Розділ 4 - Провини властиві клирикам

Ha клириків і ченців снадають обов’язки, які тісно пов’язані з їхнім станом, а церковне право звертає особливішу увагу на побожність, знання, послух, чесність і приличність життєвих звичаїв, передбачуючи кари на деякі провини противні цим чеснотам.

(21) Інструкція А.І.Ц.С., тит. У, § 43.

(22) « Quia certissimum est, quod censurae sacrorum Canonum et Constitutionum pontificiorum ligant omnes, qui usurparunt et usurpant bona ecclesiastica Ruthenorum ». S. Congregatio de Propaganda Fide, 25. feb. 1631. Cf. Ius particulare Ruthenorum. Fonti XI, n. 73.

(23) РішЕНня і ЗлряджЕння Єп. Ординаріяту в Станиславові від 1904-1933 p., див.: ЛукАЧ C., ц.тв., ч. 113, ст. 42.

Клирики не тільки під час студій повинні старатися набути потрібне знання та досконаліше моральне життя, але також після висвячення обов’язані поглиблювати та поширювати богословське знання і християнську досконалість. B тій цілі вони повинні посідати підхожі книжки, їх студіювати та над прочитаним роздумувати, брати участь в деканаль- них чи єпархіяльних конференціях, здавати конкурсові іспити, а зокрема старанно приготовлятися до проповідей і катехизації. Недбалих і впертих під тим зглядом треба карати відповідно до провини згідно з правом чи на думку Ординарія. Однак аплікацію кар повинно попередити батьківське чи судове упімнення.

B Українському Карному законодавстві нап’ятновані слідуючі провини духовенства:

1) Відступництво від стану клирицького або чернечого, а це стається особливо через залишення ряси чи габіту, через заключення подружжя після свячень чи після обітів. Сюди можна долучити нарушення мона- шої клявзури, бо дуже часто воно є лише виявом, або веде до відступництва від духовного стану.

2) Провини проти чесности й приличности стану духовного, як неуцтво, недбальство в проповідництві, захланність на матеріяльний зиск, торгівля, гіршача поведінка, зокрема пиятика.

3) Непослух церковній владі в її особистих чи урядовах наказах, а також переступи дисциплінарних приписів щодо священодійств.

I) Відступництво від клирицького або чернечого стану

Самовільне відступництво від клирицького або чернечого стану завжди вважалось правдивим злочином, і тому завжди суворо каралось. Отак уже Кесароавгустський собор у 380 p. наказував карати клириків, які залишали клирицькі обов’язки, щоб схоронитись у монастирі (1). Халкедонський собор у 451 p. наказував суворо поступати з тими кли- риками, які покидали свої обов’язки та вступали у військовий стан або віддавались чисто цивільним справам (2). Подібно поступили інші собори (3).

Клирики поповняють відступництво тоді, коли, після прийняття священичих чинів, самовільно покидають духовний стан і повертаються

(1) Кесароавгуст. соб., кан. 6.

(2) Халкед. соб., кан. 7.

(3) Трулл. соб., кан. 27; Канони An., кан. 62; Тридент. соб., зас. XXIV, гл. 9; Х.3.3.10; Пій IX, Конст. «Ап. Престолу ».

до мирського життя. Монахи ж провиняються відступництвом тоді, коли, після торжественних або поєдинчих обітів самовільно покидають чернечий стан, виходячи з монастиря з наміром до нього не повернутись, навіть коли б покликувались на неважність своїх обітів (4).

а) Залишення ряси чи габіту

Клирицька ряса або чернечий габіт, це зовнішний вияв посвяти й покутничого життя (5). Тому рясу й габіт треба було мати у великій пошані (6). Тим то навіть як монаха підвищено до єпископської гідности, він повинен зберегти чернечу рясу (7). ГІроте клирик чи монах мусів скинути рясу чи габіт як кару за поповнені тяжкі провини (8). Отож обов’язок носити рясу чи габіт або якусь іншу скромну одежу для кли- риків і ченців, згідно з приписом церковних канонів (9) або із звичаєм, завжди був строго вумаганий, а послідовно тяжко карано кожне відступництво від цього припису, однак завжди після упімнення з визначенням часу на поправу (10). Щойно по упливі першого реченця, якщо не було поправи, наступала перша легка кара, а якщо вона не помогла, тоді друга вже тяжча, і так аж до найтяжчих.

б) Заключення подружжя після свячень або обітів

Клирик, поставлений у вищих чинах, якщо заключить подружжя без розрішення і дозволу Ап. Престолу, крім неважности подружжя, стягає на себе слідуючі кари:

(4) Халкед. соб., кан. 7.

(5) Никейськ. соб. I, иан. 2, 8; Ангкир. соб., кан. 3; А-Б соб., кан. 2, 4; Тру.іл. соб., кан, 42, 43; Халкед. co6., кан. 4.

(6) Tpyjіл. соб., кан. 45; А-Б соб., кан. 2, 4.

(7) Софрон, кан. 2.

(8) Констянт. соб. IV, кан. 27.

(9) Констянт. соб. 1, кан. 27; Трулл. соб., кан. 27.

(10) Трулл. соб., кан. 27; VI.3.24.2.

(11) «СІегісі, subdiaconis inferiores, qui contra praescriptum § 1 (sc. clerici eccle- siasticum habitum decentem induant, eumque conformem cum legitimis locorum con- suetudinibus) propria auctoritate sine legitima causa habitum ecclesiasticum dimise- rint, nec, ab Hierarcha moniti, sese intra mensem emendaverint, ab eodem Hierarcha, pro eius prudenti arbitrio, ad statum laicalem redigi poterunt». M.P. « Cleri Sanctitati », can. 77, § 3.

(12) Халкед. соб., кан. 7.

1) Тим самим стає знеславлений і стягає неправильність.

2) Разом з своєю жінкою попадає у виключення самим ділом, виключення задержане Єпископові Ординарієві (13).

Монах-священик, який заключає подружжя подвійно провиняеться — проти свячень і проти обітів (14). Шлюб черниці або ченця вважається чужоложством (15). Тому чернець і черниця, які заключали подружжя, мали бути викляті (16).

Коли ж відступники, клирики чи монахи, поправляться і повернуться до первісного стану, можуть бути розрішені від кар викляття і неправильности та знову бути прийняті до стану духовного чи монашого, однак мусять відбути сувору покуту, яку мають відбути в монастирі чи в домі поправи, доки достаточно не надолужать за вчинену провину і дане згіршення (17).

Про заключення подружжя клириком після свячень Замойський синод постановляє слідуюче: « Якщо б котрийсь священик відважився по прийняттю святих чинів, або після смерти першої жінки незаконно другий раз заключити подружжя, має бути усунений Єпископом від спільноти і від престола, ув’язнений та іншими церковними карами обложений, щоб залишив чуже й неважне подружжя (18). Крім того, треба поступити згідно з правом проти тих світських панів, коли б такі знайшлися, що дають свою опіку таким, як проти таких, що нарушують єпископську судовласть і приписи церковного порядку » (19).

Карна постанова Замойського синоду на порушників церковної заборони священикам заключати подружжя виразна і рішуча та немає місця на якісь сумніви. Такі сумніви однак викликає справа важности такого подружжя, а саме, чи заключене подружжя після свячень, по думці синоду лиш недозволене а чи й неважне? Ця справа, очевидно, не входить у засяг нашої праці. Постанова синоду стала нагодою подвійного толкування, бо одні вважали, що цією постановою синод лиш забороняв священикам заключати подружжя у свояцтві, інші знову вважали, що цю постанову треба розуміти як уневажнюючу подружжя священиків (20).

(13) Млсцюх B., Церковне Право ІІодруже. Перемишль 1910, ст. 217.

(14) Тимот., кан. 28.

(15) Василій B., кан. 18, 19, 60.

(16) Халкед. соб., кан. 16; Х.4.6.1.3.

(17) Інструкція А.І.Ц.С., тит. V, § 44; Х.3.3.4.

(18) Трулл. соб., кан. 3; Х.3.3.3.

(19) Злмойський синод 1720 p., тит. III, § 8.

(20) Cf. ВовАК J., De caelibatu ecclesiastico deque impedimento Ordinis Sacri apud Orientales et praesertim apud Ruthenos. Romae 1941, p. 150-157.

Папа Венедикт XIV, один з найбільших авторитетів у східніх справах, в час, коли папська комісія переглядала рішення Замойського синоду, був лише секретарем цієї комісії. Ставши Вселенським Архиєреєм під іменем Венедикта XIV, цей папа був свідомий того, що в Східній Церкві не було якоїсь авторитетної постанови іцодо важности чи неважности подружжя пресвитерів, він однак переконаний, що такі подружжя неважні, і то якраз на основі 3-го канону Труллянського Синоду (21).

Львівський синод, хоч дозволяє кандидатам до священства одружуватися згідно із звичаєм Східньої Церкви, то однак забороняє це робити, тобто одружуватись чи навіть заручатись перед закінченням богословських студій: « Ti ж питомці, котрі хочуть прийняти стан супружий, хай не відважуються це раніше зробити, ніж по належнім закінченні всіх богословських наук та відпущенні із Семінарії; теж саме треба розуміти про самі заручини, і то під карою недопущення до прийняття святих чинів » (22).

в) Провини ченців

Хоч ченці в своїх уставах і правилах мають визначені обов’язки, а теж і кари за їх незаховання, то однак загальне право бере під увагу не внутрішний порядок в чернечому інституті, лише зовнішні стосунки, особливо ті провини, які можуть нарушувати публічний порядок у Церкві. Монахи тратять свою чернечу екземцію, якщо неправно виходять з монастирської клявзури і можуть бути карані Ординарієм місця (23).

Провини, за які загальне право передбачує кари на ченців такі:

1) Відступництво від чернечого життя чи то виходячи з монастиря, з наміром більше до нього не повертатися чи то щоб заключати подружжя.

2) Втеча з монастиря, тобто самовільний вихід, хоч з наміром до нього повернутися, але це вихід проти волі настоятеля.

(21) BENEDiCTUS XIV: «Cum gravis illa controversia adhuc vigeat an matrimo- nium in Ecclesia Orientali post Ordinem sacrum contractum perinde nullum sit ас in Ecclesia Occidentali, an potius sit solummodo illicitum? et cum huiusmodi controversia, exceptis Italo-Graecis, quoad caeteros Orientales Graecos nullo adhuc decreto Apos- tolico definita fuerit; licet tribunalia huius Almae Urbis opinioni eorum adhaereat, qui haec matrimonia nulla existimant». Const. «Аппо vertente », 19. jun. 1750. Cf. Col. Lac. tom. II, coll. 530.

