<<
>>

Принципи, мета, завдання і функції державного управління промисловою власністю

Аналіз різних наукових поглядів на поняття та елементи організаційно- правового механізму державного управління дозволяє визначити сукупність низки елементів, серед яких слід виділити: об’єкт, суб’єкт, принципи, мету, завдання, функції, форми і методи управління.

В контексті нашого дослідження розглянемо окремі елементи управлінського процесу пов’язаних із сферою промислової власності.

У сучасних умовах у правовій площині проявляється багатогранність певних методів і принципів правового регулювання, забезпечення балансу приватних та публічних інтересів як одного з основних завдань права на сучасному етапі. Сфера інтелектуальної власності в цьому аспекті є надзвичайно актуальною, оскільки притаманна їй творча діяльність характеризується інтеграцією приватних та публічних інтересів [83, с. 214].

Одним із найважливіших елементів механізму, що розглядається, слід визнати принципи, за якими він формується, які формують основу всього управлінського процесу взагалі, в тому числі і щодо сфери об’єктів промислової власності. Найбільше значення вони мають для визначення загальних пріоритетів, стратегії управління, оскільки принципи, з огляду на їх абстрактний характер, ефективно «діють» на найбільш високому рівні [84, с. 8].

У вітчизняній правовій літературі принципи права залишаються малодослідженими і майже не бувають окремим предметом обговорення в наукових колах, тоді як у нових соціально-економічних умовах виникає необхідність подальшого розвитку ефективних форм управління взагалі [85, c. 76]. Як зазначає С. Г. Стеценко, формування принципів - це свідома творча діяльність науковців, практиків, фахівців у сфері адміністративного права та державного управління [86, с. 52].

Філософське розуміння принципів полягає в тому, що принцип є першопочатком, основною та керівною ідеєю, визначальним правилом поведінки. Принцип розглядається як вираження необхідності закону.

З позицій логіки принципи виступають центральним поняттям, основою системи. У процесі діяльності принципами (максимами) визнають, наприклад, етичні норми, що характеризують відносини людей в суспільстві [87, с. 294].

Акцентуючи свою увагу на важливості дослідження принципів управлінської діяльності у сфері промислової власності, слід зазначити, що чинним законодавством у сфері промислової власності, що виступає складовою об’єктів права інтелектуальної власності, окремо не визначено його принципів, їх сукупність може бути встановлена на підставі наукового узагальнення й аналізу нормативно-правових актів.

Здійснюючи дослідження принципів державного управління, слід зазначити, що загальні принципи права закріплені в Конституції України і стосуються всіх галузей права. Такі принципи державного управління, як: галузей, міжгалузевий, поєднання галузевого і міжгалузевого та територіальний, відіграють важливу роль в діяльності будь-яких органів державного управління, в тому числі й в державному управлінні об’єктами промислової власності. Проте ці принципи є дослідженими в науці адміністративного права, тому, вважаємо доцільним звернути увагу на принципи, які є малодослідженими в управлінні промисловою власністю.

Слід наголосити, що до цього часу питанням дослідження принципів у сфері права інтелектуальної власності розглядалися лише в дисертаційному дослідженні О. В. Кульчицької, яка в одному із підрозділів роботи розглядала «Поняття та принципи інституту державного контролю у сфері охорони об’єктів права інтелектуальної власності» [107, с.7], однак, дослідження принципів державного управління промисловою власністю в українській науці адміністративного права не проводилося, що і зумовлює актуальність їх вивчення та розкриття.

Принципи, які закладають механізм управління у сфері об’єктів промислової власності ми знаходимо в Концепції розвитку національної системи правової охорони інтелектуальної власності, затвердженої розпорядженням Кабінету Міністрів України № 321-р від 13 червня 2002 р.

Основними принципами реалізації Концепції є:

- гармонізація національного законодавства з нормами міжнародних договорів, учасницею яких є Україна, зокрема нормами Угоди про торговельні аспекти прав інтелектуальної власності та директивами Ради Європейського співтовариства щодо охорони прав на об’єкти інтелектуальної власності;

- нормативно-правове забезпечення удосконалення процедури набуття, використання та захисту прав на об’єкти інтелектуальної власності з урахуванням досвіду функціонування національної системи правової охорони інтелектуальної власності;

- формування та забезпечення реалізації єдиної політики щодо припинення та недопущення порушення прав на об’єкти інтелектуальної власності;

- удосконалення інфраструктури національної системи правової охорони інтелектуальної власності;

- стимулювання інноваційної діяльності;

- стимулювання суб’єктів прав на об’єкти інтелектуальної власності та суб’єктів підприємницької діяльності, що створюють умови для законного використання цих об’єктів;

- удосконалення порядку формування патентно-інформаційних ресурсів України;

- подальше приєднання до міжнародних угод, співробітництво з міжнародними організаціями з питань інтелектуальної власності [ 89].

