Стаття 2. Визначення термінів

1. У цьому Законі наведені нижче терміни вживаються в такому значенні:

1) безпосередній керівник - найближчий керівник, якому прямо підпорядкова­ний державний службовець;

2) державна мова - українська мова, якій Конституцією України надано статус мови офіційного спілкування посадових осіб державних органів та органів місцевого самоврядування під час виконання посадових обов’язків, а також мови діловодства і документації цих органів та посадових осіб;

3) керівник державної служби в державному органі (далі - керівник державної служби) - посадова особа, яка займає вищу посаду державної служби в державному органі, до посадових обов’язків якої належить здійснення повноважень з питань дер­жавної служби та організації роботи інших працівників у цьому органі;

4) посада державної служби - визначена структурою і штатним розписом пер­винна структурна одиниця державного органу з установленими відповідно до за­конодавства посадовими обов’язками у межах повноважень, визначених частиною першою статті 1 цього Закону;

5) професійна компетентність - здатність особи в межах визначених за поса­дою повноважень застосовувати спеціальні знання, уміння та навички, виявляти від­повідні моральні та ділові якості для належного виконання встановлених завдань і обов’язків, навчання, професійного та особистісного розвитку;

6) рівнозначна посада - посада державної служби, що належить до однієї групи оплати праці з урахуванням юрисдикції державного органу;

7) суб’єкт призначення - державний орган або посадова особа, яким відповідно до законодавства надано повноваження від імені держави призначати на відповідну посаду державної служби в державному органі та звільняти з такої посади;

8) функції з обслуговування - діяльність працівників державного органу, яка не передбачає здійснення повноважень, безпосередньо пов’язаних з виконанням зав­дань і функцій, визначених частиною першою статті 1 цього Закону;

9) професійне навчання - набуття та вдосконалення професійних знань, умінь та навичок, що забезпечує відповідний рівень професійної кваліфікації державного службовця для його професійної діяльності;

10) службова дисципліна - неухильне додержання Присяги державного служ­бовця, сумлінне виконання службових обов’язків та правил внутрішнього службово­го розпорядку.

2.

1. Предмет регулювання

Предметом регулювання статті є визначення змісту термінів, які вжива­ються у Законі.

2. Цілі статті (мета норми)

Стаття має на меті визначення змісту десяти основних термінів, що вжи­ваються в Законі, а саме: безпосередній керівник, державна мова, керівник державної служби в державному органі, посада державної служби, профе­сійна компетентність, рівнозначна посада, суб’єкт призначення, функції з обслуговування, професійне навчання та службова дисципліна.

Стосовно термінів «близькі особи», «корупційне правопорушення», «потенційний конфлікт інтересів», «реальний конфлікт інтересів» і «пряме підпорядкування» стаття містить бланкетну норму з посиланням на Закон України «Про запобігання корупції».

3. Правова основа коментованого положення (конституційні норми, принципи права/державної служби; рекомендації (стандарти) міжна­родних організацій (Рада Європи, ОЕСР)

Понятійний апарат коментованої статті кореспондує з відповідними поло­женнями Конституції і законів України, а також з рекомендаціями (стандар­тами) міжнародних організацій у зазначеній сфері.

Так, згідно із статтею 10 Основного Закону, державною мовою в Україні є українська мова. Пункт 2 частини першої коментованої статті фактично відтворює зміст статті 10 Конституції.

Положення статті також кореспондують з рекомендаціями (стандар­тами) міжнародних організацій:

1) у розділі 3 «Публічна служба і менеджмент людських ресурсів» доку­мента-рекомендації «Принципи публічного адміністрування», підготовленого експертами SIGMA, застосовуються, зокрема, такі терміни:

«посади публічної служби» (public service positions) (пункт 2 принципу 3 розділу 3), що за змістом асоціює із застосованим у Законі терміном «посада державної служби»;

«профілі компетентності» (competency profiles) і «різні набори умінь і ком- петенцій» (different sets competences) (пункти 2 і 3 принципу 3 розділу 3), що за змістом асоціює із застосованим у Законі терміном «професійна компетентність»;

