2.1. Обмежувальні норми адміністративного права

Актуальність наукового дослідження сутності, особливостей та системи обмежувальних норм в адміністративному праві обумовлена не лише теоретичним, а передусім їх практичним значенням для подальшого розвитку сучасної юриспруденції як теоретичного, так і практичного спрямування.

Норма адміністративного права, в якій визначено обмеження, є невід’ємним елементом механізму правового регулювання, що складається з елементів, які, перебуваючи в постійній взаємодії, приводять його в динамічний рух та забезпечують приведення поведінки суб’єкта у відповідність до встановлених правил. Термін «регулювання» у перекладі з латини означає «правило» (лат. regulo) і розуміється як упорядкування, приведення чогось у систему, у відповідність, налагоджений стан [[126], с. 379]. А норма права обумовлює векторну спрямованість регулювання, вказує на відповідні групи суспільних відносин, що врегульовуються.

Аналіз наукових праць вітчизняних теоретиків права щодо визначення суті поняття «регулювання» дозволяє тлумачити його як інструмент упорядкування поведінки людей за певними правилами, як певний вимір. Основними характеристиками регулювання є збалансованість між владно-вольовим впливом на об’єкт і певними змінами у його стані, що відбуваються в просторі та часі, у взаємозв’язку з навколишнім середовищем тощо [[127], с. 530; 110, с. 130-131].

Уперше механізм впливу права на суспільні відносини дослідив М.

Наступним етапом дослідження механізму правового регулювання стала праця С. С. Алексєєва «Механізм правового регулювання в соціалістичній державі» (1966) [[129]] в якій автором було визначено поняття та виокремлено елементи механізму правового регулювання: норма права; суб’єкти; акти застосування.

В. М. Горшенєв у монографії «Способи та організаційні форми правового регулювання в соціалістичному суспільстві» (1972) визначив природу та розкрив зміст правового регулювання, а також його організаційних форм [[130]].

Більшу увагу визначенню подальшого розвитку поняття механізм правового регулювання, його ролі та змісту елементів було приділено в працях спеціаліста в області теорії держави та права О.Ф. Скакун, яка під механізмом правового регулювання пропонує розуміти узяту в єдності систему правових засобів, способів і форм, за допомогою яких нормативність права переводиться в упорядкованість суспільних відносин, задовольняються інтереси суб’єктів права, встановлюється і забезпечується правопорядок («належне» у праві стає «сущим») [74; с. 498].

Тож, механізм правового регулювання призначений для нормативного регулювання різних груп суспільних відносин, реалізації державної політики в усіх сферах суспільного житті. Правовою підставою такого регулювання є відповідна норма права, яка містить відповідні правила поведінки. Як зазначалося вище, правове регулювання має свій механізм, тобто сукупність елементів, взаємодія яких визначає його ефективність.

Традиційного підходу до розуміння елементів (складників) механізму правового регулювання притримується більшість вчених-правників. Одним з перших дослідив механізм правового регулювання С. С. Алексєєв [71; 72; 73]. Він зазначав, що механізм правового регулювання – це взята в єдності система правових засобів, за допомогою яких забезпечується результативний правовий вплив на суспільні відносини [71, с.

Традиційно в теорії права виділяють чотири основні елементи системи механізму правового регулювання:

- юридичні норми;

- індивідуальні приписи застосування права (факультативний елемент);

- правовідносини;

- акти реалізації прав та обов’язків [71, с. 26–27; 91, с. 627; [131], с. 220; 157, с. 60].

О. В. Малько, М. І. Матузов, П. М. Рабінович до основних елементів механізму правового регулювання, окрім вищезазначених, відносять також юридичні факти [91, с.627; [132], c.147]. Згідно з точкою зору П. М. Рабіновича, правосвідомість, законність, інтерпретаційно-правові акти та акти застосування правових норм також входять до структури механізму правового регулювання [163, c. 147-148].

О. Ф. Скакун до механізму правового регулювання відносить такі елементи, обов’язкові на окремих його стадіях:

1) принципи права, норми права, нетипові правові розпорядження (спеціалізовані норми права), об’єктивовані в нормативно-правових актах;

2) правовідносини, суб’єктивні юридичні права і обов’язки в їх індивідуалізації (конкретизації);

3) акти безпосередньої реалізації прав і обов’язків;

4) акти застосування норм права [74, с. 499].

Дещо ширшим є перелік елементів механізму правового регулювання, які пропонує виокремлювати С. С. Алексєєв: юридичні норми, правовідносини, акти реалізації суб’єктивних юридичних прав і обов’язків, нормативні юридичні акти, правову культуру і правосвідомість. У цьому переліку наявні всі правові явища, які так чи так впливають на суспільні відносини [160; [133]].

А. М. Вітченко до елементів механізму правового регулювання відносить норми права різного призначення, акти застосування права і діяльність організацій та посадових осіб із втілення їх у життя [[134], с. 42].

