ДерЖавний лад

Державний лад у Київській Pyci від часу зародження державних форм і до політичного занепаду постійно еволюціонував: кожний етап розвитку Київської держави характеризувався певними особливостями у політичній організації: форма держави, органи владитауправління.

Форма держави. Навколо проблем форми державіюго ладу Киів^ ської Русі, його сутності й характеру точились і точаться гострі дискусії. Одні вчені, як, наприклад, російський академік Борис Ри- баков, стверджують, що то була «ранньофеодальна імперія». Інші,- головно українські фахівці - вважають, що то була своєрідна «конфедерація самостійних князівств». Треті - переважно західні вчені українського походження - доводять, що то 6s ла поліетнічна «співдружність незалежних держав».

За формою правління Київська Русь була монархією, державність якої розвивалась у двох основних напрямах. Перишй: від системи управління, що випливала з військової організації,- до цивільних форм правління. Другий: від посилення централізму - до децентралізації. Ці тенденції були причиною неодноразової трансформації влади на Pyci з центром у Києві.

Форму державного устрою Києво-Руської держави у перший період її існування вчені (О. Мельникова) визначають як дружинну. У той час княжа дружина виконувала не тільки роль війська. Ha її базі утворився примітивний апарат управління, судочинства та збору данини. Князь, який був центральною фігурою цієї форми державності, більше виявляв себе як воєначальник, а не як державний діяч. Київські князі того періоду значною мірою залежали від своєї дружини і вимушені були рахуватися з нею.

Існування дружинної форми державності завершилося з уведенням Володимиром системи удільного правління, як наслідку адміністративної реформи. Відтоді в Київській Pyci формувалася централізована монархія: уся повнота влади дедалі більше зосереджувалась у руках князя, дружина перестала брати участь у державних справах.

У період свого розквіту Київська держава будувалася на принципі сюзеренітету-васшітету. Сюзеренові великому князеві Київському підпорядковувалися місцеві правителі - його васали (після адміністративної реформи князя Володимира - удільні князі, яких у IX ст. було 8 12, і всі вони були близькими родичами великого князя). Щоправда, в літературі останніх років висловлюються міркування, що оскільки всі руські князі належали до однієї династії Рюриковичів, то «їхні відносини мали характер скоріше між- родинних, ніж феодальних зв’язків; їх розуміли як стосунки між батьком і синами чи між старшими й молодшими братами, а не як між сюзереном і васалом» (/. Лисяк-Рудницькиіі). Сутність відносин сюзеренітету-васалітету полягала в тому, що великий князь, наділяючи землею свого родича, передавав йому частину своїх прав па псі, а також право суду над підвладним населенням, захищав його від образ і утисків.

Період політичної роздробленості, на думку деяких істориків (M. Kvnmip), зовсім не означав розпаду Києво-Руської держави. Змі- пилася лише форма ii державного устрою. Відносно сдипу централізовану монархію заступила монархія федеративна. Від середини XII ст. Києво-Руською державою спільно керувало об’єдпапня паивпливовіших і пансильніших князів, що розв’язували питання внутрішньоі та зовнішньої політики на міжкнязівських з’їздах - снемах. Київ залишався стольним «гралом» Pyci та мрігіо багатьох киязів-вихідців із роду Рюриковичів.

I акий порядок сумісного гіравліппя Руссю князями Яросла- вичами дістав у науці назву колективного сюзеренітету. Князі - спільні сюзерени Кисво-Руської держави - зобов’язувалися захищати п від ворогів, а за це одержували володіння (часом дрібні й радше символічні, ніж вартісні) у великокнязівському домені - Київській землі, найчастіше на її південних рубежах, які особливо потребували постійного захисту від вторгнень половецьких ханів.

Органи влади. Вищим органом влади Київської держави була влада великого князя. Bin був представником і захисником інтересів привілейованого прошарку населення. Працями дослідників Щ. Самоквасов, О. Толочко) доведено, що інститут князівської влади - давній звичаєвий інститут. Слово «князь» походило від слова «кінь», і попервах означало «людину, що сидить на копі, військового ватажка». Спершу це була виборна особа, па яку обиралась особлива людина, обдарована Богом силою, розумом, сміливістю тощо.

Функції перших князів були порівняно нескладними і полягали, насамперед, в організації дружипи й військових ополчень та управлінні пими. 3 перетворенням князя у феодального монарха ускладнювались і його функції. Він став верховним головнокомандувачем. Князь підкорював нові землі, створював оборону на кордонах держави, зміцнював Київ, провадив зовнішньополітичні стосунки зі Степом (державні формації кочових народів) і Візантією. Князь здійснював управління Київською державою, призначав численну адміністрацію, організовував будівництво доріг і мостів, приділяв багато уваги прокладанню торгових шляхів.

