Розділ 3 - Кари відплатні (poenae vindicativae)

Якщо головною ціллю кари є покарання винуватого за поповнений переступ закону, тоді ця кара називається відплатно-каральною, бо суспільність відплачується одиниці за нарушення публічного ладу.

Відплатні кари були такі, що їх однаково можна було застосовувати до клириків чи до мирян, або такі, що їх можна було накладати тільки на клириків. B українському карному законодавстві були знані відплатні кари, спільні мирянам і духовним особам, особливо такі: екскомуніка, інтердикт (які були вживані також як лікувальні, і про які вже була мова), відмова церковного похорону та грошеві кари. 3 відплатних кар, властивих тільки клирикам, були знані такі: реколекції, ув’язнення, суспенза, неправильності, усунення чи перенесення з уряду або парафії, зложення і деґрадація.

I) Відплатні кари спільні клирикам і мирянам

а) Відмова церковного похорону

Відплатна кара відмови церковного похорону може бути радикальна, коли забороняється все, що належить до церковного похорону, або тільки відмовляється торжественність похоронних обрядів.

3 огляду на те, що з похороном не можна довго чекати, через що немає часу вдаватися до церковного трибуналу та ждати на його рішення, сам парох має рішити кому відмовити церковного похорону, а саме, скоро тільки він матиме певність, що дана особа поповнила проступок, за який церковний закон карає відмовою церковного похорону. Тільки в сумнівах, або коли б родина померлого апелювала, треба віддати справу церковному трибуналові, який у сумаричній формі переведе процес і видасть вирок, хіба що Єпископ сам вирішив би своїм особистим вироком (174).

Церковного похорону, як кару, відмовляється: 1) Відступникам від віри, єретикам, схизматикам; 2) Самогубцям, хіба були не при здоровому розумові; 3) Які згинули в двобою або внаслідок одержаних у ньому ран; 4) Злодій убитий на горячому вчинку; 5) Явні лихварі; 6) Хто не сповнив припису про річну сповідь; 7) Ha кому тяжить цензура: екско- муніка, інтердикт, суспенза; 8) Публічні грішники, якщо перед смертю не розкаялися.

Отак Львівський обласний синод у 1891 p. постановляє: « Коли християни завжди вважали місце свого похоронення, як місце призначене для ісповідників правдивої віри, тому ніхто, хто б за свого життя перебував поза великою родиною Церкви Божої, і поза нею умер, не має права по смерти разом з вірними мати спільне місце відпочинку. 3 того слідує, що крім невірних, єретиків, схизматиків, не мають права до церковного похорону також викляті, явні грішники, умираючі у викляттю, в поєдинку; тому тих усіх нехай священики не важаться по- хороняти на цвинтарях, але для таких треба означити місце з-зовні цвинтаря, або щонайменше, задля конечної потреби, в якомусь осібному місці католицького цвинтаря, де треба також похороняти тіла дітей, що померли без хрещення. Спеціяльно в справі тих, які добровільно завдали собі смерть, парохи мають бути осторожними, щоб таких, хіба перед смертю ще дали якісь познаки покаяння, не важилися похороняти на священнім цвинтарі та з церковними обрядами. Коли б парохові безсумнівно було відомо, що самогубець терпів слабість помішання розуму, має такому уділити церковного похорону в звичайний спосіб. Коли б парох, ведений важливими причинами, вагався б погодитися на суд лікарів і цивільних урядників, треба тоді справу віднести до Ординаріяту, а тим часом задля наглячої потреби мае похоронити тіло умерлого без церковного обряду поза цвинтарем. Якщо сумнів ще позістане, чи самогубець був відповідальний чи невідповідальний, мае бути похоронений згідно з церковним обрядом, але щоб уникнути згіршення, що могло б прийти, мае бути похоронений без звичайних урочистостей. Вкінці, якщо заходить сумнів чи хто сам себе вбив, чи помер випадково, треба справу вирішити в користь умерлого, тому що сумнів про так тяжкий злочин без доказу нікому не можна приписувати » (175).