S. OFFiciUM: «Matriinonia contracta inter sacerdotes saeculares ruthenos post susceptos ordines sacros sunt nulla, et consequenter mulieres liberae remanent», 21. mar. 1631. Cf. Ius Particulare Ruthenorum. Fonti XI, n.

(22) Львівський синод 1891 p., тит. VIII, гл. 2, ч. 14.

(23) M.P. «Postquam Ap. Litteris», can. 165.

3) Складати професію без правдивого наміру її заховувати.

4) Переступлення непоправне чернечих правил, зокрема приписів загального права щодо допущення кандидатів до чернечого життя, щодо новіціяту, складання обітів та завідування монастирських дібр.

5) Нарушення монашої клявзури, а також волокидство.

г) Кари на провини ченців

За відступництво від чернечого життя через заключення подружжя, то крім неважности такого подружжя, на порушників цієї заборони спадали ще такі кари:

1) Монах чи монахиня, заключаючи подружжя без звільнення від обітів, попадає самим ділом, разом з своїм подругом, у виключення, за- держане Єпископові, навіть якби те подружжя було неважне з іншої причини, якщо не з причини браку згоди.

2) Монах крім того попадає у неправильність з двоженства, яке походить від того, якщо довершив подружжя тілесним змішанням (24).

Що ж до нарушення монашої клявзури, то українське законодавство пішло по лінії приписів східнього чернецтва. Отак віддавна було заборонено мужчинам ночувати в жіночих монастирях, а жінкам у мужесь- ких (25). Жінки чи монахині, що служать у мужеських монастирях, не сміють там замешкувати (26). Te саме стосується дому Єпископа чи пресвитера (27).

Монахи волокити, коли без дозволу свого настоятеля переходили до іншого монастиря, тим наносили неславу чернечому станові, собі ганьбу і топтали послух, тому їх треба було суворо покарати та завернути до монастиря, з котрого вийшли (28). Єпископ не смів висвячувати ченця, не прослідивши всіх обставин, зокрема чи має поручне письмо від настоятеля (29). Ще строгіші були приписи для черниць: вони не сміли ночувати поза монастирем (30), виходити з монастиря без дозволу і одинцем (31), могли приймати відвідини в монастирі тільки в присутності ігумені (32).

(24) Мдсцюх B., ц.тв., ст. 220; Пор.: Ангкир. coo., кан. 19; Василій B., кан. 18.

(25) Трулл. co6,, кан. 47.

(26) Никейськ. соб. II, кан. 18.

(27) Картаг. co6., кан. 38.

(28) Никейськ. co6., кан. 21; A-B соб., кан. 3, 4.

(29) Трулл. coo., кан. 46.

(30) A-B eo6., кан. 4.

(31) A-B co6., кан. 4.

(32) Никейськ. соб. II, кан. 20; Пор. T>.3.50.3; D.3.30.5.

Партикулярне право української Церкви в цій справі находиться в постановах Замойського синоду, який відрізняє клявзуру монахів від клявзури монахинь. Ось ці постанови: « Жінкам будь-якого стану і ступня хай не буде дозволено вступати до внутрішньої клявзури монастиря монахів під ніяким притекстом. Хто б їх там допустив, має бути, крім виключення вадержаного Найвищому Архиєреєві, в яке попадає самим вчинком, тяжко покараний; а коли б був настоятелем монастиря, має бути зложений з уряду, а па будуче стає неспосібним отримати будь- який уряд. Самі ж жінки мають знати, що й вони також підпадають тому самому викляттю, задержаному Найвищому Архиєреєві » (33).

Подібно, як до мужеських монастирів, ніхто не може бути допущений до жіночого монастиря з мужчин, за вийнятком конечної потреби і визначених осіб, як сповідник, лікар, доставці харчів і робітники, яким однак має товаришити дві старші монахині: « Якщо б монахині наважились або вийти з монастиря, або когось до монастиря впустити, самим вчинком, підпадають екскомуніці задержаній Папі, позбавляються урядів, які занимали, і стаються неспосібними отримати інші; і тому самому виключенню підпадають ті, що або в монастир входять, або монахиням, які без дозволу з нього виходять, товаришать»(34). I знов: « Святий цей синод, поновляючи рішення святих канонів і Собору Три- дентійського (35) і постанови Римських Папів (36), постановляє, що жадній монахині не вільно вийти поза огорожу монастиря, хіба задля великого пожару або пошести або хвороби, прокази, або нападу війська, які причини однак повинні бути розглянені місцевим Ординарієм » (37).

Вже дещо раніше подібні зарядження дав Перемиський синод у 1693 p., де читаємо: « Тільки дві клявзури монахинь має бути в цій єпис- копії, одна в смільницькому монастирі, а друга в яворівському. До цих жіночих монастирів не вільно буде нікому, під клятвою задержаною Папі, входити, ні з монахів, ні світських духовних, а тим більше зо світських осіб, без товариства або відома духовної особи, що на це має виразний пастирський (єпископський) дозвіл. Забороняється законницям

(33) Здмойський синод 1720 p., тит. XI; Трулл. соб., кан. 46; Никейеьк. соб. II, кан. 20.

(34) Здмойський синод 1720 p., тит. XII, § 2.

(33) Тридент. co6., зас. XXV, гл. 5, про Ченців.

(36) Pius V, Const. « Circa pastoralis », 29. mai. 1566. Cf. GASPARRi, Codificationis Iuris Canonici Fontes, vol. I, n. 712; GREGORius XIII, Const. « Deo saeris», 30. dec. 1572. Cf. GASPARRi, o.c., n. 143.

(37) Здмойський синод 1720 p., тит. XII, гл. 1.

без дозволу Єпископа виходити або виїзджати з монастиря під будь- яким позором » (38).

II) Провини проти приличности стану духовного

Маючи на увазі те, що клирики своїм покликанням і посвятою особливішим способом поставлені для проводу, взору і навчання вірних, тому вони мають обов’язок відзначатися більшою від інших християн чистотою звичаїв і святістю життя (39). Тим пильніше, отже, мусять уникати всього того, що не було б згідне з їхнім станом (40), особливо повинні стерегтися слідуючих проступків:

а) Неуцтва, волокидства і захланности на матеріяльний зиск.

б) Відсутности з приходства на довший час і без дозволу.

в) ІІиятики, танців і нечесної гри.

г) Нечесного ремесла, яке наносило б погорду до дух. стану.

ґ) Медицини взагальному, а хирургії зокрема.

д) Занять урядових і горожанських, які не личать дух. особам.

е) Ловів, торгів і заходження до коршем і театрів.

e) Приставання з особами лихої слави і підозрілими жінками (41).

За всі ці й їм подібні проступки, карні постанови передбачають:

а) Найперше мають бути упімнені з додатком карної погрози.

б) Якщо упімнення було безуспішне, мають бути суспендовані.

в) Коли б і це не помогло, будуть позбавлені приходства й уряду.

г) Якщо й тоді ще не поправляться, будуть визнані неспосібними до будь-якого приходства або церковного уряду.

ґ) Якщо б їхня провина спричиняла таке згіршення, якого не можна інакше усунути, треба видати проти них вирок зложення (42).

Окремо й суворіше законодавець поступав проти неуцтва, неморальної поведінки і захланности на матеріяльний зиск духовенства. Тому й не дивно, що проти цих провин були визначені окремі й подрібні кари. Про них тут скажемо окремо.

(38) ЛдкотА Гр., ц.тв., ст. 15.

(39) Василій B., кан. 85.

(40) КанониАп., кан. 25; Никейськ. соб. I, кан. 19; Картаг. соб., кан. 3; Х.5.24.1; П.З.24.1.

(41) Інструкція А.І.Ц.С., тит. V, § 45;

(42) Там же.

а) Неуцтво серед духовенства

Зваживши те, що священик поставлений світлом для світу, який має просвічувати словом і прикладом, священики повинні особливішим способом відзначатися знанням і моральністю життя (43). Ha недбалих у цих справах встановлено різні кари. Отак Перемиський синод у 1693 p. вказує, що проти неуцтва священиків треба починати боротися завчасу, отже, ще за молодих літ кандидатів до священства: « Ніякий аколіт не може голоситися до свячень без представлення колятора і свідоцтва щодо життя і моральности виставленого Отцем Намісником, бо інакше не допуститься його до святих чинів » (44). Але крім моральности, кандидат мусить виказатися потрібним знанням, тому « Преосвященний Архипастир напоминає і приказує священикам, щоб навчали своїх синів насамперед руського, а опісля давали до шкіл, щоб не пішли з волі в неволю, і щоб не множилася простота на попівствах. Тих же, що не стараються за це, О. Декан має принаглити й упімнути, що такі неуки не тільки не будуть допущені до священства, але теж виженеться їх з духовних дібр » (45).

B тодішніх часах, коли не було духовних семінарій для підготовки кандидатів до священства, тією справою займалися в першу чергу самі батьки-священики, бо діти звичайно займали приходства в наслідстві по своїх батьках. Тому Перемиські синоди в 1765 p. і в 1780 p. поновляють свої постанови, збільшаючи кари на непослушних, « бо інакше неуків видалиться від священичого стану, а також невідклично покарається донесених священиків за зле виховання своїх дітей значними гривнами в користь перемиської катедри, відповідно до їх майна » (46).

Що такі рішучі й суворі постанови були оправдані, свідчить образ, поданий на тому ж Перемиському синоді в 1740 p. про стан освіти духовенства: « Тому, що на теперішньому Загальному Зборі донесено в імені тих, що не мають душпастирів, що на декотрих місцях знаходяться в цій єпархії такі проповідники, що не розуміють св. Письма, а беруться проповідати прилюдно з проповідальниці Боже слово, інші знов є такі, що беруться до екзорцизмів, заклинання гостців, забобонів і ворож- бицтва, держать на письмі й читають повкладані бабами без зв’язку повні

(43) Никейськ. соб. I, кан. 19; Никейськ. соб. II, кан. 2; Василій B., кан. 85; Сард. соб., кан. 19.

(44) Ллкотл Гр., ц.тв., ст. 21.

(45) Там же, ст. 66.

(46) Там же, ст. 68 і 72.