Вказані в Концепції принципи актуалізують дослідження стану нормативно-правового відображення інтересів учасників правовідносин у сфері

промислової власності.

Незважаючи, що існуюча в Україні нормативно-правова база забезпечує правову охорону прав на об’єкти інтелектуальної власності та порядок їх використання, однак, практика застосування законодавства виявила цілий ряд проблем, пов’язаних із охороною об’єктів промислової власності.

Спробуємо проаналізувати відносини, що виникають в зв’язку з окремими об’єктами промислової власності. Зокрема, це стосується відносин, що виникають у зв’язку з визначенням недійсним патенту на винахід, корисну модель та промисловий зразок, які становлять сферу перетинання широкого кола інтересів як приватноправового, так і публічного характеру стосовно охоронюваного об’єкта промислової власності.

Йдеться, передусім, про інтереси патентовласника, що полягають у забезпеченні монопольного використання науково-технічного рішення; інтереси інших професійних учасників ринку, зацікавлених у безперешкодному використанні винаходу, промислового зразка на підставі договору, укладеного з патентовласником; інтереси особи, права інтелектуальної власності якої порушуються в результаті отримання патенту на відповідний об’єкт іншою особою без належних підстав.

Водночас визначення патенту недійсним з позиції забезпечення публічних інтересів, котрі полягають у створенні умов для надійної правової охорони об’єктів промислової власності задля формування засад інноваційної моделі розвитку економічних відносин.

Невідповідність запатентованого винаходу, корисної моделі, промислового зразка умовам патентоздатності є найбільш поширеною на практиці підставою недійсності патенту, що веде до анулювання правової охорони об’єкта, котрий як з’ясувалося після видання патенту, не відповідає умовам патентоздатності. Наявність у формулі винаходу, корисної моделі ознак, яких не було в поданій заявці (наявність у сукупності істотних ознак промислового зразка ознак, яких не було в поданій заявці) - наступна підстава визнання патенту недійсним. Логіка законодавця в закріплення зазначеної підстави недійсності патенту, орієнтовано, полягає в недопущенні фактів зміни обсягу правової охорони запатентованого об’єкта порівняно з ознаками, що заявлялися під час подання заявки. Таким чином прагнуть запобігти випадкам, коли в поданій заявці зазначено одні ознаки формули винаходу й саме щодо них проводилася кваліфікаційна експертиза, а зрештою в патенті сформульовано інші «неперевірені» ознаки. Сукупність усіх ознак буде визначати обсяг правової охорони винаходу, а отже і предметні межі дії відповідного патенту [90, с. 70-71].

Тобто, законодавець, за таких підстав визнає патент недійсним. Тому ми підтримуємо думку В. Є. Макади, який вважає за доцільне вносити виправлення до патенту, а не визнавати його недійсним, підкреслюючи, що вини заявника в цьому немає [91, с.

74].

В сучасних складних економічних умовах розвитку національної промисловості визначення на цій підставі недійсним патенту, що є важливим інструментом забезпечення повноцінного функціонування інноваційної системи, навряд чи є ефективним кроком на шляху досягнення такого завдання. Зазначена підстава недійсності патенту не сприяє укріпленню патентної захищеності вітчизняних підприємств, робить патент «уразливим», залежним від технічних вад національної системи видання патенту [ 90, с. 74].

Мова йде про те, що патент може бути визнаний як із-за вини патентовласника. Наприклад, несвоєчасної сплати коштів за підтримку дії патенту, або відмови від патенту. У той же час, патент може бути визнаний недійсним - Державною службою інтелектуальної власності України.

Беручи до уваги, що перевірка відповідності заявленого об’єкта умовам патентоздатності становить обов’язок спеціально створеного державного органу - Державної служби інтелектуальної власності, О. В. Ришкова, висловлює твердження про покладання обов’язку з відшкодування збитків, заподіяних власникові патенту визнанням останнього недійсним, саме на цей державний орган [92, с. 55].

У питанні відшкодуванні збитків, особливого значення мають особливості порядку патентування різних об’єктів промислової власності.

Якщо стосовно винаходу проводиться експертиза заявки, яка складається з попередньої, формальної та кваліфікаційної експертизи. Саме під час останньої перевіряється відповідність заявленого винаходу умовам патентоздатності. Щодо промислової зразка та корисної моделі, законодавством передбачена явочна процедура надання правової охорони, тобто без проведення кваліфікаційної експертизи. У такому випадку відповідальність за подану заявку покладається на заявника об’єкта промислової власності.

Відповідальність ДСІВ може стосуватися порушення прав заявника щодо визнання патенту на винахід недійсним.