А. П. Корєнєв розглядає механізм адміністративно-правового регулювання як систему засобів, які впливають на відносини та відносить до його складу: норми адміністративного права та його принципи, виражені в законах, указах та інших нормативних актах; акти тлумачення норм адміністративного права; акти застосування норм адміністративного права; адміністративні правовідносини [78, с.42]

Таким чином, в науковій літературі одностайно відстоюється точка зору про важливість та пріоритетність норми права як обов’язково системоутворюючого елементу механізму правового регулювання.

У словниках під поняттям «норма» (від лат. norma – правило, взірець) розуміється обов’язковий порядок, якого слід дотримуватися; узаконені правила, що визначають лад, принципи побудови чогось тощо [[135], с. 678].

П. М. Рабінович, досліджуючи зміст механізму правового регулювання та його елементів зазначає, що норма права – це формально обов’язкове правило фізичної поведінки, яке має загальний характер, встановлюється або санкціонується державою з метою регулювання суспільних відносин і забезпечується її організаційною, виховною та примусовою діяльністю. Ознаками загального характеру правової норми є те, що вона регулює групу кількісно невизначених суспільних відносин, адресована колу неперсоніфікованих суб’єктів, діє в часі безперервно, не вичерпує свою обов’язковість певною кількістю застосувань, її чинність припиняється, скасовується за спеціальною процедурою [[136], с. 123]. Утім, вважаємо, що таке трактування норми права варто застосовувати не лише до фізичних осіб суб’єктів права, а й до юридичних, адже норми права є обов’язковими для всіх. Водночас вони можуть встановлювати часові межі своєї дії, а також мати не індивідуально-суб’єктний характер, а групово-персоніфікований.

В. В. Копєйчиков тлумачить поняття норма права як загальновизнане правило поведінки, яке формулюється державою і має загальнообов’язковий характер; норма права – це формально визнане правило поведінки; норма права – це правило поведінки загального характеру; норма права – це правило поведінки, що набуває якостей нормативності і загальнообов’язковості в чітко встановленому порядку; норма права – це правило, здійснення якого забезпечується державою [162, с. 149].

О. Ф. Скакун пропонує під нормою права розуміти загальнообов’язкове, формально визначене правило поведінки (зразок, масштаб, еталон), встановлене або санкціоноване державою як регулятор суспільних відносин, яке офіційно закріплює міру свободи і справедливості відповідно до суспільних, групових та індивідуальних інтересів (волі) населення країни, забезпечується всіма заходами державного впливу, аж до примусу [74, с.

В. А. Бачинін з філософської точки зору зазначає, що сутності та ознакам норм права загалом притаманний позитивістський підхід. Адже позитивне право (jus civile) розглядається як штучне утворення цивілізації, як вияв владної волі конкретних соціальних суб’єктів, передовсім держави. Норми позитивного права, як стверджують філософи права, мають не абсолютний та універсальний, а відносний і локальний, змінний в історичному часі й соціальному просторі характер [[137], с. 126–127].

У теорії держави і права під нормою права розуміється загальнообов’язкове формально визначене правило поведінки, встановлене і забезпечене державою, закріплене й опубліковане в офіційних актах, спрямоване на регулювання суспільних відносин шляхом визначення прав і обов’язків їхніх учасників [[138], с. 226 – 228].

Ознаки норм права тісно пов’язані з суттєвими ознаками права як суспільного явища. Норма права закріплює міру свободи волевиявлення і поведінки людини. Філософське трактування права означає, що право є не що інше, як міра свободи. Незважаючи на те, що право – обмеження свободи, це – благо, тому що нічим не обмежена свобода перетворюється на свою протилежність – свавілля. Згідно з філософським трактуванням права як міри свободи саме воно закріплює межі цієї свободи в конкретних правилах поведінки [[[139], c. 275; [140], с. 114]. С. С. Алєксєєв зазначає, що правова норма як формально-визначене правило є найближчим проявом правової реальності, її конкретністю, складовою цілісного правового організму [[141], с. 288].

Отже, норма права – це загальнообов’язкове правило поведінки, встановлене державою, прийняте з метою урегулювання суспільних відносин, що виникають між суб’єктами права (при цьому одних наділено правами, а інших обов’язками) та забезпечене примусом держави.

Особливості норми права полягають у тому, що вона:

- являє собою загальнообов’язкове встановлене державою правило поведінки;

- має форму державно-владного припису, який є обов’язковим для всіх членів суспільства та уособлює державну волю;

- має матеріальне вираження у вигляді декларативності в певному нормативно-правовому акті, що урегульовує відповідну групу суспільних відносин та виступає як джерело права;

- може мати як правонаділяючий, так і правозвужуючий (обмежувальний) характер;

- у разі порушення норми права наступає негативна реакція з боку держави, що проявляється у застосуванні заходів обмежувального характеру чи заходів відповідальності;

- дотримання норми права забезпечується шляхом застосування примусу з боку держави в особі її компетентних органів до відповідних суб’єктів (в даному випадку, не мається на увазі примусовий характер норм права).

