Розділ 4. Політико- адміністративний устрій Запорозької Січ

Найпомітніший вплив на формування козацького устрою та права в України, безперечно, справило існування Запорозької Січі. Владно- судові інституції, які витворилися й функціонували на Запорожжі, увібрали в себе тогочасні загальноукраїнські устроєві моделі й правові норми.

Теоретичну основу побутування курінно-кошової системи в Запорозькій Січі становили віковічні традиції й звичаї українського народу. Д.І.Яворницький зазначав: «В основі всієї козацької громади був звичай: згідно звичаю вони [козаки] не допускали в Січ жінок, згідно звичаю чинили суд і розправу, згідно звичаю ділилися на курені і паланки, згідно звичаю збиралися у відомий час на спільні ради»².

У початковий період історії українського козацтва, на етапі створення ранніх протосічей і куренів козаки структурували владну ієрархію Запорозьких Вольностей, встановлювали певні норми суспільного співжиття, виробляли відповідний обставинам правовий світогляд, чинили часом відмінне в конкретних проявах, але загалом тотожне в його основних рисах судочинство. Це передусім було зумовлено спільністю рис правових звичаїв і самоврядування на тогочасних українських землях (Волинь, Берестейщина, Київщина, Поділля, Пінщина), населення яких стало основним джерелом формування низових козацьких осередків. Документальні матеріали ХѴІ-ХѴІІ ст. свідчать про високий рівень правової свідомості не лише зем'ян і бояр (останні вважаються основним джерелом формування козацтва в ХѴІ ст.), але й українських селян.

статути, магдебурзьке право)³. І навіть за умов домінування останнього, зокрема й наприкінці ХVІ ст. (при чинному Третьому Литовському Статуті 1588 р.), самоврядні територіальні громади (підконтрольних польській адміністрації українських земель) збиралися на велелюдні віча-копи не згідно зі статутовими артикулами, а «згідно давнього звичаю»⁴. Тому в умовах запорозької вольниці козацькі товариства мали чи не ідеальні умови для правотворчості з метою регулювання всіх сторін суспільного життя козацької громади та її зовнішніх зносин. Саме на цьому аспекті наголошувала більшість дослідників (починаючи з XiX ст.), які підкреслювали, що козацька адміністрація й судочинство витворилися: «самим життям, природними потребами самого народу, без будь-яких штучних... регламентацій»⁵.

Уся запорозька владно-адміністративна система, як і козацьке право загалом, становила собою симбіоз українського звичаєвого права, елементів німецького магдебурзького права і положень литовських статутів. Причому слід також ураховувати турецько-татарський, польський і російський впливи на певні сторони січового судочинства, формування службово-судової ієрархії та систему покарань. Усі означені запозичення та впливи не мали чіткого джерела, оскільки козацьке діловодство й право носили усний характер і не потребували звертання до кодифікованого писемного джерела. Зазвичай січова старшина урядувала й судила «стародавнім військовим звичаєм, словесним правом, здоровим глуздом» і умисне уникала як посилання на першоджерела, так і писемної фіксації й кодифікації козацьких звичаїв (до сьогодні дослідникам не поталанило віднайти кодексів козацького права). І головна причина цього, очевидно, полягала в тому, що все козацьке право було не стільки механічною сумою обов'язкових норм, скільки варіативною та гнучкою моделлю правової поведінки і мислення, співвідносного з нормами моралі та релігійного вірування, а тому не могло бути механічно втиснуте в прокрустове ложе традиційного законодавчого зводу.

Процедура вступу на Січ, за чим досить ретельно наглядала січова старшина, з часом обросла певними звичаями та обрядовістю. Однією з важливих передумов було сповідування претендентом православної християнської віри, визнання основних догматів віри, знання молитов і дотримання постів. Представники інших конфесій зобов'язані були прийняти православ'я, як це було у випадках із католиками та протестантами, або наново охреститися в Січовій церкві Покрови Пресвятої Богородиці, як це робили турки, татари, євреї. Важливо відзначити, що вказана традиція залишалася незмінною протягом століть. Бо і в останні роки існування Коша Запорозького козаки підкреслювали (1767 р.): «У Військо Запорозьке із різних націй для проживання і служби малолітніми й зрілих літ люди приходять по прийнятті ними закону греко-руського... записуються в службу й, вивчившись з усіма як слід норм козацьких, живуть»⁶.

У подальшому осягненні козацьких звичаїв молодики, джури й козачата в деталях опановували козацьке православ'я, яке пронизувало і повсякденне побутове життя, і військово-лицарську культуру, і засади самоврядування, і правничо-судову діяльність січовиків. Козацька старшина була в цьому взірцем для рядового товариства. Незмінним правилом козацької спільноти було чинення щоденних молитов. У кожному козацькому курені обов'язково була покуть зі святими іконами й лампадкою, а січовики з благоговінням носили натільні хрестики та іконки Богородиці, святого Миколая-чудотворяця, архістратига Михаїла. Найпочеснішим місцем у Запорозькій Січі були майдан та січова церква, в якій правилися щоденні літургії за православним чернечим чином.

Суворі умови життя на прикордонні, небезпека ворожих нападів і воєнних походів не давали змоги більшості козаків доходити тонкощів богослов'я та регулярно відвідувати козацькі церкви. Тому більшість релігійних відправ запорожці проводили до початку походу та після його завершення, а в експедиціях «сповідувалися Богу, Чорному морю та своєму отаманові кошовому»⁹. Загалом січова старшина в походах особливо дбала про благочестиве поводження рядовиків. Уцілівши в небезпеці, козаки виконували свої клятви. Представники заможної старшини замовляли церковні молебні, робили щедрі внески коштовностями й грішми на користь храмів, будували нові церкви, несли іночеський послух при монастирях. За загиблими побратимами у січовиків годилося справляти заупокійні поминальні панахиди - сорокоусти, а імена останніх записувати в церковні пом'яники та синодики. Як писав французький історик XVIII ст. Жан-Бенуа Шерер, козацтво по-особливому вшановувало своїх прославлених гетьманів та отаманів: «Запорозькі й українські козаки мали звичай насипати кургани, або пагорби, щоб ховати в них тих, хто чимось відзначився. I якщо хто-небудь загинув у бою за батьківщину, то йому споруджують такий самий мавзолей, навіть коли його тіло не було знайдене»¹⁰.

