<<
>>

4.3.1. Покарання гріхом, різкою та засланням

Вік малолітніх злочинців став тим критерієм, за яким учинені ними порушення відмежовували їх від дорослих, становлячи у судових практиках окрему групу справ. За судовою реформою Катерини ІІ в Росії вперше з’явився суд, який спеціально займався дитячою злочинністю.

Його створення було результатом благотворного впливу ідей західного гуманізму, тих глобальних змін у ставленні до дітей, які пережила Європа в добу Просвітництва. Згідно з ними, до неповнолітніх злочинців слід ставитися по-особливому, не як до дорослих, зважати на вік, адже діти не здатні повною мірою осмислити власні вчинки та їх наслідки. Відповідно й покарання мало відрізнятися від застосовуваного щодо повнолітніх. У докатерининських законодавчих нормах, як в українських, так і в російських, діти каралися нарівні з дорослими. Однак в «Учреждениях для управления губерний...» підліткова злочинність виявилася найменш арти- кульованою, можливо, через те, що верховній владі важко було перекласти просвітницькі ідеї на механізми державних інституцій. На її переконання, достатньо було створити совісний суд і наділити його законодавчим актом, на основі якого судді могли б більш кваліфіковано вирішувати цю категорію справ. Аби совісні суди не випадали із загальної судово-правової системи держави, вони послуговувалися тими самими законами, що й решта. Утім, уже при їх заснуванні суддям, розглядаючи вчинені дітьми карні злочини, рекомендувалося керуватися сенатським указом від 26 червня 1765 р., в основі якого лежало схвалене верховною владою положення від 2 травня того ж року[396] [397], де визначався граничний вік, з якого починалося повноліття, наступала карна відповідальність (17 років — як для юнаків, так і для дівчат) та встановлювалася градація покарань для малолітніх. До 10 років діти вважалися неправоздатними, не підлягали покаранню, а віддавалися батькам, родичам або поміщикам; поліцейський нагляд за їх поведінкою не встановлювався.
З 10 до 15 років вони отримували покарання різками. Від 15 до 17 років їх карали батогами («плетьми»). Про всі карні порушення малолітніх злочинців вимагалося доповідати у Сенат[398].

У тексті «Учреждений для управления губерний...» Катерина ІІ, не відступаючи від указу 1765 р., звертала увагу суддів на принципи гуманності, поваги та ставлення до злочинця як до ближнього. Ішлося також про необхідність зважати на обставини, за яких було скоєно злочин. Контроль за рішеннями совісного суду залишався за державним чиновником — губернатором, який у разі незгоди з судовою ухвалою міг через міністра юстиції апелювати до імператора.

Розгляду питань дитячої злочинності совісні суди приділяли надзвичайно багато уваги. Із розвитком держави та судівництва верховна влада вдосконалювала законодавство щодо малолітніх правопорушників, відкинувши деяку поблажливість катерининських часів. Формування дисциплінарного суспільства, що стало головною рисою політики Миколи І, найперше проявилося при укладенні «Свода законов уголовных», куди практично без змін було перенесено статті про совісний суд з «Учреждений для управления губерний...»1. Спираючись на вимоги Катерини ІІ щодо відповідальності неповнолітніх удосконалювалася відповідність між їх правопорушеннями й видами покарань. Справи ж про найтяжчі злочини, які каралися каторгою та батогами, контролювалися Сенатом і надсилалися до Санкт-Петербурґа на схвалення[399] [400].

В «Уложении о наказаниях уголовных и исправительных» (1845 р.) впроваджувалася нова вікова градація, згідно з якою змінювалася й система покарань. Діти до 7 років не каралися, а віддавалися батькам «для вразумления», від 7 до 10 років вважалися неповнолітніми і каралися відповідно до їх віку та вчиненого злочину. Карна відповідальність запроваджувалася з 10 років, а вік повноліття тривав до21 року. Значно гнучкішою ставала система покарань, яка враховувала збитки, заподіяні злочином, а також зменшувалася різниця в покаранні між неповнолітніми й повнолітніми, які вчинили тяжкі злочини, та за які позбавляли прав стану[401].

Запропоновані схеми покарання, що спиралися на життєві ситуації, змушували суддів ураховувати норми закону, позбавляючи їх можливостей самостійно пропонувати, як карати малолітніх і неповнолітніх порушників. Пильні- ша увага зверталася на малолітню злочинність та пропонувалися нові норми для покарання, якими мав керуватися у своїй діяльності совісний суд. У третьому розділі «Уложения о наказаниях уголовных и исправительных», який мав назву «О определении наказаний по преступлениям», передбачалося враховувати обставини, що зменшували провину та, відповідно, розмір покарання.

Серед іншого було уточнено поняття малоліття та неповноліття підсудних і запропоновано нову вікову градацію для цієї категорії правопорушників. До першої відносилися діти від 7 до 10 років, які порушують норми через нерозуміння своїх обов’язків, а тому не підлягають покаранню. Іх слід віддавати під

нагляд батьків чи родичів, які мали б, виправляючи їх поведінку, наставляти на добрі вчинки. Рекомендувалося вдаватися до послуг духівників, священнослужителів. Ці ж засоби впливу пропонувалися й для дітей від 10 до 14 років — якщо вони вчинили злочин, не розуміючи його наслідків. Натомість карати їх слід було за свідомі дії (проте й у цьому випадку покарання пропонувалося пом’якшене).

Порівняльна таблиця покарань дорослих і дітей 10-14 років (за «Уложением о наказаниях уголовных и исправительных»)

Покарання дорослих Покараннядітей 10—14 років
Позбавлення прав стану, тілесні покарання катом, заслання на каторжні роботи.

Позбавлення прав стану, тілесні покарання, заслання до Сибіру на поселення.

Позбавлення прав стану, заслання до Сибіру на поселення без тілесних покарань.

Ув'язнення на 5-8 років без тілесних покарань у монастир відповідно до віросповідання або в будинок примусової праці з окремим від дорослих утриманням.

Ув'язнення в монастирі від 2 місяців до 1 року або в будинку примусової праці з окремим від дорослихутриманням на 5-8 років.

Позбавлення особистих та набутих станових прав і переваг, заслання до Сибіру та в інші віддалені губернії або віддача до виправних арештантських рот цивільного відомства чи в будинок примусової праці.

Віддача до будинку примусової праці.

Домашні виправні покарання.

Категорія неповнолітніх злочинців зазнала суттєвих змін через подовження граничного терміну повноліття на чотири роки, відтепер це був віковий зріз від 14 до 21 року. Для цих порушників запроваджувалися ті самі покарання, що й для повнолітніх, із деякими винятками. Якщо злочинець карався позбавленням усіх прав стану, у цьому випадку фізичні покарання неповнолітніх здійснював не кат, а поліцейські службовці, і били не батогом, а різками. Термін примусових робіт скорочувався на третину. Безстрокові каторжні роботи на рудниках замінювалися на двадцятирічні. За менш тяжкі злочини неповнолітні віддавалися у військову службу рядовими, а за інші — їх також карали, проте розмір покарання за визначенням суду зменшувався на два ступеня. Окремо йшлося про неповнолітніх, які брали участь у злочинах разом із дорослими. Суд зважав на цю обставину, зменшуючи розмір покарання. При вчиненні злочину повторно неповнолітні втрачали право скористатися зменшеним покаранням[402].

