Розділ 2 - Кари лікувальиі

а) Відлучення (Екскомуніка)

B українському карному законодавстві з-поміж усіх кар найчастіше зустрічаємо відлучення (екскомуніку), чи як її також називали: виключення, викляття, анатема.

Яке було панівне поняття екскомуніки в українській католицькій Церкві в другій половині XIX століття, очевидно під впливом західного права, подає Інструкція Австрійського Єпископату, яку прийняв і застосував також український католицький Єпископат в Галичині на Львівському синоді 1891 p. Ось постанова Львівського обласного синоду:

(48) Інструкція А.І.Ц.С., тит. У, § 7-8.

(49) BiLANYCH J., o.c., p. 31; KoROLEVSKi C., o.c., p. 9-14; Глинкд JI., Кодифікація східнього церковного права. Богословія Львів 1938, том XVI, кан. 1-4, ст. 76-77.

« Відлучення (екскомуніка), це кара, якою чоловікові хрещеному і винуватому та непоправному, відбирається зовсім або вчасти злуку з Церквою.

Відлучення менше виключає тільки від прийняття святих тайн і пасивного вибору на достоїнства й церковні приходства.

Приставання й товариство, не тільки в справах церковних, але також і громадських, забороняється з тими, які через вирок судді стали відлучені, і як такі проголошені. Тому з єретиками, які лише самим правом стали віддучені, приставання в справах громадських не є заборонене, якщо того вимагає значна власна або когось іншого, духовна або тілесна користь, супружжя або підвладність, або вимагає потреба відлученого або когось іншого або хто не знає, що був виданий вирок судді про відлучення, згідно зі сказаним: utile, lex, humile, res ignorata, necesse.

Хто б без достатньої причини свідомо приставав з відлученим, від якого треба ухилятись, той попадає у відлучення менше » (50).

Екскомуніка-виключення чи викляття — це найдавніша церковна кара. Вже в Старому Завіті вона була знана (51), звідки, через Icyca Христа (52) і Апостолів (53) перейшла до відома перших християн, і в перших трьох віках християнства була одинокою церковною карою (54). Тому й Святі Отці Церкви, як Василій Великий (55), Григорій Нісій- ський (56), Іван Золотоустий (57), Кипріян (58), Августин (59), Єро-

(50) Інструкція А.І.Ц.С., тит. У, § 13.

(51) Чс. 12, 3; 21, 3; Icyc Навин 1, 17; Див.: Суворов H., O церковних наказа- ніях. C. ІІетербурґ 1876, ст. 48-51.

(52) Мт. 18, 17; Ів. 16, 2; 12, 42.

(53) 1 Kop. 5, 5; 1 Тим. 1, 20; 2 Сол. 3, 6.14.

(54) RoBERTI F., De delictis et poenis.

D.I.31.8.

(55) Василій B., кан. 88, 93; Канони An., кан. 5, 22, 72.

(56) Григорій Hic., кан. 2, 5, 7.

(57) Ів. Золотоуст., JIucm до Корнилія, гл. 55.

(58) Кипріян, Аполог., гл. 39; Лист 62.

(59) Августин, Про напоумлення і ласку, гл. 15.

нім (60), Амвросій (61), Тертуліян (62) та інші про неї говорять як про найтяжчу кару. Також собори, загальні й помісні цю кару накладають або визначують її змисл та спосіб застосування (63).

Викляття-екскомуніка, це духовна кара, якою вірний, клирик чи монах, стає виключений від спільноти вірних взагалі, або тільки від принимання Євхаристії (64).

Екскомуніка, як кара духовна, накладалась також для відплати і покарання провини, а не тільки як лікувальний засіб, яким e цензура (65).

Виключеним міг бути кожний вірний, клирик чи монах, отже, екскомуніка була карою загальною, а не тільки для якоїсь одної кляси людей у Церкві, як напр. суспенза була тільки для клириків (66).

Коли екскомуніка виключала тільки від причастя та від інших святих тайн, то так виключений ще залишався в церковній спільноті, хоч з обмеженими правами (67). Тільки більша екскомуніка виключала від церковної спільноти, роблячи екскомунікованого чужим для церковного тіла (68). Отож виключення могло бути цілковите або частинне. Перше виключало від церковної спільноти взагалі, друге тільки від св. причастя або інших св. тайн, або на якийсь час (69).

Виключення було визначене або невизначене, в залежності від того, чи в церковних постановах говорилось про цілковите або частинне виключення. Отак коли було сказано: «Мае бути виклятий» — то це було

(60) бронім, До Епіфанія epem., гл. 42.