«дисципліна на публічній службі» (discipline in the public service) (прин­цип 10 розділу 3), що за змістом асоціює із застосованим у Законі терміном «службова дисципліна»;

«професійне навчання публічних службовців» (professional training of public servants) (пункт 1 принципу 6), що за змістом асоціює із застосованим у Законі терміном «професійне навчання»;

«запобігання корупції на публічній службі» (prevent corruption in the public service) (пункт 1 принципу 10 розділу 3), якому відповідає назва Закону України «Про запобігання корупції», де наведено визначення термінів «корупційне правопорушення», «потенційний конфлікт інтересів», «реаль­ний конфлікт інтересів» і «пряме підпорядкування», застосовані у Законі, на які зроблене посилання в частині другій коментованої статті; визначено, що забезпечується професійний розвиток публічних службовців, який, зокрема, включає регулярне навчання (regular training) (принцип 10 згада­ного документа-рекомендації).

2) Європейської рамки кваліфікацій для навчання протягом всього життя: ЄРК (The European Qualifications Framework for Lifelong Learning, EQF), у додатку 1 якого, зокрема, визначено терміни «знання» (knowledge), «уміння» (skills), «компетентність» («competence»)^[8];

3) Міжнародної стандартної класифікації занять: МСКЗ-08 (International Standard Classifications of Occupations: ISCO-08), в якій, зокрема, визначено термін «уміння» (skills)^[9].

4. Визначення термінів, які потребують тлумачення

Стаття повністю присвячена визначенню понятійного апарату, що вико­ристовується у Законі.

5. Місце коментованого положення у цілісному механізмі/інсти- туті, зв’язки цієї норми з іншими положеннями Закону та незакон­ними нормативними актами; умови і особливості застосування

5.1. У законодавчих актах України понятійний апарат використовується для забезпечення правильного та однозначного розуміння і застосування їх тексту. Тому, відповідно до правил законодавчої (нормопроектувальної) тех­ніки, в законах, як правило, в перших статтях, визначаються основні тер­міни, що вживаються для цілей конкретного акта.

В Законі такий понятійний апарат наведено у коментованій статті.

1. Безпосередній керівник — найближчий керівник, якому прямо підпо­рядкований державний службовець.

Наприклад, залежно від структури та штатного розпису державного органу для головного спеціаліста сектору, що входить до складу відділу, безпосереднім керівником є завідувач (начальник) сектору. Відповідно, для завідувача (начальника) сектору безпосереднім керівником є завідувач (начальник) відділу.

Термін «безпосередній керівник» застосовується у тому разі, коли йдеться в Законі про:

підпорядкування державного службовця, а також виконання ним обов’язку щодо інформування безпосереднього керівника про отримання ним наказу (розпорядження) або доручення не від безпосереднього керівника (частини перша і четверта статті 9 Закону);

здійснення оцінювання результатів службової діяльності державних службовців, які займають посади державної служби категорій «А» і «Б», безпосереднім керівником (частина третя статті 44 Закону);

погодження безпосереднім керівником індивідуальної програми підви­щення рівня професійної компетентності державного службовця (частина перша статті 49 Закону);

виплату за додаткове навантаження у зв’язку з виконанням обов’язків тимчасово відсутнього державного службовця, що встановлюється керівни­ком державної служби за поданням безпосереднього керівника державного службовця (частина третя статті 52 Закону);

виплату за додаткове навантаження у зв’язку з виконанням обов’язків за вакантною посадою державної служби, що встановлюється керівником державної служби за поданням безпосереднього керівника державного служ­бовця (частина четверта статті 52 Закону);

право безпосереднього керівника державного службовця вносити клопо­тання керівнику державної служби про притягнення державного службовця до дисциплінарної відповідальності за вчинення дисциплінарного проступку (частина третя статті 63 Закону).

Таким чином, особливості правового статусу безпосереднього керівника полягають у тому, що йому прямо підпорядкований певний державний службовець.

