§ 3. 1. Формування та розвиток античних державно- правових утворень у Північному Причорномор’ї.

Грецькі міста і поселення на північному березі Чор­ного моря виникли на одному з останніх етапів Великої гре­цької колонізації VIII-VI ст. до н.е., яка значно розширила межі античного світу.

Переселившись, колоністи насамперед споруджували оборонні стіни міста, потім здійснювали розподіл земельних ділянок, чому повинно було передувати розмежування місь­кої території - виділення вулиць та ділянок під забудову, яке здійснювалося після побудови стін. Кожен повноправний громадянин нового полісу одержував ділянку під забудову в місті («ойкопедон»), а також один, два або навіть більше на­ділів у різних частинах хори («клер»). Десята частина міста відводилася під теменос, певний відсоток земельних діля­нок ставав храмовою та громадською власністю. Поліс, що утворювався, міг складатися лише з одного населеного пун­кту, або ж становив систему з одного міста та оточуючих його сіл.

Найчастіше під терміном «поліс» розуміється античне грецьке місто-держава, зазвичай з республіканською фор­мою правління, і водночас його громадянська община, до складу якої входили повноправні громадяни. Територія по­лісу охоплювала власне міський центр та хору - яка оточ- цвала сільськогосподарську округу.

Полісу як античній формі державної організації, були притаманні певні характерні риси. Серед них яскраво вирі­зняється, по-перше, взаємна обумовленість громадянського

статусу та права власності на землю.

Третя риса, іманентно притаманна полісному устрою

- порівняно невеликі розміри громадянського колективу та території. Платон в «Законах» зазначав, що ідеальний поліс повинен мати 5040 повноправних громадян. Арістотель, го­ворячи у «Політії» про розміри полісу, доходить висновку, що як населення, так і територія полісу повинні бути «легко оглядуваними». Ця особливість полісу є важливою, оскільки в ньому можлива лише «пряма демократія», у підґрунті якої лежить принцип суверенітету народних зборів. Такі північ- нопричорноморські поліси як Херсонес, Ольвія, Тіра за фо­рмою правління були республіками.

В п'ятому столітті до н.е. на берегах Керчинської про­токи виникло Боспорське царство, яке обіймало землі «Пів­нічного причорномор'я». Боспорське царство виникло шля­хом об'єднання деяких розрізнених міст навколо найрозви­ненішого з полісів - Пантікапею, в 480 році до нашої ери. Столицею новоутвореної держави став Пантікапей (на місці сучасної Керчі). Боспорська держава за формою управління була монархією. На чолі держави стояв рід Спартотоїв (з 438 року до кінця 2-го ст. нашої ери). Боспорське царство мало всі ознаки держави: столицю, військо, кордони, власну мо­нету, центральну владу. В кінці 5 століття до н. е. до складу Боспорської держави увійшов Німфей, який до того нале­жав Афінам.

— 349 або 348 роки до нашої ери) кордони Боспорської дер­

жави значно розширилися. Було завойовано Феодосію. Цар­ству належали весь Керченський півострів, населений скі­фами, а також Таманський півострів, пониззя Кубані та Схі­дного Приазов'я. Внаслідок цього змінився характер Бос- порської держави: об'єднання античних полісів перетвори­лося на велике державне утворення, куди входили античні міста і місцеві племена. Ці риси наближали Боспорське цар­ство до еллінських держав, що виникли наприкінці 4 сто­ліття до Р. Х.

Період найбільшого економічного і культурного розк­віту Боспору припадає на 4 — 3 століття до нашої ери. Сіль­ське господарство, рибальство, різні ремесла, торгівля за тих часів і в наступні століття були основними галузями його економіки, що базувалася на експлуатації рабів і пела- тів (залежного землеробського населення).

Тільки до Афін у 4 столітті до нашої ери, як про це сві­дчить Демосфен, із Боспору щороку довозилося близько 1 млн пудів хліба. Найбільшими хліботорговцями були пра­вителі Боспорської Держави і тісно пов'язані з ними грецька та місцева знать. Із Боспора також вивозили рибу, шкіру, почасти — рабів. У міста Боспорської держави з Греції, Ма­лої Азії, островів Егейського моря імпортували вино, олив­кову олію, посуд, тканини, зброю, прикраси (зокрема ювелі­рні вироби), предмети мистецтва тощо. У другій половині 2 століття до н. е. Боспорську державу спіткала гостра соціа­льно-економічна криза, що посилювалася загрозою з боку скіфської держави в Криму, яка зазіхала на незалежність Боспору.

У першому столітті нашої ери Боспорське царство по­трапляє у залежність від Римської імперії і в той же час 1-2 століття нашої ери були періодом другого розквіту Боспор­ської Держави. Розвиток зовнішньої та внутрішньої торгі­влі забезпечував її відродження і швидке економічне підне­сення. Виникли нові укріплені поселення, розширилися старі міста. Значне збільшення у складі населення міст сар­матського етнічного елементу спричинило дедалі більшу «сарматизацію» культури Боспорської Держави.

