красномовного етноніму: «Ruotsi» («Русь»). Ця обставина розглядається багатьма істориками як вирішальний доказ на користь «норманської теорії». Існують ще й інші підстави, наприклад, назви Дніпрових порогів, наведені в праці візантійського імператора Костянтина Порфірородного «Управління імперією».

Яким же, на погляд істориків«норманістів», є походження етноніму «русь», та хто такі «руси» слов'яни чи варяги?

КНЯЖ Л ІОНА

О.Я.Єфименко на це питання відповідає так: «Хто б не була ця загадкова Русь, чи прийшла вона з берегів Чорного моря, як вважаємо ми, чи з берегів моря Балтійського, за прийнятою гіпотезою, ось що можливо вважати відносно неї за достовірне: поперше, що вона була північногерманського походження, подруге, що вона з'явилася не як народ чи плем'я, а як дружина чи зграя наймитів, на кшталт тих новгородських удальців, котрі пізніше набували для Новгорода Великого величезні території з іншородними данниками»'.

Отже, як видно, автор вважає «Русь» не слов'янським племенем, а лише «дружиною чи зграєю наймитів», що прибула звідкись.

Торкаючись питання руської державності, О.Я.Єфименко пише: «У виникненні руської державності брали участь два елементи, споріднені між собою, Русь Чорноморська і скандинавські варяги: про їх зіткнення в Києві прямо свідчить літопис своєю розповіддю про напад Олега на Аскольда і Діра, із яких останній особа історична, про яку згадують арабські письменники»4.

Обгрунтовуючп^ймовірність того, що саме варяги, ця не стільки етнічна, скільки професійно визначена група, чи, як її називає цитований автор, «зграя», що займалася розбійництвом і торгівлею

75

74

одночасно, могли започаткувати на предковічних землях полян і слов'ян державність, О.Я.Єфименко мотивує це двома обставинами: бажанням місцевих жителів звільнитися від посягань сильних хазар брати з них данину та забезпечити охорону торгових шляхів слов'ян у напрямку до Візантії. Останнє увійшло в історію як шлях «із варяг у греки».

Висновок, до якого приходить відомий ученийісторик стосовно походження «Русі» та становлення її державності, такий: «Із мовленого вище легко довести, що Русь, яка водворилася в Києві, без особливих труднощів підкорила собі південноруські племена, спочатку ті, які ближче до Києва, а потім і більш віддалені. Підкорення це, звичайно, не було запрошенням, тобто підкоренням цілком добровільним; але воно не було і завойовницьким»5.

Ми б назвали цю позицію «пом'якшеним норманізмом», бо автор все ж не погоджується з літописною версією про «запрошення». Одначе, його позиція цілком «норманістська» щодо етнічної належності «русів»: О.Я.Єфименко не вважає їх слов'янами. До «норманістів» серед відомих українських істориків слід віднести й Д.Дорошенка. Останній зробив багато для історіографії питання, яке ми розглядаємо. Про його «норманістичні» симпатії свідчать сторінки нещодавно перевиданої в Україні праці «Нарис історії України» (в 2х тт.

нами, які тільки невеличкими колонійками осідали серед безконечних просторів східноєвропейської рівнини, але саме цим сусідам довелося відіграти ролю зав'язи, ролю цементу, яким скріплено в одно ціле окремі руські племена, й звести їх в одну політичну систему, в одну державу. Я розумію варягів або норманів. Вони ж, як можна думати, надали отій державі й збитій у ній масі східньослов'янських племен одне спільне ім'я, яке залишилося навіки. Це ім'я Русь»6.

Цікавим у загальній концепції зазначеного тут історика є те, що він не заперечує, як це прийнято радикальними «норманістами», державність слов'янських племен у доварязьку добу. Полемізуючи з антинорманістами, Д.Дорошенко пише: «Розуміється, не можна заперечити, що деякі, може і всі, східньослов'янські племена мали свою державну організацію із своїми місцевими династіями на чолі. Сліди цих місцевих династій задержались подекуди аж до XII в. Але се була, видко, досить слабка організація і, як ми бачили, вона не могла охоронити деякі племена від залежності од хазарів. І ось появляються серед цих племен варяги, скидають місцевих князьків, силою підбивають окремі племена під владу своїх конунгів і сформовують одну велику державу, на чолі якої стоїть варяжська династія Рурика»7.

І, нарешті, спростовуючи аргументи тих істориківантинорманістів, які вважають, що літописна легенда є історичний міф, створений навмисно, щоб

77

ІІЛІМ1С И ! If ЮРІЇ УКРАЇНСЬКОГО ДП'ЖЛВОТВОРЕІШЯ

таким чином надати легітимності варязькій династії, Д.Дорошенко зазначає: «Можна добачати в цій легенді, занесеній у літопис, не забуваймо яких двісті років після подій, бажання легалізувати початок пануючої в Києві династії, виставляючи його як акт добровільного закликання. Але це не грає істотної ролі. Ми знаємо з історії ряд аналогічних фактів заснування серед тубільчого населення держав як раз тими ж самими скандинавами і в ту ж саму добу: в Нормандії, в Сіцілії, нарешті, в Англії.