Сучасна теорія права розглядає наявність механізмів юридичної відповідальності держави як фактор ефективної діяльності державного апарату.

Мова йде про постановку загальнотеоретичної проблеми юридичної відповідальності держави за всеосяжні наслідки, тобто як за історичні, так і за сьогоденні результати її діяльності [ 93, с. 14].

Наведене свідчить, що у разі визнання вини Державної служби інтелектуальної власності України щодо відшкодування шкоди, спричиненої внаслідок визнання патенту недійсним, в основу розв’язання зазначеної проблеми, слід покласти принцип відшкодування заподіяної шкоди на державу.

Приймаючи рішення щодо визнання патенту недійсним, посадова особа ДСІВ приймає самостійне рішення у межах встановлених повноважень.

Тобто така діяльність суб’єктів виконавчої влади пов’язана з адміністративним розсудом [94, с. 68].

Адміністративний розсуд - це визначений межами норм права певний ступінь свободи суб’єкта публічної адміністрації (органу, посадової особи тощо) у правовому вирішенні того чи іншого підвідомчого питання (справи), яка надається з метою прийняття раціонального оптимального рішення у справі. Адміністративний розсуд обумовлений творчим, динамічним характером адміністрування, складністю різноманітних ситуацій у різних сферах життєдіяльності та потребує розширення правового регулювання дозволеної поведінки та можливих варіантів її наслідків [95, с. 130].

Визнання суб’єкта, котрий повинен відшкодувати заподіяну шкоду, має спиратися на Конституційний принцип, відповідно до якого кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень (ст. 56 Конституції України) [71].

Норми ЦК України також встановлюють засади відшкодування шкоди державою, посадовою або службовою особою органу державної влади або органу місцевого самоврядування (ст. ст. 1173, 1174) [38].

Примусове виконання рішень судів про стягнення шкоди спричиненої державними органами та їх посадовими або службовими особами покладається на державну виконавчу службу, яка входить до системи органів Міністерства юстиції України і здійснюється відповідно до Закону України «Про виконавче провадження» від 21 квітня 1999 р. [96].

Створенням об’єктів промислової власності і подальша реалізацій майнових і особистих немайнових прав власників таких об’єктів та їх законних користувачів потребує належної державної охорони та захисту. Ефективність охорони та захисту прав у сфері промислової власності, багато в чому залежить від законодавчого закріплення принципу про відшкодування шкоди, спричиненої внаслідок визнання патенту на винахід недійсним.

В умовах нестабільності ринкових відносин, з метою захисту суб’єктів права інтелектуальної власності на винаходи, принцип про відшкодування шкоди, спричиненої внаслідок визнання патенту на винахід недійсним набуває особливого значення і повинен бути закріплений в Законі України «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі».

На цій підставі пропонуємо доповнити статтю 24. «Оскарження рішення за заявкою» Закону «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» частиною десятою, яку викласти у такій редакції:

«У разі задоволення Установою заперечення за заявкою повністю в частині державної реєстрації патенту на винахід, заявник має право звернутися із письмовою заявою до Установи щодо відшкодування збитків, а у разі невиконання їх у добровільному порядку, має право на відшкодування збитків у судовому порядку».

Отже, спираючись на досягнення юридичної науки, аналіз чинного адміністративного законодавства України й практики його застосування, можна зробити проміжний висновок, що проведене дослідження основних принципів адміністративного права, поряд з цим до основних принципів регулювання взаємовідносин у сфері промислової власності можна віднести:

- принцип нормативно-правового забезпечення удосконалення процедури набуття, використання та захисту прав на об’єкти промислової власності;

- принцип про відшкодування шкоди, спричиненої внаслідок визнання патенту на винахід недійсним;

- принцип функціонування національної системи охорони прав промислової власності;

- принцип гармонізації національного законодавства у сфері промислової власності з нормами міжнародних договорів.

- принцип створення належних правових умов для законного використання об’єктів промислової власності суб’єктами прав на ці об’єкти та суб’єктами підприємницької діяльності.

Важливим елементом управління об’єктами промислової власності є мета. Як зазначають В. К. Колпаков і О. В. Кузьменко, управління передбачає «цілеспрямований, організуючий вплив суб’єкта на об’єкт управління, здійснений з метою приведення його у бажаний для суб’єкта стан» [97, с. 8].

Мета, що стоїть перед апаратом державного управління, досягається, а завдання вирішується шляхом виконання ними комплексу управлінських функцій [98, с. 150].

Завдання представляють собою поставлені для виконання цілі, і залежать від реальної обстановки, в якій реалізується ця влада. Державне управління здійснюється шляхом владного впливу держави на суспільство в цілому, відповідні соціальні групи та окремого взятого індивіда, адже державне управління в широкому сенсі - це практичний організуючий та регулюючий вплив держави на суспільну життєдіяльність людей з метою її упорядкування, збереження або перетворення, що спирається на його владну силу [99, с. 78].