Порівняння норм покарання для дорослих і дітей свідчить, що при їх кодифікації верховна влада не надто зважала на вік та найчастіше вдавалася до ув’язнення як форми розплати за нерозсудливі вчинки. Цей висновок, якого дійшов петербурзький совісний суддя, граф В.П. Орлов-Давидов, спонукав його порушити питання про скасування цього закону, або хоча б зменшення покарання. Тим більше, що з набуттям з 1 травня 1846 р. чинності «Уложения о наказаниях...» потік справ збільшився врази, унаслідок чого зросло число неповнолітніх, яких за незначну крадіжку віддавали у рекрути. Совісний суд, на думку В.П. Орлова-Давидова, почав втрачати своє первісне призначення як місце примирення й посередництва, набуваючи рис «величезного кримінального присутствія». Очевидною була неспівмірність провини та покарання[403].

30 листопада 1850 р. Державна рада повернулася до питання про вік неповнолітніх злочинців — цього разу на вимогу Міністерства юстиції, і не в останню чергу через наполягання петербурзького совісного судді В.П. Орлова- Давидова, детально розглянувши його на спільному засіданні департаменту законів та загального зібрання. До малолітніх відносилися правопорушники, котрі на момент вчинення злочину мали не більше 14 років, і розгляд їх справ здійснювався лише совісним судом. Іх покарання не передбачало позбавлення прав стану й висилання на каторжні роботи чи на поселення до Сибіру. Остаточне рішення совісного суду оголошувалося батькам та опікунам із правом апеляції впродовж чотирьох місяців. Вироки, що стосувалися тяжких злочинів, учинених малолітніми, подавалися на ревізію до Сенату через губернатора. Більш детально розглядалися правопорушення, в яких разом із дорослими брали участь і неповнолітні. У цьому випадку їх підсудність з’ясовувалася на спільному засіданні судових палат із членами совісного суду, однак лише останній наділявся правом стверджувати, наскільки свідомою була участь малолітнього у злочині, відштовхуючись від чого встановлювалася міра покарання. На розмір покарання впливав не лише вік, а й соціальне походження правопорушника. Згідно з цим рішенням, неповнолітніх злочинців (від 14 до 21 року), якщо за соціальним походженням їх не можна було карати тілесно, а категорія злочину підпадала під позбавлення прав стану, били різками (щоправда, вони одержували вдвічі меншу кількість ударів). Частина справ випадала з юрисдикції совісного суду й передавалася поліцейським управлінням.

Цей висновок Державної ради вніс значні корективи у систему покарань дітей і підлітків. Менше уваги зверталося на їх станове походження, за винятком привілейованої верстви. Для цього норма покарання, виписана для дорослих в «Уложении о наказаниях.», зменшувалась з огляду на вік неповнолітніх злочинців та обставини скоєння правопорушення. Совісні суди отримали більш прав для проголошення остаточного вироку для 14-річних злочинців.

Передбачалось обов’язкове ревізування цих справ карними палатами та прокурорами, які звертали увагу найперше на наявність підписки, що дітей допиту-

1

вали неупереджено1.

Слідство у дитячих злочинах здійснювали градська та земська поліції, які оформлені у справи результати розслідування надсилали до совісних судів[404] [405]. Малолітні, якщо вони проходили у справах разом із дорослими, в обов’язковому порядку під вартою доставлялися для очних ставок і передопиту у совісний суд. Утримували їх окремо від дорослих. Про покарання та передачу малолітніх злочинців на поруки поліція доповідала совісному суду.

За видами дитячі злочини практично нічим не відрізнялися від дорослих, адже жили ці правопорушники в дорослому світі й копіювали поведінку старших. І все ж за діловодними справами совісних судів спробуємо їх згрупувати, щоби виявити, які з них були найбільш притаманні дітям. Найпоширенішим злочином серед малолітніх стали крадіжки. Обставини їх скоєння місцева поліція з’ясовувала досить ретельно, зокрема у тих випадках, коли покража була значною — відповідно й покарання призначалося суворіше. Найчастіше підлітки крали коней, волів, бичків, гроші, взуття, кінську упряж (хомути, вуздечки), полотно, рідше — годинники, плащі, голубів, мед, вулики, а також курей і гусей. Були й неординарні покражі — наприклад, липовий лубок із приватного лісу.

Рішення Волинського совісного суду 1839 р. про покарання учня губернської гімназії у Житомирі Антона Чоповського — взірцеве для відтворення можливостей совісних судів у встановленні ступеня провини та визначенні виду покарання. Суддівська колегія, продемонструвавши знання дитячої психології, запропонувала виважений вирок. Отже, 15-річний гімназист, набравши в борг морозива, не зміг вчасно за нього розрахуватися. Поцупивши в губернського архітектора золотий кишеньковий годинник, він сподівався продати його та сплатити вартість морозива розноснику, який уже почав був погрожувати доповісти гімназійному начальству. Невміння зіставити ціну золотого годинника та морозива, таких спокусливих для дитини ласощів, вказувало на розгубленість підлітка, якою скористався дорослий продавець морозива, і замість того, щоби повідомити про борг директорові гімназії, він узяв у неповнолітнього хлопця крадений годинник для продажу. Аби не зламати ще не зіпсовану дитячу душу, юнакові за покарання було зараховано всі ті переживання, яких він зазнав, зокрема відрахування з гімназії, перебування у в’язниці, сором за свій учинок. Батькові хлопця ставилося в обов’язок краще виховувати сина. Також було зауважено ганебний учинок розносника морозива, про який Волинський совісний суд повідомив городовий магістрат Житомира, передавши туди сформовану судову справу[406].

Проте, звісно, не всі рішення совісних судів відзначалися такою розважливістю та поміркованістю. Так, у справі Київського совісного суду 1790 р., яка надійшла від миргородського городничого князя Пхеїдзе, ішлося про покражу малолітніми (13-16-річними хлопцями) гусей і курей. Незважаючи на буденність злочину, совісний суд провів передопит і з’ясував, що крали вони «по глупости и несовершеннолетию», що вимагало відповідного покарання — побиття різками: найстаршого «побольше», а менших — «умеренно». Інколи, замість точної кількості ударів, писали — побити «покрепче»1. Про покарання, що його здійснювала поліція, доносилося совісному суду, а при передачі злочинців на поруки поміщикові застерігалося, що він несе відповідальність, аби вони надалі стримувалися від подібних вчинків та жили чесно. Копія рішення про поруку поміщика передавалася губернському правлінню або губернаторові[407] [408]. У такий спосіб держава покладала на конкретні місцеві органи нагляд за місцевою ситуацією, яка й змушувала поміщика відповідати за морально-правовий клімат в його маєтку.

За спостереженнями В.Л. Маслійчука, на Слобожанщині періоду намісництва найпоширенішим видом дитячих злочинів, якими займався Харківський совісний суд, була крадіжка коней, адже саме тут формувався ринок конярства, а багатьох підлітків захоплювала швидка їзда верхи. Зауважено й вплив циганської присутності, як і можливість завдяки продажу крадених коней швидко збагатитися та втекти до Степової України[409].

