Стаття 74. Гарантії прав державних службовців під час застосу­вання дисциплінарного стягнення

1. Дисциплінарне стягнення має відповідати ступеню тяжкості вчиненого про­ступку та вини державного службовця. Під час визначення виду стягнення необхідно враховувати характер проступку, обставини, за яких він був вчинений, обставини, що пом’якшують чи обтяжують відповідальність, результати оцінювання службової діяльності державного службовця, наявність заохочень, стягнень та його ставлення до служби.

2. Дисциплінарне стягнення може бути накладено тільки у разі встановлення факту вчинення дисциплінарного проступку та вини державного службовця. Вчинен­ня державним службовцем діянь у стані крайньої потреби або необхідної оборони виключають можливість застосування дисциплінарного стягнення.

3. За кожне порушення службової дисципліни накладається лише одне дисциплі­нарне стягнення.

4. Дисциплінарне стягнення не може бути застосовано під час відсутності дер­жавного службовця на службі у зв’язку з тимчасовою непрацездатністю, під час пе­ребування його у відпустці або у відрядженні.

5. Дисциплінарне стягнення до державного службовця застосовується не пізніше шести місяців з дня виявлення дисциплінарного проступку, без урахування часу тим­часової непрацездатності або перебування у відпустці, а також не застосовується, якщо минув один рік після його вчинення.

6. Державний службовець має право на ознайомлення з матеріалами дисциплі­нарної справи та на оскарження застосованого до нього дисциплінарного стягнення у визначеному цим Законом порядку.

7. Державний службовець може користуватися правовою допомогою адвоката або іншого уповноваженого ним представника.

1. Предмет регулювання

Положеннями статті визначено основні гарантії прав державних служ­бовців під час здійснення щодо них дисциплінарних проваджень (у назві та деяких частинах статті помилково говориться про гарантії під час застосу­вання дисциплінарного стягнення).

Разом з тим стаття практично не має самостійного значення (в контексті правового регулювання), адже за своїм змістом становить суму положень, які закріплені у статтях 65—67, 76, 78 Закону (за винятком деяких приписів).

2. Цілі статті (мета норми)

Метою коментованої норми є встановлення основних гарантій прав дер­жавних службовців під час здійснення щодо них дисциплінарних проваджень в узагальненому вигляді.

3. Правова основа коментованого положення (конституційні норми, принципи права/державної служби; рекомендації (стандарти) міжна­родних організацій (Рада Європи, ОЕСР)

Правовою основою положень коментованої статті є принципи державної служби, які вимагають дотримання службової дисципліни кожним державним службовцем, одним з основних механізмів забезпечення якої є інститут дис­циплінарної відповідальності. При цьому здійснення дисциплінарного прова­дження має відбуватися на засадах рівності та змагальності, а отже, за умов забезпечення низки гарантій державних службовців, щодо яких здійснюється таке провадження.

Окремі положення коментованої статті ґрунтуються на нормах Консти­туції України. Наприклад, закріплена у частині третій коментованої статті норма, що за кожний дисциплінарний проступок до державного служ­бовця може бути застосовано лише одне дисциплінарне стягнення, ґрунту­ється на положеннях частини першої статті 61 Конституції, згідно з якою забороняється за одне і те ж порушення двічі притягувати до юридичної відповідальності одного й того ж виду.

Правовою основою частини сьомої коментованої статті є стаття 59 Консти­туції, відповідно до якої кожен має право на професійну правничу допомогу.

4. Коментар основних положень статті (в тому числі визначення термінів, які потребують тлумачення)

4.1. У частині першій коментованої статті законодавець спробував виписати в узагальненому вигляді вимоги щодо індивідуалізації дисциплінарної відповідаль­ності, але зробив це не дуже вдало, адже перелік вийшов далеко неповним.

Тому під час вирішення питання про індивідуалізацію дисциплінарної відповідальності дисциплінарним комісіям та суб’єкту призначення слід брати до уваги не лише приписи частини першої коментованої статті, а й поло­ження частин першої та другої статті 67, частини першої статті 69, частини першої статті 71 та частини першої статті 73 Закону.