B цій же справі « Правила Русько-Католицької Церкви в Канаді » постановляють: « Церковного похорону треба відмовити: 1) Дітям, що померли без хрещення...; 2) Всім еретикам, схизматикам, відступникам, виклятим поіменно й явно; тим, що свідомо з розмислу поповнили самогубство, якщо вони не дали ніяких знаків каяння перед смертю; тим, котрі прилюдно т.

B Сполучених Штатах Америки Єпархіяльний Статут подібно постановляє: « Відступника від католицької Церкви, який не покаявся перед смертю, не можна похоронити на католицькому цвинтарі. Вірним, що померли нерозкаяними, як публічні грішники, самогубці, і інші, та нехрещеним дітям, можна дозволити, щоб родина сама, без участи католицького священика чи представника некатолицької релігійної організації похоронила їх на неосвяченій частині цвинтаря. He дозволяється хоронити на нашому цвинтарі попелу спалених тіл, навіть тоді, коли сам покійник бажав християнського похорону в землі » (177). « За

(175) Львівський синод 1891 p., тит. XII, гл. 2.

(176) Правила Русько-Католицької Церкви в Канаді, ст. 27-28.

(177) ТимчАсові ЄпАРхшльні Стлтути Філядельфійського Au. Екзархату Візантійського обряду в ЗДА. Том I. Філядельфія 1953 p., ч. 18-20, ст. 97.

приішеами канонічного прав& не дозволяється на християнський похорон публічних грішників. Кого вважати за публічного грішника, вчить моральна теологія. Таким особам навіть місцевий єрарх не може дозволити на похорон, тому й не треба присилати в тій справі прохання до Спископського Ординаріяту. Хто не жив у Христовому стаді впродовж життя, той не може по смерти мати почестей зарезервованих добрим і розкаяним християнам. He додержуватися тих засад, означало б ставити Церкву нарівні з похоронним заведенням » (178).

б) Грошові кари

Грошові кари були знані вже вдавнину. Отак митрополит, який пограбував свого суфраґана, мав віддати почвірно (179); хто забрав з церкви віск або оливу, мав віддати вп’ятеро (180); щонебудь набуте крадіжжю треба було віддати вбогим, коли ж не мав, то працею (181).

Грошові кари накладаються за різні менші провини, особливо за нарушення церковної дисципліни (182). їх можна накладати однаково на клириків і на мирян, однак на цих останніх з дуже великою обережністю, бо якщо миряни відкажуться заплатити кару, тоді Церква не має інших засобів їх примусити, як чисто духовні кари, щоб вимогти запла- чення матеріяльної кари (183). Bce ж таки Замойський синод має дуже багато постанов, де говориться про грошові кари.

Щоб не стягати підозріння захланного зиску, наказується, щоб тих грошей не брав Єпископ, але щоб їх призначувано на церкву чи бідних (184).

II) Kapu властиві клирикам

а) Реколекції

Реколекції можуть бути наложені як лікувальна і як відплатна кара. Якщо накладаються на певне число днів і у визначенім місці, тоді вони є карально-відплатною карою. Якщо ж лишається довільне місце до вибору, тобто реколекційний дім чи монастир чернечий, де ченці пе-

(178) Там же, ч. 66, ст. 114; STATUTES of the Archeparchy of Philadelphia, 1959, can. 485.

(179) Нікейськ. синод II, каи. 6.

(180) Постанови Апостолів, кан. 72.

(181) Григорій Hic., каи. 6.

(182) Інструкція А.І.Ц.С., тит. V, § 21.

(183) Там же, § 16.

(184) Там же, § 21.

ребувають не для самої покути, але для виконування апостольської праці, тоді це лагідніша форма покути. Якщо ж визначується місце на реколекції в якомусь домі поправи, спеціяльно для тої ціли побудованім, або монастир суворого життя, тоді це строгіша форма покути (185).

Українське карне законодавство знало і застосовувало реколекції в лагіднішому і строгішому виді, від кількох до більше днів, одно чи багаторазово (186).

б) Ув’язнення

Як вище вже було згадано, ув’язнення — це кара, якою позбавляється свободи винуватого, чи то на якийсь час коротший перебування в домі поправи, в монастирі чи й у в’язниці, що було лагіднішою формою покарання, чи то замкненням у звичайній в’язниці або монастирі на досмертну покуту, що було найсуворішою карою (187).