Чернігівський совісний суд до крадіжок малолітніх злочинців ставився суворіше, особливо тоді, коли вони не визнавали своєї провини, очевидної для суду, та аби зняти з себе відповідальність обмовляли інших. Саме такою була поведінка підданого дійсного таємного радника, сенатора П.В. Завадовського — 14-річного Кузьми Жирченка із села Товкачівки Прилуцького повіту, який украв на ярмарку в ічнянського міщанина три пари чобіт та шматок ременя. Щоби довести його провину поліція провела очну ставку, а священик — усовіщання. Урешті-решт совісний суд присудив покарати малолітнього крадія 20 різками. Відшкодувати вартість чобіт (по 1 руб. за пару) мав батько Кузьми, якому син передавався на поруки. Причому з батька бралася письмова розписка про чесне життя сина в майбутньому, за яке той відповідає (мовляв, щоби «лучше за сыном своим в поведении имел наблюдение»)[410].

Того ж 1796 року до судової відповідальності притягався інший малолітній —

Семен Приходько, який прислужував у домі чиновника Чернігівської судової палати й украв його мундир. На своє виправдання він твердив, що в темряві помилився, не зауваживши зеленого кольору форменого одягу господаря. У цьому випадку совісний суд вирішив за потрібне провести публічне покарання його у Чернігові різками (25 ударів), про виконання чого поліція повідомила намісницьке правління1.

У 1850 р. Подільський совісний суд розглядав справу підлітка Ксаверія Яси- нецького, який украв коня. Хоча й назвав він себе дворянином, і за рішенням совісного суду не позбавлявся прав та переваг стану, проте віддавався в батальйон кантоністів із тим, що при досягненні повноліття його буде переведено на військову службу. У разі непридатності до стройової, за рішенням уже військового начальства, мав перейти до іншого виду служби, яка для рядового могла бути з вислугою[411] [412].

Якщо підсудний належав до селянського стану чи був однодворцем і підлягав виселенню до Сибіру, громаді, звідки він походив, давалося право взяти такого на поруки, про що слід було винести мирську ухвалу. Утім, сільські громади не поспішали ручатися за злодійкуватих дітей, навпаки, їх прагнули позбутися, хоч би й у такий спосіб. Так, селяни дали згоду, аби однодворця Домініка Кордона, який судився Подільським совісним судом за покражі, виселили з постійного місця проживання й відправили до Сибіру[413].

Були випадки, коли батьки сумнівалися у власній здатності та можливостях вплинути на дітей. Приміром, Київський совісний суд на прохання батька віддав його сина, Якова Красовського, на службу в малоросійські козацькі полки. Волинський совісний суд узяв до уваги характеристику сина, записану зі слів батька, шляхтича Луцького повіту другої категорії К. Вільчевського («вовсе худого поведения и злых наклонностей») та 10 березня 1839 р. за крадіжку коней присудив його до перебування у військовому сирітському відділенні з переходом після досягнення повноліття на військову службу. І хоча спершу йшлося про те, щоби позбавити його всіх прав стану й відразу віддати у службу, проте судді врахували його зізнання, бажання свідчити, а також ту обставину, що це був перший злочин неповнолітнього[414].

Довірливістю й нерозсудливістю дітей часто користувалися дорослі злодії, які намовляли їх винести з дому цінні речі. Так, у 1826 р. неповнолітня донька корнета Івана Білецького — Стефанида просто віддала відставному солдатові з дружиною батьківські гроші та сувій полотна. Що мав вдіяти Чернігівський совісний суд у цьому випадку, як не витримати її під вартою при земській поліції Конотопа, аби дівчина зрозуміла, що не треба виносити чужим людям сімейне добро?![415]

Р . ій .

Розмір покарання за злодійство присуджувався, ураховуючи можливість

повернення вкраденого та зізнання у крадіжці. Чернігівський совісний суд, визначаючи покарання, намагався його зробити публічним, аби іншим була «наука» — не красти. 17-річна козачка Явдоха Саловна, справа якої розглядалась спершу в Гадяцькому нижньому суді, а потім — у Гадяцькій розправі (1795 р.), уже мала за своїми плечима дві крадіжки. Спершу вона поцупила в єврея МойсеяАбрамовича, котрий утримував «питейную продажу», 1 руб. 80 коп., а потім у підданого графа К.Г. Розумовського Федора Ляха — речі на 3 руб. 40 коп. Зізналася після умовлянь священика, повернула частину грошей, а суд, звільнивши її з-під варти, розпорядився покарати привселюдно в рідному селі Хитцях 25 різками із передачею на поруки родичам, які б напучували неповнолітню дівчину на чесне життя в майбутньому1.

«В острах другим» 15 різками привселюдно карався 13-річний міщанський син, який, аби вкрасти 50 руб. у грекині Софії Білоусової, коли смеркло, заліз на дах, а вже вночі пробрався до комори. Проте невдаха-злодій там заснув, уранці був спійманий і переданий Ніжинському городовому магістрату. Крім покарання різками Чернігівський совісний суд, віддаючи його на поруки батькам, звертав їх увагу на відповідальність за виховання сина «о честной впредь жизни»[416] [417]. Так само публічно, однак 20 ударами батога, тобто значно жорстокіше, був покараний 17-річний різночинець із міста Коропа Степан, який утік від батьків та пристав на службу до нахічеванського вірменина Іванеса Аведи- кова, що саме приїхав на Роменський ярмарок. Як виявилося у ході слідства, обікрасти свого хазяїна його напоумив такий собі Дмитро Голеницький («великорусской породы» чоловік), усі вказівки якого той точно виконав — увійшовши в довіру до купця та скориставшись його відсутністю розрізав валізу, звідки поцупив асигнації, срібний годинник та хустку. Невдовзі крадіїв затримали на караулі у Кременчуці й передали роменській поліції[418].

За співучасть у групових покражах неповнолітні, особливо 16-річні юнаки, каралися сповна батогами, а кількість ударів визначалася індивідуально — до 10 разів зі встановленням поліцейського нагляду до повноліття. Проте совісні суди враховували й сімейний стан малолітніх. Зокрема, Альберт Глембицький, який крав разом із вітчимом, уник покарання, адже Волинський совісний суд, розглядаючи в 1837 р. справу, що надійшла з Волинської карної палати, узяв до уваги його сирітство, присудив повернути в колишнє місце проживання та зобов’язав тамтешню поліцію наглядати за його поведінкою[419].

Якщо під час слідства факт крадіжки доведено не було, а сам підозрюваний не визнавав провини, совісний суд приймав рішення залишити його на свободі. При цьому бралися до уваги результати слідства, обшуків, присяжні показання свідків. Так, за всіх намагань власника звинуватити учня, який вивчав у нього ткацьке «рукомесло», у крадіжці в 1790 р. наміток, плахти, запаски, пояса, жіночої свити, полотна та намиста, совісний суд не побачив у надісланій Лубенським нижнім земським судом справі достатніх доказів. Та й сам учень не дав на передопиті жодних показань, які б свідчили про його провину1. У цьому та й в інших випадках (наприклад, у 1847 р. проводилося слідство в Глухові через звинувачення купцем 3-ї гільдії Олександром Коробейниковим двох неповнолітніх у крадіжці товарів з його крамниці) вражає ретельність розслідування. Незважаючи на те, що фабрикант Никифор Сапожников був надзвичайно зацікавлений у виявленні крадіїв «сукна шести штук» із власної фабрики у Клинцях, поліція не виявила фактів, що це зробили вказані ним неповнолітні[420] [421]. У подібних випадках підозрюваних звільняли з-під варти, повертали на попереднє місце проживання під нагляд місцевої поліції. У судовому діловодстві це називалося «оставить в сильном подозрении»[422].

