Історики й правознавці про совісні суди та їх завдання

З’ясувати роль і призначення совісних судів, їх місце у системі судових органів, а також виявити особливості впровадження на набутих Російською імперією українських територіях, де місцеве населення мало досить розвинену та узвичаєну культуру залагодження суперечок шляхом судових позовів, виявилося досить непростою й не такою однозначною, як здавалося на початку дослідження, справою.

До вивчення історії совісних судів у Російській імперії бралося чимало дослідників — вітчизняних і зарубіжних, істориків та правознавців, політичних публіцистів і юристів-практиків. Інтерес до них підвищився у 1860-х рр., на зламі традиційного укладу російського життя, коли соціальні відносини зазнавали потужного впливу нової хвилі модернізації, а на зміну особистим зв’язкам, що переважали в місцевому управлінні, прийшли державні установи з чиновницьким персоналом. До питання совісних судів зверталися вчені, які досліджували епоху Катерини ІІ, а також ті, хто присвятив свої праці історії привілейованого стану — дворянства. Не оминули їх увагою й дослідники проблем локальної історії чи відомих персоналій^[4].

Найбільший внесок у вивчення реформаторської діяльності Катерини ІІ в галузі судочинства, природно, зробили представники історико-правової науки. Особливо слід згадати автора фундаментальних праць з історії й теорії державного права ординарного професора Санкт-Петербурзького університету О.Д. Градовського (1841-1889 рр.), у докторській дисертації котрого («История местного управления в России»; 1868 р.) про губернські совісні суди сказано небагато, проте зауважено притаманні їм риси, що їх намагалася надати цим інституціям верховна влада.

1.1. Історики й правознавці про совісні суди та їх завдання ⁼

империи» (1775 р.), а не на судову практику¹. Своєрідність цих судів, на думку О.Д. Градовського, полягала у можливостях захисту особистої безпеки при ув’язненні та поглядах на злочинця як на людину, що скоїла ганебний проступок ненавмисно. Відтак ці установи ставали не тільки органами правосуддя, а й «природної справедливості». Таке їх призначення визначило й відповідну компетенцію: розгляд злочинів, скоєних неповносправними та малолітніми, чаклунсько-ворожбитських справ, а також майнових суперечок між батьками та дітьми. Таким чином, у межах цивільного судочинства вони набували миротворчих функцій, відіграючи третейську роль.

Вартою уваги виявилася думка доктора права й московського присяжного повіреного О. В. Лохвицького (1830-1884 рр.), котрий при підготовці своєї докторської дисертації на тему «Губерния, её земские и правительственные учреждения» визначив, що «Учреждения для управления губерний...» стали «продуктом самобутньої творчості в російському законодавстві». Відповідно, таку оцінку отримала й ідея совісних судів, про демократичність яких свідчили спільні засідання виборних від селян разом із представниками інших станів. До оригінальних починань віднесено охорону особистих прав підсудних. О.В. Лох- вицький уважав, що совісний суд перебував у дисгармонії зі всією судовою системою Катерини ІІ. Автор сумнівався, чи повинні злочини неповнолітніх і сварки між батьками й дітьми належати до компетенції совісного суду, в основі діяльності якого лежав принцип ex aequo et bono (з добра і справедливості)^{[5] [6].}

Висновки О.В. Лохвицького підважив адвокат, вихованець Університету св. Володимира Г.М. Барац (1835-1922 рр.), котрий спеціально вивчав іноземні запозичення в російському законодавстві. Поштовхом до дослідження совісних судів став намір Міністерства юстиції відновити їх діяльність у 1880-х рр.

без участі присяжних — одноосібно суддею. З’ясування природи правових норм, джерел права, а також зіставлення судових процедур епохи пізнього європейського середньовіччя дозволило Г.М. Барацу визначити катерининський совісний суд як компіляцію, «напівкозацьку, напіванглійську судову установу». Він відзначив також схожість деяких статей законодавчого акту 1775 р. з положеннями відомої праці італійського правознавця Чезаре Беккаріа (1738 -1794 рр.) «Про злочини й покарання» («Dei delitti e delle pene»; 1764 р.).

