>>

Судівництво й кари на Запорожжі

Джерельннй матеріял і літературна розробка темп. Чи був писаний, закон у Січі? Xmo виконував судові функції на ЗапороЖЖі ? Судова компетенція кошового, уряд військового судді, низчі орґанп запорозького суду (курінні отамани й паланкові полковники) — їхня компетенція; питання про інстанції. Судова процедура: переведення слідства, вязнення в пушкарні, допити й тортури, поруки для підсудного, помилування й зменшення кари. Ґрадація злочинів на ЗапороЖЖі: вбивство козака козаком, муЖелоЖство і cko- толоЖство, злодійство, порушення дисципліни, погане виконання доручень, дезертирство, переховування й купівля краденого.

Hapn на ЗапороЖЖі — їх ріЖноманітність та ціль. Смертна кара, способи її виконання, прості (повішення, втоплення, застрелення, відсічення голови) і кваліфіковані (садовлення на палю, закопування Живим у землю, забиття киями). Виконавці смертних присудів. Місця страти злочинців. Невиконання смертних вироків. Hapn на тілі— биття киями, питання про кари каліцтвом на ЗапороЖЖі. Позбавлення волі — вязнення в пушкарні, прикуття до стовба й до гармати. Нари проти чести й прав. Hapn ча майні й кари церковні. Покарання торговців у Січі. ЧуЖий вплив на запорозькі кари. Втручання москалів у запорозьке судівництво. Нонтакт з гетьманським урядом. Деякі висновки.

Зазначена тема навряд чи буде колись усебічно й докладно опрацьована. Для вичерпання всіх питань, що можуть повстати в звязку з нею, дослідник ніколи вже не розпоряджатиме достаточною готівкою певних джерел. Тема торкається Запорожжя, яке залишило по собі для пізніших дослідників лише крихти документальних джерел, та й ті ще — в наслідок ріжних, несприятливих для науки, причин — були або знищені потім, або стратили вартість, абож лишаються ще й досі невідомими, неопублікованими й невикористаними. Аполон Скальковський, що розпоряджав матеріялами запорозького архиву, свідчить, що зшитки з судовими справами так пошкоджені, що вису-

шені на сонці аркуші розсипалися в прах, і він міг урятувати з них тільки малу дещицю.

До того ж, ці матеріяли торкаються пізнішихчасів; дляепохиж ранішої, для часів перших січей запорозьких, ми не маємо майже що нічого й щоб доповнити картину нам треба ретроспективно кон- струувати правні звичаї й карну практику запорозького життя. A такими конструкціями історик ніколи не може вдовольнитися.

Яким же джерельним матеріялом розпоряджаемо ми для наміченої теми? Це буде насамперед певна кількість судових актів запорозьких, що збереглися з часів останньої Січи й опубліковані А. Скальковським, А. Андрієвським і Дм. Яворницьким. Після них значний інтерес для дослідника представляють посвідки очевидців — тих, що особисто були більш або менш обізнані з запорозьким життям. Але вони також — принаймні, докладніші з них — торкаються пізніших часів існування Січи — назву M. Коржа, прот. Кремян- ського, Ол. Ріґельмана, кн. C. Мишецького, — хоч є й раніші, як Г. Боплан і E. Лясота. Про народню традицію, як джерело для нашої теми, можна було б і не згадувати, бо, крім небагатьох переказів та пісень, мало що можна назвати.

От на основі такої джерельної бази, притягаючи часом посвідки ще таких письменників як Лесюр або Манштейн, і робили свої висновки ті, кому досі доводилося торкатися і висвітлювати поставлену нами тему. Це був насамперед А. Скальковський з своєю історією Нової Січи, в першому томі якої він присвятив спеціяльний розділ (VI) „судовим звичаям запорожців*.

Скальковський хоч і мав під руками значний архивний матеріял, але не брався давати повну картину запорозького судівництва, а наводив лише окремі моменти та подавав деякі свої міркування й висновки в цій справі. Торкався судівництва та кар на Запорожжі й Гр. Надхин в обох своїх працях про Запорожжя й Січ, в яких він так прихильно трактував запорозьке козацтво. Пізніше про суди й кари козацькі згадували — хоч здебільшого дуже коротко — майже всі, хто тільки писав про козаків. Згадки ці представляють інтерес хіба для бібліоґрафа й тому реґі- струвати їх тут не вважаю потрібним.

3 тих авторів, що або докладніше торкалися або ориґінально підходили до цього питання, назву трьох — Д. Яворницького, А. Д-ського й M. Слабченка. Останній вже здавна заявив себе дослідником правного життя України. Про суд і право Запорозької Січи він найповніше висловився в своїй моноґрафії про „Соціяльно-правову орґанізацію СічиЗапорозької", якасвоєю появою перед кількома роками наробила значного розголосу серед істориків. Свої думки, спостереження й уваги на цікаву для нас тему автор не виклав систематично, а розкидав їх у ріжних місцях цієї праці. Оглядяючи їх, можемо сказати про них те, що деякі дослідники висловили й про цілу моноґрафію Слабченка. Автор, безперечно, не позбавлений значної інтуіції, використав величезний матеріял, про що свідчать його численні бібліоґрафічні зазначення під текстом; до того ж має смі- лизість протиставляти свої висновки принятим уже твердженням, але в цій своїй сміливости заходить часом аж до необережности, за що йому й довелося не мало потерпіти від критики. Bce ж названу працю Слабченка треба признати таки видатною появою в історіїоґрафії Запорожжя, і то не тільки останніх літ. У цей твір вложено багато праці й цінних вислідів, хоч місцями в ньому попадаються й такі висновки, які мабуть ніколи інакше як парадоксами названі не будуть. Але як ті, так і другі піддають праці дослідникам — одні для засвоєння, другі для відкинення. Майже все сказане можна прикласти й до того, що подав Слабченко про суд і право на Запорожжі.

Другий з названих авторів, Дм. Яворницький, також спеціяльно працював над питанням, про те, як судили й карали на Запорожжі. B своєму нарисі з історії запорозьких козаків цей автор присвятив один розділ спеціяльно цьому питанню. A вислідами своїх дослідів на цю тему він частково ділився з читачами і в інших працях про Запорожжя та запорозьких козаків. Використовуючи відомі йому ма- теріяли, Д. Яворницький менше спокушався на ориґінальні висновки й свої власні теорії, а тому його виклад представляє менший інтерес для критики.

ГІраця третього автора, прізвище якого лишилося для нас незнаним — сам він підписався А. Д-скій — є єдиною в науковій літературі більшою розвідкою, що присвячена спеціяльно карам на Запорожжі. Її автор повно зібрав матеріял, простудіював його й представив читачеві у систематичному вигляді. B цьому власне й полягає головна цінність його праці, ояка от уже скоро півстоліття не втрачає своєї первісної вартости. Його власні висновки не дуже численні й не всі одинаково переконуючі, не становлять собою головного в праці.

А. Д-скій дуже мало торкається судівництва — він зосередився на карах; при чому він не тільки зібрав, упорядкував і подав систему кар на Запорожжі, а ще попробував, через порівнання з карами в сусідніх державах, пояснити походження окремих кар, що практикувалися на Запорожжі. Завдання це дуже поважне й висліди його не можуть не цікавити читача. Ha жаль, автор ухилився в цій справі в одну сторону, а саме на північ од Запорожжя, використовуючи для порівнань найбільше Литовський Статут та працю Серґє- евського „Наказаніе въ русскомъ правѣ", й майже зовсім не подав паралєлів зі сторони півдня, головно татарських, які, щодо вироблення кар, вплинули на запорозьких козаків мабуть не менше ніж московські.

* *

*

Якуж картину судівництва й кар на Запорожжі можемо скласти ми на основі згаданих джерел та покористувавшись працями попередніх дослідників?

Перше питання, на яке маємо відповісти, — чи був писаний закон у Січі, чи запорозькі козаки правувалися виключно звичаєвим правом? Ha це питання очевидці запорозького життя дають згідливу відповідь. „Прав і законів писаних — каже Ріґельман — у них не було, а керувались і судились вони по своїм давнім звичаям, словесно i так, як од давности в них було*. Або, як підтверджує кн. Мишецький, — „Права вони мають по старому їх звичаю на самих словах, а на письмі прав ніяких не роблять*, Ці посвідки були при- няті і в історичній літературі. Скальковський твердить, що запорозьке судівництво основувалося на звичаях, здавна принятих, і що ці звичаї строго виконувалися, т. щ. навіть коли пізніше царськими наказами й грамотами пробували міняти старі правні звичаї Запорожжя, то це не завжди вдавалося, а запорожцям завжди сильно не подобалось. Д. Бантиш-Каменський також твердить, що „запорожці не мали ніяких письменних законів; військовий суддя рішав справи сообразуясь з здоровим розсудком і давніми звичаями а в трудніщих випадках радився з кошовим і іншими старшинами*.[1])

Подібні ж твердження можемо вказати і в інших авторів. Hnp., А. Д-ський у названій праці підтверджує це такими виразами в запорозьких присудах, як „покарати по військовому звичаю" або „по запорозькому обикновенію*. 3 такими поглядами на цю справу погоджується й новіший дослідник запорозького устрою — проф. Слаб- ченко, хоч в інш, місці тієї ж самої праці він своїм твердженням ніби сам собі перечить. Ha Запорожжі, каже він, не було писаних законів, а був звичай здавна принятий; а далі, розріжняючи три етапи в розвитку запорозького права, зазначає: 1)період окремих вироків, що, повторюючись, витворили поняття про прецедент (цей період продовжувався до 1648 p.); 2) коли на ґрунті цихпрецедентівпояви- лися звичаї (1648 — 1709); 3) вже з писанимизаконамихарактерними для класового панування (від 1709 до 1775 p.). Ha доказ існування на Запорожжі писаних законів, Слабченко згадує про ухвали козаків, а це, видима річ, не може свідчити про існування писаних законів на Запорожжі. Безперечно, що запорожці в своєму судівництві аж до кінця керувалися звичаями; але, що їхнясудовапрактика при вирішенні ріжних справ на основі тих звичаїв була вже досить усталеною й що під кінець судові рішення й записувалися, а ці записи (особливо — постанови рад!) могли служити для справок у дальшому при розгляді аналоґічних справ — все це не дає підстав добачати тут записаних норм права. Ta як би там не було, але одно з певністю можемо ствердити, що з а п о p о ж ц і а ж д о к і н ц я c в о г о і c н y- в а н н я н e в и т в о p и л и c о б і п и c а н о г о c у д e б н и к а й що до кінця вони користувалися своїми судовими звичаями. Але що до останніх, то здається цілком правдоподібним твердження Слабченка, що запорозький звичай не був lex antique patrum, бо їх не було, а був lex antecessorum, й що цей звичай був нового походження й виходив з практики козацької а не звідкись інде.