Нарешті, хотілося б звернути увагу ще на одну непересічну постать із тих, хто висловився на користь «варязького» походження Русі. Щоправда, це не стільки думка фахового історика, скільки культуролога. В його міркуваннях ми також зустрічаємо пронорманістичні погляди щодо початків нашої державності. Йдеться про Є.Маланюка. В своїй також нещодавно перевиданій праці «Нариси з історії нашої культури» (К., 1992) Є.Маланюк, полемізуючи з «антинорманістом» М.С.Грушевським, і, всупереч останньому, обстоюючи «варязьку» теорію в походженні нашої державності, зазначає таке: «Шукати джерела назви «Русь» в назві річки «Роси» чи прикметника «русявий», як робить Грушевський, це

КІІЯЖЛ Д.')ЬА

значить, властиво, ухилятися від прямого шляху, бо ж давно відомо, що: 1) фіни називають шведів «руотсі», що 2) тризуб державний герб Володимира Великого і Ярослава знаходимо в Данії, що 3) імення перших князів, як імення «русів» на договорах, напр., Олега з Візантією є скандінавські і т. д. і т. п.»9.

Найдостеменнішим доказом у справі варязького походження держави Київська Русь Є.Маланюк вважає таке: «Але і існує один факт, на наш нефаховий погляд, такої очевидности і ваги, що всякі дискусії в справі сенсу поняття «русь», а тим самим ролі варязтва в будові Київської Держави середньовіччя стають зайвими. Це той уступ з відомої праці візантійського цісаря (X ст.), Константина Порфірогенета (Багрянородного), де подано рівнобіжне назви дніпровських порогів у двох мовах: «словенський» і «руський». З того документу випливає недвозначно, що мова «словенська» є українська, ц. т. староукраїнська, а «руська» поза всякими сумнівами шведська»10.

Є.Маланюк вважає, що «варяги» виконали щодо осілого хліборобського населення місію збудника, прищепивши йому почуття «меча» й «держави», коротше, виконали роль «Риму» в нашій історії. «І таким чинником були, без сумніву, нормани, що їх наш літопис зве «варягами»»11.

Є в Маланюка припущення і критичні міркування щодо літописної легенди в зв'язку із «запрошен

78

79

ням». Так, він вважає, що «варягізація» слов'янополянської землі, тобто осереддя формування українського етносу, не була такою ідилічною, як це змальовує нам легенда. Автор припускає, і психологічно та, власне, і фактологічно це цілком зрозуміло, що «варяги мусіли завойовувати, отже, битися. Нападені мусіли боронитися (і то досить дошкульно для варягів) і т. д. Та й племена, що на них варяги натрапили, не роблять своєю вдачею враження надто мирного і лише хліборобськопокірливого. Трагічний епізод князя Ігоря чоловіка Ольги з дерев'янами рисує нам це плем'я зовсім не в" стилі затурканих селюхів: чисто «варязька» помста Ольги, правдоподібно, відносилася до цілком відповідних партнерів»12.

На завершення сюжету з «української норманістики» додамо, що представники цього напрямку позбавлені психологічного комплексу «враженої національної гідності» від того, що варяги стояли у витоках нашої державності. Мав, очевидно, рацію тойтаки Є.Маланюк, коли писав: «Сказати б, що це б'є по нашій національній гордості? Та ж варяги (нормани) заклали підвалини Британської імперії, залишили своє ім'я у Франції (Нормандія), заснували державу на Сіцілії. Нічого особливо принижуючого чи соромливого для нас перебувати в такім сусідстві немає»13.

Отже, ми розглянули лише деякі, але найхарактерніші прояви «норманістичної версії» в укра

Тема 3.

КНЯЖА ДОБА: КИЇВСЬКА РУСЬ

їнській історіографії, яка охоплює проміжок часу більш, ніж у півстоліття кінець XIX, коли з'явилася праця О.Я.Єфименко, до середини XX ст., а точніше 1954 р., час появи зазначеної тут праці Є.Маланюка.

А;

Українські антинорманісти

ЛЕ, ЯК підкреслював kД. Дорошенко, більшість українських ученихісториків, і що головне, тих, хто створив славу цій науці, піднявши її до висот світового рівня, стояли всетаки на антинорманістичних позиціях. Серед них Костомаров, Антонович, Грушевський, Багалій, Пархоменко та ін. Це та обставина, а саме «антинорманізм», що об'єднує блискучу плеяду українських істориків з переважною більшістю російських, які, власне, й започаткували в особі М.Ломоносова так звану «антинорманську школу».

