Судовий розгляд цивільних і кримінальних справ у копних судах

Після завершення попереднього слідства («гарячої копи») та «давання вини» в українському копному судо­чинстві наставала стадія судового розгляду - «велика копа». Інколи цю стадію також називали «вальною копою».

У ст. 26 розд. XI Статуту ВКЛ 1588 р. було встановлено: «... копа має бути скликана з околиці у дві милі, скликанням на неї через возного на торгах, при костелах і всюди про те даючи знати, кому трапиться»^[443]. Закріплення в законодавстві цієї норми підтверджує позитивне ставлення та сприяння Великого князів­ства Литовського діяльності копних судів.

В особливих випадках, коли треба було вирішити судову справу надзвичайної важливості, повідомлення про засідання копного суду відбувалося за допомогою оповіщувальних листів, які розсилали возні^[444]. На думку українського вченого Ф. Леонто- вича, про зібрання копи у важливих земельних справах оповіщав своїми листами місцевий підкоморій^[445]. Окрім усного та письмово­го повідомлення про засідання копного суду, використовували й інші способи, наприклад, удари в церковні дзвони. В окремих кар­патських селах про засідання копного суду повідомляли шляхом передачі булави від одного господаря до іншого^[446]. У XIV-XVIII ст.

У цивільних справах, в яких копний суд не проводив попе­реднього розслідування, «велика копа» була першою за поряд- ком стадією, однак їй передували деякі підготовчі дії. У випадку неправомірного зайняття пасовища чи стада худоби, що на ньому випасалася, власник або володілець відповідної земель­ної ділянки повинен був довести цей факт до відома «добрих людей», тобто копних суддів. Зібравши на місці події копу, копні судді обчисляли розмір завданої шкоди та визначали суму гро­шової винагороди (пересуд), яку їм повинен був сплатити пози­вач. Якщо відповідач не появлявся на засіданні копного суду, то воно відбувалося без нього, але обов'язково у присутності возного. Відповідачеві надавався шанс мирно вирішити спір шляхом виплати позивачеві компенсації за завдану шкоду. Ці примирні процедури відбувалися ще до розгляду копним судом земельного спору по суті. Стадія судового розгляду не наста­вала, якщо відповідач добровільно компенсовував завдані збит­ки^[447]. Коли позивач не отримував цієї компенсації, тоді починався судовий розгляд («велика копа»).

Склад «великої копи» був структурованим. Усіх учасників копного суду називали «копниками». Копні судді (кількість їх не була фіксованою та становила, залежно від справи, приблизно 10-20 осіб), що обиралися населенням копного округу, були гос­подарями домів і мали постійну осілість в околиці. Тільки вони мали право прийняти рішення у справі^[448]. До особи, яка обиралася копним суддею, висувались такі вимоги: обізнаність у звичаєво­му праві; наявність до неї поваги і довіри членів громади. Перед тим як посісти посаду копні судді складали присягу^[449]. Так, 1672 р. в с. Росина Перемишльської землі вирішувався спір «przez ludzi wiary godnych»^[450] («людьми гідними довіри» -М. Б.).

Окрім копних суддів, на «велику копу» запрошували по одному-двох чоловіків із трьох сіл сусіднього копного округу.

Волосні і сільські старости контролювали прибуття жителів копного округу на засідання копного суду, а перед його почат­ком звітували зібранню, хто прийшов та хто і з якої причини не з'явився^[453]. Інколи присутніх на засіданні копного суду перевіря­ли за списками жителів сіл. Цього вимагав, до прикладу, Якуб Климашевський на засіданні копного суду, яке відбулося 1583 р. в с. Під гайці Луцького повіту^[454]. Для значної частини копного зібран­ня їх участь у ньому була імперативною, а за відсутності цих осіб щодо них застосовувалися заходи юридичної відповідальності.