У звязку з цим Слабченко цілком слушно кореґує мотивацію Яворницького до твердження, що Січ правувалася тільки звичаєвим правом та що інакше ніби не могло й бути, бо, як каже Яворниць- кий, „козацька громада дуже мало мала за собою минулого*, а по- друге — „все історичне життя запорозьких козаків було сповнене майже безнастанними війнами, що перешкоджали їм дбати про устрій внутрішніх порядків свого життя“.2) Вдійсности,якзауважуєйСлаб- ченко, це не так, бо й життя Запорожжя було досить довгим (біля трьох сот літ) та й не всі козаки разом брали участь у походах; а коли й було так, то, лоґічно міркуючи, треба було б сподіватися, що й звичаї на Запорожжі не могли б усталитися — а тим часом сам же Яворницький в першому томі Ист. Зап. Козаковъ (ст. 206) твердить, що звичаї були й не тільки загально січові. Катерина Il у 1768 p. згадувала про запорозькі яобрядки“, а певна річ, що для установлення цих „обрядковъ[2] потрібний був і час, і більш-менш упорядковане життя.

Друге більше питання, що з черги повстає перед нами — x т о ж виконував судові функції на Запорожжі? Кн. Мишецький про це говорить лаконічно, що судить військова старшина, а в Pi- ґельмана не знаходимо й того. Зате докладніші відомості про суд і судові інстанції на Запорожжі знаходимо в устному повіствованні запорожця M. Коржа. 3 його оповідання виходить, що найнижчою інстанцією був паланковий полковник од якого в разі потреби позов- ники переходили до курінних отаманів, звідти до військового судді, а коли й там не доходили задовольного полагодження своєї справи, то йшли аж до кошового отамана. Існування такої системи підтверджується й деякими інш. вказівками джерел й не викликає сумнівів. C у д о в і ф у н к ц і ї н а 3 а п о p о ж ж і д і й с н о в и к о н у в а л и в c і н а з в а н і у p я д и — в і д п а л а н к о в о г о а ж д о к о ш о в о г о о т a- м а н а.

Само собою, що компетенція цих урядів не була однаковою, хоч окреслити природу й розміри її для кожного з них не так то легко. Трудність цього значно усугубляється моментом еволюції окремих урядів (а в тому й судових) на Запорожжі. Уряд військового судді, який за відсутністю кошового отамана в Січі механічно ставав його заступником, появився пізніше від інших. Можливо, що перед тим функції судді виконував сам кошовий, пізніше наказний кошовий; можливо, що саме тому, як це думає й Слабченко, військовий суддя потім і ставав механїчно наказним кошовим — все це вповні правдоподібне. Але чи мав і пізніше кошовий якісь певні судові функції й які саме та як розмежовувався з військовим суддею — це питання. Скальковський уважав кошового верховним суддею, виконавцем закону й приговорів, володарем життя й смерти козаків. Він твердить, що суддя на Запорожжі лише підготовляв діла та давав свої поради що до вироків, а що все ухвалював кошовий сам. He можемо пояснити, чому в цій справі Скальковський не зважає на свідоцтво M. Коржа, якому так некритично довіряє в багатьох сумнівних справах. Корж виразно свідчить, що військовий суддя таки рішав справи, що був він третьою інстанцією в запорозькому судівництві (після паланкового полковника такурінного отамана, які так само самостійно могли рішати належні до них судові справи). Компетенція військового судді, як апеляційної інстанції, була повною, але — в якій формі й мірі в сферу його уряду втручався кошовий отаман — визначити з ясністю трудно, бо ці втручання залежали від часу, обставин та мабуть і характеру осіб.

Уряд військового судді, хоч витворився й пізніше, набув великої ваги в запорозькому правлінні. Суддя не тільки ставав наказним кошовим, він — як твердить Слабченко — виконував і обо- вязки січового скарбника. Інші дослідники приписують судді ще й інші функції — так, Чарновський гадав, що за мирного часу в завідуванні судді була й січова артилерія; правда, Слабченко не погоджується з таким твердженням, зауважуючи, що для цих функцій на Січі був пушкар і обозний. Зате той же Слабченко компенсує це інш. вказівками на важливість уряду військового судді, а саме — що на суддів покладали часом важливі дипльоматичні доручення (нпр., за Сірка військовий суддя Багаченко їздив до Польщі провадити дипломатичні переговори з королем; згадує також випадки, що суддів посилали в депутаціях до петербурзького уряду для захисту запорозьких вольностей, особливо від сербських колоністів); Слабченко пояснює це тим, що такі справи вимагали знання законів, а їх комуж було знати як не суддям? Проти цієї компетенції можна було б зауважити, що тут, як і в Чарновського, мабуть маємо до діла з окремими випадками й що ці випадки правдоподібно були звязані з окремими особами, а зовсім не можуть пояснюватися як прероґативи уряду. Ta як би там не було, це мало міняє справу — уряд військового судді серед запорозької старшини був дуже значний; вже одно те, що військовий суддя, як наказний кошовий, був фактично заступником кошового в Січі, свідчить про його вплив і значіння в січовому житті.

Чи були такі справи, де рішення військового судді вважалися за остаточні й не підлягали обжалуванню до кошового або ради, не знати. Щож торкається судової компетенції кошового, то вона тери- торіяльно не була обмежена. Кошовий судив не тільки в коші, а й на цілім просторі запорозьких вольностей. Він мав право й милувати злочинців. Інші ж судові орґани цього права не мали; „отъ смерти освобождалии ще, як свідчить Ріґельман, „по приговору цѣлого общества" с. т. ради. Гр. Надхин у своїх спогадах про Запорожжя наводить і випадок такого помилування кошовим засудженого до смерти злочинця. Був це якийсь попович, що випадково пристав до гайдамаків, і хоч нічого^злого не вчинив, але,коли був пійманий, його засудили на смерть. Його батько, священник, довідавшись в останню хвилину про це, кинувся до кошового і вже в час самої страти виблагав у нього помилування для сина — кошовий послав з козаком свою булаву, щоб припинити виконання кари, але було запізно — поповича вже скарали.

Чи мав кошовий право засуджувати до смерти своєю владою? Боплан свідчить, що „влада гетьмана не обмежена, він має право карати злочинців смертю, або сажати на палю".3) Думаю, щоцесто- сується лише часу походів, коли кошовий ставав необмеженим дикта- Тиром; але в мирній сбстановці він, як то й бачимо в окремих випадках, скликав раду, навігь і для таких справ, коли б можна було сподіватися покарання винного адміністративним способом.

Яворницький на основі актів архйву МИД з 1691 p. наводить у своїй Исторіи Запор. Козаковъ[3]) такий випадок. За кошового Івана Гусака був у Деревянівському курені веселий, хоробрий і взагалі ви- дагний козак Матвійовець. Будучи якось у Москві, цей Матвійовець умовився з людьми імеретинського царя, що набере в Січі дружину козаків і прийде служити імеретинському цареві. Повернувшись з Москви на Січ, Матвійовець дійсно заохотив до цього багатьох козаків, вони орґанізувались, намітили вже й маршрут поїздки (а саме — Дніпром, Конкою, по суші до Кальміуса, Кальміусом і Озовським морем аж до землі імеретинського царя). Для здійснення задуманого підприємства Матвійовець просив у кошового морські судна, а коли той вагався давати, то Матвійовець ніби намовив своїх людей взяти один дубовий човен, не питаючи дозволу. Кошовий, дізнавшись про це, покликав Матвійовця на допит. Матвіовець явився до кошового, але не сам, а в супроводі своїх товаришів. Ha допиті дійшло до сварки й бійки — кошовий ударив Матвійовця по щоці, а цей тоді хопив кошового за груди; стали битися — закошового вступилися присутні курінні отамани, а за Матвійовця його товариші. Вислід суперечки був такий, що Матвійовців перемогли, повязали й обвинуватили в бунті. Справа була передана на вирішення ради. Скликавши раду й зреферувавши на ній справу, кошовий запитав, яку кару накласти на злочинців. Рада засудила Матвійовця й одного його товариша (інші якось позникали ще перед судом!) на смерть.

Щодо судової влади кошового, та й військового судді, був висловлений погляд, що вона не була одноособовою а колєґіяльною — що судили вони з старшинами. Підперти цей погляд джерельним ма- теріялом ніяк (твердження кн, Мишецького, що судить військова старшина, не вистачить!), хоч він і не позбавлений часткової прав- доподібности. Справді, в судовій практиці Запорожжя мабуть були випадки, коли кошовий і суддя нараджувалися з іншими старшинами — своїми близчими співробітниками — зприводу тої чи іншої судової справи. Обстанова кошового життя, близкість військової старшини могла цьому сприяти. Але такі випадки, чи навіть звичаї, не були реґламентовані, з часом мінялися, й нам годі тепер їх ясно означити.