У 1840-1850-х рр. на покарання малолітніх злодіїв помітно впливав економічний чинник. Совісні судді дедалі частіше вдавалися до присудження відробітку вартості вкраденого, визначаючи для цього кількість робочих днів, інколи досить значну. Так, 13-річна селянка Ірина, що належала дружині губернського секретаря Софії Фесенковій, за втечу, погрози підпалу та покражу речей мала розплатитися 90-денним відробітком. Однак ніхто не виявив бажання взяти її на роботу, і поміщиця погодилася повернути її у маєток. Проти такого рішення Чернігівський совісний суд не заперечував[423].

Совісні суди правобережних українських губерній були переповнені справами неповнолітніх злодійкуватих єврейських дітей. Резонансною можна вважати справу Волинського совісного суду 1796 р., за якою проходив 17-річний сирота Чертко Меєрович, котрий, перебуваючи в родині орендаря як учитель, привласнив жіночий головний убір із перлами та дукатом («католос»), 3 червінця, ситцеві фартушки, хустки, ковдри й панчохи. Десятьох ударів різками, на думку суддів, було достатньо, аби він зрозумів, що злочин карається. Ч. Меєровича також було попереджено, що таке покарання годиться лише для його першого негідного вчинку — за наступний він відповість за всією суворістю закону[424]. Неповнолітнього Берка Прилуцького за покражі та втечу з-під варти Подільський совісний суд присудив до позбавлення станових прав, 30 різок та виселення у віддалені райони Сибіру. Це рішення, подане на апеляцію, було схвалене Сенатом[425].

Незаконний перетин кордону, справ про що особливо багато було у Волинському совісному суді, зумовлювався прикордонним становищем губернії та процвітанням контрабандної торгівлі, участь у чому брали малолітні, часто єврейського походження. Давалося взнаки й неусвідомлення населенням природи державного кордону, особливо на перших порах, коли ще донедавна вільний перехід між селами, які тепер опинилися по різні боки російсько-австрійського кордону, виявився забороненою справою. Для того, щоби ці нові політичні реалії швидше стали зрозумілими населенню, совісний суд доклав чимало зусиль.

У судовій документації чітко розрізнялися злочини двох видів: контрабандна торгівля і волоцюзтво («бродяжничество»). Затримані на кордоні (або на Радзи- вилівській митниці) неповнолітні передавалися поліціям за місцем проживання, а вже ті надсилали їх справи до совісних судів. За незаконне переміщення через кордон товарів, особливо зброї (карабінів), фальшивих грошей (польських дво- злотних монет) карали жорсткіше, ніж за волоцюзтво. Здебільшого таких порушників відправляли в кантоністи. Аби цього уникнути дітей, особливо юдеїв, брали на поруки. Зокрема, так у 1793 р. вчинили купці слободи Добрянки Городнянського повіту. Від їх імені до совісного суду звернувся міщанин Сидір Мінаєв, який подав засвідчену в ратуші розписку відпустити на поруки затриманого за таємний перехід кордону Ісака Секерина. Чернігівський совісний суд хоча й прислухався до цього звернення, проте не лише дав настанови щодо дотримання законності, але для «остраху другим» присудив покарання згідно з віком малолітнього правопорушника — 15 ударів батогом1. Дітям, які перетинали кордон таємно, без документів, відвідуючи родичів, а то й батьків, призначалося, як правило, фізичне покарання — від 5 до 15 різок (кількість ударів збільшувалася пропорційно до віку неповнолітніх). Тим із них, які засвідчили, що були насильно вивезені до Царства Польського, совісний суд сприяв в отриманні російського підданства. А тих, чиї батьки опинилися в Австрії, як це було з 13-річним Андрієм Жилою, який після смерті батька був затриманий на кордоні, сподіваючись жити у своєї бабки у Кременецькому повіті, совісний суд, виконуючи російсько-австрійську конвенцію, повертав назад[426] [427].

Невипадково серед затриманих переважали 16-річні, вони самостійно визначали свої роки й обачно «зупинялися» на межі повноліття. Совісний суд намагався встановити справжній вік, а це не завжди вдавалося, адже батьки й родичі його приховували з тим, щоби дітей-правопорушників покарали саме як малолітніх. На підтвердження неповноліття совісний суд вимагав виписок зі «сказочних відомостей» або метричних книг, але духовні консисторії не завжди мали їх у своєму розпорядженні[428]. Подекуди ці документи заміняли показання

свідків, які під присягою визначали вік, звіряючи події свого життя з життям злочинця. Якщо він перевищував названий, то справа вже не передавалася назад до земського суду, а міра покарання автоматично зростала — до 15 ударів батогом. Безпритульним пропонувалося вибрати «род жизни», тих, що мали постійне місце проживання, повертали громадам із вимогою стежити, аби вони не відлучалися за кордон.

Не в останню чергу засоби впливу на малолітніх злочинців визначала суддівська колегія, яка не завжди слідувала вимогам законів. Адже як інакше пояснити, що за одні й ті самі провини були різні покарання? Так, 16-річний єврейський юнак, затриманий за таємний перехід кордону, не карався тілесно, а лише був попереджений. Суд дав можливість йому виправитися, перекресливши цим самим його незаконний вчинок1.

Дитяче волоцюзтво, як вид злочину, не обмежувалося перетином кордону. До нього зараховувалися втечі неповнолітніх від поміщика та перебування поза маєтком. Кілька років числилася «в бігах» 17-річна селянка Феодосія Шкора, котра належала генерал-майору О.Д. Бренкіну. Як з’ясувала казенна палата, вона втекла в 1843 р. і найнялася до міщанки Іванюкової в робітниці, проте рахувалася за восьмим переписом 1834 р. як його селянка. Затримана Феодосія намагалася втекти від провожатого, а тому Чернігівський совісний суд не лише присудив її до побиття різками, а й передав під нагляд місцевої поліції[429] [430]. Зростаюча чисельність малолітніх волоцюг змусила Державну раду прийняти закон, який зобов’язував совісні суди, враховуючи їх походження, повідомляти про винесені дітям вироки, якщо ті належали поміщикам — їх власникам або повіреним; якщо відносились до категорії державних селян — стряпчим державних маєтностей, удільних — удільним стряпчим; належним до інших прошарків (або ж якщо взагалі не знали свого походження) — карних справ стряпчим[431]. Відтоді вони були відповідальними за малолітніх бездомних.

Кількаразове притягнення до совісного суду за крадіжки, а таких випадків було небагато, збільшувало покарання. Так, Ніжинська нижня розправа тричі передавала на розгляд совісного суду справу козацького сина Василя Половки. Четвертий раз, у 1795 р., він судився за покражу в повітового лікаря Луки Кричевського різних речей на суму 28 руб. 50 коп. За три попередні крадіжки його сікли різками, побував він і в будинку примусової праці, однак належних висновків не зробив. Цього разу термін перебування у «смирительном доме» було збільшено до двох місяців. У цій справі, як і в багатьох інших катеринин- ського періоду, бринить суддівська ностальгія за суворістю колишніх покарань, адже за неодноразові крадіжки в минулі часи хлопця вже давно б скарали на горло. Судді, пославшись на «человеколюбивый» указ 1765 р., усе ж урахували й інтереси потерпілого лікаря, якому злочинець мав повернути вартість вкраденого. Тим більше, що для цього була прописана норма арт. 14 Литовського статуту, книги права. Свого часу О.О. Кізеветтер зауважив, що саме в будинках примусової праці малолітні могли заробити кошти, аби відшкодувати втрати потерпілих1.

