Самоврядування

Самоврядування в імперській Австрії запроваджувалося на по- «тку 60-х років XIX cr., коли віденський уряд змушений був уда- тнея до децентралізаторських перетворень. Останні виробили нові формиспівжиття народів, викликали певнудемократизаціюуправ- ління краями, іцо проводилася на соціалі>но-класовій основі.

Юридичною підставою створення крайових сеймів послужили Крайовий статут і сеймова виборча ординація для Королівства, оголошені цісарським патентом у лютому 1861 p. Статус повітових представництв, міських і сільських іромад (ґмін), окремих великих міст, а також панських маєтків («двірських обшарів») визначався окремими законами. Крайові сейми проголошувалися найвищими органами влади у крайових питаннях і створювалися тільки в Га- іичині й на Буковині. Вони формувалися призначенням вірилістів (церковні ієрархи, ректори університетів, титуловані особи) та обиранням депутатів за куріальною системою строком на шість років. Система виборів до крайових сеймів була аналогічною до виборів У рейхсрат. Вона несла на собі відбиток феодальних станових норм, авзабезпеченні політичних прав давала переваги одним верствам васелсння над іншими.

Сейм мав право встановлювати крайові закони, зокрема у справах економіки й фінансів, питаннях громадського життя, пробле- I «ах церкви, школи, крайової агрокультури тощо. До кола компе- гснції крайового сейму належали справи про охорону лісів, полів, використання вод, піднесення сільського господарства і промислів, влаштування громадських органів управління, крайові шляхи, за винятком залізниць і навігації, влаштування народних та профе- сійних шкіл, постанови про мову викладання в навчальних закла- -ax, влаштування та утримання лікарень і всіляких добродійних закладів, формування прибуткової та видаткової частин місце- ^eorO бюджету тощо.

сейму мали відбуватися не ріділе одного разу на рік і скликалися за розпорядженням імператора. Для підготування і розгляду окремих питань, іцо розглядалися під нас cccii, створювалися депутатські комісії, зокрема фінансова, мандатна, шкільна, адміністративна тощо.

У період між сесіями сейму вся повнота влади зосереджувалася в руках виконавчого органу - крайового виділу. До нього входили маршалок, представники од виборчих курій та один представник від усього сейму. Виділ клопотався поточним управлінням крайович господарством і крайовими установами, представляв край у всіх правових питаннях, готував необхідні документи для роботи сесій сейму. Про свою діяльність виділ звітував перед сеймом.

Хоча сфера компетенції сейму та виділу була досить обмеженою, значною залишалась їхня залежність від центральних властей та органів політичного управління, все ж таки в основу їхньої діяльності було закладено демократичні принципи, які уособлювали народоправство й колективне керівництво. Конституційний устрій сприяв усвідомленню населенням прямоїзалсжпості між впливами в управлінні та реальними здобутками в усіх сферах суспільного, зокрема національного, життя.

У рамках проведеної в Австро-Угорщині реформи міськогоса- моврядування (1870 p.) у великих містах (із західноукраїнських - у Львові й Чернівцях) було відновлено органи міського самоврядування. Відповідно до міських статутів, розв’язання всіх питань політичного, економічного і культурного життя стало виключною компетенцією міськоїради та її виконавчого органу - магістрату Міська рада й магістрат виконували подвійні функції.

Органи самоврядування на рівні повіту репрезентували повіяюві ради (сеймики, збори). Зі свого складу рада обирала як виконавчий орган повітовий виділ і голову. Кандидатуру останнього затверджував цісар. Повітова рада обиралася по чотирьох куріях (1 — великих землевласників, 11 - великих промисловців і торгівців, IlI - '¹*' ських, IV — сільських громад), щоправда, за нижчих норм майнового цензу. Кількість обраних до повітової ради депутатів представниками кожної з курій залежала від загальної суми прямих податки що ix сплачували члени цієї ірупи відносно податкової суми повіту Одна курія могла вибрати не більше 12 осіб.

Повітові ради викону вал и розпорядчі функції. До їхньої компе- гсиції належали господарські справи повіту. Повітова рада укла- даларічний бюджет, мала право встановлювал и надбавки до прямих податків, брати позички. Ha звернення урядових органів влади чи cffwy повітова рада повинна була висловлювати свої міркування з _№ чи інших питань. Право розпуску повітової ради мав намісник _(На Буковині - крайовий президент). Відповідно до повітової виборчої ординації вибори у третій та четвертій куріях були двоступеневими. Бути обраними до повітової ради позбавлялися права ті особи, котрі нс сплачували прямих податків. Члени повітової ради працювали на громадських засадах.