Інший відомий дослідник — професор права Університету св. Володимира М.Ф. Владимирський-Буданов (1838-1916 рр.) в «Обзоре истории русского права» також звернув увагу на совісні суди Катерини ІІ, уважаючи, що імператриця запровадила до російського законодавства право власності, запозичене з учень європейських юристів, зокрема польських, та розбудувала складну судову мережу, зміцнюючи становий поділ суспільства. Совісні суди правник кваліфікував як спільні колегії з виборних засідателів від трьох станів для з’ясування справ у неформалізований спосіб¹.

Інтерес до совісних судів виявили не лише правознавці, а й історики. Найбільшу увагу їм приділив, зокрема, приват-доцент Санкт-Петербурзького університету В.Г.

В.Г. Григор’єв не повністю поділяв позицію своїх попередників — київського правника Германа Бараца та московського присяжного повіреного Олександра Лохвицького про джерела самого поняття совісного суду. Він більше схилявся до міркувань першого, особливо щодо впливу норм англійського й малоросійського судівництва. Тим більше, що з останніми Катерина ІІ була непогано обізнана, адже у справах законодавчої комісії 1767 р. зберігалися виписки із нормативних положень підвладних російській короні народів, а розділ про совісний суд в «Учреждениях для управления губерний.» був підготовлений вихідцем із ніжинських міщан, випускником університету міста Ґлазґо Семеном Десницьким (бл. 1740-1789 рр.), який в оточенні імператриці вважався чи не найкращим знавцем англійського права.

^o

На відміну від В.Г. Григор’єва професор Санкт-Петербурзького університету В.М. Латкін (1857-1927 рр.) не був таким категоричним щодо запозичення Катериною ІІ деяких положень у частині совісних судів із «Прав, по которым судится малороссийский народ», як і окремих статей про англійський суд совісті (або справедливості; court of equity) — з праці «Коментарі до англійських законів» («Commentaries ofLaws ofEngland»; 1765-1769 рр.) одного із засновників британської юриспруденції Вільяма Блекстона (1723-1780 рр.), що її переклав російською та у 1780-1782 рр.

Із правничих студіювань кінця XIX — початку XX ст. слід згадати статтю Г.Л. Вербловського (1866-1900 рр.), досвідченого практика нових судових установ (із 1864 р.), який першим із-поміж решти дослідників зауважив належність до компетенції совісного суду позовних і торговельних справ згідно зі Зводом законів 1857 р., а також примусовий характер цього суду, коли поліція змушувала сторони з’являтися на засідання, указавши на відповідальних за виконання його рішень у справах покарання малолітніх^[12].

Відомий історикВ.Й. Ключевський (1841-1911 рр.) згадав про совісні суди у своїх лекціях, відзначивши, що вони розглядали проступки, скоєні не зі злої волі, а внаслідок людських вад, таких, як дитячий вік, фізична та психічна недорозвиненість, фанатизм тощо, хоча й зауважував про незначну кількість справ, що ними розглядалися^[13]. Один із його учнів — М.К. Любавський (1860-1936 рр.), вважав, що совісний суд був створений Катериною ІІ, як, утім, і інші установи, для вдосконалення відносин верховної влади та суспільства внаслідок діяльності законодавчої комісії 1767 р., депутати якої, незважаючи на станову належність, наполягали на запровадженні виборного принципу формування кадрового складу суду. За його розумінням, совісні суди повинні були стати не лише органами правосуддя, а й природної справедливості^[14]. Подібну оцінку совісним судам дав також В.Є. Романовський, який, аналізуючи реформи Катерини ІІ, виділив їх із загальних судів і традиційного правосуддя та назвав

; т:

оригінальними для свого часу, адже судочинство тут базувалося не тільки на букві закону, а й на внутрішньому переконанні суддів¹.

