Заходи примусового виконання рішень, які застосовуються державною виконавчою службою

Основне соціальне призначення примусу виражено у санкціях та полягає у його правоохоронній ролі й ліквідації ано­малій, що виникають, у впливові на осіб, які порушують встановлений правопорядок.

У юридичній літературі під санкціями розуміють, зазвичай, елемент правової норми [180, с. 40]. Але в контексті зміс­ту правового примусу й тих правових відносин, що складаються у зв’язку з його застосуванням, санкціями є самі за­соби, реальні носії державно-примусового впливу. Санкції - це завжди державний примус до виконання вимог права [181, с. 54]. Як тільки виникла протиправна ситуація, відбулися «збої» у функціонуванні правової системи (не вико­нуються юридичні обов’язки, порушуються суб’єктивні права, відбулося зменшення блага суб’єкта тощо), пов’язані з протиправною поведінкою тієї чи іншої особи, виникають правові підстави до застосування санкцій як негативної ре­акції держави на факт такої поведінки. Крім цього, у літературі слушно зазначається, що санкція є не лише загрозою стосовно можливого правопорушника, але й правилом поведінки (диспозицією) відповідних державних органів, котрі реалізують цю санкцію у випадку правопорушення [182, с. 19].

Юридичні санкції поділяються на такі, що поновлюють право (вони полягають у покладенні на порушника обов’язку усунення шкоди, яка виникла внаслідок неправомірної поведінки, у поновленні порушених прав, забезпеченні вико­нання обов’язку тощо), котрі мають абсолютно визначений характер, та штрафні (полягають у такому правовому поз­бавленні, який є додатковим, новим для правопорушника обмеженням права, накладенням нового спеціального обов’язку тощо). Ці санкції мають відносно визначений характер, встановлюючи вищу та мінімальну межу покарання або стягнення відповідно до ступеня вини, обставин правопорушення тощо [183, с.

У галузі примусового виконання рішень законодавець чітко визначив систему стягнень, які застосовують державні виконавці у процесі примусового виконання рішень публічних органів управління:

1) звернення стягнення на майно боржника;

2) звернення стягнення на заробітну плату (заробіток), доходи, пенсію, стипендію боржника;

3) вилучення у боржника й передача стягувачеві певних предметів, зазначених у рішенні;

4) інші заходи, передбачені рішенням.

Процедура звернення стягнення на майно боржника складається із трьох невід’ємних послідовних частин: арешт (опис) майна боржника;

вилучення майна боржника (списання грошових коштів на диспозитивний рахунок державної виконавчої служби); примусова реалізація майна боржника.

До інших заходів, що передбачені рішеннями і підлягають примусовому виконанню, належать: поновлення на роботі; вселення стягувача; виселення боржника; примусовий обмін житловими приміщеннями; відіб­рання дитини; заборона діяльності об’єднань громадян (статистичний аналіз заходів примусового виконання рішень державною виконавчою службою здійснено в додатку Б до дисертації).

Розглянемо детально зміст, процедуру застосування та особливості вищеназваних стягнень, що застосовують до від­повідних об’єктів державні виконавці.

Звернення стягнення на майно боржника полягає в його виявленні (шляхом надіслання запитів до органів державної податкової інспекції, банків, дорожньої автомобільної інспекції, бюро технічної інвентаризації, нотаріату тощо), описі, арешті, вилученні та примусовій реалізації.

Стягнення за виконавчими документами, насамперед, звертається на кошти боржника в гривнях та іноземній валюті, інші цінності, у тому числі кошти на рахунках і вкладах боржника в установах банків та інших кредитних організаціях, на рахунки в цінних паперах у депозитаріях цінних паперів.

Вилучена готівка в національній валюті не пізніше наступного робочого дня здається на депозитний рахунок відповідного органу державної виконавчої служби для покриття витрат на проведення виконавчих дій та на покриття боргу за виконавчими документами, а також на повернення авансового внеску, якщо такий мав місце.

За наявності даних про кошти та інші цінності боржника, що зберігаються на рахунках і вкладах у банках чи інших кредитних установах, на них накладається арешт, про що виноситься постанова державного виконавця.

У разі відсутності в боржника коштів та цінностей, достатніх для задоволення вимог стягувача, стягнення звертається на належне боржникові інше майно. Боржник має право вказати ті види майна чи предмети, на які потрібно звернути стягнення насамперед. Державний виконавець зобов’язаний задовольнити вимоги боржника, якщо вони не порушують інтересів стягувача й не ускладнюють виконання рішення. Остаточно черговість стягнення на кошти та інше майно боржника визначається державним виконавцем. Звернення стягнення на майно боржника не зупиняє звернення стягнення на грошові кошти боржника.

Якщо у виконавчому документі про стягнення грошових коштів не вказано певного номера рахунку, з якого мають бути стягнені грошові кошти, то в разі відсутності в боржника коштів та цінностей, достатніх для задоволення вимог стягувача, державний виконавець не пізніше місячного строку з дня відкриття виконавчого провадження зобов’язаний винести постанову про звернення стягнення на майно боржника, яку не пізніше трьох днів надсилає сторонам.

Якщо у виконавчому документі про стягнення грошових коштів указаний певний номер рахунку, з якого мають бути стягнені грошові кошти, то в разі відсутності коштів на цьому рахунку державний виконавець не пізніше місячного строку з дня відкриття виконавчого провадження звертається до органу, який видав виконавчий документ, з клопотанням про заміну способу та порядку виконання рішення шляхом звернення стягнення на майно боржника або встановлення іншого способу та порядку виконання рішення.

Стягнення може бути звернено на майно боржника, яке належить йому на праві приватної власності.

Якщо у боржника - фізичної особи достатньо коштів та цінностей для задоволення вимог за виконавчими документами, то стягнення не може бути звернено на інше майно.

Звернення стягнення на майно боржника при обчисленні боргу в гривнях або іноземній валюті. У разі відсутності в боржника коштів у гривнях, достатніх для одночасного задоволення вимог стягувача, державний виконавець накладає стягнення на кошти боржника в іноземній валюті.

Якщо кошти боржника в іноземній валюті є на рахунках, внесках або на зберіганні в банку чи іншій кредитній установі, які мають право продажу іноземної валюти на внутрішньому валютному ринку України, то державний виконавець зобов’язує їх протягом семи днів продати іноземну валюту в розмірі, достатньому для погашення виконавчого збору, витрат на виконання, боргу, та перерахувати кошти на депозитний рахунок органу.

Якщо такі кошти є в банку або іншій кредитній установі, які не мають права продажу іноземної валюти на внутрішньому валютному ринку України, то державний виконавець зобов’язує їх протягом семи днів перерахувати ці кошти до банку або іншої кредитної установи, що мають таке право для їх реалізації. Останні, у свою чергу, зобов’язані протягом семи днів продати іноземну валюту в розмірі, достатньому для погашення виконавчого збору, витрат на виконання боргу та перерахувати кошти на депозитний рахунок відповідного органу спеціального реєстраційного рахунку для обліку інших надходжень спеціального фонду.

Звернення стягнення на заставлене майно. Стягнення на заставлене майно в порядку примусового виконання допускається за виконавчими документами для задоволення вимог стягувача - заставодержателя. За постановою державного виконавця про стягнення виконавчого збору, винесеною у виконавчому провадженні про звернення стягнення на заставлене майно, стягнення звертається на вільне від застави майно боржника.

У разі, якщо коштів, одержаних від реалізації заставленого майна, недостатньо для задоволення вимог стягувача - заставодержателя за виконавчим документом, на підставі якого звернуто стягнення на заставлене майно, державний виконавець повертає виконавчий документ стягувачеві на підставі п. 6 ч. 1 ст. 40 Закону України «Про виконавче провадження».

