<<
>>

Становлення і розвиток державного кордону України

Перед тим, як перейти до аналізу процесу становлення інституту державного кордону України, вважаємо за необхідне коротко зупинитися на загальній історії державних кордонів.

Кордони державної території не завжди мали вигляд чітких ліній, якими вони є сьогодні, не завжди положення таких ліній було точно визначене.

Як зазначає Б.М. Клименко, лише в порівняно недавній час, коли не залишилось нічийних земель, лінія кордону, яка визначала межі державної території, стала точно фіксуватися на місцевості і в багаточисельних документах [18, с.64].

Необхідність більш чи менш точного розмежування своєї території від території сусідів зявляється в багатьох народів вже в далеку давнину. Так, наприклад, в історичних пам'ятках XIY ст. до н.е. є згадка, що кордон (irha) відокремлював територію хеттів від території Хайаса - колиски вірменського народу. Древні держави (народи) розділювались такими природними важкопрохідними перешкодами, як ліси, ріки, пустелі, болота, гори і т. п. Кордон як лінія розмежування територій сусідніх держав не проводився. Першим відомим випадком фіксації кордону було встановлення у II ст. до н.е. колони між Пелопоннесом і Аттікою. У Римській імперії прагнули до чіткого розмежування земельної власності. Це прагнення було таке велике, що розмежовувались цілі провінції всередині самої імперії, але ці кордони далеко не завжди відзначались на місцевості [52, с.38]. Зовнішніми кордонами Древнього Риму слугували найчастіше незаселені смуги "нічийної" землі, пустелі і степи.

Пізніше із утворенням феодальних держав, кордони між ними стали виявлятися більш чітко. Кордони-зони поступаються місцем кордо нам-лініям. Першим відомим міжнародним договором, який встановив лінію кордону, був Піренейський договір між Францією та Іспанією 1659 року. Він гласив: "Піренейські гори, які здавна відділяли галлів від іспанців, утворюють надалі поділ двох королівств (Франції та Іспанії).

Для того, щоб узгодити вказаний поділ, обидві сторони призначають комісарів, які, діючи спільно і добросовісно, оголошують ті вершини Піренейських гір, які належним чином розділять в майбутньому два королівства, і точно встановлять їх кордони". Було погоджено, що лінією кордону буде гребінь гір, що утворює вододіл між цими двома країнами [52, с.38].

Однак більшість договорів в період феодалізму не фіксували лінію державного кордону. Феодальна власність на землю обумовлювала приналежність земель тим чи іншим землевласникам, общинам, церквам чи окремим містам, і кордони їх володінь були їм добре відомі. Тому договори зазвичай містили лише згадку про те, що землі таких-то общин, міст чи провінцій і т. п. належать такій-то державі, а землі інших схожих одиниць- іншій. Ці ж міста, общини і власники повинні були піклуватися про позначення своїх кордонів на місцевості [35, с.20].

Лише з розвитком торгового капіталу, утворенням великих національних держав, єдиної державної влади з'являється необхідність точно визначити межі державної території. Підпорядкування всіх проживаючих на державній території осіб єдиній юрисдикції і разом з тим утворення на цій території єдиного ринку, тобто "співпадіння політичного і митного кордону, - от що надало державному кордону цілком завершеного і сучасного характеру межі, до якої простягається суверенна влада держави” [53, с.737-738].

Проте утворення чітких ліній кордону відбувалося не відразу, а на протязі тривалого часу. На початку XYII ст. Гуго Гроцій писав, що "для розмежування володінь сусідніх держав нема нічого зручнішого ніж важкодоступні рубежі. Рідше зустрічається, що кордони держави встановлюються за допомогою штучної лінії розмежування і визначаються вимірюваннями" [54, с.223]. Навіть в XlX ст. лінії кордону на місцевості нерідко були відсутні, а якщо і були, то не завжди чітко позначались. Так, німецький юрист Блюнчлі вже в другій половині минулого століття писав, що держави повинні по мірі можливості чітко позначати свої кордони.

[55, с.195].

Відповідно до цього і доктрина міжнародного права XIX ст. все ще розрізняла природні і штучні кордони. До природних кордонів відносили моря, ріки, гори, степи і т. д. Такі кордони, як правило, не мали ясного і чіткого позначення на місцевості. Вважалось лише, що якщо кордоном служить ріка, то лінія кордону проходить на судноплавних ріках по тальвегу, а на несудноплавних - по середині ріки (див., наприклад, Константинопольський договір 1881 р., Берлінський договір 1878 р. та ін. [56; 57]).

Якщо ж природним кордоном були гори, то вважалось, що лінія кордону проходить по верхніх точках гірського хребта чи по вододілу. Але, оскільки вододіл - це ціла зона, що розділяє напрямки стоку вод зі схилів гір, то визначення лінії кордону по вододілу без подальшого уточнення залишало місце для спорів і непорозумінь [42, с.24].

Природними кордонами служили степи. Пустельні степи були кордоном між Україною (Росією) і Кримським ханством (Туреччиною), Австрією і Туреччиною.

На відміну від природних, штучними вважались кордони, положення яких на місцевості закріплялось угодами суміжних держав (демаркаційними картами) незалежно від положення природних меж. Такі кордони, як правило, мали чітке позначення на місцевості у вигляді спеціальних прикордонних знаків (видатною пам"яткою штучного кордону є Велика китайська стіна). Поступово штучні лінії розмежування починають встановлювати не лише там, де відсутні природні рубежі, але і вздовж них [35, с.21-22].

Кордони позначались на місцевості як правило, проте не завжди. Іноді штучні кордони у вигляді умовних математичних ліній по паралелях і меридіанах фіксувалися в міжнародних угодах, але демаркаційні лінії не проводились. Іакии метод розмежування містився в договорах європейських держав про розподіл сфер впливу в Африці, зокрема, в Берлінському акті 1885 р., в англо-французькому договорі 1890 р. і ін. Довільне встановлення кордонів колонізаторами порушувало економічні та інші зв"язки місцевого населення, які складались віками.

В більшості випадків колоніальні кордони розсікали етнічні масиви і багато народностей виявились розселеними в декількох країнах.

