Формування та подальший розвиток античних державно-правових утворень у Північному Причорномор’ї.

В античну епоху, яка хронологічно охоплює період понад тисячу років, на території півдня сучасної України існували поліси Тіра, Ольвія, Херсонес - державні утворення, що були тісно пов’язані з найрозвиненішими державами того часу: Грецією, Понтійським царством, Римською та Східно-Римською імперіями.

Г рецькі міста і поселення на північному березі Чорного моря виникли на одному з останніх етапів Великої грецької колонізації ѴШ-ѴІ ст. до н.е., яка значно розширила межі античного світу. За висновком дослідників грецька колонізаційна практика складалася з декількох послідовних стадій: визначення місця нової колонії, набору колоністів і призначення зверхника, організації вивозу колоністів, їхнього переселення, заснування поселення і, зрештою, самостійного розвитку нового полісу, що, природно, у різних конкретних ситуаціях відбувалося неоднаково. Чисельність однієї колоніальної експедиції звичайно складала декілька сотень, не перевищуючи тисячі чоловік. На чолі її стояв призначуваний державою зверхник (архагет, ойкіст).

Переселившись, колоністи у першу чергу споруджували оборонні стіни міста, потім здійснювали розподіл земельних ділянок, чому повинно було передувати розмежування міської території - виділення вулиць та ділянок під забудову, яке здійснювалося після побудови стін. Кожен повноправний громадянин нового полісу одержував ділянку під забудову у місті (ойкопедон), а також один, два або навіть більше наділів у різних частинах хори (клер). Десята частина міста відводилася під теменос, певний відсоток земельних ділянок ставав храмовою та громадською власністю. Поліс, що утворювався, міг складатися лише з одного населеного пункту, або ж становив систему з одного міста та оточуючих його сіл.

Найчастіше під терміном «поліс» (noXic;) розуміється античне грецьке місто-держава, зазвичай з республіканською формою правління, і водночас його громадянська община, до складу якої входили повноправні громадяни.

Полісу як античній формі державної організації були притаманні певні характерні риси. Серед них яскраво вирізняється, по-перше, взаємна обумовленість громадянського статусу та права власності на землю. Лише громадяни полісу мали право на ділянку землі у межах полісної території. Відповідно, у полісі громадянський колектив співпадає колективом земельних власників. У деяких полісах (напр. у Гераклеї Понтійській) панував ойкосний принцип (від гр. oteoc; - домогосподарство) політичної організації, відповідно до якого право голосу у Народних зборах мав лише голова домогосподарства. Всі інші члени родини, навіть його дорослі сини, були усунені від політичного життя. Існували й поліси (напр. Афіни після Солона), де обсяг політичних прав громадянина визначався розмірами земельної ділянки, власником якої він був. Друга характерна риса полісу - більш або менш повне збігання політичної та військової організації. Полісна громада, яка складається з низки сімей, організована по-військовому і така організація є однією з умов її існування в якості верховної власниці землі. Характер військової організації як гаранта непорушності права власності і тим самим власне існування громади визначає не лише зв’язок, але й однозначність військового ополчення громадян з Народними зборами (Екклесією) як основою політичної організації полісу. Громадянин-власник водночас був і воїном, який забезпечував недоторканість власності полісу і тим самим своєї особистої власності. Військо полісу являло собою всенародне ополчення, служити в якому було обов’язком та привілеєм громадянина. Загальна структура полісу та форми його військової організації розвивалися у тісному взаємному зв’язку. Земельні власники, що очолювали ойкоси, виступали в якості воїнів-гоплітів, які складали фаланги.

Загалом становлення і подальший розвиток античних держав та права у північнопонтійському регіоні поділяється на низку періодів:

- архаїчний (кінець VII - перша чверть V ст. до н.е.);

- класичний (друга чверть V - третя чверть IV ст. до н.е.);

- елліністичний (остання третина IV - середина I ст. до н.е.);

- римський (друга пол. I ст. до н.е. - третя чверть III ст. н.е.);

- пізньоантичний період (кінець III - перша половина VI ст.).

Така періодизація викликана хронологічними особливостями змін у праві, специфікою переходу систем управління державами від одних моделей до інших.