- надає свободу дій задля задоволення своїх законних прав;

- встановлює рамки можливої, необхідної і забороненої поведінки суб’єкта права;

- має системний, взаємоузгоджений характер: норми права не повинні суперечити одна одній, а суспільні відносини, які урегульовує одна норма, інша не повинна трактувати по-іншому.

Специфічним різновидом норми права є обмежувальні норми, тобто норми, зміст яких полягає у визначенні певних обмежень, які застосовуються до того чи іншого суб’єкта права у випадку порушення останнім прав контрсуб’єкта. Обмежувальні норми залежно від галузі права, де вони застосовуються, можуть мати різне спрямування: адміністративні, конституційні, господарські, цивільні, кримінальні, трудові. Наразі нашим завданням є розкриття сутності та змісту адміністративно-обмежувальних норм, тобто обмежувальних норм в адміністративному праві.

Особливості адміністративних обмежувальних норм полягають у тому, що вони:

- є підвидом загальних норм права, тобто їм властиві всі особливості, притаманні нормі права, при цьому обмежувальні норми характеризуються специфічними особливостями, які надають їм видового значення;

- встановлюються та санкціонуються державою в особі компетентних органів та забезпечуються заходами адміністративного примусу, так і застосування різноманітних організаційних, роз’яснювальних, стимулюючих та інших заходів [[142], с.23];

- можуть мати як попереджувальний, так і запобіжний характер;

- за порушення обмежувальних норм в адміністративному праві наступає адміністративна та дисциплінарна відповідальність;

- урегульовують відносини між фізичними та юридичними особами та між суб’єктами публічної адміністрації;

- закріплюються в нормативно-правових актах, що видаються Верховною Радою України та уповноваженими суб’єктами публічної адміністрації;

- мають двохсторонній характер, тобто визначають не тільки права, а й обов’язки учасників адміністративних правовідносин.

Таким чином, обмежувальна норма в адміністративному праві – це вид адміністративно-правової норми, яка характеризується нормативною визначеністю, загальнообов’язковістю, встановленням чітких правил поведінки обмежувального характеру, що чітко визначає межі належної та можливої поведінки суб’єктів адміністративного права відповідно до їх правового статусу, а також передбачає у разі порушення загальновстановлених приписів обмежувальної норми застосування заходів адміністративної відповідальності.

Тож, адміністративно-правові обмеження мають нормативний характер, що дає підстави вести мову про такий вид адміністративно-правових обмежень як залежно від структурного елемента правової норми, в якій вони закріплені. Визначення місця обмеження в структурі норми адміністративного права є актуальною та малодослідженою проблемою.

С. В. Бобровник та Н. М. Оніщенко акцентують увагу на тому, що правове обмеження є закріпленою в юридичних нормах перешкодою для неправомірної поведінки, що створює умови для задоволення інтересів суб’єктів права за умови нормального функціонування суспільних інститутів [[143], с. 92; [144], с. 229]. У цьому аспекті Ф. Н. Фаткуллин зазначає, що обмеження є близьким до заборони, проте розраховане не на повне витіснення того чи іншого суспільного відношення, а на утримання його в жорстко обмежених рамках [133, с. 47; с. 157].

Особливу увагу визначенню місця правових обмежень у структурі норми права приділив у своїх дослідженнях О. В. Малько, який зазначав, що основними різновидами правових обмежень залежно від елементу норми права, в яких вони закріплюються, є юридичний факт-обмеження (міститься в гіпотезі правової норми), обов’язок, заборона, призупинення тощо (містяться в диспозиції норми права) та покарання (міститься в санкції правової норми) [104, с. 94].

С. В. Бобровник констатує, що юридичні факти встановлюють обмеження і характеризуються як стримуючі обставини, передбачені гіпотезою правової норми [174, с. 93]. Для суспільства виключно важливим є розуміння того, що закріплених правил поведінки зобов’язані однаково дотримуватись усі, кого вони стосуються.

Схожу точку зору висловлює А. М. Денисова, яка вважає, що суб’єкти права враховують, що умови виникнення їх прав та обов’язків, пільг та заборон, бажані чи не бажані ними правові наслідки зумовлені конкретними юридичними фактами. Тому в одних випадках суб’єкти прагнуть до їх настання, а в інших, навпаки, перешкоджають їх появі. Таким чином, юридичні факти, що встановлюють правові обмеження, характеризуються як стримуючі обставини, які передбачаються саме в гіпотезі правової норми [[145], с.103–104].

З одного боку, загальновизнано, що поза власними діяннями людина для права не існує, її думки та почуття правовому впливу непідвладні. З іншого – поведінка сама по собі позбавлена будь-яких правових ознак і набуває їх лише внаслідок існування безпосередніх вказівок на юридичну значущість відповідної поведінки, що передбачена в інформаційних носіях – нормах права. При цьому діяння як таке у зміст прав та обов’язків не включається, оскільки через здійснення діянь відбувається реалізація можливостей, закріплених як обов’язки. Право, власне як і обов’язок, за змістом передбачають набір конкретних правових можливостей та необхідної поведінки, реалізуючи яку можливо досягти бажаної соціально значущої мети [176, с.104].

