«Преступление, учинённое в безумии, не вменяется в вину»

Душевнохворі та розумово відсталі вимагають особливої уваги суспільства, найперше через небезпеку, яку вони несуть для себе й для оточуючих. Адже специфіка психічних недуг, на перших порах нерідко без якихось явних симптомів, не дозволяє передбачити раптового прояву захворювання.

Уперше держава перебирала на себе відповідальність, а отже й турботу, за цю категорію населення. Засновувалися спеціальні установи — прикази громадської опіки, які відкривали будинки для душевнохворих, де їх можна було ізолювати та надати медичну допомогу. У «Полном собрании законов Российской империи», згідно з рубрикатором «Божевільні» («Умалишённые»), зустрічаємо чимало справ психічнохворих, які посягали на життя оточуючих або власне. Однією з перших, внесених до зібрання, був злочин 1776 р., що його вчинив 39-річний відставний капітан поміщик Дмитро Єфимович, який у власному будинку під час обіду в присутності п’ятьох дітей і прислуги зарізав бритвою свою дружину. Слідство, проведене Бєльською воєводською канцелярією, на основі допиту домочадців встановило, що жодних причин для

...^wSk

цього не було, і напередодні трагедії подружжя не сварилося. Під час повального обшуку дворяни-сусіди, священнослужителі, а також обер-офіцери заявили, що Д. Єфимович — доброї поведінки, не пияк, не бешкетник, у бійках, як і в інших «непорядочных» учинках, участі не брав. Сам же відставний капітан вбивцею себе не визнавав. Проте, як з’ясувалося, ще в армії його переслідувала «меланхолія», він навіть перебував в одному з монастирів Смоленська. Згодом душевнохворого віддали під нагляд рідного брата, одначе той, як не намагався його «исправить, не получил успеха», і відмовився надавати йому притулок¹.

За Миколи І держава не лише не відступила від попередньої політики, а й підкреслювала, що саме совісний суд, як за «родом» справ, так і за правилами їх з’ясування, повинен «милостиво» їх вирішувати. Судова практика вимагала вдосконалювати закони про душевнохворих, підтверджуючи гуманний принцип, що божевілля пом’якшує покарання, або й зовсім звільняє від нього. У висновку Державної ради від 31 грудня 1836 р., наприклад, з’ясовувалося питання, в який спосіб встановлювати правоздатність тих, хто не мав батьків та опікунів. Ця проблема законодавчо регулювалася Сенатом з огляду на станове походження хворих та державну за них відповідальність. Судове рішення у справі душевнохворих дворянського походження оголошувалося повітовому предводителеві дворянства, поміщицьких селян — поміщикам, представники ж інших станів переходили під опіку губернського у казенних справах стряпчого^{[477] [478]}.

Щоправда, суттєвою проблемою було доведення, що злочин скоєно у стані перебігу чи загострення психічної хвороби. В «Уложениях о наказаниях уголовных и исправительных» уперше чітко заявлялося про неосудність душевнохворих. Ішлося також про необхідність примусової передачі їх до будинків божевільних. При цьому розрізнялися хворі, що страждали нападами й потребували разової лікарської допомоги, і ті, кому вона призначалася постійно^[479].

Серед справ, що їх розбирали совісні суди, злочини психічнохворих за тяжкістю посідали важливе місце. Жодного з них не можна було уникнути або передбачити. Іх причини та наслідки, як і в інших випадках, ретельно з’ясовувала місцева поліція, подаючи назви хвороб із народного мовлення — біла гарячка, падуча, «воспалительная горячка», «временное помешательство» тощо. Стан хворого засвідчував повітовий, городовий або штаб-лікар, які описували патологію, що проявлялася в помутнінні очей, неадекватних відповідях на поставлені запитання. Крім цього, як завжди, допитувалися свідки, чиї слова брав до уваги совісний суд.

Так, у справі міщанина Юхима Музиченка, який у 1793 р. під час психічного нападу зарізав ножем власного сина, Прилуцький магістрат допитав 33 свідка, дійшовши висновку, що вбивця любив свою дитину, дбав про нього, проте хворобливе очманіння, яке траплялося й раніше, на цей раз завершилося трагічно. Совісний суд, обґрунтовуючи вирок, посилався на положення «Учреждений для управления губерний...» про покарання себе підсудним такою карою, яка межує з долею, і за яку не буває тяжчої розплати, ніж він сам собі заподіяв, тож зарахував злочинцеві в покарання час, проведений у в’язниці. Після поліпшення стану хворого суд усе ж таки наполягав на сповіді, аби недужий міг очистити душу, та ув’язненні його в монастирі¹.