2. Державна мова, за визначенням пункту 2 частини першої статті, — українська, якій Конституцією України надано статус мови офіційного спілкування посадових осіб державних органів під час виконання службових обов’язків, а також мови діловодства та іншої діяльності зазначених органів і посадових осіб.

Визначення терміна «державна мова» застосовується в Законі у зв’язку з такими його положеннями:

обов’язком державного службовця використовувати державну мову під час виконання своїх посадових обов’язків, не допускати дискримі­нації державної мови і протидіяти можливим спробам її дискримінації (пункт 5 частини першої статті 8 Закону);

організацією центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері державної служби, із залученням навчальних закладів до навчання державних службовців з метою удосконалення рівня володіння ними державною мовою (пункт 6 частини дру­гої статті 13 Закону);

здійсненням керівником державної служби в державному органі плану­вання навчання персоналу державного органу з метою вдосконалення рівня володіння державними службовцями державною мовою (пункт 7 частини дру­гої статті 17 Закону);

вимогою до громадян України, які користуються правом на державну службу, вільно володіти державною мовою (частина перша статті 19, пункти 1—5 частини другої статті 20 Закону).

3. Керівник державної служби має спеціальний статус в державному органі. До повноважень керівника державної служби належить вирішення в межах Закону та інших нормативно-правових актів усіх питань держав­ної служби. Зазначений керівник є посадовою особою, яка займає найвищу посаду державної служби в певному органі.

Статус керівника державної служби в державному органі визначається статтею 17 Закону.

При цьому необхідно зауважити, що в більшості державних орга­нів керівником державної служби є керівник державного органу (зокрема у державних службах, інспекціях, агентствах, місцевих державних адміністраціях).

Проте в органах, які очолюють особи, що обіймають політичні посади або повністю складаються з таких осіб (наприклад, КМУ) чи обіймають інші посади, що не належать до посад державної служби (наприклад, державні колегіальні органи), керівником державної служби, як правило, є керівник апарату (секретаріату) такого органу.

4. Посада державної служби обумовлює відповідне службове становище державного службовця.

Згідно із Законом, «посада державної служби» є визначена структурою і штатним розписом первинна структурна одиниця державного органу з уста­новленими відповідно до законодавства посадовими обов’язками у межах повноважень, визначених частиною першою статті 1 Закону.

«Посада»» є ключовим визначенням Закону, яке по суті без змін перене­сено із Закону «Про державну службу»» 1993 року (стаття 2).

Коментований Закон не оперує визначенням поняття «посадової особи», яке містилось у зазначеному Законі 1993 року. Посадовими особами відпо­відно до згаданого Закону вважались керівники та заступники керівників державних органів та їх апарату, інші державні службовці, на яких законами або іншими нормативними актами покладено здійснення організаційно-роз­порядчих та консультативно-дорадчих функцій. Таким чином, визначення посадової особи на сьогодні відсутнє в законодавстві, при цьому ККУ зберігає поняття «службової особи» (стаття 18), що включає представників державних органів, функції яких пов’язані з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських функцій.

За змістом частини першої статті 1 коментованого Закону, державні службовці, займаючи посади державної служби, в межах наданих кожному з них повноважень практично виконують певні завдання і функції держави, зокрема щодо:

аналізу державної політики на загальнодержавному, галузевому і регі­ональному рівнях та підготовки пропозицій стосовно її формування, у тому числі розроблення та проведення експертизи проектів програм, концепцій, стратегій, проектів законів та інших нормативно-правових актів, проектів міжнародних договорів;

забезпечення реалізації державної політики, виконання загальнодержав­них, галузевих і регіональних програм, виконання законів та інших норма­тивно-правових актів;

забезпечення надання доступних і якісних адміністративних послуг;

здійснення державного нагляду та контролю за дотриманням законодавства;

управління державними фінансовими ресурсами і майном, контролю за їх використанням;

управління персоналом державних органів;

реалізації інших повноважень державного органу, визначених законодавством.