Серед державних чиновників найважливішим процесуаль­ним статусом у копному судочинстві був наділений возний (до 1566 р. - виж). Він здійснював державний нагляд за копним судо­чинством і складав реляцію (протокол) про хід судового розгляду та рішення ко иного суду. Згодом він заносив свою реляцію в актові книги гродського суду. На нього покладалися також інші функції. У 1683 р., наприклад, копні судді просили Яна Кобилинського, трьох міщан і генерального возного Київського воєводства допо­могти їм привести на засідання ко иного суду М. Мошковського як підозрюваного у справі про крадіжку^[455]. Цей факт цікавий тим, що генеральний возний був авторитетною і впливовою посадовою особою в державі, яку призначав сам король^[456]. Так, 1596 р. король Речі Посполитої Сигізмунд III Ваза призначив Я. Квятковського генеральним возним Київського, Волинського і Брацлавського воєводств^[457].

Окрім возних, вижів, волосних і сільских старост, у засіданні копного суду брали також участь інші посадовці державної влади та місцевого самоврядування. Наприклад, у 1571 р. на «великій копі» в с. Релічич Луцького повіту були присутні два тивуни - Петрука Демидович і Максим Качанович^[459]. Присутність на засі­даннях копних судів посадових осіб місцевого самоврядування була цілком логічним явищем, оскільки сам копний суд був судо­вим органом територіальної громади, яка його формувала.

Судовий розгляд («велика копа») починався з того, що потер­пілий розповідав копному суду обставини справи разом з даними, зібраними під час «гарячої копи». Опісля копний суд викликав підсудного, щоб той навів докази своєї невинуватості^[460]. Копний суд, як правило, звертався до підсудного з пропозицією визнати свою вину. Якщо підсудний не вважав себе винним і був готовий це доводити, то здійснював відвідну заяву: «Ані я тобі перекосив, ані я тобі переорав». Дослівно це звичаєво-правове формулюван­ня означало: «Я нічим перед тобою не винен». Наведений вислів утворився внаслідок практики копних судів у справах про завдан­ня польової шкоди, а потім поширився на інші категорії справ, набувши універсальності. У Прикарпатті це звичаєво-правове формулювання використовували навіть у другій половині XIX ст.^[461]

В українському копному судочинстві функціонував право­вий звичай «видачки», тобто закладу, який затверджував договір про явку до суду. У зв'язку з «видачкою» сторони чітко визначали предмет спору і термін явки до суду. Вони також домовлялися про розмір грошової суми, що ставала закладом і передавалася сторо­нами копного процесу особам, які були присутніми під час укла­дення договору. Якщо сторона спору не з'являлася на засідання копного суду у визначений термін, згідно з «видачкою», вона втрачала суму закладу на користь іншої сторони процесу.

Засідання копного суду, на яких розглядалася справа, відбу­валися на місцях, що називались «коповища». Коповище було традиційним місцем зібрань копних судів, визначеним звичая­ми громади. У кожного копного округу було своє постійне місце зборів (коповище). Такими коповищами були місця, визначені в народній пам'яті особливими прикметами: «під яблунькою», «на селищі», «над річкою», «у могилок Артишових», «на урочищі Побий-Кінь», «у краку дубового», «на межі стоячою», «у Андрі- євої гори», «у бору при гостинці» «перед церквою» тощо^[464]. Так, у 1572 р. в с. Бутечі Володимирського повіту копний суд зібрався на засідання в «обчее местцо... у церкви святого Миколы»^[465]. Ціл­ком можливо, що на цих місцях до XIV ст. відбувалися засідання вервних судів Київської Русі та Галицько-Волинської держави.

Під час попереднього розслідування злочину засідання коп­ного суду відбувалися також на місці злочину, оскільки це спри­яло виявленю необхідних доказів. Коли копний суд розглядав земельний спір, його засідання інколи відбувалися на спірній землі чи межі. Приміром, 1719 р. шляхтич Федик звітував Сам- бірському замку, що в його селі судочинство щодо земельного спору «ludy jego czynili na tej granice»^[466] («люди його чинили на тій межі» -М. Б.).