Замкнення в строгім монастирі для повсякчасної покути, це одна з найтяжчих кар за провини проти церковних законів.

Якщо церковний трибунал не має змоги зовнішньою силою примусити клирика до такої кари, тоді може до того його примусити відібранням йому матеріяльних засобів необхідних на удержання життя, які йому лише тоді подадуться, коли він добровільно вступить до монастиря і там позістане. Трибунал також визначить спосіб покути, яку в монастирі він виконуватиме, маючи перед очима не тільки відплатну кару, але також вилікування винуватого та його поправу (189).

в) Суспенза й Інтердикт

Суспенза (завішення) та інтердикт (заборона) часто, може навіть найчастіше були вживані як каральні, ніж як лікувальні кари.

Суспенза, як карально-відплатна кара могла бути цілковита, тобто від чинів, уряду і бенефіція, або частинна — від чинів, або від уряду чи від бенефіція, але завжди на якийсь визначений час (190). B « Інструкції » кажеться, що « якщо клирика треба було б покарати суспензою від

(185) Там же, § 22.

(186) Конкордія з 1863 p.

(187) Інструкція А.1.Ц.С., тит. V, § 28.

(188) Злмойський синод 1720 p., тит. III, § 8; тит. VII, X; ГІЕРЕМиський синод 1740 p., гл. IV; ПЕРЕМиський синод 1818 p.

(189) Інструкція А.І.Ц.С., тит. V, § 28.

(190) Злмойський синод 1720 p., тит. III, § 7, 10; Конкордія з 1863 p.

приходів приходства (бенефіція) чи то всіх чи то лише якоїсь частини, н той відмовлявся б піддатися, тоді церковний трибунал зажадає помочі цивільної власти » (191).

Сусиенза від доходів на клирика може бути видана також на такого, що не мае приходства, але мае зате уряд або священицький чин, від яких може бути суспендований і до чого не потрібно цивільної помочі (192).

Також інтердикт, як було вище згадано, часто був застосовуваний радше як відплатно-каральна кара, ніж як лікувальна, і то чи місцевий загальний інтердикт, чи частинний, чи особистий також у двох видах (193).

г) Неправильність

Неправильність, як канонічна кара, становить перепону, задля якої хтось стає неспосібним впрост до прийняття церковних чинів або їх виконування, або до одержання приходства (бенефіція), яке вимагає виконування священицьких чинів. Цю кару стягається самим вчинком, тобто поповненням проступку, або вироком судді, в залежності як постановлено законодавцем (194). B українському законодавстві часто зустрічаємо застосування цієї кари (195).

ґ) Усунення з уряду

Відібрання приходства (бенефіція) — це кара, яку накладається за тяжчі провини, і то лише після попереднього канонічного процесу і вироку судді. Може мати строгіший характер або лагідніший. Перший буває тоді, коли посідателеві відбирається приходство, без надання іншого, а деколи в злуці з неправильністю, тобто проголошенням такого неспосібним одержати на якийсь час чи й назавжди інше приходство. Другий буває тоді, коли замінюється одне приходство іншим, однаковим або гіршим. Подібне буває з усуненням від уряду (196).

д) Зложення (депозиція) і Деґрадація

Зложення (депозиція) було відоме від перших віків християнства. Його застосовувалось як засіб, щоб усунути негідних і непоправних з церковної спільноти, щоб не псували і не гіршили інших. Тому депозиція відбувалась при певних обрядах, а опісля зложеного віддавали в

(191) Інструкція А.І.Ц.С., тит. V, § 24.

(192) Там же.

(193) Злмойський синод 1720 p., тит. VI, X, XI, XII, XIII і XIV.

(194) Інструкція А.І.Ц.С., тит. V, § 25.

(195) Злмойський синод 1720 p., тит. III, § 7; тит. XII і XIV.

(196) Інструкція А.І.Ц.С., тит. У, § 26.

руки цивільної влади або замикали до монастиря на покуту (197). Від XII століття починають відрізняти зложення від деґрадації з огляду на те, що в середньовіччі навіть депоновані клирики втішались привілеєм церковного суду, отож, щоб також цивільна влада.могла наложити за більші злочини ще й свої кари, то Церква зложених ще й деґрадувала, чим клирик переставав бути клириком (198).

