Виконавчий документ як форма волевиявлення публічного органу управління щодо примусового виконання рішення державною виконавчою службою

Примусове виконання рішень, що є основою діяльності державної виконавчої служби, здійснюється на підставі вико­навчих документів, які є зовнішнім виявом волевиявлення компетентного публічного органу управління.

Виконавчий документ має дуже велике значення для процедури захисту порушеного, оспореного чи невизнаного пр а­ва, яке полягає у тому, що без нього виконавче провадження не може бути відкрито й державний виконавець зо­бов’язаний відмовити в такому відкритті.

Сьогодні законодавством не визначений певний вид законодавчого документа.

Виконавчі документи мають зовнішній вияв у формі: виконавчого листа, наказів судів, виконавчих написів нотаріусів, посвідчень комісій із трудових спорів, постанов та рішень органів чи посадових осіб, які уповноважені видавати вка­зані акти.

Така різноманітність виконавчих документів ускладнює виконання вимог публічних органів управління, проте біль­шість видів виконавчих документів, які застосовуються під час примусового виконання рішень, містять інформацію, викладену відповідно до вимог ст. 19 Закону України «Про виконавче провадження».

До виконавчого документа законодавець ставить певні вимоги, відповідно до яких він має містити: назву документа, дату видачі та найменування органу, посадової особи, які видали цей документ; дату й номер рішення, за яким його видано;

найменування (для юридичних осіб) або ім’я (прізвище, ім’я та по батькові за його наявності для фізичних осіб) стя- гувача і боржника, їх місцезнаходження (для юридичних осіб) або місце проживання (для фізичних осіб), ідентифіка­ційний код суб’єкта господарської діяльності стягувача та боржника за його наявності (для юридичних осіб), індиві­дуальний ідентифікаційний номер стягувача та боржника, за його наявності (для фізичних осіб - платників податків), а також інші відомості, якщо вони відомі суду чи іншому органу, що видав виконавчий документ, які ідентифікують стягувача та боржника чи можуть сприяти примусовому виконанню, такі як дата і місце народження боржника та його місце роботи (для фізичних осіб), місцезнаходження майна боржника тощо;

резолютивну частину рішення; дату набрання чинності рішенням; строк подання виконавчого документа до виконання.

Виконавчий документ має бути підписаний уповноваженою особою і скріплений печаткою.

Обсяг даних, які містяться у виконавчому документі, повинен бути достатнім для розуміння учасниками виконавчого провадження змісту рішення, що підлягає виконанню. Водночас встановлені в законі вимоги до виконавчих докумен­тів спонукають до їх уніфікації, переходу до єдиної форми, яку використовуватимуть усі публічні органи управління, до компетенції яких належить зазначене питання. Ним може бути, наприклад, ордер на примусове виконання рішень. Так, на прикладі статистичної звітності, яка представлена на сайті Інтернет відділом державної виконавчої служби Житомирської області [116], видно, як коливається показник виконавчих документів, що розглядаються даною служ­бою. На це є дуже багато об’єктивних причин, які ми докладно розглядали вище. Протягом шести місяців 2007 р. до зазначених органів державної виконавчої служби надійшов 74021 виконавчий документ на суму 176 482 749 грн, що на 17407 виконавчих документів (або 190 %) менше кількості та на 61 360 407 грн (або 25,0 %) менше суми за вико­навчими документами, які були пред'явлені на виконання протягом шести місяців 2006 р.

Однак, незважаючи на те, що загалом в області кількість надходжень виконавчих документів на виконання до органів державної виконавчої служби протягом шести місяців 2007 р. зменшилася, у 13 з 25 територіальних органів державної виконавчої служби та відділу примусового виконання рішень державної виконавчої служби Житомирської області прослідковується збільшення кількості надходжень виконавчих документів на виконання.

З урахуванням залишку виконавчих документів на початок звітного періоду, який становив 96299 виконавчих доку­ментів на суму 177 199 541 грн, у провадженні державних виконавців органів державної виконавчої служби області протягом звітного періоду перебувало 167 278 виконавчих документів на суму 336 054 417 грн. (У відкритті 3042 ви­конавчих проваджень на загальну суму стягнення 17 627 873 грн державними виконавцями відмовлено згідно з вимо­гами ст.

Закінчено у зв'язку з фактичним виконанням 40959 виконавчих провадження на суму 40 765 227 грн (42,7 % від кіль­кості та 28,7 % від суми по завершених виконавчих провадженнях). Фактично стягнута сума (з урахуванням частково­го стягнутих сум) становить 49 477 039 грн.

Залишок на 1 липня 2007 р. становить 71344 виконавчих провадження на суму 185 477 352 грн.

У територіальних органах державної виконавчої служби Житомирської області протягом шести місяців 2007 р. пере­бувало на виконанні 88995 виконавчих документів про стягнення коштів до бюджету на суму 26 131 341 грн. Вод­ночас як у І півріччі 2006 р. примусовому виконанню підлягало 104 618 виконавчих документів цієї категорії стягнен­ня на суму 20 134 309 грн. Таким чином, хоча кількість виконавчих документів про стягнення до державного бюдже­ту, які підлягали примусовому виконанню протягом звітного періоду, зменшилася, порівняно з аналогічним періодом минулого року, на 15623 виконавчих документа, сума, що підлягає стягненню по них, збільшилася на 5 997 032 грн. Протягом шести місяців 2007 р. державними виконавцями завершено 56563 виконавчих документа на суму 7 130 144 грн, що становить 63,6 % від кількості та 27,3 % від суми виконавчих документів, які підлягали примусовому вико­нанню, водночас як в аналогічному періоді 2006 р.

Також значно покращився стан виконання виконавчих проваджень про стягнення заборгованості по заробітній платні та інших виплатах, пов'язаних із трудовими правовідносинами, порівняно з аналогічним періодом 2006 р.