Мета та основні завдання у сфері управління об’єктами промислової власності закріплені в розділі II Концепції розвитку національної системи правової охорони інтелектуальної власності [89].

Метою Концепції є забезпечення ефективної охорони і захисту прав на об’єкти інтелектуальної власності ( в тому числі й у сфері об’єктів промислової власності, виділено автором Гарбуз Т. О.) та створення умов для формування цивілізованого ринку цих об’єктів.

Основними завданнями Концепції є:

- удосконалення нормативно-правової бази та системи захисту прав у сфері інтелектуальної власності;

- створення дієвого механізму боротьби з порушенням прав у сфері інтелектуальної власності, виготовленням і розповсюдженням контрафактної продукції;

- удосконалення системи оціночної діяльності у сфері інтелектуальної власності;

- забезпечення сприятливих умов для створення та використання об’єктів інтелектуальної власності;

- інформаційне забезпечення діяльності у сфері інтелектуальної власності;

- розвиток міжнародного співробітництва [89].

Мета завжди реалізуються за допомогою завдань і функцій. Конкретизація мети управління промисловою власністю реалізується суб’єктом управління. Таким суб’єктом управління в досліджуваній сфері є Державна служба інтелектуальної власності України. Варто звернути увагу на Положення про Державну службу інтелектуальної власності України, яке серед основних завдань виділяє:

1) реалізація державної політики у сфері інтелектуальної власності;

2) внесення на розгляд Міністра економічного розвитку і торгівлі пропозицій щодо забезпечення формування державної політики у сфері інтелектуальної власності [35].

Основним завданням ДСІВ у сфері промислової власності є забезпечення належної охорони та захист прав на об’єкти промислової власності.

Важливим елементом механізму управління є його функції, дослідженню яких завжди приділялось багато уваги науковцями. Незважаючи на це, функції державного управління промисловою власністю є малодослідженими і не були предметом окремого дослідження у вітчизняній адміністративно -правовій науці.

Функції держави та її завдання зумовлюють зміст її управлінської діяльності, а отже, і зміст державного управління. Суб’єктом державного управління є відповідно організована система, наділена певною компетенцією і державно-владними повноваженнями, що дозволяють їй втілювати свою волю у форму керівних команд чи рішень, обов’язкових для виконання [100, с. 22].

При цьому, як зазначає О. Ф. Скакун, функції держави не можна ототожнювати з функціями її окремих органів, які є частиною апарату держави та знаходять своє вираження в компетенції, предметі діяльності, правах та обов’язках (повноваження), закріплених за ними [101, с. 51].

Представниками науки адміністративного права приділяється достатньо уваги дослідженню функцій управління. Аналіз наукових праць та спеціальної літератури свідчить, що існують різні класифікації функцій управління. Існує розподіл функцій управління на певні групи. До першої: функції орієнтування системи управління (аналіз, прогнозування, планування, правове регулювання, методичне керівництво); до другої: функції забезпечення системи управління (матеріально-технічне забезпечення, фінансове забезпечення, кадрове

забезпечення, інформаційне забезпечення; до третьої: функції оперативного управління системою (організація управління, загальне керівництво й оперативне розпорядництво, контроль, облік, оцінка) [102, с. 13-14].

Не вдаючись до подальшого дослідження функцій державного управління та їх класифікації, зазначимо, що серед науковців найпоширенішою у вітчизняній науковій літературі є класифікації функцій державного управління на загальні, спеціальні та допоміжні, які ми підтримуємо. Загальні функції є притаманними будь-якому управлінню. Таким функціями є планування, фінансування, прогнозування, організації, координація, облік, контроль [103, с. 126-128]. Однак, поділ функцій на загальні, спеціальні та допоміжні не виключає використання однакових найменувань функцій для характеристики їх різних видів (наприклад, планування, фінансування належать і до загальних, і до спеціальних функцій) [104, с. 259].

Беручи за основу поділ функцій на загальні, спеціальні та допоміжні, проаналізуємо їх у контексті дослідження державного управління промисловою власністю.

До загальних функцій управління слід віднести:

- конституційні засади, які визначені в Конституції України, права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави (ст. 3).