5. Професійна компетентність — здатність державного службовця в межах повноважень, визначених згідно з посадою, застосовувати спеціальні знання, уміння та навички, виявляти відповідні моральні та ділові якості для належного виконання завдань і функцій держави, навчання, професійного та особистісного розвитку.

Тобто, акцент робиться на кількох складових:

а) спеціальні знання, уміння та навички, здатність їх застосовувати;

б) моральні якості;

в) професійний та особистісний розвиток.

Існує співвідношення ознак «професійної компетентності» та «професіо­налізму». Останнє поняття характеризує достатньо високий рівень професій­них якостей, властивий особистості, яка здатна продуктивно задовольняти потреби суспільства, досконало володіє професією, тобто певними способами та прийомами розв’язання професійних завдань.

Введення в Закон терміна «професійна компетентність» пов’язане із запровадженням положень менеджменту людських ресурсів у сфері дер­жавної служби згідно з вимогами, що висуваються до країн-кандидатів на вступ до ЄС, сформульованими у розділі 3 «Публічна служба і менеджмент людських ресурсів» документа-рекомендації «Принципи публічного адміні­стрування», підготовленого експертами SIGMA^[10].

Менеджмент людських ресурсів — це стратегічний, інтегрований та узго­джений підхід до зайнятості, розвитку та благополуччя осіб, які працюють в організації^[11]. Важливою частиною менеджменту людських ресурсів є менедж­мент людських ресурсів, базований на компетентності (Competency-based HRM), поряд з такими його складовими частинами, як стратегічний менедж­мент людських ресурсів (Strategic HRM), менеджмент делегування систем і ролей (Delivering HRM — systems and roles), менеджмент і продуктивне виконання роботи (HRM and performance), менеджмент людського капіталу (Human capital management), менеджмент знань (Knowledge management) і етичні виміри МЛР (The ethical dimension of HRM)^[12]. За логікою згаданих «Принципів публічного адміністрування» невід’ємною частиною менеджменту людських ресурсів державної служби має стати менеджмент людських ресур­сів, базований на компетентності.

Термін «професійна компетентність», що застосовується у Законі, утворено шляхом додання до слова «компетентність», що застосовується у менеджменті людських ресурсів, уточнювального означення «професійний» з урахуванням того, що державна служба відповідно до абзацу першого частини першої статті 1 Закону є професійною діяльністю. Поняття профе­сійної компетентності є видовим стосовно родового поняття компетентність.

Менеджмент людських ресурсів, базований на компетентності, є однією із новацій Закону, практична реалізація якої вимагає ставлення до держав­ного службовця як до головного активу і ключового ресурсу ефективної роботи державного органу, а також формування організаційного середовища та створення соціально-психологічного клімату, сприятливих для розвитку професійної компетентності державних службовців.

Термін «компетентність» (competency) в менеджменті людських ресур­сів визначається як внутрішня характеристика особистості (underlying characteristic of a person), наслідком якої є ефективне або найкраще вико­нання (effective or superior performance)^[13]. Це визначення є одним із найбільш узагальнених і типових в менеджменті людських ресурсів. Поряд з ним існує багато інших визначень, схожих за змістом і більш деталізованих.

Наприклад, у публікації «Компетентності для майбутнього» ООН, а також у практичному довіднику ООН з розвитку компетентності її працівників зазначено, що термін «компетентність» може бути визначено як комбінація умінь, характерних рис і вчинків (типів поведінки), що прямо пов’язані з успішним виконанням роботи^[14]. При цьому термін «робота» є терміном трудо­вого права, який рівнозначний таким застосованим у Законі термінам адміні­стративного права, як «посадові обов’язки» та «завдання і обов’язки».

Компетентність в менеджменті людських ресурсів визначається також як здатність, що потрібна для розв’язання робочих завдань і для отримання необхідних результатів роботи^[15].

В Європейській рамці кваліфікацій для навчання протягом всього життя компетентність означає доведену здатність використовувати знання, уміння і особисті, соціальні і/або методологічні здібності в робочих чи навчальних ситуаціях, професійному чи особистому розвитку^[16].