У звичаях запорозького товариства було виховання поважного ставлення до священнослужителів, київської митрополії, Межигірського київського монастиря, інших українських і молдавських обителей, а також грецького духівництва.

Призвичаєння запорозької спільноти до насиченого релігійного життя значно впливало на свідомість новоприбулих (а серед них були різні, часом і кримінальні особи), сприяло духовному зростанню козацтва, яке, наслідуючи своїх старшин, уже по-іншому починало дивитися на свою боротьбу, а саме як на захист християнської цивілізації. А тому, закликаючи новобранців до Січі, козацькі керманичі підкреслювали саме цей аспект своєї жертовності: «Хто хоче за віру християнську бути посадженим на кіл, хто хоче бути четвертованим, колесованим, хто готовий перетерпіти всілякі муки за святий хрест, хто не боїться смерті - приставай до нас»¹². Чимало запорозьких старшин ставали високодуховними ревнителями й подвижниками християнської віри, які своїм коштом зводили храми, облаштовували каплиці й скити в козацьких зимівниках, ставали священнослужителями й відлюдниками в прибережних печерах і плавнях¹³.

Загалом на Запорожжі січові звичаї тісно переплелися з християнською обрядовістю й витворилася своєрідна козацько-православна культура. Як і решта українців, козаки постували чотири рази на рік під час основних християнських постів. Особливо благочестиві представники козацької старшини перед Великим (Пасхальним) постом відправлялися на Сирному тижні на прощу до монастирів і там проводили весь піст за черничим статутом. Цікаво зазначити, що козацька звичаєво-правова культура чітко субординувалася з православним календарем і тому запорожці під Великий піст уводили мораторій на прийняття важливих рішень і страту злочинців.

До церкви козаки заходили зі зброєю, згідно з традиційно заведеним порядком. Особлива шана в храмі надавалася авторитетній січовій старшині й старикам, які ставали осібно в спеціально відведених «бокунах».

Січова церква була не лише духовним, але й самоврядним осередком, де відбувалися козацькі ради, обрання кошового отамана и старшини, приведення їх до присяги, освячувалися союзи козаків-побратимів, проводився прийом високоповажних гостей, оголошувалися судові вироки, зберігалися козацькі реліквії та військові клейноди. Ось як про козацький звичай перевиборів старшини на Січі сповіщав у 1760 р. кошовий отаман Олексій Григорович Білицький (отаманував у 1759-1760 рр.): «Після зборів у перший день січня старшини, старики й отамани курінні при розгорнутому великому знамені й бунчуках увійшли до церкви перед літургією, за звичаєм нового літа, без голосів загальних, я і зі мною суддя та писар військові подякували товариству й забажали звільнення від посад... Але старики й отамани допустили тільки подякувати військовому судді Григорію Лабуровському й звільнили, а мене і старшин військових: писаря Івана Чугуєвця й осавула Пилипа Іванова відмовитися не допустили, просили поки що при посадах зостатися»¹⁵.

Іншою важливою умовою перебування козаків на Січі, за чим суворо наглядала старшина, було дотримання високоморального аскетичного життя, що загалом було додатком до козацького православ'я. І якщо городові, сільські, волосні, хутірські козаки («сидні», «гніздюки») могли мати сім'ю, то, прибувши до Коша, вони не спілкувалися з жінками, а за спробу привести на Січ будь-яку жінку січовики своїм звичаєм могли скарати винуватця аж до страти. Таке строге ставлення до цнотливості пояснювалося переважно релігійним віруванням¹⁶.

Освічена січова старшина володіла багатьма мовами (латиною, турецькою, татарською, польською та ін.), хоча традиційно на Січі козаки спілкувалися українською. Тому необхідною вимогою вступу на Січ іноетнічних новобранців було опанування ними місцевої мови і звичаїв. Свого часу Д.Яворницький так зазначав цю обставину: «Вимагалося, щоб прибулий на Січ... забув свою природну мову і говорив козацькою, тобто малоросійською мовою, ця умова ніколи і ніким не порушувалася»¹⁷. Хоча надалі вчений відмічав, що зазначена вимога не набувала значної актуальності, оскільки переважну більшість старшини та січовиків становили «дуже сильні з гарною статурою люди, й при тім головним чином природні українці, які називалися "лицарством" або "товариством"»¹⁸.

Швидшій адаптації новоприбулих до козацьких порядків і умов життя сприяла й зміна попереднього прізвища на нове, яке на український манер відображало якусь зовнішню прикмету людини чи внутрішню рису характеру (Коза, Корж, Часник, Шкода, Загуби-Колесо, Сторча-Ус, Семи-Палка, Стріляй-Баба, Не-ридай-мене-мати, Не- пий-вода тощо)¹⁹. Причому новонадане прізвисько могло з часом змінюватися іншим, як згадка про якийсь учинок, курйоз, подію (Пересунько - Журба - Присліпа). Ті козаки, які обиралися на найвищі старшинські посади, мали звичай називати себе (або ж підписувати офіційні документи) по імені та по батькові, а не за прізвиськом. Так, кошовий отаман Григорій Лантух іменувався Григорієм Федоровим, Стефан Гладкий - Стефаном Даниловим.

Щоб мати авторитет серед січового товариства та претендувати на старшинські посади, рядове козацтво мало достеменно засвоїти козацькі звичаї та порядки. До останніх входили не лише військовий вишкіл, але й перевірка сміливості, розважливості, дотепності, уміння готувати їжу й пекти хліб, знання особливостей рослинного світу (лікарські, шкідливі властивості тощо) та тварин (повадки, імітація вчинків). Перевірялася здатність долати високі кручі та водні перепони, орієнтуватися на місцевості вдень і вночі, своєчасно реагувати на несподівану небезпеку, чітко виконувати волю товариства та коритися старшині тощо. І лише після цього козака допускали до «охрещення» в бою та брали у далекий морський похід. Водночас новообранці засвоювали козацьку духовну спадщину, героїчний епос і різноманітні жарти, пісенно- танцювальну та музичну культуру²⁰.

