Порядок попереднього розслідування злочинів копни- ми судами

Однією з ознак копного суду було те, що він був водно­час слідчим, судовим і виконавчим органом. В епоху Середньовіччя на українських землях не було сфор­мовано чіткої й ефективної системи державних правоохоронних органів, тому більшість злочинів розслідувались територіальни­ми громадами в порядку копного судочинства.

Копне судочинство у кримінальних справах розпочиналося «гарячою копою». Ця стадія була попереднім розслідуванням злочину, що передбачала систему слідчих дій (у звичаєвому праві їх також називали обрядами), більшість яких мали давнє і навіть додержавне походження. «Гаряча копа» була однією з нечислен­них відмінностей, що відрізняла провадження копного суду в цивільних і кримінальних справах.

Авторитетний дослідник історії права С. Ковальова вважає, що на стадії «гарячої копи» копний суд набував форми слідчої групи в кількості до 15 осіб. Ця група здійснювала відповідні слідчі та процесуальні дії^[409]. Проте невідомо, чи ці особи згодом здійснювали також і судовий розгляд. Цілком можливо, що склад копних суддів змінювався на різних стадіях процесу.

Важливе значення в копному судочинстві мало «поволан- ня» - оголошення про злочин. Шляхом поволання всі жителі копного округу закликались до збирання доказів у справі. Як пра­вило, ця процесуальна дія застосовувалась у справах про вбив­ство. Поволання чи обволання було особливим урочистим актом повідомлення громади про вбивство і вбивцю, який здійснювався над трупом убитого під час його похорону возним або близькими родичами жертви, мав на меті оприлюднення й фіксацію в пам'яті жителів околиці факт вбивства, сліди злочину, а також ім'я та прізвище вбивці^[410]. Проте поволання також застосовувалось в інших категоріях справ, які розслідували копні суди. Так, 1583 р. Лукаш Галарфуш поволав Олексу Бернавчика, який крав коней у Сяноцькій землі Речі Посполитої^[411].

За відсутності поволання (повідомлення сусідів) факт реаль­ності злочину міг бути підданий сумніву, що зазвичай мало наслідком оправдальний вирок копного суду. Так, 4 липня 1604 р. на засіданні копного суду, що відбулося на березі р. Грушвиці (Луцький повіт) у справі про викрадення коня Івана Крачковича, свідок Терешко дорікнув підсудному Маску: «коли б у тебе віз украли, то ти б відразу сповістив сусідів, але ні перед ким того не повідав, аж у той час, коли знайшли слід у коноплі возовий... »^[412].

Свідчення околичних сусідів, яких повідомлено через пово­лання про злочин, були беззаперечними доказами самого факту злочину, незважаючи на те, що ці люди навіть не були його оче­видцями. Крім того, І. Черкаський зазначав, що поволання, за відсутності інших доказів було єдиним доказом під час розгляду справи копним судом і події злочину, і вини підсудного, якщо його було оголошено як злочинця під час поволання^[413]. Отже, поволання було важливим інститутом українського звичаєвого права та мало велике значення в копному судочинстві.

Після оголошення про злочин або одночасно із цим потер­пілий або його родичі розпитували всіх, кому було відомо про злочин. Коли це опитування не давало бажаних результатів, тоді копний суд вдавався до «прослуху». За допомогою «прослуху» потерпілий сподівався одержати бодай якісь дані, які сприяли б знайти злочинця^[414]. Ці заходи були своєрідним збором первинної інформації, з якої розпочиналось формування припущень про невідомі обставини справи.

У копному судочинстві широко застосовувалось гоніння слі­ду. Процесуальна дія гоніння сліду зародилася ще в додержавному суспільстві в судовій практиці общинних судів. Після формування Давньоруської держави її застосовували і розвивали вервні суди Київської Русі та Галицько-Волинської держави, а згодом згада­ну процесуальну дію перейняли правонаступники цих органів - копні суди. У слідчій практиці копних судів Української козацької держави гоніння сліду одержало назву «шлякування»^[415].

