Адміністративно-політичний розвиток

Адміністративно-політичний розвиток західноукраїнських земслі (адміністративно-територіальний устрій та місцеві органи управління) після приєднання їх до володінь Австрійської імперіі здій' нювався в напрямі уніфікації його з усією монархією, а також ви різнявся низкою позначених попередніми історичними умовами особливостей.

Входження Закарпаття до складу Австрійської імперії м>* позначилося на адміністративно-політичному устрої краю. Tyr ⁿP^fr довжували існувати традиційні адміністративні одиниці - ком«№ ти (жупи). У 1867 p., коли Угорщина дістала державність у ^cJ^ монархії, на українському Закарпатті було чотири комітати ($Р (ькмй, Ужанський. Угочанський, Мармароський). Комітати входи- _пи до складу Пожонського намісництва з центром у Братиславі, шопідпорядковувалося Будапешту. Ha чолі комітату стояв один із великих землевласників — жупан (паджупан), якого призначав король. Утім, місцеві дворяни обирали піджупана. який на певних етапах відіграваввирішальну роль. Він зосереджував у своїх руках виконавчі функції. До складу комітатського управління входило 30^0 осіб (окружні начальники, секретарі, касири, землеміри, збирачі податків та in.). У комітатських управліннях зосереджувалась адміністративна, фінансова, військова та судова влади. Зокрема, його урядовці здійснювали контроль за відробітком панщини, стягненням державних і військових податків, чинили судочинство над місцевим населенням. Міста в Закарпатській Україні поділялися па жупні та окружні.

Місцевими органами самоврядування з дуже обмеженими повноваженнями були представництва. Але наприкінні XVIII ст. вони прзктично перестали існувати. Замість них були створені комітат- ськізбори - як дорадчий орган при жупані,- що складачись із заможних верств населення.

Крім адміністративно-територіального поділу, на Закарпатті icify- вав і територіально-економічний поділ - доміиії.

Загарбавши Галичину, Австрія переділила «королівство» на чо- іЩпі восводства. які, своєю чергою, ділилися на дистрикти (усього 24). Через гри роки (1775 p.) відбулася реорганізація адміністративного устрою. Приєднаний край переділили на шість округів (ЩІЩ’зів), а ті - також на дистрикти (19). Втім, незабаром відбулася нова реорганізація: кількість округів збільшилася до 18, а днетрик- ти ліквідували (1782 p.). Натомість утворювалися округи з ноділом ^Іиновіти. (У кожному окрузі було по 5-12 повітів, а всього 136).

V 1866 p. відбулася ще одпа адміністративпо-територіальпаре-

форма, кількість повітів збільшилася до 76. 3 часом (1910 p.) іхня кількість зросла до 81. Повіти поділялися на гмши, що складалися т одного чи кількох поселень. Окрім адміністративних, були щей Ч'дові повіти - у Східній Галичині їх налічувалося понад 90.

гвний вплив на керівництво промисловістю краю мали чотири "РОмислові палати: у Східній Галичині - Львівська і Бродівська',

> Західній - Краківська, на Буковині - Буковинська.

Особливістю політики австрійського абсолютизму стало збере- ження деяких зовнішніх форм станової організації. Інститут поль-

ських шляхетських сеймиків було замінено на створений за зразком інших австрійських земель Гапицький постулатовий (cmaiioeuii) сейм (1775-1845 pp.) із дорадчими правами у вирішенні станових і місцевих питань. Юрисдикція станового сейму поширювалася також і на територію Буковини. Цей орган повинен був щороку, згідно з патентом імператора, збиратися на кількаденну сесію, щоб заявити йому про свою лояльність і висловити побажання до уряду. Імператор призначав членів сейму, мав право його розпуску. До складу сейму входили представники трьох соціальних груп.

Сейм обирав виконавчий орган, що діяв на постійній основі,- Становий крайовий комітет із семи членів (по два від магнатського й духовного станів і представник міського стану). Комітет складався з чотирьох відділів: 1) шкільного; 2) у справах управління: 3) «громадських доходів» та 4) шляхетських метрик. Головоюста- нового сейму і крайового комітету був губернатор, який в окремі роки (1783-1790 pp.) самостійно виконував функції, що належали становому комітетові. Попри засідання сейму, місцева шляхта збиралася також на зібрання, які називалися контрактами.

Буковина з приєднанням до Галичини (1786 p.) утворила окремий галицький округ, а від 1849 p. дістала статус окремого краюзі своєю адміністрацією. Тоді на основі її двох цинутів - Чернівецького та Сучавського - створювалися дистрикти, що, своєю чергою, поділялися на окопи (9). Згодом (березень 1861 p.) крайовий статус Буковини було піднесено до рангу герцогства. Вищим чиновником герцогства став президент, який призначався цісарем і центральним урядом.