Гурт учасників копного суду під час засідання набирав круг­лої форми з вільним місцем посередині. Це місце називалось «копне коло». У це коло ставали учасники судового процесу для заявления своїх міркувань, вимог, свідчень і надання доказів. Так, 1683 р. на засіданні копного суду в с. В'язівка Овруцького повіту копні судді запросили до слова кожного, хто володів інформацією у справі. Усі охочі почергово ставали в «копне коло» для виголо­шення своїх підозр і зауважень^[467]. Форма кола надавала можливість особі, яка виступила, опинитися в центрі уваги копного зібрання, а також забезпечувала зручну організацію засідання копного суду.

Копне судочинство мало змагальний характер, тому сторони процесу доводили свою правоту у судових дебатах. Найважливі­шим моментом у копному судочинстві було не тільки наведення фактичних доказів, але й з'ясування й доведення перед копним судом юридичної дії самої звичаєво-правової норми, на підставі якої потрібно було вирішити справу. У таких випадках змаган­ня сторін щодо фактичних обставин справи перетворювалося на спір про чинність юридичної норми^[468]. О. Єфименко зауважила, що копне судочинство було результатом багатовікового судового досвіду, здобутого українським народом, а кожен член територі­альної громади володів значною сукупністю знань у сфері укра­їнського звичаєвого права^[469].

Відтак в українському копному судочинстві формувалася спеціальна юридична термінологія, а також розвивалася судова риторика. Словесні юридичні формулювання були своєрідними мовними засобами, за допомогою яких суб'єкти копного судо­чинства спілкувалися між собою на засіданні, проводили судові дебати й доводили свою позицію у справі. Отже, можна умовно поділити ці формулювання на дві групи: репліки під час судових дебатів, звернень і промов (формулювання-репліки); норми укра­їнського звичаєвого права, що ними оперували на засіданні коп- ного суду (формулювання-норми).

Формулювання-репліки мали, насамперед, процесуальне зна­чення, оскільки за їх допомогою копне судочинство набувало особливої форми, яка відповідала звичаєво-правовим засадам усності, гласності й динамічності судового процесу. Внаслідок практики копних судів утворювались усталені формулюван­ня-репліки, що було свідченням становлення і розвитку судової риторики в українському звичаєвому праві. Наприклад, до них належали: «хай знають пани копники!>>^λ (ця репліка була типовим зверненням учасника судового засідання до складу копного суду); «копа переможе і попа»^{[470] [471] (очевидно, відповідне юридичне фор­мулювання використовували як відповідь на заяву відповідача (підсудного) про те, що він не підлягає юрисдикції копного суду у зв'язку з належністю до привілейованого суспільного стану (шляхти чи духовенства), оскільки копний суд не визнавав стано­вого принципу судочинства); «видай винного, хоч би й батько був чи матір»[472] (представлене юридичне формулювання в ко иному судочинстві було відповіддю учасників копного суду на питання свідка чи спеціаліста про те, чи хочуть вони, щоб він показав їм винного у вчиненні злочину) та ін.}

Формулювання-норми мали і процесуальний, і матеріальний зміст. У цих висловах відображалися норми українського зви­чаєвого права, що їх цитували учасники копного судочинства, аргументуючи свою позицію у справі. Ця група усталених юри­дичних формулювань не менш важлива, ніж попередня, оскільки за їх допомогою можна дослідити, яких форм і змісту набували правові звичаї на українських землях у XIV-XVIII ст. Отже, роз­глянемо декілька таких формулювань.

«Невихід завжди платить шкоду»^[473] - цей вислів є своєрідним формулюванням української звичаєво-правової норми, згідно з якою відсутність на засіданні копного суду особи, котра повинна була брати участь у ньому, ставала підставою для визнання її винною у скоєнні злочину, справу про який розглядав у той час копний суд. Так, 20 квітня 1608 р. в Пузівському лісі Володимирського повіту відбулося засідання копного суду у справі про викрадення меду і спалення сосни. Підозра впала на шляхтичів Василину Вербську, Семена Русальського, Мартина Андрузького та Павла Дахновича, а також на жителів сіл Вербне та Вохновичі, оскільки вони не взя­ли участі в засіданні копного суду. Тому копний суд ухвалив рішен­ня, яким визнав цих суб ’єктів винними у вчиненні злочину, а також зобов'язав їх відшкодувати збитки потерпілій Аврамі Пузовській^[474].