Гоніння сліду в копному судочинстві мало свій процесуаль­ний порядок. У випадках вбивства, крадіжки чи іншого злочину потерпілий розшукував сліди, що їх залишив злочинець. Потім він запрошував свідків, зазвичай близьких сусідів і сторонніх людей - «чужих добрих (віригідних) людей», і з цією, іноді чис­ленною, «гарячою копою» поспішав туди, куди вів «слід»^[416]. Так, 1567 р. слідчу групу («гарячу копу»), сформовану з жителів сіл Змуч, Бруховичі, Велицьк і Порськ Луцького повіту очолили сільський староста Марош Ігнатович і тивун Богдан Триликович^[417]. Як бачимо, розслідування злочинів копним судом було чітким і добре організованим процесом.

У гонінні сліду досить часто брав участь також возний, який потім звітував у гродському суді про результати проведення цієї слідчої дії копним судом. Так, 1612 р. возний Клим Коро совий зві­тував у Галицькому гродському суді про те, що громада с. Пегитів гнала слід Адама Бранського^[418].

Коли слід приводив до певної хати чи отари, тоді копний суд закликав власника дому «слід одвести» від себе, тобто спросту­вати підозри, вказавши винного або його «слід». Якщо підозрю­ваний відводив від себе слід, потерпілий разом з копою йшли далі слідом, аж доки не знаходили винного. Коли слід приводив до чужого села, тоді копа й потерпілий викликали представни­ків села й вимагали видати винного або відвести слід. Якщо село відмовлялося, то мусило компенсувати шкоду потерпілому та заплатити штраф копному суду^[419]. Це відповідало давнім традиці­ям українського звичаєвого права.

Копний суд гнав слід, тобто здійснював розшук, від села до села. Село, яке вивело слід за межі своєї території, вважалось «очи­щеним» від усяких підозр, зокрема в переховуванні злочинця, тому

не несло юридичної відповідальності.

Частими були випадки, коли слід злочинця виходив за межі відповідного копного округу. У таких ситуаціях скликалася нара­да представників сіл, що входили до складу копного округу, в який привели сліди. Оскільки копний суд міг проводити слідство тільки у своєму копному окрузі, тому на цій нараді сусідні села вирішували питання про вибір одного з двох шляхів: розшукати у своєму копному окрузі злочинця і видати його селянам сусід­нього округу або ж відмовитися від видачі злочинця^[421]. Так, 1622 р. громада с. Низкеничі Володимирського повіту звернулася до с. Голуби Белзького повіту з вимогою про видачу Васька Черев- ки, якого підозрювали у крадіжці коня, хомута і воза в селянина М. Щербача. Ця вимога була виконана, тому підозрюваного було доставлено на засідання копного суду в Низкеничах^[422].

Якщо перший шлях є зрозумілим без додаткових пояснень, то другий вимагає докладнішого аналізу. Відмова об'єднання територіальних громад копного округу у видачі злочинця коп- ному суду іншого округу допускалась у копному судочинстві та мала давнє походження. Ідеться про староукраїнський правовий інститут кругової поруки, що в епоху Київської Русі та Галицько- Волинської держави призводив до колективної відповідальності верви у формі «дикої віри».

Копний округ був союзом населення відповідної території, яка за своїми розмірами часто відповідала волості чи декільком волостям. Усі «мужі» копного округу, тобто голови сімейних асоціацій, були обов'язковими учасниками цього союзу. Кожен відповідав морально та юридично не тільки за свої дії чи безді­яльність, але й за мешканців свого дому, своїх гостей, а також усю територію свого дворища. Шматок вкраденої речі чи відбиток копит коня злочинця, зафіксовані на території дворища, ставали підставою для звинувачень селянина-господаря у скоєнні злочи­ну. Ці підозри він повинен був від себе відвести¹. Тому господар присягав, що не скоював злочину і вказував на особу, яка залиши­ла згадані сліди.

Гоніння сліду не давало наслідків тоді, коли сліду не було або коли він виводив на битий шлях (гостинець) і там втрачався. Наприклад, 1673 р. громада одного із сіл Самбірської економії Руського воєводства звітувала, що припинила гоніння сліду, адже «сліду іншого не було»^[423]. У таких випадках потерпілий мусив вжи­вати інших способів: закликав на торгу, тобто публічно розповідав про завдану йому шкоду, розпитував людей, наймав «сока» - особу, що могла подати корисні відомості й допомогти, збирав засідання копного суду та звертався до копи зі закликом^[424]. Отже, у копному судочинстві існував значний спектр юридичних засобів, за допо­моги яких потерпілий намагався відновити свої права.

