Розділ 1 - Окреслення і поділ кар

а) Окреслення кари

Подати систематичний виклад про кари в українській католицькій Церкві досить важко, а це з огляду на те, що дотепер ніколи в українській Церкві, як і взагалі в східніх Церквах, не було зготовлено повного кодексу карного права.

Українська Церква в першому періоді свого існування, тобто від прийняття християнства аж до Унії в 1596 p., користувалась у більшості візантійським законодавством (1), отже, приймала візантійське поняття злочину, провини, переступу і кари. Після Унії з Римською Церквою українське законодавство орієнтувалося радше на законодавство латинської Церкви, зокрема на постановах Тридентійського собору (2). Bce ж таки ті поняття, східні й західні, не були між собою зовсім відрубні чи то у візантійському чи то у латинському оформленні. I мабуть тому

(1) Лотоцький 0., Українські джерела церковного права. Варшава 1931, ст. 77-101; Огієнко I., Українська Церква. Прага 1942, том I, ст. 124;MiCHiELsG., Nor- mae Generates Juris Canonici, vol. I, p. 15; HERMAN A., De ritu in iurecanonico, in: Orientalia Christiana, 1933, p. 124-126.

(2) BiLANYCH J., Synodus Zamostiana а. 1720. Romae 1960, p. 31.

український законодавець не вважав за конечне подавати своїх окреслень тих понять, бо вони були б злишні, а зрештою і неможливо було щось нового ще видумати, коли впродовж історії право вже досягло свої докладно визначені й устійнені поняття і форми.

Карою позбавляється винуватого добра духовного, відбирається якесь право, або накладається якесь діло. Накладається діло для того, щоб захоронити спільноту від більшої шкоди, що її міг би спричинити злочинець, і щоб сам злочинець спам’ятався та не робив більшого зла для себе самого. Спільнота має право відімстити на одиницях їхній злочин, хочби накладаючи на них кари (4).

Хоч головною ціллю кар церковних є поправа винуватих, то однак покарання провини, надолуження за нарушений лад і відступлення та відстрашення від проступків також наміряється Церквою в накладанні кар (5). Кожний непослух і переступ законів є правним злочином, і тому кара, це правдива відплата за доконаний злочин. Але церковна кара передусім повинна мати лікувальну ціль (finis medicinalis), тобто відвернення від злого і поліпшення. Крім того, кара має також відстра- шаючу мету — відвернути страхом перед будучою карою самого злочинця, як також інших, щоб не важилися поповнити таких переступів закону (6).

б) Поділ кар

1) 3 огляду на ціль: Хоч у накладанні кар не можна виключити інших цілей, то однак в них завжди якусь одну ціль понад інші наміряється. Отож к a p а л ь н і (vindicativae) передусім мають на меті покарання провини, і тому, якщо винуватий дав докази своєї поправи і задовольнив наложеним приказам, має бути увільнений від кари лікувальної, але не від к a p а л ь н о ї , яку має відбути навіть після

(3) Блчинський A., Право Церковне. Львів 1900, ст. 733; Суворов H., O церковних наказаніях. C. Петербурґ 1876, ст. 20.

(4) Інструкція А.І.Ц.С., тит. V, § 1; WERNZ F., Jus Decretalium, VI, p. 79-80; SoLE J., De delictis et poenis, p. 49; RoBERTi F., De delictis et poenis, I, I, p. 245; CoRONATA M.C.A., Institutiones Iuris Canonici, IV, p.

(5) SERiSKi P., Poenae in iure byzantino ecclesiastico ab initiis ad s. XI (1054). Romae, p. 16; Суворов H., ц.тв., ст. 37-45.

(6) MiCHiELS G., o.c., p. 19-20.

поправи і надолуження, і яку може зменшити чи вкоротити або цілком подарувати тільки ласкаве розрішення настоятеля чи судді (7). JI і - к у в а л ь н і (medicinales) кари або цензури мають головну ціль поправу блудячого, і тому ніколи не накладаються на визначений реченець, лише докп той, що провинився, не поправиться.