Українські джерела не подають окреслення депозиції-зложення і деґрадації, хоч і ці кари були досить часто накладувані.

Зложення — це кара духовна, відплатна за нарушення церковного ладу, якою клирик був позбавлений уряду, бенефіція і свого чину назавжди (199). Отож зложення було карою передусім відплатною, хоч не виключалось лікувальної ціли, а саме, щоб бодай такою карою cxa- менути переступника.

Словами « позбавлення клирика уряду, бенефіція і чинів » визначується суб’єкт, тобто клирик, і об’єкт — дібр і прав, яких він ставав позбавлений. « Назавжди » — це питоменність зложення і деґрадації, хоч не виключалось можливости, що напр. єретик, відступник чи схизматик, після навернення і поправи міг би бути прийнятий назад у чин.

Зложення — це кара духовна, бо тільки церковна власть могла її накладати — ІІапа, Митрополит, Синод або Єпископ (200). Її накладувано на клириків, бо вона позбавляє винуватого всіх клирицьких прав і привілеїв, за виїмком священицького характеру, який є незатертий (201).

IIa Сході відрізняли зложення більше від меншого, на Заході, більше називали депозицією, менше деґрадацією (202).

Наслідки зложення більшого такі: 1) Клирики тратять усі властивості чину й судовласти (203), а саме: Єпископ тратить властивості єпископського чину й судовласти; пресвитер тратить власть чину священства, тобто священицьке служіння і уряд; диякон тратить право на дияконське служіння (204). Отож зложені не можуть виконувати священодійств, уділяти св. тайн, благословити, проповідати, висвячувати, екскомуніку-

(197) D.V.37.6\ D.2.1.10.

(198) CHELODI I., o.c., p. 62.

(199) SERiSKi P., o.c., p. 73.

(200) Картаг. синод, кан. 11; Гіпонськ. синод, кан. 8.

(201) Трулл. синод, кан. 21.

(202) SERisKi P., o.c., p. 61-66; WERNZ-VmAL, o.c., p. 375-377.

(203) Василій B., кан. 27; Ангкир. синод, кан. 1-2; Постанови Апостолів, кан. 51; Трулл. синод, кан. 20, 29; Антіох. синод, кан. 13; Картаг. синод, кан. 88.

(204) Трулл. синод, кан. 7; Новокесар. синод, кан. 10; Василій B., кан. 3.

вати (205); 2) Тратять бенефіції і мають бути вигнані з приходства (206);

3) Тратять свій уряд, тому їхне місце опорожнюється та назначується іншого, хіба що зложений апелюе до вищої інстанції, бо тоді ці наслідки завішуються до часу вирішення апеляції (207); 4) Тратять своє місце між клиром, бо доки були клириками їм належалось спеціяльне місце, т.зв. пресвитерка, отож з цього місця мають випасти та ставати між мирянами (208); 5) Можуть причащятися за способом мирян, а не як клирики (209); 6) Зложеного виписується із списку клириків і дипти- хів(210); 7) Тратять право носити клирицьку одежу(211); 8) Єпископ тратить право носити архиєрейські відзнаки (212).

Наслідки меншого або частинного зложення такі: 1) Єпископ тратить судейську власть, але залишається власть єпископського чину(213); 2) Деколи зложення позбавляло єпископського ступня, але залишало священицьку власть і чин, отже, деґрадація на один ступінь (214); 3) Священик тратить якусь частину своїх властей, напр. правити Службу Божу, або проповідати, або сповідати, а диякон подавати св. причастя (215); отже, частинно зложені остаються ще в клирицькій клясі, але не можуть виконувати всіх священодійств, а яких саме, то це вже залежить від декрету, яким кару зложення накладається. Головна, отже, різниця між більшим і меншим зложенням находиться у тому, що більшим кли- рик цілковито перестає бути клириком, а меншим не позбавляється клирицької кляси (216).

Зложений може бути водночас екскомунікований, а тоді вірні не можуть з ним приставати, ні молитись разом, ні до церкви заходити, ані він, зложений, не може бути прийнятий іншим єрархом, а якби насмілився б справувати св. тайни, то хто від нього їх приймає, той стає підозрілим у схизмі (217).