«Совісні суди — це перша смілива спроба пересадити на російський ґрунт зародок основ гуманної юстиції, яка залишалася практично чужою російському праву та отримала розвиток лише у судових статутах Олександра ІІ»^{[15] [16]}, — таку оцінку совісне судівництво Катерини ІІ здобуло у працях іншого учня В.Й. Клю- чевського — відомого російського історика й політичного діяча О.О. Кізеветтера (1866-1933 рр.). Такий висновокбуло зроблено на основі аналізурозд. 26 «Учреждений для управления губерний...», спеціально присвяченого совісним судам. Автор писав про нерегламентованість судової процедури та неточність багатьох понять, зокрема таких, як «нещасливий випадок», «збіг обставин» та інших, що дозволяло суддям, на думку дослідника, самовільно тлумачити букву закону. Не обмежуючисьрозглядом ст. 395-403 законодавчого акту 1775 р., О.О. Кізеветтер звернувся до справ конкретної установи — Саратовського совісного суду. Вивчаючи «чародійські практики», він зауважив непрофесійність суддів, які при з’ясуванні справ такого характеру самі часто-густо потрапляли у полон забобонів, виступаючи прихильниками покарання відьом (а мали б захищати їх від натовпу), зміцнюючи тим самим віру населення в їх здібності.

Історик і публіцист Павло Мілюков (1859-1943 рр.), досліджуючи російську культуру, відзначив, що катерининські міські та губернські установи базувалися на виборному принципі, й стали початком розвитку місцевого самоврядування на правовій основі. Ця їх нова риса не мала нічого спільного із старим московським порядком обов’язкової кругової відповідальності місцевих суспільних груп^[17].

Якщо у більшості досліджень ішлося про законодавчо-нормативні основи совісних судів, то харківський професор М.М. Кноррінг (1880-1967 рр.) дослідив практику останніх, детально проаналізувавши діловодство одного з них — Тульського, аби зауважити, наскільки глибоко проникли його ідеї в повсякдення, про що й заявив у вступі до своєї праці. Проникливий аналіз, з’ясування місця совісного суду в ієрархії владних інституцій, порядок засідань, як і типологія злочинів та співмірність покарань дозволило автору засумніватися у відповідності вимог «Учреждений для управления губерний.» судовій практиці. Зокрема, він відзначав безініціативність цієї інституції, її допоміжну роль при палаті карного суду та втрату значення суду першої інстанції тощо. Слідом за іншими істориками М.М. Кноррінг також підкреслював всестановий характер совісного судочинства^[18].

/л

Відзначення у 1914 р. 50-річчя судових статутів 1864 р. зумовило вихід солідного тритомного видання про історію підготовки та впровадження судової реформи, оцінка якої подавалася у широкому контексті попереднього судочинства. Зауважено було й совісний суд, підґрунтя якого мало справжні ідеї суду по совісті зі збереженням за звинуваченим прав особистості. Автор статті- передмови («Судебный строй и судебные порядки перед реформой 1864 года») відомий історик права, начальник Сенатського архіву І.А. Блінов (1874—? рр.) припустив, що за більш сприятливих обставин совісні суди могли б відіграти значну роль у перехідний період від старої до нової судової системи^[19].

Совісні суди привертали увагу й тих істориків, які спеціально не вивчали їх діяльність, але апелювали до них, коли досліджувалася історія дворянства та з’ясовувався ступінь самоврядності корпорацій цього привілейованого стану російської держави. Так, О.В. Романович-Славатинський (1832—1910 рр.) чи не вперше доводив, що совісний суд був становим, оскільки базувався на принципі «кожний судиться собі рівним». Цей історик права «продовжив» час його існування до 1861 р., коли совісний суддя покликаний був з’ясовувати спірні питання поміщицького й селянського землеволодіння^[20]. Подібного погляду дотримувався й професор Гельсінґфорського університету С.О. Корф (1876-1924 рр.), який помітив інтерес Катерини ІІ до праць Вільяма Блекстона з його аналізом виваженого, без потрясінь та різких змін місцевого врядування в Англії, зокрема суду перів. На його переконання, імператриці вдалося завершити формування лише дворянського стану, і совісний суд набув яскравих станових рис^[21].