2) 3 огляду на предмет кари, поділяються на: д у x о в н і , якими відбирається якесь добро або право духовне; і д о ч a c н і , коли накладається діло, або відбирається добро чи право дочасне.

3) 3 огляду на спосіб, яким кари накладаються, маємо кари в и - д а н о г о в и p о к у (latae sententiae), або в и p о к у , щ о й о г о т p e б а в и д а т и (ferendae sententiae), відповідно до того, чи потрібний є засуджуючий вирок судді, щоб їм підпастни, або таким карам підпадаєтьсясамим поповненням провини, тобто самим вчинком злочину.

B карному праві властиво можна говорити тільки про кари вироку, що має бути виданий бо завданням судді є прослідити доконання проступку, у висліді чого має видати вирок (8), і тому ця остання кара діє не від дня доконання провини, як це буває з карою виданого вироку, але щойно від дня оголошення судового вироку. Отак Кодекс латинської Церкви зазначує, що в ньому говориться про кари вироку, що має бути виданий (9), хіба виразно в кожному випадку зазначується, що в кару попадається « самим вчинком », « самочинно » і т.п.

Часто однак буває таке, що та сама кара, в яку хтось попадає сейчас по зділаншо провини, і тому вона називається виданого вироку, але її ще треба оголосити виразним вироком судді. B цьому останньому випадку кара набирає характеру правної відомости (notorietatem iuris) (10).

Ha Сході кари тільки тоді були виданого вироку, коли виразно так було сказано, коли ж не було зазначено, тоді треба було розуміти як кару, яку мав накладати судовий вирок.

(7) Блчинський A., ц.тв., ст. 734; Сувогов H., ц.тв., ст. 37-45.

(8) VI.5.11.1.

(9) C.I.C., can. 2217, § 17.

(10) VERiNG F., Lehrbuch des kathol. orientalischen und protestanlischen Kirchen- recht. Freiburg 1893, p. 710.

(11) Єфес. соб., кан. 1.

(12) Лнтіох. co6., кан. 1 і 3.

(13) Аіігкир. соб., кан. 1.

нари виданого вироку в східньому праві, це виїмки, тому й не мають в джерелах окремої назви. Від самих початків християнства, апостатів- відступників від віри та еретиків, задля того, що вони відрікались правдивої віри, вважалось виключеними з Церкви, але не задля карного виключення (14). Цей же автор уважає карами виданого вироку деякі окремі кари (15), видані синодами, але інші каноністи це заперечують.

4) 3 огляду на особи, які підлягають карі, маємо кари з а г а л ь н і , які можуть бути наложені на клириків і на мирян; і п a p т и к у - л я p н і , коли їх можна накладати або тільки на мирян, або тільки на клириків.

5) 3 огляду на міру кари, яку саме право визначує на деякі провини, і тому суддя має їх лише наложити, і вони називаються в и з н а ч e н і . Лле дуже часто буває таке, що закон не установляє кари на деякі провини, щоб не вичисляти всіх можливих провин і кар, або з огляду на те, що не є вказане поступати згідно з усією строгістю закону, і тому визначення кари залишається второпності судді, який може в тому також послуговуватися аналогією-схожістю подібних випадків (16). Однак і кари визначені в праві незмінно, в аплікації суддею ще можуть залежати від конкретних обставин і розположення винуватого, і тому можуть бути більші або менші. B карному законодавстві зустрічаємо переважно кари визначені, але й невизначених не бракує, які окреслюються словами: « но думці Ординарія », « за розсудком судді », « відповідно до провини хай буде покараний », і т.п.

Kapa позбавлення свободи виступає у двох видах: в ’я з н и ц я , тобто замкнення у звичайній в’язниці, що була найсуворішою в тому роді кар; і a p e ш т , тобто тимчасове позбавлення свободи через примусове затримання в окремому помешканні або звичайно в строгому якомусь монастирі на означений час або й до смерти (18).

Kapa в и г н а н н я і з a c л а н н я : перша, це видворення з

(14) SERisKi P., o.c., p. 17-18.