Для підтвердження своїх вимог заставодержатель надає державному виконавцю договір застави, кредитний договір або інший договір, що підтверджує основне зобов’язання, документи, які підтверджують виконання боржником зобов’язань перед заставодержателем (платіжне доручення, квитанція тощо про сплату відповідних сум), розрахунки, що підтверджують вимоги заставодержателя, та інші документи на підтвердження таких вимог.

Для задоволення вимог стягувачів, які не є заставодержателями, стягнення на заставлене майно боржника може бути звернено в разі: виникнення права застави після винесення судом рішення про стягнення з боржника коштів;

якщо вартість предмета застави перевищує розмір заборгованості боржника заставодержателю.

Про звернення стягнення на заставлене майно для задоволення вимог стягувачів, які не є заставодержателями, державний виконавець повідомляє заставодержателя не пізніше наступного дня після накладення арешту на майно або тоді, коли йому стало відомо, що арештоване майно боржника перебуває у заставі, та роз’яснює заставодержателю право на звернення до суду з позовом про звільнення заставленого майна з-під арешту.

З коштів, одержаних від реалізації заставленого майна, повертається авансовий внесок сторін та інших осіб на проведення виконавчих дій, компенсуються витрати державної виконавчої служби на здійснення виконавчих дій, не покриті авансовим внеском сторін та інших осіб, після чого вони використовуються для задоволення вимог заставодержателя.

Спори, які виникають у виконавчому провадженні щодо звернення стягнення на заставлене майно, вирішуються судом.

Звернення стягнення на майно боржника, яке знаходиться в інших осіб. Державний виконавець на письмову пропозицію боржника або стягувача має право звернути стягнення на майно боржника, що знаходиться в інших осіб, а також на майно і кошти, належні боржникові від інших осіб.

Зазначені особи на запит державного виконавця зобов’язані надати у визначений ним строк відомості про належне боржникові майно, що знаходиться в них, та майно чи кошти, які вони повинні передати боржникові.

Одержавши від названих осіб відомості про наявність майна боржника, державний виконавець описує це майно у присутності понятих, вилучає його й реалізує у порядку, передбаченому Законом України «Про виконавче провадження». Якщо особа, у якої знаходиться майно боржника, перешкоджає державному виконавцеві в його вилученні, таке майно державний виконавець вилучає у примусовому порядку. Готівкові кошти та майно, що належать боржникові від інших осіб, державний виконавець вилучає у цих осіб у присутності понятих на підставі ухвали суду.

На належні боржнику від інших осіб кошти, що зберігаються на рахунках в установах банків та інших фінансових установах, стягнення звертається державним виконавцем на підставі ухвали суду в установленому Законом України «Про виконавче провадження» порядку.

За ухилення від виконання розпоряджень державного виконавця на особу, в якої знаходиться майно боржника, може бути накладено стягнення відповідно до ст. 88 Закону України «Про виконавче провадження».

Як ми вже зазначали, процедура звернення стягнення на майно боржника складається з трьох невід’ємних послідовних частин:

1. Арешт майна боржника. Арешт майна полягає у проведенні його опису, оголошенні заборони розпоряджатися ним, а в разі потреби - в обмеженні права користування майном або його вилученні в боржника та передачі на зберігання іншим особам.

Арешт на майно боржника може накладатися державним виконавцем шляхом:

винесення постанови про відкриття виконавчого провадження, якою накладається арешт на майно боржника та оголошується заборона на його відчуження;

винесення постанови про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження; проведення опису майна боржника і накладення на нього арешту.

Арешт застосовується:

для забезпечення збереження майна боржника, що підлягає подальшій передачі стягувачеві або реалізації;

для виконання рішення про конфіскацію майна боржника;

при виконанні ухвали суду про накладення арешту на майно, що належить відповідачу і знаходиться у нього чи в інших осіб.

Продукти та інші речі, що швидко псуються, вилучаються і передаються для продажу негайно після накладення арешту.

Гроші, у тому числі іноземна валюта, цінні папери, ювелірні та інші побутові вироби із золота, срібла, платини і металів платинової групи, дорогоцінних каменів і перлів, а також лом й окремі частини таких виробів, виявлені при опису і на які накладено арешт, підлягають обов’язковому вилученню і негайно передаються (перераховуються) на зберігання установам Національного банку України. Арешт на цінні папери накладається за правилами, передбаченими Порядком накладення арешту на цінні папери, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку накладення арешту на цінні папери» від 22 вересня 1999 р. № 1744 [184].

Державний виконавець зобов’язаний подбати про забезпечення умов реалізації майна боржника, які не обмежують його законних інтересів.

При проведенні виконавчих дій щодо опису та арешту майна боржника державний виконавець складає акт опису й арешту майна.

Про накладення арешту на нерухоме майно державний виконавець не пізніше наступного дня надсилає повідомлення нотаріальному органу за місцезнаходженням нерухомого майна. Про накладення арешту на нерухоме майно, яке заставлено третім особам, останні також повідомляються державним виконавцем. Про накладення арешту на майно, яке підлягає реєстрації (наприклад, автотранспортні засоби тощо), державний виконавець повідомляє відповідні органи, які здійснюють таку реєстрацію.

2. Вилучення майна боржника (списання грошових коштів на диспозитивний рахунок державної виконавчої служби). Вилучення арештованого майна з передачею його для реалізації провадиться у строк, установлений державним виконавцем, але не раніше ніж через п’ять днів після накладення арешту.

Державний виконавець проводить оцінку майна боржника, якщо вартість майна не перевищує ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, за ринковими цінами, які діють на день проведення оцінки, крім випадків, коли оцінка провадиться за врегульованими цінами, а також у разі оцінки нерухомого майна, транспортних засобів, повітряних, морських та річкових суден. Державне регулювання цін і тарифів передбачено Законом України «Про ціни і ціноутворення» [185].

Вилучення арештованого майна з передачею його для реалізації провадиться у строк, установлений державним виконавцем, але не раніше ніж через п’ять днів після накладення арешту.

У разі накладення арешту при відкритті виконавчого провадження майно передається на реалізацію не раніше ніж через 10 днів, тобто після закінчення строку для оскарження постанови державного виконавця про відкриття виконавчого провадження.

3. Реалізація арештованого майна. Реалізація арештованого майна здійснюється спеціалізованими організаціями, які залучаються на тендерній (конкурсній) основі, на підставі договорів між державною виконавчою службою та спеціалізованими організаціями шляхом його продажу на прилюдних торгах, аукціонах.

Продаж майна боржника, за винятком нерухомого майна, здійснюють спеціалізовані організації. Такими спеціалізованими організаціями є суб’єкти господарювання, визначені на тендерній (конкурсній) основі, які здійснюють реалізацію майна шляхом проведення аукціонів.

Порядок реалізації арештованого майна затверджено наказом Міністерства юстиції України від 15 липня 1999 р. № 42/5 [186], зареєстровано в Міністерстві юстиції України 19 липня 1999 р. за № 480/3773, зі змінами й доповненнями. Якщо передане торговельним організаціям майно не буде продане протягом двох місяців, то воно підлягає переоцінці у термін не більше 10 днів. Державний виконавець переоцінює майно за участі представника торговельної організації у присутності стягувача і боржника чи їх представників та у строк не більше п’яти днів передає акт переоцінки майна торговельній організації. Неявка стягувача або боржника не є підставою для припинення дії державного виконавця з переоцінки майна. Якщо в місячний строк після переоцінки майно не буде продано торговельною організацією, то державний виконавець повідомляє про це стягувача і пропонує йому визначитися щодо залишення за собою непроданого майна.

Продаж нерухомого майна здійснюється шляхом проведення торгів спеціалізованими організаціями, які мають право здійснювати операції з нерухомістю в порядку, передбаченому законодавством України і визначеними на тендерній (конкурсній) основі.