Зі змісту зазначених вище норм випливає, що під час пропонування/ визначення виду дисциплінарного стягнення дисциплінарним комісіям/ суб’єкту призначення слід обов’язково враховувати:

1) характер дисциплінарного проступку;

2) ступінь тяжкості дисциплінарного проступку;

3) ступінь вини державного службовця (передусім її форму);

4) факт настання/ненастання тяжких наслідків;

5) факт добровільного відшкодування / не відшкодування заподіяної шкоди (за її наявності);

6) обставини, що пом’якшують чи обтяжують відповідальність (стаття 67 Закону);

7) інші (стосовно зазначених вище) обставини, за яких був учинений дисциплінарний проступок;

8) результати оцінювання службової діяльності державного службовця (стаття 44 Закону);

9) наявність заохочень чи стягнень (статті 53 і 66 Закону);

10) попередню поведінку державного службовця (крім наявності заохо­чень чи стягнень);

11) ставлення державного службовця до виконання посадових обов’язків;

12) ставлення державного службовця до служби.

У Законі не розкривається зміст такої правової категорії як «характер дисциплінарного проступку». З нашої точки зору, під характером дис­циплінарного проступку у Законі слід розуміти ту конкретну сферу (сег­мент) забезпечення службової дисципліни, на яку посягає той чи інший дисциплінарний проступок: правила щодо сумлінної реалізації посадових повноважень; правила про неприпустимість використання посадових повно­важень у власних інтересах; правила внутрішнього службового розпорядку; правила етичної поведінки; правила щодо дотримання політичної неупе­редженості; правила прийняття державним службовцем управлінських та інших рішень; виконання обов’язку щодо поваги до України та Українського народу; правила вступу на державну службу тощо. Правильне визначення характеру дисциплінарного проступку можливе лише після правильного визначення його об’єкта ще під час кваліфікації вчиненого.

Правова категорія «тяжкість дисциплінарного проступку» також не має нормативного визначення ні в Законі, ні в будь-якому іншому норматив­но-правовому акті, яким регламентується процедура притягнення державних службовців до дисциплінарної відповідальності.

Дефініція терміна «ступінь вини державного службовця», як і дві попе­редні категорії, не знайшла свого закріплення у приписах Закону. Визна­чаючи її зміст, слід виходити передусім з того, що базовим показником у встановленні ступеня вини державного службовця у вчиненні дисциплінар­ного проступку є форма (за наявності негативних наслідків — вид вини), з якою було вчинено конкретний дисциплінарний проступок (див. коментар до статті 65 Закону). Крім того, до характеристик ступеня вини слід віднести психічне ставлення винного до інших обставин вчинюваного проступку (поза психічного ставлення до обов’язкових ознак об’єкта та об’єктивної сторони складу дисциплінарного проступку); мотив і мета його вчинення; ступінь обумовленості негативних наслідків, що настали, такою поведінкою держав­ного службовця.

Термін «тяжкі наслідки» також є оціночним і має встановлюватися дисциплінарною комісією та суб’єктом призначення виходячи із сукупності обставин вчиненого правопорушення. Під час визначення наслідків тяжкими слід брати до уваги розмір завданої матеріальної або нематеріальної шкоди, наявність або відсутність потерпілих, порушення нормальної діяльності дер­жавного органу тощо.

У будь-якому разі під тяжкими наслідками слід вважати особливо значну шкоду:

1) людям (загибель або масове захворювання людей; заподіяння тяжких тілесних ушкоджень хоча б одній людині);

2) довкіллю (забруднення значних територій, масова загибель об’єктів тваринного чи рослинного світу; поширення епізоотії тощо);

3) майнового характеру (втрата грошових коштів, втрата, пошкодження або знищення дорогоцінного майна або майна на велику суму, знищення чи пошкодження великої кількості продукції, пошкодження на значних площах посівів, насаджень, падіж або захворювання багатьох голів худоби тощо);

4) організаційного характеру (тривала зупинка роботи державного органу чи його підрозділу, виведення з ладу важливих споруд (автомобіль­них доріг, гребель, систем водопостачання та енергопостачання, зв’язку тощо); неможливість відтворити протягом тривалого часу ті чи інші природні об’єкти; неможливість проживання населення на певній території, вимушене переселення людей тощо).