Саме в межах правового впливу юридичні факти виступають як обставини, які обмежують, стримують, попереджають та визначають межі допустимої поведінки людини, а також надають можливість здійснення та реалізації позитивної поведінки. Норми ж права в такому випадку є інформаційними носіями юридично допустимої поведінки.

Так, наприклад, юридичними фактами-обмеженнями, закріпленими в гіпотезі норми права, є ст.ст. 26-26-1 Закону України «Про дорожній рух», якими передбачено 1) обмеження або заборона дорожнього руху при виконанні робіт на автомобільних дорогах, вулицях та залізничних переїздах, що обмежується на основі погодженого з Національною поліцією ордера, який видається відповідним дорожнім органом, а в містах – службою місцевого державного органу виконавчої влади та місцевого самоврядування; 2) обмеження або заборона дорожнього руху під час проїзду окремих осіб, щодо яких здійснюється державна охорона [[146], ст.26, 26-1].

Юридичним фактом у цьому випадку буде: 1) виконання робіт в смузі відведення автомобільної дороги, вулиці та залізничного переїзду; 2) проїзд автомобільним транспортом Президента України, Голови Верховної Ради України, Прем’єр-міністра України, а також глав іноземних держав, парламентів і урядів, керівників міжнародних міжурядових організацій та іноземних делегацій, які перебувають в Україні з офіційним візитом.

Ще одним прикладом, обмежень, визначених у гіпотезі правової норми є ст.25 Закону України «Про державну службу», де визначено обмеження щодо призначення на посаду, при цьому юридичним фактом є недопущення призначення на посаду державної служби особи, яка буде прямо підпорядкована близькій особі або якій будуть прямо підпорядковані близькі особи.

Водночас ст.84 даного Закону визначено обмеження права на державну службу. Юридичними фактами в даному випадку є: 1) припинення громадянства України або виїзд на постійне проживання за межі України; 2) набуття громадянства іншої держави; 3) набрання законної сили рішенням суду щодо притягнення державного службовця до адміністративної відповідальності за корупційне або пов’язане з корупцією правопорушення; 4) набрання законної сили обвинувальним вироком суду щодо державного службовця за вчинення умисного злочину та/або встановлення заборони займатися діяльністю, пов’язаною з виконанням функцій держави; 5) наявність відносин прямої підпорядкованості близьких осіб у випадку, передбаченому статтею 32 цього Закону [[147], ст.ст. 25, 84].

Також адміністративно-правові обмеження визначені в гіпотезі адміністративно-правової норми в ст. 38 Закону України «Про тваринний світ», якою передбачено обмеження використання об’єктів тваринного світу. Юридичним фактом виступає необхідність обмеження здійснення окремих видів використання об’єктів тваринного світу, а також вилучення з природного середовища тварин, що може бути обмежено або повністю заборонено на певній території чи на певні строки в порядку, передбаченому цим Законом та іншими нормативно-правовими актами [[148], ст.38].

Слід зазначити, що адміністративно-правові обмеження, що містяться в гіпотезі норми, мають місце і в інших нормативно-правових актах, зокрема Законах України «Про запобігання корупції» (ст.ст.25-28), «Про охорону атмосферного повітря» (ст.12), «Про громадські об’єднання» (ст.4) та ін., при цьому, такі норми урегульовують відносини у різних сферах суспільного життя.

О. В. Малько, М. І. Матузов, П. М. Рабінович, А. М. Денисова відстоюють точку зору, що на рівні диспозиції правової норми правовими обмеженнями виступають юридичні обов’язки, заборони, призупинення (постійні та тимчасові). Однак правові обмеження, що виступають у якості обов’язків, заборон та припинень, є різними за своїм змістом та мають особливості застосування.

Спершу визначимо особливості реалізації правових обмежень через правовий обов’язок суб’єкта адміністративного права.

Юридичні обов’язки як правові обмеження мають мотиваційно-спонукальний вплив на поведінку людини. Так, Г. Ф. Шершеневич під правовим обов’язком пропонує розуміти усвідомлення узгодженості власної волі суб’єкта права. На його думку, людина організує свою поведінку не лише відповідно до власних інтересів, а й виходячи з висунутих до неї вимог: «Людина діє не так, як спонукають її власні інтереси, вона вважає за необхідне обмежити себе у можливості реалізації інтересів у зв’язку з інтересами інших» [[149], с. 619-620]. Тож, відповідно до цього, першочерговим для суб’єкта права має бути не власне его та власне я, а право, тобто встановленні державою норми, що визначають напрямок та характер поведінки відповідного суб’єкта, при цьому права одного суб’єкта в жодному разі не повинні порушувати права іншого суб’єкта.