«Бортницького злодія не ведуть на право міське, але самі вотчині судять» - за допомогою цього юридичного формулю­вання суб'єкт судового процесу аргументував підвідомчість справ про розкрадання пасік копним судам. Серед документів, що висвітлюють діяльність копних судів на українських землях, збереглося чимало таких, у яких йдеться про вирішення копними судами справ про знищення пасік, підпал бортної сосни, крадіжки вуликів, меду, бджіл тощо. Тому можна зробити висновок, що ці категорії справ належали до компетенції копних судів. Так наве­дене юридичне формулювання використав Михей Антіох 1722 р. на засіданні копного суду в с. Хильчичі Стародубського полку^[475].

«Вижа ніхто пересвідчити не може >>^[476] - за допомогою наве­деного юридичного формулювання сторона спору чи безпосеред­ньо копний суд мотивували необхідність участі вижа в засіданні, адже цей посадовець звітував у державному суді про рішення коп- ного суду, тому в разі потреби забезпечення його виконання здій­снювала держава. Державна влада не лише здійснювала нагляд за тим, щоб копні суди розглядали справи, але й прагнула контролю­вати хід кожної копи, делегуючи на засідання копних судів своїх представників. До 1566 р. такими представниками були вижі, а після прийняття Другого Литовського статуту ними стали возні^[477].

«Винного двома батогами не б’ють»^[478] - це формулювання відповідає давньоримському принципу «non bis in idem», що в перекладі з латинської мови означає «не двічі за одне», а також ч. З ст. 2 чинного Кримінального кодексу України, яка перед­бачає: «Ніхто не може бути притягнений до кримінальної від­повідальності за той самий злочин більше одного разу». Отже, українське звичаєве право забороняло двічі карати особу за один злочин, що відповідає сучасним уявленням про кримінально-пра­вову відповідальність.

«Коли ти за злодієм тягнеш, то ти и сам злодій» - з наве­деного формулювання випливає, що особи, які намагалися при­ховати злочин або захищати підсудних, завідомо винних, несли кримінальну відповідальність. Цей вислів використовував, як правило, потерпілий, щоб уникнути захисту підсудного інши­ми особами. Очевидно, така заява повинна була усунути бажан­ня присутніх на засіданні копного суду осіб захищати винного, а також надавати неправдиві свідчення, щоб відвести від нього підозру. Так вона пролунала на засіданні копного суду в с. Хиль- чичі Стародубського полку в 1722 р.^[479]

«Хто без пригоди кого спалить, той сам вогню гідний»^[480]. Вар­то відзначити, що це юридичне формулювання було порівняно новим, оскільки в Київській Русі та Галицько-Волинській держа­ві вервні суди до підпалювачів чужого майна не застосовували смертної кари. За цей злочин ст. 83 Розширеної редакції «Руської правди» передбачала покарання у формі потоку та пограбуван­ня^[481]. Спалення на вогнищі як смертна кара в копному судочинстві застосовувалася, зазвичай, стосовно чарівників і відьом^[482]. Згодом її почали застосовувати також і стосовно підпалювачів, що одер­жало вираження в наведеному юридичному формулюванні.

«За грунтом і право йде»^[483] - це юридичне формулювання було аргументом у цивільних спорах, коли встановлювалося право власності на урожай. Воно означало, що власник земель­ної ділянки був власником рослин, які на ній росли. Цікаво, що це положення відповідає чинному законодавству України, адже відповідно до ч. 2 ст. 189 Цивільного кодексу України продукція, плоди та доходи належать власникові речі, якщо інше не встанов­лено законом або договором.

Підсудний (відповідач) повинен був «вивід слушний із себе вчинити», тобто довести свою невинуватість у злочині. За зая­вами сторін копний суд прослуховував свідків, оглядав речові докази, місце події, проводив допити, зокрема із застосуванням тортур («муки»). Коли за результами судового розгляду одна із сторін була більш близькою до істини, копний суд зобов'язував її присягнути^[484]. Ці процесуальні дії можна згрупувати в етап судо­вого слідтва на стадії «великої копи».