Не кращим було становище і в Латинській Америці. При захопленні там колоній Іспанія не дбала про точне встановлення їх кордонів. Деякі райони фактично ніколи не освоювались, але вважалися такими, що входять до складу тої чи іншої колонії. Кордони адміністративно-територіальних одиниць іспанських колоній в деяких випадках були зовсім невідомі. Карти були незадовільними, а назви річок, місцевостей і гір, що згадувалися в документах того часу, виявлялися перекрученими.

Після того, як в процесі деколонізації в Африці і Латинській Америці почали з'являтися нові держави, ці обставини нагадали про себе і стали причиною гострих територіальних проблем.

Сучасні кордони в більшості випадків являють собою лінії, які чітко позначені на карті (делімітовані) і на місцевості (демарковані). Як правило, такі кордони встановлюються договором між суміжними державами. Проте, крім договірних, існують і так звані історичні кордони (кордони, що склалися історично), точне положення яких не визначалось і не закріплювалось в договорах суміжних держав, але які довгий час дотримувались на практиці і були так чи інакше визнані цими державами. Таке визнання створює міжнародно-правовий звичай відносно положення даного кордону і на цій підставі робить його юридично обов'язковим для суміжних держав [35, с.23].

Історія формування державних кордонів України тісно пов'язана, з одного боку, з етнічним розселенням українців, а з іншого, із зародженням і становленням української державності [58, с.9]. Не применшуючи в жодній мірі значення першого фактору, вважаємо за доцільне зупинитися на аналізі лише другого - формуванні кордонів держав, які були історично українськими.

Першою з них була Київська Русь, яка утворилась у IX - X ст. і проіснувала до 1240 р., коли була завойована татаро-монголами. Питання про характер цієї держави було і залишається спірним. При цьому висловлюється три точки зору, які зводяться до того, що Київська Русь була:

1) історично українською державою;

2) історично російською державою (є частиною російської історії);

3) колискою трьох народів (українського, російського і білоруського).

Не вдаючись в полеміку, зазначимо лише, що на наш погляд, Київська Русь була українським державним утворенням. На користь такої точки зору можна навести багато аргументів, але основним є те, що провідну роль у становленні Київської держави відіграло плем'я полян і місто Київ, а етнічну основу її складали племена українського етнічного типу (сіверяни, древляни, дуліби, білі хорвати, тиверці, уличі, поляни) [59, с. 12-13].

Що стосується території Київської держави, то тривалий процес її формування закінчився за часів князювання Володимира Великого (980-1015 рр.). Кордони Київської Русі сягали на сході верхів'я річок Оки і Волги, на південному сході - Сули, Північного Донця, Росі і Південного Бугу, на заході - Дністра, Карпат, Західного Бугу, Німану, Західної Двіни, на півночі - Чудського озера, Фінської затоки, Ладозького і Онезького озер [60, с.18]. На початку Xl ст. територія Київської держави становила 1,1 млн.кв.км. з населенням близько 4,5 млн. чол. [61, с.21-22].

Державним утворенням, що постало після занепаду Київської Русі і об'єднало в собі на певний період більшу частину етнічних українських земель, була Галицько-Волинська держава (проіснувала до 1343 р). Її територія розташовувалася між Брестською областю, Західним Бугом, Карпатами, Дунаєм і Чорним морем [62, с.81-82]. Детальний опис кордонів Галицько-Волинського князівства дає І. Крип'я- кевич. За його словами західний кордон з Польщею проходив по р. Ясельці, далі в північному напрямку через річки Віслок та Сян простягався на 15-30 км від Вепру і, перетнувши цого, спрямувався на південний схід. З включенням до складу князівства Берестейської землі кордон на півночі доходив до Нарви. Східний кордон з Турово- Пінською землею і Київським князівством проходив вздовж рік Прип'ять, Стир і Горинь. Далі межа йшла до верхів'я Случі і долиною Південного Бугу до Чорного моря [63, с. 13-16].

Звертає на себе увагу неоднозначність у визначенні різними авторами кордонів Галицько-Волинської держави, як, зрештою, і кордонів інших українських держав. Очевидно, це можна пояснити кількома причинами: 1) неусталеністю кордонів між державами; 2) відсутністю чітких кордонів-ліній і переважанням кордонів- зон; 3) суміщенням територій сусідніх держав внаслідок того, що часто незаселені території одночасно вважалися кожною з держав своїми; 4) суперечливістю історичних джерел. Усі ці причини ( за винятком останьої) можна звести до однієї, а саме: юридичної невизначеності тогочасних кордонів.

Попри все це, у XIII ст., в апогеї своєї могутності Галицько-Волинське князівство охоплювало 90% населення, яке проживає в нинішніх кордонах України [64, ст.78].

Особливим державно-політичним утворенням - козацькою республікою- була Запорізька Січ. Свій початок вона бере з 1553-1554 рр., коли на острові Мала Хортиця козаками на чолі з Дмитром Вишневецьким була заснована перша Січ. Територія козацьких впливів, так звані козацькі вольності, не була усталеною, межа її проходила приблизно від гирла Тясьмину до Чорного Лісу, річкою Виссю до Синюхи, Синюхою і Південним Бугом до лиману, вздовж Дніпра до р. Конки аж до її верхів’я, далі степами до гирла Берди, а звідти Азовським морем до гирла Кальміусу, далі до р. Орель і Ореллю до Дніпра [59, с.36-37].

Існування козацької республіки спричинило масове преміщення українського населення з північно-західних регіонів України на Запорізьку Січ, і, як наслідок, просування колонізації "Дикого поля" далі на південь і схід, а тому було позитивним чинником у процесі формування території України.

На правах автономного утворення спочатку в межах Польщі (Речі Посполитої), а згодом Росії Запорізька Січ проіснувала до 1775 р., коли була примусово ліквідована Катериною II.

Відновлення української державності на значній частині етнічних земель стало можливим в результаті національно-визвольної війни 1648-1654 рр. під проводом Богдана Хмельницького. Першим правовим актом після початку повстання був козацько-польський Зборівський договір від 18 серпня 1649 р. За ним Україна фактично здобула незалежність, хоч номінально входила до складу Речі Посполитої. До новоутвореної держави входили воєводства: Київське, Брацлавське і Чернігівське - від Случі до Дніпра, частини Волині, Поділля [65, с. 18]. У період наступальних операцій 1654-1655 рр. українські війська звільнили всю Пінщину і частину білоруських етнічних земель (Мінщинх) [59, с.40].

