Висновки до розділу 2

1. Констатовано, що в сучасному кримінально-виконавчому законодавстві України порядок і умови праці засуджених закріплені таким чином, що формально вони майже нічим не відрізняються від порядку та умов праці інших громадян на підприємствах різних форм власності, між тим як реальний стан їх забезпечення свідчить про зворотнє.

2. Визнано неможливим реалізацію засудженими окремих трудових прав, зокрема право на щорічні оплачувані відпустки, на об’єднання в професійні спілки, на матеріальне забезпечення в порядку соціального страхування у разі хвороби та низки інших прав, рівно як і гарантій забезпечення права громадян на працю (як-от вільний вибір виду діяльності, правовий захист від необгрунтованої відмови в прийнятті на роботу й незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи та ін.). Зазначено, що попри зміну характеру праці засуджених і визнання її наразі добровільною, окремі положення кримінально-виконавчого законодавства щодо регулювання залучення засуджених до праці й надалі характеризують працю засуджених як примусову. Такими положеннями визнано: заборону на припинення роботи для вирішення ними трудових конфліктів і можливість застосування дисциплінарного стягнення за необгрунтовану відмову від роботи та умисне ухилення від роботи.

3. Установлено, що організація працевикористання засуджених, які тримаються в ПКТ виправної колонії максимального рівня безпеки є досить складною і затратною, а праця самих засуджених - монотонною, низькооплачуваною, малоефективною, а отже, такою, що не викликає у більшості з них бажання працювати більш старанно, підвищувати свою кваліфікацію, проявляти ініціативу тощо. Це в підсумку знижує потенціал праці як засобу виправлення та ресоціалізації.

4. Констатовано, що незважаючи на відсутність норм у КВК, які б регулювали працю засуджених до позбавлення волі, яким призначене додаткове покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, перелік заборон щодо працевикористання позбавлених волі, який міститься у відомчій Інструкції з організації нагляду за засудженими, які відбувають покарання в кримінально-виконавчих установах та в Правилах внутрішнього розпорядку, при належному їх дотриманні адміністрацією виправної колонії практично виключає можливість порушення вироку суду в частині заборони такому засудженому обіймати певні посади або займатися певною діяльністю;

5. Зазначено, що розробка одними структурними підрозділами Державної пенітенціарної служби України проектів нормативно-правових актів щодо регулювання праці засуджених і подання їх на затвердження до Міністерства юстиції України здійснюється без їх обговорення в інших структурних підрозділах ДПтСУ. У результаті такого “регулювання” в адміністрації УВП досить часто виникають ситуації, в яких спірні питання працевикористання засуджених вирішуються на власний розсуд.

6. З’ясовано, що КВК містить значно менший перелік гарантій і пільг праці засуджених жінок. У чинному кримінально-виконавчому законодавстві особливості умов праці жінок, на відміну від норм КЗпП, ретельно не прописані, до того ж не всі з них можливо реалізувати в умовах позбавлення волі. Доведено, що невизначеність правового статусу будинку дитини при виправних колоніях фактично унеможливлює отримання жінкою, що народила та виховує дитину передбаченої державної допомоги на її утримання, відтак забезпечення такій жінці можливості працювати є пріоритетом для адміністрації колонії.

7. Визнано, що правове регулювання праці неповнолітніх засуджених спрямовано першочергово на набуття ними трудових навичок і кваліфікації, що позитивно вплинуть на їх ресоціалізацію як під час відбування покарання, так після відбуття.