Державний виконавець подає до відповідного органу державної виконавчої служби всі необхідні документи на реалізацію майна. Указаний орган державної виконавчої служби в триденний термін з моменту надходження зазначених документів у разі відповідності їх чинному законодавству України надсилає документи державному виконавцю для підготовки їх до проведення конкурсу, а в разі невідповідності матеріалів вимогам чинного законодавства України документи повертаються державному виконавцю для приведення їх у відповідність з вимогами чинного законодавства України.

Якщо вартість майна перевищує 20000 грн, то документи на реалізацію такого майна передаються державним виконавцем до спеціалізованої торговельної організації через відповідний орган державної виконавчої служби Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласних, Київського та Севастопольського міських управлінь юстиції.

Якщо вартість майна перевищує 200 000 грн, то документи на реалізацію такого майна передаються державним виконавцем до спеціалізованої торговельної організації після погодження з Міністерством юстиції України.

Між спеціалізованою торговельною організацією та органом державної виконавчої служби, від імені якого договір підписує начальник цього органу державної виконавчої служби, укладається договір про надання послуг з реалізації арештованого майна. При передачі арештованого майна (за винятком нерухомого) складається акт приймання - передавання, який є невід’ємною частиною договору про надання послуг з реалізації арештованого майна.

Кошти, отримані від реалізації арештованого майна, вносяться на депозитний рахунок органу, після чого державним виконавцем здійснюється їх розподіл відповідно до вимог Закону України «Про виконавче провадження».

Водночас щодо вищевикладеної процедури залишається невизначеними декілька питань, які потребують правового врегулювання.

Не зрозуміло, за якими кваліфікаційними вимогами Міністерство юстиції затверджує учасника тендеру з державних закупівель як члена групи, з якої місцеві підрозділи державної виконавчої служби можуть вибрати агента з проведен­ня аукціонів. Процес описується як «тендер», тобто є певного роду торгами. Це наводить на думку, що фірми можуть бути вибрані на підставі певної суми грошей, сплаченої Міністерству юстиції, щоб гарантувати це право. Цілком мо­жливо, що Міністерство юстиції насправді робить відбір на основі певної альтернативної низки критеріїв, наприклад, розміру побічних платежів, запропонованих фірмою-підрядником Міністерства юстиції або його службовцями. Якщо це саме те, що мається на увазі під терміном «тендер», видається зовсім неналежним, що Міністерство юстиції виби­рає такі фірми, діючи у своїх власних фінансових інтересах, а не в інтересах кредиторів та боржників. Такі критерії, як, по-перше, чесність, а по-друге, досвід та компетентність в аукціонних продажах були б більш належними, щоб служити завданню державної виконавчої служби у сприянні максимальним відпускним цінам на аукціонні товари: це служить інтересам як кредиторів, так і боржників. Винайдення способу, як здійснити ретельний розгляд процесу від­бору підрядників, становить проблеми з погляду логістики і серйозні труднощі щодо створення належної інституцій- ної структури.

Викликає занепокоєння процедура проведення аукціону. Від підрядника необхідно вимагати забезпечення того, щоб аукціон був належною мірою прорекламований, потенційним покупцям надана рівна можливість оглянути майно, ви­ставлене на продаж, і що є достатньо часу для укладання оптимальних фінансових домовленостей. Загалом усі домов­леності реалізації повинні відповідати стандарту «комерційної доцільності», іншими словами, умови реалізації повин­ні якомога точніше повторювати умови, які були б прийняті, якби аукціон проводився не в контексті виконання судо­вих рішень, а продажу власником за найбільшу запропоновану ціну. Схоже, що інколи це не є метою, оскільки надхо­дили повідомлення про те, що лише обраним фізичним особам повідомляли про реалізацію. Якщо це, насправді, так, то це має бути підставою для накладення дисциплінарного стягнення, штрафу, і якщо таке трапиться знову, позбав­лення підрядника права на проведення аукціонів. Не зрозуміло, чи дотримуються такої процедури.

Викликає занепокоєння питання, пов’язане з корупцією з боку підрядника. Має бути чіткий контроль обліку коштів, отриманих від реалізації (так само, як і умов реалізації). Без чіткого контролю незалежного і незацікавленого спостері­гача існує велика вірогідність того, що частина коштів, не потрапивши до кредитора, зникне чи то в руках підрядника, чи в самій державній виконавчій службі. Має бути формальне офіційне підтвердження кредитора та боржника щодо доходів від реалізації, і це повинно засвідчуватися на місці незалежною зовнішньою аудиторською компанією та представником від кредитора, якщо він того забажає. Крім того, сам процес отримання підряду може бути потенцій­ним джерелом корупції, оскільки укладення контракту з місцевим підрозділом державної виконавчої служби або до­пущення до групи затверджених агентів з проведення аукціонів, яким дозволяється змагатися за право вести справи з державною виконавчою службою на місцях, вочевидь, є досить цінним привілеєм. Він з легкістю може спричинити

60 підкуп відповідних службовців місцевих підрозділів державної виконавчої служби або Міністерства юстиції як плату за такий привілей. Без сумніву, існує проблема у віднайдені способу забезпечення того, щоб такого не траплялося. Нарешті, існує питання комісійної винагороди. Фірми, що змагаються за привілей отримання підряду на проведення аукціонів, у будь-який спосіб ведуть боротьбу з місцевим підрозділом державної виконавчої служби за ведення справ; оскільки Міністерство юстиції попередньо затвердило цих підрядників, повинна бути певна гарантія, що торги між ними жодною мірою не є сфабрикованими, а є чесним тендерним процесом. Уважаємо за доцільне, щоб ставка комі­сійної винагороди, яка допускається державною виконавчою службою або Міністерством юстиції, була зазначена у запитах на тендер, і щоб від підрядників очікувалось установлення не більшої, ніж зазначено, ставки комісійної вина­городи. У такому разі незрозуміло, як контрактори встановлюють ставки комісійної винагороди. Водночас сьогодні існує очевидна альтернатива цій системі. Кредиторам та боржникам може бути наданий дозвіл ви­бирати собі агента з проведення аукціонів. Певна річ, що вони зацікавлені в отриманні максимального прибутку від реалізації їх майна, за винятком однієї обставини - коли вони самі є покупцем. Єдиним шляхом уникнення такої ситу­ації є встановлення правила, що сторона, яка обрала агента з проведення аукціонів, не матиме права брати участь в ау­кціоні. Альтернативою є дозволити одній стороні обирати агента з проведення аукціонів, але лише за згодою іншої сторони. Проте одній стороні важко знати про домовленості між агентом з проведення аукціонів та іншою стороною процесу виконання судових рішень. Однак будь-яка з цих систем більше захищатиме права як кредитора, так і борж­ника, і буде більш чесною та конкурентною, ніж діюча система.

Звернення стягнення на майно боржника - юридичної особи. Готівка в національній та іноземній валюті, яка знаходиться в касах або інших сховищах боржника - юридичної особи, підлягає невідкладному вилученню після її виявлення.

Державний виконавець звертає стягнення на кошти боржника - юридичної особи, що знаходяться у кредитних установах, у тому числі в органах Державного казначейства.

Якщо даних про наявність у боржника - юридичної особи рахунків і вкладів у банках чи інших кредитних установах немає, то державний виконавець одержує такі дані в податкових органах, які зобов’язані надати йому необхідну інформацію у триденний строк.

У разі наявності в боржника - юридичної особи декількох рахунків у різних кредитних установах державний виконавець роз’яснює стягувачу його право звернутися до суду або іншого органу (посадової особи), які видали виконавчий документ, для одержання потрібної кількості дублікатів виконавчих документів для звернення стягнення на грошові кошти.