З огляду на уніфікованість і всеосяжність козацьких звичаїв запорозьку спільноту ототожнюють із ранніми військовими демократіями, для яких була властива домінуюча роль озброєного люду й усна форма кодифікації правових норм²¹. Крім того, владно-правова культура козаків характеризувалася рівністю всіх соціальних груп під час відшкодування збитків і визначення міри покарань, а також значною суворістю й невідворотністю останніх аж до смертної кари. Загалом же козацьке право зосереджувалося на регулюванні основ козацького самоврядування та устрою, військово-лицарських звичаїв, судоустрою та практики судочинства, а за галузевою ознакою - цивільних і кримінальних правовідносин²².

Протягом історичного періоду існування Запорозької Січі унормувалися чіткі традиції та механізми реалізації колективної волі козацької спільноти. Найповажніша роль у зазначеному контексті приділялася загальнокозацьким січовим радам, які були не лише найвищим законодавчим і адміністративним органом, а й головною інстанцією, яка розглядала найважливіші цивільні (розподіл землі, угідь, майна тощо) та кримінальні (тяжкі злочини та засудження важливих злочинців) справи. Періодичність зібрання січових рад корелювалася з козацькою християнською обрядовістю, а тому найважливіші ради козаки приурочували до головних православних свят. У зв'язку з цим найголовнішими вважалися новорічно-різдвяна, великодня та покровська ради, коли зранку козаки, відслуживши церковні молебні та пообідавши, бралися до розв'язання насущних проблем січового життя. Практичними організаторами ради на січовому майдані були осавули, які через барабанний бій і пряме нагадування товариству (інколи за допомогою київ) забезпечували присутність козаків. Загалом січовики ставали великим колом (усі були з непокритими головами), кожен курінь окремо на чолі зі своєю старшиною. Після загального молебну та благословення священика слово брав кошовий отаман, старшина й усі бажаючі. У разі розгляду складних справ, січова старшина могла збиратися на окрему малу раду, яка засідала тут же, посеред загальнокозацького кола. Узгоджене рішення козацьких керманичів згодом виносилося на розгляд загальної ради, про що оголошував осавул.

Уся процедура січового парламентаризму була обставлена бучною козацькою обрядовістю, починаючи від шикування на майдані, вітання, розгляду справи і до завершення ради та прийняття рішення. Обговорення рішення відбувалося, за козацьким звичаєм, методом акламації (від лат. acciamatio - вигук), тобто вигуками та репліками учасників зборів, які в такий спосіб схвалювали чи відхиляли оголошене рішення. При цьому незгідні з думкою переважної більшості змушені були скоритися рішенню останньої, оскільки меншості загрожувало покарання аж до страти. Найважливіші моменти ради супроводжувалися пострілами з гармат чи мушкетів, звуками сурм і литавр, барабанним боєм, що покликане було, як зазначали дослідники, «мобілізувати чуття корпоративної рицарської ідентичності січового товариства»²³.

З правничого погляду січова рада мала найвищі прокурорсько-судові повноваження і могла проводити розслідування щодо найвищих посадовців Січі. Радою козаки могли зміщувати кошових отаманів, писарів та іншу старшину, а також своїх послів, які підозрювались у неналежному виконанні обов'язків, у неретельному виконанні січових рішень, у несвідомих помилках чи спланованій зраді інтересів Коша. Суворість судових рішень козацької ради могла сягати не лише позбавлення посад і доброго імені, але часом і життя²⁴.

Загалом у межах Запорозьких Вольностей спостерігалося переплетення адміністративних і судових повноважень як колективних інституцій (січових рад), так і окремих посадовців (кошових отаманів, військових суддів, писарів, осавулів, довбишів, курінних отаманів і паланкових полковників). Обраному на Січі кошовому отаману, за козацьким звичаєм, належала вища адміністративна, військова, судова та духовна влада. Він представляв Військо Запорозьке Низове в міжнародних відносинах і розпоряджався військовою скарбницею, на власний розсуд призначав похідну, наказну і паланкову старшину, чинив судочинство. Зокрема, його судові рішення стосувалися важливих цивільних справ щодо розподілу земель та угідь за конкретними куренями, грошового й матеріального жалування, здобичі, а також тих кримінальних справ, які не були розв'язані в судах нижчих інстанцій, і посадовців Січі. У віданні кошового також були питання остаточного прийому новобранців до складу Коша та звільнення з війська козаків, яким видавали відповідні паспорти й атестати. Кошові ревно стежили не лише за справедливістю козацького судочинства, але й за тим, щоб ніхто ззовні не втручався в судовий процес Січі та не змінював основоположних принципів козацького права. Зокрема, навіть у середині ХѴІІІ ст., коли російський уряд своїм наказом від 13 березня 1749 р. намагався заборонити на Січі винесення смертних вироків, кошові отамани залишали незмінними козацькі звичаї й продовжували санкціонувати страту злочинців і в наступні десятиліття. Про надзвичайно широкі повноваження легітимно обраних козацьких отаманів писали й іноземці. Зокрема, французький військовий інженер Гійом Левассер де Боплан у своєму «Описі України» щодо повноважень «старшого» на Січі зазначав таке: «...його влада необмежена аж до права стинати голови і садити на палю тих, хто провинився». Але найвищі посадовці Січі не були безкарними всевладними володарями, й за явні прорахунки, помилкові рішення чи неадекватні обставинам дії вони несли персональну відповідальність. Як відзначав Боплан, «за виявлену [отаманом] малодушність його вбивають як зрадника»²⁵.

Суворість козацьких покарань пояснювалася військовим характером організації Запорозької Січі, що вимагало від кошових застосовувати досить радикальні заходи проти злочинців, які порушували козацькі звичаї й розхитували усталені норми січового життя. Прикметною була й незмінність системи репресивних заходів на Січі протягом ХѴІ—ХѴІІІ ст., коли Запорозький Кіш і кошові отамани виносили або ж санкціонували смертні вироки. Зокрема, 1584 р., коли під час переговорів із татарськими посланцями під Аслан-городком один козак вистрелив у татарина, то кошовий одразу ж наказав винуватця інциденту скарати «на горло». У 1691 р. смертний вирок було винесено козакам Матвійцю та Остапу за спробу організувати заборонений кошовим отаманом морський похід. Крім рядових козаків судова влада кошового поширювалася і на козацьку старшину. У 1701 р. таким чином було заарештовано і взято від варту чотирьох курінних отаманів, яким кошовий висунув звинувачення в неналежному керуванні своїми куренями, відсутність дисципліни в останніх і пограбуваннях проїжджих купців. А в 1763 р. за отаманства Григорія Федорова (Лантуха) на Січі за образу представником полкової старшини козаком Товстиком «генерала-межовщика» перший «при зібранню Каша жорстоко був відчитаний і за звичаєм його тримали на базарі публічно на гарматі цілий тиждень»²⁶.