Громадянам гарантується свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості, захист інтелектуальної власності, їхніх авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв’язку з різними видами інтелектуальної діяльності. Кожний громадянин має право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності; ніхто не може використовувати або поширювати їх без його згоди, за винятками, встановленими законом (ст. 54);

- організаційні (визначення вимог щодо організаційної структури ДСІВ, який організує: в установленому порядку проведення експертизи заявок на об’єкти промислової власності; інформаційну та видавничу діяльність у сфері інтелектуальної власності; роботу з підготовки та перепідготовки спеціалістів з питань інтелектуальної власності тощо);

- прогнозування обумовлено характером об’єкта управління. Так,

Програма розвитку державної системи правової охорони інтелектуальної власності України на 2010-2014 рр. [64] передбачала створення умов для покращання інвестиційного клімату України та підтримки підприємництва; підвищення рівня свідомості та правової культури українського суспільства у сфері інтелектуальної власності; створення умов для реалізації конституційних прав громад. Мова йде про те, що управлінські дії, слід здійснювати прогнозовано. Наприклад, Міністерство економічного розвитку і торгівлі України, разом з іншими центральними та місцевими органами виконавчої влади, а також Національним банком готує прогнози економічного і соціального розвитку України на середньо- та короткостроковий періоди;

- планування (існує на всіх рівнях органів державного управління). З метою усунення проблемних питань щодо розгляду заявки на промисловий зразок, яка останній час викликає багато нарікань з боку бізнесу, з метою пошуку механізму усунення перешкод щодо цього питання, ДСІВ планує обговорення цього питання шляхом залучення широкого кола фахівців, спеціалістів тощо;

- регулювання (за допомогою регулювання здійснюється безпосереднє керівництво, поведінка керованих об’єктів. Так, ДСІВ здійснює безпосереднє регулювання діяльністю Українським інститутом промислової власності. Регулювання охоплює переважно поточні заходи щодо будь -яких відхилень від завдань і програм);

- координація (забезпечує узгодження діяльності не тільки всередині ДСІВ, але й координацію управлінських дій різних структур. З метою охорони та захисту прав на об’єкти промислової власності здійснюють координацію своїх дій ДСІВ та ДФС);

- контроль має свої особливості відносно інших функцій і покликаний забезпечити встановлений нормативно-правовими актами порядок і дисципліну та встановити відповідність чи невідповідність фактичного стану в державному управлінні, який ґрунтується на принципі зворотних зв’язків, які існують за будь-якої взаємодіє суб’єкта й об’єкта в системі управління промислової власності. Наприклад, ДСІВ здійснює нагляд за діяльністю уповноважених організацій колективного управління.

Спеціальні функції характеризують особливості конкретного органу державного управління. До спеціальних функцій можна віднести функції суб’єктів управління промисловою власністю. Враховуючи певну специфіку діяльності ДСІВ у сфері інтелектуальної власності, спеціальними функціями державного управління промисловою власністю. є: формування та реалізація державної політику у сфері охорони та захисту прав на об’єкти промислової власності; державна реєстрація об’єктів промислової власності та видача патентів/свідоцтв на об’єкти промислової власності; управління об’єктами державної власності, що належать до сфери управління ДСІВ.

До допоміжних функцій управління промисловою власністю слід віднести: ведення обліку організацій колективного управління, визначення уповноважених організацій колективного управління; вивчення та узагальнення досвіду зарубіжних країн, а також практику застосування законодавства України у сфері промислової власності; розробка нормативно -правових актів; надання адміністративних послуг.

Провідна роль у розвинутому суспільстві щодо забезпечення єдності регулюючих і саморегулюючих функцій належить державі, яка впливає на сферу промислової власності через певні інститути і механізм правового регулювання. Сутність та особливості функціонування механізму державного управління промислової власності є малодослідженими в науці адміністративного права. При цьому межі державного регулювання, його зміст, мета і принципи перебувають у повній залежності від пануючих нині в нашому суспільстві економічних відносин, а також характеру соціально-політичного устрою. Державне регулювання господарським комплексом України в цілому і окремими сферами та галузями - об’єктивна необхідність [105, с. 388].

Оскільки «управління є необхідною умовою розвитку суспільства, спільної праці людей для досягнення певних цілей у відповідних сферах і галузях діяльності. Ця діяльність здійснюється людьми - суб’єктами управління й може бути охарактеризована як цілеспрямована сукупність дій, що забезпечують погодження і координацію спільної праці з метою досягнення суспільно значущих цілей та розв’язання поставлених завдань» [103, с. 5], дослідження особливостей функціонування механізму державного управління промисловою власністю набуває актуального значення.

Механізм державного управління - це система, призначена для практичного здійснення державного управління та досягнення поставлених цілей, яка має визначену структуру, методи, важелі, інструменти впливу на об’єкт управління з відповідним правовим, нормативним та інформаційним забезпеченням [106, с. 6].

Поряд із механізмом державного управління у вітчизняній та зарубіжній юридичній літературі розглядаються різноманітні конфігурації поняття «регулювання» і «управління». В залежності від сфери застосування розглядаються й різноманітні підходи до дефініції вказаних понять. Вказані державні механізми мають правову регламентацію. Для кращого розуміння змісту організаційно-правового механізму державного управління у сфері об’єктів промислової власності України, вважаємо необхідним розкрити поняття та сутність ряду категорій, зокрема таких, як: «правове регулювання», «механізм правового регулювання» та «механізм державного управління».