Не підлягають стягненню кошти, які зберігаються на спеціальному рахунку експлуатуючої організації (оператора) відповідно до Закону України «Про впорядкування питань, пов’язаних із забезпеченням ядерної безпеки» [187]. Якщо після накладення державним виконавцем арешту на кошти боржника - юридичної особи в банках чи інших фінансових установах боржник умисно не виконує судове рішення і відкриває нові рахунки в банках чи інших фінансових установах, державний виконавець направляє до відповідних правоохоронних органів матеріали про притягнення винних осіб до кримінальної відповідальності.

У разі, якщо коштів на рахунках боржника - юридичної особи недостатньо для погашення заборгованості перед стягувачами в повному обсязі, стягнення може бути звернуто на кошти, що зберігаються на рахунках, відкритих боржниками - юридичними особами через свої філії, представництва та інші відокремлені підрозділи.

У разі відсутності в боржника - юридичної особи коштів, достатніх для покриття заборгованості стягнення звертається на інше майно, належне боржникові - юридичній особі на праві власності, або закріплене за ним, у тому числі на майно, що обліковується на окремому балансі філії, представництва та іншого відокремленого підрозділу боржника - юридичної особи (за винятком майна, виключеного з обороту або обмеженого в обороті), незалежно від того, хто фактично використовує це майно.

На зазначене майно накладається арешт, і воно реалізується у визначеній законодавцем послідовності.

У разі накладення арешту на майно третьої черги, що належить боржнику - юридичній особі, державний виконавець у триденний строк повідомляє власника або уповноважений ним орган, до сфери управління якого належить майно, та в разі потреби (якщо державі належить 25, 50 %, плюс одна акція та більше) - Фонд державного майна України про накладення арешту на майно боржника - юридичної особи, а також дані про склад і вартість майна, на яке накладено арешт, і про розмір вимог стягувача. Копія зазначеного повідомлення надсилається до податкового органу, який контролює здійснення боржником - юридичною особою платежів до бюджетів усіх рівнів.

На пропозицію відповідного органу управління чи Фонду державного майна України державний виконавець за рахунок коштів на фінансування державної виконавчої служби публікує у пресі повідомлення про звернення стягнення на майно боржника - юридичної особи. Повідомлення про звернення стягнення на нерухоме майно боржника - юридичної особи має містити інформацію, зазначену в Тимчасовому положенні про порядок проведення прилюдних торгів з реалізації нерухомого майна [188].

У разі накладення арешту на майно підприємств-боржників, які мають стратегічне значення для економіки й безпеки держави, державний виконавець у триденний строк повідомляє Фонд державного майна України про накладення арешту на майно підприємств-боржників, а також дані про склад і вартість майна, на яке накладено арешт, і про розмір вимог стягувача.

Отримавши повідомлення відповідного органу управління чи Фонду державного майна України про вчинення цими органами дій щодо порушення справи про банкрутство боржника — юридичної особи, державний виконавець звертається до суду із заявою про відстрочку виконання відповідно до ст. 33 Закону України «Про виконавче провадження». У разі порушення судом провадження у справі про банкрутство боржника — юридичної особи

державний виконавець виносить постанову про зупинення виконавчого провадження, крім виконання провадження за зверненням стягнення на заставлене майно.

У разі реорганізації (злиття, приєднання, розділення, виділення, перетворення) боржника - юридичної особи стягнення за виконавчими документами звертається на кошти та інше майно тієї юридичної особи, на яку відповідно до Закону покладено відповідальність за зобов’язаннями боржника - юридичної особи.

У разі ліквідації боржника - юридичної особи, у тому числі внаслідок визнання боржника банкрутом, виконавчий документ передається до ліквідаційної комісії або арбітражного керуючого для вирішення питання про подальший порядок виконання рішення у встановленому законодавством порядку.

Водночас державні виконавці мають надзвичайно обмежені засоби арешту активів. Стягнення готівки з банківського рахунку зазвичай є найкращим способом арешту, особливо, якщо боржник - юридична особа або підприємець. Коли боржник є приватною особою, єдиним реальним засобом є накладання арешту на його зарплатню через роботодавця. Усі інші засоби арешту активів є настільки непрактичними, що навряд чи їх можна застосовувати: арешт нерухомості є надзвичайно утрудненим та може вимагати кількох років для проведення, а арешт рухомого майна є таким само важким, і навряд чи принесе істотну грошову користь. Тому існує потенційна можливість реального повернення коштів при проведенні виконавчого провадження через накладання арешту через банк та роботодавця, якщо вони будуть максимально ефективними. Зокрема, щодо банківського арешту існує багато можливостей для вдосконалень. Окрім того, як арешт, так і продаж рухомого й нерухомого майна може стати ефективнішим, хоча і може залежати від додаткових установ, таких, як реєстр земельних прав, у створенні яких Україна досягла ще надто незначного успіху. Юридичні особи та підприємці мають проводити всі грошові операції через свої банківські рахунки, отже, усі надходження перераховуються на банківський рахунок і залишаються там для витрат чи виплат. Банки повинні звітувати про всі банківські рахунки перед Державною податковою адміністрацією при відкритті таких рахунків. Щодо підприємств, то банки тут мають кілька невигідних моментів: не лише підприємства піддаються аудиту податкової адміністрації (оскільки всі доходи та витрати мають підтримуватись банківськими надходженнями), а й усі кошти підприємства стають легкодоступними для арешту, чи то з метою збирання податків, чи то з метою стягнення за судовим рішенням, прийнятим проти компанії. Унаслідок цього підприємства мають обгрунтовану причину ухилятися від дотримання законодавства, що вимагає проходження всіх коштів через банківські рахунки компанії. Здається, це значний простір «сірої економіки», або неофіційного сектору економіки, у якому або частина операцій, або все підприємство загалом існує без дотримання відповідних регуляторних норм. Чим ефективнішим буде банківське провадження, чим більшою є загроза збирання податків та впровадження судових рішень через активи компанії, тим більшим є стимул ухилитися від дотримання цього законодавства. У той час, як банківське провадження може та має бути поліпшено, поліпшення інших методів провадження також є дуже важливим, щоб ухиляння від банківського регулювання не стало абсолютним захистом від виконання рішень щодо компаній.

Водночас арешт коштів на банківському рахунку зазвичай є найкращим і єдиним способом стягнення коштів з юри­дичних осіб або суб’єктів підприємницької діяльності. Такі кошти є ліквідними, і в юридичному контексті це має першочергове значення. Отже, ефективне впровадження арешту коштів на банківських рахунках на практиці повинно також бути питанням першочергового значення.

Загалом арешт коштів на банківських рахунках не діє ефективно проти фізичних осіб. Певна річ, багато фізичних осіб не мають банківських рахунків. Проте, навіть якщо вони мають такі рахунки, інформацію про ці рахунки неможливо отримати від податкової адміністрації, і не існує іншого простого шляху для її отримання, крім випадків, коли креди­тор випадково заздалегідь має інформацію про місце розміщення та номер рахунку боржника, та коли державному ви­конавцю вдається встановити місце розміщення банківського рахунку через запити до банків, банківські рахунки фі­зичних осіб перебувають поза зоною досяжності.

Стягнення коштів з банківських рахунків юридичних осіб та суб’єктів підприємницької діяльності також становить значну низку проблем.

По-перше, номер або номери банківських рахунків повинні надаватися податковою адміністрацією. На цей процес ви­трачається надзвичайно багато часу. Для отримання інформації про банківський рахунок виконавець спочатку пови­нен надати номер боржника в Єдиному державному реєстрі підприємств й організацій України (ЄДРПОУ); зазвичай, проте не завжди, його можна отримати під час судового процесу. Якщо потрібно отримати інформацію з ЄДРПОУ, можливо, доведеться чекати на декілька тижнів довше. Після цього номер боржника в ЄДРПОУ надається податковій адміністрації. Зазвичай потрібно кілька тижнів, щоб отримати інформацію про номер та місце розміщення банківсько­го рахунку. За наявними даними, Податкова адміністрація неохоче погоджується на співпрацю щодо цих запитів, роз­глядаючи їх як такі, що відволікають її від виконання покладених на неї обов’язків. Більше того, інформація, надана податковою адміністрацією, не міститиме даних про суму коштів на рахунку, а також не буде повідомлено про додат­кові рахунки боржника.