Боспору затверджували римські імператори, які розглядали його, як союзну державу. В 2-3 століттях нової ери боспорсь- кий цар Савромат II (174 або 175 — 210 або 211 роки) завдав вирішальної поразки скіфам. Їх, а також таврів, які насе­ляли гірський Крим, було включено до Боспорської Дер­жави. За його царювання Боспор досяг і певної незалежно­сті від Риму. Проте, навала готів (середина 3 століття) підір­вала економічне життя Боспорської Держави. У 70-х роках 4 століття навала гунів остаточно знищила її.

Загалом становлення і подальший розвиток античних держав та права у північнопонтійському регіоні поділяється на низку періодів: архаїчний (кінець VII - перша чверть V ст. до н.е.); класичний (друга чверть V - третя чверть IV ст. до н.е.); елліністичний (остання третина IV - середина I ст. до н.е.); римський (друга пол. I ст. до н.е. - третя чверть III ст. н.е.); пізньоантичний період (кінець III - перша поло­вина VI ст.). Така періодизація викликана хронологічними особливостями змін у праві, специфікою переходу систем управління державами від одних моделей до інших.

Особливості правового статусу населення. Насе­лення античних держав Північного Причорномор’я умовно можна поділити на три категорії: громадян-полів, різномані­тні перехідні стани - неповноправне населення (метеків, ві­льновідпущеників тощо), а також рабів.

Упродовж перших десятиліть після колонізації повно­правними громадянами новоутворених полісів вважалися тільки ті чоловіки-уродженці полісу, предки яких належали до громадянської общини, заснованої при створенні міста- держави. Is часом їхнє коло розширилося. Громадяни запи­сувалися до спеціальних списків за філами, фратріями та родами. Усі вони, принаймні формально, вважалися рівно­правними. На практиці ж реальний правовий статус грома­дянина в античних полісах часто залежав від приналежно­сті особи до певного роду, філи, розмірів земельної ділянки, що перебувала у її власності, або доходів із неї.

Правовий статус громадян полісів за часів демократії, охоплював достатньо широке коло їхніх суб’єктивних прав. Вони мали доступ до Народних зборів, могли брати участь у

виборах та бути обраними до Ради, обіймати громадські (дер­жавні) посади (тімухіом), мали право законодавчої ініціа­тиви. Важливим було вийняткове право власності на неру­хомість - землю й будівлі (енктісіс). Загальний правовий ста­тус громадянина доповнювався ателією - правом громадян полісу на звільнення, від усіх прямих податків та мита, а та­кож епігамією - правом укладати шлюб із громадянками да­ного полісу (хоча відносно жінок поняття громадянства може застосовуватися лише умовно). Помітне місце посі­дала ісегорія - свобода слова. Інколи рішенням Народних зборів або Ради полісу громадянину могла надаватися про- едрія - надзвичайно почесне право посідати почесні місця, головувати у Народних зборах, а також промантія - право першому запитувати оракула під час загальнодержавних релігійних церемоній. Невід’ємною частиною правового ста­тусу громадян були їхні обов’язки. Найповніше їх було ви­значено у пам’ятці херсонеського права кінця ΓV - початку ІІІ ст. до н.е. - присязі громадян.

До неповноправного населення античних держав Північного Причорномор’я відносять, насамперед, осіб, що прибули з інших країн та постійно проживали на території даної держави. Зважаючи на особливості їхнього правового статусу, дослідники інколи відносять їх до категорії парой- ків або метеків, які проживали на полісних землях. За вико­ристання землі вони повинні були сплачувати певний форос (податок) верховному власнику землі - громадянській об­щині ольвіополітів. Неповноправними були й вільновідпу­щеники - колишні раби, яким було надано особисту свободу. До нашого часу зберіглася значна кількість вибитих на кам’яних плитах манумісійних актів, якими юридично за­свідчувалося відпущення рабів (переважно так званих «ви­хованців» та «вигодованців») на волю. До цієї ж категорії від­носилися також вихідці з тубільного «варварського» насе­лення, котрі вели осілий спосіб життя та проживали в ме­жах певної античної держави Північного Причорномор’я.

До невільного населення відносилися раби. Джере­лами рабства в античних державах були: продаж полонених, захоплених під час воєнних дій; піратство; боргове рабство

для осіб, які не мали прав громадянства; природнє відтво­рення рабів; самопродаж у рабство. Взагалі доказів, які б на­певне свідчили про наявність у державах Північного Причо­рномор’я рабів класичного типу та їх залучення до виробни­чої сфери не виявлено. Дослідники припускають можли­вість їх використання, хоча і в обмежених масштабах, у про­цесі виробництва сільськогосподарської продукції. Наяв­ність цієї категорії населення зафіксовано в Ольвії, Херсо­несі та інших полісах. Палац боспорського царя обслугову­вали раби-євнухи, які мали свого керівника. Раби могли пе­ребувати у власності не тільки окремих осіб, але й у храмо­вій та державній власності.

В умовах кризи влади та варварських навал в антич­них державах Північного Причорномор’я більшість рабів чи відпускалася на волю, чи просто розбігалася.