Адміністративно-територіальний устрій України

Адміністративно-територіальний устрій України визначався указами й законами російських царів про адміністративно-територіальні зміни. У межах Російської імперії територія України ніколи не становила адміпісіративної єдності і в різний час поділялася на губеріш (генерал-губернаторства), намісництва, повіти, міста, волості, ceia

Уперше губерніальний поділ у Росіївпроваджувався ще 1708p.

Ізчерговим реформуванням (1802 p.) губерній України Малоросійську було переділено на Чернігівську з центром у Чернігові та Полтавську з центром у Полтаві; Новоросійську - на Катеринославську, Таврійську та Миколаївську губернії. Останню названо Херсонською (1803 p.) і, відповідно, перенесено н центр. Отже, на початку XIX ст. на нинішній державній території України існувало дев’ять російських губерній: Київська, Волинська, Подільська, Чернігівська, Полтавська, Катеринославська, Херсонська, Таврійська, Українсько-Слобідська (з 1835 p.- Харківська). Крім того, частина українських етнічних земель входила до складу Курської, Воронезької губерній. Донської та Кубанської областей.

Губернії об’єднувались у генерал-губернаторства: Київське - у складі Київської, Волинської та Подільської губерній (існувало зІ832р.до 1914p.); Чернігівське(з І764р.до 1782 р.-Малоросій- ське), що об’єднувало Чернігівську й Полтавську губернії; Харківське - у складі Харківської та Воронезької губерній (існувало до 1856 p.); Новоросійське - у складі Катеринославської, Херсонської, Таврійської та Бессарабської (1828 p.) губерній. 3 піднесенням революційного руху в 1870-х роках створювалися тимчасові генерал-губернаторства - Харківське та Одеське. Тимчасове генерал- губернаторство на чолі з військовим геперал-губерпатором під час Першої світової війни існувало також на території Галичини й Буковини (1914-1917 pp.), що були окуповані російськими військами.

У перші роки війни воно поділялося на чотири губернії - Львівську, Чернівецьку, Тернопільську та Перемишльську, а з жовтня 1916 p.- на Чернівецьку і Тернопільську губернії та Бродівську і Золочівську округи. Адміністрація губернаторства почергово розташовувалася у Бродах, Львові, Києві, Тернополі, Чернівцях.

Неоднакову тривалість існування генерал-губернаторств в Україні дослідники (В.Шандра) пояснюють поступовою зміною езавлеппя Російської імперії до українських земель, яка (зміпа) полягала у відмові розглядати цей регіон як особливу етнонаціональпу і полі- тико-адміністративну одиницю держави.

Губернії поділялися на повіти («уезды»), які в дореформепий нфіод були найменшими адміністративно-територіальними одипи- ^ми аж до (1837 p.) їх поділу на стани. Центром кожного стану 5Ho містечко або заштатне місто. У пореформспий період повіти ^п°ДІлялися на міста (окремий статус, прирівняний до губерній, було надано Одесі й Миколаєву) та волості. У кожній волостіна- лічувалося кілька десятків сіл та інших населених пунктів. Максимальна відстань сіл волості від волосного центру не повинна була сягати 12 верст. B утворенні волості враховувався також поділ иа церковні парафії (одна чи кілька церковних парафій становили волость). Губернські й повітові центри були містами, тобто належали до міст за урядовою статистикою. Волосні центри були в містечках, а іноді - у великих селах.

Окрім зазначеного адміністративного поділу, територія російської України поділялася також на спеціальні округи: військові, навчальні, судові, залізничні, міггні, поштово-телеграфні та ін. їхні межі лише в деяких випадках збігалися з межами губерній. Як стверджують дослідники (C. Макарчук), такий російський поділ Украі- ни залишався незмінним, за винятком переходу від однієї губерніі до іншої окремих повітів, понад століття, аж до розпаду Російська імперії (1917 p.).