Так, протягом шести місяців 2007 р. в органах державної виконавчої служби області на виконанні перебувало 3128 виконавчих документів про стягнення заборгованості по заробітній платні на загальну суму 5 524 366 грн та 1318 ви­конавчих документів про стягнення інших виплат, пов'язаних із трудовими правовідносинами, на загальну суму 2 847 024 грн, у тому числі про стягнення з бюджетних установ та організацій 1256 виконавчих проваджень на суму 2 731 434 грн.

Протягом І півріччя 2007 р. завершено 1556 виконавчих документів про стягнення заробітної платні на суму 2 597 440 грн, що становить 50, 3 % від кількості та 49,8 % від суми стягнення.

Протягом шести місяців 2006 р. у відділах державної виконавчої служби області на виконанні перебувало 3822 вико­навчих документів про стягнення заборгованості по заробітній платні на загальну суму 5 636 071 грн та 3775 виконав­чих документів про стягнення інших виплат, пов'язаних з трудовими правовідносинами на загальну суму 7 579 029 грн, у тому числі про стягнення з бюджетних установ та організацій 3661 виконавчих проваджень на суму 7 353 700 грн.

Протягом зазначеного періоду завершено 1352 виконавчих документів про стягнення заробітної платні на суму 1 967 976 грн, що становило 35,4 % від кількості та 34,9 % від суми стягнення, що на 204 виконавчих провадження (або на 13,1 %) та на 629 464 грн (або на 24,2 %) менше, ніж завершено в І півріччі поточного року.

Збільшилася також кількість виконавчих проваджень, які завершені у зв'язку з фактичним повним виконанням з 976 виконавчих проваджень на суму 1 430 789 грн (протягом шести місяців 2006 р.) до 1105 виконавчих провадження на суму 1 831 714 грн (протягом шести місяців 2007 р.).

Залишок станом на 1 липня 2006 р. становив 1573 виконавчих провадження про стягнення заборгованості по заробіт­ній платні на суму 2 752 473 грн, водночас як залишок станом на 1 липня 2007 р. - 2470 виконавчих провадження про стягнення заборгованості по заробітній платні на суму 3 624 766 грн.

Однією з причин покращення стану виконання виконавчих проваджень про стягнення заборгованості по заробітній платні та інших виплатах, пов'язаних з трудовими правовідносинами, є постійний контроль як з боку керівництва ре­гіонального органу державної виконавчої служби, так і з боку безпосередніх керівників територіальних органів дер­жавної виконавчої служби щодо вжиття державними виконавцями області усіх передбачених законом заходів стосов­но виконання цих виконавчих проваджень.

Донині багато суперечок точиться навколо норми, згідно з якою виконавчими документами є рішення інших держав­них органів, якщо закон поклав їх виконання на органи державної виконавчої служби. Зокрема, нормами ст. 8 Госпо­дарського процесуального кодексу України передбачено, що якщо у відповіді про визнання претензії не повідомляєть­ся про перерахування визнаної суми, то через 20 днів після її отримання така відповідь є підставою для примусового виконання стягнення заборгованості державною виконавчою службою. Водночас, незважаючи на те, що ст. 3 Закону України «Про виконавче провадження» передбачає, що одним з документів, які підлягають виконанню органами дер­жавної виконавчої служби, є «визнана у встановленому порядку претензія», державні виконавці позбавлені права від­кривати виконавче провадження на підставі відповіді на визнану претензію, оскільки переважна більшість стягувачів за такою претензією не є органами державної влади, а вичерпаний перелік виконавчих документів не містить такого виконавчого документа, як відповідь на визнану претензію або власне визнана у встановленому порядку претензія. З огляду на зазначене, можна дійти висновку, що органи державної виконавчої служби на підставі норм ст.

Утім, у наукових колах існує думка, що таке ставлення до примусового виконання відповідей на визнані претензії є порушенням прав стягувачів, які не в змозі звернутися до суду за захистом права, визнаного боржником, оскільки в цьому випадку відсутній предмет спору (боржник письмово визнав зобов’язання). Ця позиція є недостатньо обґрунто­ваною.

Так, рішенням Конституційного Суду України від 9 липня 2002 р. № 15-рп/ 2002 (за справою № 1-2/2002) [117] визна­но, що положення частини другої ст. 124 Конституції України стосовно поширення юрисдикції судів на всі правовід­носини, що виникають у державі, в аспекті конституційного звернення необхідно розуміти так, що право особи на звернення до суду за вирішенням спору не може бути обмежене законом, іншими нормативно-правовими актами. Установлення законом або договором досудового врегулювання спору за волевиявленням суб’єктів правовідносин не є обмеженням юрисдикції судів і права на судовий захист.

Таким чином, відмова державного виконавця у відкритті виконавчого провадження за відповіддю на визнану претен­зію (як наслідок трудового врегулювання спору) жодним чином не позбавляє права стягувача звернутися за захистом порушеного права до суду. До того ж невиконання у добровільному порядку своїх визнаних зобов’язань уже свідчить про небажання боржником виконувати ці зобов’язання, що само по собі є підставою для звернення до суду [14, с. 69­70].

Отже, законодавець не наводить дефініції виконавчого документа. На основі викладеного ми пропонуємо власне по­няття зазначеної категорії: виконавчий документ - це відповідна форма волевиявлення публічного органу управління щодо захисту порушеного, оспореного чи невизнаного права, який видається в межах визначеної компетенції та має відповідні вимоги до змісту та форми, і є основним спонукальним моментом щодо відкриття виконавчого провадження державним виконавцем. Виконавчі документи можуть бути пред’явлені до виконання в такі строки:

1) виконавчі листи та інші судові документи - протягом трьох років;

3) посвідчення комісій із трудових спорів - протягом трьох місяців;

4) постанови органів (посадових осіб), уповноважених розглядати справи про адміністративні правопорушення, - протягом трьох місяців;

5) інші виконавчі документи - протягом року, якщо інше не встановлено законом.