Можна констатувати, що незважаючи на багатоманітність тлумачення поняття «компетентність» для цілей менеджменту людських ресурсів, маємо, з одного боку, особистість, яка відрізняється внутрішньою характеристикою, що називається компетентністю. З іншого боку, стає можливим належне, продуктивне, ефективне або найкраще виконання роботи завдяки наявності у особистості такої внутрішньої характеристики як компетентність.

Разом з тим варто підкреслити, що саме особистість є носієм професій­ної компетентності.

До суттєвої ознаки поняття «професійна компетентність» належить здатність:

1) застосовувати спеціальні знання, уміння і навички;

2) виявляти моральні і ділові якості.

Професійна компетентність не є статичним набором певних характе­ристик особи. Характеристики професійної компетентності — динамічні і взаємозв’язані. Важливими є не самі по собі спеціальні знання, а здатність державного службовця застосовувати їх для досягнення потрібних результа­тів професійної діяльності. Застосування спеціальних знань обумовлює здат­ність державного службовця до умілої професійної роботи.

Неодноразове повторення певних дій перетворює уміння у навички. Але однієї здатності застосовувати знання, уміння і навички замало для досягнення потрібних результатів професійної діяльності. Для їх досягнення, тобто для належного виконання посадових завдань і обов’язків, навчання, професійного і особистого розвитку, здатність застосовувати знання, уміння і навички має перетворитися у відповідні дії, типи (способи) мислення і пове­дінки завдяки виявленню належних моральних і ділових якостей.

У Законі термін «професійна компетентність» застосовується в:

пункті 7 частини першої статті 7 (право державного службовця на про­сування по службі з урахуванням професійної компетентності);

пункті 11 частини першої статті 8 (обов’язок державного службовця під­вищувати професійну компетентність);

пункті 1 частини першої статті 15 (типові вимоги до професійної ком­петентності державних службовців, які займають посади державної служби категорії «А»);

пункті 2 частини другої статті 17 (планове заміщення посад держав­ної служби підготовленими фахівцями згідно з вимогами до професійної компетентності);

частині другій статті 18 (планування та організація заходів з питань під­вищення професійної компетентності державних службовців);

частині першій статті 20 (вимогами до осіб, які претендують на вступ на державну службу, є вимоги до їхньої професійної компетентності);

частині другій статті 22 (проведення конкурсу здійснюється з урахуван­ням рівня професійної компетентності);

пункті 5 частини четвертої статті 23 (вимоги до професійної компетент­ності кандидата на посаду);

пункті 4 частини третьої статті 27 (під час засідання конкурсної комісії її члени проводять співбесіду з кандидатами на зайняття вакантних посад з урахуванням результатів тестування для уточнення їхньої професійної компетентності);

частині першій статті 40 (просування державного службовця здійсню­ється з урахуванням професійної компетентності);

частині першій статті 41 (державний службовець з урахуванням його професійної підготовки та професійної компетентності може бути переве­дений без обов’язкового проведення конкурсу у визначених цим Законом випадках);

назві статті 48 (підвищення рівня професійної компетентності державних службовців);

частині першій статті 48 (державним службовцям створюються умови для підвищення рівня професійної компетентності шляхом професійного нав­чання, яке проводиться постійно);

частині п’ятій статті 48 (підвищення рівня професійної компетентності державних службовців проводиться протягом проходження служби);

частині восьмій статті 48 (з метою підвищення рівня професійної ком­петентності державного службовця може проводитися його стажування з відривом від служби);

частині першій статті 49 (державний службовець складає індивідуальну програму підвищення рівня професійної компетентності);

пункті 1 частини другої статті 63 (керівник державної служби зобов’яза­ний створювати умови для підвищення державними службовцями професій­ної компетентності).