Для констатації цієї обставини, що обтяжує відповідальність (пункт 5 частини четвертої статті 67 Закону), мають бути встановлені не лише тяжкі наслідки, а й причинно-наслідковий зв’язок між діянням і наслідками, що настали.

Під «добровільним відшкодуванням заподіяної шкоди» у Законі слід розуміти повне відшкодування шкоди, яка настала в результаті вчинення дисциплінарного проступку, здійснене державним службовцем: а) з власної ініціативи; б) до моменту введення в дію примусових механізмів, перед­бачених виконавчим законодавством (статті 27 і 32 Закону «Про виконавче провадження»). Процесуального механізму здійснення такого відшкодування немає. Тому, як правило, таке відшкодування має вигляд грошової компенса­ції, рідше — відшкодування в натуральному вигляді (ремонт пошкодженого майна, повернення майна або його еквівалента тощо). Факт добровільного відшкодуванням заподіяної шкоди може бути підтверджений розпискою, поясненнями потерпілого, фінансовими документами тощо. Добровільне від­шкодування заподіяної шкоди є однією з обставин, що пом’якшують дисцип­лінарну відповідальність державного службовця (пункт 4 частини другої статті 67 Закону).

Про зміст інших обставин, що пом’якшують чи обтяжують дисциплі­нарну відповідальність, див. коментар до статті 67 Закону.

До числа «інших обставин, за яких був учинений дисциплінарний про­ступок», слід відносити всі важливі для правильного вирішення справи обставини, за яких був учинений дисциплінарний проступок, за винятком тих, що є обов’язковими ознаками складу дисциплінарного проступку, а також тих, що вже було наведено вище. Зокрема, до таких обставин можна віднести обстановку, місце та час учинення дисциплінарного проступку, психічний стан та стан фізичного здоров’я винного, попередню поведінку потерпілого тощо.

Під «результатами оцінювання службової діяльності державного служ­бовця» слід мати на увазі висновок щодо результатів оцінювання службової діяльності, затверджений наказом (розпорядженням) суб’єкта призначення (див.

Слід звернути увагу, що під «наявністю заохочень» (в контексті індивіду­алізації дисциплінарної відповідальності) слід розуміти будь-які заохочення, які були застосовані до державного службовця з дня вступу на службу до дня прийняття рішення у дисциплінарній справі. Це обумовлено тим, що заохочення не мають строку дії.

Констатувати факт «наявності стягнення» можна лише в період дії дис­циплінарного стягнення. Якщо на момент прийняття рішення суб’єктом при­значення таке стягнення вже було знято чи погашене, то враховувати його під час індивідуалізації дисциплінарної відповідальності не можна (додатково див. коментар до статті 79 Закону).

Попередня поведінка державного службовця має значення для індиві­дуалізації дисциплінарної відповідальності, якщо вона має чітко вираже­ний позитивний чи негативний підтекст. «Звичайна» поведінка державного службовця (поведінка, яка характерна для абсолютної більшості державних службовців відповідного органу) не повинна розглядатися як обставина, що впливає на індивідуалізацію дисциплінарної відповідальності.

Під «ставленням державного службовця до виконання посадових обов’яз­ків» слід розуміти ступінь добросовісності, старанності, ретельності та чес­ності виконання державним службовцем своїх службових (в тому числі посадових) обов’язків як до, так і після вчинення дисциплінарного проступку. Для визнання цієї обставини такою, що позитивно впливає на дисциплі­нарну відповідальність, ці обов’язки мають виконуватися з максимальною самовіддачею кожного конкретного державного службовця в межах його компетенції.

«Ставлення державного службовця до служби» слід розглядати як комп­лексний (узагальнений) показник ставлення державного службовця до вико­нання покладених на нього посадових обов’язків, до правил внутрішнього розпорядку, до колег і громадян, до державного органу, в якому він пра­цює, та його керівництва тощо.

