<<
>>

Ради депутатів трудящих і громадські організації

в умовах переходу від тоталітарного суспільства до авторитарного

Згідно з радянською міфологією державна влада в СРСР належала трудящим: робітникам колгоспним селянам, «трудовій» інтелігенції.

За сталінською Конституцією 1936 р. вони реалізовували свою владу через Ради депутатів трудящих, різні громадські організації. Проте реальним носієм влади завжди була компартійна номенклатура, а Ради та громадські організації мали замаскувати її диктатуру.

Ради були потрібні номенклатурі для того, щоб придати легітимність її рішенням, продемонструвати світові одностайну підтримку її курсу з боку усіх верств населення. Від депутатів вимагалося одностайно ухвалювати рішення, що були прийняті в партійних органах. Депутати зазвичай звітували про трудові досягнення особисті й свого колективу, запевняти керівні партійні органи і першу партійну особу у повній і одностайній підтримці політики партії, обіцяли працювати ще краще, щоб достойно зустріти з’їзд «рідної партії» Представницькі органи влади служили також цілям селекції й підготовці керівних кадрів, важливим каналом контролю над суспільством.

Склад депутатського корпусу певною мірою відбивав соціальну структуру населення республіки й регіону. У 1961 р. серед 392,5 тис. депутатів місцевих Рад і Верховної Ради Української РСР майже 66% становили робітники колгоспники, що були безпосередньо зайняті на виробництві. Така відповідність складу рад структурі населення створювалася штучно партійною бюрократією як доказ існування в соціалістичному суспільстві справжньої демократії. Ради були також своєрідною вітриною демократичного ладу і складалися з «кращих представників радянського народу», а ними вважалися передовики і новатори виробництва, «переможці соціалістичного змагання». Як правило, у виборців

не виникало особливих претензій і до тих, хто обирався до місцевих Рад.

Однак у зв’язку демократичними процесами, започаткованими ХХ - ХХІІ з’їздами КПРС, роль представницьких органів влади дещо підвищується, принаймні формально.

У серпні 1956 р. президія Верховної Ради України прийняла указ про скорочення строків між скликанням сесій міських, районних селищних і сільських рад депутатів трудящих. У січні 1957 р. ЦК КПРС прийняв постанову «Про поліпшення діяльності Рад депутатів трудящих і зміцнення їх зв’язків з масами», наполягаючи на необхідності збільшення представництва в радах робітників і колгоспників, безпосередньо зайнятих на виробництві, більш ретельному відбору кандидатів у депутати. У жовтні 1959 р. Верховна Рада СРСР прийняла закон про порядок відкликання депутатів Верховної Ради СРСР, який визначив порядок відкликання депутатів, що не виправдали довіри виборців або здійснили вчинки, які ганьблять звання депутата. Рішення за відкликання депутата приймалося на зборах виборців, відкритим голосуванням. Депутат вважався відкликаним, якщо за його відкликання проголосувало понад половини виборців відповідного округу. Закон про порядок відкликання депутатів був прийнятий і Верховною Радою УРСР. Закони дозволяли населенню здійснювати певний контроль за діяльністю депутатів і в необхідних випадках відкликати їх достроково. Проте за 15 років дії вказаних законів було відкликано лише декілька депутатів місцевих рад і жодного депутата Верховної Ради України.

Відповідно до постанови ЦК КПРС від 22 січня 1957 р. «Про поліпшення діяльності Рад депутатів трудящих і зміцнення їх зв’язків з масами» були вжиті заходи щодо розширення прав місцевих Рад у питаннях планування господарства області, міста, району, виробництва й розподілу продукції підприємств місцевої та кооперативної промисловості, організації житлового, культурно-побутового і шляхового будівництва тощо. Більш тісними стали зв’язки місцевих рад з населенням

Подальше підвищення ролі представницьких органів влади в СРСР відбулося у зв’язку з проголошенням курсу на побудову комуністичного суспільства й передачу низки функцій державних установ громадському самоврядуванню. Було висунуте завдання перетворення Рад депутатів трудящих у органи громадського самоврядування.

У Програмі КПРС було сказано про те, що Ради будуть все більше виступати «як громадські організації при широкій і безпосередній участі в їх діяльності». В числі основних шляхів досягнення цієї мети Програма КПРС назвала: вдосконалення форм народного представництва й розвиток демократичних принципів радянської виборчої системи; широке й всебічне обговорення на зборах і у пресі особистих і ділових якостей кандидатів; оновлення на кожних виборах не менше однієї третини складу депутатів рад; регулярну звітність рад та їх депутатів перед виборцями; право на дострокове відкликання депутатів, які не виправдали довіру; гласність, вільне і всебічне обговорення на сесіях на сесіях рад найважливіших питань державного управління, господарського та культурного будівництва; регулярна звітність виконавчих органів на сесіях Рад; систематичне обговорення Радами запитів

депутатів; розширення прав місцевих рад депутатів трудящих.

Пожвавили свою роботу постійні комісії, в яких, на думку партійного керівництва країни, мала пройти школу управління державою величезна армія активу робітників, колгоспників та службовців. У 1957 р. в Україні в роботі постійних комісій місцевих рад брало участь близько 250 тис. депутатів і 460 тис. активістів. Ширше розгорнули свою діяльність постійні комісії Верховної Ради УРСР.