Прикметним було й те, що кошовий отаман на Січі оформляв юрисдикцію вироків не лише нижчих судових посадовців, але й вищих органів. Коли судову справу розв'язував увесь Кіш, письмова ухвала його рішення починалася словами: «З повеління пана кошового отамана...». Загалом же судові розгляди становили значний відсоток у палітрі повсякденної діяльності кошових, а тому від кваліфікованого й мудрого винесення вироку залежав і їхній авторитет поміж січовиків. Кошові постійно прагнули відкрито й справедливо, з погляду товариства, вирішувати судові справи і поряд з жорсткими репресивними заходами домагалися примирення сторін і полюбовного розв'язання гострих суперечностей у січовій громаді. Тому досить важливим було право помилування злочинців, яким володів винятково кошовий отаман. Хоча він не мав самостійного права екстрадиції запідозрених січовиків на вимогу інших держав (Польщі, Росії) чи гетьманського уряду. Типовою була відповідь кошового отамана Григорія Федорова (1757 р.) на запит гетьманського суду щодо затримання й екстрадиції правопорушників: «...Тих гайдамак забрати сам і відіслати по команді своїй не міг, бо ті гайдамаки за присягою прийняті, за згодою всього товариства, а без згоди спільної за тамтешнім звичаєм нічого чинити самому йому, кошовому, неможливо»²⁷.

Судова влада кошового поширювалася на всю територію Війська Запорозького Низового, яка в ХѴІІІ ст. сягала розмірів острівної Англії (охоплювала сучасні Дніпропетровську й Запорозьку області, а також частково Херсонську, Кіровоградську, Донецьку та Луганську) і мала кількість населення, щонайменше понад 100 тис. осіб. Тому типовим був випадок, коли в 1770 р. кошовий отаман Петро Калнишевський на- казав «за спільним усіх вироком повісити у Протовчанському відомстві над Ореллю [козака Брюховецького куреня злодія Зиму], де він і кривди чинив»²⁸. У цьому випадку чітко простежується загальна норма українського копного судочинства ХѴІ-ХѴІІІ ст. щодо покарання злочинця на території тієї територіальної громади (міста чи села), де було скоєно злочин²⁹.

Загалом повноваження кошового отамана визначалися терміном в один рік, а потім обов'язковими були перевибори. Тому протягом останніх сорока років (до 1775 р.) на найвищу посаду на Січі обиралося півтора десятка визначних представників січової старшини. Найавторитетніші козацькі лідери ставали очільниками Запорозького Коша на кілька термінів. Зокрема, тричі обіймали посаду кошового отамани Іван Малашевич, Іван Білицький, Данило Гладкий і Василь Григорович, по п'ять разів - Яким Ігнатович і Григорій Федоров, а от Петро Калнишевський і легендарний Іван Сірко правили Січчю відповідно по 12 і 15 років³⁰. При цьому досить демократичною була сама процедура виборів як кошового отамана, так і іншої військової старшини. Попервах козацька рада висувала претендентів на відповідну посаду (кожен курінь мав право подавати свого кандидата) і ті покидали збори, чекаючи в приміщенні свого куреня. Рішення приймалося після бурхливого обговорення й суперечок, коли переважна більшість узгоджувала єдиного кандидата. Тоді останнього запрошували до козацького кола, вручали символ влади кошового - булаву (яку покладав на свою шапку перед товариством попередній керманич) і, посипавши голову землею, проголошували отаманом.

Другим за значенням адміністративно-судовим посадовцем на Січі вважався військовий суддя, якого, як і іншу старшину, обирали на військовій раді. Загалом у січовому судочинстві військовий суддя був першою правничою інстанцією, куди зверталися курінні отамани з невирішеними справами своїх козаків або інші конфліктуючі сторони. Д.Яворницький так характеризував повноваження та практику їхнього судочинства: «Суддя був охоронцем тих звичаїв предків та військових порядків, на яких тримався весь устрій козацького життя; у своїх рішеннях він керувався не писаним законом, якого зовсім не існувало у запорозьких козаків, а переказами або традиціями, очевидно, привнесеними із України в Запорожжя, які передавалися із уст в уста і були освячені багатьма віками»³¹.

У своїй повсякденній діяльності військовий суддя переважно розглядав кримінальні та цивільні справи, пропонував сторонам конфлікту свій варіант його розв'язання. У разі згоди учасників судової тяганини суддя оголошував свій вердикт і справа закінчувалася. А коли ні, конфліктуючі козаки відсилалися до останньої інстанції - суду кошового отамана, чи навіть справу виносили на раду, де її вирішували остаточно. Тяганина в козацьких судах не заохочувалася, а тому військовий суддя мав чинити судочинство «швидко, правно та нелицеприємно». У разі потреби суддя скріплював судові рішення чи вироки срібною печаткою, яка постійно перебувала у його руках. За своє судочинство та дозвіл на звільнення винуватців від прив'язі коло ганебного стовпа чи гармати судді отримували судові виплати («малий презент»), а також свою частку з митних зборів від купців, промислових ватаг, січових пекарів, м'ясників, шинкарів тощо. За часів підпорядкування Запорозької Січі Російській державі військові судді отримували «казенне жалування» в розмірі 70 рублів³².

Іншою впливовою посадовою особою на Січі, яка мала доступ до багатьох владно-адміністративних таємниць Коша й помітний вплив на настрої січового товариства, був військовий писар. Деякі дослідники номінували означеного посадовця «генеральним секретарем», або «першим міністром» Війська Запорозького. У його віданні було майже все січове діловодство, одержання, підготовка та пересилання офіційної кореспонденції. Тому в його підпорядкуванні перебувала також канцелярія з підписарями, писарчуками, канцеляристами, підканцеляристами, копіїстами, реєстраторами і товмачами, яка вела активний обмін документацією внутрішнього і зовнішнього характеру.

