ПЕРЕДМОВА

Із другої половини XVIII ст. у більшості європейських монархій відбувалася модернізація політичної, соціальної та культурної сфер, кардинальним виявом чого стала Велика французька революція (1789-1799 рр.).

Такою просвіченою правителькою прагнула стати російська імператриця Катерина ІІ, яка використовувала зразки і моделі, що їх європейським монархам пропонували філософи, правники та ідеологи. Щоправда, Просвітництво на Заході виникло як опозиція абсолютизму, в Росії ж воно набуло рис дієвого державного механізму^[1]. Звірившись із новими ідеалами, самодержиця переглянула роль і значення імператорської влади, приступивши до розбудови держави «загального блага», спираючись на виборних представників від станів та інших соціальних верств і впроваджуючи елементи громадянського суспільства. Вона вперше змусила державу займатися конкретними соціальними проблемами, витісняючи з цієї сфери церкву, яка ще донедавна ними опікувалася. За адміністративно-територіальною реформою місцевого управління створювалися державні інституції, покликані з’ясовувати потреби людей, серед яких чільне місце посів приказ громадської опіки, що перебрав на себе відповідальність за соціальне забезпечення найбільш упосліджених представників різних верств населення. Ця інституція відповідала за влаштування спеціальних будинків для душевнохворих, в яких би їм надавалася медична допомога та, водночас, вони були б певною мірою ізольовані від суспільства.

. Ж

Для залагодження соціальних конфліктів створювалася локальна мережа судової влади, покликана забезпечити священне право приватної власності — головної складової просвітницької ідеї. У запропонованих імператрицею багатоступеневих судових інституціях чи не найбільшу увагу привертають досі недостатньо досліджені істориками совісні суди, що якнайкраще відповідали просвітницькій ідеї, і за допомогою яких підтримувалися загальновизнані духовні цінності та правові норми. Запроваджувалися вони згідно з територіальним підходом — у кожному губернському центрі на всестановому принципі.

Українська людність на цей час уже мала досить розвинуті судові органи, здатні ефективно залагоджувати суперечки у складних міжособистісних стосунках. Іх історичні форми було вдосконалено судовою реформою, розпочатою ще Павлом Полуботком і Данилом Апостолом та завершеною Кирилом Розу- мовським. Суди цікаво досліджувати з огляду на те, що з’явившись як відповідь на виклик часу, вони видозмінювалися, несучи у собі елементи правової культури попередньої епохи та продовжуючись у наступних. Із діловодної документації, що виникала у судовому процесі, проглядає реальне життя людей з живим побутом, інтересами та прагненнями. Тим більше, що українське населення, навіть входячи до складу різних держав, плекало власну правову традицію, зберігало її, а згодом збагатило деякими її елементами судову систему Російської імперії. Приміром, при Генеральній військовій канцелярії існували третейські, а також мирові суди, що за характером діяльності нагадували перші¹. Людність правобережних губерній, зокрема шляхетство, під час перебування у складі Речі Посполитої активно зверталася до полюбовних судів^{[2] [3].}

Відкриваючи правове поле, в якому реалізовували себе люди попередніх століть, не можемо не завважити певне нехтування істориками та правниками питань правової культури, особливо на зламі двох епох — старого (ancien regime) та нового, модерного часу.

Визначити справжню, а не декларативну цінність проголошених істин можуть допомогти думки та міркування сучасників, які не лише запопадливо захоплювалися мудрістю імператриці, а й ставали її відданими прихильниками та однодумцями (або й опонентами) в їх реалізації задля вдосконалення держави. Спроби з’ясувати ставлення близького оточення та людей, віддалених від імператорського двору, до проголошених універсальних правових цінностей і намагань їх реалізувати спонукали уважніше придивитися до того, як тогочасне суспільство оцінювало заходи верховної влади.

У наступній сюжетній лінії (структура совісних судів та критерії забезпечення їх посадовцями на основі особистих рис, як і створення відповідних до завдань і часу умов служби) здійснено спробу пояснити, якою мірою за допомогою цих інституцій верховній владі вдалося (і чи вдалося?) зреалізувати державницький проект та власні амбітні очікування від нього. Наступний розділ книжки поєднується з попередніми шляхом дослідження конкретних практик совісних судів, що функціонували в губернських містах України. При скрупульозному вивченні важливо було з’ясувати, як загальні принципи людяності, поваги до людини з її слабкостями й вадами, проголошені верховною владою у законодавчих актах і правових нормах, реалізовувалися у щоденних реаліях судової практики.

Крім дослідницької частини в книжці вміщено кілька додатків, кожен з яких несе власні раціональні навантаження. Публікація архівних документів зумовлена бажанням проілюструвати життя тогочасних людей з їх умотивованими зверненнями до совісних судів, а також судові процедури, які верховна влада намагалася поліпшувати через напрацювання регулюючих законодавчих норм.

* * *

Із приємністю хочу подякувати всім архівістам, які з розумінням поставилися до авторського бажання дослідити різні аспекти діяльності совісних судів. Найперше Людмилі Демченко, а також Раїсі Воробей, Ніні Савченко, Лілії Білоусовій, котрі завжди створювали найоптимальніші умови для опрацювання архівних справ. Автор щиро вдячна колегам-історикам Володимирові Любченку, Олександрові Машкіну та Валентині Шевченко, які читали рукопис, давали слушні поради. Степанові Величенку, Оксані Карліній, Ігореві Лиману, Світлані Романовій та Оксані Маркевич за те, що підтримували дослідження різними послугами, зокрема вказівками про місце зберігання джерел та можливого залучення їх для дослідження.