Із запровадженням «Уложения о наказаниях уголовных и исправительных» совісні судді визначали покарання, посилаючись на нові законодавчі норми. За статтями цього документа можна було більш детально співвіднести злочин і кару, не дозволяючи собі жодних відступів. І все ж таки суперечливість між віком і заняттями неповнолітніх злочинців давалася взнаки. Саме до таких висновків підводить справа, що її в 1848 р. розглядав Харківський совісний суд. Охтирська градська поліція провела слідство за скаргою відставного бомбардира Спиридона Моложанова, квартирант якого, писарчук першої категорії повітового суду М. Ніколаєв (16 років), украв 235 руб. сріблом та деякі речі. Харківський губернатор, не схваливши вирок совісного суду, передав справу на додаткове слідство у Сенат, який кваліфікував цю покражу відповідно до третього ступеня ст. 35 «Уложения о наказаниях уголовных и исправительных», згідно з якою, незважаючи на дворянське походження писарчука, дворічну висилку до Томської чи Тобольської губерній йому замінили на військову службу рядовим[432] [433].

Серед скоєних неповнолітніми злочинів були й зі смертельним кінцем, найчастіше в результаті бійок на сільських гулянках або у шинках. Участь їх у дорослих бійках розглядалась окремо, і каралися вони знову ж таки залежно від віку, як, наприклад, 13-річні — п’ятьма ударами різок із церковною покутою. Останню, згідно з рішенням совісного суду, призначав єпархіальний архієрей[434]. Результати розслідування злочину (справа до 500 аркушів), з присяжними показаннями свідків та висновками штаб-лікарів, надходили до совісного суду. До неповнолітніх і в цих випадках він, згідно з настановами Катерини ІІ, ставився поблажливо, спираючись на акт від 26 червня 1765 р., про що зазначалося у судових ухвалах. Так, Хому Шаповаленка, який брав участь у груповій бійці в шинку, під час якої було вбито підданого секунд-майора Стефана Милорадовича — Тимофія Федорова, як 14-річного лише відшмагали різками (20 ударів), передавши родичам за розпискою, аби надалі вони відповідали за його поведінку[435]. Виховний аспект покарання полягав у тому, що воно мало відбуватися на місці злочину, у присутності людей. Однією з форм контролю було донесення намісницького правління совісному суду про його відбування.

Раннє заміжжя спричиняло певні проблеми для совісних судів, про що зауважив В.Л. Маслійчук, досліджуючи насильство в родині. Харківський совісний суд відразу після заснування, у 1781 р., з’ясовував обставини злочину, що його вчинила 16-річна жінка, підпаливши будинок свекра. У такий спосіб вона прагнула помститися за побої від нього та свекрухи. Ураховуючи неповноліття правопорушниці, свідчення сусідів і обивателів про її добру поведінку й засуджуючи родину чоловіка за жорстоке поводження з невісткою, суд її виправдав1. У 1795 р. з Речицького повітового до Чернігівського совісного суду надійшла справа на цей раз про отруєння підданою графа Юдицького — 16-річною Мариною Тростяновою — свого чоловіка Сергія (підсипала у страву миш’як, від чого той на другий день помер). Допитана у совісному суді, вона заявила, що придбала отруту в єврея Лейби, а зробила це через те, що її силоміць видали заміж за малолітнього чоловіка. Суперечність визначення неповноліття тут очевидна, адже для заміжжя М. Тростянова була вже дорослою, а відповідала за карний злочин, причому зі смертельним кінцем, як неповнолітня. Судді присудили їй, як дорослій, 50 ударів батогами, та підкресливши, що намісницьке правління має доповісти совісному суду про його виконання. Додаткове покарання було традиційним — узяти підписку з батьків про відповідальність за її чесний спосіб життя надалі[436] [437]. Отруєння, як помста за приневолення, розплата за обман, до якого найчастіше вдавалися молоді жінки, кілька разів зустрічається у судових практиках, і покарання за це було відповідним. Замість шмагання різками поліція, як того й вимагав совісний суд, удавалася до биття батогами.

Двадцять різок та церковна покута — так була покарана 16-річна дівчина, якій доручили доглядати грудну дитину, і яку вона випадково впустила в криницю. Також до побиття різками (на цей раз п’ять ударів) присудили 12-річного хлопчика, який під час боротьби відсік своєму товаришеві ножем литку. Оскільки бійка відбувалася в полі, медичної допомоги вчасно надано не було, відтак через значну втрату крові потерпілий помер[438].

На розгляд совісних судів надходили настільки моторошні справи, що їх важко читати навіть сьогодні. Про такі випадки в одному із законодавчих актів, присвячених совісним судам, писалося, що діти своєю жорстокістю не поступаються найлютішому розбійникові[439]. Найперше йдеться про дітей дворянина Федора Колембека — Омелька (12 років) і Параску (10 років), які, зайшовши у хату козачки Анни Левадної, «погралися» з її немовлям, як із лялькою — били кужелем по голові та кололи ножем. За це малолітні вбивці відбулися лише церковною покутою1. Очевидно, що в арсеналі совісних судів фізичних покарань та виховних заходів було замало.

До цієї категорії справ примикало вбивство неповнолітніми народжених поза шлюбом дітей. Розслідування таких випадків проводилося досить ретельно, з судово-медичним оглядом тіла дитини. Поліція могла перепитати до 60 свідків, аби переконатися у навмисному чи ненавмисному характері вбивства. Совісний суд і в цих випадках передопитував неповнолітніх матерів- убивць, залучаючи на допомогу священика[440] [441].

Справи про порушення морально-вікових норм статевого життя, а до них відносилося розтління, блуд та зґвалтування, покликані були не лише покарати за ці відхилення, але й зміцнити усталені сімейні традиції. До категорії розтління практика совісних судів відносила позбавлення цноти дівчини, яка не досягла статевої зрілості, здійснене неповнолітніми, як правило 16-річними юнаками. Факт розтління встановлювали лікарі, котрі готували для суду письмовий висновок. Волинський совісний суд крім церковної покути присуджував таким порушникам одномісячне тюремне ув’язнення, яке вони мали відбувати за власний кошт[442]. Справи про блуд неповнолітніх також потрапляли на розгляд совісних судів, хоча статева розпуста, як правило, межувала з іншими злочинами. Так, Волинське губернське правління передало на рішення совісного суду справу неповнолітньої М. Чилієвої, яка служила в дружини протоієрея Поме- ранської і вкрала гроші, але до суду її було притягнуто з іншої причини — за «плотские сношения» (ім’я свого партнера вона так і не назвала). Совісний суд узяв до уваги, що її кілька разів уже карала дружина протоієрея, а тому обмежився церковною покутою[443]. Серед людських гріхів «лютая страсть свирепеющей плоти» вважалася чи не найбільшим гріхопадінням, і священики отримували особливу настанову, як із цим боротися[444].

У 1839 р. Кременецький повітовий суд передав на розгляд Волинського совісного суду справу про підлітків із міщан, з яких 12-літня дівчина, зґвалтована хлопчаками й покарана матір’ю, покинула родину та почала бродяжни- чати з жебраком, віддаючись йому за «харчі». За рішенням совісного суду її було покарано п’ятнадцятьма, а насильників — десятьма ударами різок та передано під нагляд місцевої поліції, аби вона припинила блудне життя[445].

