§ 2. Скіфські ранньодержавні утворення

Скіфи на сучасних українських землях були представ­лені племенами, які заселяли південь Східної Європи у І тис. до н.е. Нині вже достеменно встановлено, що у VII ст. до н. е. з глибин Азії до північнопричорноморських степів вторгну­лися численні орди кочівників, які зайняли величезну тери­торію між Доном, Дунаєм і Дніпром, а також частину Криму.

Власне скіфи вели кочовий спосіб життя, просуваю­чись зі своїми чередами та отарами за певними сезонними маршрутами у межах своїх земель. Кочова загроза протягом тривалого часу була важливим фактором повсякденного життя як населення античних держав Північного Причор­номор’я - Ольвії, Херсонесу, Боспорського царства, - так і осілого населення Лісостепу (ймовірно, протослов’ян). Але необхідно враховувати й інше. Періоди воєн змінювалися миром, а тривале життя греків та слов’ян поряд із різними кочовими народами мало наслідком взаємне проникнення культур та традицій.

Апарат скіфської держави, був, вочевидь, таким же простим, як і у всіх кочових народів.

Джерела права. Головним джерелом права у скіфів були звичаї, які склали основу звичаєвого права. Взагалі, скіфське право було доволі консервативним. Скіфи уникали запозичення чужоземних звичаїв, особливо еллін­ських. Протягом тривалого часу більш розвинена грецька правова культура сприймалася скіфами вкрай негативно.

Скіфська культура протягом усієї історії залишалася безписемною, тому фіксація норм звичаєвого права не мо­гла бути здійснена. Поряд зі звичаєм досить рано з’явля­ється й інше джерело права - правила, встановлені царсь­кою владою.

Окрім того, на території Скіфської держави зберег­лися групи автохтонного населення, які жили користуючись нормами власного звичаєвого права. Значною мірою збере­гли свої правові звичаї, наприклад, племінні союзи таврів у Криму, неврів, що жили на південь від Прип’яті, гелони та будини, які населяли басейн середньої течії р. Ворскли з центром в описаному Геродотом м. Гелон (територія ниніш­ньої Полтавщини).

про те, що частина будинів говорила грецькою мовою, ймо­вірно припустити й певний вплив еллінського права, насам­передцивільного, на право гелонів та будинів, які, вочевидь, здійснювали достатньо активну торгівлю з античними дер­жавами Північного Причорномор’я і могли сприйняти деякі правові норми від еллінів, які проживали в Гелоні.

У скіфському суспільстві сформувалася система норм, якими регулювалися відносини власності. Права вла­сності на землю у скіфів, які вели кочовий спосіб життя, очевидно не існувало. Верховна власність на землю, воче­видь, належала царю, який встановлював порядок користу­вання пасовищами. Основним об’єктом власності були ру­хомі речі. Від їхньої кількості залежав соціальний статус власника. Дослідники зазначають, що основну масу простих скіфів-кочовиків складали власники однієї пари биків та ві­зка. Особа, яка не мала воза вважалася нешанованою. У Псе- вдо-Гіппократа говориться про існування скіфської безкін­ної бідноти, що належала до людей найнижчого похо­дження. Водночас, «скіфські багачі», за його словами, є «найблагороднішими й наймогутнішими» людьми у Скіфії. Представники цієї скіфської родової та племінної аристок­ратії були власниками численних гуртів дрібної та великої худоби, табунів коней. Мали вони й інші багатства, які захо­плювалися у постійних війнах. Геродот писав, що Скіфи «стягували з кожного народу покладену ними на кожного данину,... окрім данини, здійснювали набіги та грабували, що було у кожного народу». Збудоване таким способом гос­подарство скіфських аристократів могло вестися лише із за­стосуванням праці збіднілих родичів, залежних людей, що втратили родові зв’язки, а також рабів. Основним джерелом рабства у скіфів були війни. Принаймні, даних про інші дже­рела немає. Рабство мало домашній, патріархальний характер.

Норми скіфського права були спрямовані на захист приватної власності на худобу, рабів, вози з наметом, які слу­жили пересувним житлом, речі побутового вжитку. Розко­пки поховань свідчать, що об’єктами приватної власності у скіфів також були зброя, знаряддя виробництва, прикраси.

У скіфському праві відомі й зобов’язання, що вини­кали як із завдання шкоди, так із договорів міни, купівлі-

продажу, дарування, поклажі тощо. Зазвичай найважливіші договори у скіфів скріплювалися клятвою.

Правова регламентація зачіпала й данницькі відно­сини. На практиці відмова від сплати данини вважалася до­статнім аргументом для початку воєнних дій, які супрово­джувалися розграбуванням майна, зокрема, худоби, захоп­ленням полонених із наступним перетворенням їх на рабів.

Система норм сімейного праваґрунтувалася на прин­ципах патріархату: родовід вівся за чоловічою лінією. В ро­дині чільне місце посідав чоловік - голова сім’ї. За тверджен­нями Гіппократа та Страбона у скіфському суспільстві практикувалася полігамія у формі полігінії. Старша жінка посідала серед інших привілейоване становище. Окрім того, Страбон відзначає у деяких скіфських племен спільність жі­нок. Геродот, навпаки, заперечує поширеність у скіфів по­лігінії та фіксує в них моногамний шлюб. Після смерті чоло­віка вдова нарівні з майном успадковувалася старшим бра­том померлого. Нерівність у сім’ї визначалася не лише при­гніченим становищем жінки, але й тим, що старші сини у випадку одруження одержували частку майна та право на виділ ще за життя глави дому, а молодший з синів ставав спадкоємцем батьківського господарства.

