Організаційно правові передумови утворення

Організацію украшського руху в Галичині в політичному плані булозапочатковано у 1848-1849 pp. з утворенням ГоловноїРуської Padii та її філій. У другій половині XlX - на початку XX ст.

Процес інституціоналізації національного руху у політичній, економічній та культурній сферах у другій половині XlX - па початку XX ст. відбувався у тісному взаємозв’язку із соціальною струк- туризацією західноукраїнської спільноти. У Галичині (після домінування в русі греко-католицької інтелігенції, а згодом - педагогів середнього шкільництва) з початку XX ст. на провідні позиції вийшла верства правників, чисельність яких значно збільшилась. Адвокати не лише домінували серед галицько-українських депутатів австрійського парламенту, але були також організаторами центральних і місцевих кооперативних та освітніх організацій.

Українські політичні сили Буковини в організаційному плані повторили шлях галичан. Як опозиційна до УНДП тут утворилася Українська Народна Партія. Політичний провід обох країв у передвоєнний і воєнний періоди співпрацював у австрійській Державній Раді та па міжпартійному рівні (у Головній Українській Раді та Загальній Українській Раді). 3 кіпця 1916 p. політичне та організаційне керівництво західноукраїнським рухом здійснювала Українська Парламентська Репрезентація.

B умовах розпаду Австро-Угорської монархії за ініціативою Украінської Парламентської Репрезентації у Львові були скликані представницькі Збори (18-19 жовтня 1918 p.), які за важливістю прийнятих на них рішень дістали іюзву «конституанта».

Правовою підставою для скликання української політичної еліти Австро-У_ГОр_{П|ИНИ став} виданий імператором Карлом «Маніфест ⁿPo федеративну державу» (16 жовтня 1918 p.), який декларував ^ncPeTBOpem_w «двоєдипоїдержави на багатонаціональну федерацію».

Згідно з цим документом, союзні «коронні краї» одержали право створити свої представницькі органи - національні ради, які дл_я українців та інших народів Австро-Угорщини стали прологомда утворення (відродження) національної державності.

Конституанта обрала (18 жовтня 1918 p.) орган політичного пред- ставниіггва українського народу в Австро-Угорщині - Українську Національну Гаду (далі - УН Рада) на чолі з Євгеном Петрушевичем. визначила її права та обов’язки. Рада утворила три делегатури (комісії) з функціями вищої виконавчої влади: загальну виконавч) (віденську) під керівництвом Голови Ради Є. Пструшсвичатадві організаційні - окремо для Галичини і Закарпаття на чолі з Костем Левицьким та для Буковини на чолі з Омеляном Поповичем.На делегації у Відні, Львові, Чернівцях покладалися обов’язки здійснення необхідних політичних кроків перед відповідними австрійськими органами з метою задоволення українських вимог. Звичайно, найбільша надія покладалася на віденську делегацію. Керівнимор- ганом Конституантизалишилася Президія УкраїнськоїПарламент- ської Репрезентації, яка проголошувалася водночас Президісю УН Ради і мала представляла останню у період між сесіями.

УН Рада вирішила зосередити в своїх руках усю повнотудер- жавної влади на західних теренах української етнічної території і взяла курс на легальний та мирний перехід влади до представників українського народу. B ухваленому на Ti першому засіданні Mm- фесті проголошувалося, що Східна Галичина, Лемківщина, Північна Буковина та землі північно-східної Угорщини, які належать до тсриторіїстнічного українського розселення, мають стати Укрсш- ською державою.

Однак польські кола у Варшаві та Галичині активно готувалися до захоплення влали і передачі всього краю до складу Польської держави. 28 жовтня у Кракові відбулося засідання польських депутатів від Галичини, на якому була створена Лікаідсщійиа комісія якорган, що мав 1 листопада 1918 p. перейняти владу відавстрій- ської адміністрації на території Східної і Західної Галичини.

Зважаючи на таке рішення, Українська Національна Рада вирішила негайно взяти у свої руки державну владу на території української частини Галичини, Буковини і Закарпаття. Але на хід подій у краї вплинули не стільки професійні політики, як військові - члени Української Військової Організації. У ніч на 1 листопада 1918 p. у Центральний військовий комітет (утворений у вересні 1918 p. у Львові з офіцерів-українців, що служили в австро-угорській армії таУСС) на чолі з сотником Д. Вітовським з 1,5 тис. вояків і старшин зайняв усі стратегічні пункти Львова, піднявши на ратуші синьо- жовтий прапор.

У першому документі УН Рада наділяла себе функцією найвищої влади у посталій на українських землях колишньої Австро- Угорської монархії Української держави і закликала населення до послуху. У другому - підкреслювалося, що в усіх адміністративних одиницях владу повинні взяти уряди від імені Української Національної Ради; до прийняття своїх законів на території Української держави оголошувалося тимчасово чинним австрійське законодавство в частині, яка не суперечила засадам української державності. У документі наголошувалося, що всім громадянам нової держави, незалежно від національності й віросповідання, гарантуються «гро- 'щдяиська, національна і віросповідна рівноправність». Ще раз пропонувалося усім національним меншинам обрати своїх представ- ників до складу Української Національної Ради як вищого органу влади проголошеної держави.

Дослідники (C. Макорчук, Л. Рябоиитко. Б. Типрік) підкрсслю- ^loTb, що така політика толерантності, поваги до прав та інтересів національних меншин неухильно проводилась керівництвом Україн- ської держави й надалі. Зокрема, директивами Державного секре- гаріату під загрозою кримінальної відповідальності заборонялась антисемітська агітація та пропаганда. Тому дивними і необгрунтованими видаються звинувачення на його адресу з боку радянських політиків і науковців у т. зв. «буржуазному націоналізмі».

Хоча акт проголошення Української держави в цілому відбувся '"фно, і у перші дні листопада українські організації та військові воианди взяли владу до своїх рук по всьому краю, все ж спокій тривав недовго. Вже у другій половині дня 1-го листопада польська військова організація у Львові розпочала воєнні дії, щ_{0 запо} чаткували українсько-польське протистояння Спочатку боротьба головно, точилася за Львів, але вже через три тижні вона перетворилася на справжню війну між Галичиною та Польщею, відому в історіографії як «українсько-польсько війна». Саме в умовах військо вого протистояння українці наполегливо намагалися будувати власну державу. Дослідники (Б. Тиіцик) підкреслюють, що в ЗУНРу досить короткий час були створено всі ланки державного механізму та налагоджене ефективне функціонування правової системи.