Польські науковці Я. Адамус і Ю. Бардах вважали, що «сочін- ня» полягало в тому, що потерпілий шукав людей, які володіли відомостями про злочин й особу злочинця. Таку особу в копному судочинстві називали «соком». Після завершення попереднього слідства «сок» мав право виступати свідком під час судового роз­гляду. Однак не кожен свідок під час розслідування злочину мав статус «сока» (подібний до статусу сучасного приватного детек­тива). «Сок» за заходи, які вживав, а також за надану інформацію отримував грошову нагороду - «просоку»^[425]. Однак важко одно­значно стверджувати, що «сок» здійснював свої функції на про­фесійній основі.

Правозастосовна практика копних судів зумовила форму­вання значного авторитету для процесуальної дії гоніння сліду. Цей інститут українського звичаєвого права 1566р. було визна­но на державному рівні у Великому князівстві Литовському, яке санкціонувало його у ст. 6 розд. XIV Другого Литовського стату­ту. Не варто стверджувати, що гоніння сліду було зафіксовано в його первинному вигляді. Держава внесла свої корективи щодо процесуального аспекту його здійснення. Згідно з нормами Ста­тутів ВКЛ 1566 р.і 1588р. на етапі, коли стягувалась компенсація збитків із жителів копного округу, до обчислення копним судом суми цієї компенсації мав бути залучений возний. Він складав акт про шкоду та її компенсацію, заносив його до актових книг. Водночас возний передавав до гродського суду половину пере­суду (судового збору), отриманого копним судом. Це було своє­рідною гарантією виконання рішення копного суду, що випливає зі змісту самої ст. 6 розд. XIV Статуту ВКЛ 1566 р.: «...як термін вийде, тоді уряд тому пану листом своїм нагадати має, щоб згід­но з правом того суду копного заплатив, а якщо не буде хотіти, тоді та шкода урядом присуджена має бути»¹. Отже, гоніння сліду було однією з найбільш складних і важливих процесуальних дій в українському ко иному судочинстві. За його допомогою розшу­кували особу, що скоїла злочин. Ефективність цього юридично­го механізму підтверджується тим, що він був санкціонований у тогочасному законодавстві.

Норми звичаєвого права, зафіксовані в «Руській правді», забороняли самосуд, відбирання крадених речей силою і вста­новлювали для цього правовий порядок, що називався зводом. Звід застосовували, якщо втрачену річ знаходили до закличу чи в іншій місцевості, а особа, в якої побачили цю річ, заперечувала неправомірність її набуття².

Потерпілий при свідках звертався до володільця крадених речей і вимагав довести правомірність його володіння. Таким доказом вважалося визначення особи, від якої володілець отри­мав речі. Одержавши відомості про цю особу, «гаряча копа» пря­мувала до неї. Тоді потерпілий вимагав довести правомірність володіння і в цієї особи. Процесуальна дія зводу, як бачимо, поді­бна до гоніння сліду, з тією відмінністю, що при зводі йшли не по сліду, а за людьми, до яких перейшли крадені речі. Ведення зводу припинялося на третьому зводі: третій володілець мусив краде­ну річ віддати потерпілому без заперечень і відшкодування, але цим актом набував право шукати справжнього злодія по наступ­них зводах^[426]. Унаслідок використання цього юридичного механіз­му потерпілий максимально швидко компенсував завдану йому шкоду. Це становить важливий досвід для сучасного законодавця, оскільки чинний КПК України передбачає значно менші гарантії майнових прав потерпілого.

Траплялися випадки, коли підозрюваний не міг вказати на особу, яка продала йому майно, оскільки він був його первин­ним власником. Таким майном могли бути вирощені підозрюва­ним коні, воли, інші тварини, рослини, а також виготовлені ним предмети, зокрема сукно. Тому підозрюваний повинен був про це заявити копному суду та представити свідків цього факту. Так, 1690 р. копний суд у с. Азарівка Стародубського полку проводив розслідування у справі про вбивство. У вбитого було вкрадено коня, якого згодом знайшли у В. Скакуна. Цей чоловік заявив, що купив його в селянина Яреми, котрий, своєю чергою, сказав, що купив його у В. Михайлова. Він не зміг відвести від себе підозру, тому його було притягнуто як обвинуваченого^[427].