смішности молитви, що впрост противиться Божій заповіді, щоб, отже, запобігти такому великому злу, заказується під карою утрати парафії й формального ув’язнення, щоб ці неуки ані не бралися проповідувати з проповідальниць і не балакали нісенітниць із свого простого ума, ані ці екзорцисти не тільки в себе не тримали книжок, молитовок і казок, але й іншим, що тим бавляться, відраджували й заказували, доказуючи ясно, що це противиться Божій заповіді й означає шукати інших богів поза правдивим Богом, та що за це чекає вічна кара в пеклі» (47). Тому синод наказує Деканам і Офіціялам, щоб вони переіспитували наперед тих, кому мають дати дозвіл проповідати, « інакше вони нехай не важуться проповідати, під карою вище означеною ». Тії ж Декани « що три місяці мають відсилати до Курії на інструкції тих, які покажуться менше відповідними й здібними уділювати св. тайни, а неприсутніх на інструкціях мають донести до єпископського уряду, щоб у разі не ставлення, запізвані інстиґаторами дістали належну кару за непослух »(48), а « нездібних і невідповідних до слухання сповідей, суспендується, доноситься і висилається на інструкцію » (49). Неуцтво духовенства сягнуло було такого ступня, що парохи не знали формулки розрішення, і тому синод Перемиський у 1693 p. постановляє: « Щоб кожний парох тим легше й безпечніше виконував своє покликання щодо каянників, то перш за все має вміти на пам’ять, під безповоротною втратою уряду й бенефіція, формулку розрішення, що її заподаємо » (50).

ГІ’ятдесять років пізніше знову Перемиський синод ще мусів пригадувати: « Кожний священик, під найтяжчими карами й цензурами, має знати на пам’ять формулку розрішення » (51).

Неуцтво священиків проявлялося особливо в проповідництві, як вище було сказано. He посідаючи елементарного богословського знання, душпастирі не були в спромозі навчати вірних. Щоб однак не залишати вірних без слухання слова Божого, Перемиський синод у 1693 p. зарядив, щоб священики читали друкований катехизм або друковані проповіді слово в слово, не додаючи ні слова своїх пояснень, щоб у тих поясненнях не проявилося неуцтво дущпастирів на шкоду душ: « Тому, що на теперішнім Генеральнім Зборі внесено великою більшістю і те, що на деяких місцевостях знаходяться в нашій єпархії такі проповідники, що не розуміють св. Письма, а беруться проповідати слово Боже з пропові-

(47) Там же, ст. 46.

(48) Там же.

(49) Там же, ст. 67.

(50) ЛдкотА Гр., ц.тв., ст. 18.

(51) Там же, ст. 49.

дальниці, то ніхто нехай не важиться від тепер голосити Божого слова, доки Ординарій місця, або хтось з його рамени, не узнасть перше його спосібним до цього уряду. Тимчасом мають проповідати в святочні дні парафіяльні священики, щоб спасенне насіння євангельське не лежало без пожитку. Можуть з проповідальниці читати вголос або катехизм по главах, але узгіднюючи з Фльорентійським собором, або проповіді з друкованих книжок, апробованих церковною цензурою, але не додаючи нічого нового, і без пояснень, тільки так, як надруковано в книжках, читати слово в слово і то під тяжкими цензурами церковними, задержа- ними місцевому Ординарієві, проти тих, що противилися б цій постанові » (52).

Маючи на увазі велику вартість і потребу духовної освіти для осягнення спасіння, Замойський синод, під тяжкими карами, обов’язує душ- пастирів голосити людям слово Боже. A щоб від цього обов’язку не вимовлялися браком підручників, синод постановив видати окремий катехизм для народу, окремий для священиків, і з цього останнього душ- пастирі мали бути іспитовані чотири рази до року перед спеціяльною комісією, погрожуючи, що «тяжко будуть карані священики, якщо будуть у тому недбалі » (53).

Щоб душпастирі не занедбували поглиблювати своє знання, повинні посідати загальні й найосновніші твори та їх студіювати. Отак між іншим було заряджено: « Кожний священик строго обов’язаний мати в своїй бібліотеці оці книжки: 1) Св. Письмо, видане за апробатою дотичних властей; 2) Догматику; 3) Моральну; 4) Пасторальну; 5) Церковне Право;

6) Загальну історію Церкви, а руської зокрема; 7) Життя Святих, а головно св. Йосафата; 8) Підручники до катехизації і проповідей; 9) Правила Русько-Католицької Церкви в Канаді; 10) Типик, видання о. Іси- дора Дольницького. Священик, в котрого бібліотеці цих книжок не буде, або знайдуться заборонені книжки, буде без попереднього упімнення суспендований доки не здасть конкурсового іспиту і не справить собі потрібних книжок » (54).

б) Негідна й неморальна поведінка священиків

Найвичерпніше вичислення проступків, яких священики повинні вистерігатися подає Замойський синод. Для цього присвячено два обшир- ні Титули в рішеннях і постановах синоду. Подаючи ті проступки, синод

(52) Там же, ст. 20.

(53) Здмойський синод 1720 p., тит. II.

(54) Правила Русько-Католицької Церкви в Канаді, § 1.

водночас визначає кари на тих, що їх допускаються. Отак священики повинні вести гідне моральне життя, і тому хай вистерігаються пиятики, сварок, бійок і вмішування у світські спори. Синод забороняє їм брати участь у різних гостинах, прийняттях і коршемних забавах (55). Хто б легковажив цю заборону, підлягає суспензі. Синод перестерігає священиків, щоб не входили в дружні відносини з підозрілими жінками. Ha порушників цієї заборони синод накладає такі самі кари, які були визначені Тридентійським собором на ці проступки. Коли б трапилося, що жінка священика поповнила б чужоложство, священик повинен її видалити з свого дому, і то під карою позбавлення священичого уряду (56). Якщо б священик ходив на танці, Єпископ має такого покарати ув’язненням і то суворим. Священикам не вільно провадити шинків (57), ані займатися такими справами, які не личать духовним особам (58). Якщо духовні провадять між собою спори або з мирянами, мають бути покарані в’язницею; за бійку попадають в екскомуніку. За відсутність па- poxa з парафії без дозволу поза три тижні, належить карати грошовими карами (59).

Подібні карні постанови проти нечесного життя священиків знаходимо в Перемиських синодах. Отак під загрозою суспензи, забороняється священикам брати участь у весільних забавах, впиватися під час весіль і хрестин, або заниматися забобонами. Також під карою суспензи заказується парохам давати дозвіл бакалярам, щоб вони в часі празника Воскресіння і Різдва Христового, взявши хрест, ходили по коршмах, де відбувалися непристойні забави. Священики « приватною своєю властю, без благословення Ординарія, не можуть в ніяких домах ні дворах благословити каплиць, ставити престолів, ані важитися відправляти Служби Божі під карою суспензи » (60).

Для успішнішого викорінювання всякого надужиття в Перемиській єпархії було встановлено наглядачів з-поміж самого духовенства, зав- дянням яких було на місцях перестерігати переступників: « Установлені по деканатах інстиґатори мають строго перестерігати, щоб священики заховувалися скромно по торговицях, ярмарках і відпустах та не робили ніякого згіршення з образою священичого стану, а переступників треба доносити до Уряду » (61).

(55) Халкед. co6., кан. 50; Трулл. co6., кан. 24, 77; Канони An., кан. 42.

(56) Новокесар. co6., кан. 8.

(57) Трулл. co6., кан. 9.

(58) Картаг. соб., кан. 16.

(59) Здмойський синод 1720 p., тит. IX-X.

(60) Лдкотд Гр., ц.тв., ст. 47.

(61) Там же, ст. 72.

Найглибше закорінений порок не тільки в народі, але й серед духовенства по всі часи — це пиятика. Отож не дивно, що проти цього проступку знаходимо між карними постановами найчастіші й найсуворіші зарядження (62). Отак Перемиський синод у 1693 p. постановляє: « Силою цього Збору постановляємо, щоб у кожному намісництві був осібний духовний наставник (інстіґатор), який перестерігав би, під обтяженням сумління, на кожному місці, а головно на прилюдному, тверезости духовенства й приличної одежі, записував так п’яних, як і неналежно одягнених, заподавав їх на письмі своєму намісникові і настоював за належним покаранням. Якщо вони після церковних цензур, були б непоправні, постараються Отці Намісники в Пастиря, щоб таких усунено на стало з уряду і церковної бенефіції за їх непоправність » (63).

B цій справі Замойський синод постановляє: « Пиянства, з якого постають сварки, убивства, рани й інші кривди, особливо бійки серед простого народу, священики повинні уникати всіма силами; а щоб це з більшою легкістю могли виконати, Святий синод забороняє їм відвідувати коршми, доми шинкові й пиятики, де особливо сходиться простолюддя, під карою грошевою по думці Ординарія » (64).

Перемиський синод у 1740 p., щераз повертається до цієї справи: « Щоб священики ніколи не засідали в коршмі ні зі своїми парафіянами, ні з чужими і не входили в ніякі знайомства, особливо в часі кумашні, що їх мають уникати, бо це стає причиною згіршення, непошанування духовного стану, а часом і бійки, виривання волосся з бороди, окрова- влення і інших численних непристойностей; все те суворо забороняється під карою суспензи самочинно та іншими карами наложеними по думці Ординарія і за постановами Замойського суноду » (65). I ще: « Бувають безнастанні скарги жидів в справі довгів священиків за різні напитки й інше, тому суворо наказується, щоб свящники від цього здержувалися, а 00. Лекани в часі візитації інформувалися і записували довги священиків за напитки, а заразом упоминали їх, щоб за універсалами I.K.M. не впроваджували священиків у великі довги і старалися зробити обрахунок довгів, а якщо арендар або коршмар не хотіли б приступити до ліквідування довгів, хай постараються допровадити до цього при помочі двірської влади, а священиків, які нищать себе пиянством, хай донесуть до єпископського уряду » (66).

(62) Пор.: Канони An., кан. 43; Картаг. co6., кан. 40; Трулл. соб., кан. 9.

(63) Лдкотд Гр., ц.тв., ст. 17-18.

(64) Здмойський синод 1720 p., тит. X.

(65) Лдкотд Гр., ц.тв., ст. 45.

(66) Там же, ст. 75.