Взагалі правове регулювання охоплює різні сторони суспільного життя, а юридичної форми набувають основні й найважливіші види суспільних відносин у різних сферах людської діяльності, які потребують не просто законодавчої форми, а її змістовної правової наповненості. У цьому плані спеціальні юридичні знання про особливості та прояви права, правового регулювання й забезпечення, що досягаються правознавством, дають змогу краще розібратися в тих соціальних процесах, які зазнають юридичного впливу з боку держави та вимагають свого юридичного впорядкування з одночасним наповненням його правовим змістом [107, с. 32].

У Великому тлумачному словнику сучасної української мови термін «регулювати» означає «впорядковувати що-небудь, керувати чимось, підкоряючи його відповідним правилам, певній системі» [108, с.1207]. Тоді як управління - це елемент, функція організованих систем різної природи, що забезпечує збереження їх визначеної структури, підтримку режиму діяльності, реалізацію їх програм і цілей [109, с.1388]. Отже, кожному із вказаних явищ властиві специфічні риси. Проте, Р. Ф. Абдєєв ототожнює поняття «регулювання» і «управління» [110, с. 226].

Незважаючи на те, що регулювання тісно пов’язане із управлінням, це різні поняття, як мають самостійну характеристику, при цьому управління як правова категорія є поняттям ширшим ніж правове регулювання, а тому їх не слід ототожнювати. Переважна більшість науковців пов’язує термін «регулювання» із регулюванням суспільних відносин. Так, поняття «механізм правового регулювання» теоретики держави та права розкривають як: узяту в єдності систему правових засобів, способів і форм, за допомогою яких нормативність права переводиться в упорядкованість суспільних відносин, задовольняються інтереси суб’єктів права встановлюється і забезпечується правопорядок («належне» у праві стає «сущим») [111, с. 498].

Як зазначав С. С. Алексєєв, механізм правового регулювання вимагає:

1) норми права;

2) акти реалізації права;

3) індивідуальні вимоги, направлені на казуальну регламентацію суспільних відносин;

4) акти державних органів, направлені на примусову реалізацію юридичних суспільних обов’язків у випадку невиконання об’єктом державного управління умов і норм права, актів казуальної регламентації або індивідуальних вимог - в забезпеченні їх виконання;

5) правовідносини, пов’язані з реалізацією перелічених елементів механізму правового регулювання суб’єктом державного управління[112, с. 38].

Разом з тим, у подальшому С. С. Алексєєв пропонує розуміти це поняття у вузькому та широкому значеннях. У вузькому правове регулювання слід розуміти як дію норм права (системи правових норм), інших спеціальних юридичних засобів на поведінку особи та на суспільні відносини з метою їх упорядкування та прогресивного розвитку [113, с. 219]. У широкому значенні правове регулювання необхідно розуміти як усебічну дію на суспільні відносини всіх правових явищ, у тому числі й правових ідей, принципів правового життя суспільства, не втілених у юридичні форми (закони, нормативно-правові акти, рішення судових органів тощо), при цьому необхідно розуміти роль правового регулювання як сукупності заходів і способів реалізації позитивного права [113, с. 220].

О. Ф. Скакун під правовим регулюванням пропонує розуміти здійснюване державою за допомогою права і сукупності правових засобів упорядкування суспільних відносин, їх юридичне закріплення, охорону та розвиток. Вчена виокремлює такі ознаки правового регулювання: правове регулювання - різновид соціального регулювання; за допомогою правового регулювання відносини між суб’єктами набувають певної правової форми, яка має споконвічно державно-владний характер, тобто в юридичних нормах держава визначає міру можливої та належної поведінки; правове регулювання має конкретний характер, тому що завжди пов’язане з реальними відносинами; правове регулювання має цілеспрямований характер - спрямоване на задоволення законних інтересів суб’єктів права; правове регулювання здійснюється за допомогою правових засобів, які забезпечують його ефективність; правове регулювання гарантує доведення норм права до їх виконання [111, с. 488-489].

Представник науки адміністративного права В. Й. Развадовський зауважує, що поняття «правове регулювання» є особливою категорією, яка очолює специфічний понятійний ряд: «механізм правового регулювання», «правові способи», «правовий режим» тощо [114, с. 22-23].

Отже, на відміну від інших галузей права в науці адміністративного права вживаються терміни «механізм адміністративно-правового регулювання» і «адміністративно-правове регулювання». Оскільки в юридичній науці головна увага приділяється саме правовому аспекту, механізм адміністративно-

правового регулювання та адміністративно-правове регулювання

характеризуються певними ознаками, що відрізняє вказані терміни одне від одного, а також від інших видів правового регулювання. Існують й різні наукові визначення вказаних термінів.