Н. М. Коркунов під юридичним обов’язком пропонує розуміти вимоги дотримання встановлених юридичними нормами меж співіснуючих інтересів, що випливають з чужого права [[150], с. 243]. Г. Ф. Мальцев зазначає, що обов’язок є можливістю поведінки, яка має необхідний характер, тобто належна поведінка одночасно є необхідною [[151], с. 71–72]

Цікавою є точка зору О. В. Малька та В. В. Субочева, які зазначають, що обов’язок являє собою визначений спосіб реалізації інтересів шляхом впливу на поведінку інших суб’єктів правовідношення. Він спонукає до реалізації законних інтересів, встановлюючи при цьому учасникам таких правовідносин рамки дозволеної поведінки в силу власної поведінки [[152], с. 2].

О. В. Малько наголошує на необхідності визначення місця юридичного обов’язку в системі засобів правового впливу. Сам науковець відносить юридичні обов’язки скоріше до правостимулюючих факторів, аніж до правових обмежень. У цьому аспекті він зазначає, що такий погляд походить не з інформаційно-психологічної дії права, а із соціального механізму, соціологічного підходу до правового стимулювання, у якому головною є не проблема задоволення конкретних інтересів конкретних суб’єктів права (матеріальна сторона), а проблема їх правомірної діяльності (формальна сторона) [104, с. 97].

С. С. Алексєєв акцентує увагу на існуванні так званого «позитивного зобов’язання», опосередкованого динамічною функцією та спрямованого на те, щоб сформувати спонукальні мотиви поведінки і забезпечити (в кінцевому результаті переважно примусовими заходами) їх дію [172, с. 272].

Юридичний обов’язок – це встановлені нормою права види правової поведінки суб’єкта права, що визначають та вказують на необхідність виконання певних дій чи утримання від їх виконання, не суперечать нормам чинного законодавства та спрямовані на задоволення власних потреб.

У цьому визначенні мається на увазі не встановлення правил діяти так, а не інакше, а можливість суб’єкта самостійно обирати спосіб реалізації суб’єктивних прав серед можливих законодавчо визначених.

Слід зазначити, що в юридичній літературі правові обмеження пов’язують зі звуженням дозволів та прав, встановленням заборон та додаткових позитивних зобов’язань, оскільки юридичний обов’язок – це необхідність направлення поведінки суб’єкта в правильну площину. У разі недотримання засад необхідної поведінки застосовуються заходи відповідальності. З цього приводу Н. С. Малеїн зазначає, що заборони можуть здаватись недемократичними формами регулювання, хоча насправді вони є правовими засобами здійснення свободи поведінки, оскільки являють собою повну та рівну для всіх свободу за межами заборон [[153], с. 23]. Водночас заборона як форма адміністративно-правового обмеження може бути підставою для неотримання відповідного дозволу, наприклад,експлуатаційного дозволу у сфері харчової продукції, дозволу у сфері водокористування тощо.

На думку В. М. Горшеньова, у процесі виконання обов’язків можна виділити три стадії: 1) стадію стану, що свідчить про те, що юридичні факти, які виникають, спонукають до виконання відповідних дій; 2) стадія реагування, тобто виконання необхідних дій, що позитивно впливають на реалізацію суб’єктивного права; 3) стадія віддачі – здійснення діянь щодо надання певного блага у користування особі, яка має суб’єктивне право [161, с. 63]. Тобто в даному випадку спостерігаємо трьохрівневу систему виконання юридичного обов’язку як форми правового обмеження: виникнення юридичного обов’язку – окреслення необхідної та можливої поведінки – виконання юридичного обов’язку.

Статтею 44 Водного кодексу України передбачено обмеження, що застосовуються до водокористувачів у формі юридичних обов’язків: не допускати порушення прав, наданих іншим водокористувачам, а також заподіяння шкоди господарським об’єктам та об’єктам навколишнього природного середовища [190, ст.44].

У сфері постачання природного газу також встановлені обмеження у формі юридичних обов’язків. Так, наприклад, ст. 13 Закону України «Про ринок природного газу» визначено застосування правового обмеження у формі обов’язку споживача, зокрема, шляхом недопущення несанкціонованого відбору природного газу; припинення (обмеження) споживання природного газу відповідно до вимог законодавства та умов договорів [[154], ст.14].

Заборони впливають на свідомість та волю суб’єктів шляхом перешкоджання задоволенню небажаних інтересів для конкретних осіб та суспільства загалом. Таким чином, перешкоджаючи реалізації негативних інтересів, заборони дають можливість задовольнити позитивні інтереси протилежної сторони – окремої людини чи суспільства в цілому.