в) Захланність

Захланність і хапливість на матеріяльний зиск серед духовенства завжди були осуджувані в Церкві Христовій, згідно із старозавітнім і новозавітнім ученням (67). Хапливість завжди буває джерелом усяких лих (68), зокрема симонії (69). Вона відвертає від Бога та святих речей і провадить до прокляття (70). Захланність веде до крадіжей і лихви, а на них були наложені великі кари й публічні покути (71). Щоб духовенство захоронити від цих пороків, віддавна було постановлено, що духовенство вищих ступнів, після свячень, набуває не для себе, лише для своєї церкви (72). Суворо було заборонено спродаж церковних речей (73).

Український законодавець звернув особливішу увагу на захланність, яка проявляється в побиранні платні понад встановлену норму заряджену Єпископом за виконувану працю в парафії чи інших урядах, в торгуванні інтенціями Служб Божих; занимаючись властивою торгівлею та роблячи всякі збірки між народом без дозволу.

Єпархіяльний Статут в США між іншим таке постановляє: « Висоту платні, яку дістає душпастир з церковної каси визначує Єпископський Ординаріят. Той Єпископський Ординаріят, пристосовуючи всі засоби канонічного права, пильнуватиме, щоб це розпорядження було сумлінно зберігане. Крім цього, даний священик буде примушений повернути до церковної каси безправно побрані гроші »(74).

Декрет Конґреґації для Поширення Віри забороняє, під погрозою спасенних кар, вимінювати намірення Служб Божих за книжки чи інше, бо в цій виміні добачувалося нечесну захланність (75). Інший декрет тої ж Конґреґації забороняє збирати гроші кожному, хто б не виказався письмовим дозволом виставленим Конґреґацією (76). B противному випадку кари на порушників цієї заборони це: після упімнення, заборона

(67) Халкед. соб., кан. 2; Тарасій Koucm., кан. 1; Григорій Hic., кан. 6; Hoeo- кесар. co6., кан. 2, 6.

(68) Картаг. соб., кан. 5; Василій B., кан. 90.

(69) Никейськ. соб. I, кан. 5; Генадій, кан. 1.

(70) Василій B., кан. 90.

(71) Канони An., кан. 44; Ляодик. co6., кан. 4; Картаг. co6., кан. 5; Трулл. соб. кан. 10; Никейськ. co6., кан. 17; Григорій Hic., кан. 4, 5; Василій B., кан. 61; Х.5.19.7; ѴГ.5.5.1-2.

(72) Картаг. co6., кан. 32.

(73) Clem. 3.4.1.

(74) Тимчдсовий Стдтут Єпархіяльний Філядельфійського Ап. Екзархату Візантійського обряду в ЗДА, том I, § 79, ст. 126.

(75) 18. aug. 1893. Cf. Ius Particulare Ruthenorum. Fonti XI, n. 376.

(76) 1. jan. 1912. Cf. Ius Particulare Ruthenorum. Fonti XI, n. 552.

чи радше суспенза від священодійств. A коли б такі порушники на те не зважали, Ординарій має оголосити публічно їхні імена та заборонити вірним, щоб ніяких пожертв їм не давали. Цей декрет Конґреґації, крім заборони робити збірки, зокрема забороняє збирати намірення Служб Божих, бо з цього могли б постати різні надужиття. Погроза сувора, бо подає кари відповідно до провини (77).

Папа Климент XIII видав окрему пересторогу для Єпископів, наказуючи, щоб вони пильно чували над повіреним собі духовенством і не допускали, щоб воно віддавалося будь-яким нечесним вчинкам. Проти непокірливих Єпископи мають застосовувати всі церковні кари передбачені в канонічному праві. Отож Ординарій нехай не зважає на нераз хитро видумані духовенством оправдуючі причини, як брак конечних засобів для прожитку свого і своєї рідні, щоб заниматися торгівлею (78).

Той же Папа суворо заборонив священикам заниматися біржею як самим особисто, так за посередництвом інших осіб (79).

Іншим декретом Конґреґація для Східніх Церков наказувала Єпископам, щоб вони під час канонічної візитації парафії наглядали над надужиттям, які могли б поповнювати деякі священики (80).

Крім надужиття нищого духовенства, такі ж надужиття могли трапитися і серед вищого духовенства. Тому Замойський синод постановляє: « Завідателеві по умерлому Єпископові не вільно будь-яким способом дібр рухомих і дрібних продавати або розтрачувати, або нерухомі ви- наймати, але обов’язаний те все старанно переховувати, а опісля, під карою інтердикту від церкви і від архиєрейських дійствій, своєму на- слідникові здати найточніший рахунок з усіх доходів і видатків » (81).

Говорячи про пастирську візитацію єпархії, Замойський синод покликається на зарядження Тридентійського собору (82), і тому наказує, щоб Єпископи не шукали під час відвідин парафій матеріяльного зиску, але чисто диховного, і нехай вдоволяються конечним щодо поживи, і то скромної. Коли ж синод говорить про візитацію парафій делегатами, які в імені Єпископа візитують, виразно погрожує карами: « Якщо б хтось був післаний Єпископом візитувати єпархію, коли він сам не міг би, то цей крім канцлера або нотаря, не може брати більше товаришів,

(77) 7. jan. 1930. Cf. ibidem, n. 346.

(78) Const. *Cum ргітит», 17. sept. 1759. Cf. ibidem, n. 628-629.

(79) Const. , 24. mai. 1930. Cf. ibidem, n. 758.

(81) Злмойський синод 1720 p., тит. VI.

(82) Тридент. co6., зас. 24, гл. 3.

як двох для домашньої послуги, і не більше як чотири коні, і тим менше на одержання мається йому подавати, чим менші повинні бути його потреби і скромніший стіл. Коли б якийсь Єпископ візитатор, або хтось інший з його прислуги вимагав більше, або навіть добровільно жертвоване приймав — обов’язаний на протязі одного місяця віддати подвійно, під карою інтердикту від архиєрейських дійств, якщо був би Єпископом, а від служіння чинів, якщо був би інший духовний, і виключенню (екс- комуніці), якщо до місяця не зверне, і так довго буде завішений від дійств, або позістане виключений, як довго буде відтягатися від звороту» (83). Декани ж « відбуваючи візитацію, хай вистерігаються, щоб не принимали або вимагали щонебудь, крім поживи для себе й для ще одного товариша і для двох коней, в противному випадку, крім кар, які синод установив (на єпископів), хай будуть тяжко карані ординарієм»(84).

Вкінці маємо загальну норму, яку подає Замойський синод, і на основі якої кожне надужиття для матеріяльного зиску може бути покаране: « Якщо б хтось вимагав щонебудь більше понад таксу, обов’язаний до звороту подвійно і має бути усунений з уряду, а крім того покараний карою п’ятсот флоренів, які по рішенні Єпископа, будуть ужиті на побожні цілі » (85).

III) Провини проти послуху і церковної дисципліни

Силою рукоположення священики обов’язані до канонічного послуху своєму Єпископові, його Консисторії, Судові церковному, Генеральному Вікарієві, Деканові, а Сотрудники ще й Парохам, як заступникам Єпископа. Цей послух відноситься до виконування призначеного уряду щодо судовласти й чина так довго, як довго зарядить Ординарій. Всякий непослух законним властям в церковних справах становить провину, яка відповідно до обставин обтяжуючих чи оправдуючих, може бути тяжча або легша. Отож кожний непослух законним властям може бути караний не тільки адміністративним шляхом, але також судовим. Загальні кари за непослух і за нарушення церковної дисципліни такі:

а) Упімнення із загрозою більшої кари.

б) Суспенза в священодійствах чи в уряді.

в) Перенесення на інше місце, приходство або нижчий уряд.

(83) Злмойський синод 1720 p., тит. VI.

(84) Там же, тит. IX.

(85) Там же, тит. VIII.

г) Ув’язнення в строгому монастирі або в домі поправи, ґ) Зложення, якщо порушник непоправний і дає згіршення (86).

Накази для душпастирів Єпископа Ординарія находяться в єпар- хіяльних постановах синоду, а відтак в особистих наказах. Отак Пере- миський синод постановляє, що душпастирі « всі доручення, розпорядки й письма з канцелярії Єпископа Ординарія обов’язані чимскорше виконати під утратою своїх урядів. Теж і катедратик мають в означеному реченці й в цілості по тарифі відбирати і доставляти до скарбу під карою наложеною Замойським синодом, т. є платити подвійно, хто в означеному часі не віддав би » (87). I знов: « Поінформовано нас, що оголошені на минулорічному Зборі наші постанови не заховуються не тільки через недбальство священиків, але теж декотрих деканів. Тому 00. Деканів напоминаємо поновно і приказуємо оголосити це священикам і привести до негайного й точного виконання, під карою утрати уряду і грошевою карою, яку треба невідкладно заплатити скарбниці » (88). Вкінці додає: « Донесено нам також, що в деяких деканатах є такі парохи, які менше люблять підпорядковуватися і не тільки непослушні 00. Деканам, але навіть втручаються до їх управи й урядів. Щоб запобігти цьому безпо- рядкові, доручаємо Суддям зломити таку зухвалість судово » (89).

Священики повинні підчинятися не тільки церковним властям, але також цивільним, оскільки, очевидно, цього вимагає публічний порядок, загальне добро та не противиться водночас засадам Церкви: « Також і це треба всім пригадати, що коли б в майбутньому хтось із парохів занедбав виконати найвищі мандати цісарські, був повільний і здержливий та не порушили б його наші перестороги до точного послуху, буде змушений виконати військовою аситенцією » (90).

Щодо порушування церковної дисципліни, то в українському карному праві найбільше находимо карних постанов в справі супружжя, відправи св. Літургії і зберігання св. Євхаристії та церковної обстановки.

Щоб загородити браму всяким можливим надужиттям і переступам церковного супружого права та приневолити душпастирів виконувати постанови відносно вінчання, Замойський синод погрожує переступни- кам такими карами:

1) За благословення подружжя, яке мало якінебудь правні перепони,

(86) Інструкція А.І.Ц.С., тит. V, § 46.

(87) ЛлкотА Гр., ц.тв., ст. 43.

(88) Там же, ст. 68.

(89) Там же, ст. 78.

(90) Там же.