Для цієї школи загалом є характерним вважати, Що слово «Русь» варягів жодним чином не стосується, що це етнонім слов'янського імені «рос» чи «роксоланів», які мешкали південніше від полян, Десь поблизу Озівського (Азовського) моря чи навіть

81

НАРИСИ і ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОГО /ІІРЖАШ) І ВОРЬПНЯ

80

МІЯЖ \ НІ І. А

серед поморських слов'ян у гирлі Одри та Лаби.

Ми не будемо переглядати міркування кожного з українських істориків з питання походження етноніму «русь» та ролі «варягів» у створенні Київської держави. Ці міркування не видаються вдалими, як наприклад, у Костомарова, котрий намагався вивести Русь взагалі із Литви, що не знайшло підтримки серед науковців, чи у Грушевського, погляди якого на це саме питання критикував Є.Маланюк, про що йшлося вище. Останній вважав, що «протинорманістична аргументація М.Грушевського, його докази, сказати б, «самозародження» Руси доходять часом границі наївності, що, приймаючи під увагу зовсім ненаївний характер цього великого вченого, видається дуже дивним і примушує припускати, що Грушевський на цім пункті мав якийсь особливий психічний комплекс»14.

Українські антинорманісти цікаві якраз не своїм «антинорманізмом», а тим, як вони розглядають історичний процес формування українського народу, котрий, за думкою Грушевського, спочатку мав самоназву «русів», запозичену із гідроніму й топоніму, що став опісля етнонімом, під яким об'єдналися східнослов'янські племена й утворили міцну середньовічну державу «УкраїнуРусь» з центром у Києві.

На цій підставі вони, зокрема Костомаров і Грушевський, полемізували з російськими істориками, представниками так званої «державницької

Тема 3.

КНЯЖА ДОБА: КИЇВСЬКА РУСЬ

школи права» в погляді на російську, а в

цьому зв'язку, й на українську

і східнослов'янську

історію взагалі.

Концепції окремішності української історії

[КЩО не брати до уваги.славнозвісну «Історію Русів», яка чи не вперше в загостреній формі поставила питання про своєрідність національної історії в українській історіографії, то одним із перших, хто порушив це питання в площині наукової етнографії або так званого «народницького напрямку» в українській історичній думці, був М.Костомаров. У цьому плані принципове значення мала його праця «Две русские народности», де автор на матеріалі фольклору, особливостей побуту, житла, тобто етнографічних рис національного характеру, довів відмінність хоч і близьких, але цілком самобутніх народів: «великоросів» і «малоросів», або північних і південних русів.

КонцепцП' окрємчммості української історії

Але найпослідовнішим у критиці російської історіографії щодо проблем так званої «древнєруської народності» та походження її державності був М.Грушевський. Свої погляди щодо цього він вик

83

илгиіи і їїІпрії укглші ІІК' 'І і •

ч Г/* \Р • ! И! '''I ИМЯ

лав у статті, котра називається «Звичайна схема «русскої» історії й справа раціонального укладу історії східного слов'янства».

Стосовно поняття, яке було в ужитку в російській історіографії XIX ст., а потім успадковане радянськими (в тому числі українськими радянськими) істориками, «єдиної руської народності» або просто «древнєруської народності» замість того, щоб вжити «дві народності», то М.Грушевський називав його «бйламуцтвом». Про це він нагадує в своїй «Звичайній схемі...».

Характеризуючи класичну «схему «русскої» історії», тобто таку, якою вона склалась у російській історіографії, М.Грушевський пише: «Вона починається з передісторії Східньої Європи, звичайно про неслов'янську колонізацію, потім йде мова про розселення слов'ян, про сформування Київської держави; історія її доводиться до другої половини XII в., потім переходить до великого князівства Володимирського, від нього в XIV віці до князівства Московського, слідиться історія Московської держави; потім Імперії, а з історії українськоруських і білоруських земель, що лишилися поза границями Московської держави, часом беруться деякі важніші епізоди (як держава Данила, сформування Великого князівства Литовського і унія з Польщею, церковна унія, війни Хмельницького), часом не беруться зовсім, а в кожнім разі з прилученням до російської держави сі землі перестають бути предметом сієї історії»15.

Грушевський звертає увагу на те, що власне українська історія в цій схемі розглядається лише як «епізоди», а після того, як російська держава запанувала на історичних землях УкраїниРусі, остання взагалі перестає цікавити «московоцентричного» історика або цікавить лише постільки, поскільки це зачіпає інтереси Московської держави, яка розросталася до меж імперії. Історик з'ясовує в наступних своїх міркуваннях джерела подібної історіографії й доходить висновку, що «схема ся стара, вона має свій початок в історіографічній схемі московських книжників, і в основі її лежить ідея генеалогічна генеалогія московської династії. З початком наукової історіографії в Росії сю схему положено в основу історії «Російського государства». Ту ж схему, в простішій формі, прийняла наука «истории русского права», складаючися з трьох відділів права Київської держави, московського й імперського»16.