(61) Амвросій, Про покути, гл. 13.

(62) ТЕРтуліян, Гом. IV на JIucm до Євр.

(63) Новокесар. синод, кан. 2; Антіох. синод, кап. 1, 2, 11; ІІікейськ. синод, кан. 5; Ляодик. синод, кан. 9, 29, 34; Констянт. синод I, кан. 6; Єфес. синод, кан. 1; Халкед. синод, кан. 2, 4, 16; Трулл. синод, кан. 18, 51, 63; Констянт. синод IV, кан. 3.

(64) Нікейськ. синод, кан. 1; Констянт. синод IV, кан. 10, 17; Картаг.синод, кан. 32; Ґанґр. синод, кан. 89; Василій B., кан. 88; Пор.: Суворов H., ц.тв., ст. 162.

(65) Постанови Апостолів, кан. 24; Трулл. синод, кан. 27, 58, 64.

(66) Новокесар. синод, кан. 1; Нікейськ. синод I, кан. 5.

(67) Антіох. синод, кан. 11.

(68) Постанови Апостолів, кан. 5, 10, 12, 28, 29; Трулл. синод, кан. 4, 5, 11, 61; Василій B., кан. 93.

(69) Ляодик. синод, кан. 9; Пор.: Суворов H., ц.тв., ст. 50-54. Ha визначений час: Ляодик синод, кан. 9; Констянт синод IV, кан. 20, 23; доки не послухає: Картаг. синод, кан. 87; на тиждень: Трулл. синод, кан. 27, 58; на один рік: Трулл. синод, кан. 63; на два роки: Констянт синод IV, кан. 14; на три роки: Постанови An., кан. 24; до кінця життя: св. Василій B., кан. 5. Перед покаянням і наверненням ніхто не смів приймати виключеного: Нікейськ. синод I, кан. 5; і то навіть до приватного дому: Постанови Апостолів, кан. 10; а тим більше до дієцезії: Постанови Апостолів, кан. 12, 13; Антіох. синод, кан. 2; Картаг. синод, кан. 9, 29, 76, 105.

невнзначене, бо не було сказано на який час; якщо ж було сказано: « Виключити з Церкви » — то це була визначена екскомуніка, цілковита (70).

Щодо розрішення виключення було задержане і незадержане. Колись кожне виключення було задержане, бо тільки той, хто виключив, або його наслідник чи настоятель міг розрішити (71).

Виключення могло бути виданого вироку (latae sententiae), що, як ми вже бачили вище, загал авторів каноністів заперечує, і виключення вироку, що має бути виданий (ferendae sententiae) (72).

Виключення було звичайне — цілковите чи частинне, або урочисте, яке називається анатема (73). Анатемою карали єретиків (74), як напр. иелагіян (75), тих християн, які практикували юдейство (76); хто спілкував з єретиками (77), доконував симонію (78), продавав церковні речі (79), викрадав жінок (80).

У відношенні до виклятих, виключення поділяються на:

1) Визначений час, напр. на тиждень, місяць, рік, і тоді таке виключення вже не є цензурою, лише каральною чи відплатною карою (81).

2) Невизиачений час, тобто доки винуватий не поправиться (82), і тоді таке виключення є цензурою, тобто лікувальною карою (83).

3) Виклятих поіменно, або безіменно (84).

4) Виклятих, яких треба уникати (vitandi) (85) і виклатих терпимих

(70) Постанови Лпостолів, кан. 29.

(71) Постанови Апостолів, кан. 1;

(72) SERiSKi P., o.c., p. 87.

(73) Ляодик. синод, кан. 9, 29, 34, 36; Констянт синод I, кан. 1; Василій B., кан. 89; Трулл. синод, кан. 63, 92; Нікейськ. синод II, кан. 1; Халкед. синод, кан. 2; Картаг. синод, кан. 2.

(74) Ляодик. синод, кан. 7; Ґанґр. синод, кан. 1; Картаг. синод, кан. 109-116.

(75) Трулл. синод, кан. 1, 63, 81; Нікейськ синод, кан. 1.

(76) Ляодик. синод, кан. 28.

(77) Ляодик. синод, кан. 34, 35.

(78) Халкед. синод, кан. 2, 7, 15.

(79) Констянт. синод, кан. 15.

(80) Констянт. синод, кан. 27.

(81) Новокесар. синод, кан. 2.

(82) Констянт. синод IV, кан. 7: «Ikonoclastas anathemizatos ab hac sancta et universali synodo definimus ас promulgamus, usquequo a propria seductione ас malitia convertantur ».

(83) SERiSKi P., o.c., p. 89.