Особливо розширилося січове діловодство з переходом Коша з кримської протекції під російську та перенесенням Січі з Олешок (нині м. Цюрупинськ Херсонської обл.; Січ там існувала в 1711-1728 рр.) на р. Підпільна (нинішнє с. Покровське Нікопольського р-ну), коли було отримано відповідну царську грамоту (31 серпня 1733 р.). Саме в зазначеній Новій Січі (1734-1775 рр.), яка визнала себе підпорядкованою київському генерал-губернатору, значно зростає потік кореспонденції до канцелярії останнього та до центральних російських установ (Сенату, Колегії іноземних справ тощо). Це в подальшому негативно вплинуло й на мовну політику січових писарів, оскільки останні навіть у внутрішньому листуванні (на території Війська Запорозького Низового) вимушені були поступово переходити зі староукраїнської діловодної на російську канцелярську мову, а московська школа скоропису поступово витісняла київську. До січової канцелярії також дедалі більше проникали бюрократія й тяганина, а також російські форми діловодної документації та дипломатики. На зміну традиційного листа приходили рапорти, ордери, промеморії тощо. Загалом у 50-70-х рр. ХѴІІІ ст. на Січі вівся чіткий облік вхідної та вихідної документації. Зокрема, у кінці 50-х рр. із Військової канцелярії за один рік виходило близько 4,5 тис. документів, а наприкінці 60-х рр. - понад 5 тис. Уважається, що майже такими самими були кількісні параметри отриманих канцелярією справ. Причому, крім інтенсивного діалогу на російському напрямку, продовжувалося насичене дипломатичне/приятельське листування з кримським ханом (із Криму йшли писані начерком ділові документи та оздоблені печатями й туграми ярлики), султанами ногайських орд, польськими посадовцями Правобережної України (губернаторами, старостами, державцями)³³ тощо.

Під час виконання своїх повсякденних посадових обов'язків писар записував і зачитував судові вироки на військових радах, сповіщав підсудних про рішення козацьких судів, особливо у тих випадках, коли зацікавлені особи перебували у віддалених паланках. Хоча судовий процес на Січі проходив в усному порядку і носив загальний характер, усе ж у важливих справах і за присутності військового писаря вівся письмовий протокол допиту. Вважається, що загальна кількість судової документації, яка за рік осідала в канцелярському архіві, сягала кількох тисяч (до 4000) справ, що становило близько третини усієї документації Коша.

Зовнішнім атрибутом посади військового писаря була чорнильниця у срібній оправі - каламар. Так само, як і військовий суддя, писар отримував жалування 50 руб. і відсотки з митних і січових зборів. Загалом посада військового писаря вимагала значної освіченості, дипломатичності та високої відповідальності за доручену справу. Якщо претендент підтверджував високий професіоналізм і свої морально-ділові чесноти, козаки щорічно переобирали його на цю ж посаду. Протягом останніх 40 років існування Запорозької Січі (за так званої Нової Січі) повноваження писарів виконували: Олекса Вербицький, Андрій Миргородський, Петро Чернявський, Дмитро Рома- новський, Іван Чугуївець, Онисим Кривицький, Артемій Кумпан, Іван Глоба (останній писар на Січі). І це в той час, коли військовим суддею ставали понад півтора десятка січовиків. Крім того, на Січі виробилися звичаї досить суворо карати тих козаків, які наважувалися підмінити військового писаря та пробували замість нього вести листування від імені всього Коша чи отримувати загальновійськову (часто конфіденційну) кореспонденцію. За це на таких зухвальців чекало покарання аж до страти³⁴.

Важливим посадовцем з-поміж січової військової старшини, яка мала безпосереднє відношення до судочинства на Січі, був кошовий осавул. Він загалом стежив за дотриманням правопорядку та благочинною поведінкою січовиків не лише на Січі, а й в усьому Запорожжі; організовував супровід посольських місій, купецьких караванів, промислових ватаг; забезпечував доставку та розподіл жалування поміж січовою старшиною; у військовому поході забезпечував розвідку та вибір місця встановлення табору, слідкував за порядком та охороною останнього тощо. Разом із тим значений відсоток повноважень військового осавула становили судові справи. Він виїжджав у хутори, слободи й паланки як для розгляду незначних цивільно-майнових конфліктів і скарг, так і для розслідування кримінальних злочинів. Важливою місією осавула була організація реалізації судових вироків, які виносилися рішенням усього Коша чи волею кошового отамана, та контроль за правильністю їхнього виконання. Тому в підпорядкуванні вказаного посадовця перебували підосавул та обозний. Зовнішнім владним символом осавула був дерев'яний жезл, обкований з двох кінців срібними кільцями. За виконання своїх обов'язків осавул, як і інша старшина на Січі, зазвичай отримував відсотки від торгівців і промисловиків, певні судові виплати (за виїзд на місце, розгляд справи, освідчення збитків чи злочину тощо) та жалування в 40 рублів³⁵.

Важливу роль у розв'язанні судово-адміністративних і господарських проблем Війська Запорозького Низового відігравали колективні виїзні засідання січової військової старшини (кошового, судді, писаря та осавула), про які свідчать записи в похідних журналах січового архіву (1772, 1774 рр.). Зокрема, у 1772 р. в такий об'їзд виїжджали: кошовий Петро Калнишевський, військовий суддя Андрій Носач, ієрей Володимир Сокальський і похідна військова канцелярія. Маршрут січової старшини, розпочатий 23 лютого, пролягав через зимівник Пишмичева, Кодак, Попасні байраки, зимівник Стефана Васильовича, Кам'яновату і завершувався на Січі після 8 березня. Переважна більшість часу йшла у старшини на вирішення важливих справ місцевих козацьких осередків, про що свідчив лаконічний запис: «Від суботи й до вівторка в Кодаці проживаючи, усякі розпорядження товариству тамтешньому корисні стверджували». Хоча загалом такі поїздки супроводжувалися традиційними козацькими ритуалами, коли делегацію Коша зустрічали урочистою гарматною стріляниною, виїздом святково вбраних місцевих загонів і виходом церковнослужителів. Козацьким звичаєм представники центрального уряду Січі обов'язково відвідували вранішні та вечірні богослужіння в місцевих храмах і влаштовували один одному гостини. Про що в похідному журналі було зазначено: «А після богослужіння пан кошовий усе товариство й священиків... до себе запрошував і по кілька чарок горілки трактував...