Запровадження менеджменту людських ресурсів, базованого на компе­тентності, потребує від керівників державної служби в державних органах та від інших посадових осіб, зайнятих на державній службі, спеціальних знань у цій сфері і системної роботи з розроблення, запровадження і при необхід­ності оновлення відповідної нормативної бази, в тому числі:

типових вимог до професійної компетентності державних службовців, які займають посади державної служби категорії «А» (пункт 1 частини першої статті 15 Закону);

спеціальних вимог до осіб, які претендують на зайняття посад державної служби категорій «Б» і «В» (частина третя статті 20 Закону);

професійних стандартів державних службовців (пункти 5 і 8 частини тре­тьої статті 13 Закону).

Останнє поняття характеризує достатньо високий рівень професійних якостей, властивий особистості, яка здатна продуктивно задовольняти потреби суспільства, досконало володіє професією, тобто певними способами та прийомами розв’язання професійних завдань.

6. Рівнозначна посада — посада, що належить до однієї групи оплати праці (частина перша статті 51 Закону) з урахуванням юрисдикції держав­ного органу (частина друга статті 51 Закону).

При цьому за першою ознакою виділяється дев’ять груп оплати праці, а за другою визначається три юрисдикції:

а) вся територія України (загальнонаціональний рівень);

б) територія однієї або кількох областей, міст Києва або Севастополя (регіональний рівень);

б) територія одного або кількох районів, міст обласного значення (місцевий рівень).

Термін «рівнозначна посада» застосовується у разі переведення дер­жавного службовця на таку посаду в тому самому державному органі або в іншому державному органі в іншій місцевості (в іншому населеному пункті) без обов’язкового проведення конкурсу (абзаци перший та другий частини першої статті 41 Закону).

Приклади:

1) державний службовець, який займає посаду начальника відділу у складі самостійного структурного підрозділу державного органу, юрисдикція якого поширюється на всю територію України, може бути переведений на посаду начальника відділу у складі самостійного структурного підрозділу іншого державного органу, юрисдикція якого поширюється на всю територію України;

2) державний службовець, який займає посаду головного спеціаліста державного органу, юрисдикція якого поширюється на територію області, може бути переведений на посаду головного спеціаліста державного органу, юрисдикція якого поширюється на територію області.

При цьому головний спеціаліст державного органу, юрисдикція якого поширюється на територію району, не може бути переведений на посаду головного спеціаліста державного органу, юрисдикція якого поширюється на територію області.

7. Суб’єкт призначення. Цей термін стосується державного органу або посадової особи, яким відповідно до законодавства надано повноваження призначати особу на відповідну посаду державної служби (згідно з резуль­татами проведеного конкурсу) або звільняти з такої посади. Суб’єкт при­значення, як правило, виконує й інші повноваження щодо державного службовця, зокрема ініціює дисциплінарне провадження, вирішує питання про заохочення.

8. Функції з обслуговування — специфічна діяльність працівників дер­жавного органу технічного, тобто допоміжного характеру, які не можуть здійснювати повноваження державного органу.

Реалізація функцій з обслуговування не стосується реалізації завдань та функцій держави. Фактично така робота подібна до зайнятості у приватному секторі, що не потребує публічно-правових умов і обмежень.

Детальніше питання визначення працівників, які виконують функції з обслуговування, висвітлені в частині четвертій статті 3 Закону.

9. Професійне навчання полягає в набутті та вдосконаленні професійних знань, умінь та навичок, що забезпечують відповідний рівень професійної кваліфікації державного службовця для його професійної діяльності.

В Законі термін «професійне навчання» застосовується у зв’язку з:

1) встановленням права державного службовця на професійне навчання, зокрема за державні кошти, відповідно до потреб державного органу (пункт 6 частини першої статті 7);

2) повноваженнями центрального органу виконавчої влади, що забез­печує формування та реалізує державну політику у сфері державної служби щодо:

визначення потреб у професійному навчанні державних службовців від­повідно до вимог професійних стандартів (пункт 5 частини третьої статті 13);

формування пропозиції щодо обсягів державного замовлення на профе­сійне навчання державних службовців для державних потреб на основі їхніх професійних компетенцій та розміщення затверджених обсягів згідно із зако­нодавством, забезпечення своєчасного фінансування виконавців державного замовлення відповідно до укладених державних контрактів (пункт 7 частини третьої статті 13);