Крім військового судді й кошового отамана та ради, судові ф у н к ц і ї п о в н и л и т а к о ж і к у p і н н і о т а м а н и т а п а л а н- кові полковники. Цебули низчі орґани (чи інстанції) запорозького суду. Компетенція їх поширювалася лише на певну, підлеглу їм, територію. Чи поширювалася вона на всі справи, чи деякі важніші не належали до їхньої компетенції — сказати з певністю не можемо. Можна думати, що в цивільних позвах їхня компетенція була значно ширшою, ніж у карних. Щодо цих останніх, то Слабченко твердить, ніби курінні отамани не мали права життя й смерти над злочинцями. Ta й Скальковський наводить випадки, коли карних злочинців посилали з паланок на суд до кошу. Hnp., якийсь житель Протовчанської паланки, Василь Баркут, був обвинувачений одною жінкою й щоб уникнути відповідальности та з пімсти до неї, убив її і ножем порізав, але сам же в паланці й признався. 3 паланки його послали на суд до коша, де признали, що він заслуговує смерти. Про дальшу долю цього Баркута скажемо потім.

Ta всеж, мабуть, не завжди тяжких злочинців провадили на суд до коша. Можливо, що так стало пізніше, коли російська влада (p. 1749) заборонила вироки смерти на Запорожжі; а перед тим, мабуть бували й такі випадки, що за певні злочини карала смертю й низча запорозька влада. Це тим правдоподібніше, що суд у Січі був короткий, що, як твердить Слабченко, репресія настигла злочинця на Запорожжі зараз же по вчинку, а здійснювано її за допомогою засобів, що були тут же під руками: була вода — топили, дерево — вішали, а коли не було ні того, ні другого — стріляли, чи закопували живцем. Це твердження Слабченка почасти уважаємо дискусійним, але погоджуємося, що суд па Запорожжі справді був скорий і переводився без проволікання. Цеж підтверджує й Корж (волокити не було, каже він, хоч би яке діло — за тиждень буде рішене; і так саме рішалися й найважніші злочини — злодійство, грабіжництво, убивство й інші, — що тягли за собою смертну кару).

3 оповідання Коржа виходить, що коли позовники належали до ріжних куренів, то до судової процедури притягалися отаманч обох тих куренів.

3 історичних джерел не виходить ясно, чи в запорозькому суді додержувалися строго c и c т e м и і н c т а н ц і й, чи в цьому відношенні траплялася нагода та випадковість. Корж, як ілюстрацію, в своєму оповіданні, наводить саме такий випадок, коли позов, почавшись у паланці, був закінчений аж у кошового. При чому з його повіство- вання виходить, що вища інстанція вважала на постанову низчоІ. Але відомі й такі випадки, коли справа розглядалася відразу на самій раді й там же закінчувалася. B спогадах про запорожців, що їх опублікував П. Куліш[4]) наводиться саме такий випадок, коли з доносом на козака за злочин звернулися прямо до кошового (не до судді або до курінного чи паланкового — а до кошового отамана!); той зібрав докази й винуватець був покараний.[5])

Щодо самої орґанізації судового процесу й процесуальної сторони взагалі, то вона при кінці істнування Січи була вже мабудь досить виробленою. Знаємо, що не тільки вислухувалися сторони, а переводилося слідство і провадилися записи. Щодо останніх, то Скальковський, не маючи по-первах судових актів (зшитків) з справами цивільними, висловив у своїй Іст. Нов. Січи[6]) припущення, що цивільні справи рішалися словесно, а записувалися лише справи карні. Але в дійсности це не так. Той же Скальковський наводить судові справи про грошові претензії, борги, договори, давнину володінь і т. д. Що діловодство в суді провадилося (принаймні в коші!) можна думати ще й тому, що в суді уважали на писемні докази. У Скальковського наведена справа про договір попаді Акулини. Ця попадя була винна військовому старшині Лукяну Великому 500 py6., але їх оддала й мала на це росписку. Але Л. Великий почав домагатися ще %% на стовп і до виплати забрав її худобу й коні. Ta кіш, ознайомившись з матеріялом, розпорядився негайно повернути попаді забране в неї майно. A ще виразніше про це може свідчити той факт, що кіш про свої присуди повідомляв на місця — певно доручав місцевій владі виконання їх, й у ділах, як зазначає Скальковський, при присудах коша є повідомлення палачок про виконання їх.

Про переведення судового слідства й про перебіг судового процесу взагалі маємо свідоцтво Коржа в його оповіданні. Як два козаки між собою поспорять, або побються, або один другому по сусідству шкоду зробить .. . й не можуть помиритися, то обидва, купивши на базарі по калачу, йдуть до паланки позиватися. Там кладуть калачі на стіл, кланяються й викладають справу (спочатку потерпівший, потім обидчик). Обидчик признає шкоду,але не може — чи вірніше — не хоче винагородити за неї, бо вважає претензії перебільшеними. Паланка посилає на місце від себе вершників, пересвідчитися про шкоду; ті дають своє заключення про вартість шкоди. Судді після цього намовляють сторони до мирової; коли це має успіх, то справа й закінчується мировою, а коли ні — то з паланки обох позовників направляють до куреня. Курінний отаман — а коли позовники належать до ріжних куренів, то обидва курінні отамани, — вислухують справу й уважають на суд паланки. Курінні отамани теж намовляють позовників до мирової. Коли ж позовники не пристають на мирову, то отамани запроваджують їх до військового судді. Там повторюється все від початку— вислухують справу, нахиляють до мирення, а коли й там не щастить закінчити справу миром, то військовий суддя відсилає позовників з їхнім курінним отаманом до кошового. Кошовий розбірає справу, намовляє до миру, а коли якась сторона не хоче приставати на установлені умови, то він заохочує киями (навіть по 50 і 100!). Кошовий у цьому випадкові остання інстанція, й він доводить справу до полагодження. B цій ілюстрації Коржа є кілька й побутових деталів, є дещо, що на ділі може не завжди й виконувалося, але в цілому вона дуже показна.

Про переведення судового слідства маємо посвідки і в актах опублікованих Скальковським, нпр., в справі Глухого. Ko- зак і мешканець відомства Протовчанської паланки c. Байбаківки, Яків Глухий, поскаржився на бувшого тамошнього отамана Прокопа Самарського. Справа розглядалася в коші. Кіш 8 грудня 1772 p. видав військовому осаулу Ф. Завезіону ордер про переведення в цій справі на місці слідства. Завезіон мав поїхати в Байбаківку і зробити там „по самій справедливости, зрілим оком, розбор, і хто виявиться винуватим, той мусить обижену сторону задовольнити так, щоб більше про це скарг до нас не поступало". Цікаво, що в цій справі кошовий доручає розбір діла й навіть вирішення його військовому осаулу. Чи це одинокий, чи принаймні рідкий випадок, чи такі повноваження практикувалися частіше, — треба ще досліджувати.

Підчас слідства в карних справах підсудних тримали в пуш- карні. Умови вязнення там були досить таки погані — арештанти терпіли голод і холод, бувало що „з голоду й мерли", як значиться в актах.[7]) Увязнених підчас слідства брали на допити, часом уживали й тортур — батожжя. Бувало, що від таких допитів підсудні й мерли через кільки днів, як це було, нпр , з таким Швецем.[8])

Судова процедура на Запорожжі внала й таке явище як п о p у к и для підсудного. Практикувалося воно звичайно в карних справах, коли обвинуваченого підчас слідства тримали у вязниці (в пушкарні). Як твердить Скальковський, брання на поруки практикувалося на Січі досить широко. Для прикладу можна згадати випадок з 1762 p. — його наводить Скальковський. Це як два сини одного батька, багатого козака, були обвинувачені в убивстві й грабіжництві; їх тримали в арешті, але перед великим постом кіш приговорив віддати обох підсудних батькові в зімовник для приготування їх до свята; можна думати, що батько прохав про це і його прохання було вдоволене, але під умовою, що на вимогу коша він негайно представить синів до суду. Тут, як бачимо, грав ролю реліґійний момент.

Крім такого роду порук (до суду, чи підчас слідства) в судовій практиці Запорожжя були відомі й інші, що наближувалися фактично до т. зв. умовного засудження. Цебулозвільненнязасуджених за порукою певних козаків, які Гарантували, що звільнений не допуститься більше злочинів. У того ж Скальковського наведена така справа запорозького козака Полтавського куріня Шульги, який ко- нокрадствував і гайдамачив у Польщі й Буджаці. Пійманий і привезений на Січ, він був приговорений тут майже що до смертної кари, а саме — до київ під шибеницею. Ta присуд над ним виконаний не був, бо засудженого взяли на поруки брати й інші товариші, які запевнили, що Шульга більше красти не буде, а якби так сталося, то вони обовязуються *обидимихъ довольствовать и его сыскивать къ поставкѣ въ кошѣ".[9])

Таке ніби поблажливе відношення до злочинця в даному випадку певно мало якісь причини, — можливоте, що злочини поповнені десь поза Січчю, що вони не торкалися козаків, та ще може не дуже були й доведені; або, можливо також, що присуд тут мав більше демонстративний характер, щоб показати чужим властям, як суворо карають запорожці за гайдамацтво. У всякому разі за такі злочини на самому Запорожжі, коли від них терпіли козаки, не милували.

Крім таких порук, що були фактично помилуванням злочинця, й крім справжнього помилування, яке також практикувалося в запорозькому судівництві (згадаю посвідку Надхина про поповича, про інші випадки далі), відомі ще випадки часткового помилування або зменшення кари. У згадуваній уже нами справіпроВасиляБар- кута, який убив і порізав ножем жінку, саме й маємо приклад такого зменшення кари. B коші, куди Баркута прислали на суд з паланки, його признали заслуговуючим смертної кари; але тому, що Баркут мав дружину й дітей, про яких мав дбати, його, замісць смерти, присудили покарати жорстоко киями й повернути на місце на покаяніє. Діялося це в 1767 p.

Крім таких випадків помилування, як маємо тут з Баркутом, коли по виразу Ріґельмана „жалѣли цѣлым обществоми, засуджених злочинців, як свідчить той же Ріґельман, часом милували з огляду на їхню хоробрість або видатність у запорозькому товаристві.