Повітові органи самоврядування, особливо на Буковині, не мали (когось самостійного значення. У багатьох повітах вони діяли кволо, майже повністю віддаючи свої повноваження крайовим властям. Уже 31 грудня 1872 p. імператор підписав указ, яким скасовував повітові органи самоврядування на Буковині.

Відповідно до Закону про громади (1866p.) у селах і містах створювались органи громадського (ґмінного) самоврядування: громад- акарада - постановчий і контрольний орган, і громадськавлада - інконавчий, керівний орган. До виконавчого органу, що його рада бнбирала зі свого складу, входили: начальник (бурмистр, війт) і принаймні два радних (асесорів, присяжних).

Громадська рада складалася з вибраних членів (8-36) і «радних w вибору». До останніх належав кожен член громади, котрий спла- ⁴S^eaB₁ щонайменше, шосту частку загальної суми прямих податків фомади, а також володарі великої (табулярної) власносі'і на її території. Якшо на території громади містився великий земельний Wrox, то його власник ставав членом громадської ради без виборів, '!тени ради і старшина обиралися на три роки. Обрані нс мали ^llP^aea відмовлятися від обрання. Громадська рада мала найвищу ^,д4Ду в громаді, до її компетенції входили всі питання поточного управління громадським життям: вона стежила за витратами і при- угсами, обирала старшину, надавала право проживання у громаді, представляла громаду у стосунках із вищими органами влади. Засі- -®ння громадської ради (не рідше одного разу на три місяці) від- •ВДлися публічно, рішення ухвалювалися простою більшістю.

Иповіднод⁰ виборчоїординаціїдля громад право обираіи мали сга^,И’^ЯК' ^{Не менше} одного року сплачували прямі податки. Ha під- !"иборчих списків утворювалися «виборчі кола». У громадах, кількість виборців не перевишувала 50, створювалися два, в ^ІИШих - три кола. 3 цією метою податкова сума поділялась у

и

290

291

сейму мали відбуватися не рідше одного разу на рік і скликалися за розпорядженням імператора. Для підготування і розгляду окремих питань, що розглядалися під час сесії, створювалися депутатські комісії, зокрема фінансова, мандатна, шкільна, адміністративна тощо.

У період між сесіями сейму вся повнота влади зосереджувалася в руках виконавчого органу - крайового виділу.

Хоча сфера компетенції сейму та виділу була досить обмеженою, значною залишалась їхня залежність від центральних властей та органів політичного управління, все ж таки в основу їхньої діяльності було закладено демократичні принципи, які уособлювали народоправство й колективне керівництво. Конституційний устрій сприяв усвідомленнюнаселенням прямоїзалежності між впливами в управлінні та реальними здобутками в усіх сферах суспільного, зокрема національного, життя.

У рамках проведеної в Австро-Угорщині реформи міськогоса- моврядування (1870 p.) у великих містах (із західноукраїнських- y Львові й Чернівцях) було відновлено органи міського самоврядування. Відповідно до міських статутів, розв’язання всіх питань політичного, економічного і культурного життя стало виключною компетенцією міськоїради та її виконавчого органу - магістрату. Міська рада й магістрат виконували подвійні функції. Вони вирішували питання, що стосувалися їхньої власної компетенції самоврядування (управління маєтками, фінансами міста, торгівлеютошр), а також клопоталися «дорученими справами» (вибори до сейму і рейхсрату, військові та інші питання), тобто виконували окремі функції державної адміністрації. Очолював магістрат президент міста, який обирався радою на весь термін її повноважень (шість років) і затверджувався імператором.

Органи самоврядування на рівні повіту репрезентували повітові ради (сеймики, збори). Зі свого складу рада обирала як виконавчий орган повітовий виділ і голову. Кандидатуру останнього затверджував цісар. Повітова рада обиралася по чотирьох куріях (I - великих землевласників, II - великих промисловців і торгівців, ПІ " ^м1‘ ських, IV - сільських громад), щоправда, за нижчих норм майнового цензу.

Повітові ради виконувалирозпорядчі функції. До їхньої компе- даЦІЇ належали господарські справи повіту. Повітова рада укладала річний бюджет, мала право встановлювати надбавки до прямих податків, брати позички. Ha звернення урядових органів влади чи сейму повітова рада повинна була висловлювати свої міркування з тих чи інших питань. Право розпуску повітової ради мав намісник (на Буковині — крайовий президент). Відповідно до повітової виборчої ординації вибори у третій та четвертій куріях були двоступеневими. Бути обраними до повітової ради позбавлялися права ті особи, котрі не сплачували прямих податків. Члени повітової ради працювали на громадських засадах.