сприяння розвитку системи навчальних закладів, що здійснюють про­фесійне навчання державних службовців, делегування їм повноваження з визначення змісту навчання державних службовців відповідно до вимог про­фесійних стандартів (пункт 8 частини третьої статті 13);

створення державним службовцям умов для підвищення професійної компетентності шляхом професійного навчання, яке проводиться постійно (частина перша статті 48);

3) проведенням професійного навчання державних службовців за раху­нок коштів державного бюджету та інших джерел, не заборонених зако­нодавством, через систему підготовки, перепідготовки, спеціалізації та підвищення кваліфікації, зокрема в галузі знань «Публічне управління та адміністрування», у встановленому законодавством порядку в навчальних закладах, установах, організаціях незалежно від форми власності, які мають право надавати освітні послуги, у тому числі за кордоном (абзац перший частини другої статті 48);

4) забезпеченням керівником державної служби у межах витрат, передбачених на утримання відповідного органу, організації професійного навчання державних службовців, підвищення їхньої кваліфікації на робо­чому місці або в інших установах (організаціях), а також наданням права відповідно до закону закуповувати послуги, необхідні для забезпечення підвищення кваліфікації державних службовців, у підприємств, установ та організацій незалежно від форми власності, фізичних осіб (частина четверта статті 48);

5) визначенням необхідності у професійному навчанні державного службовця його безпосереднім керівником та службою управління персона­лом державного органу за результатами оцінювання службової діяльності (абзац другий частини п’ятої статті 48);

6) забезпеченням керівником державної служби професійного навчання державних службовців, вперше призначених на посаду державної служби, протягом року з дня їх призначення (частина шоста статті 48);

7) збереженням на строк професійного навчання за державним службов­цем його посади та заробітної плати (частина сьома статті 48).

Питання підвищення рівня професійної компетентності регулюються статтею 48 Закону.

10. Службова дисципліна. За визначенням коментованої статті під службовою дисципліною розуміється неухильне додержання Присяги дер­жавного службовця (стаття 36 Закону), сумлінне виконання службових обов’язків (стаття 8 Закону) та правил внутрішнього службового розпорядку (стаття 47 Закону).

Питання службової дисципліни регулюються статтями 61—63 Закону.

5.2. У Законі застосовується ряд інших термінів. Слід звернути увагу на особливість термінів «близькі особи», «корупційне правопорушення», «реаль­ний конфлікт інтересів», «пряме підпорядкування», які взаємозв’язані за своїм змістом, оскільки вживаються у значенні, визначеному Законом Укра­їни «Про запобігання корупції»^[17].

У статті 1 Закону «Про запобігання корупції» наводиться перелік близь­ких осіб, а саме: особи, які спільно проживають, пов’язані спільним побутом і мають взаємні права та обов’язки із суб’єктом, зазначеним у частині першій статті 3 згаданого Закону (крім осіб, взаємні права та обов’язки яких із суб’єктом не мають характеру сімейних). До їх числа також належать особи, які спільно проживають, але не перебувають у шлюбі, а також (незалежно від зазначених умов) чоловік, дружина, батько, мати, вітчим, мачуха, син, дочка, пасинок, падчерка, рідний брат, рідна сестра, дід, баба, прадід, прабаба, внук, внучка, правнук, правнучка, зять, невістка, тесть, теща, свекор, свекруха, усиновлювач чи усиновлений, опікун чи піклувальник, особа, яка перебуває під опікою або піклуванням згаданого суб’єкта.

Термін «корупційне правопорушення», що застосовується в коментова­ній статті, відповідає змісту терміна, визначеного частиною першою статті 1 Закону «Про запобігання корупції».

Необхідно акцентувати увагу на терміні «потенційний конфлікт інтере­сів», що означає наявність у державного службовця приватного інтересу у сфері, в якій він виконує свої службові повноваження, що може вплинути на об’єктивність чи неупередженість прийняття ним рішень, вчинення чи невчинення певних дій під час виконання зазначених повноважень.