* *

*

Для п и т а н н я п p о ґ p а д а ц і ю з л о ч и н і в н а 3 а п о p о ж ж і, чи принаймні про якесь розріжнення їх по степені важности, ми знаходимо деякі — хоч, правда, не дуже ясні — вказівки у кн. Мише- цького та Ріґельмана, а дещо можемо установити з самої практики накладання кар. Мишецький і Ріґельман твердять, що за найбільший злочин на Запорожжі уважалося вбивство козака козаком. Далі у тих же авторів читаємо, що таке „безчеловѣчье" як мужеложство і скотоложство вважалися у козаків за найтяжчу вину. Також за велику провину, як твердять названі автори, вважалося, коли козак у козака щось украде.

Але мабуть не меншим проступком уважалося й порушення дисципліни та субординації. Ми вже згадували про Матві- йовця, який p. 1691 звів руку на кошового отамана й за це його самого та його співучасників присудили скарати на горло. Tyr же можна згадати й про справу з 1769 p. — т. зв. бунт у Корсунсьсому курені. Курінним отаманом тоді був там Петро Остроух (був. депутат од Запорожжя до Законодавчої Комісії 1767 p.). Цей Остроух мав перевести в своєму курені вибори т. зв. „столичника" для одержання од царського уряду хліба й грошового жалування для запорожців. При цих виборах 6 козаків образили курінну старшину а самого Остроуха назвали зрадником. Старий козак Мусій Скапа вступився за отамана й ударив „самого дерзкаго изъ возмутителей“ Дорошенка. Дорошенко з товаришами кинулися на Скапу, почалася бійка й заколот у курені. Курінний отаман заскаржився до кошового, той за- рядив слідство (перевели його два старшини), вияснив справу й заарештував через довбиша винуватих і заслав їх у тюрму Новосі- ченського ретрашементу. Пізніше їх судили й присудили до стовпа й заслання на Сибір.

Важким злочином уважалося й п о г а н e в и к о н а н н я c т a p - шинами доручених їм справ. Знаємо, нпр., про Филоненка, який мав допомогти Гуні, але не зробив цього добре й своєчасно, що він „знатного не увійшов карання". Теж саме було й простим козакам, коли вони підчас бою не виявляли мужности або дезерту- вали.[10]) Кошовий Кальнишевський у 1770 p. давав своєму заступникові, військовому судді, такий наказ у справі дезертирів: „Піймавши дезертирів, які відлучилися з експедиції під Очаків і Хаджибей, покарати на базарі киями і тримати біля стовпаи до його повернення на Січ,[11])

Щодо злодійства, цікаво — що на Запорожжі так само як злодіїв („сущихъ воровъ") карали й тих, хто переховував крадене, або навіть тільки купував завідомо крадені речі. Про це згідливо свідчать кн. Мишецький і Ріґельман.

* *

*

Оглядаючи кари, яких уживали на Запорожжі, бачимо досить ріжноманітні форми їх, хоч не всі вони й розвинулися в однаковій мірі. Ha Запорожжі широко вживали смертної кари, потім кар на тілі злочинця (але не каліцтва), також кар спрямованих проти чести засудженого та його майна, й значно менше практикували такий універсальний для наших часів спосіб кари, як позбавлення волі. Ціллю кар на Запорожжі не було перевиховання чи виправлення злочинця. Ця ціль вимагає складної системи впливу на злочинця і лишається недосяжною навіть для сучасних державних орґанізацій, тим паче була вона не під силу військовій орґанізації Запорожжя. Ціллю кар було Гарантувати запорозьке суспільство від злочинців. I цього досягали двома способами — або знищенням злочинців, або терором, каранням для остраху: „въ страхъ протчимъ“, як писав кошовий самарському полковнику 7 грудня 1772 p. про покарання одного злочинця киями публічно на базарі, „дабы и другіе такихъ непристойныхъ худостей дѣлать не отважувались".[12])

Смертная кара на Запорожжі вживалася широко, як радикальний засіб ґарантії суспільства від злочинів — вона нищила злочинця, застрашувала інших, до того ж легко здійснювалася, не потребуючи великих затрат. До певної міри треба погодитися з Слабченком, який твердить, що здійснювали цю кару за допомогою засобів, що були тут же під руками, що спосіб кари залежав од конкретної обстановки: була вода — топили, дерево — вішали, ні того ні другого — стріляли чи закопували живцем. У надзвичайних обставинах, як в час походів тощо, це мабуть справді так і було, але на Січі, та ще пізніше, безперечно, грав ролю й момент кваліфікації кари.

Щодо злочинів, за які по запорозькій практиці карали смертю, то шкаля їх була досить високою й самі вони дуже ріжноманітними — від найтяжчих до менш значних. Можемо нарахувати з півтора десятки ріжних злочинів, за які карали смертю. Між ними такі: 1) убивство козака козаком, що вважалося за дуже тяжкий злочин; 2) убивство взагалі; 3) злодійство — розріжнялося „велике" й таке, коли злодій багато разів був пійманий — непоправний рецидивіст; 4) блуд, мужеложство й скотоложство; 5) грабування, розбої й гай- дамацгво (це останнє вже пізніше й то з огляду на вимоги рос. уряду); 6) порушення військового порядку, ламання вірности козацтву, недодержання дисципліни, замах на незайманість січового майна, піяцтво в час походу, погане виконання старшинами доручених їм справ, боягузство і програ старшиною бою. Крім того в деяких памятниках, як гідних смертної кари, згадується ще тих, що не хотіли підлягати рішенням більшости (на загальних радах), а окремо тих, що не хотіли приймати за вибором обовязків кошового отамана. Як здогадується А. Д-ський, в цих двох випадках маємо діло не з карою, а з розправою з непокірними. Ґенерал Манштейн у своїх записках твердить, що смертю карали ще й тих, хто, помимо писаря військового, провадив листування. 3 його викладу виходить, щэ в запорозьких козаків тільки один писар їхній мав право писати й одержувати листи, а якби хтось інший задумав вести листування, навіть коли б це був і сам кошовий, то його негайно скарали б смертю. Іншими памятниками це не підтверджується; можливо, що тут малося на увазі не просте листування, а випадки шпигунства або чогось подібного.

Але на ділі смертну кару застосовували не завжди, коли траплявся один з названих злочинів. Бувало, як це ми вже й згадували, що смертну кару заміняли іншою або й зовсім звільняли злочинця. Це мабуть не практикувалося дуже часто, але все ж траплялося. Примінення смертної кари в останніх десятиліттях існування Січи значно зменшилося. Сталося це під впливом домагань рос. уряду, який своїм указом з березня 1749 p. і зовсім заборонив кошові виносити смертні присуди. Одначе без смертної кари Запорожжя обійтися не могло. Як свідчить Ріґельман „смертная казнь хотя имъ по указу, такъ равно и прочимъ правительствамъ безъ донесенія о дѣлѣ винного и безъ повелѣнія чинить запрещено было, но однако жъ мертвили\[13]) 3 донесень самих же рос. офіцерів довідуємося,що в 1760 p., підчас боротьби з гайдамаками, з розпорядження кошового Білицького в розїзді повішено 2 чоловіки. Про це доносить капитан Мижуєв з Новосіченського ретрашементу.[14]) Той же Мижуєв доносив у 1761 p, що 24 січня запорожці при зібранні старшин і війська повісили 6 козаків, а за що — невідомо напевне, ніби за кражу коней.[15])

Скальковський наводить, що навіть у 1770 p. з розпорядження кошового повішено якогось козака Зиму за злодійство. Але в останніх роках це були вже мабуть тільки окремі випадки та й ті вже відбувалися за особливим приговором. Карання смертю в паланках у цей час мабуть таки не практикувалося зовсім.

Приймаючи поділ видів смертно] кари по способу виконання, як його установлював А. Д-ський, маємо розріжняти прості й ква- л і ф і к о в а н і, а ці в свою чергу поділяються на к в а л і ф і к о в а н і мучительні (це з продовженням фізичних мук) і кваліфіковані обрядові (звязані з принизливими обрядами йцеремоніями).

Найпоширенішим способом смертної кари на Запорожжі було повішення. Про спосіб повішення свідчить КоржіРіґельман.Ши- беииці були майже в усіх паланках і то звичайно на великих дорогах, [16]) а якщо не було шибениці, то вішали на деревах. Вішали трьома способами: 1) простий — злочинця садовили верхи на коня, підвозили під шибеницю, накидали йому петлю, били коня, кінь тікав, а злочинець лишався висіти. У Ріґельмана це описано так: „...или если повѣсить надобно было, то посадя того на лошадь, подвозили къ дереву подъ петлю и приказывали ему оную самому на себя наложить и притянуть, а лошадь потомъ вдругъ изъ подъ него виводили, и тѣмъ того обвѣшивали*.[17] [18]) Старий Розсолода свідчить про вживання замісць коня драбини.) Про інший спосіб повішення — повішення вниз головою, за ноги — твердить тільки один Корж. 3) Повішення за ребро на гак було вже кваліфікованим способом кари (про нього згадується в народній традиції, а також у Коржа й інш.). При цьому способі злочинця лишали на залізному гакові не тільки до смерти, а й потім — доки його кості не розсипалися — робили це на страх іншим. При чому з гака не смів ніхто повішеного зняти, бо за це також карали смертю. Цей спосіб вішання (на гак) на думку А. Д-ського, практикувався рідко й то за самі тяжкі злочини проти власности, а під кінець Січи про вживання його вже й не чути.

Повішення накладалося за ріжні злочини, а найчастіше за злочини проти власности — за крадіж взагалі, особливо за крадіж коней і худоби, а також і за переховування краденого, за розбій і грабунок та гайдамацтво; а тому що ці злочини часто супроводились і вбивством — вішали й за вбивство. Крім злочинів проти власности, повішенням же каралися й злочини розпусти, як *блудодіяння їх меж- дуусобноеи.[19]) Що до вживання цієї кари можна установити певну подібність з практикою Лит.-руськ. держави й А. Д-ський припускає, що тут маємо певний вплив Литовського Статута (особливо щодо кар за злочини проти власности). Ta звужувати цього на впливЛит.

Статута не доводиться, бо повішення практикувалося скрізь. Практикувалося воно й на Московщині. Варто підкреслити, що вішання на гак литовське право не знає, а на Московщині цей спосіб смертної кари практикувався, особливо у XVIII ст. й то найчастіше проти розбійників і повстанців.