Після ж вечірнього богослужіння до ієрея Василія повечеряти та до ієрея Артема навідувався, у котрого й церковним хором був забавлений»³⁶.

Крім військової старшини, значними владно-адміністративними повноваженнями в Запорозькій Січі були наділені також військові служителі. Військовий довбиш (политаврщик) відав військовими клейнодами (прапорами, бунчуками, литаврами, сурмами) і був основним організатором колективних зібрань на Січі (військових рад, зібрання з паланок військових загонів для оборони чи походу тощо). Козацьким звичаєм основні колективні дійства січовиків відбувалися саме під звуки сурм і литавр. Обов'язком довбиша був нагляд за виконанням судових вироків як на Січі, так і у віддалених паланках, а також доставка на суд Коша злочинців із поселень і хуторів Війська Запорозького Низового. З-поміж конкретних судових дій довбиш за вироком суду роздягав і приковував до ганебного стовпа на січовому майдані правопорушників, допомагав осавулові під час екзекуції та оголошував судові рішення на раді чи місці покарання/страти. То ж у плані судових повноважень довбиш був помічником осавула. Інший військовий служитель - пушкар, крім основних своїх обов'язків - відання січовим арсеналом (гарматами, боєприпасами та іншою стрілецькою зброєю), виконував також роль наглядача січової в'язниці, в якій відбували ув'язнення засуджені козаки або чекали судового розгляду запідозрені в скоєнні злочинів особи³⁷. У віданні військового пушкаря було, очевидно, також таке традиційне січове покарання, як прив'язування злочинця до гармати та звільнення останнього. Підпорядковувалися цьому січовому посадовцеві підпушкарі та гармаші.

Важливу роль у дипломатичних відносинах Запорозької Січі відігравав військовий товмач, який був перекладачем і дорадником на переговорах з іноземними послами чи купцями. Він розглядав іноземну кореспонденцію, був у складі січових дипломатичних місій, провадив розвідку або виконував окремі доручення Коша на території Запорожжя і за його межами. Відомо, що військові товмачі в 1754 р. направлялися Кошем на Микитинську заставу для встановлення кордону та регулювання руху людей на українсько-татарському порубіжжі. У 60-х рр. ХѴІІІ ст. повноваження товмачів на цій заставі виконували В.Муратов, В.Рубан, К.Юр'єв, Ф.Семенів, А.Дмитрієв.

Вагомими фінансово-економічними посадовцями Січі були військові шафарі та кантаржеї, які переважно збирали мито та податки на території Запорожжя. Зокрема, шафарі оподатковували торгові валки на основних перевозах через Дніпро (Самарському, Кодацькому, Микитинському тощо), а кантаржеї провадили торгові збори з привезених на Січ на продаж товарів. Останні також слідкували за мірами та вагами під час торгових операцій.

Шкільною справою в Запорозькій Січі відали обрані самими школярами шкільні отамани. Вони дбали про шкільну скарбничку та забезпечення школярів (окремо старшого й молодшого віку) продуктами та шкільним приладдям. У 40-х рр. ХѴІІІ ст. шкільним отаманом на Січі був козак Брюховецького куреня Федір Лата, а в 5060-х рр. - товариш Кущівського куреня Андрій Крячок.

Крім того, до вищої січової старшини належали такі посадовці: бунчужний, бу- лавничий, перначник і хорунжий³⁸.

Особливими функціями в Запорозькій Січі була наділена похідна старшина, як очолювала козацькі підрозділи і в далеких походах (сухопутних чи морських), і в організації сторожової служби на землях Війська Запорозького Низового чи під час переслідування нападників і розбійників. До лав похідної старшини входили переважно військові посадовці: полковник, осавул і писар.

Наступним після загальносічової військової старшини та служителів владно- адміністративним рівнем був рівень курінної старшини. Курені в Запорозькій Січі становили основоположну адміністративно-військову одиницю, яка була і самоврядним осередком, і окремим військовим підрозділом із своїми, часом своєрідними, звичаями й традиціями. Останні унормовувалися в залежності не лише від історичних умов існування того чи іншого куреня (окремі з них виникли ще у ХVІ ст.: Пашківський, Тата- рівський, Дерев'янківський, Поповичівський, Іванівський, Канівський, Дядьківський), а й від того, вихідці з якого регіону чи поселення України його формували. У таких випадках курінь становив осередок своєрідного земляцтва, яке привносило з собою попередні самоврядні звичаї своєї малої батьківщини. Зокрема, наприкінці XVII ст. в Запорозькій Січі налічувалося 27, а у XVIII ст. - 38 козацьких куренів, чимало з яких мали назву українських міст: Корсунський, Уманський, Переяславський, Полтавський, Менський, Батуринський, Канівський тощо. I хоча з часом до куренів входили новобранці не лише за земляцьким принципом, а загальносічові традиції адміністративно уніфіковували звичаєве право окремих куренів, останні все ж залишалися своєрідними осередками з власним внутрішнім самоврядним колоритом, одягом, прапором, говіркою, кухнею тощо.

Кількість козаків, які були вписані до курінного компуту (реєстру), не була сталою через прихід-відхід козаків, їхнє переселення в паланки, загибель у походах. Зазвичай чисельність курінного складу перебувала в межах 200-400 козаків. Хоча в окремих випадках крайні чисельні параметри куреня могли опускатися до ледь більше 100 і підніматися вище 700 козаків. Навіть протягом одного десятиліття спостерігалися значні коливання наповнюваності козацьких куренів. Зокрема, в Кущівському курені в 1759 р. було 268 січовиків, у 1765 р. - 460, а в 1769 р. - 303; в !ркліївському відповідно: 480, 482, 738; у Переяславському: 119, 370, 302; у Шкуринському: 338, 336, 504³⁹.