відомі парохові, синод погрожує карою позбавлення пароха бенефіція, суспензою від уряду, карою в’язниці та іншими карами, відповідно до обставин: « Якщо хто не має законного віку, тобто чоловік 14 літ скінчених, а жінка 12; якщо б хто викрав жінку, навіть за її згодою; якщо б однокровний, посвоячений або рідний у забороненім ступені; якщо б хто жінку, з якою хоче одружитися, передше осквернив через чужоложтво і тоді між собою узгіднили подружитись, або коли одно з них за життя свого подруга наставало на його смерть, за відомом іншого, і за його згодою або порадою; якщо б хто торжественно заручився зі сестрою своєї жінки, або жінка з братом свого мужа; якщо б вкінці хто був зв’язаний якоюсь канонічною перешкодою, — той ніяк не може бути допущений до заключення подружжя, доки не одержить звільнення від того, хто має власть звільняти. B противнім випадку, якщо б котрийсь священик, знаючи про те, їх допустив, не тільки має бути усунений від парафії і на завжди завішений від чинів, але також вкинений до в’язниці та іншими карами, на думку Єпископа, покараний » (91).

2) За уділення церковного благословення супружжю без голошення оповідей, синод грозить карою позбавлення бенефіція і суспензою від священодійств на час трьох років: « Якщо б хтось противно зділав, що « парох не сміє присутствувати і наречених вінчати аж після трьох оповідей в церкві парафіяльній під час торжественного богослуження в трьох по собі наступаючих празничних днях », без диспензи або позво- лення Ординарія і то з причини лише дуже важливої і рідко уділеного, має бути завішений у виконуванні свого уряду на три роки та іншими способами караний, по думці Ординарія » (92).

3) Коли парох злегковажить приписи синоду відносно вдівців і вдовиць, які хотіли б побиратися, синод позбавляє душпастиря парафії: « Нехай парох не важиться допустити до подружжя тих, про котрих знає, що вони колись мали або чоловіка, або жінку, доки не буде напевно доказана смерть їх або через свідків, або іншими законними доказами, які будуть визнані Ординарієм, та за попереднім дозволом їх же Ординарія і його свідоцтвом. Якщо б противно хтось вчинив, має бути усунений від парафії та іншими способами караний, по думці Ординарія»(93).

4) Вкінці, «коли парох занедбає вписати імена вінчаних до окремої книги вінчань, а також імена свідків, дату вінчання та інше потрібне, має Єпископ його покарати відповідно до тяжкости провини » (94).

(91) Злмойський синод 1720 p., тит. III, § 8.

(92) Там же.

(93) Там же.

(94) Там же.

5) Собор передбачає дуже суворі кари на тих священиків, які довершили б одруження після прийнятих єрейських свячень, або коли відважилися о одружитися вдруге, після смерти першої жінки. Такий свя- іценик має бути позбавлений св. причастя і служіння Служби Божої. Крім того, він має бути ув’язнений та покараний ще й іншими карами, аж доки не покине такої жінки. A коли б світські впливові люди хотіли б таких священиків взяти під свою захорону, щоб ці уникнули кари, також і вони мають бути покарані (95).

6) Замойський синод крім того звернув особливішу увагу на відправу св. Літургії. 3 огляду на те, що Євхаристійна Жертва є осередком християнських богослужень, і маючи на увазі часті надужиття і недбальства, синод рішуче взявся за впорядкування цієї справи, яка відноситься до Євхаристійної Жертви. Отож « Святий цей синод рішив особливіше те установити, щоб напрестольні обруси були потрійні, або один поєдинчий, другий подвійний, але всі льняні, і між двома спідніми й третім верхнім треба положити Антимінс (96); над цими ж обрусами і підложеним Антимінсом треба положити Ілитон, що його на будуче всі священики мають вживати, щоб з більшою чистотою і пристойністю звершувалася Жертва, а Антимінс задля частого дотику, не витерався. Коли б показалось, що хтось по двох місяцях від оголошення цього синоду, не виконував цього рішення або не зготовив Ілитонів і обрусів, підпадає карі 50 золотих, за котрі треба справити Ілитони та інше потрібне до престола церкви, яку очолює » (97).

Синод відтак наказує, щоб, коли дім хворого, якому треба подати св. тайни, недалеко від церкви, священик ніс св. дари явно та одітий в усі ризи і супроваджений зі свічками; якщо ж дім далеко, тоді можна нести скрито, але прилично у відповідних посудинах, і священик мусить мати епітрахиль з собою та свічки, яких мають вживати при самім подаванні причастя. Незаховання цього припису заслуговує на кару: « Мають бути карані згідно з рішенням Єпископа, якщо противно б зділали » (98).

Щоб усунути всякий сумнів в так важливій справі, синод постановляє: « Тому, що в Східній Церкві матерія цієї Тайни є тільки хліб пшеничний квасний і вино з винної лози, строго приказує цей Святий синод, щоб священики, під карами завішення в священодійствах, усунення від па-

(95) Там же, тит. III, § 8.

(96) Никейськ. соб. II, кан. 7; Трулл. соб., кан. 31.

(97) Злмойський синод 1720 p., тит. III, § 4.

(98) Там же.

рафії або іншими карами по думці Єпископа наложеними, не вживали іншого хліба й вина » (99).

Був закрався звичай, що українці вчащали до костелів, а латинські священики, замість відіслати таких до свого обряду, хотіли їх задержати при своїй парафії, тому через те пізніше багато з них змінювали остаточно свій обряд. Отож « і це рішив синод: заборонити священикам, щоб ніхто не важився посилати освячені частиці хліба до латинської церкви, щоб там, латинським священиком, умочені в вині ним освяченім, роздавати народові грецького обряду»(100).

IV) Недбальство у виконуванні душпастирських обов'язків

B карному праві не вичислюється всіх поокремих обов’язків свя- іценослужителів, хіба деякі головніші, отож і немає встановлених кар на кожний переступ і невиконання обов’язків. B Інструкції Єпископату в Австрійській Імперії, яку прийняла Галицька Митрополія, сказано коротко й засадничо ось що: « Вичисляти ті обов’язки було б занадто довго й безхосенно. Суд церковний і його асесори можуть про них довідатися із законів канонічних взагалі та з природи й спеціяльних приписів приходства або уряду. Залишення обов’язків, які тяжать на тих, хто посідає приходство або уряд, і недбальство в заховуванню приписів, треба карати найперше упімненням із загрозою покарання, потім карою грошевою, відтак суспензою, а якщо ті заходи будуть безуспішні, утратою приходства або уряду » (101).

Провини, отже, душпастирів можуть походити з пропущення або тяжкого занедбання, а саме: опущення парафіяльної резиденції, недбальство в уділюванні й справуванні св. тайн, брак обслуги хворих, занедбання навчати катехизму дітвори чи дорослих під час недільної і святочної відправи, неохайність в церкві, брак чи бруд церковних речей, брак св. мира та недбальство в зберіганні Євхаристії, у відправі богослужень, в управі парафією, зокрема у відношенні до блудячих і вбогих, в вкінці недбальство в провадженні парафіяльних книжок.

а) Опушення парафіяльної резиденції

Пастир повинен бути завжди при своєму стадові. Це перший його обов’язок. Тому від самих початків Церкви вимагано від душпастирів, щоб вони перебували на приходствах і не віддалялися без важливої

(99) Там же.

(100) Там же.

(101) Інструкція А.І.Ц.С., тит. У, § 47.

причини (102), і без дозволу, а це тому, щоб не залишали своїх пастирських обов’язків. Отак Єпископ не смів бути відсутнім від епархії більш, як три неділі (103), а пресвитері й диякони не сміли перебувати в чужій епархії довше трьох тижнів, щоб не залишати вірних без богослужень у неділі й святочні дні (104). Коли б Єпископ перебував поза епархіею понад шість місяців без слушної причини, мав бути зложений (105).

Постанова про резиденцію вимагає щонайменше матеріяльної при- сутности, хоч властива ціль цього закону, це активна присутність, тобто піклування про духовне добро вірних. Причини, задля яких душпастир оправдано міг би віддалитися на якийсь час, це: конечність, поміч іншим, послух, потреба Церкви, тощо. Однак достеменність тих причин має бути визнана відносним настоятелем. Тому незаховання закону про резиденцію без оправданої причини і без дозволу, становить проступок. Коли ж сам закон не визначує кари, тоді суддя, поки рішить про покарання, найперше мусить урядово упімнути, визначуючи реченець для повороту, і щойно тоді непоправність управнює суддю видати вирок, а непоправність збільшає провинність.

Першим пастирем душ в єпархії очевидно є Єпископ. Отож Замойсь- кий синод, хоч без погроз карами, то однак дуже гаряче поручає Єпископам, щоб вони, не тільки не відсутнювалися з єпархії, але й старалися про добро повіреного собі стада: « Як необхідним є стале мешкання (резиденція) Єпископів, може кожний зрозуміти з того, що всі, згідно з Божим приказом, котрим їм повірено дбати про добро душ, повинні своїх овець пізнати, уділюванням святих тайн, словом і прикладом пасти й настановляти (106), а тому, що того не можуть виконати ті, які над своїм стадом не чувають і не бувають між ним присутні, але як наймити його опускають, отож синод не лише приказує, щоб усі Єпископи мешкали в своїй єпархії, що може кожний дармуючий зділати, але також щоб працювали і служіння своє виконували » (107).

Також без погроз карами, але багато суворіше говорить Папа Пій XII, наказуючи, щоб Патриярх пильно наглядав над місцевими єпископами, щоб вони виконували свої душпастирські обов’язки, зокрема резидували в єпархії, а недбалих у цій справі, щоб карав згідно з правом (108).

(102) Трулл. соб., кан. 80.

(103) Сардик. соб., кан. 11; Картаг. соб., кан. 71.

(104) Сардик. соб., кан. 16; Трулл. соб., кан. 80.

(105) A-B соб., кан. 16.

(106) Тридент. co6., зас. XXIII, гл. 1.

(107) Злмойський синод 1720 p., тит. VI; Пор.: Картаг. соб., кан. 26.

(108) M.P. « Cleri Sanctitati », can. 278, § 2.

Письмо Конґр. Поширення Віри приказує Ап. Нунцієві в Польщі, щоб він упімнув двох українських єпископів, які довший час занедбали резидувати в своїй єпархії (109).

Замойський синод встановляє кари на священиків, які без причини були б понад три тижні відсутні з парафії: « Тому, що відсутність пастирів дає нагоду вовкам напасти на стадо (110), постановив цей св. синод, щоб усі безумовно мешкали при своїй церкві та в неділі й свята відправляли богослуження... (111). Нікому не вільно віддалятися на довше, як на три тижні, і то не без важливої причини, яку має схвалити Декан. Хто б інакше поступав, буде караний карою 50 флоренів, які будуть призначені на потреби його церкви » (112).