Кордон з Річчю Посполитою проходив на Правобережжі по лінії Горно- стайпіль - Димер - Коростишів - Паволоч - Погрибище - Прилуки - Вінниця - Брацлав - Ямпіль - р. Дністер, на Лівобережжі по лінії Остер - Чернігів - Ніжин - Ромни.

Кордон з Росією проходив по ріках Сухий Ромен, Терен, Бобрик, через Сулу, Псьол, Олешницю до Ворскли, Ворсклою до гирла Мерла, звідси до річки Коломак, через р. Орчик до Муравського шляху, тобто по лінії давнього польсько-російського кордону [66, с. 123-127]. Південні кордони з Туреччиною і Кримським ханством простягались безлюдними степами і не були чітко зафіксовані. Межа залюднення української території проходила трохи на південь від лінії Ямпіль - Умань - Чигирин - Кременчуг - Кобеляки - р. Орель. Далеко на півдні знаходились фортеці Кодак і Січ, завдяки яким територія українських державних впливів на півдні доходила до Чорного і Азовського морів [59, с.40].

Слабкість української держави Богдана Хмельницького зумовила необхідність пошуку сильного і стабільного союзника, яким стала Москва. Юридично входження України до складу Росії було оформлено Березневими статтями та "Жалуваною грамотою царя Олексія Михайловича війську Запорізькому" від 27 березня 1654 р. Проте ними конкретно не встановлювалися межі території України, яка включалася до складу Московії. Але, за словами О. Субтельного, після смерті Богдана Хмельницького в 1657 р. козакам підпорядковувалась більшість земель по правому і лівому берегах Дніпра, тоді як Галичина і Волинь залишалися в поляків. На підлеглих козакам землях площею близько 250 тис. кв. км. проживало 1,2-1,5 млн. люду [67, с. 128].

Починаючи з часу укладення Переяславського договору в політиці Московії щодо України виразно окреслилася тенденція до обмеження її прав, а з ліквідацією в 1775 р. Запорізької Січі і в 1783 р. полково-сотенного устрою вона призвела до остаточної ліквідації автономії.

В результаті трьох поділів Польщі територія України була розподілена між двома імперіями - Австрійською і Російською. В складі Росії опинилось біля 80%, а в Австрії 20% українських етнічних земель. Така ситуація збереглась аж до 1917 р.

Новий етап українського державотворення припадає на 1917-1920 рр. Почався він зі створення 4 (17) березня 1917 р. Центральної Ради. 7 (20) листопада 1917 р. III Універсалом було проголошено утворення Української Народної Республіки, як держави у федеративному зв'язку з Росією. За ним, до території новоутвореної держави "належать землі, заселені у більшості українцями: Київщина, Поділля, Волинь,

Чернігівщина, Полтавщина, Харківщина, Катеринославщина, Херсонщина, Таврія (без Криму). Остаточне визначення границь Української Народної Республіки як щодо прилучення частин Курщини, Холмщини, Вороніжчини, так і суміжних губерній і областей, де більшість населення українське, має бути встановлене по згоді зорганізованої волі народів" [68, с.74]. Таким чином, за основу при встановленні державних кордонів УНР брався етнографічний принцип, а щодо перелічених в другій частині земель він доповнювався ще й принципом самовизначення.

Протистояння між Центральною Радою і Радою Народних комісарів, а також утвореним на І Всеукраїнському з'їзді Рад у грудні 1917 р. Центральним Виконавчим Комітетом Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів, зумовило необхідність нормалізації міжнародних відносин і перш за все припинення війни. З цією метою делегація УНР взяла участь на рівноправних засадах у переговорах у Бресті з країнами четвірного союзу і Радянською Росією. В результаті політичного визнання усіма сторонами УНР і підписання мирного договору були визначенні західні і північно-західні межі державної території України. Кордон УНР з Австро- Угорщиною проходив по старому кордону Російської імперії. З нововідродженою Польщею - по лінії Tарноград - Білограй - Шебрешин - Красностав - Пугачів - Радин - Межиріччя - Меншик - Високо-Литовськ - Кам'янець-Литовський - Пружани - Ви- говівське озеро [69]. Ця лінія в цілому відповідала західним етнографічним межам розселення українців. Для її практичного втілення в угоді передбачалося створення спеціальної змішаної комісії. Кордон між УНР і Радянською Росією мала визначити спеціальна угода між ними.

Низка об'єктивних і суб'єктивних чинників унеможливили утвердження ук- раїнсьскої державності в особі Української Народної Республіки. Однією з причин такої ситуації була невирішеність проблеми військового будівництва, яке О. Л. Копи- ленко справидливо називає “ахілесовою п'ятою” Центральної Ради [70, с.49].

Значно більшого поступу у вирішенні територіального питання досягла Українська держава Павла Скоропадського, проголошена 29 квітня 1918 р. Дипломатичним шляхом до Української держави було прилучено: Гомельський повіт Mo- гилівської губернії, Путивльський і Рильський повіти Курської губернії - до

Чернігівщини, інші українські повіти Курщини (Суджанський, Грайворонський, Білогородський, Корочанський), а також Валуйський повіт Воронезької губернії - до Харківської губернії України. Річинський, Пінський і Мозирський повіти Мінської губернії було з'єднано в окремий округ (староство) в складі Української держави. Останніми були приєднанні Холмщина, Підляшшя, Берестейщина (12 повітів), які склали одну губернію і вперше інтегрували в українську політичну систему.

До складу Української держави зі стратегічних міркувань було включено частину етнічних білоруських земель. Юридично було оформлено входження до складу Української держави на правах автономії Криму, проте через загострення політичної ситуації українська влада на півострові не утвердилася. Старий кордон між Донською областю і українськими губерніями був зміщений таким чином, що до України відходив Маріуполь з околицями, при цьому до уваги брались як етнічні, так і економічні особливості [59, с.78]. Найбільш проблематичним було територіальне розмежування з Радянською Росією. Внаслідок цього українсько-російський кордон юридично було встановлено аж в 1919 р., але вже договором між УРСС і РСФРР.