Державний виконавець зобов’язаний прийняти до виконання виконавчий документ і відкрити виконавче провадження, якщо не закінчився строк подання виконавчого документа до виконання і цей документ відповідає вимогам, які ставляться до нього законодавцем, щодо змісту та передбаченого місця виконання.

Тобто державний виконавець у триденний строк з дня надходження до нього виконавчого документа виносить пост а- нову про відкриття виконавчого провадження. У постанові державний виконавець встановлює строк для добровільно­го виконання рішення, який не може перевищувати семи днів, а рішень про примусове виселення - п'ятнадцяти днів, та попереджає боржника про примусове виконання рішення після закінчення встановленого строку зі стягненням з нього виконавчого збору і витрат, пов'язаних із провадженням виконавчих дій.

Виконавчий документ, виданий на підставі рішення, яким надана відстрочка виконання, приймається державним ви­конавцем до виконання після закінчення терміну відстрочки в межах строку, встановленого для надання цього вико­навчого документа.

У разі відкриття виконавчого провадження за виконавчим документом про конфіскацію майна, стягнення періодичних платежів, забезпечення позовних вимог строк для добровільного виконання не встановлюється.

За заявою стягувача, з метою забезпечення виконання рішення про майнові стягнення, державний виконавець поста­новою про відкриття виконавчого провадження вправі накласти арешт на майно боржника (крім коштів) та оголосити заборону на його відчуження. Одночасно з винесенням такої постанови державний виконавець може провести опис й арешт майна боржника.

Постанова про відкриття виконавчого провадження може бути оскаржена сторонами начальнику відповідного органу державної виконавчої служби або до відповідного суду у 10-денний строк.

Тривалий час точаться суперечки щодо строків та порядку примусового виконання рішень судів, які допущені судом до негайного виконання [118; 119]. Деякі автори доходять висновку [120, с. 5], що коли рішення допущене до негай­ного виконання, то воно має бути виконане невідкладно, з порушенням черговості задоволення стягувачів та з пору­шенням порядку розподілення коштів, стягнутих з боржника. З такою точкою зору не можна погодитися хоча б тому, що у зведеному виконавчому провадженні зазвичай міститься кілька виконавчих документів, допущених до негайного виконання, і, за логікою вищезазначених авторів, у зведеному виконавчому провадженні перебуватиме два розряди стягувачів - зі звичайними рішеннями та рішеннями, допущеними до негайного виконання, причому черговість задо­волення таких стягувачів не передбачена жодним нормативним документом.

Навпаки, не можна не погодитись з думкою [121, с. 424-425], що допущення судового рішення до негайного виконан­ня взагалі не повинно мати місце (за винятком випадків, якщо це рішення має запобігти спричиненню шкоди життю та здоров'ю громадян або попередити інші обставини надзвичайного характеру), оскільки набуття чинності рішенням до закінчення строку його оскарження створює сприятливі умови для корупційних виявів та провокацій з боку сторін су­дового процесу. Однак, зрештою, інститут допущення рішення до негайного виконання сьогодні існує і широко засто­совується у судовій практиці.

У разі невідповідності виконавчого документа вимогам, установленим законодавцем, державний виконавець виносить постанову про відмову у відкритті виконавчого провадження, яку затверджує начальник відповідного відділу держав­ної виконавчої служби, і не пізніше наступного дня надсилає її заявникові. У цій постанові державний виконавець зо­бов’язаний роз’яснити стягувачеві його право звернутися до суду чи іншого органу (особи), який видав юрисдикцій- ний акт, про приведення виконавчого документа у відповідність з вимогами процесуального законодавства та законо­давства про виконавче провадження.

Водночас державний виконавець має право звертатися до органу (у формі заяви чи подання), який видав виконавчий документ, за роз’ясненням рішення, із заявою про видачу дубліката виконавчого документа, порушувати клопотання про встановлення чи зміну порядку і способу виконання, відстрочку та розстрочку виконання рішення тощо.

Чинне законодавство не містить будь-яких відмінностей в зазначених видах звернень державного виконавця до суду, крім їх назви, однак у судовій практиці є випадки відмови в задоволенні звернення державного виконавця лише через те, що для вирішення цього питання законом передбачено подачу заяви, а не подання, з яким звернувся державний виконавець.

До того ж між положеннями Закону України «Про виконавче провадження» та процесуальними кодексами існують певні розбіжності щодо форми звернення до суду. Однак, з огляду на пріоритет у застосуванні судами кодифікованих законів, уважаємо, що необхідно застосовувати норми законодавства, встановлені процесуальними кодексами.

Так, державні виконавці вправі звернутися до суду із заявами щодо:

1) відстрочки і розстрочки виконання, зміни чи встановлення способу і порядку виконання;

2) роз’яснення рішення.

При цьому звертаємо увагу, що при зверненні до суду направляється подання [122].

Суд, який видав виконавчий документ, зобов’язаний розглянути заяву державного виконавця про роз’яснення рішення суду в 10-денний строк із дня її надходження і, за необхідності, дати відповідне роз’яснення рішення чи змісту виконавчого документа, не змінюючи їх змісту по суті. Про роз’яснення рішення чи змісту документа або відмову в цьому суд постановляє ухвалу.

3.3. Акти управління, що підлягають примусовому виконанню державною виконавчою службою

Основним завданням діяльності державної виконавчої служби є виконання рішень публічних органів управління від­повідно до ст. 1 Закону України «Про державну виконавчу службу». Інші органи, установи, організації та посадові особи здійснюють виконавчі дії у випадках, передбачених законами України.