4.2. У частині другій коментованої статті встановлено, що дисциплінарне стягнення може бути накладено тільки у разі встановлення факту вчинення дисциплінарного проступку та вини державного службовця.

Зазначена вище правова гарантія випливає зі змісту частини першої статті 65 Закону, яка встановлює, що єдиною підставою для притягнення державного службовця до дисциплінарної відповідальності є факт вчинення ним дисциплінарного проступку. Тому під час реалізації зазначеної гарантії слід, передусім, брати до уваги приписи статті 65 Закону (див. також комен­тар до неї).

При цьому слід мати на увазі, що термінологічний зворот «тільки у разі встановлення факту вчинення дисциплінарного проступку та вини держав­ного службовця» є юридично некоректним, адже «вина» є лише однією з обов’язкових ознак складу дисциплінарного проступку. Тобто встановлення факту вчинення дисциплінарного проступку є неможливим без встановлення вини державного службовця у його вчиненні.

4.3. Положеннями частини другої коментованої статті визначено дві обставини, які виключають протиправність діяння державного служ­бовця, а отже, й можливість застосування дисциплінарного стягнення.

Оскільки нормами Закону не надано названим вище правовим явищам жодної специфіки, то під час тлумачення та застосування частини другої коментованої статті дисциплінарній комісії та суб’єкту призначення слід звер­татися до норм тих нормативно-правових актів, якими відповідні права чи гарантії регламентовано.

Право на необхідну оборону є одним із фундаментальних прав людини, яке закріплене у частині третій статті 27 та частині п’ятій статті 55 Консти­туції України та деталізоване у статті 36 ККУ. Зі змісту цих норм випливає, зокрема те, що:

1) кожен має право захищати своє життя і здоров’я, життя і здоров’я інших людей від протиправних посягань;

2) кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захи­щати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань;

3) кожна особа має право на необхідну оборону незалежно від можливості уникнути суспільно небезпечного посягання або звернутися за допомогою до інших осіб чи органів влади.

Тому під час тлумачення та застосування частини другої коментованої статті в контексті реалізації права державного службовця на необхідну обо­рону завжди слід звертатися до приписів зазначених вище норм. При цьому слід мати на увазі, що приписи статті 36 ККУ мають безпосереднє відно­шення до реалізації приписів коментованої норми.

Так, зі змісту зазначеної статті випливає, що:

1) оборона визнається необхідною лише у випадку, якщо дії, що ста­новлять її зміст, вчинено з метою захисту охоронюваних законом: а) прав та інтересів особи, яка захищається; б) прав та інтересів іншої особи (фізичної чи юридичної); в) суспільних інтересів; г) інтересів держави;

2) оборона може здійснюватись лише від суспільно небезпечного пося­гання, тобто діяння, ознаки якого передбачені ККУ;

3) за загальним правилом необхідна оборона має бути своєчасною (вона можлива від наявного посягання, тобто такого, яке вже почалось і ще не закінчилось);

4) посягання має бути реальним, а не існувати лише в уяві того, хто захищається;

5) шкода при необхідній обороні може бути заподіяна тільки тому, хто посягає;

6) при необхідній обороні допускається заподіяння лише такої шкоди, яка є необхідною і достатньою в даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання^[291].

Під час реалізації права на необхідну оборону державний службовець завжди повинен пам’ятати про межі необхідної оборони та не допускати їх перевищення. Перевищенням меж необхідної оборони визнається умисне заподіяння тому, хто посягає, тяжкої шкоди, яка явно не відповідає небез­печності посягання або обстановці захисту (детальніше див. частини третю і четверту статті 36 ККУ). Разом з тим не є перевищенням меж необхідної оборони і не має наслідком кримінальну відповідальність застосування зброї або будь-яких інших засобів чи предметів для захисту від нападу озброєної особи або нападу групи осіб, а також для відвернення протиправного насиль­ницького вторгнення у житло чи інше приміщення, незалежно від тяжкості шкоди, яку заподіяно тому, хто посягає.