19 жовтня 1918 р. у Львові було проголошено Західно-Українську Народну Республіку як Українську державу на території Галичини, Північної Буковини і Закарпаття. Відповідно до артикулу І Тимчасового Основного закону ЗУНР від 13 листопада 1918 р., вона "обіймала весь простір бувшої австро-угорської монархії, заселений переважно українцями". Кордонам ЗУНР в Конституції присвячено артикул II, який так і називався - "границі". За цим артикулом "простір ЗУНР покривається з українською суцільною етнографічною областю в межах бувшої австро-угорської монархії - то є з українською частиною бувших австрійських коронних країв Галичини з Володимирією і Буковини та з українськими частинами бувших угорських столиць (комітатів): Спиш, Шариш, Земплин, Уг, Берег, Угоча і Мармарош" [68, с.125]. У зв'язку із захопленням в першій половині 1919 р. Північної Буковини Румунією, а Закарпаття - Угорщиною, ЗУНР фактично охоплювала лише територію так званої Східної Галичини (в основному теперішня територія Львівської, Івано- Франківської та Тернопільської областей).

У грудні 1918 р. Українська держава П. Скоропадського була ліквідована і натомість відновлена Українська Народна Республіка (період Директорії), яка проіснувала до кінця 1920 р., коли остаточно втратила контроль над територією. В територіальному відношенні цей період в історії України позначився злукою Української Народної Республіки і Західно-Української Народної Республіки 22 січня 1919 р.

Акт Злуки (політичного об'єднання) Української Народної Республіки із Західно-Українською Народною Республікою без перебільшення можна вважати явищем епохального характеру в історії українського державотворення. “І хоча вікопомному Актові Злуки 22 січня 1919 року не судилося тоді дістати остаточне практичне довершення,- відзначив Президент України Л. Д. Кучма на урочистому засіданні, присвяченому 80-річчю Західно-Української Народної Республіки,- він започаткував новий етап національно-визвольного руху - боротьбу за соборну Україну” [71]. Фактично Актом від 22 січня 1919 року була закладена політична і юридична основа для об'єднання всіх українськи земель в єдиній державі. На жаль, подальші події (травнева 1919 року та квітнева 1920 року угоди С. Петлюри з поляками) перекреслили положення Акту Злуки.

Що ж до кордонів підконтрольної Директорії УHP території, то в ході боїв вони часто змінювалися.

Новий період в історії України знаменує собою Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР, а згодом УРСР) проголошена 25 грудня 1917 р. в Харкові І Всеукраїнським з'їздом Рад разом з проголошенням встановлення в Україні Радянської влади. На кінець 1920 р. УСРР за допомогою Червоної Армії контролювала більшу частину території України. З підписанням ЗО грудня 1924 р. союзного договору УСРР увійшла до складу СРСР. Західний кордон Радянської України було встановлено 18 березня 1921 р. Ризьким мирним договором між РСФРР і УСРР, з однієї сторони, і Польщею, з іншої. Кордон пройшов по лінії річки Збруч - на захід від міста Ямпіль - на схід від міста Острог і далі по сучасній границі Рівненської і Житомирської областей [59, с.91].

Кордон УРСС з Білорусією (БСРР) та Росією (РСФРР) був встановлений тристороннім договором про кордони, затвердженим Радою Народних Комісарів України 10 березня 1919 р. [72]. Поза межами республіки залишилися місця компактного проживання українців прикордонних районів Гомельщини, Брянщини, Курщини, Воронежчини, а також Дону і Північного Кавказу.

Виходячи з ситуації, що склалася в 1924 р., уряд УСРР запропонував ЦВК Союзу PCP проект постанови "Про зовнішні кордони УСРР". Для розгляду пропозицій щодо врегулювання кордонів між РСФСР, УСРР і БСРР Союзний ЦВК створив комісію. За результатами її роботи 16 жовтня 1925 р. ЦВК CPCP прийняв постанову "Про врегулювання кордонів Української Соціалістичної Радянської Республіки з Російською Соціалістичною Федеративною Республікою і Білоруською Соціалістичною Радянською Республікою" [73]. Але і цією постановою питання справедливого (відповідно до етнічного і економічного принципів територіального розмежування) встановлення північно-східних кордонів України не було вирішено. Згідно з постановою від 16 липня 1925 р., до УСРР була приєднана територія, на якій мешкало 278 081 чоловік, у той час як від України було відторгнено територію з населенням 478 909 чоловік [74].

Процес територіального розмежування між Україною та сусідніми радянськими республіками, що розгорнувся в середині 20-х років, охопив і південно-західну частину УСРР. Постановами ЦК КП(б)У від 19 вересня 1924 р. і ВУЦВК від 12 жовтня 1924 р. в складі УСРР було утворено Молдавську Автономну Соціалістичну Радянську Республіку (МАСРР). До складу новоутвореної автономії було включено і райони Лівобережжя Дністра, де молдавське населення не становило переважної більшості: частини Балтського і Тульчинського округів Подільської губернії, Одеського округу Одеської губернії [75, с. 111].

Тимчасовий кордон між МАСРР і УСРР був визначений 11 жовтня 1924 р. на засіданні Раднаркому України [76].

Процес формування території МАСРР на Лівобережжі Дністра і уточнення її кордонів з Україною тривав майже до кінця 1926 р. У листопаді 1924р. МАСРР було повністю передано Балтський округ Одеської губернії [77], а у вересні 1926 р.

спільною постановою ВУЦВК та РНК УСРР "Про врегулювання кордонів Автономної Молдавської Радянської Соціалістичної Республіки" до її складу передано ряд населених пунктів Тульчинського і Одеського округів [78].

Значний вплив на процес формування території України справило підписання 23 серпня 1939 р. в Москві Пакту Молотова-Ріббентропа (Договору про ненапад між Німеччиною і Радянським Союзом і таємного додаткового протоколу до нього). Відповідно до досягнутих домовленостей Червона Армія 17 вересня 1939 р. перейшла тодішній радянсько-польський кордон і за лічені дні захопила всю територію Західної України. Укладеним 28 вересня 1939 р. радянсько-німецьким договором про дружбу і кордон західний рубіж CPCP на ділянці України був пересунутий від річки Збруч на Сан [79, с.8].

