8.1.2. Поділ (перетворення)

Шоста директива, присвячена питанням поділу товариств, була ухвалена у 1982 році з метою запобігання ухиленню товариств від виконання вимог Третьої директиви шляхом проведення складної форми реорганізації, відомої під назвою "злиття-поділ".

Шоста директива розрізнює два типи поділу:

а) розділ шляхом придбання (division by acquisition) – означає дію, коли одне товариство припиняє своє існування без процедури ліквідації з передачею усього свого майна та обов’язків іншим товариствам в обмін на видачу акціонерам товариства, що припиняється, акцій товариств, до яких переходять майно та обов’язки, та можливо виплату їм грошових коштів у сумі, що не перевищує 10 відсотків від номінальної вартості акцій, що підлягають передачі (ч. 1 ст. 2);

б) розділ шляхом формування нових товариств (division by the formation of new companies) – означає дію, коли товариство припиняє своє існування без процедури ліквідації з передачею усього свого майна та обов’язків одному або більше новостворюваних товариств в обмін на видачу акціонерам товариства, що припиняється, акцій товариств, до яких переходить майно та обов’язки, та можливо виплату їм грошових коштів у сумі, що не перевищує 10 відсотків від номінальної вартості акцій, що підлягають передачі (ч.1 ст. 21).

Дані дефініції свідчать про дещо інший підхід до визначення видів реорганізації порівняно із вітчизняним законодавством.

Так, перший вид поділу (ст. 2), коли майно та обов’язки товариств, що припиняються, переходять до двох та більше вже існуючих товариств, у вітчизняному законодавстві взагалі не передбачений (хоча на практиці має місце).

Що стосується другого виду поділу (ст. 21), то такий поділ фактично охоплює два різновиди реорганізації: перетворення, коли майно та обов’язки товариства, що припиняється, переходять до іншого новостворюваного товариства, та безпосередньо поділ, коли майно та обов’язки переходять до двох та більше новостворюваних товариств.

Особливістю Шостої директиви є її значно виражений бланкетний характер – у багатьох нормах замість прямого регулювання міститься відсилання до відповідних положень Третьої директиви. Крім того, Шоста директива дублює більшість положень Третьої, додаючи до її норм лише певні особливості, характерні для реорганізації шляхом поділу.

Зупинимось більш детально на вимогах Шостої директиви до правового регулювання процесу поділу товариств.

Так само, як і при злитті, виконавчі органи (органи управління) товариств, що беруть участь у поділі, мають у письмовій формі визначити умови реорганізації. Більшість умов співпадають із умовами, вказаними у ст. 5 Третьої директиви, але умови поділу повинні також містити (ст. 3 Шостої директиви): форму, найменування та зареєстрований офіс кожного нового товариства, які створюється у процесі реорганізації (для поділу шляхом формування нового товариства); чіткий розподіл майна та обов’язків між товариствами-правонаступниками; розподіл акцій товариств-правонаступників між акціонерами товариства, що припиняється, з зазначенням критеріїв, на яких базується такий розподіл.

Цікавим є положення п. "b" ч. 3 ст. 3 Шостої директиви, який закріплює, що, якщо з умов реорганізації неможливо визначити розподіл зобов’язань між товариствами-правонаступниками, то кожне з товариств несе солідарну відповідальність за зобов’язаннями, що виникли до реорганізації. Але держави-члени можуть обмежити таку відповідальність вартістю чистих активів, отриманих кожним із товариств при реорганізації.

Рішення про реорганізацію приймається загальними зборами кожного з товариств, що бере участь у реорганізації, в порядку, передбаченому ст.

Шоста директива передбачає вимоги щодо публікації умов реорганізації не пізніш одного місяця до дати проведення загальних зборів товариства (товариств), на яких мають бути прийняті рішення про реорганізацію (ст. 4).