Давнім способом смертної кари було в т о п л e н н я. Воно широки практикувалося козаками не тільки на Запорожжі а й на Україні. Року 1585 запорожці втопили королівського посланця Ґлембоць- кого, що хотів одшукати тих, хто шкодив татарам.21) Про цей же спосіб згадує в своєму деннику й Ерих Лясота, як козаки хотіли кинути в воду члена його посольства, авантюриста Олександра Хло- піцького22). „Під міст посадили води пити" в 1618 p. запорозькі козаки протопопа Актонія Грековича, уніята, присланого до Києва Іпатієм Потієм23). Року 1628 гетьмана Мойженицю втопили за те, що покрав військові суми24). Про втоплення згадує вже й Боплан, у якого читаємо, що „козаки під час походу (тут морського!) завжди тверезі, а якщо запримітять пяного, то отаман наказує викинути такого за облавок".25)

Як уже сказано, цей спосіб смертної кари практикувався й на Україні. Ha початку XVII в. посадили „під лід води пити" київського війта Хведора Ходику. Але цей спосіб треба вважати не так юридичною карою, як способом народньої розправи. Примінявся він часто й тоді коли „карали* відразу багатьох — жидів, поляків, — але це практикувалося вже не на самому Запорожжі.

Як саме переводили акт топлення, про це прямих указівок не маємо. Може кидали прямо в воду, а може привязували раніше якийсь тягар — не знати. У донських козаків, як читаємо у Ріґель- мана26) утоплення призначали жінкам „за продерзости, чужоложство й за інші провини". Засудженим звязували руки й ноги, насипали за сорочку повну пазуху піску й зашивали, або каміння привязували й „метали в воду й топили", а бувало що надягали мішки, насипали туди каміння й пісок, завязували й кидали в воду. Чи так само робили це й запорожці, чи якось інакше, не знаємо.

По литовському праву такий спосіб смертної кари призначався за вбивство батька або матері; такого злочинця по Литовському Статуту 1588 p. мали смертю карати — „по ринку возечи клещами тело торгати, а потомъ въ мехъ скуриный всадивши до него пса, кура, ужа и котку и тое все посполу въ мехъ всадивши и зашити и где наглубей до води утопити". Ha Московщині втоплення практикувалося також широко, особливо при масових стратах.

Застрелення, як смертна кара, практикувалося на Запорожжі не так часто. Про нього маємо менше загадок у джерелах. Таку

21) Про це в M. Грушевського Іст. України-Руси, т. VII, ст. 168. ,1) Мемуари . . . т. I, ст. 173.

23) Сборн. Лѣт., ст. 85.

,4) Мемуари . , . т. II, ст. 166.

*B) Опис. Укр., СПБ 1832, ст. 63.

*•) Ист. или Пов. о Донск. коз.

згадку маемо в Окольського27) для 1637 p., а також у Межигір- ському літопису під p. 1636, коли „розстрѣлянъ былъ отъзапорож- цовъ С. Москаль и Оношковичъ писарь[20] [21] 28). Про щось подібне згадує і Розсолода, кажучи — „вихопить пістоль, бацне в груди, от йому й капут — це за ізміну“. Можливо, що тут був не юридичний акт, а просте застрелення. Загалом же цей спосіб смертної кари вживався на Запорожжі дуже рідко; А. Д-ський обережно висловлює думку, що може й зовсім не практикувався, хоч цьому протиречать згадані свідоцтва. Ta в тих часах ця, так поширена тепер на Україні „найвища міра кари“, мало практикувалася й у сусідніх державах. Так, литовське право її зовсім не знає, а на Московщині до Петра I вона була також рідким явищем.

Так самомало поширеним способомбуло й відсічення голови. A Д-ський і тут сумнівається, що така кара практикувалася на Запорожжі. Справді, джерельні свідоцтва в цій справі не дуже ясні. Ріґельман каже, що голови *рубили только правительствомъито из- мѣникомъ*. Це пояснюють так, що ніби стинання голів стало практикуватися на Запорожжі пізніше, вже під кінець Січі та й то під впливом москалів (А. Д-ський). У Чернігівському літопису є звістка про Сагайдачного, шо він p. 1621 „обачивши непорядки Бородавки війсковой справе, казав Бородавце шию втятии29). Рубання голів у тих часах дуже широко практикувалося на Московщині, особливо підчас т зв. стрілецьких бунтів (плахи й топориІ).

Bci наведені способи смертних кар — вішання, топлення, застрелення й відрубання голови — були простим відібранням життя, не звязаним з довшими муками смерти. Але поруч маємо звістки й про кваліфіковані способи смертної кари; при чому, вони накладалися часом за тіж самі злочини, так що межі тут провести ніяк. 3 таких кваліфікованих способів смертної кари, крім згадуваних уже способів вішання (вниз головою й на гак), відомі: садовлення на палю, закопування живцем у землю й забиття киями.

Найстрашнішою і в той же час широко вживаною на Запорожжі аж до останніх часів існування Січі карою була п а л я, на яку садовили живих злочинців. Це була кара давня. Про неї згадує Боплан і Ріґельман, а також і Корж. За які саме злочини накладалася ця кара, звісток не маємо. Є в одному місці — ніби за злодійство при рецидивах, але це не певне30). Можливо, що цей спосіб кари перейшов до козаків от татар, де його вживали широко. Так само поширеною була ця кара й на Московщині, де її практикували в XVI, XVlI й XVIII в. в., особливо ж за т. зв. Смутного часу. Про садовлення на палю згадується й у литовському праві, а саме — по Статуту 1588 p. за убивство або поранення „зрадливимъ потаемнымъ обычаемъ* шляхтича шляхтичем було опреділено карати „смертью четвертованіемъ, або на паль битьемъкарать*. Сама паля уявлялаз себе деревляний хрест заввишки б арш. і більше, на горі залізний шпиль арш. зо два заввишки. Ha цей шпиль i сажали злочинця, так що він виходив йому в потилицю; посаженого залишали на палі, доки він не висохне там, як вялена риба. Корж свідчить, що посаже- ний крутився на палі на всі сторони, куди вітер його повертав, і висихав так, що його кости починали тарахкотіти. Ця кара була дійсно страшна. Посажений на палю довго мучився. Є посвідки, що днів по три лишалися живими[22]) Вони просили пити; але ніхто, під загрозою смерти, не смів їм дати води.

Другим способом кваліфікованої смертної кари було закопування живцем у землю. А. Д-ський вважає, що ця жорстока кара була мало поширена на Запорожжі й що в останніх часах вона не практикувалася зовсім. Про неї згадують не всі джерела, а тільки — Мишецький, Ріґельман і Клавдіус Рондо в донесені 1736 року лорду Гарінґтону. Інші джерела її не згадують; не згадує й Корж. Ta й названі автори не свідчать про цю кару як очевидці. Можливо, шо справді вона вживалася в окремих випадках, більше для застрашування, як взагалі можлива кара. По Мишецькому закопування живцем накладалося за найтяжчий злочин — за вбивство козака козаком; у Ріґельмана свідоцтво в цій справі не дуже ясне — ніби кара закопування примінялася до смертовбийць й інш. злочинців „посостоянію винъ ихъи. Рондож твердить, що таким способом карали всіх убивців. Докладного опису самого процесу кари не маємо, а з окремих місць виходить, що убивцю разом з убитим клали в яму й засипали землею („убийцу живого кладутъ подъ гробъ убіен- ного и обоихъ землею засыпаютъм, як читаемо у кн. Мишецького).

Закопування живих у землю практикувалося в тих часах на Московщині аж до 1740 p., але там частіше закопували по плечі (особливо жінок за вбивство чоловіків). По Литовському Статуту закопування живими у землю не передбачалося, зате там вживали інших страшних кар (четвертування й спалення живих!).

Третій спосіб кваліфікованої смертної кари — забиття киями — не завжди доводив до ціли; часом справа закінчувалася хоч і тяжким але просто биттям киями й засуджений відпускався й відживав. Правда, у Мишецького супроти цього маємо посвідку, що тих, які не вмірали під киями, потім брали й вішали. Ta й витримати биття киями, часто кількаденне, мало хто міг. Про цей спосіб кари згадується в багатьох джерелах, але докладніше описує його Корж. 3 його оповідання виходить, що злочинця вяжуть або кують до стовпа на площі, в Січі або паланках, ставляють біля цього на- питки (горілку, мед, пиво й инш.), кладуть калачі й кільки оберемків київ. Привязаного годують і поять по нікуди, а потім починають бити. Кожен прохожий, випивши чогось, мусить обовязково вдарити привязаного києм, по чому й як хоче. При тому, звичайно, приговорює: „оце тобі, такий сину, щоб не крав і не розбивав, бо ми всі за тебе курінем платили...“ чи щось подібне. I так бють аж до [23] смерти. Більш-менш так саме описують це й Ріґельман та Мишецький. Манштейн твердить, що кожен може годувати й поїти привязаного й бити скільки хоче. До забиття киями присуджували за такі злочини як мужеложство й скотоложство, рецидивистів-злодіїв та за спілку зі злодіями.

Щодо виконання смертних присудів, то треба сказати, що професійних чи то присяжних катів на Запорожжі не було. Справа була поставлена так, що смертні присуди виконували інші злочинці, також засуджені до смертної кари. B тих випадках, коли таких не було, то й виконання смертних вироків ніби відкладалося на неозначений час надалі. Найвиразніше про це свідчить Ріґельман. Перерахувавши способи смертних кар на Запорожжі, цей автор каже, що „для оныхъ казней они палачей и отъ древности не имѣли, а когда надобно было злодѣевъ казнить, то довбышъ съ командою выходя за городъ, злодѣю злодѣя вѣшать, или другою обществомъ приговоренную казнь, совершить приказывалъ, и то такому, который самъ смертной же казни подлежитъ; еслижъ случился одинъ и исполнить того некому, то оставляли его въ тюремной ямѣ до того времени, доколь другой злодѣй же будетъ, и такъ вѣшалъ всегда новый старого злодѣя“.