1 листопада Верховна Рада CPCP законом "Про включення Західної України до складу CPCP і воз'єднання з УРСР" [80] ухвалила задовольнити “прохання” Народних Зборів Західної України. Верховній Раді УРСР було запропоновано прийняти Західну Україну до складу Української РСР.

Входження Західної України до складу УРСР завершилося прийняттям 15 листопада 1939 року Верховною Радою УРСР на позачерговій третій сесії постанови, якою вирішено: "прийняти Західну Україну до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки" [81]. Цим завершилося входження Західної України до складу УРСР.

Вищезгадані радянсько-німецькі домовленості щодо територіального розмежування зумовили також подальші зміни кордону України з Румунією і Молдавією. Не визнаючи права Румунії на Північну Буковину і Бесарабію, в 1940 р. CPCP домігся включення цих земель до свого складу. На території Бесарабії було вирішено створити союзну Молдавську республіку, а північну і південу частини цього регіону, а також Північну Буковину, передати Українській РСР. Тому знову виникла проблема перегляду україно-молдавського кордону.

2 серпня 1940 р. Верховна Рада CPCP прийняла закон "Про утворення Молдавської РСР". Проте він не містив детального опису кордону між УРСР і МРСР, а лише вказував, які адміністративно-територіальні одиниці відходили до МРСР, а які до УРСР. Україні поверталися колишні райони МАРСР, де переважало українське населення, а саме: Ананьївський, Балтський, Валегоцулівський, Кодинський, Красноок- нянський, Піщанський і Черпенський райони. Того ж дня було прийнято і закон CPCP "Про включення північної частини Буковини, Хотинського, Аккерманського та Ізмаїльського повітів Бесарабії до складу СРСР" [82].

Остаточно з детальним описом проходження на місцевості кордон між УРСР і MPCP був визначений Указом Верховної Ради Союзу PCP від 4 листопада 1940 р. "Про встановлення кордону між Українською Радянською Соціалістичною Республікою і Молдавською Радянською Соціалістичною Республікою" [83]. У літературі висловлена думка про те, що затверджена цим указом лінія українсько- молдавського кордону формувалася на основі максимального врахування ареалів етнічного розселення українців і молдован [58, с.78]. Проте проблема Придністров'я, яка виникла на початку 1990-х років, змушує піддати це твердження певному сумніву.

В такому складі територія УРСР проіснувала до 22 червня 1941 року, тобто до початку Великої Вітчизняної війни, в ході якої була повністю окупована Німеччиною. Північна Буковина Маніфестом диктатора Антонеску від 19 липня 1941 р. була приєднана до королівської Румунії.

Питання про західні кордони України (з Польщею, Чехословаччиною, Угорщиною і Румунією) знову гостро постало з наближенням до завершення Другої світової війни. З переходом радянськими військами радянсько-польського державного кордону, встановленого у вересні 1939 р., виникла необхідність у його відновлені або, як цього вимагали польські представники, підтримувані західними державами - членами антигітлерівської коаліції, встановленні східніше від лінії Керзона. Зважаючи на ці обставини CPCP погодився на деякі територіальні поступки на користь Польщі.

Радянсько-польський державний кордон був визначений спочатку угодою між радянським урядом і Польським Комітетом Національного Визволення від 27 липня 1944 р., а згодом договором між CPCP і Польською Республікою, укладеним у Москві 16 серпня 1945 р. В основу територіального розмежування було покладено рішення Кримської конференції. За цим договором, кордон між обома державами встановлювався вздовж лінії Керзона з відступами від неї у деяких районах від п'яти до восьми кілометрів на користь Польщі. Крім того, Радянський Союз передавав Польщі дадатково територію до річок Західний Буг і Солонія на південь від Крилова - з відхиленням від лінії Керзона на ЗО км у бік УРСР [84, с.541]. Процес українсько- польського розмежування завершився з укладенням 15 лютого 1951 р. в Москві Договору між CPCP і Польщею про обмін ділянками державних територій [85, с.152]. За цим договором сторони обмінялись приблизно рівними за площею прикордонними ділянками. До Польщі відходили землі в районі Нижніх Устриків Дрогобицької області, до України - район між ріками Західний Буг, Солонія і Гучба. Офіційними мотивами обміну було економічне тяжіння районів до суміжних закордонних земель.

Підводячи короткий підсумок українсько-польського територіального розмежування, треба визнати, що хоча кордон і пройшов з незначними відхиленнями уздовж лінії Керзона, все ж він далеко неповністю врахував межі етнічного розселення українців. Поза межами України залишилися Холмщина, Надсяння, Підляшшя, Лем- ківщина (тут мешкало понад 700 тис. українців), які були пов'язані з Україною як історично, так і етнічно. Втім, про останнє після взаємних депортацій населення в 1944-46 роках і акції "Вісла" 1947 р. говорити вже не доводиться.

Термінового розв'язання вимагала проблема Закарпатської України (нині області). Державна приналежність цієї території після І світової війни була різною: з 1919 р. по 1939 р. вона входила на правах автономії до Чехословаччини, в березні 1939 р. тут було проголошено утворення незалежної держави - Карпатської України на чолі з президентом А. Волошином, яка однак внаслідок окупації Угорщиною проіснувала не довго.

Після зайняття в 1944 р. цієї території радянськими військами тут (не без радянської підтримки ) почався рух за возз'єднання з Україною. Це призвело до прийняття І з'їздом Народних Комітетів Закарпатської України, що відбувся 26 листопада в Мукачево, Маніфесту про вихід Закарпатської України зі складу Чехословаччини та возз'єднання з УРСР. Також було прийнято звернення до уряду Радянського Союзу з проханням допомогти трудящим Закарпаття возз'єднатися з Радянською Україною [86, с. 16]. 5 грудня 1944 р. Народна Рада, що була створена з'їздом як єдиний орган влади на території Закарпаття, видала декрет про ліквідацію прав Чехословацької та Угорської держав на території Закарпаття [87]. Процес входження Закарпаття до складу України завершився підписанням 29 червня 1945 р. радянсько-чехословацького договору про вихід Закарпатської України зі складу Чехословаччини та про її возз'єднання з Радянською Україною [88] і його ратифікацією 22 листопада 1945 року. Тимчасовими Національними Зборами Чехословацької Республіки і 27 листопада Президією Верховної Ради СРСР. Згідно з даними договором і протоколом до нього, кордоном між CPCP і Чехословаччиною визначався кордон, що існував до 29 вересня 1938 р. між Словаччиною і Підкарпатською Україною. У складі Словаччини залишився клин лемківської етнографічної території, що тягнувся вздовж Карпат аж до Пряшівщини, з населенням близько 70 тис. чоловік.