(84) ViRGiLius Papa Iustiniano imper.: 17.IX.540. MPL. 69, 21.

(85) Постанови An., кан. 10; Картаг. синод, кан. 9; Антіох. синод, кан. 2.

(tolerandi), тобто такі, з якими можна приставати заради терпимости Церкви до них (86).

5) Терпимі, одні e таємні, інші загально відомі (notorii), а ці останні, одні e відомі вчинком, інші правом після суду (notorietate facti, iu- ris) (87).

Наслідки виключення:

1) Якщо виключення було частинне, тоді екскомунікований не смів приступати до св. причастя та інших святих тайн (88). Коли ж виключення було цілковите, тоді екскомунікований не смів взагалі брати участи в церковних богослуженнях (89).

2) Виключений не смів брати участи в публічних церковних моліннях, як також у моліннях спільних по домах (90).

3) Якщо виключений був оголошений таким, що його треба уникати, тоді навіть приставання з ним у громадських справах було заборонене, хіба тільки найближча родина (91).

4) Виключений не смів приймати свячень, а коли б прийняв, тоді його виключення від церковної спільноти продовжалося та збіль- шалося (93).

5) Клирик виклятий не смів виконувати чину, ні уділяти святих тайн, і жодний Єпископ не смів його прийняти, доки винуватець не був розрішений (94), а коли б умер нерозрішений, то якщо був Єпископом, має бути викреслений з диптихів (95).

6) Виключений не смів бути свідком на суді (96).

7) За виключеного було заборонено публічно молитись у церкві, як також було заборонено хоронити з церковними обрядами (97).

(86) SERisKi P., o.c., p. 89.

(87) Ibidem.

(88) Ляодик. синод, кан. 9; Картаг. синод, кан. 19.

(89) Суворов H., ц.іпв., ст. 50.

(90) Постанови An., кан. 10; Антіох. синод, кан. 2; Картаг. синод, кан. 9.

(91) Х.5.39.30.

(92) Суворов H., ц.тв., ст. 51.

(93) Постанови An., кан. 13; X.5.39.32 бфес. синод, кан. 1; Картаг. синод, кан. 87, 122, 133; Констянт синод IV, кан. 10.

(94) Постанови An., кан. 10; Антіох. синод, кан. 2; Картаг. синод, кан. 9; Констяпт. синод I, кан. 6.

(95) Картаг. синод, кан. 81.

(96) Постанови An., кан. 75; Констянт синод I, кан. 6.

(97) Суворов H., ц.тв., ст. 275-277.

Отож українська Церква, застосовуючи виключення (екскомуніку), застосовувала його так, як його прийняла з Візантії разом з християнством, церковним законодавством та всім тим, що відноситься до церковного життя. Свого відокремного поняття про викляття українське законодавство не витворило, бо й не було потрібно. Однак після Берестейської Унії з Римом українська Церква щораз то більше піддавалася впливам західньо-католицької науки та церковного законодавства. Ці впливи особливо помітні на постановах Замойського синоду, який перепровадив доосновну реформу в українській католицькій Церкві, взоруючись на постановах Тридентійського Собору. Але не тільки від Тридентійського собору українська Церква запозичила церковно правні норми для свого власного життя, бо й пізніше українська Церква користувалась здобутками західньо-католицької церковної науки й правопорядку, а вже може найбільше Кодексом Канонічного Права, хоч ніколи не було урядового акту, яким українська Церква приймає цей Кодекс, як напр. це зробила маронітська Церква на своєму синоді в 1736 і в 1818 pp., або вірменська Церква в 1911 p. (98). He маючи іншого пристосованого до вимог життя карного права, як тільки латинський, хоч чужий, українська Церква ним послуговувалася без ніяких накидувань із-зовні, і тому свобідно та відповідно до потреб і вимог обставин (99).

B українському законодавстві, як це можна було бачити в попереднії! частині нашої праці, коли накладається кару виключення, тоді вжи-

(98) HERMAN A., Conspectus Iuris Canonici Orientalis, p. 61-62; REZAC I., Insti- tutiones Iuris Canonici Orientalis. Romae 1954, p. 71-74; Disciplina Antiochena. Maroniti. Cf. Codificazione Orientale Canonica. Fonti, vol. VIII, p. 89-91.