Водночас можна говорити про те, що заборони певною мірою є пасивними обов’язками. Встановлюючи заборони на здійснення певних діянь, законодавець тим самим покладає на громадянина обов’язок утримуватись від протиправних діянь. Заборона шляхом створення перешкод для задоволення інтересу індивіда, по відношенню до якого вона діє, спрямована на реалізацію інтересів протилежної сторони. Встановлюючи заборони, законодавець висловлює власне негативне відношення до певних дій та встановлює вид і міру покарання за вчинення таких заборонених діянь [176].

У сучасній юридичній літературі часто ототожнюються поняття заборони та обмеження, що є некоректним. Основна відмінність між заборонами та обмеженнями, на думку А. Г. Братка, полягає в тому, що заборони указують на юридичну неможливість певної поведінки, яка фактично можлива, у той час як правове обмеження являє собою не тільки юридично, але і фактично неможливий варіант поведінки. На відміну від заборони правове обмеження в принципі неможливо порушити [[155], с. 85]. Уважаємо, що заборона та обмеження є поняттями, різними за змістом, але такими, що мають спільну правову природу. Заборона передбачає повне позбавлення права вчиняти певні дії та встановлює чітко визначену поведінку не вчиняти те, що заборонено законом, тоді як обмеження передбачає звуження певних прав та відповідно спонукає суб’єкта не вчиняти певні дії, які недозволені. Також уважаємо, що формою вираження правових обмежень є заборона. Спільним для заборони і обмежень є те, що вони передбачають встановлення певних рамок поведінки суб’єкта права.

Таким чином, поняття «обмеження» є родовим, а поняття «заборона» – видовим. Заборона є лише певною формою правового обмеження [104, с. 96].

Відповідно до статті 55 Кодексу законів про працю України, забороно роботу у нічний час для певних категорій осіб (вагітних жінок, жінок, які мають дітей віком до трьох років, осіб молодших вісімнадцяти років тощо). Згідно зі статтею 71 цього ж кодексу, заборонено роботу у вихідні дні [[156]].

Згідно ст. 22 Закону України «Про запобігання корупції» передбачено реалізація правових обмежень у формі заборони: суб’єктам, на яких поширюється дія цього Закону, забороняється використовувати свої службові повноваження або своє становище та пов’язані з цим можливості з метою одержання неправомірної вигоди для себе чи інших осіб, у тому числі використовувати будь-яке державне чи комунальне майно або кошти в приватних інтересах [188, ст. 22].

Також ст. 23 даного Закону передбачено обмеження у формі заборони щодо одержання подарунків: суб’єктам, на яких поширюється дія цього Закону, забороняється безпосередньо або через інших осіб вимагати, просити, одержувати подарунки для себе чи близьких їм осіб від юридичних або фізичних осіб: 1) у зв’язку із здійсненням такими особами діяльності, пов’язаної із виконанням функцій держави або місцевого самоврядування; 2) якщо особа, яка дарує, перебуває в підпорядкуванні такої особи [[157], ст. 23].

Ще одним прикладом реалізації адміністративно-правових обмежень шляхом заборон є Закон України «Про імміграцію», яким встановлено певні обмеження щодо надання дозволу на імміграцію шляхом встановлення заборон. Так, ст.10 Закону визначено, що даний дозвіл не надається: 1) особам, засудженим до позбавлення волі на строк більше одного року за вчинення діяння, що відповідно до законів України визнається злочином, якщо судимість не погашена і не знята у встановленому законом порядку; 2) особам, які вчинили злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людяності та людства, як їх визначено в міжнародному праві, або розшукуються у зв’язку із вчиненням діяння, що відповідно до законів України визнається тяжким злочином, або їм повідомлено про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, досудове розслідування якого не закінчено; 3) особам, хворим на хронічний алкоголізм, токсикоманію, наркоманію або інфекційні захворювання, перелік яких визначено центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров’я; 4) особам, які в заявах про надання дозволу на імміграцію зазначили свідомо неправдиві відомості чи подали підроблені документи; 5) особам, яким на підставі закону заборонено в’їзд на територію України; 6) в інших випадках, передбачених законами України [[158], ст. 10].

Статтею 4 Закону України «Про громадські об’єднання» також передбачено реалізацію правового обмеження у формі заборони, зокрема: утворення і діяльність громадських об’єднань, мета (цілі) або дії яких спрямовані на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності держави, підрив її безпеки, незаконне захоплення державної влади, пропаганду війни, насильства, розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, посягання на права і свободи людини, здоров’я населення, пропаганду комуністичного та/або націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів та їхньої символіки [117, ст.4].

Адміністративно-правові обмеження можуть виражатися у формі призупинення. Призупинення – це тимчасові заборони, що встановлюють можливості використання посадовими особами належних функціональних обов’язків [174, с. 93]. Таким чином, призупинення за змістом є достатньо близьким до заборон.