Перемиський синод у 1740 p. накладає на Деканів обов’язок, під погрозою кар, дбати, щоб парафіяльні душпастирі, особливо на місцях, де находиться тільки один, без відома Декана, в неділі й свята не опускали парафії(ИЗ). A Перемиський синод з 1898 p. накладає грошеві кари, щобільше навіть інтердикт, самим вчинком, після шести місяців по безуспішнім упімненні (114).

Подібно було в Канаді: « Кожний душпастир обов’язаний перебувати стало в своїй парафії або в своїй місії. Той місіонер, що заповівши свій приїзд на котрусь колонію свого місійного округа, не додержує приречення без достаточної причини, має зложити 15 долярів на дотичну церкву. Душпастир, що власновільно, без слушної причини, виїзджає поза межі своєї парафії або свого місійного округа, буде за це потягнений до строгої відповідальності! » (115).

б) Волокидство

Із незаховання резиденції звичайно випливав другий проступок, який можна б назвати волокидством, тобто легкодушний і самовільний переїзд з одної парафії на іншу, або з одної єпархії до іншої, або навіть з одного континенту на інший (116). Ці останні надужиття особливо траплялись від часу скерування еміграційної течії поза океан. Виїзджаючи

(109) 20. nov. 1643. Cf. Ius Particulare Ruthenorum. Fonti XI, n. 223.

(110) АтАНАС 0., Аполог. Конст.

(111) А-Б соб., кан. 10; D.3.50.1.

(112) Злмойський синод 1720 p., тит. X.

(113) ЛАкотА Гр., ц.тв., ст. 40; Трулл. co6., кан. 80.

(114) Там же.

(115) Правила Русько-Католицької Церкви в Канаді, § 70, ч. 4.

(116) lIop.: Канони An., кан. 15, 16; Трулл. соб., кан. 17, 42; Картаг. соб., кан. 44; Никейськ. соб. II, кан. 21; Халкед. соб., кан. 4; А-Б соб., кан. 4.

з Галичини чи з інших сторін до Канади або США, деякі священики це робили для того, щоб утікти від кар збоку свого єпарха, або щоб позбутися незносимих родинних чи суспільних конфліктів. Вибирались за море, а там приїхавши, і тому що не було ще своєї єрархії, такі священики ходили собі самопас, збираючи гроші або віддаючись знову різним проступкам. Тому, на скарги латинської єрархії, Ап. Престіл був змушений поставити таму цьому лихові. Ось джерело різних розпорядків Конґреґації Поширення Віри, пізніше Конґреґації для Східніх Церков. Отак декретом з дня 23.XII.1929 p. Східня Конґреґація пригадує, що Ап. Престіл завжди по-материнськи піклувався тими, що покидають рідні землі та поселюються в Америці, Австралії чи деінде. Цим же декретом унормовується переселення священиків для обслуги емігрантів. Тим то найперше Ординарії місця мають довідатися чи немає в їхній дієцезії вірних східнього обряду. Якщо є, тоді зараз мають звернутися до Східньої Конґреґації, а ця звернеться до східнього Ординарія, щоб він постарався гідного священика. Справа йтиме через Ап. Нунція. Коли ж самі східні Ординарії довідаються про таку потребу, тоді мають звернутися до Східньої Конґреґації, а не впрост висилати священиків. Навіть самі вірні східнього обряду можуть звертатися або найперше до місцевого Ординарія, або до Ап. Нунція, або впрост до Східньої Конґреґації. Східні ж Єрархи представлять Східній Конґреґації священика, додаючи інформації про нього, а монаші настоятелі зроблять те ж саме, якби йшлося про місіонерів. Однак не можуть виїзджати священики жонаті, хіба вдівці. Остаточний дозвіл дає Cx. Конґреґація. Треба однак бути обережними, бо й такі дозволи бувають підроблювані. Тим то всякі надужиття в цій справі мають бути строго карані (117).

Треба пам’ятати, що зарядження Конґреґації не є новістю в церковній дисципліні. Так воно було від ранніх початків розвитку Церкви. Отак клирик не смів переїздити самовільно з одної єпархії до іншої (118), а коли б це зробив, треба було його назад завернути (119), якщо ж не- послухається, має бути зложений (120). Тому було встановлено, що коли якийсь клирик хоче перенестися до іншої єпархії, мусить виста-

(117) Decretum , 1. mar. 1929.

(132) Правила Русько-Католицької Церкви в Канаді, ст. 15; РішЕння і Злряд- ЖЕння 6п. Ординаріяту в Станиславові, чч. 16, 115.

(133) JlAKOTA Гр., ц.тв., ст. 78.

на своє місце іншого священика, щороку по одному тижневі відправили у власному віхті в церкві Намісника, а Намісник сам, або через свого заступника, предстоятиме у відправі досконалого богослуження, і щоб так обучилися, під обтяженням сумління і під важкими цензурами, в церемоніях і в читанні Апостольського Символа з додатком « і Сина » (134).

Особливішим способом було каране недбальство відносно побирання і зберігання св. Мира. Отак Замойський синод рішає: « Дозволяється парохам, як це було дозволене в Східній Церкві аж до теперішніх часів, благословити єлей оглашених, але кожний з них нехай пильно старається, щоб для того мав оливу з оливок. Коли б Декан завважив, що хтось його не має, донесе такого до Єпископа, щоб був строго покараний»(135). Ченці, які провадять парафії, мають щороку брати св. Миро від Єпископа Ординарія, до котрого належить парафія. Коли б вони злегковажили собі цей розпорядок, їхна церква попадає в інтердикт (136).

Як дієцезальні парохи, так і монахи обов’язані щорічно змінювати св. Миро: « Висилані з канцелярії всякі грамоти й пастирські поручення мають якнайдокладніше бути виконані. По виданих письмах у справі роздачі св. Мира, мають самі або за дозволом умисно виделегований духовний, ставитися невідклично, під найтяжчими карами, на означене місце і час, а відібравши в певне й приличне начиння Миро в кількості відповідно до числа церков свого намісництва і скликавши своїм письмом вчасно, то є перед Зеленими Святами отців парохів на одно місце, мають відібрати старе і роздати у вичищені мирниці свіжо посвячене Миро, під карою 50 гривень, а це з причини ударемнення тієї св. тайни, що її матерія, то є св. Миро триває до року і шість тижнів » (137).

Про брак і неохайність церковних речей, про недбальство в зміні й зберіганні св. Євхаристії, вже була мова в попереднім розділі. Тут ще лишається згадати про недбальство у веденні церковних і парафіяльних книг, котре досить строго було каране. Отак Замойський синод вичисляе котрі книги конечні в парафіяльній канцелярії: « Кожний парох повинен мати чотири книги, конечних до належного ведення парафії: перша - про стан і число душ; друга - хрещених; третя - вінчань; четверта - померлих цілої парафії. Хто б таких книг не мав, буде покараний карою 50 флоренів, які призначиться на потреби церкви » (138). Зокрема ж про книгу хрещень: « Цю книгу кожний обов’язаний залишити своєму наслід-

(134) Там же, ст. 21.

(135) Злмойський синод 1720 p., тит. III, § 1.

(136) Там же, тит. XI.

(137) ЛлкотА Гр., ц.тв., ст. 41.

(138) Злмойський синод 1720 p., тит. X.

никові, щоб так вона завжди зберігалась при церкві; якщо б парохи інакше зробили, мають бути покарані якоюсь грошевою карою або іншими, по думці Ординарія»(139). Точне записування всіх даних охрещених обов’язкове під карами по думці Ординарія (140); те саме відноситься до книги миропомазань (141). Замойський синод зокрема підкреслює потребу точного ведення книги вінчань, тому наказує, щоб парохи точно записували день, місяць, рік, імена і прізвища повінчаних, свідків, про виголошення чи пропущення оповідей; чи вінчання відбулося в церкві чи за дозволом Ординарія в приватному домі, чи вінчав сам па- pox, чи хтось ним делегований. Накінець кажеться: « Той, про кого буде спостережено, що противно поступав, має бути дуже тяжко покараний Ординарієм » (142).

г) Занедбання обов’язків Офіціяла або Декана

Офіціял найперше повинен добре знати канонічне право, щоб у разі потреби вмів вимірювати кари для священиків за їхні провини. B присуджуванні кар, Офіціял має придержуватися постанов Замойського синоду. Ці постанови дозволяють стосувати кари, як лік для направи священиків переступників законів. Кари такі: в’язниця, реколекції, суспенза, перенесення, грошеві кари, а навіть тяжчі, як екскомуніка і зложення. Однак для стосування більших кар за тяжчі провини треба перше перевести канонічний процес. Коли б Офіціял спротивився апеляції оскарженого, тоді належить такого Офіціяла звільнити з уряду, як кару. Bce ж таки синод застерігає, що не належить апелювати в тих справах, які синод уже вирішив і постановив. Якщо б Офіціял видав несправедливий вирок, тоді Єпископ має за те його покарати; коли ж Єпископ від цього відмовиться, тоді справа переходить до Архи- єпископа (143).

Частина пастирських обов’язків і відповідальностей від Єпископа переходить на Деканів, званих Десятоначальниками чи й Намісниками. Вони мають свої права в своєму Деканаті чи Намісництві, але й свої обов’язки, занедбання яких може бути каране не тільки адміністраційно, але також судово (144).

(139) Там же, тит. III, § 1; РішЕння і ЗлряджЕння Ординаріяту в Станисла- вові, § 84.

(140) Злмойський синод 1720 p., тит. III, § 2.

(141) Там же.

(142) Там же, тит. III, § 8.

(143) Там же, тит. VII.

(144) ЛлкотА Гр., ц.тв., ст. 19-20.

V) Надужиття чинів і властей

Публічна власть існує заради збереження і користи спільноти і підданих. Тим то вживати її для інших, чисто приватно-особистих цілей, або власновільно, не згідно із законами, становить каригідне надужиття властей, і то тим тяжче й більше, чим переступи законів самими наставниками спричиняють більше згіршення, ніж підвладних. I так, деякі вчинки, коли виконані підвладними, не будуть протизаконним переступом, коли ж виконані наставниками, становитимуть каригідний переступ.

Bci надужиття власти можуть бути карані, але із-за надміру випадків годі вичисляти всі, тому законодавець наводить лише деякі, для інших відсилає до загальних норм, лишаючи розсудкові судді визначувати конкретно поодинокі кари.