(15) Антіох. соб., кан. 13; Василій B., кан. 88; Картаг. соб., кан. 13i 19; Єфес. сой., кан. 1, 5, 6, 7, 8; Трулл. co6., кан. 3, 26; A-B соб., кан. 12, 14, 15.

(16) Інструкція А.І.Ц.С., тит. V, § 12.

(17) MYRCHA M., o.c., p. 140-146.

(18) MYRCHA M., o.c., p. 100-108.

міста або села без права на поворот; друга - це видворення з місця постійного перебування у віддалене місце з позбавленням в одному чи в другому випадку права справувати священичі функції (19).

Грошові або маеткові кари, часто застосовувані, були знані у формі оподаткування на церкву чи на інші благодійні цілі. Розмір, тобто кількість грошевого штрафу звичайно точно визначусться законом, напр. 50 золотих, або залишається Ординарієві чи судові вимірювати велич грошевого штрафу, відповідно до обставин й тяжкости заподіяної шкоди або тяжкости вини (20).

При визначуванні кар дуже часто закони лучать кілька видів кар, як напр. суспенза і грошовий штраф.

в) Деякі загальні принципи в накладанні кар

1) Щоб накладати кару, проступок має бути тяжкий, як: єресь, відступництво, схизма, святокупство і т.п. Цього принципу завжди придержувалися в Церкві, і тому настоятель чи суддя також був караний, якщо цієї норми не придержувався (21).

2) Злочин чи проступок має бути зовнішний, і щоб міг бути доказаний свідоцтвом свідків (22), бо Церква внутрішні провини судить у тайні Сповіди, а для зовнішних має судейську владу.

3) Щоб заслужити на кару, потрібно щоб був відповідний підступ (dolus) привинність, гріх (24), як це видно зо слів: якби посмів, не відступав від упертости. Повторення злочину завжди збільшує кару або за- гострує її, тому при накладуванні кари береться під увагу доконання того самого злочинного вчинку вдруге, втретє, а іноді й вчетверте. « При розсуджуванні провин і при накладанню кар, — читаємо в ,,Інструкції” — суддя повинен докладно узгляднити обставини обтяжуючі й зменшуючі або ізвиняючі, як також інші обставини, які можуть суддю скло-

(19) Інструкція А.І.Ц.С., тит. V, § 23; Суворов H., ц.тв., ст. 212-225.

(20) Інструкція А.І.Ц.С., тит. V, § 21.

(21) Злмойський синод 1720 p., тит. VII; ЛлкотА Гр., ц.тв., ст. 39, 42.

(22) M.P. ^Sollicitudinem Nostramt>, 6.1.1940, can. 1, § 3.

(23) ЛлкотА Гр., ц.тв., ст. 17-18, 65, 70-71, 78.

(24) Трулл. соб., кан. 93; Василій B., кан. 46.

мити, щоб особливо при каральних видав суворіший або лагідніший вирок » (25).

Отож кара мас відповідати провині (26), очевидно оскільки це можливе. Хоч деколи суддя чи настоятель може кару зменшити чи збільшити або лише частину застосувати, або й цілу подарувати. Давніше законодавство хилилось радше до більшої свободи, яку залишалось судді або настоятелеві. Коли ж з того поставали надужиття, тоді писане право мусіло точніше визначувати кари. Тяжкість кари залежить від волі порушника закону, від підступу, свідомости, отже, від суб’єктивного елементу, але також від об’єктивного, як спричинена шкода злочинним вчинком, згіршення, вік і стать переступника і т.д. Тому в « Інструкції » сказано: « Багато законів церковних самі вже визначують, якими карами якийсь переступ має бути покараний, в котрих то випадках повинен суд ті кари, наложені законом, примінити. He рідко однак трапляється, що за якийсь проступок, або при окремих обставинах, закон не встановив певної кари, або деколи тому, що не годиться заховати точно існуючий закон та поступати згідно зі строгістю закону. Тоді оставляється визначення кари мудрому судові судді, і оскільки бути може, узглядняється схожість (аналогія) подібних випадків, опреділених точно законами » (27).