Кордон з Румунією і Угорщиною був встановлений Мирним договором, укладеним 10 лютого 1947 р. між ними і державами, що перебували у стані війни з гітлерівської коаліцією [89, с. 117, 135]. Характерною особливістю тут було те, що договірною стороною поряд з CPCP була Українська РСР. Даними договорами, як і у випадку з Польщею і Чехословаччиною, встановлювався радянсько-румунський і радянсько-угорський кордони, які відповідно одночасно були українсько-румунськими та українсько-угорськими кордонами.

Формування сучасних кордонів України завершився передачею в 1954 р. Кримської області зі складу РРФСР до складу Української РСР. Процес юридичного оформлення цієї передачі почався з прийняття за поданням Ради Міністрів РРФСР відповідної постанови Президії Верховної Ради РРФСР, в якій зазначалось: "Враховуючи спільність економіки, територіальну близькість і тісні господарські та культурні зв'язки між Кримською областю і Українською РСР, а також беручи до уваги згоду Президії Верховної Ради УРСР, Президія Верховної Ради РРФСР вважає за доцільне передати Кримську область до складу Української Радянської Соціалістичної республіки [90]. Ця постанова була направлена до Верховної Ради СРСР.

13 лютого 1954 р. питання "Про подання Президії Верховної Ради РРФСР по питанню передачі Кримської області до складу Української РСР" було розглянуте на засіданні Президії Верховної Ради У РСР, яка в своїй постанові вирішила "просити Президію Верховної Ради Союзу PCP передати Кримську область до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки" [90]. Ця постанова теж була направлена до Верховною!' Ради СРСР. Таким чином, Президії Верховних Рад обох республік діяли у чіткій відповідності зі статтею 15 Конституції УPCP [91] та статтею 16 Конституції РРФСР [92], за якими територія республік не може бути змінена без їх згоди. 19 лютого 1954 р. на своєму засіданні за участю представників УРСР і РРФСР Президія Верховної Ради CPCP видала Указ "Про передачу Кримської області із складу РРФСР у склад УРСР". Ось витяг з нього: "Враховуючи спільність економіки, територіальну близкість і тісні господарські і культурні зв'язки між Кримською областю і Українською РСР, Президія Верховної Ради Союзу Радянських Соціалістичних Республік постановляє: "Затвердити спільне подання Президії Верховної Ради РРФСР та Президії Верховної Ради УРСР про передачу Кримської області із складу Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки в склад Української Радянської Соціалістичної Республіки [79, с. 104-105]. Процес входження Криму до складу України завершився прийняттям 26 квітня 1954 р. Верховною Радою CPCP Закону "Про передачу Кримської області із складу РРФСР в склад Української РСР". Він мав усього два пункти:

"1. Затвердити Указ Президії Верховної Ради CPCP від 19 лютого 1954 р. про передачу Кримської області зі складу РРФСР до складу УРСР;

2. Внести відповідні зміни до статей 22 і 23 Конституції СРСР" [93].

Попри існування різних точок зору з приводу мотивів (причин) передачі Криму до складу України, очевидним - про це свідчать фактичні дані [58, с.89-95] - залишається те, що, по-перше, основними причинами передачі були економічні, і, подруге, питання про таку зміну статусу області було порушено на місцевому рівні.

Таким чином, з входженням Криму в 1954 р. до складу УРСР завершився тривалий і суперечливий процес формування сучасної території України. Вперше з княжих часів в єдиних кордонах об'єдналась переважна більшість історичних (в т. ч. і етнічних) українських земель.

Прийняття 16 липня 1990 року Декларації про державний суверенітет України розпочало, а ухвалення Акту проголошення незалежності України 24 серпня 1991 р. і підтвердження його згодом на всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991 р. завершили процес виникнення (відновлення) на політичній карті світу нової держави - України. Це зумовило необхідність якнайшвидшого вирішення питань, пов'язаних з державотворенням. Одним з найважливіших серед них було питання кордонів, що зводилося до їх правонаступництва .

Проблема правонаступництва України розглядається в двох аспектах:

сучасна українська держава як правонаступниця CPCP;

сучасна українська держава як правонаступниця Української Народної Республіки (УHP) [94, с.406-408].

Перше положення не викликає жодних заперечень і закріплено в законодавстві. Так, відповідно до ст.7 Закону "Про правонаступництво України" від 12 вересня 1991 року [95], Україна є правонаступником прав і обов'язків за міжнародними договорами Союзу РСР, які не суперечать Конституції України та інтересам республіки.

Що стосується другого аспекту згаданої проблеми (правонаступництва щодо УНР), то характерною є двоякість її вирішення. З одного боку, законодавство не містить жодних положень з цього приводу, не зроблено також відповідних офіційних заяв. З іншого, очевидним є фактичне правонаступництво, правонаступництво в політичному сенсі. Про це свідчить практика державного будівництва в Україні 1991-1998 років: державна незалежність України відновлена в територіальних межах Української Народної Республіки (територія після Акту Злуки УНР і ЗУНР в 1919 р.); в Україні відновлено інститути, характерні для суверенної, демократичної держави, якою була і УНР; державними символами стали Тризуб, синьо-жовте національне полотнище і мелодія національного гімну "Ще не вмерла Україна", а національною грошовою одиницею - гривня, які мали місце, як відомо, і в УНР, тощо.

"Продовжувачем державно-національних традицій і правонастулницею Української Народної Республіки" визнано Українську державу, проголошену 24 серп

ня 1991 р.. у заяві Державного Центру VHP в екзилі (вигнанні) з приводу передачі 22 серпня 1992 року своїх повноважень Президентові і Уряду України [96. с. 197-227]. Правонаступницею УНР сьогоднішня незалежна Україна була визнана і в заяві провідних діячів культури і науки, зробленій з цієї ж нагоди [97, с.52].