До такого ж неспеціального, а радше ілюстративного звернення належать праці тих, хто вивчав особливості правління цієї російської імператриці, зокрема її відмову від методів попередника — Петра І. На основі багатьох із названих авторів видано хрестоматію, де зібрано різноманітні оцінки постаті та заходів Катерини ІІ^[22].

Певну характеристику отримали совісні суди у дослідженнях з урбанізаційної історії, особливо тих губернських міст, де розташовувалися їх присутствія. Так, В.С. Іконников (1841-1923 рр.), вивчаючи історію Києва, завважив, що діяльність совісного суду не принесла бажаних результатів, на котрі сподівалася Катерина ІІ, і все через те, що у місцевого населення вже звичними стали традиційні судові позови. Проте він відіграв певну позитивну роль, обмежуючи прояви забобонів та чаклунства^[23]. Утім О.О. Андрієвський (1845-1902 рр.), як дослідник-архівіст,

дійшов протилежного висновку. Проаналізувавши 172 протоколи засідань Київського совісного суду, складені на 50 справ за один лише 1782 р., перший рік існування, він зауважив досить широку соціальну палітру позивачів до цієї інстанції¹.

Харківський совісний суд, за спостереженнями Д.І. Багалія (1857-1932 рр.) та Д.П. Міллера (1862-1913 рр.), більше переймався з’ясуванням сімейних суперечок, зокрема між батьками й дітьми, подружжям, родичами як у майнових справах, так і нешанобливому ставленні один до одного. Відомі харківські історики підкреслили також те, що, як правило, очолювали совісний суд поважні та шановані представники місцевого дворянства^{1 [24] [25]}.

З істориків радянської доби найбільшої уваги заслуговує дослідження М.П. Павлової-Сильванської, яка, з’ясовуючи соціальні наслідки реформ Катерини ІІ, також зауважила своєрідність совісного суду. Пояснюючи її, автор не погодилася з твердженням В.Г. Григор’єва, що автором тексту відповідного розділу «Учреждений для управления губерний...» був українець Семен Десниць- кий. Підставою для такого висновку став аналіз чернеток законодавчого акту Катерини ІІ, де містилися виписки самої імператриці з Енциклопедії Дені Дідро, зокрема таких статей, як «Equite», «Droit», «Respectes d’humanite», «Habeas corpus», а також роздуми про різницю між поняттями «справедливість» і «правосуддя», які були складовими тогочасних просвітницьких ідей. М.П. Павлова- Сильванська дослідила листування Катерини ІІ з Ф.М. фон Ґріммом, якому імператриця висловлювала своє захоплення «Коментарями до англійських законів» Вільяма Блекстона, звідки вона почерпнула ідею совісного суду (соиг d’equite). Авторка уточнювала, що cour de chancellerie розпадався на cour ordiner, який практикував застосування державних законів, та cour d’equite, який судив «по совісті». Урешті, підсумовуючи, дослідниця дійшла висновку, що англійська юрисдикція у Катерини ІІ невпізнанно змінилась, оскільки не було запроваджено вищого совісного суду, як й інших вищих судових установ, котрі бодай у дечому обмежували б самодержавство. Трансформації зазнали також і норми англійського законодавства, зокрема історик зупинилася на «Habeas corpus», від якого відштовхувалася Катерина ІІ, запроваджуючи видачу на поруки, проте поширивши її на значно меншу кількість випадків, ніж в Англії^[26].