4) Хоч звичайно вимагається, щоб злочин з відповідною карою був передвиджений законом, бодай загальним способом (28), то однак в українській Церкві цієї норми мабуть найменше придержувалися, а це тому, що не було власного карного кодексу. Ось тому в « Інструкції » знову сказано: « При інших провинах, тут не наведених, суддя церковний поступить собі згідно з своїм розсудком»(29), і далі: «Вичисляти ті обов’язки було б занадто довго й безхосенно. Суд церковний і його асесори можуть про них довідатися із законів канонічних взагалі та з природи й спеціяльних приписів приходства або уряду. Залишення обов’язків, які лежать на тому, хто посідає прпходство або уряд, і недбальство в захованню приписів, треба карати найперше упімненням із загрозою покарання, потім карою грошевою, відтак завішенням, а якщо ті заходи будуть безуспішні, то утратою приходства або уряду»(30).

5) Хоч у накладанні кари не виключається її різних цілей, то однак в конкретному застосуванні звичайно мається перед очима якусь одну

(25) Інструкція А.1.Ц.С., тит. V, § 29.

(26) JlAKOTA Гр., ц.тв., ст. 39.

(27) Інструкція А.І.Ц.С., тит. У, § 12.

(28) SERiSKi P., o.c., p. 21.

(29) Інструкція А.І.Ц.С., тит. V, § 29.

(30) Там же, тит. V, § 47.

ціль, напр. лікувальну, або каральну, або відстрашуючу. Звідти й походить поділ кар з огляду на їхню ціль.

6) B церковно-карному законодавстві, хоч не виключно, проте особливішим способом мається на увазі духовних осіб, як сказано в « Інструкції »: « Особливо проти духовних осіб, які провиняються, не належить ніколи залишати дійства потрібного для заховання карности, і якщо який духовний відмовляється явитися в суді і підкоритися приказам трибуналу, то проти нього, як проти впертого, треба поступати, і процес карний навіть в його неприсутності до кінця допровадити. Однак проти мирян, які провиняються, не слід поступати з подібною строгістю. Найчастіше їхні провини треба оплакувати, і щоб уникнути більшого зла, як відступництва й богохульства, треба їх терпіти та залишити парохам, щоб їх, за своєю второпністю, упоминали. Лише коли обставини місця і вимоги карности вимагають, треба проти мирян поступати без поблажливости і без огляду на особу. B сумніві чи карний процес мається провести проти мирянина, треба порадитися Єпископа» (31).

7) B задержуванні розрішення від деяких кар необхідно керуватись великою обережністю: « Тому, що немає сумніву, що задержання випадків впоює в умах вірних більший страх перед злочинами, і їх від поповнення тих же злочинів відстрашує, тому крім тих, котрі задержані Найвищому Архиєреєві, задержують собі Ординарії, і оголошують кожного року, особливо якщо інші в своїй второпності або додали, або опустили. Bce ж таки мають вистерігатися, щоб задержання не намножилися так, що через їх помноження зменшилася б їхня повага, і щоб власті їх розрішати так не звужалися, що ті, які попали в тяжкі злочини, від спасенного засобу Сповіди чи то із-за недостачі священиків, які мають власть, чи то із-за далекої дороги, або з браку засобів, могли б від неї усуватися » (32).

г) Запобігаючі засоби

Обов’язком Єпископа є дбати про лад і карність в своїй єпархії і над повіреним собі стадом. Для того він повинен уживати всіх потрібних засобів, а в тому застосовувати захороняючих ліків, щоб не допустити до нарушення правопорядку і до переступлення законів (33).

Запобігаючі заходи напрямлені для того, щоб не допустити до злого, усунути нагоди згіршення та добровільні нагоди до провини.

(31) Там же, тит. V, § 6.

(32) Злмойський синод 1720 p., тит. III, § 5 і 7.

(33) Там же, тит. VI.