Потребує коментарів у цій цитаті теза про «московських книжників». Йдеться, очевидно, про візантійських священиків, які в XV ст. емігрували до Москви, рятуючись від турківмусульман, що захопили твердиню східного християнства Константинополь, і принесли з собою ідею про «третій Рим», яким мала стати Москва. Задля цього вона повинна об'єднати землі своєї попередниці Київської Русі, чому й слугувала тоді ж створена ідеологема «собирания земель русских», яка в майбутньому завжди буде виправдовувати експансіоністську політику російсь

Концепції окремчиності української історії

КНЯЖА ДОБА: КИЇВСЬКА РУСЬ

НАРИСИ J it:ГОРИ УКРАЇНІ ького

ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ

КМЯЖЛ ДОЬА

85

84

ких царів. Коли це питання фактично буде вирішено, на порядок денний стане так зване «східне питання», тобто повернення християнам православного Константинополя, хоча в основі такої ідеології лежатимуть далеко не християнські міркування.

Але повернемось до «звичайної схеми», як її' визначає Грушечський. Піддаючи її науковій критиці, вчений пише: «Передовсім дуже нераціональне сполучення старої історії полудневих племен, Київської держави, з її суспільнополітичним укладом, правом і культурою, з Володимиромосковським князівством XIIIXIV вв., так наче се останнє було його продовженням.

Се можна було московським книжникам, для них досить було генеалогічного преемства, але сучасна наука шукає генетичної зв'язі і не має права зв'язувати «київський період» з «володимирським періодом», як їх невідповідно називають, як стадії того самого політичного і культурного процесу. Ми знаємо, що Київська держава, право, культура були утвором одної народности, українськоросійської; Володимиромосковська Другої, великоруської»17.

З'ясовуючи вади «звичайної схеми» «руської історії...», Грушевський пропонує свій варіант чи «схему» розвитку української історії, яку він, виводячи з автохтонних джерел і, не покладаючись на будьякі зовнішні і, в першу чергу, «варязькі» впливи, вбачає в напрямку через «київський період», що переходить потім не у «володимирськомосковсь

кий», а в «галицьковолинський», а потім «литовськопольський».

Ось як історик пояснює стосунки стародавнього Києва і Володимирського князівства, що на півночі: «Київське правительство пересадило в великоруські землі форми суспільнополітичного устрою, право, культуру, вироблені історичним життям Києва, але на сій підставі ще не можна включати Київської держави в історію великоруської народности. Етнографічна й історична близькість народности української до великоруської не повинна служити причиною до їх переміщувань, вони жили своїм життям поза своїми історичними стичностями і стрічами»18.

Основний недолік «звичайної схеми» Грушевський вбачає в тому, що вона орієнтує розпочинати власну історію України десь з XIVXV ст., а що було до того, то в кращому випадку висувається теза про «общерусскую» історію, яка фактично перетворюється на історію російської державності. Натомість, вчений вбачає в самому понятті «русская історія», принаймні, три аспекти: перший історію руської держави; другий історію Росії або історію «руських народностей», до якої, звичайно, належать білоруська й українська історії; третій історія великоруського народу. Кожен з цих аспектів може бути предметом наукового вивчення, але в силу вже з'ясованих причин переважає лише один аспект в «схемі «русскої» історії» це історія «государства россий

86

87

ского». Грушевський вважає, що за певних змін «ідеології» чи програми наукового дослідження вона може бути послідовно переведена в історію великоруського народу, яка на той час, коли викладалися ці думки, на його погляд, ще не була написана.

Отже, ми познайомилися в загальних, але суттєвих рисах з поглядами Грушевського на предмет «раціонального укладу історії східного слов'янства». Важливим, на наш погляд, у цих міркуваннях є гостра постановка питання про «початок» власне української історії, його зв'язок з київським періодом, ставлення до «російської державності» та критика пануючої в російській історіографії «звичайної схеми».

н;

Михайло Грушевський і методологія історичного пізнання

"АШ виклад поглядів.Грушевського на всі ці питання був би не повним, якби ми не торкнулися ще одного з них, яке випливає з логіки так званого «народницького напрямку» в українській історіографії. Це питання тісно пов'язане як з історичним контекстом, у якому жив і творив Грушевський, так і з його методологічними настановами як вченого

історика, прихильного до позитивістського напрямку. Останній, як відомо, приніс у суспільну науку, в тому числі в історію, прискіпливу увагу до фактів. Факти ж значною мірою надавала етнографія, що бурхливо розвивалася в XIX та на початку XX ст. в європейському й світовому масштабі, долаючи упереджені схеми, побудовані на умоглядних історіософських концепціях.

Не випадково, що позитивізм в особі своїх класиків О.Конта та Г.Спенсера ідейно конфронтував з останніми. Так чи інакше, але для емпіричної стадії історичної науки, яку тоді переживала й українська історична думка, звертаючись до «польового матеріалу» і збирання фактів, це мало свої плідні наслідки. Отож не випадково, що й Грушевський звертається в першу чергу до фактів, спрямовуючи свій погляд у бік тої площини історії, яка найближче стоїть до народознавства.