B інш. актах маемо вказівки, що не завжди була така практика. B згадуваній уже нами справі Матвійовця та Москальця, засуджених на раді до смерти, негайно піддано страті; при чому, ролю кага повнив полонений татарин; був він мабуть не дуже великиймайстер цього діла, бо Матвійовцьові він одрубав голову відразу, а Москальця тричі бив по шиї й не міг відрубати; т. щ Матвійовця негайно тамже й поховали, а Москальця „недорізаногои товариші взяли й стали лікувати.32)

Цікавий у цьому відношенні випадок згадує й Надхин у своїй Памяти про Запорожжя., а саме про батька, який мусів сам свого засудженого сина зачепити на гак, але зволікався чи не міг цього зробити, т. що. вжесамшибеник напав його лайкою: „Невмівучити змалку добра, так тепер катуй... проріж отут і зачепи!..* Але оскільки ці свідоцтва правдиві, не можемо судити, бо їх не має чим перевірити.

Смертні кари на Запорожжі виконувалися, звичайно, поза населеними пунктами (на шляхах, нпр.), хоч деякі способи, як забиття киями, відбувалися в Січі на площі. Тут приходив в увагу і момент залякування. Про самі акти смертної кари багато не знаємо. Надхин у своїх спогадах про Запорожжя розповідає випадок, коли ьішали одного визначного запорозького старшину в самарській паланці (в Новомосковську). Коли засудженого вели на місце страти, no ньому дзвонили як по мертвому і його супроводив священник з хрестом і охрестами; подорозі кілька разів зупинялися, священник читав Євангелію й відправляв літію, а засуджений підходив і нахиляв голову підЄвангелію. А.Д-ський припускає,щотака урочистість відбувалася мабуть не часто; але можливо, що в паланках і частіше — прово- 31 жали на страту як покійника. Ha свята та в пости виконання смертних присудів припинялося.

Ми вже згадували раніше такі випадки, коли смертні присуди лишалися невиконаними, а саме — коли засуджений діставав помилування. Милував кошовий, милувала рада, коли питання про присуд передавалося на рішення всього товариства. B таких випадках смертна кара замінялася звичайно інш. карою, треба думати, що близькою до смертної (як биття киями). Але бувало й так, що смертна кара над засудженим не виконувалася самими виконавцями й тоді засуджений звільнявся. Правда, джерельні свідоцтва в цій справі трохи суперечні. Одні, а саме Ріґельман, свідчить, що коли товариство не поділяло рішення судді в справі забиття киями, то не било привязаного до стовпа (у других — било, але про око) і його через певний час звільняли. „Случалось же иногда — читаємо у Ріґель- мана — что и ни одинъ человѣкъ злодѣя во всѣ три дни ничѣмъ не трогалъ и не оскорблялъ, но еще ему жъ денегъ надавали, а по окончаніи трехъ сутокъ, если живъ осужденный оставался, освобождали". Кн. Мишецький всупереч цьому свідчить, що декого „бравъ отъ столба, вѣшаютъ". Ta на ділі мабуть практикувалося і так, і так — в залежности від часу й обставин (характер злочину, особа засудженого й т. n.).

Був ще один спосіб, якщо вірити джерелам, для звільнення засуджених від смерти. Про нього маємо в оповіданні Коржа. Це коли засудженого на страту хотіла взяти за чоловіка якась дівчина — в такому разі його звільняли, й замісць страти був шлюб. Про один такий випадок і згадує Корж. Було це в Самарській паланці. Засудженого вели на страту, а по дорозі дівка, закрита хустиною, заявила бажання одружитися з засудженим. Той ніби сказав дівці відкрити обличчя, побачив, що вона негарна аж бридка, й заявив — „як мати таку дзюбу вести до шлюбу, так ліпше на шибениці дати дубу“, й пішов на страту.33) Ta здається, що такийспосіб помилуванняабо не практикувався зовсім на Запорожжі, абож був обставлений інш. умовами (огляди на родинні обовязки засудженого, як це бачили в справі Баркута, або щось под.).

Друга катеґорія кар, до яких засуджували на Запорожжі, були кари на тілі, якими малося завдати фізичний біль злочинцеві.Такі кари примінялися на Запорожжі дуже широко, але самі вони були одноманітними й далеко не відзначалися тою винахідливістю й аж рафінованістю як в тодішніх державах Західньої Европи або на Московщині 3 кар на тілі загально-признаною й уживаною була власне одна — биття киями. Як ми вже бачили, ця кара могла бути досить легкою, але могла закінчитися й смертю засудженого. Киї самі по собі були знаряддям досить таки небезпечним. Мабуть не дуже далеке від правди таке зауваження про киї: „Атамужетакечортове заведення, що сім раз як ударить києм, то вже хліба не їстимеш ...“34) [24] [25]

Справді, той ногаєць, якого за вчащання до паламарки поставили до стовпа, занедужав після того та і вмер незабаром. Мабуть так кінчалося частіше.

Киями били за найріжноманітніші провини — проти майна, тілесної незайманости, моралі й дезертирства. B актовому матеріялі знаходимо свідоцтва, що киями били за 1) пренебреженіе до старшини, [26]5) 2) за побої з смертельним кінцем винуватого били жорстоко киями й потім пустили на покаяніє (з присуду 1767 p., навед. у Скаль- ковського), 3) за побої в пяному виді козака Рябого били киями й він од того вмер (теж у Скальковського), 4) за гайдамацтво й за конокрадство в Польщі (було це, як свідчить Скальковський, в 1759 p.), 5) за розбій і грабунки купців козака з наказу кошового нещадно били під шибеницею киями (це в 1747 p.), 6) дезертирів — козаків, що самовільно відійшли з війська підчас експедиції на Очаків p. 1770 (в Скальковського!), 7) за підкуп вартового й допомогу вязневі до втечі (1749 p.), 8) козака канівського куреня Ф. Маляра за те, що „опорочив не по пристойности" самарську жительницю Ганну Пере- христку (бо цей „порок", як писали в мотивації цього присуду, не тільки на Перехристку а й „къ обезславленію и всего войска запорожского простирается*,86) 9) маркитанта Григорія Hoca за те, що був пійманий „з блядною" 37) і т. д. — можна навести ще деякі злочини, за які карали киями.

Киями били при ріжних обставинах, в залежности від характеру злочину — на військовому зборищі, на базарі біля стовпа й під шибеницею. Kapa виконувалася завжди публічно. Самі киї, по опису Коржа, були звичайні дубові, подібні до бичів біля ціпів. Ріґельман твердить, що били „немилостиво полѣномъ, или чѣмъ попало" (ст. 83), але це не дуже правдоподібно. Пізніше в Задунайській Січі, де ця кара накладалася й за менш важні провини, вживали для цього ки- зілових прутів.38)

Биття киями практикувалося інколи і в справах цивільних. У тій суперечці, про яку так докладно розповідає Корж, коли два козаки за шкоду не можуть помиритися й по інстанціях доходять аж до кошового й там не погоджуються на мирову, кошовий вживає київ. Киями бють як і різками: кладуть, оголюють, сідаютьнарукийноги, щоб спокійно лежав, і бють (no50—1OO ударів!); кошовий припиняв екзекуцію, допитував, а потім, коли вважав за потрібне, знову били. Але такий спосіб екзекуції близький уже до тортур.

Київ в Запорожжі вживали не тільки в судових справах. Лясота у своєму деннику згадує про киї не як про засіб кари, а в звязку з зібранням козаків на раду — що ніби осаули, скликаючи „въколо весь народъ, иныхъ даже загоняли туда кіями" (ст. 163).

Старий Розсолода свідчить, що „за дівчат до стовпа гіривязували" й кожен прохожий мусів узяти кий і вдарити привязаного тричі, а якщо цього не робив, то його самого били. Тойже Розсолода,крім того, твердить, що на Запорожжі карали різками й били по підошвах та пятах. Але ніяких інших свідоцтв для підтвердження цього Ht маємо.

Kapa киями (дубці, пуги) практикувалася й по Литовському Статуту 1588 p., і то за ріжноманітні провини проти власности. А. Д-ський уважає це за джерело впливу для Запорожжя. Ha Московщині биття киями в XVIl ст. не було, натомісць там широко уживали кнута, батогів і плеті. 3 них до кари киями найближче підходили батоги. Можливо, що кара ,/батожьемъ* була при кінці істнування Січі занесена й на Запорожжя, принаймні Скальковський наводить випадок, що в 1774 p. допитували „батожьемъ" якогось Шевця, хоч це непевно, бо можливо, що в цьому випадку назви батожья вжито для київ.

До кар на тілі належать також і т. зв. кари членовредительні або кари каліцтвом. ЧивживалисявонинаЗапорожжі?А.Д-ський досить переконливо доводить, що загалом не вживалися, а коли й були випадки, то окремі й то не в коші, а в паланках, і десь аж при кінці існування Січі. Справді, на Запорожжі було два головних типи кар: тяжких непоправних злочинців нищили, легчим давали памятного. Але карати каліцтвом для самих козаків було невигідно, бо калік потім треба було всеж утримувати, а Запорожжя потрібувало здорових членів товариства. Отже: або смерть, або биття киями — а намірене каліцтво (сліплення, відсічення руки, ніг, пальців, відрізання язика й т. п.) противилося самому устрою Січи. Ti окремі випадки, що про них згадується в джерелах не збивають такого погляду. Маємо згадку в документі 1767 p., коли Кальміуська паланка присудила покарати „уломленіемъ ноги“ якогось наймита Капустенка, що служив на заводі одного козака, напився пяний і на рибальнях поранив ножем якогось козака. Коли цей присуд і був виконаний, то треба мати на увазі, що він торкався не козака а наймита. Далі прот. Кремянський, був. запорожець, свідчить у своїй записці,39) що „за большіе вины преламыьали руку и ногу"; та ще Розсолода твердить, що за зраду злочинців четвертували (відрубували праву руку й ліву ногу, а потім праву ногу й ліву руку). Але до посвідок Розсолоди треба ставитися з великою резервою, зрештою так саме як і до посвідки прот. Kpe- мянського, надто коротких, неповних і белетристичних. A інших свідоцтв ми не маємо . ..