Запобігаючі засоби e: упімнення, догана, приказ і нагляд. Ix засто- сонуг. сам Ординарій або його Консисторія після сумаричного пізнання оііранн (34). Називаються вони запобігаючими засобами, бо мають на цілі радше запобігти поповненню провини, ніж її спокутувати. Однак і ноші подібні до кар, бо спричиняють біль і сором, і тому можуть бути наложені тільки тоді, коли була об’сктивна й суб’єктивна провина назовні, про яку треба довідатися через слідство. Деколи їх застосовується як кару, а то щоб саму кару заступити, або збільшити, зокрема для непоправних (35).

— Коли і як уживаються запобігаючі засоби?

— Тоді, коли чиясь поведінка викликає в настоятеля поважне підозріння, що підданий находиться в ближчій нагоді поповнити провину, або коли з пороблених заходів видається дуже правдоподібно, хоч вповні ще не доказано, що дана особа таки злочин поповнила. Тоді настоятель має упімнути підданого (36). Коли ж поширяється ще й згіршення, тоді треба дати ще догану (37).

Як упімнення, так і догану має дати Ординарій особисто або іншою довіреною особою, або писемно листом (38), однак завжди так, щоб під- чинений знав про що йдеться та які закиди йому робиться (39). Ординарій, подаючи упімнення чи догану, має водночас долучити спасенні вказівки й заохоту, щоб запідозрений поправився. При тому мається йому дати змогу оправдатися чи оборонитися.

Упімнення і догана можуть бути повторені, за розсудком Ординарія. Упімнення і догана можуть бути публічні або таємні. Публічне упімнення робиться при нотареві або двох свідках, або листом, якого копія залишається, і щоб було доказано про доручення письма і чи винуватий прийняв чи відкинув. Таємне упімнення робиться в чотири очі, але й тоді має бути зроблений документ, про дане упімнення, і захований в архіві. Упімнення таємне називається також батьківське, а публічне- легальне, канонічне, однак одне й друге не можна змішувати з приятельською пересторогою, яку Єпископ дає не силою своєї судовласти, тільки як приятель.

Упімнення чи догану може давати також суддя, після сумаричного пізнання доносу, і воно тоді називається суддейське упімнення.

(34) Там же, тит. VI.

(35) LEGA M., De iudicis ecclesiasticis, IV, n. 278.

(36) WERNZ F., Ius Decretalium, VI, n. 246

(37) SoLE J., o.c., p. 49.

(38) Василій B., кан. 90.

(39) T4.5.11.9.

B українському законодавстві про упімнення і догану зустрічаємо постанови в « Інструкції » та в рішеннях синодів. B « Інструкції » читаємо: « Канонічне упімнення належить до засобів захороняючих. Його має попередити сумаричне пізнання факту Ординарієм або його відпо- ручником, і який має про це повідомити трибунал. Канонічне упімнення може бути дане в різній формі: батьківській, таємній, листовно, через третю особу, або у формі законній при свідках та з погрозою кари у випадку непослуху » (40).

Упімнення дається в тій цілі, щоб винуватий залишив протизаконні вчинки або виконав те, що йому було наложено.

Упімнення попереджають кари лікувальні. Якщо винуватий послухався упімнення, тоді треба заперестати в дальшій судовій процедурі. Коли ж не послухався, тоді, після третього упімнення, продовжається судове слідство.

Кари відплатні накладається для того, щоб, no доконанім злочині, надолужити публічній справедливості й нарушеній карності. B цьому випадку не потрібні упімнення (41). Упімнення дається за менші провини, і то радше як лік, ніж як відплату за провину (42).

Львівський собор подає вказівки парохові, як він має наглядати та упоминати свого сотрудника, в разі потреби: « Має парох уважати на життя і поведінку свого сотрудника так вдома, як і поза домом, однак не повинен сейчас проти блудів його строго, а тим менше прилюдно, виступати, тільки приватно в чотири очі по-батьківськи упімнути, і тільки непоправного донести до Декана або до Ординарія » (43).