Високу оцінку совісний суд здобув і в дослідженні Н.М. Єфремової, котра зауважила, що принципи його діяльності тісно відображали співвідношення категорій права та моралі, закону й справедливості^[27].

Окремо слід згадати узагальнюючі та довідкові видання, автори яких зуміли, оминаючи, наскільки це було можливим, класові й політичні оцінки, зосередити значний фактографічний матеріал, що сфокусувався в такий популярний свого часу дослідницький напрямок, як історія державних установ. Найперше йдеться про видання кафедри історії державних установ та громадських організацій Московського історико-архівного інституту, котрі готувалися у межах потреб фахової освіти архівістів: «Государственные учреждения России в XVIII в.» А.В. Чернова (Москва, 1960 р.), «История государственных учреждений до Великой Октябрьской социалистической революции» М.П. Єрошкіна, А.В. Чернова, Ю.В. Куликова (Москва, 1965 р.), а також хрестоматійна «История государственных учреждений дореволюционной России» (3-тє вид., Москва, 1983 р.) М.П. Єрошкіна. У цих та подібних працях зазначено про функціонування губернського совісного суду як окремої установи, а також здійснено спробу визначити його компетенцію. Квінтесенцією узагальнюючо-довідкового напряму стала підготовка Всеросійським науково-дослідним інститутом документознавства й архівної справи ґрунтовного словника-довідника «Государственность России», де вміщено підсумовуючу статтю Т. Ю. Просянкіної «Совестный суд»¹.

До оригінальних слід зарахувати міркування радянського дисидента і французького історика М.Я. Геллера (1922-1997 рр.), який вважав, що запровадження совісного суду в Росії вповільнювало її розвиток як правової держави, адже цей суд конкурував із формальним (згідно із законами) судочинством^{[28] [29].}

Сучасна московська дослідниця Л.Ф. Писарькова високо оцінила запровадження совісних судів, вважаючи, що вони відігравали третейську роль та були новим явищем не лише в Росії, а й у Європі. Разом з іншими, створюваними Катериною ІІ, установами совісні суди свідчили про нове спрямування діяльності виборних посадовців, служба котрих визначалася не лише потребами державної скарбниці, а й налагодженням громадських справ^[30]. У своєму монографічному дослідженні авторка не лише підтвердила власні попередні висновки, але й обґрунтувала нові. Зокрема, Л.Ф. Писарькова висловила переконання, що совісний суд мав всестановий характер. До того ж, вона уточнила низку підготовчих заходів, які передували запровадженню цих судів. Для них було побудовано (або відведено) відповідні приміщення в губернських присутствених місцях, а посадовці забезпечувалися текстами законодавчого акту, проведено також вибори засідателів, визначено штатні розписи совісного суду 1786 р. та розміри жалування судді 1796 р. Однак, віддаючи перевагу

~ ^o

запроваджуваним адміністративним установам та їх бюрократичному апарату, совісному суду дослідниця приділила все ж недостатньо уваги¹.

Як всестановий визначив совісний суд і Б.М. Миронов, який у цілому високо оцінив відповідну реформу Катерини ІІ за намагання відділити судову владу від адміністрації, відмову об’єднувати в одному суді розгляд цивільних і карних справ, спробу спростити складне й непрозоре судове діловодство. Історик висловив міркування, що всестановість суду полягала в розгляді злочинів усіх станів за встановленою процедурою, та й сам судовий процес відбувався в межах однієї установи^{[31] [32]}.