Органами виконання рішень є державні органи, на які покладено реалізацію рішень, ухвал і постанов судових та ін­ших органів, спрямованих на захист прав і законних інтересів громадян, юридичних осіб і держави. Рішення судів та інших органів щодо стягнення коштів виконують податкові органи, установи банків, кредитно-фінансові установи. Виконання рішень про стягнення коштів із рахунків, на яких обліковуються кошти Державного бюджету України та місцевих бюджетів або бюджетних установ, здійснюють органи Державного казначейства України. Рішення судів про визнання осіб недієздатними або обмежно дієздатними здійснюють органи опіки та піклування. Рішення судів, що по­требують реєстрації в зазначених органах, на кшталт рішення суду про розірвання шлюбу, про встановлення батьківс­тва - органи реєстрації цивільного стану. Сьогодні не існує єдиного переліку органів, яким надано право виконання рішень. Пропонуємо усунути цю прогалину в законодавстві, шляхом доповнення до Закону України «Про виконавче провадження» Ст.*** «Органи виконання рішень публічних органів управління».

Органами примусового виконання рішення є державна виконавча служба. Водночас органами виконання є також ор­гани та посадові особи, які виконують рішення про притягнення до кримінальної чи адміністративної відповідальнос­ті. Інші органи, організації та посадові особи здійснюють виконавчі дії на вимогу чи за дорученням державного вико­навця [123, с. 34].

Основною підставою щодо виконання відповідного рішення є волевиявлення відповідного уповноваженого органу публічної адміністрації. Підстави для виконання деякі вчені поділяють на дві групи.

Перша група охоплює такі рішення (акти), які є тільки підставами виконання, тобто спонукальною причиною вико­навчого провадження, але самі по собі не зумовлюють його відкриття: рішення, ухвали, постанови, вироки судів, рі­шення комісій із трудових спорів тощо. Засобом порушення виконавчого провадження є виконавчий документ (листи, накази, посвідчення) тощо.

Друга група - це такі рішення, що є і підставами виконання, і виконавчими документами, тобто документи, які можуть без додаткових вимог стати підставою вирішення питання про відкриття виконавчого провадження [124, с. 32-33]. Відповідно до ст. 3 Закону України «Про виконавче провадження», виконавчими документами за рішеннями, що під­лягають виконанню державною виконавчою службою, є такі:

1) виконавчі листи, що видаються судами, та накази господарських судів, у тому числі на підставі рішень третейсько­го суду;

2) ухвали, постанови судів у цивільних, господарських, адміністративних та кримінальних справах;

3) судові накази;

4) виконавчі написи нотаріусів;

5) посвідчення комісій із трудових спорів, що видаються на підставі відповідних рішень цих комісій;

6) постанови органів (посадових осіб), уповноважених розглядати справи про адміністративні правопорушення у ви­падках, передбачених законом;

7) рішення органів державної влади, прийняті з питань володіння і користування культовими будівлями та майном;

8) постанови державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат на проведення виконавчих дій та накла­дення штрафу;

9) рішення інших органів державної влади у випадках, якщо за законом їх виконання покладено на державну виконав­чу службу;

10) рішення Європейського суду з прав людини, з урахуванням особливостей, передбачених Законом України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» [125; 126].

Розглянемо детально вищеназвані види рішень, що підлягають примусовому виконанню державною виконавчою слу­жбою.

Виконавчі листи, що видаються судами, та накази господарських судів, у тому числі на підставі рішень третейського суду.

Виконавчі листи, що видаються судами на підставі рішень, вироків, ухвал, постанов судів загальної юрисдикції [127], можливо поділити на декілька видів: виконавчі листи, які видані судами у цивільних справах; виконавчі листи, які ви­дані судами у кримінальних справах у частині майнових стягнень; виконавчі листи, які видані адміністративними су­дами; виконавчі листи, які видані судами у справах про адміністративні проступки в частині майнових стягнень. Так, відповідно до ст. 368, ч. 2 Цивільного процесуального кодексу [128] та ст. 258 Кодексу адміністративного судо­чинства [129], за кожним судовим рішенням, яке набрало законної сили, за заявою осіб, на користь яких воно ухвале­но, видається один виконавчий лист. Якщо на підставі ухваленого рішення належить передати майно, що перебуває в кількох місцях, або якщо рішення ухвалено на користь кількох позивачів чи проти кількох відповідачів, суд має право за заявою стягувачів видати кілька виконавчих листів, точно зазначивши, яку частину рішення треба виконати за кож­ним виконавчим листом.

Рішення іноземного суду визнається та виконується в Україні, якщо його визнання та виконання передбачено міжна­родними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, або за принципом взаємності за домовленістю з іноземною державою, рішення суду якої має виконуватися в Україні.

Питання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду на клопотання стягувача розгляда­ється судом за місцем проживання (перебування) або місцезнаходженням боржника. Якщо боржник не має місця про­живання (перебування) або місцезнаходження на території України або його місце проживання (перебування) або міс­цезнаходження невідоме, питання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду розгляда­ється судом за місцезнаходженням в Україні майна боржника

На підставі рішення іноземного суду та ухвали про надання дозволу на його примусове виконання, що набрала чинно­сті, суд видає виконавчий лист, який надсилається для виконання в порядку, встановленому законом, державній вико­навчій службі.

Відповідно до Кримінально-виконавчого кодексу України [130], суд, який виніс вирок, що передбачає як додаткове покарання конфіскацію майна, після набрання ним чинності надсилає виконавчий лист, копію опису майна і копію вироку для виконання державній виконавчій службі, про що сповіщає відповідну фінансову установу. У разі відсутно­сті у справі опису майна засудженого надсилається довідка про те, що опису майна не проводилося. Виконання пока­рання у виді конфіскації майна здійснюється державною виконавчою службою за місцезнаходженням майна відповід­но до Закону України «Про виконавче провадження».

Згідно зі ст. 308 Кодексу України про адміністративні правопорушення [131], у разі несплати правопорушником штрафу у строк, установлений частиною першою ст. 307, постанова про накладення штрафу надсилається для приму­сового виконання до відділу державної виконавчої служби за місцем проживання порушника, роботи або за місцезна­ходженням його майна.