Свою програму історичного пізнання він формулює так: «Політичне, державне життя, розуміється, чинник важливий, але поруч нього існують інші чинники економічний, культурний, що мають часом менше, часом більше значення від політичного, але в кожнім разі не повинні лишатися в тіні поза ним»19. Визначаючи в цьому руслі предмет українознавчих досліджень, він далі зазначає: «Українськоруська народність ряд століть живе без національної держави, під впливом різних державних організацій сі впливи на її національне життя по

89

ОС НАРИСИ t ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОГО

ДКРЖАВОГВОРГННЯ

винні бути визначені, але політичний сходить в її історії в сих бездержавних століттях на підрядну ролю попри факторах економічних, культурних,.••І ;,:„ а, національних»20.

Як видно, фактор політичний або державний тут повністю не заперечується, визначається лише його «підрядна роль» порівняно, скажімо, з економікою чи культурою. Разом з тим потребує свого пояснення те, що означає «без національної держави» та «в сих бездержавних століттях». Власне, цьому присвячується наша праця, щоб з'ясувати міру «підрядності», «безнаціональної державності» і т. ін., оскільки на «бездержавності» легко сформувати не лише «психічний комплекс» (Є.Маланюк), відомий українцям як «комплекс меншовартості» чи «молодшого брата», а й позбавити себе можливості взагалі вивчати інститути влади, адміністрації, суду та права на теренах України. Але саме в цих інститутах ми маємо досить наочну демонстрацію та репрезентацію української державницької ідеї..

КНЯЖЛ ДОКА

Періодизація державності Київської Русі

^ТЖЕ, тепер, коли ми більшменш познайомилися з поглядами українських «норманістів» і «антинорманістів», коротко зупинимося на періодизації розвитку держави Київської Русі. Власне, це питання не викликає якихось дискусій і непорозумінь. Загальноприйнята схема тут така:

1) Становлення й зміцнення централізованої держави на чолі з Києвом;

2) Розквіт Київської Русі;

3) Кризові явища в єдиній державі;

4) Розклад на «удільні князівства»;

5) Окремі князівства на Русі;

6) Занепад Русі й початок нової історичної епохи національнодержавного існування.

Увесь цей період охоплює собою майже три з половиною століття від початку X ст. до середини XIII ст.

Як правило, історіографія київського періоду розпочинається князюванням Олега, хоча в останні роки взагалі піддається сумнівам історична реальність цієї постаті, про що нам нагадує відомий нині український історик професор Брайчевський у своїх коментарях до недавно перевиданої «Історії України» Гната Хоткевича (К., 1992). Знаний фахівець у коментарі під числом №10 зазначає: «Не точно,

90

91

. І. І І 1111 \ К І' Ml'' І і Г A \h< І : HO)'! І'НЯ

що першим достовірним князем у Києві був Олег. Як раз про нього ми майже нічого достовірного не знаємо. Набагато краще джерела висвітлюють діяльність його попередника Аскольда і навіть напівлегендарного Кия»21.

Діяльність його наступника, тобто Ігоря, була позначена війнами з печенігами, які з'явились у степах і робили періодичні набіги, а також з Візантією, щоправда, не надто вдалими. У 944 р. Ігор уклав договір з Візантією. Історики порізному кваліфікують його: одні як поразку, інші як підтвердження статускво. У внутрішньому плані зміцнення державності позначилося в тому, що під владою Ігоря перебувало понад 20 слов'янських князів. Тобто йшов процес узалежнення від київського князя інших, причому не лише слов'янських. З біографії цього князя відомо, що на своїх підданих деревлян він поклав великий податок, за що й був убитий.

Овдовіла княгиня Ольга жорстоко помстилася за чоловіка. Це спричинилось до того, що за її князювання «усі сиділи тихо»22.

Якоюсь особливою войовничістю, але разом з тим і лицарським благородством відзначався Святослав, який усе життя провів у походах, здобувши своїй державі чимало нових земель. Ідучи в бій, він говорив: «Готуйся, бо йду на тебе війною». Зпоміж галереї київських князів він є чи не найколоритнішою постаттю. До нас дійшли стилізовані зображення Святослава, котрий зовнішньо нагадує козака

запорожця з довгим оселедцем на голеній голові й такими ж довгими вусами, що звисають донизу.

Гнат Хоткевич так і пише про цього князя: «предок наших козаківзапорожців»23. Державу зміцнив, залишивши її могутньою й грізною для усіх сусідів. Віри материної не успадкував, помер язичником, приповідаючи: «В якій я вірі родився, в такій і умру».

Перед тим, як зійти на батьківський престол, між синами Святослава сталася усобиця, яка скінчилася братовбивством. Як переповідає історик, «з того часу вже не було спокою на Русі: брат пійшов на брата, один князь рив під другого, і в тих усобицях загинула Русь»24.