(205) Постанови An., кан. 15, 28, 55, 69; Новокесар. синод, кан. 1; Картаг. синод, кан. 11, 28; Нікейськ. синод, кан. 18; Василій B., кан. 3, 17.

(206) Постанови An., кан. 51; Антіох. синод, кан. 16.

(207) Антіох. синод, кан. 15; Tру.іл. синод, кан. 2; Сард. синод, кан. 3-4.

(208) Трулл. синод, кан. 26; Ангкир. синод, кан. 1-2; Василій B., кан. 27.

(209) Постанови An., кан. 25; Трулл. синод, кан. 21; Ляодик. синод, кан. 19.

(210) Постанови An., кан. 15; Нікейськ. синод I, кан. 17.

(211) Трулл. синод, кан. 21.

(212) Трулл. синод, кан. 13, 14, 15; Сард. синод, кан. 1.

(213) Ангкир. синод, кан. 18; Нікейськ. синод I, кан. 8.

(214) Трулл. синод, кан. 20; Новокесар. синод, кан. 10.

(215) Трулл. синод, кан. 26; Василій B., кан. 27.

(216) SERISKI P., o.c., p. 65-66.

(217) Постанови Апостолів, кан. 12; Нікейськ. синод I, кан. 5; Антіох. синод, кан. 2.

Зложений хоч утрачає назавжди всяку клирицьку власть, то однак ще позістає клириком, тому не втрачає питоменних клирицьких привілеїв, а тим більше питоменних обов’язків, як целібат, проказування часослова, а Ординарій повинен подбати про потрібні засоби до життя (218).

Зложення завжди має бути видане судовим вироком, отже, є публічною карою, бо ж позбавляє властн виконувати публічні чини та звільняє від урядів публічних, тим то виконування тих актів буде неважне, і також недозволене, хіба у випадку смерти (219).

Зложення є тяжчою карою від суспензи, бо позбавляє винуватого самого титулу власности уряду і бенефіції.

Деґрадація — це цілковите виключення з клирицького стану, отже, є більшим зложенням, позбавленням назавжди клирицької ноші та редукція до стану мирського. Деґрадація є найтяжчою карою, тому тільки за злочини виразно вичислені в праві може бути на когось наложена, або коли клирик зложений далі провиняється і дає згіршення. I тільки судовим вироком накладається (220).

Деґрадацію накладається окремим торжественним обрядом, хоч сам обряд не належить до кари, але c тільки зовнішньою і додатковою формою, якою збільшається неславу винуватого та відстрашується інших від таких злочинів. Обряд цей полягає на роздяганні всіх тих відзнак, почавши від останньої, які клирик одержав під час рукоположення. Ось як цей обряд відбувався: Єпископ убраний у всі архиєрейські ризи та з жезлом у руках, сідає перед престолом на місці, де сідав при висвячуванні священика. Тоді « достойний ізверженія », супроводжений дияконом, стає на коліна перед царськими воротами, будучи вбраним у всі свя- щеничі ризи, з чашою і дискосом у руках. Єпископ проголошує усім присутнім провину, за яку даний священик засуджений. Вирок подається у такій формі: « Ми (ім’я) Божою милістю архиєпископ (ім’я), після достовірного й старанного прослідження, від достовірних свідків, судом нашим уважаємо пресвитера (ім’я) законопереступником і сана пресвитерського недостойного, заради його провин, дуже тяжких, які Бога ображають і людей гіршать. Тому властю Бога всемогутнього засудивши його згідно з правилами Святих Апостолів і Святих богоносних Отців, із священицького його сана виключаємо навіки і від священо- дійства церковного відлучаємо його, і як непотрібного раба від престола

(218) SERISKI P., o.c., p. 66.

(219) Новокесар. синод, кан. 9; Халкед. синод, кан. 29.

(220) Інструкція А.І.Ц.С., тит. V, § 27.