(99) Для насвітлення, як в українській католицькій Церкві застосовувано Кодекс Канонічного ІІрава латинської Церкви, може послужити слідуючий приклад, який очевидно не був одиноким: Урядовий Вісник Ап. Візитатора Українців у Західній Европі, за січень 1949 p., в ч. 1, ст. 55, таке помістив: « AHATEMA. 4.: 2907/B/ Ц.С./48: Подається до відома Всеч. Духовенства жалюгідний факт, що бувший священик Матірньої Єпархії Станиславівської і душпастир у Ляндсгуті (Баварія), Микола Угорчак, уродж. в Тисьмениці 1901 p., а рукоположений 1928 p., відступив від Святої Католицької Церкви і через це стягнув на себе кару екскомуніки по думці Кодексу Канонічного Права, канон 2314, § 1, точка 1 враз із неславою та іншими в тому каноні §§ 1 та 2 передбаченими карами. Обов’язком священиків і вірних є перепинити з відступником будь-які зв’язки ».

B цій справі проголосив наш Церковний Суд декляративний присуд дня 7. жовтня 1948 p.

3 Ординаріяту Ап. Візитатора Укр. у Західній Европі.

Рим, 1. січня 1949 p.

о. МихАйло ЛьвЕНЕЦь (канцлер)

t ІВАН Єп. Ап. ВіЗИТАТОР ваеться різних висказів, як: « Хай буде виключений », « Хай буде відлучений », « Хай буде екскомунікований », « Хай буде анатема » і т.п.

Ці вискази вживається вже то для визначення більшої, цілковитої екскомуніки, вже то для визначення меншої, частинної екскомуніки. Отак деколи йдеться про цілковите виключення, як про відплатну і каральну кару, тобто про заборону причащатися чи приймати інші св. тайни за кару за злочин і для відпокутування якоїсь провини. B такому змислі Замойський синод, за побиття клирика, погрожує викляттям і священик побивач не сміє відправляти Служби Божої поки не одержить розрішення (100); хто б одружився після свячень, той « має бути усунений від спільноти і від престолу» (101); хто б спродав церковні добра, підпадає клятві самим вчинком, задержаній Папі Римському (102); подібна кара спадає також на святокупників-симонію (103).

Іншим разом мабудь ідеться про частинне виключення, бо провина, за яку спадає кара, не є аж така велика, щоб заслугувала на цілковите виключення від Церкви. Отак священик, що вінчає без оповідей, попадає викляттю задержаному Римському Архиєреєві (104); опущення великодної сповіди карається викляттям (105); коли миряни перешкоджують виконуванню судовласти, підпадають викляттю (106); порушники монашої клявзури попадають в екскомуніку (107); надужиття візитаторів парафій карається екскомунікою (108). Але коли йдеться про більші провини, тоді напевно означає цілковите виключення від Церкви (109).

Щодо накладання кари виключення, « Інструкція » подає слідуючі практичні вказівки: Треба відрізняти мирян від духовних осіб. Для мирян, з огляду на те, що більше відлучення становить найтяжчу кару, треба її накладати тільки за найтяжчі провини і коли злучені з вели-

(100) Здмойський синод 1720 p., тит. X, ст. 106.

(101) Там же, тит. III, ст. 91.

(102) Там же, тит. XIII, ст. 113.

(103) Там же, тит. XIV, ст. 115.

(104) Там же, тит. III, ст. 90.

(105) Там же, тит. III, X, ст. 105; Львівський синод 1891 p., тит. II, гл. 3, ч. 7-8, ст. 96; ПЕРЕМИСький синод 1740 p., гл. IV.

(106) Здмойський сино 1720 p., тит. VI, ст. 95.

(107) Там же, тит. XII, ч. 1, ст. 111.

(103) Там же, тит. VII, ст. 98.

(109) Там же, тит. I, ст. 56 проти пилипівців: « Ix не тільки хай виключать від спільноти інших вірних, але також іншими карами... здержують і відстрашують »; і взагальному проти єретиків і схизматиків цей синод кидає екскомуніку, і тому «ніхто з тих іновірців не може бути допущений до священодійств, доки не відречеться схизми і не зложить визнання віри ».

кою непоправністю і коли вже всі інші засоби показалися безуспішні, або коли не застосування тяжчих кар, викликало б більше згіршення або й ногорду церковної карности. Для духовних осіб екскомуніку треба застосовувати тоді, коли наложення меншої кари, як напр. грошевий штраф, ув’язнення, відправа реколекцій, суспенза або інша того роду, була безуспішна, або, якщо б закон за спеціяльну якусь провину приписував більше відлучення. Однак вирок про виключення мае попередити нотрійне упімнення, а в більших випадках бодай одне упімнення (110).