За своїми правами «королівство» фактично вважалося губернією Вищу австрійську владу здійснювало губернське правління, яке поділялося на департаменти (їхня кількість не була постійною), що відали окремими галузями управління. Головним адміністратором був губернатор (або президент губернського правління), який призначався імператором. У період 1772-1849 pp. у Галичині змінилося 14 губернаторів. У 1854 p. вища крайова посада губернатора дістала назву намісника, а адміністрація краю — наміснициШ Губернаторові (згодом намісникові) належали всі адміністративно- політичні функції. До його компетенції входили підтримання право^- порядку, поліційного нагляду, питання освіти, релігійних культів, T⁰P^- гівлі, промисловості, сільського господарства та будівництва.

фінкції він здійснював через підпорядковані йому установи - крайо- віфінансовудирекцію, шкільну раду, команду жандармеріїтощо.

Ціркулиокруш (а згодом повіти) в I аличині й на Буковині очо- іювали окружні (повітові) старости. До їхньої компетенції належали адміністративні та поліційні справи, нагляд за торгівлею, промисловістю, призов до армії тоїцо. Штат циркулу був невели- uni - усього 10-12 осіб. Старості підпорядковувався старостинський апарат - комісари, секретар, канцеляристи, практиканти й посиль- ні. Старост і комісарів призначав імператор, а всіх інших посадовців - староста. Звичайно (В. Кульчицький) на керівні посади призначалися люди, які належали до маєтних класів, а також пройшли школу в австрійському бюрократичному державному апараті. Від другої половими XIX ст. старости повітів призначалися міністром внутрішніх справ, але без зазначення повіту намісництва, до якого кнаправляли- це вирішував сам намісник. Загалом старостинські управління створювались як органи, що наділялися сильною владою. Старости користувалися широкими повноваженнями у вирішенні господарсько-адміністративних питань, в їхньому розпорядженні перебувала місцева поліція, в разі потреби вони могли використовувати військові частини, розташовані на території повіту. Старости іакожздійснювали нагляд над органами управління у містах.

У містах австрійський уряд спершу передбачав побудову адміністративно-правових відносин на принципах магдебурзького права, щоузаконювало стан міського населення як самостійного прошар- w. визначало норми самоврядування тощо. Проте незабаром на території багатьох міст створювалися юридики, дільниці, виведені мідлідпорядкування міській владі та міському судочинству. Воии підпорядковувались окремим відомствам. Самоврядування в містах значно обмежувалось: у багатьох із них виникали нові магістрати, Уніністративні функції яких виконували чиновники, призначені ^звсірійськими урядовцями. Згодом (після 1782 p.) у ряді міст маг- дебурзьке право взагалі скасували (у Львові 1786 p.), а міські уря- ^дсвці остаточно перетворилися на державних чиновників, які під- ^лоРВДковувалися австрійському уряду.

^{0 в}°ди (мікрорайони).

рава міської адміністрації та органів самоврядування зафіксо- ^1,0 У конституції (1791 p.) для Галичини, схваленій австрійським «ом під час реформування адміністративного устрою. Згідно з иституціею, офіційний Відень створив на теренах краю дев’ять ’ональних політичних центрів для здійснення контролю за полі- ^ЧНИми процесами у містах, містечках та окремих селищах. У таких

містах, окрім міської ради (магістрату), було створено майнові окруж- ні дирекції, організовано поштове й митне управління, а також політичні уряди, сфера дії (контрольні функції) яких поширювалася на регулювання міграційними та імміграційними процесами передовсім у прикордонних територіях. Галицька конституція діяла недовго: 1805 p. вона втратила чинність із прийняттям урядового декрету про впровадження каиерацьноро, тобто господарсько-облікового, управління. Відтоді управлінням у містах клопоталися бур- гомістри, асесори, касири, контролери, синдики. У невеликих містечках призначався лише один асесор, який одночасно виконував контрольні функції. До відання магістратів було віднесено також управління міським майном і керівництво діяльністю поліції. Ti з міст, що мали великі прибутки, на основі вироблених у 1807 p. магістратами інструкцій зобов’язані були проводити інвентаризаційні ревізії своїх маєтностей. Державною мовою визнавалася німецька. У діловодстві допускалися латинь і польська. Відбувався активний процес онімечування всіх ланок адміністративного апарату, який перебував у руках австрійських чиновників.

У період революції 1848 p. з ініціативи Головноїруськоїради) містах і містечках Галичини як органи влади створювалися місцеві руськіради. До них входили селяни, міщани, інтелігенція, духовні особи. Ці органи стали осередками національно-визвольного руху, очолювали боротьбу за відокремлення Східної Галичини від Західної (польської) і перетворення її в окрему провінцію на правах територіальної автономії.

У сільських місцевостях австрійський уряд не створював низової ланки державного апарату і передав усю повноту політичної влади домініям. 1з трьох кандидатів, яких обирало село, поміщик призначав війта. Втім компетенція останнього вважалася незначіЮЮ Крім цього, адміністративно-політичні функції в селах виконували поміщики чи їхні управителі - мандатори (до 1856 p.), яких на посаді затверджували окружні старости. Мандатори — це ф°Р" мально державні чиновники з повноваженнями від окружної влади. Влада мандаторів мала універсальний характер - вони здійснювали судово-поліційні та фіскальні функції: збирали по- даїки, встановлювали різні повинності, користувалися правон тілесного покарання тощо.