Божого жезлом нашим пастирським відкидаємо і віддаляємо, а це не тільки словом, але й ділом робимо ». Після тих слів Єпископ встає з трону, як також винуватий священик, який клячав, і за чергою Єпископ відбирає від священика чашу, дискос, кажучи: « Відбираю від тебе власть приносити пречисті жертви Богові за живих і мертвих тому, що ти показався того недостойний ». Опісля Єпископ здіймає з священика викля- того священичі ризи: фелон, епітрахиль, нарукавниці, та за кожним разом проказує: «Анаксіос» — недостойний. Здіймаючи стихар, Єпископ промовляє: « Роздягаю тебе з усієї священичої одежі, в якій, ради твоїх лукавих діл, ти недостойний стояти перед Господом». Тоді Єпископ чинить обряд розстриження, промовляючи: « Лице його сповнилось безчестям, бо він не розумів ». Решту волосся остригає диякон під звуки слів пісні: « Юда днесь оставляеть Учителя і пріємлет диявола »; а під спів стихири: « Днесь ученик Христов отчужується чести єго к благодати », з розстриженого здіймають побутову священичу одежу та одягають його в мирську одежу, проказуючи: « Да облечешися во срам, і да одеж- дешися, яко одеждею, студом своїм ». Після цього обряду, Єпископ знову сідає на свій трон в царських воротах, і держачи жезл в руці, промовляє: « Понежи недостоїн явился єси степени пресвитерськаго, ни предстояти жертвеннику Божію, ниже священодійствовати слова Єго істини і приносити Єму дари же і жертви і іно что священодійствовати можеши к тому, вин ради нанесних на тя лукавством твоїм, сего ради аз властію от Христа Бога мні данною, яко неключимаго раба, от святаго престола і олтаря Господня отлучаю, отметаю і до конца сим жезлом пастирським во віки отріваю ». Скінчивши так промовляти, Єпископ відпихає викля- того і деґрадованого від царських воріт (221).

Коли деґрадацію переводиться за вище описаним обрядом, тоді вона називається реальна або актуальна, щоб відрізнити від мовної, яка полягає на самому виданні судового вироку. Різниця між деґрадацією мовною і реальною потрійна: 1) Деґрадація мовна не позбавляє клирика привілею канона і суду, а реальна позбавляє; 2) Деґрадацію мовну може довершити Єпископ лише номінований, або його вікарій, а реальну тільки консекрований Єпископ; 3) Реально деґрадований може бути регабілі- тований тільки Вселенським Архиєреєм, а мовно — Єпископом (222).

Якщо має бути деґрадований Єпископ, то тільки IIana може це довершити виданням вироку, а реалізацію довершує Митрополит з 12 ін-

(221) Лотоцький 0., Українські джерела церковного права. Варшава 1931, ст. 64-65.

(222) SERiSKi P., o.c., p. 75.

шими Єпископами; священика деґрадуе Єпископ в присутності 6 інших Єпископів; диякона чи піддиякона Єпископ в присутності 3 Єпископів, а інших клириків деґрадуе сам один Єпископ з своєю Капітулою. Три- дентійський Собор багато упростив ці обряди (223).

Як це було в українському законодавстві підсумовує « Інструкція » такими словами: « Зложення і деґрадація — це найтяжчі кари на духовних, якими їх усувається назавжди від виконування чинів і робиться неспосібними до всіх приходств. Зложеному ще зіставляється право залишитися в стані духовному і привілей канону. Деґрадованому відбирається і ті права, і він переходить до стану мирського. B обидвох випадках позістає духовним ще характер тайнственний.

Деґрадація буває мовно-словна, коли проголошується вироком судді, або реальна, коли в додатку відбувається при певних обрядах приписаних в Архиєратику. Ця остання однак дуже рідко буває в ужитку.

Зложення різниться від виключення більшого, яке також усуває духовного від виконування чина і від одержання приходства, однак відлучення, як кара лікувальна, накладається тільки на якийсь час, то значить як довго винуватий позістає непоправним і не хоче надолужити Церкві; коли ж покається, тоді може бути звільнений; а зложений, об- тяжений карою відплатною, позістає назавжди усуненим від виконування чина і від приходства. Зложений може учащати до св. тайн і приставати з мирянами, а відлучений ні»(224).

(223) CHELODi I., o.c., p. 58.

(224) PALiWODA M., o.c., p. 430-432.