Проти статевої розпусти совісний суд мав небагатий набір покарань. Незважаючи на те, що слідством було з’ясовано аморальну поведінку 17-річної покоївки Марфи Коробейчинкової, яка, плутаючись у показаннях, свідчила, що це вона обікрала підпоручика Софійського морського полку Лютика, заволодівши його 50-рубльовим кредитним білетом та золотою каблучкою. Під час обшуку виявилось (про це вказали й свідки), що М. Коробейчинкова придбала собі хороший ситець, почала користуватися духами, помадою й т. ін. Чернігівському совісному суду складно було прийняти виважене рішення в такій делікатній життєвій ситуації, якби не усовіщання священика, якому дівчина призналася, що вона — не злодійка, просто в такий спосіб підпоручик розрахувався з нею за те, що позбавив її цноти. Урешті-решт за блудне життя вона підлягала церковній покуті1.

У практиці совісних судів досить часто зустрічалося зґвалтування, у чому «відзначалися» підлітки, що не могли стримати статевого потягу. Про ці факти повідомляли поліції батьки, родичі, а то й сусіди. До розслідування залучалися повітові лікарі, повивальні бабки, священики. Якщо перші констатували факт зґвалтування, то священик намагався схилити юнаків до добровільного зізнання. Принаймні такого висновку можна дійти у справі, що її в 1844 р. порушив Балтський земський суд проти 18-річного юнака Осипа Олешкевича з сім’ї однодворця, який мав статевий акт з 11-річною Марією Балабасовою. Під час слідства було встановлено, що трапилося це в полі й про закривавлену дівчинку селяни повідомили посесорові. Крім свідків, до справи долучався висновок лікаря, який, на відміну від запевнення батька Осипа, що у них і раніше «были отношения», і що діти збиралися одружитися, встановив факт зґвалтування. На оголошення вироку вплинув знову ж таки лікар, який за відсутності метричного свідоцтва встановив, що Осип мав 18 років, а тому підлягав серйозному покаранню — дворічному засланню до Сибіру на каторжні роботи з подальшим там поселенням[446] [447]. Чернігівський совісний суд, розглядаючи справу про зґвалтування козацьким сином із Глухова Пантелеймоном Вертилецьким козацької 12-річної доньки Єфросинії Рожкової, не маючи у своєму розпорядженні його зізнання, залишив парубка в підозрі з обмовкою, що перший же доказ його провини стане приводом для перегляду справи[448].

Як святотатство розцінював совісний суд злочини, пов’язані з крадіжками речей і грошей із храмів[449]. У цих випадках місцева поліція здійснювала ретельне слідство, результати якого надсилалися до совісного суду. Проведене Ніжинською нижньою розправою в 1785 р. дізнання встановило, що гроші з Преобра- женської церкви у містечку Носівці крав 13-річний школяр цього ж храму Пантелеймон Нечипоренко — він збирався придбати собі на них чоботи. Суд узяв до уваги його зізнання, і за відсутності в губернії робітного будинку присудив віддати його на службу, під час відбування якої той мав заробити й відшкодувати церкві вкрадені 12 руб. 80 коп.1

Київський совісний суд однією з перших також розглядав справу про церковну покражу срібних підвісок та золотої китиці з ікон, скоєну 16-річним киянином Петром Сінниченком. Майстер Йоганн Домінік, купивши ці предмети в нього, усе ж запідозрив, що речі вкрадені, і повідомив магістрат, який передав хлопця у совісний суд. Як виявилося, той уже двічі попадався на крадіжках у київських церквах, його сікли різками монахи Києво-Печерської лаври, де він цупив монети, що їх залишали прочани. У магістраті його побили різками за покражу золотих і срібних монет на 54 руб. Однак належних висновків хлопець так і не зробив. Совісний суд, зауваживши, що, згідно з книгами маґдебурзького права, за вчинене святотатство він підлягає такому жорстокому покаранню, як колесування, послався, проте, на указ від 26 червня 1765 р. Відтак П. Сінниченка слід було висікти батогом та віддати на поруки батькам, а ті вже мали подбати про його подальше чесне життя[450] [451]. Волинський совісний суд, врахувавши 16-річний вік одного з трьох братів Воронців — Гната, та взявши до уваги його добровільне зізнання, присудив йому в 1838 р. заробити гроші та віддати їх священику храму в селі Скоморохи Володимирського повіту, де він їх перед цим украв[452].

У 1844 р. 16-річний селянський хлопчак Матвій Сохацький викрав із Сата- нівського костелу золоті дукачі й коралове намисто, що були на іконі Божої Матері, а також корогву, почавши розпродувати здобич. Спійманий, він зізнався про крадіжку та виказав своїх співучасників. Справа, що виходила за межі буденного, була передана на схвалення не лише в. о. військового губернатора Кам’янця-Подільського й подільського цивільного губернатора, а й на ревізію Сенату. Вищий судовий орган імперії, утім, зменшив міру покарання, що її встановив совісний суд — каторжні роботи були замінені на поселення у Сибіру[453].

У справах подібного характеру траплялися випадки (щоправда нечасто), коли злодії, відчувши докори сумління, самі з’являлися до земського суду і повідомляли про обставини злочину та кількість вкрадених із церковної кружки грошей, а той уже передавав справу на розгляд совісного суду. У всякому разі так вчинив Іван Пархун із села Семидуб Балтського повіту, який уночі викрав 40 руб. сріблом, а також Йосип Жолондковський зі Степанівки Гайсинського повіту, котрий крім грошей украв із карнавки калач і кавалок ковбаси[454].

. 4.

При розгляді справ щодо церковного святотатства враховувалися присяжні показання свідків, бралася до уваги характеристика малолітнього злочинця, як і свідчення, на що витрачалися вкрадені гроші. Так, Йосип Ющенко, син паламаря із села Кропивного, вкрадені з сундучка Успенської церкви 3 руб. 40 коп. витратив на купівлю горілки та люльки для куріння тютюну, що не могло не вплинути на його покарання — висікти різками у земській поліції, а батькам — відшкодувати церкві вкрадені гроші.

Найбільш зухвалим став учинок 16-річного паламаря зі Свято-Михайлівської церкви у місті Бобровиці Пантелеймона Подольського, який, будучи церковнослужителем, украв із сундучка в олтарі 8 руб. Під час слідства він зізнався, і повернув 4 руб., які ще не встиг витратити. Свідки ж не схвалили його поведінки та засвідчили, що раніше вже помічали за ним злодійкуватість і п’янство. Чернігівський совісний суд наказав побити П. Подольського батогами (12 ударів), він (або його батьки) мав відшкодувати церковні гроші. І найголовніше — паламар позбавлявся духовного звання та підлягав засланню на однорічні каторжні роботи до Сибіру. Ця справа потрапила на розгляд Сенату й вибірково Миколи І, який полегшив покарання. Замість каторги П. Подоль- ський віддавався у військову службу, а якби виявився до неї непридатним підлягав поселенню у Сибіру1. Лише підозри, без фактів вчинення злочину, уточнювалися показаннями свідків, число яких було немалим (до 13 осіб), і якщо ті стверджували, що малолітній «в худых пороках не замечен», його совісний суд звільняв від фізичного покарання, посилаючись вже на ст. 107 і 108 «Свода законов уголовных», запровадженого Миколою І, де в першій ішлося про присудження покарання лише за наявності доказів, а у другій — коли їх не вистачає, слід керуватися правилом «лучше освободить от наказания десять виновных, нежели приговорить невинного». Цей вислів, запроваджений Петром І у Військовому статуті 1716 р., повторений Катериною ІІ, залишався актуальним для совісних судів до самого кінця їх функціонування. Однак судді у цих випадках не вважали зайвою церковну покуту, обов’язкову для дітей, починаючи з 7 років[455] [456].