Отже, під необхідною обороною у частині другій коментованої статті слід розуміти фактичну реалізацію державним службовцем права на необхідну оборону відповідно до приписів частини третьої статті 27, частини п’ятої статті 55 Конституції України та статті 36 ККУ. За змістом необхідна оборона полягає у правомірному заподіянні державним службовцем шкоди тому, хто здійснює посягання на нього або інших осіб (намагається завдати удару, заволодіти майном, зґвалтувати, позбавити сво­боди тощо).

Зміст та основні принципи реалізації права на заподіяння шкоди право- охоронюваним інтересам у стані крайньої необхідності викладені у статті 39 ККУ. Тому під час тлумачення та застосування частини другої коментованої статті в контексті діянь, вчинених у стані крайньої потреби, дисциплінар­ній комісії та суб’єкту призначення слід брати до уваги приписи зазначеної статті.

Під крайньою потребою (необхідністю) у частині другій коментова­ної статті слід розуміти випадки заподіяння державним службовцем шкоди правоохоронюваним інтересам для усунення небезпеки, що безпосередньо загрожує особі чи охоронюваним законом правам цієї людини або інших осіб, а також суспільним інтересам чи інтересам держави, якщо цю небезпеку в цій обстановці не можна було усунути іншими засобами і якщо при цьому не було допущено перевищення меж крайньої необхідності.

Перевищенням меж крайньої потреби (необхідності) слід вважати умисне заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам, якщо така шкода є більш значною, ніж відвернена шкода. Разом з тим особа не підлягає кримінальній відповідальності за перевищення меж крайньої необхідності, якщо внаслідок сильного душевного хвилювання, викликаного небезпекою, що загрожу­вала, вона не могла оцінити відповідність заподіяної шкоди цій небезпеці (див. частини другу і третю статті 39 ККУ).

Отже, слід мати на увазі, що в коментованій нормі йдеться про випадки, коли в поведінці державного службовця формально наявні всі ознаки складу того чи іншого дисциплінарного проступку, але через певні об’єктивні чи суб’єктивні обставини, що склалися в момент здійснення цього вчинку, така поведінка є соціально корисною чи, принаймні, допустимою.

Заподіяння тієї чи іншої шкоди службовій дисципліні в таких випадках вважається цілком правомірним (як і поведінка державного службовця в цілому), а тому виключає можливість реалізації дисциплінарної відповідаль­ності «в принципі» (зокрема, в такому випадку не може бути й мови про накладення дисциплінарного стягнення). Особа, яка здійснила вчинок (зовні схожий на дисциплінарний проступок) у стані крайньої потреби (необхід­ності) або необхідної оборони, вважається такою, що не вчиняла дисциплі­нарного проступку.

Так, якщо державний службовець прилюдно розірве полотно держав­ного прапору на клапті, але зробить це виключно з метою зупинки артері­альної кровотечі підлеглого працівника (за відсутності інших засобів зупинки кровотечі), то слід говорити про здійснення цього вчинку у стані крайньої потреби (необхідності). Ця особа не може бути притягнута до дисциплінарної відповідальності за пунктом 3 частини другої статті 65 Закону.

У випадку встановлення факту вчинення державним службовцем діяння (зовні схожого на дисциплінарний проступок) у стані необхідної оборони чи крайньої потреби (необхідності) дисциплінарне провадження має бути (обов’язково) закрите на підставі частини другої коментованої статті (додат­ково див. коментар до статті 77 Закону).

Питання про юридичну оцінку перевищення меж необхідної оборони чи крайньої потреби (необхідності) вирішується залежно від тяжкості та харак­теру фактично завданої шкоди, ступеня перевищення цих меж тощо.

4.4. У частині третій коментованої статті встановлено, що за кожне пору­шення службової дисципліни (у коментованій нормі, вочевидь, мається на увазі факт учинення дисциплінарного проступку) до державного службовця може бути застосовано лише одне дисциплінарне стягнення.

Ці положення є такими, що ґрунтуються на приписах частини першої статті 61 Конституції України, згідно з якою забороняється за одне і те ж порушення двічі притягувати до юридичної відповідальності одного й того ж виду (non bis in idem).