Т.Л. Мигунова з’ясувала обставини виникнення й функціонування «судів совісті» в адміністративно-судовій системі Катерини ІІ^[33] та довела, що базою перетворень у судовій сфері стали надбання західноєвропейського Просвітництва. Верховна влада черпала ідеї у творах Ш. Монтеск’є, Д. Дідро, С. Пуфендорфа, Дж. Локка, В. Блекстона й інших мислителів та практиків. Історик уточнила еквівалентність російського поняття «совесть» і латинського «concentia» та врахувала погляди прихильників реформ з оточення імператриці. Т.Л. Мигунова висловила переконливу думку, що на совісні суди покладалися громадянсько-правові функції захисту прав особистості та ухвалення вироків на основі справедливості («по совісті»), а їх заснування свідчило про спроби вийти за межі становості суду шляхом запровадження всестанового правосуддя. Дослідниця зауважила, що совісний суд, незважаючи на тривале існування, так і не прижився у Росії, а його діяльність залишилася лише коротким епізодом в історії юриспруденції цієї країни. Про зростання інтересу до совісних судів свідчить також стаття челябінського історика В.А. Воропанова, який висвітлив його регіональні особливості^[34].

Західна історіографія також має значні напрацювання щодо совісного суду, які не поступаються російським, а подеколи перевершують їх своїм витонченим аналізом законодавчої традиції, особливо з приводу ідей, запозичених Катериною ІІ при запровадженні цих судів у Російській імперії. Так, Зенон

ѵл

Когут визначав совісні суди у реформаторській діяльності імператриці як «далеке відлуння принципу habeas corpus» через те, що вони розглядали справи арештів без пред’явлення обвинувачення, а також ті, що не підпадали під загальну систему судочинства (справи підлітків та душевнохворих, ворожбитство). Автор підкреслив посередницькі повноваження суду, як і виборність судових засідателів від дворян, міщан та державних селян^[35].

Не оминула увагою совісні суди й відома представниця британської школи істориків-славістів Ісабель де Мадаріаґа, яка, крім того, зауважила ініціативу Катерини ІІ щодо розподілу функцій між адміністрацією й судом, взаємодію місцевої влади з виборними представниками суспільства, а також заснування окремих судових інстанцій для кожного стану. Це дозволило авторці стверджувати про певну участь громадськості в місцевому управлінні, як і про нереаліс- тичність міркувань імператриці, котра, не виходячи за межі правого поля, намагалася ввести в російську юриспруденцію новий принцип совісного судочинства. З’ясувавши суть дискусійних питань російських істориків та правників про джерела совісного суду, І. де Мадаріаґа схилялася до французької Енциклопедії, а не «Коментарів англійських законів» Вільяма Блекстона. Одна зі статей Енциклопедії високо поцінувала англійський суд лорда-канцлера, а тому Катерина ІІ об’єднала низку його принципів і деяких положень акту «Habeas corpus»^[36].

Чи не найглибше до розуміння проблеми совісних судів наблизилася історик- архівіст з Ексетерського університету (Великобританія) доктор Джанет Гартлі^[37], яка на основі російського законодавства, зокрема «Учреждений для управления губерний...», проникливо з’ясувалаїх компетенцію, спеціально зупинившись на злочинах, учинених за несприятливих обставин, унаслідок чого правопорушник уже самим цим фактом отримував покарання, що перевершувало будь-яку розплату, встановлену судом, а також на арбітражних можливостях совісного суду при розгляді ним майнових суперечок. Авторка детально з’ясувала невластиві російському судівництву риси, що їх завдяки совісному суду воно отримувало, а саме — повага до ближнього, право на недоторканність особи, довіра до громадянина, звільнення з-під варти під заставу (якщо правопорушник не образив верховну владу, не був запідозрений у зраді, не скоїв убивства, розбою чи злодійства), а також пошук примирення (а не покарання) на основі третейського судового рішення тощо. Ці нові риси дозволили, слідом за іншими дослідниками, віднести совісний суд до найцікавіших та найоригінальніших нововведень губернської реформи 1775 р. Дж. Гартлі проаналізувала також здобутки практично всієї російської історіографії судової системи Катерини ІІ, чітко виокремивши позиції Григор’єва, Бараца, Павлової-Сильванської в питанні запозичень імператрицею основних ідей європейського судоустрою. Однак найбільш цінним є те, як