Враховуючи необхідність централізації влади в таких чималих козацьких колективах, курінь зазвичай на загальних зборах вибирав зі свого середовища старшого, або ж курінного, отамана. Козацький літописець Григорій Граб'янка зазначав: «Живе курінь під проводом старшого, чоловіка, як правило у військовій справі найвправ- нішого, і його шанують і коряться йому, як найстаршому після кошового отамана»⁴⁰. Останні, крім військово-адміністративних повноважень, часто виконували поміж козаків свого куреня роль суддів. Вони мали право призначати тілесні покарання, примовляючи при цьому: «А подайте київ на сучих синів»⁴¹. Хоч як нижча судова інстанція курінні уникали виносити смертні вироки. Вони зазвичай виконували екзекуції, призначені їхнім козакам волею Коша, або разом з іншими курінними отаманами розсуджували своїх підлеглих побратимів.

Курінні отамани, яких козацьким звичаєм переобирали щороку на зібраннях, були лише першими серед рівних курінної громади, проживали спільно з рядовиками в одному курені, хоча й мали особливе місце за столом - на покуті поблизу ікон. Але вони відповідали за кривди та свавільство щодо свого куреня курінних: «Якщо хоч чим скривдять простого, перевершивши своє право, то так як звичайну сірому, карають на смерть»⁴².

Починаючи з середини ХѴІІІ ст. дедалі помітнішими ставали наглядацькі функції у діяльності кошових і курінних отаманів. Зокрема, 21 жовтня 1751 р. К.Розумовський наказував кошовому отаманові Січі, щоб той зобов'язав курінних вести чіткий облік козаків і ретельного вписувати/виписувати останніх у курінних компутах. Водночас заборонялося відпускати будь-кого з куреня без дозволу кошового та наявності паспорта. За перебування на Запорожжі без паспорта також уводилося покарання «по тамошньому їх військовому звичаю безпоблажно, щоби й інші, бачачи таке, страх мали». За цим повинні були ретельно стежити курінні отамани⁴³.

Високе місце в адміністративній ієрархії Запорозької Січі посідали старші за віком козаки: «старики», «сивовусі діди», «знатні козаки радці», які були, як правило, колишніми представниками козацької старшини. На січових військових радах і судових засіданнях вони посідали поважні місця одразу після кошової чи курінної старшини, підписували листи поряд з отаманами, сиділи в куренях на почесних місцях під іконами. Дослідники передусім відзначали особливу вагу січових стариків (які часто були характерниками з надзвичайними можливостями тіла і духу) як хранителів козацьких звичаїв і старовини, підкреслювали високий моральний авторитет останніх у Війська Запорозького: «Це були стовпи всього Війська Низового, носії усіх його переказів й строгі виконавці козацьких звичаїв: вони вгамовували й утихомирювали тих, хто не знав ніяких обмежень, при повній рівності товариства, молодих козаків; вони навіть часто йшли супроти волі "владної" старшини, не виключаючи самого пана кошового, коли помічали з його боку порушення предковічних порядків запорозької громади... а після смерті користувалися такою почестю, що при їх похованні, один раз стріляли з гармат, а з дрібнішої зброї більше ніж за іншими простими козаками»⁴⁴. Про особливий статус стариків на Січі писав і класик французької літератури Проспер Меріме в своїх українознавчих студіях (1854 р.): «На Січі існувала певна рівноправність козаків; певні повноваження надавали тільки старим козакам, зокрема право розв'язувати спірні питання за давніми звичаями і традиціями козацької ватаги»⁴⁵.

Поза межами адміністративного центру Запорожжя - укріпленої Січі - на значній території Війська Запорозького Низового, яке включало своєрідні адміністративно- територіальні одиниці - паланки (в різні періоди їхня кількість коливалася від 5 до 11), владно-адміністративні повноваження здійснювалися паланковим полковником і місцевою старшиною (осавулою, писарем, підосавулою та підписарем).

Загалом паланкова старшина козацьким звичаєм обиралася на Січі (терміном від одного до кількох років) і підпорядковувалася волі Коша. Існувала традиція, за якою керівництво паланок обиралося (а згодом і призначалося) виключно із січовиків того чи іншого куреня (почергово), а не з місцевих знатних козаків-гніздюків, хоча з часом роль останніх у паланковому управлінні зросла через створення ради зі «сте- пенних добрих козаків» при паланковому полковнику. У зв'язку з цим для людності паланок (а туди, крім козаків, входили й посполиті селяни та інші категорії населення Запорожжя) склалася багатоступенева владна козацька ієрархія. Досить стрункою була адміністративно-судова вертикаль: паланковий суд - суд відповідного курінного отамана (у віданні якого перебувала та чи інша паланка) - військового судді - суд кошового отамана⁴⁶. Тому особи, невдоволені судом паланки, могли йти по інстанціях, аж допоки їм не виносили остаточний вирок. Що стосується згадуваних у літературі випадків виконання смертних вироків на рівні паланки чи забиття окремих осіб за допомогою символу влади паланкового полковника - металевого пернача, то тут слід зазначити, що це могло стосуватися лише закоренілих злочинців, спійманих «на гарячому», або ж це було приведення в дію вироку суду вищої інстанції. Цікаво, що шибениці були влаштовані в кожній паланці Війська Запорозького Низового. Ставились вони над людними шляхами і становили собою два стовпи з поперечиною зверху. Оскільки в запорожців не було ката, то повішення винуватця здійснював наступний у черзі на покарання злочинець. Страти через повішення практикувались у січовиків практично весь період існування Запорозької Січі.

Загалом під юрисдикцією паланкового полковника перебували всі мешканці паланки й тимчасові її насельники. А вказаний посадовець мав усю повноту влади (військової, адміністративної, судової) на своїй території. Новообраний (призначений) полковник і паланкова старшина отримували на Січі відповідний письмовий наказ із означеними обов'язками та правами, а також відповідним тому чи іншому посадовцеві жалуванням. Протягом ХVШ ст. із розширенням діловодства в кожній паланці Війська Запорозького Низового було укомплектовано штат канцелярій (писар, підписарі), які підпорядковувалися паланковій адміністрації. Відомо, що у 50-60-х рр. ХVNІ ст. Василь Волинський очолював паланкові канцелярії попервах у Кодацькій, а згодом у Самарській паланці; у першій половині 70-х рр. Дем'ян Вірменко (Мальований) був паланковим писарем у Комісарівській паланці, а Іван Неживий - у Барвінківській.