Випадки інцесту (в діловодстві совісних судів — «кровозмішення») між неповнолітніми також потрапляли на розгляд совісних судів[457]. Утім, таких справ було небагато. Так, подільським совісним суддям чи не вперше довелося розглядати її лише в 1846 р. Причому тут пильної уваги вимагало не лише кровозмішення, що відбулося між двоюрідними братом і сестрою, а його наслідки. Тіло дитини, народженої від «заблудной жизни», було поховане таємно й так

.

недбало, що його вирили собаки, і люди повідомили про це поліцію. Підозрювана Явдоха, котра мешкала в будинку свого дядька Єзерського, виключеного з дворянства, на допиті вказала на свого звабника — ним виявився 17-річний син господаря1.

Не менш драматичними були обставини справи, що її розглядав цей же суд у 1849 р. Надійшла вона з Подільської палати карного суду й передавалася на апеляцію Сенату, який двічі повертав справу на дорозслідування, оскільки порушувалася процедура слідства, а також Синоду, що залучався для визначення ступеня гріховності. Неповнолітня 17-річна селянка Уляна Слободянюкова мала статеві зносини з 22-річним зведеним братом Ларіоном Головацьким. Справа ускладнювалася тим, що батьки юнака підкупили якусь солдатку, яка дала неправдиві свідчення про відсутність кровної спорідненості, а також тим, що підписки про неупередженість допиту молодих людей не було. У результаті Синод і Сенат уточнили вирок Подільського совісного суду: перший наклав покуту («епитимию») на 12 років, а другий — обмежив термін перебування в монастирі для Уляни трьома, а для Ларіона шістьма місяцями, оскільки обоє щиросердно визнали своє гріхопадіння[458] [459].

Учинені дітьми підпали також потрапляли на розгляд до совісних судів, і каралися залежно від віку. Серед підліткових злочинів вони становили значний відсоток і далеко не завжди кваліфікувалися як дитячі пустощі та необережне поводження з вогнем. Нерідко діти таким чином мстилися дорослим за насилля. Так, Онисим Осіровий навіть не приховував ані в Роменській нижній розправі, ані у Чернігівському совісному суді, що це він у 1793 р. підпалив будинок прем’єр-майорші Марфи Янової, зі «злобы» таким чином «розплатившись» із нею за всі образи[460]. А 13-річна Параска, дізнавшись, що її власниця вже заготувала різки для її покарання за загублений наперсток, спалила два сараї, завдавши збитків на 395 руб. Посилаючись на ст. 1030 «Свода законов уголовных» совісний суд присудив їй 20 різок[461]. Таким чином, бачимо, що за підпал дітей карали фізично, причому кількість ударів (навіть до 50) залежала від віку та усвідомленості вчинку, а також бралася підписка з батьків, що ті наставлятимуть дітей на «добру поведінку». За відсутності батьків цей обов’язок покладався на опікунів та родичів. Найменших, як правило, не карали, відразу передаючи батькам.

У 1796 р. 14-річна невістка козака Євстафія Левченка підпалила будинок свого свекра, намагаючись у такий спосіб помститися родині чоловіка, від якої зазнавала постійних побоїв. Про це вона добровільно заявила в Гадяцькій нижній розправі, як і описала спосіб підпалу: жаринки з печі заклала у стріху комори. Совісний суд у рішенні чітко виписав, посилаючись на норми «Соборного уложения» 1649 р., зокрема ст. 228 (розд. 10), ніби шкодуючи, що її за такий вчинок слід було б якщо не скарати на смерть, то спалити живцем1, однак на основі указу від 1765 р. її буде привселюдно покарано 50 різками з передачею на поруки родичам[462] [463]. Того ж року 17-річній Уляні Селецькій, яка підпалила солому, винісши жаринки з печі, Чернігівський совісний суд пригрозив вічним засланням до Сибіру, яке замінив побиттям різками (25 ударів) з передачею на поруки родичам[464].

Оскільки виявити паліїв було нелегко, повітові суди доволі часто без повальних обшуків (один зі способів опитування свідків) і ретельного слідства відсилали справи підозрюваних у підпалах малолітніх до совісних судів. Чернігівський совісний суд у випадку з підпалом 1793 р. кріпаком вдови бунчукового товариша Марії Савичевої стерні на полі, що належало намісникові Стрітенської церкви у Чернігові, навіть не повернув справу на дорозслідування, посилаючись при цьому на невиявлення прямого винуватця та діючи на основі розділів і артикулів статутної книги права й розлого цитуючи указ Катерини ІІ від 10 лютого 1763 р., згідно з яким краще винного відпустити, ніж невинного піддати тортурам[465]. Якщо вину підсудного не було доведено, совісний суд обмежувався поверненням підозрюваного в його постійне місце проживання. Діти селянського походження, особливо у тих випадках, коли вони були сиротами, підлягали фізичному покаранню із віддачею їх у військові кантоністи. Дівчат карали різками — від 5 ударів і більше. Матеріальні збитки від пожеж також впливали на ступінь покарання. Так, за підпал будинку С.Г. Берна- товичеєвої селянська 13-річна дівчинка Уляна Колодійчукова, найнята для послуг, була покарана різками і вислана до Сибіру на поселення (вона вчинила пожежу, бажаючи пришвидшити своє повернення додому, про що зізналася під час умовлянь священика)[466].

Каралися й ті, хто знав про винуватців підпалу, але не повідомив власника маєтку чи владу. За однієї лише підозри, але без належних фактів підпалу, совісний суд не виносив рішення про покарання, навіть у тих випадках, коли сторона, яка зверталась, тиснула на суддів, бажаючи добитися певного вироку. Так, ігуменя Різдвяно-Богородицького дівочого монастиря Феодора, подаючи приставу прохання, наполягала, що обитель підпалила 11 -річна дівчинка з села Спаського, яку мати віддала сюди на навчання. Однак і черниці, і селяни під присягою засвідчили її добру поведінку, сама вона також не визнала себе винною у підпалі. Посилаючись на ст. 107 зводу законів, Чернігівський совісний суд у 1838 р. залишив Анну Туземкову без покарання1. Натомість коли малолітній Корній підпалив сіно в поміщицькому господарстві й добровільно «не винился», допитані свідки вказали, що це справа його рук. Відтак палій отримав серйозне покарання — у міській поліції Чернігова його висікли різками (15 ударів), а потім передалиурозпорядження військового відомства[467] [468].

У справах про пожежі з метою помсти поміщик усе ж не завжди карав неповнолітніх своїх підданих, а передавав їх совісному судові, заявляючи поліції та надаючи в її розпорядження докази підпалу. Були випадки, що дітей використовували дорослі, знаючи про пом’якшене покарання малолітніх або взагалі його відсутність, і бажаючи в такий спосіб поквитатися з поміщиком чи сусідом. Так, 15-річна Анна Комашевська підпалила будинок Антона Батюшкіна, однак прямих свідчень поліція не мала, сама ж підозрювана не зізнавалась у скоєному. І лише коли її посадили у в’язницю, вона вказала, що діяла за намовою сусіда, який їй спочатку погрожував, а потім навіть обіцяв дати 1 руб., проте так і не дав[469].