Практику копних судів у застосуванні слідчої дії зводу поступово перейняла вся судова система Великого князівства Литовського. Ст. 2 розд. XIV Статуту ВКЛ 1566 р. санкціонувала звичаєво-правову норму зводу у справах про розкрадання. Лише останнє речення цієї статті не відповідало звичаєвому варіанту зводу: «А простого стану людина, яка вперше або вдруге в таких справах буде звинувачена, до такого виправдовування не має бути допущена»^[428]. Ця норма стосувалася згаданої вище процедури виправдання первинного власника речі. Наведене формулюван­ня ст. 2 розд. XIV Статуту ВКЛ 1566 р. підтверджує феодаль­но-станову нерівноправність населення у Великому князівстві Литовському. Проте заборона допуску підозрюваної особи з непривілейованого суспільного стану до процедури виправдання у зводі належала до практики державних судів. Натомість копні суди продовжували допускати до цієї процедури людей усіх сус­пільних станів.

Під час розслідування злочину копні суди застосовували складну систему слідчих дій, що не втратили своєї актуальності в сьогоденні: обшук, огляд, допит тощо. Копний суд також засто­совував ідентифікацію, у процесі якої тотожність встановлюва­лася шляхом візуального порівняння чи простого прикладання. Наприклад, зіставлення підошви взуття підозрюваного чи іншо­го предмета зі слідом, котрий було виявлено на місці злочину. Досить поширеною практикою була участь возного (державного судового чиновника) у здійсненні копними судами слідчих дій, який у своїх звітах фіксував їхні результати. У тогочасному зако­нодавстві формуються також зародки інституту участі в слідчих діях фахівців - в огляді ран і побоїв інколи брав участь цирульник у статусі спеціаліста^[429].

На осіб, які відмовлялись відвести слід, покладалася пре­зумпція вини й потерпілий мав право підозрюваного «потруси­ти», тобто провести обшук, а коли знаходив «лице» - викрадені речі чи інші матеріальні докази вини, - тоді копа брала «лице» й винного і йшла до коповища (місця засідання копного суду)^[430]. Так, 1543 р. у Вінницькому повіті було обкрадено дім єврея Шмой- ла. Цю справу розслідував копний суд, який здійснював обшук домів сусідів потерпілого: Шеполевонського, Бельрениновсько- го, Машитучина, Сихана та ін. В одного із сусідів копа знайшла золоту миску, вкрадену у Шмойла^[431]. Ст. 5 розд. XIV Статуту ВКЛ 1566 р. вимагала, щоб возний і його сторона (2-3 шляхти­чі) засвідчили результати обшуку^[432]. Ця норма була спрямована на фіксацію результатів обшуку заради їх подальшого використання під час судового розгляду.

Відомий український дослідник копного судочинства І. Чер­каський виділив два види «трясіння» (обшуку): коли копний суд обшукував почергово кожен двір або дім; коли копний суд фор­мував кілька слідчих комісій, які одночасно обшукували кілька домів або дворів^[433]. Застосування того чи іншого виду обшуку залежало, насамперед, від обставин справи.

У копному судочинстві часто застосовувалась також слідча дія огляду. Огляд проводили за участю потерпілого, який акцен­тував увагу на тому, що необхідно оглянути. За потреби копний суд був уповноважений залучати до огляду осіб, які володіли спе­ціальними знаннями^[434]. В оглядах також часто брали участь возні, адже огляд був їхньою посадовою функцією не лише у громад­ському, але й державному судочинстві. Як правило, результати огляду фіксувалися у гродських книгах. Так, 27 лютого 1719 р. результати огляду («visio») було внесено в Сяноцькі гродські кни­ги^[435].