Варто зазначити, що в копному судочинстві формувався пра­вовий інститут судового представництва. Так, 23 жовтня 1552 р. Микола Івашкевич доручив Миколі Нарушевичу представляти його інтереси на копі, у зв'язку з тим, що його стан здоров'я не дозволяв йому особисто взяти участь у засіданні копного суду^[485].

Копні суди часто розглядали справи про необхідну оборону. У таких справах існувала спеціальна процедура. Особа, яка вби­ла злодія, що закрадався в її дім, наступного дня повинна була закликати на місце події копних суддів, котрі здійснювали огляд цього місця та надавали юридичну оцінку вчиненому діянню. Якщо вони встановлювали факт дотримання умов необхідної оборони, то господар, що вбив злодія, вважався невинуватим, а копні судді в усній чи письмовій формі повідомляли про це дер­жавному органу або феодалові, якому належав вбитий злодій^[486]. Таке повідомлення унеможливлювало кримінальну відпові­дальність особи, що вбила злодія, у державному чи вотчинному судочинстві.

Деякі особливості мало також провадження у справах про цивільні делікти. У ст. 2 розд. XIII Статуту ВКЛ 1566р. вста­новлювалася юридична відповідальність за випас своєї худоби на чужій земельній ділянці, а також особливості провадження в таких справах. Відповідно до цієї статті справу про випас худоби на чужій земельній ділянці («іспаш», «потрава») повинен був роз­глядати копний суд. Власник цієї землі зобов'язувався був скли­кати копний суд і разом з учасниками копи затримати тварин, що завдавали йому шкоду. Статут ВКЛ 1566 р. встановлював заборо­ну тільки щодо затримання коней. Затримані тварини виступали своєрідною гарантією того, що відповідач виплатить штраф, при­суджений копним судом. Після сплати відповідних коштів копний суд повертав йому це майно. Як зазначалось у ст. 2 розд. XIII Ста­туту ВКЛ 1566 р., «...яку копа про потраву шкоду присудить, той пан, чия худоба захоплена, має платити»^[487]. Так, у 1624 р. в одному із сіл Кременецького повіту справа про потраву пшениці вирішу­валася через «люди копами»^[488].

Коли власник затриманої худоби не брав участі в засідан­ні копного суду, хоча його про це повідомляли, або не сплачу­вав штрафу, копний суд вираховував вартість завданої шкоди та покривав її позивачеві шляхом передання йому у власність відпо­відної кількості тварин, які були під арештом, а інших - повертав відповідачеві^[489]. Отже, у копному судочинстві було сформовано логічний та ефективний механізм вирішення судових справ про випас худоби на чужій земельній ділянці.

Під час розгляду справи в копному суді поширеною прак­тикою були примирні процедури між сторонами. Існували дея­кі вимоги до процедури примирення учасників копного процесу. Українське звичаєве право категорично забороняло потерпілому самому, без відома громади, миритися з тими людьми, які завдали йому збитків чи травмували. Заборонено було і самоуправство, помста, тобто самовільне, без громади і копного суду покарання винного. Потерпілий був уповноважений як ініціювати прова­дження у кримінальній справі, так і помиритися з винним навіть тоді, коли його мали засудити до смертної кари^[490].

Як було зазначено, примирення між винним і потерпілим від­бувалося на засіданні копного суду. Так, у декреті (рішенні) коп- ного суду, прийнятому в одному із сіл Овруцького повіту, було вказано: «...перед зібранням копи друга прислав Йосипа Бара- новського, швагра свого, єднаючи Богдана Барановського, давав взамін за вкрадені бджоли своїх бджіл... або грішми щоб узяв за шкоду свою; чого Богдан Барановський без відому нашого, купників, не хотів учинити і з ним за ту шкоду свою годитися, але щоб на купу Гнат Невмирецький став»^[491]. Тож у цьому випадку потерпілий не мав наміру миритися з винним без участі копного суду та вимагав провести примирення на засіданні копи, що від­повідало українським правовим звичаям.