Серед значної кількості визначення поняття «механізм адміністративно - правового регулювання», нам імпонує думка щодо розкриття цього поняття Т. О. Коломоєць, яка під цим терміном розуміє «сукупність правових засобів, за допомогою яких здійснюється правове регулювання суспільних відносин у сфері адміністративного права» і виокремлює у такому механізмі органічні та функціональні складові [115, с. 23-24 ].

За Т. О. Коломоєць до органічних складових механізму адміністративно- правового регулювання належать:

1. Норми права - загальнообов’язкові правила поведінки, встановлені з метою регулювання суспільних відносин.

2. Акти реалізації норм права - процес фактичного втілення в життя приписів правових норм через поведінку суб’єктів адміністративного права.

3. Правові відносини - вольові суспільні відносини, що виникають на основі норм права.

Функціональними складовими механізму адміністративно -правового регулювання є: юридичний факт; правова свідомість суб’єктів адміністративно- правового регулювання; законність; акти тлумачення норм права; акти застосування норм права [116, с. 68].

Також ми погоджуємося з тими вченими-адміністративістами, які стверджують, що механізм адміністративно-правового регулювання утворює система адміністративно-правових засобів (елементів), за допомогою яких здійснюється правове регулювання та впорядкування суспільних відносин у сфері управління. До структури цього механізму насамперед входять норми адміністративного права, акти їх тлумачення та акти їх реалізації, а також адміністративно-правові відносини [117, с. 51].

Обов’язковим елементом механізму адміністративно-правового регулювання виступають адміністративно-правові норми, тобто правила поведінки, які встановлені або санкціоновані державою, вони визначають і закріплюють права та обов’язки суб’єктів права [103, с. 42].

У питання визначення поняття «адміністративно-правове

регулювання», нам імпонує позиція В. І. Теремецького, на думку якого адміністративно-правове регулювання, як кожна соціальна категорія, має відповідні ознаки, що вирізняють його з-поміж інших видів регулювання. За В. І. Теремецьким адміністративно-правове регулювання становить собою:

а) дію (вплив) держави на суспільні відносини, що виникають між їх суб’єктами;

б) здійснюється за допомогою відповідних правових засобів, сукупність яких утворює механізм адміністративно-правового регулювання;

в) має на меті упорядкування державно-владних відносин;

г) встановлює юридичні права та обов’язки учасників адміністративно- правових відносин, що упорядковуються [108, с. 51].

У сучасній юридичній літературі сьогодні немає однозначного трактування поняття «механізм державного управління». Механізм формування й реалізації державного управління, як зазначає Г. В. Атаманчук має ланцюг: «потреби - інтереси - цілі - рішення - дії - результати» [119, с. 128].

Н. Р. Нижник та О. А. Машков механізм управління розглядають як складову частину системи управління, що забезпечує вплив на фактори, від стану яких залежить результат діяльності управлінського об’єкта; як складну категорію управління, що включає цілі управління, елементи об’єкта та їхні зв’язки, на які здійснюється вплив, діяння в інтересах досягнення цілей; методи впливу; матеріальні і фінансові ресурси управління, соціальний та організаційний потенціали[120, с. 37, 49].

Виходячи із загальних уявлень співвідношення фундаментальних понять науки управління, слід відзначити і поняття «державне регулювання». Воно має розглядатися у співвідношенні з поняттям «державне управління» [121, с. 102].

Зазначені поняття спрямовані на досягнення однієї мети управління: впорядкування соціальних процесів, переведення їх з одного стану в інший. Як стверджував В. Б. Авер’янов, незважаючи не те, що зазначені поняття частково збігаються, державне регулювання й державне управління мають суттєві відмінності, пов’язані з використанням специфічних (методів) управлінського впливу. На думку вченого, державне управління, слід розглядати як певний вид діяльності органів держави, що має владний характер і передбачає насамперед організуючий і розпорядчий вплив на об’єкти управління шляхом використання певних повноважень.

Функціонування виконавчої влади на думку вчених-адміністративістів, поряд з використанням методів державного управління, передбачає і державне регулювання. Останнє, виходячи з аналізу правових актів, застосовується не тільки у межах виконавчої влади і передбачає не тільки вплив на об’єкти управління, а й вплив на суспільне середовище цих об’єктів [104, с. 82-83].

Тобто «державне регулювання» є більш широким поняттям, ніж «державне управління», оскільки охоплює ширшу сферу діяльності держави [104, с. 82-83].