3 X ст. розвивалася законодавча діяльність князів. Особливо важливою законодавча функція стала в XI-XII ст. Після запровадження християнства в обов’язки князя входило й утвердження цієї ідеології, значною мірою через законодавчу функцію. Отже, через законодавчу діяльність князі встановлювали: нову каральну систему, розмір судових стягнень, розмір винагороди окремим посадовим особам, права церкви тощо. Однією з найважливіших функцій князівської влади у період зародження та розквіту Київської держави була cvdoea. Судив київський князь на підставі норм звичаєвого права, здебільшого своє найближче оточення: васалів, дружинників TOUlO-

Влада князя набувалася через спадкоемництво. Спадкоємпицтв князівських «столів» (престолів) спершу здійснювалося за принципом старшинства в князівському роді, тобто до старшого брата, а якщо його немає, тоді до старшого сина.

Від Xl ст. у Київській державі посилювалися економічні та політичні суперечності між окремими князівствами. Виникла необхідність у створенні ще одного органу влади - ради прн князі, яка не мала чітко встановлених складу та компетенції. Її ще називали боярською радою, оскільки в її складі переважали насамперед бояри, а також представники вищого духовенства - митрополити, єпископи й представники вищої адміністрації - тисяцькі, посад- иики- вихідці з місцевої знаті. Рада була постійним дорадчим органом при князеві з найбільш важливих внутрішніх і зовнішніх питань держави.

Для вирішення таких вагомих питань, як, наприклад, запрошення нового князя, оголошення війни, укладення миру, князі скликали збори міських жителів - віча. У слов’ян віче відоме з VI ст. Воно оформилося на основі трансформації зборів племені (племінного сходу). У вічі брали участь голови родин: жителів міста, але вирішальну роль відігравали бояри і т. зв. «старці градські». He могли брати участі раби та напіввільні групи населення. Важливою функцією віча було комплектування народного ополчення. Віче збиралося нерегулярно. Рішення на вічах приймалися лише одноголосно.

Для періоду феодальної роздробленості була характерною поява міжкнязівських з’їздів як органу влади — снеліів. Вони скликалися великим князем київським за його ініціативою, або ж з ініціативи будь-якого удільного князя без визначеної періодичності. Учасниками снемів, окрім київського князя і слуг його двору, були удільні князі, яких супроводжували «брати» (найближчі однодумці, «сини» (васали), «думці» (члени боярської ради), церковні служителі.

Снеми мали вирішувати питання, які торкалися інтересів не лише удільного князівства, а й усієї «землі Руської».

Органн управління. Києво-Руській державі були властиві дві системи управління. Ha етапі становлення й еволюції державних структур управління Pyci здійснювалося на підставі десяткової, або чисельної, системи. Початки формування останньої сягали VI-VII ст., а остаточно вона сформувалась у IX ст., коли князь, приєднуючи слов’янські землі, залишав у них частину дружини (десять, сто, тисячу воїнів) і наділяв воєначальників (тисяцьких, соцьких, десяцьких) судовими та адміністративними функціями.

Десь із XI-XII ст. утверджувалася двірцево-вотчинна систсма управління, за якої центральним органом управління став князівський палац. Тут окремі доручення за галузями князівського господарства виконували гіризНачепі князем тіуни (тивуни).

Князівські тіуни керували не тільки князівською господаркою, а й від імені князя здійснювали управління всією землею-державою. Крім тіунів, з’явилися й інші посадовці: ловчий, конюший, отроки, дітські. Верхівка тіунів обзаводилася своїми землями і фактично ставала боярами.

Адміністративними, судовими й фінансовими центрами земель- князівств стали посади та волості. У містах «сиділи» посадники, у волостях - волостелі. Вони підпорядковувалися тіунам. Посадникам підпорядковувалися місцеві адміністратори нижчого рангу - метельники, вирники, скрижки.

Органом місцевого селянського самоврядування була верв-сільська територіальна община. Вона була колективним власником земель, діяла на засадах кругової поруки, виконуючи перед князівською адміністрацією фінансові, поліцейські та господарські функції. Місцеве населення у верві мало своїх старост (старців), які захищали їхні інтереси перед князівською адміністрацією. 3 подальшим розвитком феодальних відносин феодали набували дедалі більше прав, або імунітет,— управляти населенням, судити його, отримувати данину.