Відсутність єдиної загальновизнаної позиції з даного питання породжує невизначеність в офіційній політичній доктрині щодо положень:

а) сучасна незалежна Українська держава утворена в 1991 році;

б) сучасна Українська держава відновлена як суверенна в 1991 році [80, с.408].

Проблема правонаступництва державних кордонів України вирішувалась на

двох рівнях:

1) у національйому законодавстві;

2) у міжнародно-правових документах.

На першому рівні вирішення проблеми правонаступництва України щодо її кордонів позначилося прийняттям 12 вересня 1991 р. Закону "Про правонаступництво України" [95]. Згідно зі ст. 5 цього Закону, державним кордоном України є державний кордон Союзу РСР, що відмежовує територію України від інших держав та кордон між Українською PCP і Білоруською РСР, РРФСР, Республікою Молдова станом на 16 липня 1990 року. Таким чином, державним кордоном України з Польщею, Угорщиною, Румунією і Чехословаччиною (з 1 січня 1993 року Словаччиною) було визнано західний кордон колишнього Союзу PCP з цими державами на тих ділянках, де Україна з ними межувала, а з Бэларуссю, Росією і Молдовою - кордон, що існував між Україною і цими державами станом на 16 липня 1990 року - момент прийняття Декларації про державний суверенітет України.

Стосовно попередніх міжнародних договорів щодо державних кордонів України Закон встановив наступне:

1) Україна підтверджує свої зобов'язання за міжнародними договорами, укладеними Українською PCP до проголошення незалежності України (ст.6). Тобто Україна взяла на себе зобов'язання визнавати кордони, встановлені за участю Української РСР. Такими є державні кордони України з Румунією і Угорщиною, які встановленні Мирним договором, укладеним 10 лютого 1947 року між ними і держа- вами, що перебували в стані війни з гітлерівською коаліцією, серед яких поряд з CPCP була і Українська PCP [88, с. 117,135]. Даними Договорами встановлювався радянсько-румунський і радянсько-угорський кордони, які, одночасно були і українсько-румунським та українсько-угорським кордонами;

2) Україна є правонаступником прав і обов'язків за міжнародними договорами Союзу РСР. Тобто, Україна визнає українсько-польський та українсько- чехословацький кордон, який співпадав з радянсько-польським та радянсько- чехословацьким державним кордоном і був встановлений в післявоєних договорах CPCP з Польщею і Чехословаччиною.

Щодо другого рівня вирішення питання правонаступництва державних кордонів України - міжнародно-правового, то воно знайшло своє відображення, по- перше, в документах, якими супроводжувався розпад CPCP і створення Співдружності Незалежних Держав (Угоді про створення СНД від 8 грудня 1991 року і Алма- Атинській Декларації від 21 грудня 1991 року), а, по-друге, в двосторонніх договорах України з сусідніми державами. В обох випадках вирішення питань, пов'язаних з правонаступництвом державних кордонів, відбувалося згідно з відповідними нормами міжнародного права, головно Віденською Конвенцією про правонаступництво держав щодо міжнародних договорів 1978 року (як незалежна держава Україна приєдналася до даної Конвенції 17 вересня 1992 року [98] ) та міжнародною практикою з цього приводу. Визнання Україною кордонів, встановлених в договорах Союзу PCP з суміжними державами, знайшло своє відображення в Угоді про створення Співдружності Незалежних Держав від 8 грудня 1991 року, в ст. 12 якої підкреслювалось, що держави-учасниці гарантують виконання міжнародних зобов'язань, що випливають для них з договорів та угод колишнього CPCP. До них відносились і ті, котрі регулювали територіальні відносини колишнього CPCP з суміжними державами. А оскільки західний кордон України був на значному проміжку одночасно і західним кордоном CPCP (Україна у складі CPCP мала спільний кордон з Польщею, Чехословаччиною (з 1 січня 1993 р. Словаччиною), Угорщиною і Румунією), то це свідчило про визнання Україною цього кордону і гарантування виконання міжнародних зобов'язань, що випливали для неї з договорів і угод колишньго CPCP щодо свого західного кордону.

Окремо слід сказати про встановлення державного кордону України з колишніми радянськими республіками, а тепер незалежними державами. Серед тих, з якими Україна мала спільний кордон, були Республіка Беларусь, Російська Федерація і Республіка Молдова. Питання територіальних відносин з цими державами знайшли своє вирішення в документах про розпад CPCP та створення СНД - Угоді про створення СНД від 8 грудня 1991 року (між Республікою Беларусь, Російською Федерацією і Україною) і Алма-Атинській Декларації від 21 грудня 1991 року, якою закріплено приєднання до СНД ще девя'ти держав - колишніх радянських республік. Відповідно до ст.5 Угоди, республіки визнають і поважають територіальну цілісність одна одної, недоторканність існуючих кордонів у рамках Співдружності.

При ратифікації Угоди від 8 грудня 1991 року Україна зробила ряд зауважень, за якими, зокрема, формулювання "у рамках Співдружності" було вилучене. При ратифікації парламентами держав-членів СНД проти цих зауважень не було висловлено заперечень, а тому для України ст.5 Угоди проголошує, що Високі Договорні Сторони визнають і поважають територіальну цілісність і недоторканність існуючих між ними кордонів. Таким чином, кордони України з Республікою Білорусь, Російською Федерацією і Республікою Молдова визнані даними державами як непорушні і недоторканні без будь-яких обмежень. Серед двостороніх міжнародно- правових договорів, якими встановлювались державні кордони України, можна назвати Договір про основи добросусідства та співробітництва між Україною і Угорською Республікою від 6 грудня 1991 року [99], Договори про добросусідство, дружні відносини і співробітництво між Україною і Республікою Польща від 18 травня 1992 року [100], між Україною і Словацькою Республікою від 29 червня 1993 року [101], Договір про добросусідство, дружбу і співробітництво між Україною і Республікою Молдова від 23 жовтня 1992 року [102], Договір про дружбу і братерство між Україною і Туреччиною від 2 січня 1992 року. Спільними для всіх договорів є положення про керування у своїх діях цілями і принципами Статуту ООН, принципами Хельсинського Заключного акту, іншими міжнародно-правовими документами;

визнання непорушності існуючих державних кордонів; підтвердження відсутності територіальних претензій і невисунення їх у майбутньому та ін.