Брайчевський вважає, що ініціатором усобиці був новгородський князь, майбутній хреститель Русі Володимир Святославович, або ще, як його називали в народі, Володимир Красне Сонечко.25

Ставши до влади в Києві, Володимир спочатку продовжував політику військових походів свого батька. Він розширив кордони своїх володінь, «так що при Володимирі наша держава була найбільшою: ніколи ні до нього, ні після нього не йшли наші границі так далеко. На заході границя наша підходила аж під теперішній Краків та під Пруські землі, на півночі землі Новгородські простягалися аж до моря; на сході границя доходила в деяких місцях до Волги, і на півдні границями були Крим і Кавказ. Отакато наша держава була за Володимира»26.

Другий етап князювання Володимира пов'яза

Періодизація державності Київської Русі

93

92

и м'иси і ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОЇ о

Ш'ЖЛВОІ НОІ'І.НИХ

ний з надзвичайною подією в історії Русі прийняттям християнства. І хоч ми знаємо, що до цього робилися спроби навернути «русичів» на християнську віру Аскольдове схрещення (860 р.) та Ольжине (в середині X ст.), та все це були лише епізоди, які не могли остаточно закріпитися в суспільстві.

З цією подією пов'я^ний відомий літописний переказ про «вибір віри», згідно з якою до Києва, почувши бажання князя прийняти нову віру, прибули місіонери від чотирьох найпопулярніших у ті часи монотеїстичних віровизнань, до того ж забезпечених авторитетом і вагою політичних організацій, себто держав: католицтва від Німеччини, православ'я від Візантії, ісламу від Волзької Булгарії, іудаїзму від Хазарії.

Оскільки, згідно з літописцем, Володимиру найбільше сподобалася промова грецького проповідника, який репрезентував православне віровизнання, то князь вирішив охрестити Русь за східним християнським обрядом.

Слід додати, що літописний переказ досить суперечливий, і він спонукав до появи численної коментуючої літератури, так що «Сказаніє про Володимирове хрещення», саме таку назву в літописі має цей переказ, вимагає досить критичного ставлення до себе.

Загальновизнано, що християнство, яке налічувало вже майже тисячу років свого існування перед тим, як стати релігією Київської Русі, сформувало

КНЯЖ \ /ШВА

своєрідну, відмінну від язичництва (чи «поганства», як пише літописець) культуру, в умовах небувалої войовничості племен і т. ін. навертало людську душу до миру та злагоди. Тому «християнський період» у державній діяльності Володимира змінює напрямок його енергійної волі. Замість того, щоб завойовувати нові землі, як це традиційно робили київські князі, він починає «розбудову держави», роблячи домінантою в своїй діяльності не екстер'єр, а інтер'єр цієї споруди. Заводить школи, вчить дітей грамоти; народ освічується за допомогою книг, які завозять візантійські монахи, навчається сам писати їх. Потужним кроком іде будівництво церков, монастирів, словом, як пише історик, «починається робота науки й просвіти на Русі».

Звернімо, одначе, увагу на характер і систему влади, яка вже викрісталізувалася в часи Володимира, досягши тієї зрілості й цілісності, яка визначає класичні моделі. Для цієї системи характерними є дві обставини. Перша, це «етнічна» структура держави, оскільки саме за Володимира Київська Русь досягла найбільших територіальних меж, а отже і підкорила найбільшу кількість різних, і не лише слов'янських, племен. Друга це сама система

влади, тобто ті механізми, що забезпечують

її функціонування, наступництво

та розподіл.

95

94

Етнічна структура Київської Русі

ттт°

І І LlU

і'вської Ру

ГО СТОСУЄТЬСЯ перLiuoi' обставини, тобто

«етнічного складу» Київської Русі, то на це питання є дві принципові точки зору, про які попередньо вже згадувалося. Перша вважає давньоруську етнічність, власне, «моноетнічністю», єдиною давньоруською народністю. Така думка, нагадуємо ще раз, висловлюється переважною більшістю російських істориків як минулого, так і сучасності. У нас немає змоги детально розглядати їх міркування, достатньо сказати, що підручники й посібники з історії для навчальних закладів, у тому числі й шкіл, тривалий час пропагували саме такий погляд на історію Київської Русі, представляючи її в образі усім добре відомої «колиски трьох слов'янських народів».

На відміну від цього, українські історики, і в першу чергу «школа Грушевського», виходили з тієї позиції, що в складі держави Київської Русі існували різні племена, племінні союзи, які за своєю етнічністю відрізнялися одне від одного, так що навіть літописець Нестор був змушений це констатувати.

Змальовуючи побут північносхідних слов'ян, спосіб їх життя і порівнюючи його з життям полян, яких, наприклад, уже неодноразово цитований нами

К ІІЯЖ \ '!' :Ь \

М.Ю.Брайчевський називає однозначно «українцями», літописець зауважує, що перші живуть «звериньським образом».