Щойно виконавець отримає інформацію про рахунок, він готує платіжну вимогу до банку. Існує низка помилок, яких може припуститися виконавець під час заповнення цієї форми, котрі можуть призвести до того, що банк повністю від­хилить вимогу. Так, наприклад, він може вказати у вимозі повну суму коштів, що підлягають стягненню, у тому числі й витрати на здійснення виконавчих дій. Крім того, навіть якщо платіжна вимога належно складена виконавцем, вона зазвичай не може передаватися до банку, приблизно, впродовж місяця після того, як суд видав виконавчий лист, тому що в цей проміжок часу, у тому числі строк добровільного платежу, повинна відбутися низка подій. Упродовж цього часу боржник має всі можливості зняти кошти з рахунку.

Банки часто намагаються різними способами відхилити платіжну вимогу. Відповідно до кількох джерел, банк зацікав­лений у наданні захисту власнику банківського рахунку, допомагаючи останньому ухилитися від виконання рішення суду. Це вважається нормальною послугою банку, на яку розраховують власники банківських рахунків. Як стверджу­ють, неможливість надати таку захисну послугу поставило б банк у невигідне становище порівняно з іншими банками при спробі привабити клієнтів, які захочуть відкрити в ньому рахунки. Банки відхиляють платіжні вимоги за допомо­гою різних способів, інколи ці способи знаходяться на межі законності або є, дійсно, незаконними. Виконавця можуть не допускати у приміщення банку або йому можуть не надати доступ до конкретного службовця банку, якому має бу­ти передана платіжна вимога, вимагаючи, натомість, щоб виконавець залишив документ у якійсь поштовій скриньці, вміст якої перевіряється лише зрідка. Звичайно, банк ретельно перевірить, чи не містить вимога будь-якої найдрібні- шої помилки, яка б могла бути приводом, щоб відмовитися виконувати її. Службовці банку можуть зателефонувати боржнику/власнику банківського рахунку і повідомити йому про вимогу - насправді, вони нібито повинні повідомля­ти власника рахунку про будь-які вимоги/накази щодо рахунку - а потім не виконувати вимогу впродовж певного проміжку часу (можливо, одного дня), щоб дати боржнику змогу зняти кошти з рахунку або будь-яким іншим чином ухилитися від стягнення. Банк може допомогти боржнику відкрити інший рахунок, не зазначений у вимозі, і перер а- хувати на нього кошти, а також повідомити його податковій адміністрації пізніше, коли новий номер рахунку більше не стосуватиметься жодного незавершеного запиту інформації від виконавця. Усі ці підходи є, вочевидь, настільки поширеними, що будь-який виконавець регулярно стикатиметься з ними.

Таким чином, без сумніву, поширеними є випадки ухилення від виконання платіжних вимог до банку, водночас банки можуть сприяти таким діям за допомогою способів, створених для полегшення ухилення від стягнення коштів, закон­ність яких є сумнівною, або навіть відкрито незаконними способами. Розглянемо, яким чином банки уникають судової відповідальності за таку поведінку.

Першим чинником, що дає банкам змогу уникнути правових наслідків, є недостатня мотивація виконавця. Виконавець просто не має стимулу відстежити рух коштів, розслідувати діяльність банку або здійснити спробу висунути обвину­вачення проти банку. Насправді, велика низка справ, покладених на виконавця, вимоги щодо роботи у справах та від­верте очікування, що виконавці завершать справи вчасно, незалежно від того, вдасться їм стягнути кошти чи ні, озна­чає, що заохочення, які очікують на виконавця, розхолоджують його прагнення здійснювати такі підприємницькі роз­слідування. Один банківський службовець повідомив нам, що, незважаючи на те, що ухилення від стягнень банками та власниками рахунків є звичною справою, він ніколи не бачив та не чув про жодного виконавця, який би намагався відстежити рух коштів або повернути перераховані на інший рахунок кошти.

По-друге, хоча деякі з цих видів діяльності (наприклад, відкриття нового рахунку і перерахування коштів після того, як була отримана платіжна вимога) є відкрито незаконними з боку банку, прокуратура активно протидіє висуванню таких обвинувачень та не підтримує їх. Навіть якщо виконавець домагається перегляду рішення прокуратури (надзви­чайно маловірогідний випадок) і суд згодом відкликає рішення прокуратури не висувати обвинувачення, документи повертаються до прокуратури, яка може знову відмовитися діяти. Виконавець лише уповноважений повідомити дер­жавну прокуратуру про докази вчинення злочину відповідно до ст. 63 (ч. 5) та 88 (ч. 2) Закону України «Про виконав­че провадження». Штрафи, які виконавець може власноруч накласти відповідно до ст. 88 (ч. 1) є дуже незначними і, можливо, не застосовуються до конкретних дій, описаних вище.

Отже, одним з бажаних способів вирішення цих проблем є винайдення способу отримання доступу до коштів, що збе­рігаються в банку, за умови усунення або зведення до мінімуму участі самого банку, який схильний діяти від імені власника рахунку для забезпечення власних інтересів. Крім цього, стягнення коштів, що зберігаються у банку, повин­но здійснюватися досить швидко, щоб боржник мав обмежену можливість зняти кошти з рахунку або іншим чином уникнути виконання платіжної вимоги. Одним зі шляхів досягнення цього є централізація процесу перерахування ко­штів в урядовій установі (органі), надавши цій установі право списувати кошти з рахунку боржника і переводити їх на рахунок кредитора. Нині така система діє у низці європейських країн і загалом стала центральним елементом процесу виконання судових рішень у цих країнах.

По суті, система мала б працювати таким чином. Податкова адміністрація надає державному виконавцю перелік усіх банківських рахунків, пов’язаних з ідентифікаційним кодом боржника. Потім виконавець надсилає номери та місця розміщення цих рахунків разом з електронною копією платіжної вимоги через електронну мережу з контрольованим доступом до центрального банківського органу, такого як Національний банк України. Після розгляду запиту щодо повноти та правильності Національний банк України надсилає телеграфом платіжну вимогу до всіх банків з вимогою, щоб останні терміново заморозили всі зазначені рахунки, для недопущення будь -якого руху коштів із цих рахунків. Потім Національний банк України віддає розпорядження конкретним банкам перерахувати гроші з рахунку боржника на користь кредитора. Недостатня сума на рахунку призводить до таких же платіжних вимог за іншими рахунками кредитора, допоки рішення суду не буде виконано. Якщо потрібна сума коштів не буде стягнута таким чином, то На­ціональний банк України залишає всі рахунки замороженими впродовж певного терміну (можливо, два місяці або будь-який інший термін, що може передбачатися законом про банкрутство), вилучаючи всі кошти, які надходять на рахунки; якщо борг не буде покритий впродовж цього терміну, тоді кредитор має право ініціювати проти боржника судовий розгляд у справі про банкрутство. Суть полягає у тому, що електронні платіжні вимоги надходять майже мит­тєво (банк отримує її одразу ж після складання), і вимагають від банків чітких термінових дій щодо замороження ра­хунків та вилучення коштів.