б) Заборона (Інтердикт)

Інтердикт, подібно як екскомуніка, добре знаний в українському карному законодавстві, хоч багато менше був накладуваний, як інші цензури. Тому й не знаходимо в українському законодавстві окреслення, поділу та наслідків інтердикту, бо карні постанови обмежувались до самого вжиття слова: « попадає в інтердикт », чи в перекладі: заборону, припускаючи як добре знане його поняття чи то з візантійського права, чи то із західньо-латинського права. Отож, навівши коротко те, що про інтердикт подае « Інструкція », пригадаємо дещо із східнього законодавства про цю кару, бо східнє в цій справі не відрізнялось від західнього права.

За « Інструкцією » (111), інтердикт (заборона), це заперечення чи нак заборона деяких священних речей, або деяким членам Церкви, або на якомусь місці чи просторі-території Церкви. Звідти походить поділ інтердикту на: особистий, якщо відноситься до заборони виконування священних чинів деяким особам; місцевий, якщо заборонялося ті чини виконувати на якомусь місці, без огляду на особу. Один і другий рід інтердикту міг бути або загальний, якщо заборонялось усім особам, напр. усім священикам якоїсь дієцезії, або заборонялось відправу по всіх церквах якогось міста; або був лише частинний, якщо заборонялось одній особі чи в одній церкві відправляти богослуження. Отож, загальний особистий інтердикт відноситься до особи моральної або товариства; проте загальний місцевий інтердикт відноситься до загального місця, напр. цілої держави, міста, де є більше церков, або провінції, де є більше міст. Частинний інтердикт відноситься до одної тільки особи, або одної тільки церкви в місті (112).

(110) Інструкція Л.І.Ц.С., тит. V, § 14.

(111) Інструкція А.І.Ц.С., тит. У, § 15.

(112) Суворов H., O церковних наказаніях. C. Петербурґ 1876, ст. 84-86; VI.2.7.8 Х.5.40.18; VI.5.11.17.

Інтердикт місцевий забороняє справування св. тайн, за вийнятком хрещення, миропомазання, покаяння і напуття для вмираючих, які можуть бути подані особам, що не дали причини до інтердикту. Однак стає заборонене публічне відправлювання богослужб, за вийнятком головніших празннків, або хто має особливіший привілей. Також забороняється церковний похорон (113).

B Східній Церкві, за твердженням деяких авторів, інтердикт появляється досить пізно, бо щойно в четвертому СТОЛІТТЮ (114); інші знову твердять, що аж у восьмому чи навіть десятому століттю, і дуже рідко був уживаний (115). 3 небагатьох випадків знаних в східньому законодавстві, інтердикт можна окреслити: духовна лікувальна кара, якою вірному, позістаючи в злуці з Церквою, забороняється входити до церкви, або забороняється відправляти богослуження в церкві або на якомусь місці (116). 3 того виходить, що інтердикт може бути особистий і місцевий, частинний і загальний, у залежності чи охоплював якусь церковну цілість місця або осіб, чи лише якусь її частину (117).

Наслідки інтердикту такі: 1) Заборона входити до церкви; 2) Заборона брати участь у богослуженнях; 3) Заборона приймати св. причастя; 4) Заборона відправляти богослуження публічно чи приватно (118).

Інтердикт у східньому праві був цензурою, тобто лікувальною карою, але також уживався як карально-відплатна за провини (119).

B українському законодавстві інтердикт, хоч не рідко був уживаний, проте він мало задокументований. Неначе загальну норму як і коли накладати інтердикт подає ІІеремиський єпархіяльний синод у 1740 p.: « Задля приватної і легкої причини (крім нанесеного св. місцю насилля, в якому випадку заказується церкву самочинно — interdicitur ecclesia ipso facto), не можуть (Декани) замикати церков, здержуючи богослуження, бо через те наносять велику шкоду в спасенних засобах душам, що їх тіла спочивають на цьому місці, але якщо церква терпітиме якусь кривду, мають перше донести до Ординарія» (120).

Приклад місцевого інтердикту подає Замойський синод, який по-

(113) Інструкція Л.І.Ц.С., тит. V, § 15.

(114) Постанови Апостолів, кан. 36; Влсилій B., Лист 270; Картаг. co6., кан. 94. Cf. DEVOTi I., Instiiutionum Can. Libri IV. Bassani, p. 159.

(115) Нікейськ. co6., кан. 4; Констянт. соб., кан. 7; SERiSKi P., o.c., p. 106.

(116) SERISKI P., o.c., p. 107.

(117) Суворов H., ц.тв., ст. 85.

(118) Констянт. соб. IV, кан. 7; Нікейськ. соб. II, кан. 5.

(119) SERiSKi P., o.c., p. 105-108.