Висновки

Державний кордон - це встановлена юридично чи фактично штучна лінія (на суші і воді) і вертикальна поверхня, що проходить по цій лінії (в надрах, водах і повітряному просторі), які визначають просторові межі території держави і сфери здійснення нею свого суверенітету (територіального верховенства).

Кордони держав - не просто межі її території. Вони характеризуються специфічними критеріями, які поділяються на: юридичні (спосіб встановлення, етап встановлення, порядок перетинання), географічні (загальна протяжність, географічне положення на карті світу, цілісність (замкнутість) лінії кордону, місце проходження, особливості ландшафту, кліматичні умови, характер проходження, характер кордону) та інші (ступінь захищеності, час існування).

Правовий статус державного кордону - це комплексний правовий інститут, норми якого регламентують питання встановлення, функціонування та охорони державного кордону. Комплексність цього інституту полягає в тому, що він включає норми права як внутрішнього, так і міжнародного. Виходячи з цього статус державного кордону поділяється на конституційно-правовий (державно-правовий) і міжнародно-правовий.

У внутрішньому праві України правовий статус державного кордону визначається нормами таких галузей права (законодавства) як: конституційне, адміністративне, кримінальне, цивільне, трудове, право соціального забезпечення, екологічне, фінансове, військове.

Норми міжнародного права регулюють порядок визначення і встановлення державних кордонів, визначають юридичний зміст принципів територіальної цілісності і недоторканності держав, недоторканності і непорушності державних кордонів, підстави і порядок зміни державної приналежності окремих територій і зміни проходження державних кордонів, правонаступництва державних кордонів, встановлюють правовий режим державного кордону, порядок мирного вирішення прикордонних інцидентів і територіальних розбіжностей (спорів).

Складовими частинами конституційно-правового інституту державного кордону України є групи норм, що регулюють:

1) визначення і встановлення державного кордону;

2) режим державного кордону;

3) прикордонний режим;

4) режим в пунктах пропуску через державний кордон;

5) повноваження органів державної влади в сфері охорони державного кордону;

6) повноваження Прикордонних військ та інших військових формувань в цій

сфері;

7) участь органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, об'єднань громадян і громадян в охороні державного кордону;

8) відповідальність за порушення законодавства про державний кордон;

9) порядок вирішення територіальних розбіжностей (спорів);

10) порядок вирішення прикордонних інцидентів;

11) правовий і соціальний захист військовослужбовців та інших осіб, які беруть участь в охороні державного кордону;

12) порядок ресурсного забезпечення охорони державного кордону.

Територіальне розмежування, а отже і встановлення міждержавних кордонів,

здійснюється на основі цілого комплексу принципів (критеріїв): самовизначення, етнографічного (національного), історичного, географічного, економічної доцільності, адміністративного (можливості управління), соціально-культурного. При цьому вони не носять абсолютний характер і не можуть (за винятком принципу самовизначення) служити достатньою підставою територіальних змін.

Важливою проблемою, від успішного вирішення якої залежить збереження миру і нормальне функціонуваня держав, є проблема стабільності державних кордонів, для забезпечення якої існують правові гарантії (міжнародні та національні) та механізми (структурні та матеріально-правові).

Історія формування державних кордонів України тісно пов’язана, з одного боку, з етнічним розселенням українців, а з іншого, - із зародженням і становленням української державності. У жодній мірі не применшуючи значення першого фактору, в роботі проведено аналіз лише другого - формування кордонів держав, які були історично українськими: Київської Русі, Галицько-Волинської держави, Запорізької Січі, Гетьманщини, УНР, Української Держави, ЗУНР. Важливою складовою процесу формування сучасних кордонів України став період існування Української PCP в складі СРСР, оскільки саме тоді в її територіальних межах було об’єднано майже всі етнічні українські землі. У 1991 році «адміністративні межі» колишньої Української PCP відповідно до принципу правонаступництва стали державним кордоном України.

<< | >>
Источник: ЦИМБАЛІСТИЙ ТАРАС ОЛЕГОВИЧ. КОНСТИТУЦІЙНО - ПРАВОВИЙ СТАТУС ДЕРЖАВНОГО КОРДОНУ УКРАЇНИ. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Хмельницький - 1998. 1998

Скачать оригинал источника

Еще по теме Становлення і розвиток державного кордону України:

  1. 9.3. ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ВАЛЮТНОЇ СИСТЕМИ В УКРАЇНІ
  2. КОНСТИТУЦIЯ УКРАЇНИ
  3. 4.5. Напрями удосконалення українського законодавства про надання послуг у сфері освіти за рахунок прогресивного зарубіжного досвіду
  4. § 1. Загальна характеристика правового режиму земель промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення
  5. 1.2. Правові засади землеустрою
  6. 1.4. Види землеустрою
  7. Конституція України (28 червня 1996 р.)
  8. Розділ 6. Державна служба в українських губерніях Російської імпері
  9. Карпатська Україна
  10. Тема 20. Держава і право сучасної України Розбудова незалежної Української держави
  11. Правові засади радянізації Західної України
  12. 1.2. Права і свободи неповнолітніх у системі прав і свобод громадян України.
  13. Інформаційні системи Міністерства доходів і зборів України [78]
  14. Історико-правові аспекти розвитку державного контролю у сфері ведення лісового господарства України
  15. Становлення і розвиток державного кордону України
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Арбитражный процесс - Банковское право - Вещное право - Государство и право - Гражданский процесс - Гражданское право - Дипломатическое право - Договорное право - Жилищное право - Зарубежное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Медицинское право - Международное право. Европейское право - Морское право - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Политология - Права человека - Право зарубежных стран - Право собственности - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предотвращение COVID-19 - Семейное право - Судебная психиатрия - Судопроизводство - Таможенное право - Теория и история права и государства - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Ювенальное право - Юридическая техника - Юридические лица -