Проблема «етнічного складу» Київської держави дуже тісно пов'язана з питанням адміністративнотериторіального облаштування, тобто якою була ця держава, висловлюючись посучасному: «унітарною» чи «федеративною».

Якщо російські історики здебільшого обстоювали тезу про «унітарність», що відповідало уяві про «моноетнічність» єдиної давньоруської народності, то українські висунули гіпотезу про федеративний устрій давньої Русі. Зокрема, Костомаров розглядав адміністративнотериторіальний поділ княжої Русі в контексті її етнічних відмінностей, вичленовуючи в системі централізованої, тобто зв'язаної династичне й бюрократично, Київської держави шість народностей: українську, сіверську, великоруську, білоруську, псковську та новгородську 27.

Таким чином, ми бачимо, що питання про етнічний склад Київської Русі є складним і суперечливим. Одначе можна висловити припущення, що верхівка політичної еліти «княжої доби» в основному була етнічно невизначеною. Варязький елемент давався взнаки, суттєво впливаючи на хід подій, й опіковувався не стільки етнічними інтересами якогось із племен, скільки державнодинастичними. Тому можна говорити про «космополітизовану еліту» та «етнізовані низи», які жили своїм національ

Етнічна структура Київської Русі

Тгма 3.

КНЯЖА ДОБА КИЇВСЬКА

96

97

II ЧҐІІС И (1C І «Ч111 УЮ'ЛІНГЬКОГО Ч ГЖЛКІ) 1 НОРНПІЯ

нопобутовим життям і були, одначе, не байдужі до влади в державі.

Народний (національноетнічний) елемент державного життя, на наш погляд, проявляв себе як політична сила передусім у таких традиційних інститутах, як віче.

Державнополітична влада в Київській Русі

|ТЖЕ, ми приступаємо "тепер до розгляду системи державнополітичної влади в Київській Русі та механізмів її функціонування.

Силовими центрами в цей період були князь і віче, державна особа і народ. Ця обставина має принципове значення, бо історики довгий час дебатували питання: чим, якою була Київська держава монархією чи демократією. Скажімо, знаний російський історик Карамзін розглядав Київську Русь як унітарну монархію, яка розпалася не тому, що для цього були етнодемографічні, етносоціальні та ін. причини, а внаслідок недоцільного звичаю наділяти кожного княжого сина уділом. Одначе, як зазначив Д.Дорошенко, «такий погляд підкупав своєю простотою, але дуже скоро науковий аналіз

МІЯАА ДІМ.А

фактів, подій і форм історичного життя привів до переконання, що справа в дійсності стояла значно складніше»28.

Інший російський історик Сергієвич, навпаки, підкреслював вагу віча, тобто народної стихії в житті Київської держави. Він вважав, що народ і князь взаємодоповнюючі елементи політичного життя Русі. Участь народу в громадськополітичних справах реалізується через віче, яке не створене князем, а успадковане і є атрибутом національнодемократичної традиції. До речі, саме через цей вічовий демократизм вчений пояснює мотив «запрошення» варягів, який ми розглядали вище. Крім цього, Сергієвич висловив міркування стосовно того, що в основі відносин князя й народу лежав договір, і що князівська Русь взагалі не знала законного порядку наслідування влади або «княжих столів». Останні не наслідувалися, а здобувалися, і саме «здобування» мало якийсь нормативний характер між князями, та князем і вічем 29.

Концепція Сергієвича мала чималий вплив у наукових колах і користується повагою ще й досі, як зазначав Д.Дорошенко, майже через три чверті століття після її публікації.

До цього ще варто додати міркування Грушевського, котрий вважав систему влади Київської Русі, щоправда, починаючи з середини XI ст., такою, яка відповідала принципу «сеньйориальної влади, тобто родовому старшинству династії». Внаслідок того,

Державнополітична влада в Київській Русі

КНЯЖА ДОБА: КИЇВСЬКА РУСЬ

4 НаІ,и,„, І.....

98

99

НАРИСИ ) ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОЮ ЛІ ГЖАВОЩОРПШЯ

що династія розросталася, відбувалося дроблення князівствземель, які поступово унезалежнювались, визнаючи старшим князя своєї землі, а той у свою чергу вважав сеньйором найстаршого, тобто київського князя. Як зазначає Д.Дорошенко, «ця система дає певну аналогію з федерацією, але не є федерацією»30.

Фактично в земляхкнязівствах склалася «дуальна» система влади: з одного боку народний суверенітет і його орган віче; з іншого князь з дружиною та бюрократією. Одначе залежність князя від громади (віча) швидше була формальною, і тому в дуальній системі «монархіядемократія» (чи «князьвіче») акцент, очевидно, слід ставити на першому складнику системи.