(120) ПЕРЕмиський синод 1740 p., гл. IV; див.: Ллкотл Гр., ц.тв., ст. 42.

грожуе інтердиктом монастирям, які не побирали б св. мира від Орди- нарія: « Bci монастирі, в котрих виконується душпастирство, мають нобирати св. миро від місцевого Ординарія, в противнім випадку їхні церкви підпадають забороні-інтердиктові»(121).

Той же синод також погрожує особистим інтердиктом для Єпископів, які надуживали б своєї власти поза своєю територією: « Ti, кому дозволено вживати архиєрейських відзнак, хай не важаться їх вживати без дозволу місцевого Ординарія поза своєю церквою, бо в противнім випадку мають бути заборонені-інтердиктовані вступати до церкви впродовж трьох місяців » (122).

Інтердиктові, за постановою Замойського синоду, підпадає парафіяльна церква, якщо парафіяни не подбали б про конечні засоби на удержання пароха, через що він мусів би менш чесним способом ці засоби здобувати (123).

Подібно наказує Перемиський єпархіяльний синод з 1693 p., щоб кинути інтердикт на церкву, в якій бракувало б чогонебудь для відправи, або було б невідповідне чи брудне (124).

в) Завішення (Суспенза)

З-поміж усіх цензур, суспенза (завішення) була найчастіш уживана в українському карному законодавстві й в практиці, а це з огляду на те, що карне право передусім, хоч не виключно, було звернене на духовенство (125). Однак, як про виклиття та інтердикт, в українському законодавстві не маємо окреслення і наслідків суспензи, бо ці поняття були взяті із візантійського законодавства та доповнювані західньолатинським. Отож з браку власної кодифікації кар, українська католицька Церква була змушена користуватись в практиці запозиченим чи прийнятим чужим, хоч без офіціяльного акту такого прийняття.

B « Інструкції» суспензу окреслюється, як заборону церковному служителеві сповняти доручені йому обов’язки і побирати доходи, які походять з виконування тих же церковних обов’язків (126).

Суспенза може бути наложена як кара лікувальна або відплатна. Як лікувальна має бути наложена на неозначений час, тобто доки вину-

(121) Злмойський синод 1720 p., тит. XI.

(122) Там же, тит. XI.

(123) Там же.

(124) ПЕРЕмиський синод 1693 p.; див.: Ллкотл Гр., ц.тв., ст. 19.

(125) Блчинський A., Право Церковне. Львів 1900, ст. 741.

(126) Суворов H., ц.тв., ст. 229; Халкед. соб., кан. 6.

ватий не виявить поправи. Отак клирик був суспендований доки перебував в чужій епархії без дозволу свого Ординарія (127); а якщо це був епископ, священик або диякон, то був суспендований, доки синод не повернув прав (128); священик або диякон, коли попав у схизму, доти був суспендований, доки не підкорився єпископові (129); якщо клирик, з нижчими свяченнями від піддиякона, перед шлюбом згрішив тілесно, був суспендований на один рік (130), а коли таку провину поповнив клирик з вищими свяченнями, або коли взяв шлюб, то був суспендований, доки не покинув жінки (131); в таку ж кару підпадав священик, якщо другий раз женився (132).

Поки накладати суспензу, треба було наперед упімнути, і щойно по безуспішнім упімненні, можна було суспендувати (133).

Суснензу можна накладати також як саму пересторогу для клирика, коли на нього паде підозріння про поповнення якогось переступу цивільних законів і находиться під властю цивільного суду чи навіть самого ув’язнення. За ввесь той час клирик стає завішений, і суспенза паде по скінченні процесу чи по звільненні, хіба що церковний трибунал уважає, що задля неслави або проступку вчиненого також проти церковних законів, його треба ще поставити перед церковний суд (134).

Коли когось суспендовано, то суспендований мусів одержати на письмі чи усно при свідках повідомлення про засяг, причину і час тривання завішення, хіба що її дає Єпископ позасудовим порядком з поінформованої совісти (135).

Поділ: 3 огляду на спосіб, яким суспенза накладається, може бути виданого вироку (latae sententiae), або вироку, що його треба видати (ferendae sententiae).

3 огляду на об’єкт, може бути частинна — завішення від чинів прийнятих через свячення, або завішення від уряду, приходства (бенефіція) або судовласти, юрисдикції; загальна і цілковита — завішення від чинів, уряду і приходства.

(127) Постанови Апостолів, кан. 15.

(128) Антіох. синод, кан. 4.

(129) Антіох. синод, кан. 5.

(130) Василій B., кан. 69.

(131) Трулл. синод, кан. 3.

(132) Трулл. синод, кан. 3.

