Селянська реформа (1861 p.)

Селянська реформа (1861 p.) скасувала кріпосництво, позначилася на правовому становищі селянства та інших суспільних верств, визначила розвиток суспільних відносин російської України на другу половину XIX - початок XX ст.

Правову основу селянської реформи в Україні становили спеціальні загальноімперські законодавчі акти, а також видані окреме для українських губерній царські укази й постанови (всього 19 окремих законодавчих актів). Цими законами передбачались особисте звільнення селян, надання їм земельних ділянок і викуп останніх, визначалися селянські повинності й організація селянського самоврядування. Головні положення селянської реформи були викладені у царському маніфесті від 19 лютого 1861 p. та Загальному положенні про селян, звільнених із кріпосної залежності. B Україні поземельні відноспнн між поміщиками й селянами визначалися трьома місцевими поло- женняхпі про поземельний устрій поміщицьких селян, що їх спеціально видали для губерній Лівобережжя, Правобережжя та Півдня України. Були опубліковані також додаткові правша. Вони визначали становище різних категорій колишніх кріпосних селян (дворовік. фабричних). Наприклад, Положення іцодо влаиїтувапня дворовк людей оголошувало їх особисто вільними, однак зобов’язувало протягом двох років служити своїм власникам або платити оброк. За положенням, землю отримували лише ті з них, хто мав її до реформи, але фактично більшість цієї категорії селянства землі не мала.

Правовою основою здійснення реформи в регіонах, де пере- важало общинне землекористування (зокрема, у трьох південно* губерніях України - Катеринославській, Херсонській, Таврійські»- а також у південній частині Харківської) було Великоросійське місцеве положення. За цим документом земля розподілялася в межах сільської громади на зрівняльних засадах із періодичними переділами. B основі наділення селян землею тут лежав єдиний укозниіі iiadh (розмір коливався в різних місцевостях) на кожну ревізьку дгшу.

Ha Лівобережну Україну з подвірно-сімейним землекористуванням поширювалося Малоросійське місцеве положення. Його специфіка полягала в тім, що в основу наділення селян землею було покладено принцип спадкоємно-сімейного землекористування. Тобто, землю відводили всій громаді, а потім виділяли селянським сім’ям у спадкове користування. Розміри наділів залежали від господар- ськоїзабезпеченості тяглом. Найпоширенішими були такі види наділів, як садибні, піші, додаткові. Пішими наділами забезпечували всіх селян, для категорії тяглих селян існували додаткові наділи. Поміщики одержали право на зменшення наділів селян, заміну угідь, перенесення їх, садиб тощо.

Ha територію українського Правобережжя - в Київську, Волинську і Подільську губернії-реформа поширилася кількома роками потому. Правовою основою її проведення стало Окреме місцеве положення, а також близько десяти спеціально для Правобережної України додатково виданих (1863 p.) законодавчих актів. B основу Цііх документів уряд поклав Інвентарні правила (1847-1848 pp.). Землю виділяли на сільську громаду і закріпляли за селянами у спадкове подвірне землекористування. Селянам надавалося право на одержання повного інвентарного наділу. У випадку, якщо фактичний наділ був меншим, ніж інвентарний, селяни могли подавати клопотання до мирового посередника щодо повернення в їхнє користування відрізаної поміщиками мирської землі.

Однак земля, якою наділяли селян, перебувала в їхніх руках у тимчасовому користуванні. Власниками землі, а отже, й вільними (ceляналіи-власі/икамu) селяни могли стати лише після викупу своєї землі (укладення викупноїугоди). Порядок викупу землі та розмір викупної сумн визначало спеціальне Положення про викуп. Садиби можна було викуповувати будь-коли за умови відсутності на селянському дворі казенної та поміщицької недоімки. Викуп польової землі міг бути здійснений за згодою поміщика і навіть проги бажання селян.

До оформлення права власності на землю (викупної угоди) ce- ^ляии вважалися тимчасово зобов’язаними та платили поміщикам кг

за користування садибою (оброк) і польовим наділом (оброк або відбували панщину). Поміщик із тимчасово зобов’язаним селянином укладав і підписував уставну грамоту - своєрідний договір про умови звільнення, розміри повинностей і польового наділу (Для укладення уставних грамот, атакождля вирішення суперечок і скарг у поземельних справах було створено інститут мирових посередників). Категорія тимчасово зобов’язаних первинно перед, бачалася на два роки, а насправді розтягнулася на більш як 20 років. (Остаточно зникла 1883 p., коли уряд двома роками раніше, при- йнявши закон про обов’язковий викуп земельного наділу, змусив селян укласти викупну угоду або позбутися землі).