Різним способом може проявлятися також надужиття чинів. Найчастіше трапляються такі:

а) Служити в чині, якого не посідається, або поза межами своєї території (145). Єпископа, який би залишив свою єпархію і загарбав чужу, навіть в годині смерти не можна було запричастити (146).

б) Одержати рукоположення, перескакуючи ступені або проміжкові перерви (interstitia). Ці проміжкові перерви служать для того, щоб клирик мав змогу вправлятися в одному чині, поки перейде до вищого, як також, щоб вправлявся в чеснотах (147). Читець мав вправлятися один рік, піддиякон бодай два, диякон три, пресвитер чотири. Для єпископства не було точно визначено, однак ніколи не смів бути піднесений до цієї гідности без інтерстицій (148).

в) Одержати свячення від єпископа обтяженого цензурою, єресю або схизмою (149).

г) Коли сам суспендований, екскомунікований, неправильний чи в інтердикті сповняє священодіяння або в місці інтердиктованім (150).

Головніші випадки надужиття властей і чина, за які зустрічаємо карні постанови в українському законодавстві, такі: виконування свяще- нодійств поза своєю територією, або в своїй території, але над чужими чи негідними підданими; ставлення актів, які перевищають компетенцію, напр. декана, пароха. Вкінці перетягування на інший обряд.

(145) Х.5.28.1-2.

(146) Сардик. соб., кан. 21.

(147) Сардик. соб., кан. 10; Констянт. соб. IV, кан. 5; А-Б соб., кан. 17.

(148) Сардик. соб., кан. 10; Констянт. соб. IV, кан. 5; А-Б соб., кан. 17.

(149) Ius Particulare Ruthenorum. Fonti XI, n. 214.

(150) Інструкція А.І.Ц.С., тит. У, § 47.

а) Надужиття архиерейських властей

Східне право згадує багато випадків, в яких буває надужиття ap- хиєрейських властей. Єпископ переступає свою компетенцію, коли переходить до іншої єпархії (151). Звідти має бути завернений (152), хіба що це відбулося за згодою інших єпископів (153). B противному випадку тратить обидві єпархії (154). Єпископ не сміє залишати самовільно своєї сиархії, хіба за дозволом митрополита або синоду (155), але ніколи на просьбу народу (156). Ще більшою провиною було б, якби єпископ залишав убогу єпархію, щоб загарбати багатшу (157).

Досить часте було надужиття архиєрейських властей через уживання архиєрейських відзнак поза своєю територією. Тому Замойський синод погрожує: «Ti, кому дозволено вживати архиєрейських відзнак, хай не важаться їх вживати без дозволу місцевого Ординарія поза своєю церквою, бо в противнім випадку мають бути заборонені (інтердикт) вступати до церкви впродовж трьох місяців » (158).

Митрополит Гавриїл Коленда викляв єпископа Володимирського Венедикта Глинського і Маркіяна Білозора, єпископа Пинського за те, що вони дали згіршення тим, що перший вбрався в сакос в чужій єпархії, що тоді було недозволено, а упімнений, опустив відправу; те саме зробив другий єпископ. Крім екскомуніки, Митрополит позбавив їх бенефіцій, бо єп. Венедикта Глинського позбавив архимандрії Кобринської, а єп. Маркіяна Білозора архимандрії Лаврівської (159).

Єпискогі надуживає своїх властей і чина, коли приймає клирика без письма (160), або висвячує когось без титулу, або не зберігає про- міжкових перерв (161). Тому Замойський синод постановляє: « Неприродно є, щоб одна церква мала кілька управителів, як одна жінка кількох чоловіків. Отож святий цей синод забороняє, щоб було більше рукопо- ложених для одної церкви, хіба, або як сотрудники за згодою пароха і

(151) Ангкир. соб., кан. 18.

(152) Никейськ соб. I, кан. 15.

(153) Канони An., кан. 14, 16.

(154) Х.І.7.3.

(155) Антіох. co6., кан. 17.

(156) Сардик. соб., кан. 2; Антіох. co6., кан. 21.

(157) Сардик. соб., кан. 1.

(158) Злмойський синод 1720 p., тит. XI.

(159) ІІЕТРУШЕВич A., Допольненія ко Сводной Галицько-Руськоі Літописи c 1600 по 1700 год. Львів 1891, ст. 479.

(160) Канони An., кан. 12.

(161) Канони An., кан. 80; Никейсъ, соб. I, кан. 2; Х.І.14.13.

з огляду на потреби церкви, або як вікарія по думці Єпископа... інакше мае бути назавжди суспендований (162). Тому жодний світський не може бути висвячений, який не мае сталого титулу достаточної церкви, в противнім випадку мае бути суспендований у чинах, а Єпископ, що свідомо його рукоположив, буде обов’язаний його удержувати » (163).

Строго забороняє Замойський синод, щоб епископ висвячував навіть для себе священика на території чужої епархії, або навіть на невтраль- ній. Якщо б епископ злегковажив цю заборону, тоді він сам, вже самим вчинком, тратить права, які йому, як єпископові, прислуговують, тобто він попадає самочинно в суспензу, а висвячений священик також тратить одержані священичі права: « Дотично, отже, служителів Тайни Свя- щенства, а саме Єпископів, святий синод, ступаючи слідами так давніх, як і новіших канонів, постановив, що жоден чи то Архиепископ чи то Єпископ не може навіть власних своїх підчинених рукополагати в чужій єпархії без дозволу місцевого Ординарія (164), хочби місце було вийняте, або рукополагаючий посідав би в тій же єпархії якийсь монастир, добра або помешкання. Якщо противно було б зділано, Єпископ сам підпадає самим правом суспензі у виконуванні архиерейських священодійств, а рукоположені у виконуванні дійствій прийнятого чина. У власній же епархії (Єпископ) хай не важиться нікого рукополагати з чужої епархії без дозволу і відпускаючого письма від свого настоятеля, Єпископа, тобто так родження як помешкання, згідно з Конституцією св. п. Інно- кентія XII, котра починається: «Speculatores», виданої в цій справі, і яку буде долучено до синодальних актів, і під карами приписаними в цій же Конституції такпротирукополагаючого,якіпротирукоположе- ногс » (165).

Коли б Єпископ допустив когось до свячень з браком належної освіти або зі злим характером, тоді сам святитель мае бути суспендований від свячень впродовж одного року, а висвячений до часу, аж доповнить свою освіту або поправить свої хиби: « Якщо б хто рукоположив або неписьменного або злими звичаями обтяженого, мае бути завішений у подаванні чинів впродовж одного року, а недостойно рукоположений не може виконувати вділеного йому чину доти, аж достатньо не вивчиться або не поправиться » (166).

Єпископ не сміє іменувати парохів у чужій епархії, без дозволу

(162) Тридент. co6., зас. XXIII, гл. 16.

(163) Злмойський синод 1720 p., тит. III, § 7; Х.3.29.3.

(164) Антіох. co6., кан. 22; Канони An., кан. 35; Сард. соб., кан. 15.

(165) Злмойський синод 1720 p., тит, III, § 7.

(166) Там же.

Ординарія місця (167); не сміе приймати суспендованого священика (168); не може проповідати в чужій епархії без згоди місцевого Єпископа (169).

б) Надужиття властей Деканами

Українське карне законодавство вичисляе деякі справи, які находяться поза компетенцією Деканів, а переступлення цих меж карається відповідними карами: « Застерігається теж і те, що Декани не мають власти засновувати церков і посвячувати новооснованих, без особливішого благословення Архипастиря, під утратою уряду, якщо хто важився б інакше чинити » (170). « За свої візити Намісники не мають нічого домагатися, крім харчу. Побирати по давній постанові в єпархії, з титулу свого уряду, з кожної церкви свого намісництва по золотому і 15 ґрошів забороняється під карою, наложеною Замойським синодом, якщо хто б важився це вимусити » (171).

« Намісники не можуть судити своєю порядочною властю позірних справ і переступати повіреної їм власти, як це відомо нам, що деякі уділяли диспензи від заборонених ступнів споріднення, а інші дозволяли без оповідей вінчати в заборонені дні, а ще інші важилися необачно розрішати від кари екскомуніки тих, які в ню попали самоправно (ipso iure) через піднесення рук на Христового служителя (172), або покривали з прихильности проступки священиків, що взаїмно себе побивали й кровавилися, що часто трапляється, або теж вдоволені грошем, розрі- шали їх своєю властю. Тому кожний Офіціял мусить добре вважати, слідити, записувати ці недозволені кроки і вірно доносити єпископській владі, щоб не стягнув на себе підозріння, що погоджується з таким проступком » (173).

Крім того, Декани не можуть звільняти від перешкод до подружжя (174), розрішати від екскомуніки (175), від інтердиктів особових чи місцевих (176), накладати оподаткування на парафії (177). Це все забороняється Деканам під погрозою суспензи від уряду та інших церковних кар.

(167) Антіох. соб., кан. 14; Халкед. соб., кан. 20.

(168) Сардик. соб., кан. 13.

(169) Трулл. соб., кан. 20.

(170) ЛлкотА Гр., ц.тв., ст. 44.

(171) Там же.

(172) Тридент. соб., зас. XXIV, гл. 2.

(173) ЛлкотА Гр., ц.тв., ст. 39.

(174) Там же, ст. 66.

(175) Там же, ст. 42.

(176) Там же.

(177) Там же, ст. 39.

в) Переступлення душпастирських властей

Душпастирі провиняються і стягають на себе кари, якщо уділяють св. тайни, зокрема хрещення і подружжя, в чужій парафії і чужим підданим, або в своїй парафії, але чужим парафіянам і без дозволу власного пароха подругів; коли вінчають без оповідей або з перепонами канонічними та без звільнення від тих перепон; коли справують священодіяння у невластивому місці. Тим то Замойський синод постановляє: « Придержуючись св. Тридентійського собору (178), цей святий синод виразно приказує, щоб жоден священик, з вийнятком небезпеки смерти й конеч- ности, поза межами своєї парафії, або також у своїй парафії чужим парафіянам, особливо латинського обряду, не важився уділяти св. тайн без дозволу власного пароха. Хто б інакше чинив, має бути суспендований від уряду та іншими тяжкими карами покараний, по думці Ордина- рія» (179). Метрику охрещеної дитини латинського обряду треба від- діслати до латинської парафії, і « хто б інакше поступив, має бути тяжко караний після рішення Єпископа»(180). B Канаді, крім повиїцого рішення, ще було постановлено, що й заплату треба звернути правному парохові. Хто б цього не виконав, має бути суспендований (181).