Іншим елементом вдосконалення процедури вилучення коштів з банківських рахунків є накладення на банки досить конкретних та серйозних санкцій для того, щоб досягти повної участі цих установ. Сьогодні відсутність співпраці з державною прокуратурою та очевидне небажання останньої кинути виклик банкам підриває співпрацю з ними. За від­сутності кримінальних покарань, що, відповідно, і не виконуються, застосовуються лише найбільш незначні санкції. Це не є прийнятним. Вилучення коштів з банківських рахунків є формою накладення арешту на майно боржника: майно боржника знаходиться у третьої особи (банк), яка отримує розпорядження передати кошти боржника іншій стороні (кредитор). У такому разі традиційний підхід до роботи з особами, у яких знаходяться кошти боржника, є прийнятним. На підставі скарги виконавця суд, що видав виконавчий лист, повинен одразу ж провести слухання, щоб встановити, чи виконав банк належно оформлену платіжну вимогу або інший належно оформлений письмовий наказ про стягнення грошей. Якщо буде встановлено, що банк не виконав належно оформлений письмовий наказ про стяг­нення грошей, він визнається відповідальним за матеріальні збитки відповідно до розміру шкоди, завданої кредитору внаслідок невиконання, зазвичай всієї нестягнутої суми, встановленої рішенням суду. Складні процедури, за цивіль­ним процесуальним законодавством, та участь обвинувача не є обов’язковими, незалежно від того, чи вповноважений суд накладати відшкодування матеріальних збитків на підставі невиконання розпорядження суду (у системі загально­го права, це розглядалося б як неповага до суду), або кредитор уповноважений розпочати незалежну громадську спр а­ву, в якій єдиним питанням, що становить предмет спору, є невиконання належно оформленого письмового наказу про стягнення грошей.

І нарешті, правила пріоритетності вилучення коштів відповідно до ст. 50 Закону України «Про виконавче проваджен­ня» є небезпечно контрпродуктивними. Відповідно до ст. 50, готівкові кошти (зазвичай ті, що знаходяться на рахунку боржника) повинні вилучатися в першу чергу, до того як вилучається будь-яке інше майно. Лише після того, як вико­навець встановить, що боржник не має «коштів або цінностей, достатніх для задоволення вимог стягувача» (ст. 50 (ч. 5)), він має право звернути стягнення на інші види майна.

Таким чином, насправді, у процесі виконання рішень стягнення не може бути звернуто одночасно на всі види майна, спочатку повинні вилучатися готівкові кошти. Це надає у розпорядження боржника потенційно важливий проміжок часу перед тим, як виникне загроза для іншого його майна, впродовж якого боржник може здійснити спробу прихова­ти це майно або позбутися його. Крім того, оскільки виконавець повинен діяти крок за кроком, один вид майна за один раз, тиск на боржника щодо повного покриття боргу зменшується. Без сумніву, кредитори та агенти, зважаючи на свої власні інтереси, спочатку намагатимуться отримати найлегші види майна, і це, як правило, будуть готівкові кошти або кошти на банківських рахунках, проте боржники більш схильні платити, коли їм загрожує значна втрата менш ліквідних активів. Таким чином, вимога вилучення насамперед коштів, що зберігаються у банку, є, по суті, за­хисним заходом щодо боржника, і це потрібно змінювати.

У ст. 50 Закону України «Про виконавче провадження» зазначено, що готівкові кошти, у тому числі кошти, що знахо­дяться на «на рахунках і вкладах та на зберіганні в банках чи інших кредитних організаціях», підлягають вилученню в першу чергу. Водночас це положення жодним чином не розмежовує фізичних та юридичних осіб. Проте ст. 63 цього Закону описує процедуру вилучення коштів, що зберігаються в банку, більш детально і прямо обмежує застосування цього положення лише до коштів юридичних осіб. Таким чином, процедура вилучення коштів з банківських рахунків фізичних осіб не описана так само повно. Більше того, у ст. 50 (ч. 4) зазначено, що «...за наявності даних про кошти та інші цінності боржника, що знаходяться на рахунках і вкладах та на зберіганні в банках..., на них накладається арешт».

Таким чином, складається враження, що розпорядження використати кошти, які зберігаються в банку, видається за ві­дсутності інформації про рахунки боржника. У цьому розумінні також існує чітке розмежування поводження з фізич­ними та юридичними особами: інформація про рахунки фізичних осіб є значно більше обмеженою. Через те, що вико­навець не може просто запитати податкову адміністрацію про розміщення та номери банківських рахунків боржника, йому доводиться звертатися до самих банків. Банків дуже багато і виконавець може не звернутися до потрібного бан­ку, до того ж не існує жодного способу переконатися у тому, що в кожному випадку банки надають правдиві відпові­ді.

Водночас виконавець може отримати інформацію про номери рахунків юридичних осіб, зробивши запит до податко­вої адміністрації. Певно, такої можливості не існує відносно фізичних осіб. Місце розташування банківської інформа­ції про фізичних осіб дуже важко виявити, навіть якщо виконавець діє від імені держави. Хоча причина цього незро­зуміла, видається, що вона криється у передбаченому законодавством захисті приватної інформації, а не у відсутності банківських послуг для фізичних осіб. Зважаючи на незначну чисельність засобів виявлення місця розміщення коштів фізичних осіб, виконання рішення суду не є прийнятним, а правова відповідальність не відповідає винесеним судом рішенням. Банківські рахунки юридичних осіб так само мають право на захист приватної інформації, але було б не­прийнятним не включати кошти таких осіб до судового процесу. Повинна існувати можливість встановлювати місця розміщення банківських рахунків фізичних осіб у такий самий спосіб, який застосовується до юридичних осіб та суб’єктів підприємницької діяльності.

На наш погляд, виконання рішень відносно фізичних осіб є можливим для кредиторів. Проте банківську інформацію стосовно фізичних осіб важко отримати. Правила конфіденційності інформації не повинні перешкоджати доступу до інформації про рахунки, оскільки єдиним користувачем є державний або інший виконавець, який вже працює під су­ворим адміністративним наглядом, і у випадку приватного виконавчого агента, підлягатиме потенційній адміністрати­вній або судовій відповідальності за порушення правил конфіденційності інформації. Тому немає жодної причини для того, щоб повністю не допускати використання цієї інформації. Якщо занепокоєння викликає той факт, що держава може використати таку інформацію неналежним чином, то важко повірити, що держава досі не має доступу до такої інформації або через податкову адміністрацію, банківські регуляторні органи або будь-яке інше джерело. Надання в особливих випадках доступу до номерів рахунків фізичних осіб виконавцю, щодо якого в разі будь-якого неналежного використання такої інформації будуть вжиті адміністративні або інші санкції, не видається недоцільним.

Звернення стягнення на заробітну плату та інші види доходів боржника. Стягнення на заробітну плату (заробіток), пенсію, стипендію та інші доходи боржника звертається за відсутності в боржника коштів на рахунках у банках та інших кредитних установах, відсутності чи недостатності майна боржника для повного покриття належних до стягнення сум, а також при виконанні рішень про стягнення періодичних платежів та стягнень на суму, що не перевищує двох мінімальних розмірів заробітної платні.

При виконанні у примусовому порядку виконавчих документів про стягнення сум боргів, що перевищують двох мінімальних розмірів заробітної платні, державний виконавець насамперед перевіряє наявність коштів на рахунках боржника в банках та інших кредитних установах шляхом проведення запитів, а також перевіряє майновий стан боржника.

Виконавчі документи направляються за місцем роботи боржника, отримання ним пенсії, стипендії чи інших доходів для проведення стягнення в передбаченому законом порядку.

Відрахування із заробітної плати (заробітку), стипендії боржника. Відрахування із заробітної плати (заробітку) чи стипендії громадян проводить адміністрація підприємств, установ й організацій на підставі надісланих їм державним виконавцем виконавчих документів та розпорядження.