B Перемиській єпархії був установлений наглядач, якого називали « інстиґатор », а його завданням було упоминати в кожному деканаті священиків, які негідно поводились: « Силою цього синоду постановляємо, щоб у кожному намісництві був осібний духовний наставник (інстиґатор), що перестерігав би, під обтяженням сумління, на кожному кроці, а найбільше на прилюдному місці, тверезости духовенства й приличної одежі, записував так п’яних, як і неналежно одягнених, заподавав їх на письмі своєму намісникові, і наставав на належне покарання. Якщо вони після церковних цензур були б непоправними, постараються намісники в Пастиря, щоб таких усунено на стало з уряду і церковної бенефіції за їх непоправність » (44).

(40) Інструкція Л.І.Ц.С., тит. V, § 9-10.

(41) Там же, тит. II, § 23.

(42) PALiwoDA M., o.c., p. 428.

(43) Львівський соБОР 1891 p., тит. VII, гл. VI, ч. 2, ст. 206.

(44) ЛдкотА Гр., ц.тв., ст. 18.

Однак Декани та епархіяльні Офіціяли, вже силою свого уряду були обов’язані наглядати та упоминати. Вони мали відбувати канонічні візитації по парафіях, де мали докладно переглянути матеріяльний стан церкви, обстановку, ризи, легати, фонди та всю душпастирську працю парохів, зокрема ж відправу богослужень, уділювання св. тайн, голо- шення Божого слова і додержування резиденції. Тому Офіціяли мали нагляд над самими Деканами в тих всіх справах, як Декан над парафіями свого деканату: « Якщо (Офіціял) спостеріг би якийсь блуд у намісника, який поступав би невідповідно в повіреному йому уряді, або чинив би якісь надужиття проти справедливости й правди, або давав би в своєму деканаті згіршення замість прикладу, тоді Офіціял обов’язаний, під обтяженням сумління і свого уряду, донести вірно до Ординарія і просити справедливости. Якщо з якого намісництва донеслася б справа більшої або меншої ваги до Офіціяла, щоб зараз він не давав поєдинчого й нерозібраного доносу до вищої інстанції, поки добре не'розбере через слідство й інші доказові документи. По розсліді, справу малої ваги залагодить декретом, а справу більшої ваги відішле разом з інформацією до кого належить » (45). Десятоначальники « будуть записувати також звичаї, життя і порядок у церквах свого деканату, а зле й небажане доносити- муть до намісника й жадати справедливости. Інстиґатор буде перестерігати всяких хиб пресвитерів, а спостережені донесе своєму намісникові, і буде жадати покарання відповідно до проступку » (46).

Подібно постановляє Львівський обласний синод з 1891 p.: « Обов’язки Деканів є слідуючі: чувати над наукою віри, обичаями і святою карністю... і коли б дізналися, що дещо противиться правилі святих канонів і розпорядженням Єпископа, хай стараються сейчас самі від себе цьому зарадити, а якщо б їм видавалось трудним, хай цілу справу без проволоки донесуть своєму Ординарієві » (47).

3 того бачимо, що в українському законодавстві, з-поміж усіх запобігаючих засобів, найчастіше застосовувалось упімнення і донос до Ординарія. Однак майже не відрізняється упімнення від догани, бо догана була радше суворішим упімненням.

Треба також звернути увагу на те, що в українському карному праві дуже підкреслюється донос нижчих церковних урядників ДО ВИЩИХ B цілі інформації для дальших заходів. Донос звичайно попереджав упімнення, догану, а чи й саме покарання. Коли ж упімнення і догана не

(45) ЛлкотА Гр., ц.тв., ст. 38.

(46) ЛлкотА Гр., ц.тв., ст. 42.

(47) Львівський СОБОР 1891 p., тит. VII, гл. V, ч. 1, ст. 200.

вистачали, щоб здержати винуватого в його легкодушному порушуванні ладу і закону, тоді наступав приказ, яким вказувалося винуватому, що він має зробити і що уникати, з додатком погрози кари на випадок непослуху. Приказ також вимагав попереднього прослідження справи, доказів та певности про непоправність, бо приказ мав силу судового вироку, хоч із завішенням вироку, який був умовний і ставав дійсним по упливі визначеного реченця на поправу, якщо поправи не було.

Вкінці застосовувано нагляд, як вище було сказано в наведених постановах « Інструкції » і синодів (48).