Державний лад

За формою правління Литовсько-Руська держава попервах була ранньофеодальною, а з часом трансформувалась у станово-представницьку монархію. Ця обставина зумовлювала відповідну еволю- Цію інститутів влади (князь, рада, сейм) та управління (центральне й місцеве) ВКЛ.

4"*

83

Органи державної влади. Ha чолі Литовсько-Руської держави стояв великий князь литовський, представник династії Гедиміно- вичів. Він концентрував у своїх руках законодавчу, виконавчу й судову владу, був військовим зверхником, оголошував війну та укладав мир, провадив дипломатичні зносини з іншими державами, призначав і звільняв вищих урядовців. Влада великого князя литовського набувалася через призначення: за життя князь-батько призначав когось із синів (не обов’язково старшого сина) своїм спадкоємцем.

Від середини XV ст. влада великого князя послаблювалася, натомість посилювалася значення ради при князеві (панів-ради). До її складу входили окремі удільні князі, бояри, намісники, духовні ієрархи та вищі урядовці. 3 дорадчого органу рада, обмеживши й переділивши атрибути князя, перетворилася на носія влади. Від 1440 p. на раді вже обирали великого князя литовського. Влада князя стала ще більш обмеженою наприкінці XV - на початку XVI ст., коли було остаточно узаконено склад і компетенцію панів-ради, і вона стала (разом із князем) суб’єктом законодавчої ініціативи. За відсутності великого князя рада мала право чинити суд, провадити мобілізацію, вести зносини з іншими державами. Натомість князь мав погоджувати з радою раніше здійснювані одноосібно дії: призначення урядовців, судочинство, фінансові справи, прийняття законів тощо.

3 ослабленням князівської влади пов’язується виникнення ще однієї владної структури - сейму. Як орган влади сейм еволюціонував паралельно з обмеженням влади князів і поступовим долученням до політичного життя країни військово-служивого боярства - шляхти.

До виняткової компетенції загальнодержавного (вального) сейму належали оголошення війни, встановлення військових податків і військової повинності, обрання великого князя. Окрім того, сейми приймали закони. Чіткого розмежування компетенції сейму, ради та інших органів не існувало. Тому сейми, крім законодавчої, іноді виконували й адміністративно-розпорядчі, навіть судові, функції-

Органи державного управління у BKJI функціонували як розвинені інститути з чітким поділом на центральне та місцеве управління.

Центральний управлінський апарат, що підпорядковувався великому князеві, складався з чотирьох адміністрацій на чолі із земськими маршалком, канцлером, підскарбієм і гетьманом.

Найважливішою після князя особою в державі був маршапок. Він за відсутності князя керував радою, приймав іноземних послів тощо. Канцлер як керівник великокнязівської канцелярії затверджував печаткою всі нормативні акти. Підскарбій завідував фінансовими справами, головно стежив за сплатою податків. Гетьман був найвищим вшськовим урядовцем, який стежив за комплектуванням армії. Його повноваження особливо зростали в період оголошення військового збору. Тоді вся місцева адміністрація переходила в підпорядкування гетьмана.

Місцеве управління в Литовсько-Руській державі, попри неодноразові зміни, завжди трималося на основоположному принципі тимчасового держання земельної власності з обов’язковою умовою відбування військової служби.

У перші декілька десятків років литовсько-руської державності ВКЛ складалося з удільних князівств на чолі з удільними князями, нащадками родів Рюриковичів і Гедиміновичів. У межах свого уділу вони зосереджували у своїх руках владу, аналогічну великому князеві, і підпорядковувалися останньому як васали сюзеренові.

Упродовж першої половини XV ст. інститут удільних князівтранс- формувався у призначуваних князем намісників земель, які зосереджували у своїх руках адміністративно-судові та військові функції. Головним обов’язком і відповідальністю намісника була організація військової служби. Він роздавав шляхті маєтки за службу і позбавляв землеволодіння. Під час війни намісник очолював військо своєї землі. Намісникам підпорядковувалися керівники во- лостей - державці, які, окрім адмінісгративио-судових і військових, мали фінансово-економічні функції. Останні полягали у повноваженнях державця управляти державним доменом з усім господарством і збирати податки.

Під польським впливом у XVI ст. BKJI було переділено на воєводства й повіти, в які фактично перетворювалися колишні землі й волості. Відповідно воєводство очолював призначуваний великим князем воєвода, а повіт - обраний місцевою шляхтою староста. Иого князь тільки затверджував на посаді.

Дослідники (M Чубатий) зазначають, що в період BKJI інсти- гути державного управління, особливо центрального, функціонували ^на засадах відокремлення публічних функцій урядовців (на користь

держави) від приватних (на користь князя). Ця особливість суттєво відрізняла їх від двірцево-вотчиниого управління Києво-Руської держави, ризначення на посаду, згідно із законодавством BKJI було довічним. Звільнення з посади могло відбуватися тільки з призначенням на нову, більш високу посаду або на суді за вчинення злочину. Втрата посади автоматично тягла за собою втрату честі, позаяк обіймати державні посади могли тільки особи, що володілн шляхетською гідністю.