Якщо боржник змінить місце роботи або місце проживання чи навчання, то підприємства, установи, організації, які отримали виконавчий документ, повертають його не пізніш як у триденний строк державному виконавцеві з відміткою про нове місце роботи, проживання чи навчання боржника, якщо воно відоме, а також повідомляють про проведені ними стягнення періодичних платежів за виконавчими документами. У разі неподання зазначених відомостей з неповажних причин винних у цьому посадових осіб може бути притягнуто до відповідальності, передбаченої ст. 88 Закону України «Про виконавче провадження».

Виконання рішень стосовно фізичних осіб зазвичай здійснюється через накладення арешту на гроші боржника, що знаходяться у роботодавців.

Насправді, складається враження, що стосовно фізичних осіб такі дії є основною формою стягнень; оскільки стягнен­ня коштів, що зберігаються у банку, переважно неможливо відносно фізичних осіб, а вилучення рухомого та нерухо­мого майна є надзвичайно складним процесом, на який витрачається багато часу, накладення арешту на заробітну плату через роботодавців є одним з варіантів дій проти боржників-фізичних осіб. Зважаючи на те, що справи фізич­них осіб явно переважають кількісно серед справ виконавчого провадження, важливо, щоб ця система працювала якомога краще.

Зазвичай місце роботи боржника з’ясовується під час судового процесу, що передує виконанню судового рішення. Виконавчий документ зазвичай містить місце роботи та проживання фізичної особи. Таким чином, державна виконав­ча служба надсилає виконавчий документ та письмовий наказ про стягнення грошей до підприємства роботодавця. Певна частина доходів боржника вираховується з його заробітної плати й виплачується згідно з наказом у рішенні су­ду.

Проте, якщо боржник зникає безвісти, а його роботодавець та місце проживання не були з’ясовані під час судового процесу, навряд чи вони будуть з’ясовані у процесі виконання судового рішення. У такому разі виконавець повинен спробувати витребувати кошти боржника будь-яким іншим чином, можливо, здійснивши запит до банків щодо рахун­ків боржника. Вірогідно, що інформацію про місце роботи боржника можна отримати в податковій адміністрації або з будь-якого іншого джерела, проте не всі особи працюють офіційно, і багато працівників є частиною великої «сірої економіки» неофіційної зайнятості, це дозволяє працівникові уникнути податків на зарплату та відрахувань до фондів соціального страхування.

У цій системі існують суттєві недоліки. Якщо роботодавця боржника не з’ясовують під час судового процесу, його знаходять через податкову адміністрацію, орган соціального страхування або через будь -який інший реєстр, напри­клад, через реєстр транспортних засобів. Проте багато працівників не зареєстровані. Інколи потрібні місяці, щоб отримати інформацію про працівників через такі органи; проте, коли виконавець отримує інформацію про роботодав­ця, роботодавець може не відповідати на запити виконавця або повідомити, що не знає такого працівника. Можливість вирішення цієї проблеми полягає в необхідності того, щоб і роботодавець, і працівник були зацікавлени­ми у звітуванні про зайнятість до податкової адміністрації, органів соціального страхування або інших органів, шля­хом надання різних видів урядових пільг за таке звітування.

Наприклад, оподаткування, що дає можливість знизити ділові витрати - зменшити податки, у тому числі витрати на податок на зайнятих працівників, є дієвим стимулом роботодавцеві звітувати про працівників. З погляду пр ацівника, очевидним прикладом таких пільг є рахунки соціального страхування, які збільшуються на підставі заявленого дохо­ду. Інші пільги, такі як право на безкоштовну освіту, можуть залежати від повідомлення про місце проживання. Проте загалом цю проблему важко вирішити, і вона може опинитися поза межами заходів з реформування системи виконання рішень.

Звернення стягнення на пенсії провадиться відповідно до Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» [189].

Виконання рішень щодо покарання у вигляді штрафу та конфіскації майна. Конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом. Конфіскація майна полягає у примусовому безоплатному вилученні у власність держави всього або частини майна, яке є власністю засудженого, у тому числі його часткою у спільній власності, статутному фонді суб’єктів господарської діяльності, гроші, цінні папери та інші цінності, включаючи ті, що знаходяться на рахунках, на вкладах чи на зберіганні у фінансових установах, а також майно, передане засудженим у довірче управління.

При виконанні конфіскації майна за постановами суду державний виконавець виносить постанову про відкриття виконавчого провадження, якщо постанова суду відповідає вимогам ст.19 Закону України «Про виконавче провадження», з доданням до неї протоколу вилучення майна, яке підлягає конфіскації.

Для виявлення майна, що підлягає конфіскації, державний виконавець негайно надсилає запити до органів державної податкової інспекції, банків та інших кредитних установ, органів Державної автоінспекції, Бюро технічної інвентаризації, нотаріату тощо та перевіряє майновий стан боржника за останнім місцем його прописки, проживання, місцезнаходженням майна.

У процесі виконання державний виконавець виявляє, описує і накладає арешт не тільки на майно, яке було включене раніше до протоколу опису й арешту майна, складеного органами слідства, а й інше виявлене майно, яке підлягає опису, про що складається акт опису й арешту майна з указівкою попередньої оцінки майна.

Не підлягає конфіскації і не включається до акта опису й арешту майно, на яке за законом не може бути звернено стягнення.

Виконання рішень у немайнових спорах. Після відкриття виконавчого провадження за виконавчим документом, який зобов’язує боржника вчинити певні дії або утриматися від їх учинення, державний виконавець відповідно до ст.24 Закону України «Про виконавче провадження» визначає йому строк добровільного виконання рішення. У разі невиконання без поважних причин цих вимог державний виконавець застосовує до боржника штрафні санкції, передбачені ст.87 Закону України «Про виконавче провадження», і призначає новий строк виконання. Якщо після цього рішення не буде виконано і виконання може бути проведено без участі боржника, державний виконавець організовує виконання відповідно до повноважень, наданих йому законом, а на боржника державним виконавцем накладається штраф у сумі двократного розміру витрат на проведення виконавчих дій у порядку, встановленому частиною другою ст.87 Закону України «Про виконавче провадження»

Якщо виконати рішення без участі боржника неможливо, державний виконавець застосовує до боржника штрафні санкції та інші заходи, передбачені ст. 87 Закону України «Про виконавче провадження», після чого виконавчий документ постановою державного виконавця, затвердженою начальником відповідного органу державної виконавчої служби, повертається до суду чи іншого органу, що видав виконавчий документ.

Виконання рішення про поновлення на роботі. Виконавчий документ про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного працівника виконується негайно. Виконання вважається завершеним з моменту фактичного допущення працівника до виконання попередніх обов’язків на підставі відповідного наказу органу, який прийняв незаконне рішення про звільнення або переведення працівника.

У разі невиконання власником або уповноваженим ним органом (посадовою особою) рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного працівника державний виконавець застосовує до них штрафні санкції, передбачені ст.87 Закону України «Про виконавче провадження».

Крім того, державний виконавець у разі умисного невиконання посадовою особою рішення суду може звернутися до суду з поданням про вирішення питання про притягнення її до відповідальності, передбаченої ст. 382 Кримінального кодексу України.

Виконання рішень про відібрання дитини. Під час виконання рішень про відібрання дитини державний виконавець провадить виконавчі дії з обов’язковою участю особи, якій дитина передається на виховання, із залученням представників органів опіки і піклування, а за потреби - представників органів та установ освіти, медичних працівників.

У разі потреби державний виконавець може звернутися до суду з поданням про вирішення питання про тимчасове влаштування дитини до дитячого чи лікувального закладу.

За неможливості з’ясування місцезнаходження боржника, дитини або обох державний виконавець звертається з поданням до суду про розшук дитини або боржника. У разі перешкоди з боку боржника щодо виконання державний виконавець вирішує питання про застосування до нього штрафних санкцій.