Ha державних селян в Україні реформа поширилася з 1866i 1867 pp. (Правобережжя). Усі землі, угіддя й надалі залишалися власністю держави, їх закріплювали за селянами або давали безстроково користуватися за щорічні державні оброчні податки (до 1913 p.), або передавали у власність із правом викупу протягом шести років. Викуп дозволявся тільки одночасний, кредити державним селянам не надавалися. 3 метою забезпечення сплати оброчних податків зберігалася община, а де її не було, вводилася кругова порука за сплату податків. Селяни мали безстрокове право добровільного викупу наділів. Щоби вийти з общини, потрібна була згода не менше двох третин її членів. Селяни, які не мали поля до реформи, його нс отримали. У 1886 p. для державних селян було введено обов’язковий викуп землі. Викупні платежі цих селян булл меншими порівняно з поміщицькими селянами, проте вони перевищували ринкову вартість землі. У цілому в господарствах державних селян були сприятливіші умови розвитку порівняно з поміщицькими.

Результатом реформи стало набуття селянами статусу суб’єкта цивільно-правових відносин. Вони ставали вільними, а отже, могли купувати, володіти і продавати рухоме й нерухоме майно, вільно торгувати, записуватися в цехи і гільдії, вести підприємницькудіяль- ність, найматися на різні роботи, без дозволу поміщика одружуватися, віддавати дітей у навчальні заклади, переходити в інші стани. 1з землевласників знімались їхні зобов’язання щодо постачання продовольства та опікування селян, відповідальність за внесення селянами державних податків, виконання ними грошових і натуральних повинностей, зобов’язання клопотатися за селян у справах цивільних, кримінальних, у всіх казенних стягненнях. Водночас селянська реформа зберігала щодо селян значні обмеження, що й надалі робили їх нижчим станом. Селяни отримували паспорт лишена рік, платили подушну подать, несли рекрутську повинність, їх мог- ли карати різками (тілесні покарання скасували лише 1903 p.), **' рігалнея окремі селянські суди. Там, де існувала община, зберігалася

кругова порука у сплаті податків і виконанні повинностей. Без дозволу общини селяни не могли вільно залишити село. C гворені сільські та волосні органи селянського управління мали поліційно-фіс- кальний характер. їхні рішення залежали віддворянства й чиновників.

Селянська реформа 1861 p. започаткувала докорінні зрушення в розподілі земельної власності. Попри те, що після реформи поміщицькі землеволодіння були збережені та розширені за рахунок селянських наділів, невдовзі через погіршення фінансового стану (викупні платежі через нестачу коштів держава виплачувала поступово) відбувався процес його поступового зменшення. Особливо швидко дворянське землеволодіння скоротилось у степових і лівобережних губерніях. Земля стала товаром. Купували землю селяни, купці, товариства. Колишні землевласники ставали чиновниками або представниками «вільних» професій. Спостерігалось інтенсивне формування буржуазії та промислового пролетаріату.

Роль буржуазії в політичному житті поступово збільшувалась, особливо з початком XX ст., коли самодержавство здійснювало політику сприяння буржуазії та захисту її економічних інтересів.

Велику роль у лобіюванні інтересів буржуазії відігравали їхні представницькі організації-союзи, комітети, з’їзди підприємців. Самодержавство з XLX ст. визнавало право буржуазії на створення таких органів, хоча Положення про з’їзди представників промисловості й торгівлі було затверджено царатом тільки у серпні 1906 p. Найбільшими представницькими організаціями, які охоплювали промисловцю України, були: з’їзд гірничопромисловців і з’їзд цукрозаводчиків. Кожен з’їзд мав постійні виконавчі органи: раду й комітет з’ізду.

У правовому становищі робітників у пореформепнй періодтри- валий час пе було ніяких зрушень. Умови найму, робочий час, розміри заробітної плати повністю залежали від підприємців. I тільки в останній чверті XIX ст. царський уряд почав регулювати відносини між робітниками й роботодавцями через запровадження фаб- Рично-трудового законодавства і законів про страхування робітників (23 червня 1912 p.). Останніх було декілька: «Про заснування присутствій у справах страхування робітників», «Про заснування Р^аДи у справах страхування робітників», «Про забезпечення робітників у разі хвороби», «Про страхування робітників від нещасних випадків». Закони про страхування встановлювали безліч умов, за якими робітники позбавлялися права на допомогу і таких, які ставили справу страхування не тільки під контроль, а й у пряму залеж- ^{Ність В}'Д підприємця.