Ст. 6 Шостої директиви встановлює вимоги, при дотриманні яких не вимагається проведення загальних зборів товариства-правонаступника для прийняття рішення про реорганізацію (названі вимоги співпадають із викладеними у ст. 8 Третьої директиви).

Відповідно до ч. 2 ст. 5 Шостої директиви, держави-члени можуть передбачити у національному законодавстві, що акціонери товариства, яке поділяється, які на загальних зборах голосували проти рішення про реорганізацію, мають право вимагати викупу належних їм акцій, якщо, згідно з умовами реорганізації, вони отримують акції товариства (товариств) - правонаступників в кількості, що не є пропорційною їх часткам участі у капіталі товариства, що поділяється.

Ст. 7 Шостої директиви покладає на виконавчий орган (орган управління) кожного з товариств, що реорганізуються, обов’язок складення письмового висновку щодо умов реорганізації. У ч. 3 цієї статті також за­кріп­люється, що у разі виникнення суттєвих змін у складі майна або обов’яз­ків товариства-правопопередника за період між складенням висновку та проведенням загальних зборів, виконавчий орган (орган управління) цього товариства зобов’язаний доповісти про такі зміни на загальних зборах товариства, що підлягає розділу, а також надати відповідну інформацію виконавчим органам товариств-правонаступників, яка має бути оголошена на загальних зборах цих товариств при вирішенні питання щодо реорганізації.

Ст. 8 Шостої директиви вимагає складення незалежним експертом (експертами) висновку щодо умов реорганізації, а ст. 9 передбачає перелік документів, які мають бути доступними для ознайомлення акціонерам всіх товариств, що беруть участь у реорганізації, у зареєстрованому офісі кожного з товариств протягом одного місяця перед проведенням загальних зборів, на яких має бути прийнято рішення про реорганізацію.

Держави-члени можуть встановити у національному законодавстві, що вимоги щодо складення висновку виконавчого органу (органу управління) та експертів щодо реорганізації можуть не застосовуватися, якщо всі акціонери товариств, що беруть участь у реорганізації, а також інші особи, що мають право голосу на загальних зборах, погодились з цим (ст.

Ст. 12 Шостої директиви містить більш детальні, порівняно із Третьою директивою, вимоги до законодавства держав-членів щодо захисту прав кредиторів товариств, які беруть участь у поділі. Це зумовлено тим, що на практиці інтереси кредиторів найчастіше порушуються саме при поділі товариства, а не при реорганізації шляхом злиття чи приєднання.

Якщо проаналізувати норми ст. 12, можна визначити три різні схеми захисту прав і інтересів кредиторів, одну з яких може обрати для впровадження у національне законодавство держава-член:

а). Перша схема передбачає надання кредиторам права вимагати від товариства, яке поділяється, необхідних гарантій виконання зобов’язань, які виникли до моменту оприлюднення умов реорганізації. Кредитор може вимага­ти гарантій лише якщо цього потребує фінансова ситуація товариств, які при­ймають участь у реорганізації, та якщо кредитори ще не мають таких гарантій. Поки вимоги кредитора не будуть задоволені товариством, до якого перешли відповідні зобов’язання, інші товариства-правонаступники несуть солідарну відповідальність за такими вимогами. Держави-члени можуть обмежити відповідальність товариств, інших ніж товариство-правонаступник, вартістю чистих активів, отриманих ними внаслідок реорганізації. Держави-члени можуть не передбачати солідарну відповідальність товариств-правонаступни­ків, якщо процедура поділу підлягає нагляду з боку судового органу, та якщо більшість кредиторів, що представлена не менш як трьома четвертими від зага­льної суми кредиторської заборгованості, або заборгованості перед кожним класом кредиторів товариства, що поділяється, вирішили відмовитися від такої солідарної відповідальності на зборах, які проводяться відповідно до статті 23 (1) (с) Директиви.