Часткове обмеження влади партапарату і свавілля різних бюрократичних структур уявлялося як довгождана готовність держави на співробітництво з народом, її бажання опертися на соціальну творчість людей. Одним з результатів та проявів десталінізації і демократизації суспільства й стало швидке зростання кількості самодіяльних формувань, яких наприкінці 1950-х рр. було декілька десятків тисяч, кількість їх членів рахувалася на мільйони. Відсторонюючи громадян від реального управління державою, партійні й радянські органи водночас ініціювали створення нових самодіяльних формувань, що були підпорядковані вищестоящим місцевим радам. Адже специфічною рисою радянської демократії була орієнтація на суто кількісні формальні показники залучення до системи рад якомога більшої кількості активістів.

Чим більше було активістів, тим більше, як вважалося було демократії й політичного прогресу на шляху до комунізму. При цьому низька ефективність роботи такого активу до уваги не завжди бралася. З метою залучення населення до діяльності до діяльності рад було вжито низку заходів щодо шляхом створення чисельних громадських організацій та самодіяльних формувань. В 1961 р. у республіці вели роботу понад 30 тис. товариських судів, понад 27 тис. народних дружин, тисячі батьківських комітетів тощо. Серед громадських самодіяльних організацій найбільш активно діяли вуличні, квартальні й будинкові комітети. Вони залучали населення до трудової участі в роботі благоустрою й озелененню вулиць і дворів, доглядали за дотриманням мешканцями будинків існуючих санітарних норм, організовували допомогу одиноким людям похилого віку тощо.

Дещо пожвавили свою роботу профспілки, чисельність членів яких зросла з 4,8 млн. у 1948 р. до 9 млн. осіб у 1958 р. У липні 1958 р. Рада міністрів СРСР і президія ВЦРПС затвердили положення про постійно діючі виробничі наради на промислових підприємствах і будовах, у радгоспах, МТС і РТС. Того ж місяця з’явився указ президії Верховної Ради СРСР «Про права фабричного, заводського місцевого комітету професійної спілки», який дещо розширив можливості організації. У 1958 р. на підприємствах, будовах, транспорті, у радгоспах та РТС діяло 18 тис. таких нарад.

Інша громадська організація - комсомол - об’єднував молодь і працювала з підростаючим поколінням. В Україні від 1953 до 1962 р. кількість членів цієї організації зросла з 2,5 до 3,3 млн. осіб. Комсомол виступав головним резервуаром, з якого поповнювала свої ряди Комуністична партія, а комсомольські діячі - компартійну номенклатуру, працівників владних установ. Він також керував роботою піонерської організації,

Отже, формально проводилась лінія на підвищення у суспільному житті ролі Рад усіх рівнів, громадських організацій і самодіяльних формувань Проте на ділі, як і раніше, у кожній важливій справі все вирішувала не громадськість, навіть не представницькі органи влади, а апарат, передусім апарат партійних органів. Усім народним обранцям залишалося лише формально ухвалювати будь-які їхні рішення, а найбільш достойним серед них - ще прикрашати собою президії різних урочистих зборів і форумів. Усі реформаторські зусилля М.Хрущова не могли змінити природу радянської системи.

13.

<< | >>
Источник: В.М. Калашніков, Г.Г. Кривчик, К.А. Марков. Історія держави і права України. Навчальний посібник / В.М. Калашніков, Г.Г. Кривчик, К.А. Марков; за ред. В.М. Калашнікова. - Дніпропетровськ,2012.. 2012

Еще по теме Ради депутатів трудящих і громадські організації:

  1. Розділ II. Утворення Української Народної Республіки. Державний лад і право УНР. III Універсал Центральної Ради (7 листопада 1917 р.)
  2. Конституція (Основний Закон) Української Радянської Соціалістичної Республіки (1937 р.)
  3. Конституція (Основний Закон) Української Радянської Соціалістичної Республіки (1978 р.)
  4. § 1. СТВОРЕННЯ ТА ДІЯЛЬНІСТЬ ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ
  5. § 2. ПРОГОЛОШЕННЯ АВТОНОМІЇ УКРАЇНИ
  6. § 3. ХАРКІВСЬКИЙ ЦВК РАД У БОРОТЬБІ ЗА ВЛАДУ В УКРАЇНІ
  7. Місцева влада
  8. Організація влади на етапі «розвинутого соціалізму»
  9. Тема 17. Держава і право УРСР у повоєнні роки та період десталінізації (1945 - перша половина 1960 рр.)
  10. Тема 18. Держава і право України в період «застою» (середина 1960- середина 1980 рр.)
  11. Організаційно-правові основи діяльності українського повстанського руху
  12. Правові засади радянізації Західної України
  13. § 1. Українська Центральна Рада - вищий представницький орган УНР
  14. § 3. Верховна Рада Української РСР
  15. Ради депутатів трудящих і громадські організації
  16. 4. Організація управління економікою в умовах соціально-економічних реформ
  17. «ПЕРША» УКРАЇНСЬКА НАРОДНА РЕСПУБЛІКА (період Центральної Ради)
  18. 1.1 Історико-правовии аналіз діяльності недержавних організацій та їх інформаційного забезпечення в Україні
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Арбитражный процесс - Банковское право - Вещное право - Государство и право - Гражданский процесс - Гражданское право - Дипломатическое право - Договорное право - Жилищное право - Зарубежное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Медицинское право - Международное право. Европейское право - Морское право - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Политология - Права человека - Право зарубежных стран - Право собственности - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предотвращение COVID-19 - Семейное право - Судебная психиатрия - Судопроизводство - Таможенное право - Теория и история права и государства - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Ювенальное право - Юридическая техника - Юридические лица -