(133) Суворов H., ц.тв., ст. 233.

(134) Картаг. синод, кан. 28, 33; Сардик. синод, кан. 14; Суворов H., ц.тв., ст. 233; Інструкція А.І.Ц.С., тит. V, § 17.

(135) Інструкція А.І.Ц.С., тит. V, § 18.

3 огляду на час тривання, суспенза може бути визначена або невизна- чена, і від того залежало чи суспенза була каральною чи лікувальною карою, бо відомо, що цензура може бутн накладувана тільки на неозначений час, тобто до навернення винуватого (136).

3 того пізнати які e наслідки суспензи: частинна забороняє виконувати прийнятий через свячення чин, або забороняє виконувати судовласть, нанр. єпископ не міг екскомунікувати, депонувати, інтердикт кидати (137). Загальна, цілковита суспенза забороняє одне й друге. Однак суспендований залишається ще клириком і може користуватись деякими привілеями, зокрема має право на все те, що необхідне до життя (138).

Коли суспенза була дана абсолютно, тобто без визначення матерії і часу, тоді вона забороняє всі дійства чина й судовласти, і тому так суспендований не може відправляти Служби Божої, уділяти св. тайн, одержувати відпусти, вибирати, ні бути вибраним. Отак священик, що по свяченнях женився, мав бути зложений із священства (139), хорєпископ, що без дозволу свого єпископа висвятив священика або диякона, також мав бути зложений (140); єпископ чи священик, що рекурував до імператора або до цивільного трибуналу в справах церковних, мав бути зложений (141); хто діяв проти постанов синоду, був суспендований від свого чину (142); єпископ чи митрополит, коли попадав у схизму, тратив свій єпископський чин (143); коли священика підвищувано до єпископської гідности, а він не послухався, тоді тратив свій чин, не міг служити як священик (144); коли єпископ висвячував за платню, також тратив свій єпископський чин (145); коли єпископ перебирав судовласть рівночасно в двох єпархіях, тратив свій сан (146); коли єпископ старався за митрополитство за допомогою імператора, був суспендований від свого чину (147); ті, що вписувалися до таємних товариств, загарбували добра померлого єпископа, що похищали або допомагали в похищенні жін-

(136) Блчинський A., ц.тв., ст. 741; Суворов H., ц.тв., ст. 231.

(137) Блчинський A., ц.тв., ст. 742; Конст. соб. I, кан. 1.

(138) Василій B., кан. 70; Трулл. синод, кан. 3.

(139) Новокесар. синод, кан. 1.

(140) Антіох. синод, кан. 10.

(141) Картаг. синод, кан. 104; Антіох. синод, кан. 1.

(142) Єфес. синод, кан. 6; Сард. синод, кан. 20.

(143) Єфес. синод, кан. 3.

(144) Картаг. синод, кан. 3.

(145) Халкед. синод, кан. 2.

(146) Халкед. синод, кан. 10.

(147) Халкед. синод, кан. 12.

ки (148); ті, що, без огляду на злочин, були підвищені до єпископської гідности, були завішені в цьому сані (149); ті, що до трисвятого додавали слова: « що задля нас був розп’ятий — помилуй нас », були завішені в священицькому чині (150); священик чи диякон, що не спогадував свого єпископа в Літургії, і хто це одобрював, або єпископ, що не заховував припису про резиденцію, або клирик, що покидав свого єпископа без дозволу і без відпустки, або єпископ, що приймав чернече постриження — були суспендовані в своєму чині (151).

Завішення, суспенза від приходства, бенефіція, не позбавляє самого приходства, тільки плодів його, хіба вирок судді визначив би інакше (152).

Якщо суспендований не зважав на завішення і виконував далі свій чин, то не тільки грішив, але дійства чина стягали на нього неправильність, а дійства судовласти ставали неважними, якщо їх ставили після вироку, але перед вироком були важні, якщо виконувані на просьбу вірних (153).

Щодо завішення, суспензи з поінформованої совісти « Інструкція » постановляє: « Рішенням Тридентійського собору, вільно Єпископові з будь-якої причини, також за таємну провину, суспендувати духовних осіб позасудово від чинів або ступенів церковних достойнств. Проти цієї суспензи можна апелювати до Ап. Престолу, тобто до Конґреґації Собору » (154).

Коли тепер, у світлі згаданих понять про суспензу в східньому за- конодавсті, приглянемося як цю кару застосовувано в українському законодавстві, то стане нам ясно, що вона мала найширшу аплікацію в усіх своїх формах.