4.5. Положення частини четвертої коментованої статті слід розуміти так, що в період відсутності державного службовця на службі у зв’язку з тимчасовою непрацездатністю, під час перебування його у відпустці або у відрядженні:

а) суб’єкт призначення не має права прийняти рішення про накладення на нього дисциплінарного стягнення, але може прийняти рішення про закриття дисциплінарного провадження;

б) перебіг строку для прийняття кінцевого рішення у дисциплінарній справі, визначений частиною першою статті 77 Закону, зупиняється.

Тимчасова непрацездатність — це непрацездатність особи внаслідок захворювання, травми або з інших причин, що не залежить від факту втрати працездатності (пологи, карантин, догляд за хворим тощо), яка має тимчасовий зворотний характер під впливом лікування та реабілітаційних заходів, триває до відновлення працездатності або встановлення групи інва­лідності, а в разі інших причин — до закінчення причин відсторонення від роботи (пункт 1.3. Положення про експертизу тимчасової непрацездатності, затвердженого наказом МОЗ від 9 квітня 2008 р. № 189).

Тимчасова непрацездатність повинна бути засвідчена листком непра­цездатності (див. зокрема, Інструкцію про порядок видачі документів, що засвідчують тимчасову непрацездатність громадян, затверджену наказом МОЗ 13 листопада 2001 р. № 455).

Відпустка — це період відпочинку державного службовця (із збережен­ням посади та заробітної плати), наданого державному службовцю у випадках та в порядку, визначеному статтями 57—59 Закону, Законом «Про відпустки» та КЗпПУ.

Факт перебування державного службовця у відпустці має бути підтвер­джений відповідним документом (як правило, наказом керівника державного органу).

Службовим відрядженням вважається поїздка працівника за розпоря­дженням керівника державної служби, що повністю або частково утри­мується (фінансується) за рахунок бюджетних коштів, на певний строк до іншого населеного пункту для виконання службового доручення поза місцем його постійної роботи (за наявності документів, що підтверджують зв’язок службового відрядження з основною діяльністю державного органу).

Документами, що підтверджують зв’язок такого відрядження з основною діяльністю державного органу, є, зокрема (але не виключно): запрошення сторони, що приймає і діяльність якої збігається з діяльністю державного органу, що направляє у відрядження; укладений договір чи контракт; інші документи, які встановлюють або засвідчують бажання встановити цивіль­но-правові відносини; документи, що засвідчують участь відрядженої особи в переговорах, конференціях або симпозіумах, інших заходах, які проводяться за тематикою, що збігається з діяльністю державного органу, яке відряджає працівника.

Факт перебування державного службовця у службовому відрядженні має бути підтверджений наказом про відрядження^[292].

4.6. У частині п’ятій коментованої статті визначено загальні строки, від­ведені на реалізацію дисциплінарної відповідальності, а також підставу для звільнення державного службовця від дисциплінарної відповідально­сті у зв’язку із закінченням цих строків.

Аналогічні строки та підстави для звільнення державного службовця від дисциплінарної відповідальності виписані й у частині третій статті 65 Закону. При цьому слід звернути увагу на те, що положення зазначених вище норм не узгоджені між собою (перебувають у стані колізії).

Результати аналізу приписів частини п’ятої коментованої статті, а також частини третьої статті 65 Закону викладено у пунктах 4.18.—4.20. коментаря до статті 65 Закону.

4.7. У частині шостій коментованої статті у дещо скороченому вигляді відтворюється зміст статті 76 Закону, спрямованої на забезпечення правам державного службовця на ознайомлення з матеріалами дисциплінарної справи (зміст цього права розкрито у коментарі до статті 76 Закону).

4.8. Згідно з частиною шостою коментованої статті державний службо­вець має право на «оскарження застосованого до нього дисциплінарного стягнення у визначеному цим Законом порядку».

Разом з тим слід мати на увазі, що Закон не передбачає ні підстав, ні порядку оскарження дисциплінарного стягнення. Відповідно до статті 78 Закону оскарженню підлягає лише відповідний акт — рішення про накла­дення дисциплінарного стягнення.