б). Друга схема базується на закріпленні у національному праві положення, що товариства-правонаступники несуть солідарну відповідальність за зобов’язаннями товариства-правопопередника. У разі включення у національне законодавство такого положення, надання кредиторам товариств, що реорганізуються, гарантій виконання зобов’язань або інший правовий захист їх інтересів від держав-членів не вимагається.

в). Якщо держава застосовує комбіновану систему захисту інтересів кредиторів, об’єднуючи право кредиторів вимагати надання гарантій та солідарну відповідальність товариств-правонаступників за зобов’язаннями товариства, що було розділене, то відповідальність всіх товариств-правонаступників може бути обмежена вартістю чистих активів, що перейшли до них внаслідок реорганізації.

Таким чином захист інтересів кредиторів при поділі розпадається на дві стадії:

а) захист перед проведенням реорганізації (закріплення права вимагати від товариства гарантій виконання зобов’язань);

б) захист після здійснення реорганізації (встановлення солідарної відповідальності товариств-правонаступників).

Слід звернути увагу, що захист інтересів кредиторів на першій стадії є досить обмеженим – діє принцип неприпустимості втручання кредиторів у процес реорганізації. Але таке "невтручання" на першій стадії компенсується ефективним захистом на другій – при будь-якій моделі захисту товариства-правонаступники несуть солідарну відповідальність (необмежену чи обмежену вартістю отриманих чистих активів) за зобов’язаннями, які виникли до моменту оприлюднення відомостей про реорганізацію.

Законодавство держав-членів повинно чітко визначати момент, з якого поділ товариства є здійсненим (набуває чинності) (ст. 15). Інформація про здіснення поділу має бути опублікована стосовно кожного товариства, що брало участь у реорганізації, у порядку, визначеному ст. 3 Першої директиви. Публікація інформації про товариство, яке було поділене, може бути здійснена будь-яким з товариств-правонаступників (ст. 16).

У ст. 17 визначаються юридичні наслідки поділу: майно та обов’язки товариства, що поділяється, переходять до одного або більше товариств-правонаступників відповідно до письмових умов поділу; акціонери товариства-правопопередника стають акціонерами одного або більше товариств-правонаступників відповідно до письмових умов поділу; товариство, яке поділяється, припиняє своє існування.

Шоста директива, так само як і Третя, визначає, що законодавством держави-члена може передбачатися період, протягом якого товариство-правопопередник може продовжувати своє існування для виконання формальностей, пов’язаних з передачею певного майна, прав та обов’язків. Але у будь-якому разі цей період не може перевищувати 6 місяців (ч. 3 ст. 17).

Положення Шостої директиви про визнання поділу недійсним та правові наслідки цього (ст. 19) співпадають з відповідними положеннями Третьої директиви.

Ст. 20 Шостої директиви визначає особливості поділу товариства, всі акції якого належать товариствам-правонаступникам.

У такому разі товариство, що підлягає поділу, звільняється від необхідності затвердження його загальними зборами рішення про поділ при виконанні наступних умов: 1) кожне з товариств, що приймають участь у поділі, опублікувало інформацію про умови поділу в порядку, передбаченому ст. 4 Шостої директиви, не пізніше одного місяця перед здійсненням реорганізації; 2) протягом періоду, який не може складати менше одного місяця перед датою здійснення реорганізації, усі акціонери товариств, що приймають у ній участь, мали змогу ознайомитись з документами, переліченими у ст. 9 Шостої директиви, у зареєстрованому офісі свого товариства; 3) один чи більше акціонерів товариства, що підлягає поділу, мав право скликати загальні збори цього товариства для ухвалення рішення про реорганізацію (при цьому мінімальний пакет акцій, який згідно національному законодавству надає таке право, має бути зафіксований на рівні не більш 5 %); 4) інформація, передбачена ч. 3 ст. 7 Шостої директиви (про суттєві зміни у фінансово-майновому стані товариства, що поділяється) надана виконавчим органам товариств-правонаступників.