У справах подружжя маємо найдокладніші приписи, яких душпастирі повинні придержуватися. Подаючи ці приписи, українські синоди воднораз визначили кари, якими погрожується всім тим, що тих приписів не заховували б. Отак Перемиський синод у 1693 p., постановляє: « Намісники мають заподавати Генеральному Намісникові, а цей нашому Єпископському Судові, якщо котрий священик парафіяльний з чужої парафії давав вінчання без оповідей, незаховавши інших канонічних урочистостей, із забороненими ступнями, або із захопленими невістами, і ці неканонічні подружжя має заподати в списку з іменами, прізвищами і станом з кожної парафії, під позбавленням уряду і бенефіція, якщо такі переступства в його деканаті звідки інде донесли б чи доказали б. Крім того, священики нище й вище Сяну в горішніх намісництвах, належали до юрисдикції перед простолюддям де самі хотіли, виминувши вимоги справедливости, а на ділі не оповідалися і диспонували по своїй волі не тільки своїми парафіянами, але й чужими, та спричиняли затрату душ і самих себе, тому під обтяженням сумління мають такі справи,

(173) Тридент. соб., зас. XIV, гл. 9; зас. XXIV, гл. 13.

(179) Злмойський синод 1720 p., тит. III.

(180) Там же.

(181) Правила Русько-Католицької Церкви в Канади, § 86; § 71.

іцо спричиняють неважність тайн, записати якнайвиразніше і заподати Генеральному Вікарієві » (182).

Наступний епархіяльний Перемисышй синод у 1740 p., застосовуючи рішення Замойського синоду, постановляє: « До тайни подружжя отці парохи не можуть допускати, під канонічними карами, перш за все тих, іцо не мають відповідних літ, то є, якщо чоловік не має скінчених 14 літ, а жінка скінчених 12 літ. Подружжя треба благословити негайно по Службі Божій, під карою 50 марок, а не в ночі, бо бувають згіршення, зневага святого місця, а часом уневажнення подружжя, бо з причини пиянства новоженець не пам’ятає чи присягнув і на що. Парох, якщо знав би про якусь перешкоду, або мав би сумнів чи заходить заборонений ступінь споріднення, чи ні, не може, під карою вирішеною синодом, приступати до акту вінчання, поки не донесе до свого Намісника і не одержить звідти, або від того, до кого це буде належати, рішення. Також заказується вінчати в приватних домах без єпископського дозволу, людей з чужої парафії, бігців, бездомних, а ще більше тих, що мали жінку або чоловіка, а незнана є смерть подруга, а це все під карою позбавлення бенефіція. B заказані дні, як у Великий Піст, в Петрівку, Спасівку, в Пилипівку, не можна вінчати, під найтяжчими карами » (183).

Деякі душпастирі не допускали вірних до св. тайн з чисто особистих порахунків. Тому Перемиський синод у 1764 p. постановляє: «Такі проступки наш Архииастир забороняє цією Конституцією, під великими карами » (184).

Був закрався звичай читати Євангелію під час провадження похоронного походу. Тому Перемиський синод у 1740 p. постановляє: « Від тепер забороняємо суворо, як видумку для збільшення зиску, під карою суспензи й іншими найтяжчими карами, щоб було залишено цю церемонію, яку касуємо теперішнім Загальним Збором»(185).

По деяких парафіях з тих чи інших причин, вводились різні свята, навіть на честь такого Палами. Тому Замойський синод, після вичислення обов’язкових празників, постановляє: « Щоб через помноження празни- ків, які не заховується по думці Церкви, не дійшло до того, що будуть збільшатися гріхи народу (186), синод забороняє парохам під найтяжчими

(182) JlAKOTA Гр., ц.тв., ст. 16-17.

(183) Там же, ст. 51.

(184) Там же, ст. 45.

(185) Там же, ст. 46.

(186) L¹RBANus VIII, Const. ^Coelestis Hierusalem», 5. jul. 1634. Cf. GASPARRi, Cod. Iuris Can. Fontes_l vol. I, n. 213.

карами по думці Ординарія, щоб крім неділь і інших свят, не святкували або не заповідали народові, крім тих, які тут постановлено » (187).

Ніби для полегші людям, деякі парохи уділювали св. тайни, зокрема хрещення і подружжя, по приватних домах, з чого поставали різні надужиття, проти яких мусіла боротися церковна влада. Отак Замойсь- кий синод рішає: « Хоч уже давніше святими канонами було заборонено парохам хрестити по дворах, кімнатах або інших приватних домах, за вийнятком випадків конечности (188), однак здоровий глузд і строгість клімату нас склонює, щоб ми часом так задля самих дітей, як задля служителів, відступили від строгости закону. Тому святий цей синод наказує, під карами по думці Ординарія, щоб коли дитина народилася в місці, де находиться парафіяльна церква, була безумовно принесена до церкви; поза тим вільно парохові зимовою порою піти до приватних домів з огляду на те, що через віддалені місцевості, мороз та несприятливої погоди, може бути наражене життя дитини » (189).

Надужиття властей і чина може статися в уділюванні св. тайни Покути, в слуханні сповідей у чужій території чи у вийнятих з юрисдикції місцях, як у монастирі монахинь, або нарушуючи печать тайнственности.

B справі сповідників для монахинь Замойський синод постановляв: « Сповідники монахинь, чи то порядочні, чи то надпорядочні, мають бути потверджені й вибрані Єпископом; коли б хтось відважився без дозволу. Єпископа слухати сповідей монахинь, мав бути заборонений від священодійств та іншими карами по думці Ординарія покараний » (190).

Одним із найуспішніших засобів, щоб запобігти так широко поширеному надужиттю властей і чинів, це введення т.зв. иоручних письм - «celebret». B українській Церкві це зробив Замойський синод, що, згадавши на постанову Ляодикійського собору (канон 14), на постанову Халкедонського собору (канон 13) і на рішення Тридентійського собору (зас. XXII, гл. 3), постановляв наступне: « Святий цей синод, хотячи, щоб ці канони були зберігані, строго приписує, щоб безумовно жоден священик, чи то монах, чи то світський, чи латинського чи грецького обряду, не був допущений до відправи Літургії й уділювання св. тайн без поручного письма або свідоцтва від свого власного Єпископа, в тім же по крайній мірі році виставленого. Хто б противно зділав, буде ка-

(137) Здмойський синод 1720 p., тит. XVI.

(188) CbEMENS VIII, Instr. > неможливо доказати достовірними свідками, бо й сповідник зв’язаний печаттю тайнственности, тому треба наперед прослідити правість особи, яка оскаржує, чи є вона достовірна, а відтак пра- вість обвинуваченого. Коли б обвинувачений був особою понад усякі закиди, а особа оскаржуюча така, якій можна дещо закинути, тоді треба залишити дальше слідство. Коли ж особа оскаржуюча є найдостовірнішою, а провини не можна іншим способом доказати, тоді Єпископ повинен суспендувати сповідника з уряду, і навіть перенести його на інший уряд, в якому справування тайни Сповіди не пов’язане з ним.

Що ж до розрішення спільника в нечистому грісі, то таке розрішення, крім випадку смерти, є неважне, а сам священик, що хочби лише вдавав розрішати, попадає у більшу екскомуніку, особливішим способом за- держану Римському Архиєреєві (196).

B українському законодавстві в справі нарушення печати тайнственности св. Сповіди маємо постанову Замойського синоду, який приказує священикам держати таємницю зі сповіді з абсолютною мовчанкою. Хто б зломив секрет сповіди, буде позбавлений священичого уряду і має бути замкнений до строгого монастиря на досмертну покуту. Тому сповідати вірних можуть тільки священики для того спеціяльно уповноважені, а саме: священики, що займають уряд парохів, або ті, що одержали окремий дозвіл від Ординарія. Хто б не придержувався цього припису, має бути екскомунікований. Єпископи-Ординарії можуть зарезервувати собі розрішення від деяких гріхів, якщо вважають це конечне для добра душ. Священики сповідники повинні мати список тих гріхів зарезервованих, щоб не забувати і не розрішати таких гріхів, до яких не мають юрисдикції. Отож « якщо б котрийсь священик відважився виявити сповідь чи то словами, чи то знаками, умови, місце, час або обставини, або яким іншим способом важився виявити, не тільки має бути зложений із священичого уряду, але також замкнений в якомусь строгому монастирі, щоб там чинив вічну покуту. Священики мають також вистерігатися, під карою найостріших кар, за рішенням Ординарія, щоб не приймати багато нараз сповідей, але кожного поокремо хай слу-

(196) Інструкція А.І.Ц.С., тит. V, § 48.

хають у сповіді, щоб один одного не підслухував, а через те нарушилася б печать сповіди, і щоб не наносилося неслави ближньому з соблазню присутніх. Ti, що не одержали парафіяльної церкви, хоч би були монахами, не можуть слухати сповідей, без дозволу Єпископа. Хто б противно ділав, як рішає синод, самим вчинком підпадає карі виключення » (197).

За рішенням папи Венедикта XIV, священик, який з нагоди сповіди будь-яким способом намовляв каянника до гріха нечистого, підпадає самим вчинком більшому викляттю, задержаному особливішим способом Римському Архиєреєві. Bci інші сповідники, до яких спокушуваний каянник прийшов би опісля до сповіди, не сміють такого каянника розрі- шати, доки він не донесе спокусника до компетентних церковних властей, або бодай доки не присягне, що при найближчій нагоді це зробить (198).

Той же Вселенський Архиєрей, Венедикт XIV, тим же Декретом про св. Тайну Покути, відбирає священикові власть розрішати свого спільника в грісі нечистому, крім випадку смерти і коли нема присутнього іншого священика. Коли б такий священик удавав розрішати, тим самим попадає в екскомуніку, від якої може розрішити тільки Вселенський Архиєрей (199).

(197) Здмойський синод 1720 p., тит. III, § 5; гл. ІІвлЕШ Ю., Пастирськов Богословів. ІІеремишль 1885, ст. 815-817.

(198) BENEDiCTUS XIV, Decretum ^Saeramentum Paenitentiae », 1. jun. 1741. Cf. GASPARRi P., Codicis Juris Canonici Fontes, vol. I, n. 309.

(199) BENEDiCTUS XIV, Decretum ^Saeramentum paenitentiae>>, 1. jun. 1741. Cf. ibidem, n. 597.