Серед карних справ малолітніх цікава ще одна категорія — про недонесення («недонесение»). Судовому переслідуванню підлягали ті діти, які знали про вчинення дорослими злочинів, але не донесли про це. Так, 14-річний колодник (саме так він проходив у судовому діловодстві) Родіон Іванов, знаючи, хто в 1795 р. вкрав гроші у його господаря, ніжинського купця Ничипора Харченка, в якого він проживав як підмайстер, у поліцію не повідомив. Хоча він і зізнався та визнав себе співучасником крадіжки, Чернігівський совісний суд присудив йому 25 різок[470]. Натомість десятьма ударами було покарано селянських дівчат 12-ти, 13-ти й 16-ти років, причетних до підпалу сукняної фабрики у селі Бегне Рівненського повіту, власники котрої, поміщик К. Богуш і купчиха 3-ї гільдії Р. Беринш- тейнова, втратили майна, перший — на 1050, а друга — на 580 руб. сріблом[471].

Збитки від пожеж були настільки значними, що це викликало потребу в доповненнях та уточненнях віку малолітніх правопорушників. Юридичним прецедентом стала справа 15-річного селянського хлопця, який належав смоленському поміщикові Артемові Никифорову та обвинувачувався в підпалі його маєтку. На вимогу обер-прокурора Синоду О.О. Яковлєва свій висновок запропонувала також консисторія, яка вважала, що досягнення 15 років дозволяє вважати правопорушника не малолітнім, а неповнолітнім. У цій справі особливу позицію зайняв смоленський губернатор, який був переконаний, що совісний суд розглядає справи, вчинені молодими людьми, котрі не досягли 17-річного віку. Ії врахував Сенат, який також погодився з тим, що досягнення 17-ти років не можна вважати зрілим віком, а тому злочинці все ще заслуговують на пом’якшення, і при визначенні покарання суду слід керуватися милосердям1.

Поранення або вбивство з рушниці (рідше з пістолета) кваліфікувалося у судовій практиці як ненавмисні замах і позбавлення життя. Зброя вабила неповнолітніх, проте невміння з нею поводитися нерідко призводило до фатальних наслідків. У цих випадках совісний суд, ураховуючи малолітній вік правопорушників, найперше застерігав батьків. Зокрема, так у 1782 р. учинив Київський совісний суд, коли розглядав справу про ненавмисне вбивство 10-річним хлопцем служниці з рушниці, яку зарядженою залишив його старший брат[472] [473]. При розгляді в 1790 р. подібного випадку цей же суд зауважив, що за маґдебур- зьким правом ненавмисне вбивство каралося б смертю, проте за катеринин- ським законодавством малолітнього злочинця слід було звільнити, попередньо відшмагавши різками у присутності родичів (крім яких на екзекуції мали перебувати й однолітки)[474]. У 1839 р. за подібний злочин Волинський совісний суд покарав 12-річного селянського хлопця 9 різками із відбуванням церковної покути. Застосовувався й такий засіб впливу, як утримування до 30 днів під вартою при земській поліції. Однак найчастіше малолітні через те, що признавалися, і через те, що злочин вчинили «по молодости, а не по умыслу», звільнялися з-під варти без будь-якого покарання. У протоколах суддівське рішення обґрунтовувалося таким чином, що хлопчаки не належать до затятих злочинців, яких обов’язково слід карати[475].

Крім названих випадків дитячої злочинності у діловодстві совісних судів можна зустріти й інші, у тому числі поширення фальшивих грошей, незаконний продаж спиртних напоїв тощо. Наприклад, справа, порушена в Роменському городовому магістраті в 1796 р. проти 16-річного міщанського сина Федора

Дунайського, який заніс на хутір Лозовський горілку («горячее вино»), порушивши у такий спосіб і «Устав о винокурении» від 9 серпня 1765 р., і контракт, що його уклали Роменська міська дума та відкупник Грищенко. Згідно з його восьмим пунктом, усі жителі Ромен — купці, міщани, різночинці, державні посполиті — для власного вжитку мали купувати горілку не на стороні, а лише у Грищенка. Відтак із Ф. Дунайського було відібрано розписку, що він не порушуватиме існуючих правил, за чим мала наглядати поліція[476].

Із численних прикладів легко помітити, що законодавство Миколи І щодо малолітніх злочинців відійшло від катерининських ідей всестановості совісного суду, більше уваги приділяючи саме становому походженню дітей- злочинців. Самосвідчення про дворянську належність неповнолітніх, яке дозволяло їм сподіватися на полегшений вирок, перевірялося у дворянських депутатських зібраннях. Дворянським дітям час, проведений у в’язниці, доки тривало слідство, зараховувався за відбування покарання (а він міг бути досить тривалим — від кількох місяців до року). Дворянські сини, потрапивши за блудне життя до совісного суду, часто не визнавали своєї провини, а не маючи доказів совісний суд не міг довести їх винуватість.

4.3.2.

<< | >>
Источник: Шандра Валентина. Совісні суди в Україні (остання чверть XVTTT — середина XIX ст.). — К.: Інститут історії України НАН України.2011. — 266 с.. 2011

Еще по теме 4.3.1. Покарання гріхом, різкою та засланням:

  1. 18.19. Ухилення від покарання, не пов'язаного з позбавленням волі
  2. 18.20. Ухилення від відбування покарання у виді обмеження волі та у виді позбавлення волі
  3. Розділ XIV. ПОНЯТТЯ, МЕТА, СИСТЕМА І ВИДИ ПОКАРАНЬ
  4. 14.1. Поняття покарання
  5. 14.2. Мета покарання
  6. 14.3. Система покарань
  7. 14.4. Окремі види покарань
  8. Розділ XV. ПРИЗНАЧЕННЯ ПОКАРАННЯ
  9. 15.1. Принципи і загальні засади призначення покарання
  10. 15.2. Призначення покарання за незакінчений злочин та за злочин, вчинений у співучасті
  11. 15.3. Призначення більш м'якого покарання, ніж передбачено законом
  12. 15.4. Призначення покарання за сукупністю злочинів
  13. 15.5. Призначення покарання за сукупністю вироків
  14. 15.6. Правила складання покарань та зарахування строку попереднього ув'язнення
  15. 16.1. Поняття і види звільнення від покарання та його відбування
  16. 16.2. Звільнення від покарання у зв'язку із втратою особою суспільної небезпеки
  17. Основні інститути далекосхідного права
  18. Закон України «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» (17 квітня 1991 р.)
  19. 4.3.1. Покарання гріхом, різкою та засланням
  20. §4. Кримінальне процесуальне судочинство НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ в складі Російської імперії
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Арбитражный процесс - Банковское право - Вещное право - Государство и право - Гражданский процесс - Гражданское право - Дипломатическое право - Договорное право - Жилищное право - Зарубежное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Медицинское право - Международное право. Европейское право - Морское право - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Политология - Права человека - Право зарубежных стран - Право собственности - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предотвращение COVID-19 - Семейное право - Судебная психиатрия - Судопроизводство - Таможенное право - Теория и история права и государства - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Ювенальное право - Юридическая техника - Юридические лица -