Повітові органи самоврядування, особливо на Буковині, не мали якогось самостійного значення. У багатьох повітах вони діяли кволо, майже повністю віддаючи свої повноваження крайовим властям. Уже 31 грудня 1872 p. імператор підписав указ, яким скасовував повітові органи самоврядування на Буковині. їхні повноваження й фонди передавалися в розпорядження крайового виділу, атакожокремим адміністративним установам.

Відповідно до Закону про громади (1866p.) у селах і містах створювались органи громадського (гміїїпого) самоврядування: громадська рада - постановчий і контрольний орган, і громадська влада - виконавчий, керівний орган. До виконавчого органу, що його рада вибирала зі свого складу, входили: начальник (бурмистр, війт) і принаймні два радних (асесорів, присяжних).

Громадська рада складалася з вибраних членів (8-36) і «радних безвибору». До останніх належав кожен член громади, котрий сплачував, щонайменше, шосту частку загальної суми прямих податків громади, а також володарі великої (табулярної) власності на Ti території. Якщо на території громади містився великий земельний часток, то його власник ставав членом громадської ради без виборів. Члени ради і старшина обиралися на три роки. Обрані не мали права відмовлятися від обрання. Громадська рада мала найвищу владу в громаді, до її компетенції входили всі питання поточного Управління іромадським життям: вона стежила за витратами і прибутками, обирала старшину, надавала право проживання у громаді, представляла громаду у стосунках із вищими органами влади. Засі- ®^ння громадської ради (не рідше одного разу на три місяці) від- уввлися публічно, рішення ухвалювалися простою більшістю.

Відповідно до виборчої ординації для громад право обирати мали °соби, які не менше одного року сплачували прямі податки. Ha під- ^сгзві виборчих списків утворювалися «виборчі кола». У громадах, *'кількість виборців не перевищувала 50, створювалися два, в •^:'^ІХ "'Ших - три кола. 3 цією метою податкова сума поділялась у

першому випадку на дві, у другому — на три рівні частини, й відповідно до цього виборці зараховувалися до того чи іншого кола. Кожне коло, незалежно від кількості виборців, обирало однакову кількість радних. Голосування було відкритим.

Компетенція органів громадського самоврядування ділилася на власну та доручену. Під останньою розумілася співучасть громаду діяльності органів державної влади. Коло дії громад було широким, але стосувалося тільки місцевих питань. Вони відали веденням господарства на даній території, дбали про безпеку особи, піклувалися про утримання громадських доріг, будинків, майданів, мостів, наглядали за виконанням чиновниками службових повноважень, моральним станом у громаді, справами убогих, мірами ваги і довжини, утримували народні школи, заклади охорони здоров’я, полагоджу- вали спірні питання між членами громади, здійснювали ліцитаф (продаж із торгів) рухомого майна тощо.

Над діяльністю органів громадського самоврядування встановлювався подвійний контроль: щодо громадськоїсфери наглядздійсню- вали органи повітового самоврядування (повітові ради та виділи), стосовно доручених питань - урядова влада. Керівництво громад безпосередньо підпорядковувалося повітовим і крайовим органам політичного управління, але питання територіальних змін, злиш чи роз’єднання громад та їхнього устрою перебувало в компетенції крайового сейму. Право розпуску органів громадського самоврядування належало намісникові. Громада в такому разі могла апелювати в зазначеному порядку до Міністерства внутрішніх справ.

Окремим законом (1866 p.) регламентувалася діяльність панських маєтків (колись домініальна земельна власність), яким надавався статус окремих адміністративних одиниць («двірські обшарт). Власник двірського обшару міг сам управляти на цій території або найняти управителя. Селян, ремісників, чиновників, поміщицьких слуг, які проживали на території двірського обшару, не дозволялося обкладати податками на потреби громади і залучати до різних робіт, що їх виконували члени сільських громад, як, наприклад, ремонт доріг, мостів. Таке привілейоване становище мешканців двірських обшарів спричинювало постійне невдоволення жителів сільських громад і стало одним із важливих питань під час реформування громадського закону на початку XX ст.

Отже, система місцевого самоврядування в Галичині й иа Буковині сформувалась у процесі конституційних і децентралізатор- ських перетворень 1860-х років. Вона спиралася на такі засади- дуалізм урядової та автономічної влади на рівні провінції (намісництво — сейм) і повітів (староства — повітові ради), створення окре- | мих адміністративних одиниць із іромад - гмін (сільських або

міських) і панських маєтків («двірських обшарів»), майновий ценз на виборах до всіх представницьких органів, самоврядування на рівні громад із установленням за ними подвійного контролю - збокуурядової та автономічної влади. Органи місцевого самоврядування в Галичині й на Буковині наділялися досить широкими повноваженнями, однак були позбавлені можливості самостійно їх виконувати (без консультацій і погодження дій з органами держав- няадміністрації).