Отак суспенза, завішення, була накладувана як кара відплатна (vindicativa), бо накладувано її на визначений час: якщо єпископ висвятив негідного, або чужого підданого, має бути завішений на один рік висвячувати (155); якщо душпастир звінчав без оповідей, має бути завішений у виконуванні уряду на три роки (156); висвячений іновірцем

(148) Трулл. синод, кан. 92; Халкед. синод, кан. 12.

(149) Трулл. синод, кан. 92.

(150) TpyjM. синод, кан. 81.

(151) Констянт. синод IV, кан. 17; A-B синод, кан. 13, 16.

(152) Блчинський A., u.me., ст. 742.

(153) PALiWODA M., c.c., p. 419-421.

154) Інструкція А.І.Ц.С., тит. V, § 18.

(155) Злмойський синод 1720 p., тит. III, § 7.

(156) Злмойський синод 1720 p., тит. III, § 7.

або схизматиком, мае бути завішений назавжди у виконуванні прийнятого чину(157); приймати до парафії тих, які самовільно змінили обряд, каралось суспензою на три роки (158); висвячений без титулу ставав завішений назавжди (159).

Однак найчастіше суспензу накладалось як цензуру, то значить, вона була лікувальною карою, і тому не було визначення часу її тривання, як от за: спродаж церковних дібр (160), вимагання оплати за сповідь, за негідну поведінку священиків (161), нездібність до слухання сновідей (162), брак книжок відповідних у бібліотеці пароха (163), засідати в коршмі на пиятику (164), незаховання церковних законів щодо подружжя (165), опущення парафіяльної резиденції (166), недбальство в катехизації (167), самовільні обрядові нововведення (168). B цих випадках суспензу накладалось до часу навернення.

Дуже часто суспенза була загальна, бо не визначувалось чи вона відноситься до чинів, уряду, приходства, лише загальниково говорилось, що треба суспендувати (169). Іншими разами завішення стосується священодійств (170), або уряду чи приходства (171). Гідним уваги є те, що Замойський синод установив суспензу на єпископа самим правом і самим учинком, хоч така постанова противилася загально прийнятому праву (172).

г) Інші лікувальні кари

Крім вище вичислених цензур — екскомуніки, інтердикту і сун- пензи — вживано ще й інші лікувальні кари, особливо грошеві штрафи,

(157) Там же.

(158) Конкордія з 1863 p.

(159) Злмойський синод 1720 p., тит. III, § 10.

(160) Відомості Львівсько-Архиєпархіяльні, VIII/1909.25.IX., ч. 105.

(161) Правила Русько-Католицької Церкви в Канаді, § 7, ч. 4.

(162) Злмойський синод 1720 p., тит. X; ІІЕРЕмиський синод 1740 p.

(163) ПЕРЕмиський синод 1765 p., § 4.

(164) Правила Русько-Католицької Церкви в Канаді, § 1.

(165) Злмойський синод 1720 p., тит. X; ГІЕРЕмиський синод 1740 p.

(166) Там же, тит. II, § 8.

(167) Там же, тит. II.

(168) Праяила Русько-Католицької Церкви в Канаді, § 25; РіШЕНия і ЗлРЯДЖЕННя Єн. Ординаріяту в Станиславові від 1904-1931, ч. 8.

(169) Злмойський синод 1720 p., тит. III, § 4; тит. X; тит. XII, § 10.

(170) Там же.

(171) Там же, тит. I, § 1.

(172) Злмойський синод 1720 p., постановляє, що за висвячення свого підданого в чужій єпархії, єпископ стає завішений в архиерейських чинах самим правом і вчинком. Див., тит. III, § 3.

реколекції, ув’язнення. Але їх треба було застосовувати з дуже великою обережністю та второпністю, щоб радше не відпихати від поправи, замість до неї склонювати. Тому в « Інструкції » подається дуже корисні вказівки в цій справі: « Хоч Церква має незаперечне право карати винуватих і непослушних мирян хрещених усякими лікувальними карами, як напр. грошевими штрафами, ув’язненням, однак з огляду на те, що Церкві нераз недостає виконуючої влади « pro foro publico », тому в практиці вона здержується від накладування таких кар. Також і проти кли- риків ці кари тільки тоді можна накладати, якщо в спеціяльних обставинах і без трудности та без помочі цивільної влади, якийсь грошевий довг з непокірливого священика можна стягнути, або хіба коли священик сам піддається грошевій карі, в’язниці й іншим подібним карам, щоб уникнути більшої кари » (173).

Грошевий штраф, ув’язнення, реколекції та інші подібні кари були також застосовувані як карально-відплатні, і про них говоритимемо на своєму місці.