У середині ХѴІІІ ст. січова старшина зважилася перейти від виборів/призначен- ня паланкових урядовців до почергового отримання посад останніми, щоб унеможливити підкупи, хабарництво та зловживання посадовців. Особливістю порубіжних паланок Війська Запорозького була необхідність організації прикордонної служби й уважне стеження за ситуацією в прилеглих до земель Січі регіонах.

Наявні на теренах Війська Запорозького Низового адміністративна система та звичаєво-правова культура загалом справили істотний вплив на формування владно- судових органів в Українській козацькій державі, що постала за роки національно- визвольної війни середини ХѴІІ ст. Саме за запорозьким взірцем розпочинали формуватися інституції Українського гетьманату, а національна держава українців продовжувала іменуватися «Військом Запорозьким». Запорозька Січ була зародковим регіоном, де розпочалася визвольна боротьба. Вона відіграла провідну роль у становленні основ української армії, надала імпульс політичному злету Богдана Хмельницького через його широку підтримку та титулування гетьманом Війська Запорозького (лютий 1648 р.). Водночас запорожці постійно намагалися поширити січові правовідносини не лише на Запорожжя, а й на інші українські землі. В тогочасних документальних матеріалах містяться численні згадки про те, що козаки в містах і селех України «мають своїх гетьманів і різні форми власного правосуддя», що вони «не несуть відповідальності перед жодним судом, крім суду тих отаманів, яких вони самі собі встановили, обравши власних суддів і старшин»⁴⁷.

Попри неоднозначну подальшу роль Запорозької Січі в подіях національно- визвольної війни та зменшення її ваги в загальноукраїнських політичних процесах, Кіш відігравав провідну роль у протистоянні кримсько-османській агресії та утримував широку міжнародно-правову автономію, незважаючи на інкорпоративні устремління як гетьманської влади України, так і правителів Варшави, Москви, Стамбула та Бахчисараю. Тим паче, що цьому сприяло геополітичне суперництво впливових держав регіону. Саме наслідком останнього стало оформлення номінального подвійного підданства Запорозької Січі (і Польщі, і Росії) згідно з Андрусівським договором 1667 р. 1681 р., під час укладення російсько-турецько-кримського Бахчисарайського договору Москва про це вже не згадувала, а домагалася визнати Запорожжя лише її володінням. Але Стамбул на переговорах, навпаки, домігся переходу Січі виключно у своє підпорядкування. 26 квітня 1686 р. було укладено російсько-польський «Вічний мир», за яким уже Варшава зреклася на користь Москви не лише Лівобережної України й Києва, а й Запорожжя, яке в подальшому, перебуваючи у царському підданстві, передавалося в підпорядкування Українського гетьманату⁴⁸. І цей політичний статус Запорозької Січі зберігався до 1709 р., коли остання була знищена російською армією, а запорожці вимушені були перенести свій Кіш на територію, підвладну кримському хану.

Певний вплив січового судочинства на формування правових відносин і органів суду в Українській державі відзначався і в останні часи існування Запорозької Січі. Зазначений період характеризувався для України переплетінням чинних адміністративно-судових установ і рис січового судочинства. Уже з 1734 р. Запорозька Січ номінально підпорядковувалася Київському генерал-губернатору, а з 1750 р. - гетьманській адміністрації. Прерогативою гетьмана в цей період стає військовий суд з кримінальних справ. Із 1755 р. гетьманська адміністрація вже вимагала від січової старшини передачі до Генерального суду (в Глухові) усіх без винятку запорожців, які брали участь у гайдамацькому русі⁴⁹.

Незважаючи на відсутність загального зводу законів на Запорозькій Січі й усне застосування запорожцями основних правових положень, усе ж певні його аспекти поступово отримували письмове оформлення. У 1762 р. тут було «укладено письмове й кругове зобов'язання... у Війську Запорозькому»⁵⁰. А в 1764 р. на Січі з метою боротьби зі злочинністю було ухвалено інші письмові положення, що посилювало відповідальність за крадіжки та збереження краденого, вводилася заборона брати винних на поруки - і навіть кошового позбавили права помилування злочинців⁵¹.

У практиці регулювання внутрішніх адміністративно-правових відносин і на переговорах з іноземними представниками запорожці демонстрували обізнаність з юридичними актами сусідніх держав. Козацькі депутації на переговорах щодо кордонів Запорозьких Вольностей із російського стороною (1774 р.) використовували як юридичну підставу копії універсалів Б.Хмельницького (1655 р.), грамоти царя Олексія Михайловича гетьману й усьому Війську Запорозькому, польські універсали М.Вишневецького (1670 р.), конституцію Варшавського сейму (1717 р.), в якій згадувався ще універсал Стефана Баторія українському козацтву від 1576 р., тощо⁵².

Загалом під кутом зору історичної перспективи існування Запорозької Січі мало неабияке значення, оскільки з другої половини XV ст. з остаточною ліквідацією удільних князівств на території України почали утворюватися адміністративно-судові органи тих держав, до складу яких входили українські землі (Великого князівства Литовського, Королівства Польського, з 1569 р. - Речі Посполитої, Угорщини, Молдавії). Незважаючи на те що уряд Речі Посполитої вбачав у козаках своїх підданих, а з середини XVII ст. на Запорожжя формально поширилася влада українських гетьманів, а згодом і зверхність московського царя, у межах Запорозьких Вольностей усе ж витворився та функціонував базований на українській традиції своєрідний автономний політико-адміністративний і правовий устрій, який не лише забезпечував стабільну суспільно-політичну та соціально-економічну ситуацію в регіоні, а й надійно прикривав південні рубежі України від вторгнень. Це протодержавне утворення уособлювало для українців ідеальну державну модель, яка за умов фактичної бездержавності репрезентувала світові український народ і потужно обстоювала його інтереси, а в подальшому передала державотворчу естафету Українській козацькій державі ХѴІІ-ХѴІІІ ст.