Відповідно до ст. 312, предмет, вилучений на підставі постанови про його оплатне вилучення, державний виконавець здає для реалізації. Суми, виручені від реалізації оплатно вилученого предмета, відповідно до ст. 28 цього Кодексу, передаються колишньому власникові з відрахуванням витрат, пов’язаних з проведенням виконавчих дій.

Згідно зі ст. 313, постанови про конфіскацію предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об’єктом ад­міністративного правопорушення, та грошей, одержаних унаслідок вчинення адміністративного правопорушення, ви­конуються державними виконавцями.

Постанова по справі про адміністративне правопорушення в частині відшкодування майнової шкоди є виконавчим до­кументом.

Майнова шкода має бути відшкодована порушником не пізніш як через п’ятнадцять днів з дня вручення йому копії постанови (ст. 285), а в разі оскарження або опротестування такої постанови - не пізніш як через п’ятнадцять днів з дня повідомлення про залишення скарги або протесту без задоволення.

У разі невиконання постанови по справі про адміністративне правопорушення в частині відшкодування майнової шкоди у строк, установлений частиною третьою ст. 329, вона надсилається для стягнення збитків у порядку виконав­чого провадження.

Відповідно до Господарського процесуального кодексу України [132], виконання рішення господарського суду прова­диться на підставі виданого ним наказу, що є виконавчим документом. Наказ видається стягувачеві або надсилається йому рекомендованим чи цінним листом після набрання судовим рішенням чинності. Накази про стягнення державно­го мита надсилаються до місцевих органів державної податкової служби. У разі повного або часткового задоволення первісного і зустрічного позовів накази про стягнення грошових сум видаються окремо по кожному позову. Якщо су­дове рішення прийнято на користь декількох позивачів або проти декількох відповідачів, або якщо виконання повинно бути проведено в різних місцях, видаються накази із зазначенням тієї частини судового рішення, яка підлягає вико­нанню за цим наказом. Наказ має відповідати вимогам до виконавчого документа, встановленим Законом України «Про виконавче провадження».

Господарський суд, що видав наказ, може за заявою стягувача або боржника виправити помилку, допущену при його оформленні або видачі, чи визнати наказ таким, що не підлягає виконанню, та стягнути на користь боржника безпідс­тавно одержане стягувачем за наказом.

Господарський суд ухвалою вносить виправлення до наказу, а в разі, якщо його було видано помилково або якщо обов’язок боржника відсутній повністю чи частково у зв’язку з його припиненням добровільним виконанням боржни­ком чи іншою особою або з інших причин, господарський суд визнає наказ таким, що не підлягає виконанню повністю або частково. Якщо стягнення за таким наказом уже відбулося повністю або частково, господарський суд одночасно на вимогу боржника стягує на його користь безпідставно одержане стягувачем за наказом.

Виданий стягувачеві наказ може бути пред’явлено до виконання не пізніше трьох років з дня прийняття рішення, ух­вали, постанови або закінчення строку, встановленого у разі відстрочки виконання судового рішення або після вине­сення ухвали про поновлення пропущеного строку для пред’явлення наказу до виконання. У цей строк не зарахову­ється час, на який виконання судового рішення було зупинено.

Третейський суд - недержавний незалежний орган, що утворюється за угодою або відповідним рішенням заінтересо­ваних фізичних та/або юридичних осіб у порядку, встановленому Законом України «Про третейські суди» [133], для вирішення спорів, що виникають із цивільних та господарських правовідносин.

Рішення третейського суду приймається після дослідження усіх обставин справи третейським суддею, що одноособо­во розглядав справу, або більшістю голосів третейських суддів, які входять до складу третейського суду. Рішення ого­лошується у засіданні третейського суду.

Заява про видачу виконавчого документа може бути подана до компетентного суду протягом трьох років з дня прийн­яття рішення третейським судом. Така заява підлягає розгляду компетентним судом протягом 15 днів з дня її надхо­дження до суду. Про час та місце розгляду заяви повідомляються сторони, проте неявка сторін чи однієї із сторін не є перешкодою для судового розгляду заяви.

На основі ст. 57 зазначеного Закону рішення третейського суду, яке не виконано добровільно, підлягає примусовому виконанню відповідними державними органами.

Ухвали, постанови судів у цивільних, господарських, адміністративних та кримінальних справах. Ухвала - це письмове або усне рішення суду будь-якої інстанції у справі, яка вирішує питання, пов’язані з процедурою розгляду цивільної чи адміністративної справи, та інші процесуальні питання. Судовий розгляд закінчується ухваленням рі­шення суду. Ухвалами судів апеляційної та касаційної інстанцій також вирішуються вимоги апеляційної чи касаційної скарги. Рішення суду ухвалює, оформлює і підписує в нарадчій кімнаті суддя, а в разі колегіального розгляду - судді, які розглядали справу. Ухвали суду, постановлені окремим процесуальним документом, підписує суддя (судді) і долу­чають до справи. Ухвали, постановлені судом, не виходячи до нарадчої кімнати, заносяться до журналу судового засі­дання. Якщо судом було вжито заходів щодо забезпечення позову за заявою осіб, на користь яких ухвалено судове р і- шення, суд разом із виконавчим листом видає копію документів, які підтверджують виконання ухвали суду про забез­печення позову. Про виконання ухвали відповідний орган державної виконавчої служби повідомляє суд і заявника не пізніше ніж у місячний строк з дня одержання ухвали суду. Підлягають виконанню ухвали суду, які мають ознаки ре- алізованості й вимагають примусового виконання, зокрема з цивільних справ: про забезпечення позову (ст. 151, 154, 156 Цивільного процесуального кодексу), про поворот виконання (ст. 380 Цивільного процесуального кодексу); про уточнення, доповнення рішення, зміну порядку та способу виконання (ст. 373 Цивільного процесуального кодексу) тощо.