сама авторка тлумачить питання про джерела совісного суду. Вона також чітко зазначила «Habeas согрш» — схвалений англійським парламентом у 1679 р. законодавчий акт, що регламентував правила арешту особи. Окремо було названо принципи, які Катерина ІІ могла запозичити з чотиритомних «Коментарів до англійських законів» Вільяма Блекстона, зокрема щодо станового суду. І все ж дослідниця, у принципі, поділяє думку І. де Мадаріаґи, що російська самодержиця вперше почерпнула ідею про совісні суди з французької Енциклопедії. З’ясовуючи історію англійського судівництва, зокрема формування суду лорда- канцлера, про який так багато писав В. Блекстон, Дж. Гартлі з’ясувала, чому він не прижився на російському ґрунті. На її переконання, якби Росія отримала совісний суд у такому вигляді, як його собі уявляла Катерина ІІ, він би справді став окремою та досить важливою судовою інституцією в державі. І все ж ці суди, не втіливши всі задуми імператриці, таки відіграли помітну роль, увівши пом’якшуючі покарання та наблизивши органи правосуддя до потреб населення. Крім того, совісний суд значно прискорював розгляд майнових справ — на відміну від затяжних процедур звичайних судів.

Українська історіографія практично до останнього часу не цікавилася совісними судами — як через цілеспрямоване обмеження тематики історичних досліджень у радянські часи, коли переважали сюжети революційної («класової») боротьби й історії соціально принижених верств, так і через певне упередження до державотворчих заходів Катерини ІІ, що розцінюються (і не безпідставно) як ворожі національній державності. Наслідки ж діяльності совісних судів, «лицемірних» за своїм спрямуванням, визначалися як «незначущі» для тогочасного суспільства. Виняток становить надзвичайно багатогранне дослідження українського історика та архівіста І.Ф. Рибакова (1889—? рр.), опубліковане в науковому збірнику Ленінградського товариства дослідників української історії, письменства та мови, що вийшов у Києві за редакцією академіка В.М. Перетца у 1928 р.^[38] У статті з’ясовано історіографію питання та зауважено інформативне багатство архіву Полтавського совісного суду. Опрацьовуючи його справи, уже тоді, у 1920-х рр., І.Ф. Рибаков відзначив неповну збереженість діловодного фонду як наслідок «макулатурного бандитизму» перехідного періоду. Можливо, саме така інформативна обмеженість вплинула на твердження цього автора, що совісні суди запроваджувалися в Лівобережній Україні лише з 1803 р. Проте це не знизило рівень наукових спостережень дослідника, який простежив номенклатуру справ Полтавського совісного суду, визначивши переважання цивільних позовів над карними. Учений установив правові кодекси, якими керувалися судді при покаранні злочинців, а також штатний розпис установи й розміри жалування голови та засідателів. Різносторонній підхід до виявлення можливостей суду формувати соціальні відносини пояснюється освітою автора, який закінчив юридичний та історико-філоло- гічний факультети Московського університету й працював викладачем Полтавського інституту народної освіти. Незважаючи на це, він змушений був вписати

"^r^^: ~ ; . ^

совіснии суд у схему класової оцінки українського суспільства, наголошуючи на тому, що селянські справи розглядалися з урахуванням інтересів поміщиків.

Підготовка Інститутом держава й права ім. В.М. Корецького НАН України багатотомної Юридичної енциклопедії спонукала істориків права звернути пильнішу увагу на совісний суд. Зокрема, В.В. Буран підготував про цю інституцію досить докладну статтю, в якій визначалися межі ї"ї компетенції та місце у судовій ієрархії, зазначалося про розподіл справ на цивільні та кримінальні, порядок їх надходження на розгляд, спрямування рішень і вироків для виконання до нижнього земського суду, городничого, губернатора. Щоправда, автор статті потрапив у пастку стверджувальної інформації законодавчих актів, коли вказав про можливість подання апеляції до Вищого совісного суду, який, як відомо, так і не був створений, але про нього йшлося як про чинний в «Учреждениях для управления губерний...». В.В. Буран досить детально розглянув припинення діяльності совісного суду, котрий хоча й переставав існувати як самостійна установа, проте його функції передавалися товаришам голів карної і судової палат, що створювалися на основі судових статутів 1864 р.¹.