Злочини та покарання. У звичаєвому праві скіфів до­сить рано оформлюються поняття про злочин під яким ро­зумілося, насамперед, завдання шкоди (майнового чи немай- нового характеру) окремій особі. Серед найнебезпечніших злочинів джерела називають злочини проти царя - замах на його здоров’я або життя, зокрема за допомогою чаклу­вання, непокора царському наказу. Тяжким злочином вва­жалася також неправдива клятва богами царського вог­нища.

Порушення звичаїв і відступ від віри у скіфських бо­гів також мали наслідком смертну кару винного.

Відомі злочини проти власності (крадіжка, пограбу­вання тощо). До тяжких злочинів відносилося завдання особі тілесних ушкоджень, образа, зокрема образа дією.

млю чи розірве одежу, то старшини накладають за це ве­лике покарання, навіть якщо образу буде завдано при неба­гатьох свідках».

Система покарань у скіфів була нескладною. Смертна кара мала, зазвичай, кваліфікований характер. Відомі такі її різновиди, як страта через відрубання голови або спа­лення живцем. Страта через спалення відбувалася наступ­ним чином: наповнивши віз хмизом та запрягши до нього биків, злочинців зв’язували по руках та ногах, затикали роти і у такому вигляді клали їх серед хмизу, потім підпалю­вали його, лякали биків та гнали їх. Снували й калічницькі покарання. До злочинців також могло застосовуватися ви­гнання. Діти осіб, що скоїли злочини проти царя, каралися за принципом об’єктивного зобов’язання - без наявності об’єктивної сторони злочину. При цьому «...усіх синів він (цар) ... вбиває, але дочок не чіпає». Геродот наводить також свідчення й про наявність майнових покарань, які застосо­вувалися як у якості основних, так і як додаткові. Так, «гада- телі» за жеребом поділяли між собою майно особи, страче­ної за звинуваченням у порушенні клятви.

Дехто з науковців припускає, що у скіфів зберігався інститут кровної помсти. Але ця точка зору на сьогодні не­має достатньої аргументації.

Система органів, які разом із іншими функціями реа­лізовували судові повноваження, у скіфських ранньодержа- вних утвореннях складалася з голови держави, наближених до нього осіб - слуг та виконавців, намісників, яким були, у свою чергу, підпорядковані старшини (старійшини), що оби­ралися родами або родовими підрозділами. У певних випад­ках судовий розгляд справ міг здійснюватися радами старій­шин, які користувалися значним впливом. Оскільки у своїй основі державний апарат ґрунтувався на принципі всесвіт­нього використання родової та племінної структури, різно­манітні справи, ймовірно, могли розглядати і народні збори (зібрання скіфських воїнів-общинників).

Джерела зберегли свідчення й щодо особливостей скіфського юрисдикційного процесу. Справи про злочини, що не зачіпали основ царської влади і взагалі інтересів дер­жави, розглядалися у формі здійснення змагального про­цесу, який здійснювався за ініціативою зацікавлених сторін. У якості доказів часто бралися до уваги свідчення ворожби­тів («гадателів»), які здійснювали гадання за допомогою вер­бових лозин або липової кори. Чоловік, на якого вказували «гадателі», мав одразу ж бути схоплений та приведений до царя. «Коли він з’явиться, ворожбити викривають його в тому, що він, за свідченням гадання, виявляється клятвопо­рушником перед божествами царського вогнища і що вна­слідок цього хворіє цар». У разі коли звинувачуваний запе­речував свою вину, царями запрошувалися нові ворожбити у подвійній кількості й, якщо вони на підставі своїх гадань підтверджували обвинувачення, звинувачений страчувався. Якщо ж другі «гадателі» виправдовували його, то каралася на смерть перша група ворожбитів.

Вагомим доказом вважалися ордалії у формі судового поєдинку. За оповіддю Геродота, в разі, коли родичі «посва­ряться» через виникнення між ними цивільно-правової су­перечки або через образу, вони мають битися «перед лицем царя». Переможець вважався правим. Вважалося, що таким чином боги виявили свою волю. Коли один зі скіфів перема­гав іншого, він, зазвичай, відрубував голову противника та обробляв її згідно зі звичаєм: « .відпилявши усю частину че­репа до брів, скіф очищає його і потім, якщо він бідний, то лише ззовні обтягає його сирою воловою шкірою та корис­тується ним у такому вигляді, а якщо багатий, то обтягає че­реп шкірою, покриває усередині позолотою і у такому ви­гляді вживає замість чаші».

Отже, підсумовуючи можемо зазначити, що праву скіфського населення був притаманний міфологічний та ре­лігійний характер. Це виявлялося, насамперед, через норми звичаєвого права. Є також достатні підстави вважати, що вже в той період скіфське право досягло достатньо значного, як для ранньодержавного утворення, рівня розвитку та вико­нувало, принаймні частково, свої найголовніші функції: ре­гулятивну, охоронну, орієнтаційну, оціночну, виховну.