Судові накази. Судовий наказ є особливою формою судового рішення про стягнення з боржника грошових коштів або витребування майна за заявою особи, якій належить право такої вимоги. Цей наказ підлягає виконанню за прави­лами, встановленими для виконання судових рішень.

Судовий наказ видається за вимогами, перелік яких встановлений у ст. 96 Цивільного процесуального кодексу, а саме: 1) заявлено вимогу, що ґрунтується на правочині, вчиненому в письмовій формі; 2) заявлено вимогу про стягнення на­рахованої, але не виплаченої працівникові суми заробітної плати; 3) заявлено вимогу про компенсацію витрат на про­ведення розшуку відповідача, боржника, дитини або транспортних засобів боржника.

У разі прийняття заяви стягувача про видачу судового наказу суд у триденний строк видає судовий наказ по суті заяв­лених вимог. Судовий наказ має відповідати вимогам виконавчого документа. Видача судового наказу проводиться без судового засідання і виклику стягувача та боржника для заслуховування їх пояснень.

Судовий наказ складає і підписує суддя у двох примірниках, один з яких залишається у справі, а другий скріплюється печаткою суду і видається стягувачу після набрання ним чинності. У разі ненадходження заяви від боржника протя­гом трьох днів після закінчення строку на її подання та за наявності даних про отримання боржником копії наказу су­довий наказ набирає чинності й суд видає його стягувачеві для пред’явлення до виконання.

Виконавчі написи нотаріусів. Стягнення грошових сум або витребування від боржника майна, якщо заборгованість чи інша відповідальність боржника перед стягувачем має безспірний характер, підтверджений документами, прова­диться на підставі виконавчих написів, які вчиняються нотаріусами.

Виконавчий напис - це розпорядження нотаріуса, виконане (вчинене) на документах, що встановлюють заборгова­ність, про примусове її виконання шляхом стягнення з боржника грошових сум або витребування майна.

Нотаріус вчиняє виконавчі написи, якщо подані документи підтверджують безспірність заборгованості або іншої від­повідальності боржника перед стягувачем та за умови, що з дня виникнення права вимоги минуло не більше трьох ро­ків, а у відносинах між підприємствами, установами та організаціями - не більше одного року.

Для отримання виконавчого напису надається оригінал нотаріально посвідченого договору та документи, що підтвер­джують безспірність заборгованості боржника та встановлюють прострочення виконання зобов'язань.

У виконавчому написі повинні зазначатися:

дата (рік, місяць, число) його вчинення, посада, прізвище, ім’я, по батькові нотаріуса, який вчинив виконавчий напис; найменування та адреса стягувача;

найменування, адреса, дата і місце народження боржника, місце роботи (для громадян), номери рахунків в установах банків (для юридичних осіб);

строк, за який провадиться стягнення;

суми, що підлягають стягненню, або предмети, які підлягають витребуванню, у тому числі пеня, проценти, якщо такі належать до стягнення;

розмір плати, сума державного мита, сплачуваного стягувачем, або мита, яке підлягає стягненню з боржника; номер, за яким виконавчий напис зареєстровано.

Виконавчий напис скріплюється підписом і печаткою нотаріуса [134].

Виконавчі написи, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку, вичиняються виключно на документах, перелік яких визначається Кабінетом Міністрів України [135].

Виконавчі написи нотаріусів виконуються примусово державними виконавцями тоді, коли у божника - юридичної особи відсутні кошти в кредитних установах і стягнення необхідно звернути на належне майно, а також тоді, коли стягується заборгованість з громадян на користь організацій, якщо сума стягнень перевищує встановлений можливий місячний розмір врахувань із зарплати та прирівняних до неї виплат, тому стягнення необхідно звернути на майно бо­ржника.

Посвідчення комісій із трудових спорів, що видаються на підставі відповідних рішень цих комісій. Комісія із трудових спорів є обов’язковим первинним органом щодо розгляду трудових спорів, які виникають на підприємствах, в установах, організаціях, за винятком трудових спорів суддів, прокурорсько-слідчих працівників, а також працівників навчальних, наукових та інших установ прокуратури, які мають класні чини, а також спорів, які належать до компетенції районих, районих у місті, міських чи міськрайонних міських чи міськрайонних судів.

Трудовий спір підлягає розглядові в комісії із трудових спорів, якщо працівник самостійно або за участі профспілкової організації, що представляє його інтереси, не врегулював розбіжності при безпосередніх переговорах з власником або уповноваженим ним органом.

Комісія із трудових спорів обирається загальними зборами (конференцією) трудового колективу підприємства, установи, організації у складі не менш як 15 працівників.

Порядок обрання, чисельність, склад і строк повноважень комісії визначаються загальними зборами (конференцією) трудового колективу підприємства, установи, організації. При цьому кількість робітників у складі комісії із трудових спорів підприємства повинна бути не менше половини її складу.

Комісія із трудових спорів обирає зі свого складу голову, його заступників і секретаря комісії.

За рішенням загальних зборів (конференції) трудового колективу підприємства, установи, організації можуть бути створені комісії із трудових спорів у цехах та інших аналогічних підрозділах. Ці комісії обираються колективами підрозділів і діють на тих самих підставах, що й комісії із трудових спорів підприємств, установ, організацій.

На засіданнях комісій із трудових спорів підрозділів можуть розглядатись трудові спори в межах повноважень цих підрозділів.

Комісія із трудових спорів приймає рішення більшістю голосів її членів, присутніх на засіданні.

У рішенні зазначаються: повне найменування підприємства, установи, організації, прізвище, ім’я та по батькові працівника, який звернувся до комісії, або його представника, дата звернення до комісії і дата розгляду спору, суть спору, прізвища членів комісії, власника або представників уповноваженого ним органу, результати голосування і мотивоване рішення комісії.