Принцип «сеньйоритету» недовго втримався у Київській державі. Він породжував постійні сварки, так звані «усобиці», не лише за кращий престол, але й за землю, спадщину, бо з'явилася численна група «ізгоїв» безземельних княжих синів, які претендували на частину майна.

Щоб полагодити міжусобні справи, у 1097 р. в Любечі за ініціативою Володимира Мономаха відбувся з'їзд князів, на якому було вирішено замінити звичай успадкування престолу за старшинством успадкуванням від батька до сина. Тобто йшлося про так зване «вітчине право».

Як доводить нам історія, згода, до якої дійшли князі в Любечі, швидше виявилася формальною, бо

КНЯЖА ДОБА

міжкнязівська боротьба тривала й далі. Як тут не згадати повчальний урок з гіркого минулого, про який нам переповідає історик: «Головний наш ворог український це незгода. Давно вже люди помітили цю основну нашу ваду; один письменник X віку говорив про нас: «Цей народ великий і розумний, і ніхто б його не подолав, коли б ті люди не сварилися між собою»»31.

Таким чином, друга половина XI ст. поч. XII ст. в історії Київської Русі позначилася кризовими явищами міжусобицями. Спроба зарадити цим згубним для держави процесам, яку здійснили князі в Любечі, виявилася невдалою, хоч тимчасово і сприяла примиренню.

Після смерті Володимира Мономаха фактично наступила пора остаточного розкладу Русі як єдиної держави. УкраїнаРусь була поділена на чотири великі князівства: Київське, Чернігівське, Переяславське, Волинське. Процес подрібнення продовжувався, що спричиняло негативні наслідки для самих князівств, особливо за обставин появи нових ворогів степовиківполовців. Лірикоепічний твір кінця XII ст. «Слово о полку Ігоревім» красномовно свідчить нам про ту ситуацію, що виникла внаслідок княжих амбіцій і непорозумінь.

І всетаки в історичній пам'яті залишаються кращі часи й дійсні здобутки Київської державності. Саме до таких ми відносимо вічовий принцип, який втілював ідею народної влади та право

100

101

НАРІК.1 !К ЮРІЇ УКРАЇНСЬКОГО (F ГЖАВО І ВОП ПНІ'

втручатися в княжі справи. Характерною рисою самої князівської влади був своєрідний демократизм, згідно з яким князь врядував не самочинно, помонаршому, а радячись з боярами. Боярська рада існувала як певна противага єдиновладдю князя, котрий, як пише Гнат Хоткевич, хотів, «очевидно, виломитися зпід того контролю, але зовсім вирватися князям ніколи не удавалося»12.

Місцева адміністрація складалася з тисяцьких, соцьких і десяцьких. Це були представники княжої влади, одначе не все вирішувала вона, бо як в містах, так і в селах чимало справ вирішувалося на засадах громадського самоврядування.

Невід'ємним атрибутом будьякої держави є суд. Законодавчі основи руського судівництва були здійснені в часи Ярослава Мудрого, коли з'явилася «Руська правда». Цей суд різко відрізняється від сучасного судочинства. В ті часи покривджений мусив самотужки шукати злочинця, добирати свідків і т. ін.

Існував ще й «Божий Суд», згідно з яким брали пробу водою чи вогнем. Це, власне, язичницькі пережитки, які трималися на уявленнях про «чисте» й «нечисте», «праве» й «неправе», що існують у безпосередньому матеріальноречовому втіленні. Загалом «Руська правда», як визначна пам'ятка староукраїнського права, поєднувала в собі елементи як традиційного, так й інноваційного права, а також правничий досвід держав, з якими Русь контактувала, і в першу чергу Візантії та Скандінавії.

княж.ч дон

Одначе все це запозичувалося з урахуванням місцевих умов і традицій, так що рецепція була не прямою, а опосередкованою. «Руська правда», на відміну під традицій візантійського законодавства, не визнавала тілесних покарань, надаючи перевагу штрафам або «грошовій карі». В цьому зв'язку М.Ю.Брайчевський зазначає: «Цікава деталь: Київська Руст, (мабуть, єдина феодально держава) не знала смертної кари. Спроба Володимира Святого запровадити цю форму покарання за найтяжчі злочини закінчилася крахом: видану було постанову через кілька років довелося відмінити»11.

Існував як окрема судова інстанція «Церковний суд». До його компетенції входили не лише церковні справи, а й ті, що стосуються цивільного життя, як, наприклад, отруєння, укуси, сімейні чвари тощо. Разом з тмм існувала категорія так званих «церковних людей», які підлягали лише церковному суду. До них належали: духовні особи і члени їх сімей, церковні слуги, каліки та інші. Цих людей судила тільки церква. Якщо ж «церковна людина» судилася з нецерковною, то тоді складався гак званий «обочий суд» із княжих та єпископських суддів разом.

Таким чином, як бачимо, суспільне життя Київської Русі було достатньо регламентоване і посвоєму правове.

Отже, можна зробити такий висновок: поява Київської Русі як могутньої багатоетнічної, феде