Призупинення не виступає в якості юридичної відповідальності, оскільки воно не містить остаточної оцінки та лише передбачає подальше вирішення питання, що виникає. Поряд з тим, призупинення містить елементи змушення з боку вищестоящого, контролюючого органу, який здійснює нагляд, або судового органу, який тимчасово призупиняє існування правовідносин, стримуючи тим самим настання можливих суспільно шкідливих наслідків. Призупинення мають також потужний регулятивний потенціал [104, с. 96]. Досліджуючи категорію призупинення як правового обмеження, необхідно встановити її взаємозв’язок з категоріями «тимчасове припинення» та «тимчасова заборона».

Для застосування призупинення як форми вираження адміністративно-правового обмеження повинні бути певні підстави. А. М. Денисова виділяє такі фактори, що спричиняють застосування призупинення як форми правового обмеження: фактори економічного характеру (фінансова криза, економічна блокада, заборона експорту (імпорту), валютні обмеження); фактори політичного характеру (політична криза, політична нестабільність, недосконалість апарату управління, війна, терористичний акт, масові заворушення); фактори природного характеру (стихійне лихо, землетрус, буревій, повінь, смерч, замерзання моря, закриття морських проток, інші непередбачувані та непереборні події, що відбуваються незалежно від волі і бажання суб’єкта) [176, с. 111].

У межах чинного законодавства України вживається словосполучення тимчасова заборона (зупинення). Така форма обмежень частіше за все застосовуються до підприємств, установ та організацій з боку органів публічної адміністрації як дієвий захід забезпечення законності.

Так, наприклад, ст.ст. 8-1 Водного кодексу України визначено, що до компетенції Кабінету Міністрів України, центральних органів виконавчої влади, обласних, Київської та Севастопольської міських рад, районних рад, сільських, селищних, міських та районних у містах рад у галузі регулювання водних відносин на їх території належить обмеження, тимчасова заборона (зупинення) діяльності підприємств, установ і організацій у разі порушення ними вимог водного законодавства [[159], ст.ст.8-1, 9, 10, 14, 15-2].

У Положенні про порядок тимчасового припинення діяльності підприємств сфери торгівлі, громадського харчування і послуг, які систематично реалізують недоброякісні товари, порушують правила торгівлі та надання послуг, умови зберігання і транспортування товарів, зазначається, що тимчасове припинення діяльності господарюючого суб’єкта передбачає зупинення на певний час (до усунення виявлених недоліків) роботи структурних підрозділів (секцій, відділів, складів, цехів тощо), пов’язаної з обслуговуванням споживачів і реалізацією (виробництвом) товарів. У разі неможливості здійснити це – тимчасово припиняється діяльність суб’єкта в цілому [[160], п. 6].

Водночас слід зазначити, що в чинному законодавстві існують норми, що містять одразу декілька форм вираження адміністративно-правових обмежень. Так, наприклад, ст.32 Закону України «Про державну службу» встановлено три форми реалізації адміністративно-правових обмежень:

1) у формі юридичного обов’язку проявляється адміністративно-правове обмеження, що виражається у зобов’язані повідомити керівника державної служби про випадки, що свідчать про виникнення обставин, що призводять до порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» щодо виникнення конфлікту інтересів між суб’єктами на яких поширюється дія Законів України «Про запобігання корупції» та «Про державну службу», які зобов’язані повідомити про виникнення таких обставин керівника державної служби та вжити заходів до усунення таких обставин у 15-денний строк;

2) у формі заборони проявляються адміністративно-правові обмеження, що полягають у недопущенні призначення на посаду державної служби особи, яка буде прямо підпорядкована близькій особі або якій будуть прямо підпорядковані близькі особи;

3) у формі припинення проявляються адміністративно-правові обмеження: якщо суб’єкт не виконує юридичний обов’язок та не дотримується заборони вчинення певних дій, до нього можливо застосувати заходи припинення, що виражаються у формі вжиття у місячний термін заходів до усунення таких обставин; переведення державного службовця за його згодою на іншу рівнозначну вакантну посаду державної служби в цьому державному органі; дати згоду на переведення до іншого державного органу; звільнення із займаної посади.

Водночас цією нормою чітко визначено, що у разі невиконання припинювальних заходів відповідальний суб’єкт державної служби (як керівник, так і суб’єкт-держслужбовець) несе адміністративну, кримінальну відповідальність. Слід зазначити, що диспозиції ст.ст.166-2, 166-3 Кодексу України про адміністративні правопорушення також передбачають можливість застосування адміністративних обмежень, в таких випадках згадані обмеження є неправомірними.

Найбільш значущі правообмежувальні засоби знаходять своє місце в санкції норми, у якій встановлюються варіант негативної реакції з боку держави. Адміністративні санкції є формою та засобом юридичного осуду винної, протиправної поведінки, у результаті якої суб’єкт відповідальності зазнає небажаного впливу на свою поведінку та свої дії, що явно обмежує його волю. О. Є. Лейст зазначає, що особливий порядок реалізації санкцій правової норми, що має нормативно закріплений порядок здійснення та забезпечує реалізацію правових обмежень [[161], с. 98-99].