B Литовському праві кара каліцтвом уживалася дуже широко, теж саме і на Московщині, але Запорожжя цих кар мабуть аж до останніх часів не приймало, бо вони справді суперечили його природі й орґанізації.

Третій спосіб кар на Запорожжі було вязнення або позбавлення волі — найбільш поширена внаші часи кара. Алена Запорожжі в чистому вигляді ця кара майже не практикувалася, а якщо її й уживали, то була вона звязана з моментом приниження або й обезчещення провинильця. Пояснюється це тим, що позбавлення волі вимагало певної організації (вязниць), до того ж — протирічило завжди рухливому військовому життю Запорожжя. Увязнення здебільшого вживали на час слідства, щоб підсудний не втік. Це був засіб пресічення. Вязнили також засуджених злочинців до виконання смертних присудів. Місцем вязнення в Січі служила иушкарня, де в ямі, часом закутих у ланцюгах і забитих у колодки, тримали злочинців. Умови вязнення там були, як уже й згадано, досить жорстокі : вязні терпіли від голоду й холоду, й часто мерли в тій вязниці.

Ta на Запорожжі вживали й справжнього позбавлення волі, як кари. Була це кара звичайно короткотермінова. Відомі два її способи і обидва вони звязані з обезчещеннямзасудженого. Перший — при- к о в у в а н н я д о c т о в б а. Накладалася вона за ріжні провини — злодійство, дезертирство й т. д. „Когда жъ козакъ у козака что укралъ, читаемо у Ріґельмана, въ городѣ или за городомъ, или гдѣ бы не случилось, и въ томъ приличенъ былъ, такого приковывали на базарѣ къ столбу, нарочно для того поставленому, и держивали до тѣхъ поръ, доколѣ возвратилъ или заплатилъ покраденому, и xo- тябъ онъ и тотчасъ того удовольствовалъ, однакожъ трои сутки у столба выстоять долженъ былъ“. Подібно ж свідчить і кн. Мише- цький. Це привязування до стовпа, як кара, було близьке до биття киями й часом переходило в це останнє. „Когда жъ кто сдѣлалъ великое воровство, пише Ріґельман, или неоднократно въ таковомъ при- личался, таковыхъ обнародовавъ, къ столбу жъ на трои сутки поставя, бьютъ всѣ мимо ходящіе, какъ то каждой, а паче пьяные подходя къ нему, ругаютъ всячески, даютъ калачей, а иной и деньги, заставляютъ его пить вина, хоть бы онъ и не хотѣлъ, грозятъ а принуждаютъ говоря: ѣшь, скурвый сыну и пый, злодій! He будешъ пыты, будемъ быты!" Когда жъ тотъ выпьетъ, говорятъ: „Дайже теперъ, пане брате, трохи тебе побьемо!“ и бьютъ. . . Хотябы тотъ и просилъ . . .“ і т. д. A кн. Мишецький з приводу цього твердить, що коли було „великое воровство и много разъ приличалсяи,тотаких„бравъ отъ столба, вѣшаютъ".

Другий спосіб позбавленняволібуло прикуття до гармати. Ця кара направлялася головно проти чести засудженого й часом служила додатком до тілесних кар, а саме — після того, як набють киями, вязали ще на якийсь час до гармати (інколи також до стовпа).[27]) Взагалі ж ця кара вважалася другорядною й призначалася за менші провини. Hnp., в 1763 p. прикували до гармати одного запорозького старшину, який виявив неповагу до російського ґенерала підчас межування запорозьких володінь. Прикутим йсго тримали з тиждень. До гармати на Запорожжі кували також і збанкротованих боржників, що не могли виплатити або знайти ручителів за свої борги. „Когда жъ козакъ деньгами долженъ былъ — читаемо у Ріґельмана — а платить не хотѣлъ, или желалъ бы да нечѣмъ а заимодавецъ болѣе не ждалъ, то таковыхъ винныхъ къ пушкѣ приковывали, которой до тѣхъ поръ содержался, доколѣ выплатитъ, или черезъ ручителя освобождался*. Теж саме говорить і кн. Мишецький. Але це треба розглядати не так як кару, а скорше як засіб примусу, свого роду спосіб правежа.

Bci названі кари (а особливо така, як биття киями під шибеницею) були звязані з о б e з ч e щ e н н я м караного. Але були ще й кари, спрямовані спеціяльно проти чести й прав. Здійснювалися вони в спосіб докору, позбавлення певних виборчих прав караного й т. п. Hnp., для 1764 p. знаємо присуд ради про позбавлення чести одного курінного отамана, — цим приговором постановлялося, щоб цього козака надалі в курінні отамани не вибирати й не ставити. Виговор, докори й под. робилися звичайно публично при зборах козацтва. B документах згадується присуд для одного старшини, що він має „при собраніи всего коша жестоко быть избраненъ“, а в другому випадку козаків за згон товару від татар присудили „словесному терзанію въ церкви*. За службові зловживання запорозьких достойників чавто обмежували в правах, а саме — усували від урядів і забороняли вибір їх надалі. Це також була кара скерована й проти чести тих осіб.

3 дальших способів кар на Запорожжі треба згадати ще кари на майні й кари церковні. Останні мали форму або публичного каяття, або ж заслання на каяття до манастиря; бували й такі випадки, що обидві ці кари зєднувалися в одну. Церковні кари накладалися здебільшого як додаток до інших кар. Пригадаємо, що Баркута в 1767 p. після жорстокого покарання киями пустили на по- каяніє.

Кари на майні не так часто прикладалися в коші як у паланках; розвинулися вони особливо при кінці існування Січі, коли розвинулося й набуло складніших форм і саме господарське життя на Запорожжі. Навряд чи можна вважати за кару на майні те, що довбиш брав у злодія одяг, як це робить А. Д-ський. Але маємо й інші ма- теріяли для цього питання. B присуді ради 1764 p. є натяк, що в осіб, посягнувших на військову казну, віднято худобу. У згадуваній уже двічі справі Баркута маємо відомості, що з коша посилали осаула в Лебедівку до Баркута, щоб той забрав худобу підсудного; при чому цю худобу поділили на три частини — одну на кіш, другу на військового старшину Порохню, як найвищого місцевого начальника, а третю частину й усе рухоме майно — головній старшині Січи, яка й віддала це жінці Баркута на прогодування дітей. Кн. Мишецький та Ріґельман свідчать, що коли злочинців забивали киями, то їхнє майно відбірали на Військо.

У тих же авторів (кн. Мишецького й Ріґельмана) маємо цікаве свідоцтво про покарання на майні торговців у Січі за здороження цін (свого роду „спекуляцію*). Ріґельман говорить про це такими словами: „Если жъ шинкари, крамари, мясники или калашники, что свыше установленой отъ войска цѣны продажу чинили, и оное войсковою старшиною и отаманами по слѣдствію сыскано было, то давали за то козакамъ дозволеніе виноватого грабить, что тотчасъ толпою и дѣлали, и все что у продавца того было, не только товаръ но и платье, посуду и деньги, все себѣ брали, а бочки съ пойломъ разбивали, пили и выпускали даже и по улицамъ поливали и все разоряли у того до основанія*[28] [29]. Про теж самесвідчитьікн.Мишецький, додаючи ще трохи детайлів: „И козаки собравшись гуртомъ человѣкъ со сто и болѣе, и будутъ грабить и что найдутъ, то все себѣ берутъ, а вино пьютъ и по улицѣ льютъ, и у куфы съ виномъ обручи рубятъ и дны выбиваютъ, и хотя деньги или платье найдутъ, то все себѣ берутъ; такожъ и у крамаровъ и мясниковъ все, что есть, тѣми же мѣрами забираютъ4*. Але й тут треба підкреслити, що це відносилося до сторонніх осіб, а не січовиків.41)

* *

*

Торкаючись чужих впливів у запорозьких карах, маємо згадати й про те, що під кінець існування Січи в запорозьке судівництво намагаються в т p у ч а т и c я м о c к а л і — вони домагаються покарання злочинців, або й видачі їх для покарання в своїх судах, приміняють до запорожців свої карні засоби тощо. Ми вже згадували про розпорядження російського уряду (указ Правит. Сенату з 24. березня 1749 p.) в справі заборони запорожцям карати злочинців смертю. B цьому розпорядженні наказувалося пійманих злочинців присилати до Києва, тамошньому ґен.-ґубернаторові, де їх мали тримати під кріпким караулом, а справи про їх злочини мусіли подавати на рішення Правит. Сенату й чекати звідти указу, а до указу ніяких „казней не чинить**42).

Досить показним у цьому відношенні можна вважати й діло з 1750 p., а саме про вбивство запорозькими козаками московського драгуна Гаврила Давидова. Це діло маємо опублікованим у матерія- лах для історії Запорожжя А. Андрієвського4*).

31 грудня 1750 p. Колєґія Закорд. Справ прислала на імя тодішнього гетьмана Розумовського царську грамоту, з якої видно, що Колєґії доносив київський ґенерал-ґубернатор Леонтієв, а Леонтієву майор Головин із Січи, про вбивство запорозьким козаком драгуна. B цій справі Леонтієв домагався безпосередньо від кошового негайного розслідування й покарання винних; того ж самого домагалася й Колєґія Закордон. Справ, але через гетьмана. Гетьман Розумов- ський звернувся через Ґен. Військову Канцелярію до кошового отамана а кошовий отаман на це дав відповідь, у якій спростував відомості рапорту Леонтіева. Леонтієв представляв справу так, що 20 жовтня 1750 p. козаки Минського куреня в кількости більшій 50 чоловік прийшли умисно на караул і били там стоящих московських вартових смертним боєм, так що одного вбили зовсім, а трьох тяжко поранили. Кошовий же ствердив, що було всьго два запорозьких козака (а не 50!) і що сталося це не „на караулѣ", а на базарі,дедрагуни, напившись пяні, на цих козаків напали і в сварці того драгуна забито. До цього кошовий повідомляв, що винуваті козаки (якийсь Лелієць і Таранець) „взяты были подъ караулъ и настояще въ своихъ куреняхъ содержались", але що Лелієць вночі втік, а Таранцеві „за силу полученного мною зъ старшиною и товариствомъ" від Леонтієва в цій справі „ордера" „по нашому войсковому обыкновенію безъ всякія пощади жестокое кієвое наказаніе при собраніи обыкновенной войсковой сходки, въ страхъ другимъ, дабы такъ легкомысленно чинить было неповадно, учиненоц, і про це ж рапортовано Леонтієву. Що ж до Лелійця, то його шукали й не могли знайти; його ж майно в курені було продане й від продажу виручили три рублі; ці гроші з коша переслані „майору Головину при извѣстіи для отдачи за убитого драгуна Гавріила Давыдова священнику на помяновеніе ото- слани, которіе и приняти".