При виконанні рішень про відібрання дитини забороняється застосовувати до дитини заходи фізичного впливу. Порядок виконання рішень про виселення боржника. Виселення полягає у звільненні приміщення, зазначеного у виконавчому документі, від особи, яка виселяється, її майна, домашніх тварин та в забороні цій особі користуватися звільненим приміщенням. Примусовому виселенню підлягають лише особи, які визначені у виконавчому документі. Щодо справ про виселення державний виконавець надає боржнику термін для добровільного виконання (до 15 днів). Державний виконавець зобов’язаний письмово повідомити боржника про день і час примусового виселення. Відсутність боржника, повідомленого про день і час виселення, не є перешкодою для виконання виконавчого документа.

Виселення здійснюється у присутності понятих за сприянням органів внутрішніх справ, з обов’язковим описом майна державним виконавцем. Один примірник акта опису майна вручається під розписку боржникові. Державний виконавець у разі потреби забезпечує в установлений термін зберігання майна боржника протягом строку, що не перевищує трьох років, з покладенням зазначених витрат на боржника. Після завершення трирічного строку невитребуване майно реалізується в порядку, передбаченому для реалізації безхазяйного майна.

Якщо виконання здійснюється за відсутності осіб, які виселяються, то державний виконавець зобов’язаний провести разом з описом майна його оцінку. Описане майно передається на відповідальне зберігання особі, яка державним виконавцем призначена зберігачем майна.

Виконання рішення про вселення стягувача. Примусове вселення полягає у забезпеченні державним виконавцем безперешкодного входження стягувача у приміщення, указане у виконавчому документі, та його проживання (перебування) у ньому.

Після одержання виконавчого документа про вселення стягувача державний виконавець установлює строк для добровільного його виконання боржником.

У разі добровільного виконання рішення про вселення стягувач і боржник підписують акт, який передається державному виконавцеві разом із заявою стягувача про повернення йому виконавчого документа.

При невиконанні виконавчого документа про вселення у добровільному порядку вселення здійснюється примусово державним виконавцем.

Державний виконавець зобов’язаний письмово повідомити боржника і стягувача про день і час примусового вселення. Відсутність боржника, повідомленого про день і час вселення, не є перешкодою для виконання рішення про вселення. Якщо боржник перешкоджає виконанню рішення про вселення стягувача, до нього застосовуються штрафні санкції, передбачені ст.87 Закону України «Про виконавче провадження», та вселення здійснюється у присутності понятих із залученням працівників органів внутрішніх справ.

У разі подальшого перешкоджання боржником проживанню (перебуванню) стягувача у приміщенні, у яке його вселено, стягувач має право звернутися до державного виконавця із заявою про відновлення виконавчого провадження.

Виконання рішення про примусовий обмін. Державний виконавець, одержавши виконавчий документ про примусовий обмін, установлює строк для добровільного його виконання боржником.

При невиконанні рішення про примусовий обмін у добровільному порядку державний виконавець здійснює його примусове виконання.

Про виконання рішення про примусовий обмін державний виконавець складає акт, який підписується стягувачем і боржником.

Виконання рішення про заборону діяльності об’єднання громадян. Державний виконавець розпочинає виконання рішення про заборону діяльності об’єднання громадян за заявою передбаченого законом легалізуючого органу на підставі виконавчого документа про примусовий розпуск даного об’єднання громадян. Легалізуючий орган подає цю заяву до державної виконавчої служби після офіційного повідомлення у друкованих засобах масової інформації про набрання чинності рішенням щодо заборони діяльності об’єднання громадян.

Державний виконавець виносить постанову про відкриття виконавчого провадження та надає боржнику строк для добровільного виконання.

Державний виконавець повинен зажадати від керівників або засновників об’єднання громадян оригінали свідоцтва про державну реєстрацію та Статуту об’єднання громадян, документи органів внутрішніх справ, які підтверджують знищення печаток та штампів, дані від банківських установ про закриття рахунків, акт з податкової адміністрації про здавання звітності керівним органом об’єднання тощо.

У разі невиконання з боку об’єднання громадян зазначених вимог державний виконавець сам уживає заходів до виконання (вилучає свідоцтво, статут, печатку, штамп; свідоцтво та статут передаються легалізуючому органу, печатка та штамп - до органів внутрішніх справ тощо).

Про виконання рішення про заборону діяльності об’єднання громадян державний виконавець складає акт, який підписують державний виконавець і представник легалізуючого органу.

Отже, на наш погляд, теба визнати, що сучасна система заходів примусового виконання рішень має значні прогалини або взагалі не врегульована законодавством. Сьогодні потребує негайного удосконалення система методів накладення арешту й конфіскації банківських коштів. Ця проблема, на нашу думку, може бути вирішена за допомогою механізмів централізованих електронних переказів коштів та застосування цього механізму стосовно боржників, незалежно від того, є вони юридичними особами, підприємцями, фізичними особами або державними органами, чи підприємствами. До системи примусового виконання рішень необхідно запровадити механізм, який уможливить безпосередній елект­ронний доступ для отримання номерів банківських рахунків, ідентифікаційного номера роботодавця та іншої інфор­мації, необхідної для полегшення та запитування прямих переказів коштів для державних виконавців або працівників державної виконавчої служби за допомогою зв’язку з Єдиним державним реєстром суб’єктів господарської діяльності і записами Податкової адміністрації, у поєднанні з відповідними заходами забезпечення секретності та захисту під час переказу коштів.

Система банкрутства потребує оцінки її ефективності та визначення доцільності її модернізації.

Має бути відмінено особливе ставлення до держави у випадках банкрутства.

Розпорядників майна для державних підприємств повинен призначати суд, а не уряд, і лише під наглядом судів.

Слід відмінити існуючий мораторій на конфіскацію різного майна.

Необхідно вирішити питання щодо альтернативного майна для конфіскації за допомогою відміни порядку звернення стягнення на грошові кошти та інше майно, що містяться у ст. 50 Закону України «Про виконавче провадження», а та­кож положення ч. 7 ст. 50, яке вимагає від державного виконавця отримання дозволу суду або іншого органу для замі­ни способу виконання.

Слід значно збільшити розміри санкцій за невиконання судових наказів або виконавчих листів, пред’явлених держав­ним виконавцем, передбачити окремі й вищі штрафи для юридичних осіб (у тому числі банків).

За невиконання або перешкоджання виконанню наказу про накладення арешту на майно повинен накладатися згада­ний вище збір з особи, яка не виконує такий наказ.

Мають бути збільшені розміри санкцій, які можуть накладатися безпосередньо державною виконавчою службою на сторони за невиконання наказів, пов’язаних з виконанням рішень.

Слід відмінити вимоги особистої доставки повідомлення боржнику за постановою суду на початку виконавчого пр о- вадження, якщо боржник уже був повідомлений про судове рішення в попередньому судовому процесі, та допускання субститутів повідомлень навіть для початкового повідомлення під час виконавчого провадження.

Необхідно розробити термінове провадження стосовно «автентичних документів», що дозволятиме видачу судового рішення, котре підлягає виконанню на основі тільки доведення дійсності документа та незалежно від питань основно- го позову, аналогічно тому, як виконуються виконавчі написи нотаріусів відповідно до п. 4 ст. 3 Закону України «Про виконавче провадження».

Слід відмінити порядок звернення стягнення на грошові кошти та майно, що містяться у ст. 50 Закону України «Про виконавче провадження».

Продаж конфіскованого рухомого та нерухомого майна повинен здійснюватися через компанію з продажу, вибрану боржником, за умови, що боржник не може купувати таке майно. Якщо боржник не вибирає компанії з продажу, по­винен надаватися дозвіл кредитору зробити вибір замість нього за умови, що кредитор не може брати участь у прода­жу.