Слідча дія допиту в копному судочинстві мала свої особли­вості. Копний суд міг здійснювати допит однієї людини (індивіду­альний допит) або відразу кількох (колективний допит). Зазвичай, на «гарячій копі» одну людину допитували тоді, коли вона була підозрюваною. Так, 23 червня 1609 р. в с. Вереси Житомирсько­го повіту відбувся допит копним судом селянина Грицька у кри­мінальній справі про крадіжку коня^[436]. Під час здійснення таких допитів учасники копного суду могли застосовувати тортури, зокрема биття батогами.

Колективний допит відбувався в копному судочинстві в ситу­аціях, коли виникали труднощі в розслідуванні справи. Перед його здійсненням потерпілий, власник села, де було скоєно злочин, або предстаник органу державної влади скликав на копу жителів коп­ного округу. Цю процедуру Я. Падох називав «слідчою копою», вважав її відхиленням від приватно-правової природи копно­го судочинства, а також свідченням появи публічно-правового інтересу^[437]. Наведений погляд авторитетного вченого має вагоме підґрунтя, оскільки ініціатором «слідчої копи» мав право бути не лише потерпілий, але й копний суд і держава.

Позивач був уповноважений тричі скликати копу, якщо цього вимагало встановлення істини. Між кожним засіданням встанов­лювалася перерва три дні. Власник села повинен був стежити, щоб його селяни не втекли за його межі. Упродовж цих трьох днів позивач шукав докази, а копні судді допитували селян. Якщо на цих трьох колективних допитах учасники копного зібрання заявляли, що нічого у цій справі не знають, а в позивача не було належних доказів, скликалася «присяжна копа». Позивач виби­рав кілька осіб з кожного села та зобов'язував присягнути, що вони злочину не вчиняли і не знають злочинця. «Присяжна копа» відбувалася наступного дня після третього колективного допиту. Люди, які відмовлялися від присяги, визнавалися винними у зло­чині^[438]. Ця санкція була спрямована на неухильне дотримання про­цедури «присяжної копи».

Колективні допити місцевого населення в копному судочин­стві були настільки ефективними, що згодом держава почала переймати цей позитивний досвід. Ст. 31 розд. XI Статуту ВКЛ 1566 р. встановила вимогу перед органами держаної влади збира­ти копу з місцевих жителів для проведення колективних допитів у тих випадках, коли було знайдено труп мандрівної чи безпле- мінної людини. Колективні допити держава проводила один-два рази, а якщо вони не давали очікуваних результатів, державні службовці скликали «присяжну копу». На ній місцеві жителі присягалися, що не є вбивцями тії чи іншої людини і нічого не знають про вбивцю. Хто відмовлявся присягати чи ухилявся від прибуття на «присяжну копу», автоматично визнавався винним у вбивстві^[439]. Такі особи були зобов'язані сплатити головщину людям, які довели, що є найближчими родичами вбитого. Якщо родичів невідомого вбитого не було виявлено упродовж трьох років, тоді половину цих грошей отримувала місцева лікарня, а половина залишалася державі^[440]. Приміром, 22 липня 1596 р. в м. Дубно (у сучасності - місто в Рівненській області) було зна­йдено труп невідомої людини. Для розлідування цієї справи було скликано копний суд, який складався з дубнівських міщан і селян навколишніх сіл. Розслідування не дало бажаних результатів, тому дубнівський урядник Петро Билчинський скликав «присяж­ну копу», на якій її учасники присягалися, що вбивства не чинили і винного не знають^[441].

«Гаряча копа» (попереднє розслідування) завершувалася «даванням вини». Копний суд або особисто потерпілий на підста­ві зібраних у процесі слідства доказів звинувачували ту чи іншу особу чи кількох осіб у скоєнні злочину¹. Після «давання вини» розпочинався судовий розгляд справи копним судом, тобто «вели­ка копа».

Отже, процесуальний порядок здійснення копними судами попереднього розслідування у кримінальних справах потрібно визнати динамічним та ефективним. Щоправда, спочатку він був спрямований більшою мірою на компенсацію шкоди потерпілому, ніж на пошук об'єктивної істини. Однак внаслідок впливу держа­ви та зміни суспільних умов ці завдання стали зрівноваженими. Про позитивні результати слідчої практики копних судів свідчить те, що держава (насамперед Велике князівство Литовське) часто намагалася переймати цей досвід й об'єктивовувала відповідні звичаєво-правові норми у своїх нормативно-правових актах.

4.2