Копії рішення комісії у триденний строк вручаються працівникові, власникові або уповноваженому ним органу. Рішення комісії з трудових спорів підлягає виконанню власником або уповноваженим ним органом у триденний строк після закінчення десяти днів, передбачених на його оскарження.

У разі невиконання власником або уповноваженим ним органом рішення комісії із трудових спорів у встановлений строк (ст. 229 Кодексу законів про працю України) комісія із трудових спорів підприємства, установи, організації видає працівникові посвідчення, що має силу виконавчого листа.

У посвідченні вказуються найменування органу, який виніс рішення щодо трудового спору, дати прийняття і видачі та номер рішення, прізвище, ім’я, по батькові та адреса стягувача, найменування та адреса боржника, номери його рахунків у банках, рішення по суті спору, строк пред’явлення посвідчення до виконання. Посвідчення засвідчується підписом голови або заступника голови комісії із трудових спорів підприємства, установи, організації та печаткою комісії із трудових спорів.

Посвідчення не видається, якщо працівник чи власник або уповноважений ним орган звернувся у встановлений ст. 228 Кодексу законів про працю України строк із заявою про вирішення трудового спору до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду.

На основі посвідчення, пред’явленого не пізніше тримісячного строку до районного, міського (міста обласного значення), районного у місті відділу державної виконавчої служби, державний виконавець виконує рішення комісії із трудових спорів у примусовому порядку.

Постанова по справі про адміністративне правопорушення, винесена компетентним органом юрисдикції в частині відшкодування майнової шкоди, є виконавчим документом.

Кодекс України про адміністративні правопорушення регламентує підстави та порядок виконання постанов у частині майнових стягнень у вигляді штрафу, який може бути накладений на громадян та посадових осіб за вчинення просту­пку ( ст. 24, 27).

Рішення органів державної влади, прийняті з питань володіння і користування культовими будівлями та май­ном. Відповідно до ст. 17 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» [136] від 23 квітня 1991 р. № 987, релігійні організації мають право використовувати для своїх потреб будівлі й майно, що надаються їм на договірних засадах державними, громадськими організаціями або громадянами.

Культові будівлі й майно, які становлять державну власність, передаються організаціями, на балансі яких вони знаходяться, у безоплатне користування або повертаються у власність релігійних організацій безоплатно за рішеннями обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, а в Автономній Республіці Крим - Уряду Республіки Крим.

Культова будівля і майно, що є державною власністю, можуть передаватися у почергове користування двом або більше релігійним громадам за їх взаємною згодою. За відсутності такої згоди державний орган визначає порядок користування культовою будівлею і майном шляхом укладення з кожною громадою окремого договору.

Культова будівля та інше майно, які становлять історичну, художню або іншу культурну цінність, передаються релігійним організаціям і використовуються ними з додержанням установлених правил охорони і використання пам’яток історії та культури.

Клопотання про передачу релігійним організаціям культових будівель і майна у власність чи безоплатне користування розглядається в місячний термін з письмовим повідомленням про це заявників.

Релігійні організації мають переважне право на передачу їм культових будівель із земельною ділянкою, необхідною для обслуговування цих будівель.

Користування землею релігійні організації здійснюють у порядку, встановленому Земельним кодексом України [137] та іншими законодавчими актами України.

Договори про надання в користування релігійним організаціям культових та інших будівель і майна можуть бути розірвані або припинені в порядку і на підставах, передбачених цивільним законодавством України.

Самовільне захоплення культових будівель чи привласнення культового майна не допускається.

Рішення державних органів з питань володіння та користування культовими будівлями і майном можуть бути оскаржені до суду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України. Спори з питань, пов'язаних із володінням та користуванням культовими будівлями та майном, вирішують місцеві державні органи, державні органи у справах релігії. Їх рішення, не оскаржені до суду, протягом місяця із дня прийняття, а в разі оскарження - після прийняття судом рішення про відмову в задоволенні скарги (ст. 248¹⁴ Цивільного процесуального кодексу), може бути виконано прмусово органами виконання.

Постанови державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат на проведення виконавчих дій та накладення штрафу. У разі невиконання рішення у строк, установлений для добровільного його виконання, з боржника постановою державного виконавця, що затверджується начальником відповідного органу державної виконавчої служби, якому він безпосередньо підпорядкований, стягується виконавчий збір у розмірі 10 % від фактично стягненої суми або вартості майна боржника, яке передане стягувачу за виконавчим документом, а в разі невиконання рішення немайнового характеру в строк, встановлений для добровільного його виконання, з боржника після повного виконання рішення в тому ж порядку стягується виконавчий збір у розмірі двадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з боржника - громадянина і в розмірі п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян - з боржника - юридичної особи.

Виконавчий збір не стягується зі страховиків, які здійснюють державне обов’язкове особисте страхування, при виконанні державними виконавцями рішень про стягнення коштів за державним обов’язковим особистим страхуванням, а також з осіб, звільнених від його сплати згідно із законодавством, а також за виконавчими документами про конфіскацію майна, стягнення періодичних платежів, стягнення виконавчого збору, накладення арешту на майно для забезпечення позовних вимог.

Постанова про стягнення виконавчого збору виноситься при першому надходженні виконавчого документа державному виконавцю. При наступних пред’явленнях до виконання виконавчого документа державному виконавцеві виконавчий збір стягується в частині, що не була стягнута при попередньому виконанні.

У разі, коли стягнутої з боржника суми недостатньо для повного задоволення вимог стягувана, виконавчий збір сплачується пропорційно від стягнутої суми.

Постанова про стягнення виконавчого збору не пізніше ніж наступного дня після її винесення надсилається боржнику і може бути оскаржена до суду в 10-денний строк.

У разі закриття виконавчого провадження у зв’язку зі скасуванням рішення, що підлягало виконанню на основі виконавчого документа, виконавчий збір повертається боржникові.