B документальних матеріялах є ще й інші свідоцтва того, як запорозька юстиція відбувалася при участи московських чинників. I то не тільки справи карного порядку, а також і акти цивільних позвів, як нпр., „Искъ" кременчуцького козака до запорозького полковника, вирішений p. 1749 при участи київського ґен.-ґубернатора.

Ha основі донесень російських офіцерів з гарнізонів на Запорожжі А. Д-ський робить висновок, що в останній час запорозьке судівництво перебувало „до нѣкоторой степени подъ контролемъ русского правительства". Ta здається, що тут маемо справу не з контролем чи впливами, а з звичайними втручаннями, які давали для московської сторони добрі наслідки головно завдяки політиці останнього кошового, що старався виявити, де тільки було можна, свою лояльність до московського уряду.

Запорозьким судам при вирішенні деяких справ доводилося з другого боку кореспондувати й з гетьманським урядом. Для прикладу наведу одну таку справу, почату p. 1745 й закінчену десь аж у 1764 p. Це справа така. Бувший військовий писар Кальміу- ської паланки, а пізніше поміщик, Олексій Петруша, ще як писар, караючи за щось козака Степана Чорного, забрав у нього худобу й інше його майно. Чорний прибув у паланку з скаргою, але Пет- руші там не застав (той саме відбув до коша на раду) — а тому пішов до нього до дому й самочинно забрав у нього худобу, 1 карб. 50 коп. грішми, бурку й деякі інші речі. Через кілька літ Петруша залишив службу й поселився на Гетьманщині,збіднів інадумав через гетьманський уряд домагатися відшкодовання в Чорного на суму 146 руб. 80 коп. Чорний тим часом розжився, одружився й жив уже як посполитий в c. Чернечому, Самарської паланки. Доставши через гетьманський уряд претензію Петруші до Чорного, кіш покликав Чорного і, розібравши справу, не иризнав Чорного винним, хоч кошовий Гр. Федорів усеж „приказалъ" Чорномузогляду на збідніння Петру- ші дати йому добровільно 40 рубл., що Чорний і виконав. Петруша розпискою зобовязався більше в цій справі Чорного не турбувати, але цього не додержав і за якийсь час знову через Військову Канцелярію домагався від Чорного відшкодування й покарання його самого. Кіш знову розібрав справу, яка тяглася кільки літ і p. 1764 таки остаточно рішив її на користь Чорного, з тим, щоб Петруша не смів цієї справи вже ніколи більше розпочинати.

Щодо московських втручань у запорозькі справи, то треба згадати й про засилання запорожців на Сибір — „Сиберію", як маємо в Коржа. Була це незапорозька кара — призначалася вона для тих, що попадали в руки московського уряду й яких судили по московських законах. Таких випадків було більше, особливо за останнього кошового. Відомі випадки (їх наводить Скальковський в I т. Історії Нов. Січи), що навіть сам кошовий відсилав увязнених козаків у тюрму Новосіченського ретрашементу, звідки їх по суду мали заслати на Сибір. Такий випадок трапився нпр., p. 1769 під час т. зв. бунту в Корсунському курені. A коли козаки почали домагатися звільнення засуджених товаришів, то кошовий звернувся до московських коман- дантів з проханням піддержати своєю владою виконання військового приговору. 1 гр. Панін дійсно піддержав — засуджених козаків під кріпким караулом одправлено в Білевську кріпость, а потім і на Сибір.

Досить показним у цьому відношенні може вважатися діло „о дерзости противу пограничного начальника", що сталося в 1763 p. згіриводу межування запорозьких володінь. Тоді саме новосербський корпус перетворювався в Новоросійську губ., до якої прирізали й частину запорозьких земель. Для визначення межі витребували з Січі й трьох запорозьких старшин. Один з них, Андрій Семенів, при цьому межуванні протестував („замѣтивъ многія злоупотребленія, противныя смыслу высочайшихъ повелѣній" як читаємоуСкальковського[30]) і ніби сказав: „хіба тут таке місце, що всіх насильно граблять?" Ґенерал-поручник Мельгунов почувся цим ображеним, поскаржився кошовому і кіш, щоб довести свою непричетність „къ такимъ дерзостямъ", відкликав старшину й присудив його „.. . при собраніи всего коша жестоко быть избранену и по обычаю держиму на базарѣ публично на пушкѣ цѣлую недѣлю“

Останній кошовий своєю лояльністю супроти Москви сподівався врятувати запорозькі вольності, особливо під час гайдамацького руху. У Скальковського маємо постанову з 1764 p. ухвалену екстраординарною радою 23.XII в звязку з гайдамацьким рухом, а саме — щоб „ни на какія поруки воровъ и ихъ согласниковъ не давати а кто придетъ за такимъ ручитись, то и того оковати и зъ воромъ равно держати".[31]) Таку постанову в звязку з гайдамаками ухвалили, щоб не було приводу нарікати на запорозьку причетність до гайдамаччини.

Москалі засуджували запорожців не тільки на заслання на Сибір, а також і до інших своїх кар, як клеймування, виривання ніздрів, каторга й т. д.

* *

*

Оглядаючи в цілому систему запорозьких кар, бачимо, що вони були досить суворі, особливо звернені на життя й тіло злочинця; зате інші, скеровані на волю, честь і майно підсудних, не здобулися на більший розвиток.

Цікавим представляється питання про природу цих кар в порів- нанні з тогочасними карами в інших державах. Ha основі таких по- рівнань, звичайно, принято судити й про саме суспільство. B цій оцінці між дослідниками не має повної згоди. А. Д-ський вважає, що запорозькі кари, при всій їхній строгости й грубости в них, не мають тої рафінованої винахідливости для продовження муки засудженого, яка практикувалася в тих часах у Західній Европі. Для підтвердження свого погляду автор посилається на порівняння з Constitutio crimi- nalis Carolina (1532) та з Сосіех’ом juris bavorici criminalis (1751 р.) — які були складені, за його висловом, у дусі Дракона. Новіший дос- слідник запорозького устрою — проф. Слабченко — не погоджується з таким поглядом А. Д-ського; він уважає, що не можна порівнювати Carolin’y з військовим правом, але сам він цим питанням докладніше не займався й свого непогодження з А. Д-ським глибше не обґрунтував; правда, він твердить, що страта в Січі дістала широке признання, особливо кваліфіковані її види, як паля, закопування живими в землю, повішення за ребро й т. інш. (ст. 284), але цього твердження не обґрунтовує.

Ta здається, що в погляді А. Д-ського є багато вірного. Переглядаючи запорозькі кари, мусимо признати, що своєю жорстокістю вони далеко недорівнювалися карам в Західній Европі та на Московщині. Пригадаймо, щотам утих часах широко практикувалися такі способи смертної кари, як четвертування, заливання в горло розтопленого металу, закопування по плечі в землю, спалення живим, закопування живого в землю, здирання шкіри, витягування кишок, колесування й т. д.; крім того, ріжні способи каліцтва. Bce це вважалося звичайним для тих часів і не викликало протестів. Таким був тодішній дух часу!

Ha Запорожжі також практикувалися деякі кваліфіковані способи смертної кари (Пригадати хоч би сажання на палю!). Але всеж найчастіше вживали там звичайного вішання (В останньому столітті існування Січи власне про нього тільки й відомо). Загалом же, c п о c о б и c м e p т н о ї к a p и н e б у л и н а 3 а п о p о ж ж і т а к і p а ф і н о в а н і я к н а 3 a x о д і а б о в M о с к о в щ и н і. 3 часом же в цьому відношенні на Запорожжі зайшли значні зміни. Більш жорстокі кари смерти заникають і заміняються простим умертвленням. Зате в карах на тілі система чим далі все більше ускладняється — появляються навіть ніби кари каліцтвом (хоч про це ми й не маємо певних свідоцтв).

| >>
Источник: Симон Наріжний. Судівництво й кари на Запорожжі. Друковано в Збірнику Українського Наукового Інституту в Америці, т. I. Пpага, 1939. 1939

Еще по теме Судівництво й кари на Запорожжі:

  1. Розділ 4. Політико- адміністративний устрій Запорозької Січ
  2. Симон Наріжний. Судівництво й кари на Запорожжі. Друковано в Збірнику Українського Наукового Інституту в Америці, т. I. Пpага, 1939, 1939
  3. Судівництво й кари на Запорожжі
  4. ОКРЕМІ СУДІВНИЦТВА
  5. ЛІТЕРАТУРА
  6. 1.3. Розшукова діяльність на території України в XIV- XVIII ст.
  7. Правовий генезис господарської діяльності військових формувань на теренах України
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Арбитражный процесс - Банковское право - Вещное право - Государство и право - Гражданский процесс - Гражданское право - Дипломатическое право - Договорное право - Жилищное право - Зарубежное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Медицинское право - Международное право. Европейское право - Морское право - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Политология - Права человека - Право зарубежных стран - Право собственности - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предотвращение COVID-19 - Семейное право - Судебная психиатрия - Судопроизводство - Таможенное право - Теория и история права и государства - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Ювенальное право - Юридическая техника - Юридические лица -