На підставі вищенаведеного узагальнення функцій державного управління промисловою власністю та беручи за основу варіант класичного розподілу функцій управління, проаналізуємо їх у контексті управління промисловою власністю.

До основних, загальних функцій управління слід віднести:

1) організацію державного управління (держава надає пріоритетну підтримку розвитку та охороні об’єктів промислової власності як одного із джерел економічного зростання держави. Згідно ст. 54 Конституції України кожний громадянин має право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності; ніхто не може використовувати або поширювати їх без його згоди, за винятками, встановленими законом. Держава сприяє розвиткові науки, встановленню наукових зв’язків України зі світовим співтовариством);

2) регулювання (регламентовано нормативно-правовими актами в залежності від об’єкта промислової власності, характерне для всіх суб’єктів

управління через реалізацію нормотворчих повноважень);

3) систему органів управління (управління об’єктами промислової власності здійснюється системою органів виконавчої влади та їх структурних підрозділів, провідну роль серед яких відіграє ДСІВ);

4) координацію управлінських рішень ( пов’язано із узгодженістю управлінських процесів, наприклад, між ДСІВ та Укрпатентом, спрямованих на здійснення експертизи об’єктів промислової власності, реєстрацію та видачу охоронних документів; між ДСІВ та ДФС в частині охорони майнових прав на об’єкти промислової власності під час перетину митного кордону тощо);

5) контроль (спрямований на охорону та захист майнових та особистих немайнових прав суб’єктів права інтелектуальної власності на належні їм об’єкти промислової власності, а також на захист державних інтересів. Наприклад, правова регламентація винаходу може містити інформацію, віднесену до державної таємниці, що потребує державного контролю з боку Служби безпеки України).

Підсумовуючи вищевикладене, маємо підстави зазначити, що розглянуті функції управління необхідні для здійснення державного управління промисловою власністю знайшли своє відображення в основних, спеціальних та допоміжних функціях, які впливають на всі елементи системи управління промисловою власністю.

Складовими елементами організаційно-правового механізму управління промисловою власністю є принципи, мета, завдання і функції. Кожен із них займаючи самостійне місце безпосередньо впливає на організаційно-правовий механізм державного управління промисловою власністю.

Будучи організаційно самостійним елементом державного апарату, органи виконавчої влади у сфері промислової власності наділені чітко окресленим обсягом повноважень, відповідно до покладених на них завдань і функцій, складаються із структури підрозділів і посад, і утворюють систему органів виконавчої влади визначених нормативно-правовими актами.

2.2.

<< | >>
Источник: ГАРБУЗ ТЕТЯНА ОЛЕКСАНДРІВНА. ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ ОХОРОНИ ПРАВ НА ОБ’ЄКТИ ПРОМИСЛОВОЇ ВЛАСНОСТІ Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Київ - 2016. 2016

Скачать оригинал источника

Еще по теме Принципи, мета, завдання і функції державного управління промисловою власністю:

  1. 2. Кабінет Міністрів — вищий орган у системі органів виконавчої влади, його склад, основні функції та повноваження
  2. ОРГАНІЗАЦІЯ БІРЖОВОГО УПРАВЛІННЯ
  3. § 2. Науки про управління та організаційна наука
  4. Розділ 7. Державна служба в українських регіонах Австрійської (Австро- Угорської) монархії (1772-1918 рр.)
  5. Розділ 8. Організація управління УНР доби Центральної Ради (1917 p.- початок 1918p.
  6. Місце державної служби у реалізації ленінської утопії
  7. Розділ 18. Відродження державного управління в УРСР (1943-1945 рр.)
  8. Кадрова політика в системі державної служби УРСР
  9. Організація управління економікою
  10. Тема 15. Радянська державність і право в Україні в 20-30 рр. ХХ ст.
  11. Тема 19. Державно-правовий розвиток України в період перебудови (1985-1991 рр.)
  12. Створення позаконституційного механізму державного управління радянізованою Україною
  13. 4. Організація управління економікою в умовах соціально-економічних реформ
  14. Перебудова як невдала спроба вдосконалення державної машини
  15. Напрями розвитку адміністративно-правового регулювання у сфері державного контролю ведення лісового господарства в Україні
  16. ЗМІСТ
  17. Принципи, мета, завдання і функції державного управління промисловою власністю
  18. Система органів державного управління промисловою власністю
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Арбитражный процесс - Банковское право - Вещное право - Государство и право - Гражданский процесс - Гражданское право - Дипломатическое право - Договорное право - Жилищное право - Зарубежное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Медицинское право - Международное право. Европейское право - Морское право - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Политология - Права человека - Право зарубежных стран - Право собственности - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предотвращение COVID-19 - Семейное право - Судебная психиатрия - Судопроизводство - Таможенное право - Теория и история права и государства - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Ювенальное право - Юридическая техника - Юридические лица -