Активізації наукового інтересу до правових ідей минулих століть сприяла й підготовка профільним академічним інститутом фундаментального багатотомного видання, кілька випусків якого ввібрали праці з юриспруденції останньої чверті вісімнадцятого й усього дев’ятнадцятого століття. Зокрема, у шостому томі вміщено статтю І.Б. Усенка, присвячену С.Ю. Десницькому, та працю останнього під назвою «Юридическое рассуждение о разных понятиях, какие имеют народы о собственности имения и различных состояниях общежительства»^{1 [39] [40]}.

Розробка сучасними українськими дослідниками напряму соціальної історії спонукала звернути спеціальну увагу на совісні суди, без діловодних документів яких студіювання проблем родинних конфліктів та дитинства залишалося б повною мірою нереалізованим. Чільне місце тут посідають напрацювання харківського історика В.Л. Маслійчука, який високо оцінив діяльність Катерини ІІ зі створення совісних судів у Російській імперії, а також вдало мобілізував їх діловодні архіви для дослідження соціальної девіації, історії дитинства тощо^[41].

Підсумовуючи результати історіографічного аналізу, можемо констатувати, що у науковій літературі найбільше уваги зверталося на теоретичні питання запровадження та компетенцію совісного суду крізь призму аналізу «Учреждений для управления губерний Всероссийской империи». Спроби з’ясування цього питання підштовхували дослідників до виявлення рецепцій з європейського та українського права, як і авторства статей законодавчого акту 1775 р. про совісний суд. Це питання виявилося досить складним, а водночас і перспективним для розуміння відмінностей між європейським та російським судоустроєм. Непростою стала й проблема визначення такої категорії у характеристиці совісного суду, як його становість і всестановість.

Значно менше уваги спрямовувалося на реалізацію ідей совісного суду на практиці, а саме коли і в яких варіаціях він функціонував на катерининських засадах, а коли — ні, і чому? Інакше кажучи, які з теоретичних положень совісного суду були реалізовані у судових практиках, і які соціальні проблеми свого буття могли з’ясовувати в них люди? Більшість істориків зосередили свою увагу на кате- рининському періоді діяльності совісного суду, а функціонування відновленого в олександрівський час залишилося поза інтересом, як і питання припинення його діяльності з перенесенням відповідних функцій до судових палат. Також сюди слід віднести й специфіку совісного суду на українських територіях Російської імперії, де місцева людність уже мала соціальний досвід функціонування подібних судових органів, а також питання, наскільки ефективною була діяльність совісного суду, чи став він механізмом захисту людини на низовому, житейському, рівні? Чи його діяльність сприяла викоріненню вад суспільства, конкретної особи та, якщо так, — в який спосіб це відбувалося? Яку процедуру практикували судді та до яких видів покарань вони вдавалися? Плідним видається й дослідницьке з’ясування соціоетнічного складу совісного суду, освітнього рівня його членів, міри їх авторитетності, а також спроба дізнатися, як саме відбувалося висування на посади суддів та засідателів, і кого пропонували виборці — людей конформістського складу чи лідерів, активних учасників місцевого життя? Як відбувалося їх відкликання або заміна в разі допущення помилок, невиконання вказівок представників адміністративної влади, до яких застережень ті вдавалися?

Дослідивши ці питання, можна дати відповідь на головне — чи насправді совісний суд сприяв зміцненню законності, встановлюючи межу між добром і злом, справедливістю й безправ’ям та, урешті-решт, чи відповідав він своїй деякою мірою екзотичній назві, а чи вона була лише приємним для вуха словосполученням?

1.2.