Професор М. Іванішев зазначав: «У юридичних звичаях Пів­денно-Західної Росії (України - М. Б.), як і взагалі стародавніх слов'янських і германських законодавствах, принцип приватно­го права переважав не тільки в цивільних, а й у карних справах. Особа, що її право порушено злочином, могла видати винного під усю суворість законів або закінчити справу добровільною угодою...»^[492]. Отже, доля засудженого злочинця в копному судо­чинстві залежала, зазвичай, від волі потерпілого.

Копне право допускало можливість укладення мирової уго­ди на будь-якій стадії копного процесу. Потерпілий мав пра­во помиритися із засудженим навіть під час виконання копним судом рішення про смертну кару. Як правило, взамін за прощення винний сплачував потерпілому деяку грошову суму.

Особи, яким загрожував вирок копного суду про смертну кару, зверталися із проханням про помилування не тільки до потерпіло­го, а й до копних суддів та інших присутніх на засіданні осіб. Якщо копні судді вважали це доцільним, вони зверталися до потерпіло­го з проханням пробачити винному. Ці примирні заходи одержали назву в копному судочинстві «вложения», а саме примирення - «єднання»^[493]. У процедурі примирення чітко втілювалася єдність приватно-правової та публічно-правової природи копного судочин­ства, оскільки потерпілий мав право в будь-який момент примири­тися з підсудним, однак обов'язково на засіданні копного суду.

Якщо на стадії «великої копи» виникали труднощі в процесі встановлення істини, копний суд був уповноважений перенести розгляд справи на інший час. У такому разі підсудного поміща­ли у в'язницю чи віддавали на поруки. О. Єфименко вважала, що в деяких селах існувала навіть спеціально облаштована «коп­на в'язниця», хоча найчастіше її роль виконувала комора одно­го із сільських господарів^[494]. Так, 1728 р. в одному із сіл поблизу м. Вишня Руського воєводства Речі Посполитої селяни затримали злочинців, закували в кайдани та в льох темний помістили^[495].

Копний суд зрідка вдавався до арешту як до запобіжного захо­ду, а найчастіше передавав підсудного на поруки його феодалові чи сільській громаді, які повинні були внести велику суму заста­ви: від 100 до 1000 кіп грошей. Поручителі також зобов'язувалися перед копним судом обвинуваченого «становить до права на зави­тую копу въ определенный строк»^[496]. В українському звичаєвому праві діяла юридична норма, що виражалася в приказці «добре слово варте завдатку»^[497]. Тому слова людини, яку поважала гро­мада, було достатньо для встановлення поруки. За таких умов застава не сплачувалася. Так, 1629 р. на засіданні копного суду в с. Липляни Овруцького повіту Данило Пашинський поручився за Яцька Каленського, обіцяючи на третю копу його доставити^[498].

Стадія судового розгляду завершувалася прийняттям рішен­ня копного суду. Проте допускалося, що підсудний або потер­пілий до прийняття копним судом рішення передавав справу на розгляд державного суду^[499]. Так, у 1598р. в с. Чернчиці Луцького повіту копний суд розглядав справу про викрадення коня в селян­ки Пелагеї Сачкової. Після розгляду судової справи («великої копи») через два тижні повинна була відбутися «завита копа», на якій копний суд планував винести остаточне рішення у справі. Однак «завита копа» не відбулася, оскільки потерпіла звернула­ся до Луцького гродського суду із заявою про перенесення роз­гляду справи до цієї інстанції. Тому далі цю справу вирішував Луцький гродський суд^[500]. Можливість такого переведення справи підтверджує не лише широкий обсяг повноважень потерпілого (позивача), але й виражає один із напрямів співпраці копних судів з державними судами. Крім того, сам копний суд також мав право передати справу в державний суд.

Отже, можна зробити висновок про те, що розгляд судових справ в українських копних судах відбувався відкрито та прозо­ро колегіальним складом суду. Присутність великої кількості осіб (публіки) на засіданнях копних судів забезпечувала публічність та об'єктивність судового процесу, а участь у них державних чиновників гарантувала взаємодію з органами державної влади. Тож копний суд був ефективним засобом захисту прав людини на українських землях у XIV-XVIII ст.

4.3