Аналіз різних способів реалізації цього права міститься у коментарі до статті 78 Закону.

4.9. Згідно з частиною сьомою коментованої статті державний службовець може користуватися правовою допомогою адвоката або іншого уповноваже­ного ним представника.

Наведена норма є відтворенням відповідної гарантії, закріпленої у статті 59 Конституції України, згідно з якою:

1) кожен має право на професійну правничу допомогу;

2) у випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно;

3) кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.

Під час визначення правильного змісту цього права державному служ­бовцю, дисциплінарній комісії, суб’єкту призначення, НАДС та суду слід брати до уваги офіційне тлумачення відповідних положень КСУ.

Так, у рішенні КСУ у справі про право на правову допомогу від 30 вересня 2009 р. № 23-рп/2009 звертається увага на те, що положення частини першої статті 59 Конституції України «кожен має право на правову допомогу» треба розуміти як гарантовану державою можливість будь-якій особі незалежно від характеру її правовідносин з державними органами, органами місцевого самоврядування, об’єднаннями громадян, юридичними та фізичними особами вільно, без неправомірних обмежень отримувати допо­могу з юридичних питань в обсязі і формах, як вона того потребує.

У рішенні КСУ у справі про право вільного вибору захисника від 16 листопада 2000 р. № 13-рп/2000 зазначається: «положення частини пер­шої статті 59 Конституції України про те, що «кожен є вільним у виборі захисника своїх прав», в аспекті конституційного звернення громадянина Солдатова Г.І. треба розуміти як конституційне право підозрюваного, обви­нуваченого і підсудного при захисті від обвинувачення та особи, яка притя­гається до адміністративної відповідальності, з метою отримання правової допомоги вибирати захисником своїх прав особу, яка є фахівцем у галузі права і за законом має право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи».

А от у рішенні КСУ у справі про право на правову допомогу від 30 вересня 2009 р. № 23-рп/2009 зазначається, що положення частини другої статті 59 Конституції України «для... надання правової допомоги при вирі­шенні справ у судах та інших державних органах в Україні діє адвокатура» в аспекті конституційного звернення треба розуміти так, що особа під час допиту її як свідка в органах дізнання, досудового слідства чи дачі пояснень у правовідносинах з цими та іншими державними органами має право на пра­вову (юридичну) допомогу від обраної за власним бажанням особи в статусі адвоката, що не виключає можливості отримання такої допомоги від іншої особи, якщо законами України щодо цього не встановлено обмежень.

Виходячи з викладеного вище, приписи частини четвертої статті 131² Конституції, якою встановлено, що представництво в судах здійснюється виключно адвокатами, слід вважати такою, що: а) грубо суперечить статті 59 Конституції; б) не підлягає застосуванню.

Отже, правову допомогу державному службовцю під час дисциплінар­ного провадження, а також у ході оскарження рішення суб’єкта призначення (в тому числі в суді), може надавати:

1) адвокат — фізична особа, яка здійснює адвокатську діяльність на під­ставах та в порядку, що передбачені Законом «Про адвокатуру та адвокатсь­ку діяльність»;

2) інший уповноважений представник — будь-яка фізична особа (неза­лежно від наявності або відсутності юридичної освіти та стажу роботи у галузі права), яка надає державному службовцю правову допомогу та здійс­нює представництво його інтересів на підставі довіреності.

5. Місце коментованого положення у цілісному механізмі/інсти- туті, зв’язки зазначеної норми з іншими положеннями Закону та не­законними нормативними актами; умови і особливості застосування

Положення коментованої статті перебувають у нерозривному зв’язку з приписами статей 65—67, 76, 78 Закону, які передбачають аналогічні (схожі) гарантії прав державних службовців під час здійснення дисциплінар­ного провадження.

Разом з тим через вади законодавчої техніки зазначені вище норми нерідко перебувають між собою у стані правової колізії чи конкуренції, що не сприяє однаковому застосуванню Закону на практиці.