Однією з особливостей адміністративної відповідальності є те, що склади адміністративних правопорушень, визначені як у Кодексі України про адміністративні правопорушення, так і в інших законодавчих актах, що урегульовують різні групи суспільних відносин в межах публічного адміністрування.

Так, наприклад, Законом України «Про санкції» визначено, що з метою захисту національних інтересів, національної безпеки, суверенітету і територіальної цілісності України, протидії терористичній діяльності, а також запобігання порушенню, відновлення порушених прав, свобод та законних інтересів громадян України, суспільства та держави можуть застосовуватися спеціальні економічні та інші обмежувальні заходи (далі – санкції) [[162]].

Відзначимо, що видами адміністративно-правових обмежень, що виражаються у формі санкції норми є: 1) блокування активів – тимчасове обмеження права особи користуватися та розпоряджатися належним їй майном; 2) обмеження торговельних операцій; 3) обмеження, часткове чи повне припинення транзиту ресурсів, польотів та перевезень територією України; 4) запобігання виведенню капіталів за межі України; 5) зупинення виконання економічних та фінансових зобов’язань; 6) анулювання або зупинення ліцензій та інших дозволів, одержання (наявність) яких є умовою для здійснення певного виду діяльності, зокрема, анулювання чи зупинення дії спеціальних дозволів на користування надрами; 7) заборона участі у приватизації, оренді державного майна резидентами іноземної держави та особами, які прямо чи опосередковано контролюються резидентами іноземної держави або діють в їх інтересах; 8) заборона користування радіочастотним ресурсом України; 9) обмеження або припинення надання телекомунікаційних послуг і використання телекомунікаційних мереж загального користування; 10) заборона здійснення державних закупівель товарів, робіт і послуг у юридичних осіб-резидентів іноземної держави державної форми власності та юридичних осіб, частка статутного капіталу яких знаходиться у власності іноземної держави, а також державних закупівель у інших суб’єктів господарювання, що здійснюють продаж товарів, робіт, послуг походженням з іноземної держави, до якої застосовано санкції згідно з цим Законом; 11) заборона або обмеження заходження іноземних невійськових суден та військових кораблів до територіального моря України, її внутрішніх вод, портів та повітряних суден до повітряного простору України або здійснення посадки на території України; 12) заборона видачі дозволів, ліцензій Національного банку України на здійснення інвестицій в іноземну державу, розміщення валютних цінностей на рахунках і вкладах на території іноземної держави; 13) припинення видачі дозволів, ліцензій на ввезення в Україну з іноземної держави чи вивезення з України валютних цінностей та обмеження видачі готівки за платіжними картками, емітованими резидентами іноземної держави; 14) припинення дії торговельних угод, спільних проектів та промислових програм у певних сферах, зокрема у сфері безпеки та оборони; 15) припинення культурних обмінів, наукового співробітництва, освітніх та спортивних контактів, розважальних програм з іноземними державами та іноземними юридичними особами тощо [193, ст. 3].

Таким чином, адміністративно-правові обмеження у санкції норми можуть виражатися у трьох вищезазначених формах – обов’язку, забороні, припиненні. Поряд із ними слід вести мову також і про такі додаткові форми реалізації адміністративно-правових обмежень, як усунення та зупинення.

Усунення передбачає необхідність суб’єкта адміністративного права обмежити свою поведінку, що продиктовано необхідністю вчинення певних дій, які відповідають змісту обмеження. Наприклад, у разі наявності конфлікту інтересів, що передбачає перебування на публічній службі осіб у прямому підпорядкуванні, на яких поширюється дія Закону України «Про запобігання корупції», то останні повинні усунути зазначені обставини, або шляхом переведення на іншу роботу (якщо це можливо), або звільненням з займаної посади.

Поняттю зупинення притаманні родові риси форм реалізації адміністративно-правових обмежень. Це безпосереднє вчинення певних дій відносно суб’єкта адміністративного права, до якого застосовуються адміністративні обмеження, наприклад, зупинення транспортного засобу, тобто обмеження його руху.

Таким чином, усунення – це форма вираження адміністративно-правових обмежень, яка полягає у скеруванні (направленні) дій суб’єкта адміністративного права з метою виправлення спричинених ним небажаних, негативних наслідків, що спричинили порушення прав та інтересів контрсуб’єкта. Тоді як зупинення – це форма вираження адміністративно-правових обмежень, яка полягає у постійному чи тимчасовому припиненні діяльності (дій) суб’єкта з метою переорієнтації його поведінки та недопущення вчинення дій, що посягають на права та інтереси іншої особи.

Підводячи висновок вищевикладеному, зазначимо, що обмеження як зовнішнє вираження встановлених меж поведінки суб’єкта може знаходити своє місце у різних структурних елементах адміністративно-правової норми, що свідчить про існування різних видів та обсягів виникнення у суб’єкта, до якого воно застосовується, правообмежувальних обов’язків, а також рівнів суворості застосовуваних до нього негативних примусових заходів.