Якщо виконавче провадження закінчено, а виконавчий збір не стягнуто, постанова про стягнення виконавчого збору виділяється в окреме провадження і підлягає виконанню.

Постанова державного виконавця про стягнення виконавчого збору може бути скасована за заявою боржника начальником відповідного органу державної виконавчої служби, якому він безпосередньо підпорядкований, якщо боржник оплатить витрати, пов’язані з проведенням виконавчих дій, у разі:

1) прийняття судом відмови стягувача від стягнення;

2) смерті або оголошення померлим стягувача чи визнання його безвісно відсутнім або ліквідації стягувача - юридичної особи, якщо виконання вимог стягувача у виконавчому провадженні не допускає правонаступництва;

3) повернення виконавчого документа без виконання на вимогу суду або іншого органу (посадової особи), який видав виконавчий документ, або на письмову вимогу чи заяву стягувача.

Постанова про стягнення виконавчого збору може бути скасована за поданням державного виконавця начальником відповідного органу державної виконавчої служби, якому він безпосередньо підпорядкований, у разі:

1) смерті або оголошення померлим боржника або визнання його безвісно відсутнім чи ліквідації боржника - юридичної особи, якщо виконання обов’язків боржника у виконавчому провадженні не допускає правонаступництва;

2) недостатності майна юридичної особи - боржника, що ліквідується;

3) скасування рішення суду або іншого органу (посадової особи), яке підлягало виконанню на підставі виконавчого документа.

Рішення інших органів державної влади у випадках, якщо за законом їх виконання покладено на державну ви­конавчу службу. Відповідно до Закону України «Про захист прав споживачів» [138], у разі невиконання в добровільному порядку суб’єктами господарювання сфери торгівлі та послуг, у тому числі ресторанного господарства, рішень (постанов) спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у сфері захисту прав споживачів, його територіальних органів та їх посадових осіб про накладення стягнення, примусове виконання таких рішень (постанов) здійснюється державною виконавчою службою в порядку, встановленому Законом України «Про виконавче провадження».

Рішення Європейського суду з прав людини. Відповідно до Європейської конвенції про захист прав та основних свобод (Рим, 11 листопада 1950 р.) передбачено обов’язок держав-учасниць Конвенції забезпечувати дотримання прав та основних свобод, визначених цим міжнародним документом, а також поширення Європейського суду з прав люди­ни, створеного згідно з протоколом № 11 до Конвенції. Відповідно до зазначеної Конвенції, Високі Договірні Сторони зобов’язуються виконувати остаточне рішення Суду в будь-якій справі, в якій вони є сторонами.

Україна визнала обов’язковою юрисдикцією Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосується тлу­мачення і застосування Конвенції.

Згідно із Законом України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (ст. 7), звернення Рішення до виконання в частині виплати відшкодування відбувається протягом трьох днів від дня отри­мання повідомлення Суду. Орган представництва (орган, відповідальний за забезпечення представництва України в Європейському суді з прав людини та виконання його рішень):

а) надсилає стягувачеві повідомлення з роз’ясненням його права подати до державної виконавчої служби заяву про виплату відшкодування, в якій мають бути зазначені реквізити банківського рахунку для перерахування коштів;

б) надсилає до державної виконавчої служби оригінальний текст і переклад резолютивної частини Рішення. Автенти­чність перекладу засвідчується органом представництва.

Державна виконавча служба впродовж трьох днів з дня надходження документів відкриває виконавче провадження. Протягом одного місяця від дня відкриття виконавчого провадження за Рішенням державна виконавча служба надси­лає до Державного казначейства України постанову про відкриття виконавчого провадження та відповідні документи. Державне казначейство України протягом 10 днів від дня надходження зазначених документів здійснює списання на вказаний стягувачем банківський рахунок, а в разі його відсутності - на депозитний рахунок державної виконавчої служби коштів з відповідної бюджетної програми Державного бюджету України. Порядок збереження коштів на де­позитному рахунку державної виконавчої служби визначається Законом України «Про виконавче провадження». Підтвердження списання, отримане від Державного казначейства України, є для державної виконавчої служби підста­вою для закінчення виконавчого провадження.

Державна виконавча служба протягом трьох днів надсилає органу представництва постанову про закінчення виконав­чого провадження та підтвердження списання коштів.

Якщо встановити місцеперебування (місцезнаходження) стягувача - фізичної особи неможливо, а також у разі смерті стягувача - фізичної особи чи реорганізації або ліквідації стягувача - юридичної особи сума відшкодування перерахо­вується на депозитний рахунок державної виконавчої служби.

Сума відшкодування, що зберігається на депозитному рахунку державної виконавчої служби, перераховується на р а- хунки:

а) стягувача після подання ним відповідної заяви;

б) спадкоємців стягувача - фізичної особи після подання ними належним чином оформлених документів, які надають їм право на отримання спадщини;

в) правонаступника реорганізованого стягувача - юридичної особи після подання ним належним чином оформлених документів, які підтверджують його правонаступництво;

г) засновників (учасників, акціонерів) ліквідованого стягувача - юридичної особи після подання ними рішень суду, які підтверджують їх статус засновників (учасників, акціонерів) ліквідованого стягувача - юридичної особи на момент лі­квідації та визначають частку відшкодування, що належить до виплати кожному із засновників (учасників, акціоне­рів).

Інформацію про наявність на депозитному рахунку державної виконавчої служби суми відшкодування державна ви­конавча служба надсилає органу представництва.

Таким чином, досліджувані акти, на підставі яких видається виконавчий документ, що є спонукальною основою для відкриття виконавчого провадження державним виконавцем, мають розгалужену систему правової регламентації, яка ускладнює роботу зазначеного органу, вносить багато правових неточностей, що потребують правового роз’яснення. З цього приводу, на нашу думку, Міністерству юстиції необхідно найближчим часом затвердити «Роз’яснення щодо виконавчих документів за рішеннями, що підлягають виконанню державною виконавчою службою».