Життєві ситуації підносили совісним судам, особливо в перший період їх існування, справи, які у самих суддів викликали сумніви щодо належності до компетенції цього судочинства. Так, Новгород-Сіверська палата карного суду, ревізуючи справу про вбивство в 1787 р. православним священиком Климентом П’янтковським єврейської родини Авраама Яковлева, засумнівалася, як їй кваліфікувати цей злочин? Сам ієрей, за яким не було помічено ніяких протиправних учинків, заявив, що йому вві сні почувся «голос», який вимагав убити євреїв. Залучений лікар засвідчив, що вбивця хворіє «гипохондрией», яка переросла у «фатализм веры». Натомість допитані односельці твердили, що їхній панотець недоумкуватий. У результаті совісний суд залишив його без жодного покарання^{[480] [481]}. Напевно, О.О. Кізеветтер мав на увазі саме такі факти, коли зазначав, що судді найбільше переймалися особою правопорушника, його здатністю усвідомлювати свої вчинки, а власне призначення бачили у зменшенні покарання^[482].

Будучи у стані гострого психічного захворювання козачка з містечка Семиполок Олена Сухина завдала своїм дітям смертельних ножових поранень.

Серед злочинів, що їх скоювали душевнохворі, окрему групу становлять справи про дітозгубництво. Нерідко совісні суди, навіть тоді, коли практично неможливо було довести, що молоді матері мали психічні відхилення, відносив подібні справи до цієї категорії. Уважалося, що інакше годі пояснити спроби жінок відібрати життя у власних дітей. Обмаль слідчих матеріалів і бажання все ж навернути таких правопорушниць до звичного способу життя змушувало суддів ретельно зважувати всі обставини злочину. Так, у 1839 р. Волинський совісний суд розглядав справу 30-річної селянки Оришки Малинової, кріпосної людини засідателя Махновського повітового суду, яка покинула в лісі власну позашлюбну дитину. Аналізуючи її слова та заяви свідків складно було провести межу між обставинами, які спонукали до такого вчинку, і нерозумінням жінкою ситуації, що склалася.

Самогубство (або спроби вкоротити собі віку) також стало предметом прискіпливої уваги совісного суду. Досудове розслідування забезпечувала поліція, а її про суїцидальні наміри повідомляли, як правило, сусіди, родичі, виборні посадовці та ін. Так, соцький, щойно дізнавшись про спробу 23-річного кріпосного селянина Прокопа Гурія повіситися, відразу доповів поміщикові, а той — Остерському нижньому суду. З’ясувалося, що молодий чоловік фізично відчув, як його обсідає «чорна журба», паморочиться голова. Хворобливий стан підтвердив і медичний чиновник, який оглянув потенційного самогубця, а також дружина. Подібну картину описав і церковний староста Д. Максимюк з села Хобултового Володимирського повіту, коли його оглядав повітовий штаб-

лікар. Напад «меланхолії» переростав у «невимовну журбу», яка й змусила його накинути на шию зашморг. В обох випадках совісний суд присудив їм церковну покуту, оскільки спроба самогубства — великий гріх, за який священик міг позбавити причащання святих таїнств на 20 років¹.

Дворянин другої категорії М.І. Кумицький, як доповідав Овруцький повітовий суд, вирішив піти з життя шляхом «пробытия ножом груди», але його дружина встигла вихопити лезо з рук самовбивці. Совісний суд, кваліфікувавши його стан як «тимчасове буйство», не виніс жодного покарання^{[487] [488]}.

Волинський совісний суд розглядав передані з місць справи про перетин кордону психічнохворими.

Совісні суди розглядали й такі категорії злочинів, як побої у стані гострого божевілля. Виносячи рішення, суд звертав увагу на свідчення самого правопорушника, членів родини, а також постраждалого. Однак за відсутності будинків для божевільних психічнохворих часто повертали в місця постійного проживання. Такою ж була ситуація й з епілептиками, які під час загострень хвороби впадали в безпам’ятство, а потім намагалися покінчити життя самогубством. У цих та подібних випадках суд ухвалював прогнозовані рішення — звільнити від покарання, що було цілком очевидним.

Серед паліїв також траплялися люди, котрі страждали на психічні розлади. Так, у 1795 р. Конотопський нижній земський суд провів слідство в справі частих підпалів у селі Красному, про що надійшов рапорт від виборного цього ж села Андрія Косенка. Допитані 32 селянина вказали на двох односельців — Ничипора Пожеренка й Мойсея Лободу, які й здійснювали всі ці підпали під час загострення душевних хвороб. Проте, виявилося, що останній не стільки божевільний, скільки хронічний алкоголік. Ці спостереження підтвердив і штаб- лікар, за рекомендацією якого совісний суд вирішив ув’язнити Н. Пожеренка в монастирі, а М. Лободу — в будинку примусової праці^[490].

4.4.