Методологія дослідження правового регулювання праці засуджених до позбавлення волі

Як справедливо наголошують науковці, успішність наукової діяльності неможлива без знання її методології, теорії, методів та організації [92, с. 3]. Таке зауваження тим більш слушне, що кожна наукова розвідка являє собою процес дослідження певного об’єкта за допомогою наукових методів і має на меті виявлення закономірностей його виникнення, розвитку (існування) та перетворення (зміни) в інтересах використання у практичній діяльності людей.

У сучасній юридичній науці “методологія” (від грецького ^є0o5oXoy^a - “правильний шлях”, “шлях дослідження”) тлумачиться по-різному: у вузькому значенні під методологією розуміється сукупність методів, прийомів, процедур наукового дослідження [98, с. 6]; у широкому значенні “методологія” розуміється як теорія людської діяльності - діяльність з пізнання, мислення, загалом уся діяльність людства, у тому числі виробництво [196, с. 6].

“Метод” (від грец. metodos) у широкому розумінні слова - “шлях до чогось”, шлях дослідження, шлях пізнання, теорія, вчення, свідомий спосіб досягнення певного результату, здійснення певної діяльності, вирішення певних задач [92, с. 24]. Іншими словами, кожен метод є сукупністю підібраних правил, способів, прийомів та дій, на які орієнтується дослідник при вирішенні визначеного чи поставленого перед ним завдання.

У ході дослідження досить часто була необхідність послуговуватися методичними й практичними рекомендаціями (і підказками) фахівців, зокрема щодо того, що “метод” необхідно відрізняти від “методики”, оскільки “методика” - це фіксована сукупність прийомів практичної діяльності, що призводить до заздалегідь визначеного результату.

Звертаючись до науки кримінально-виконавчого права як наукової теорії, можемо дійти висновку, що питання її методології, в силу цілої низки різного порядку об’єктивних і суб’єктивних причин, тривалий час залишається актуальним. Тривала відсутність загальновизнаної методології дослідження правових явищ сфери виконання покарань змушує дослідників здійснювати наукові пошуки “методом проб і помилок”, послуговуючись переважно загальною методологією наукових досліджень та інструментарієм інших наукових галузей, переважно кримінально-правового циклу. Спілкування з визнаними фахівцями-пенітенціаристами наводить на думку, що частина дисертантів, плануючи дослідження в кримінально-виконавчій сфері, не мають повного уявлення про необхідний їм набір інструментарію. Наприклад, І. Г. Богатирьов, говорячи про позитивний вплив на проблематику наукових досліджень робіт практичних працівників з числа діючого персоналу органів та установ виконання покарань, одночасно зауважує, що “більшість із них знання щодо організації і методики досліджень у галузі кримінально-виконавчого права практично не отримують” [13, с. 12-13].

На те, що методологія дослідження пенітенціарної системи України сьогодні залишається однією із найменш розроблених галузей, вказують і інші науковці. Так, підтримуємо тезу про те, що “на сучасному етапі розвитку пенітенціарної науки методологічний інструментарій відповідних досліджень залишається переважно атрибутивною складовою дисертаційних робіт і монографій, оскільки будь-яке серйозне дослідження розпочинається з окреслення методологічних засад щодо напрямів здобуття необхідної інформації, її творчої переробки й закріплення значущих фактів. Тому методологія зумовлює змістовність та істинність одержаних результатів і висновків наукового дослідження” [76, с.

Так, аналіз змісту низки підручників (посібників) з кримінально- виконавчого права свідчить, що їх автори питання методології дослідження або оминають [68], або ж описують фрагментарно як сукупність засобів і прийомів дослідження явищ і процесів, що становлять предмет цієї науки [65, с. 13]. Водночас А. П. Гель цілком слушно зазначає, що “методологічною основою науки кримінально-виконавчого права є положення філософії. Основним методом цієї науки, як і інших галузей юридичної науки, є діалектичний метод.., який є загальнонауковим методом пізнання, широко використовуються також наступні методи: логічний, метод системного аналізу, статистичний, історичний, порівняльно-правовий, математичний, опитування, анкетування, спостереження, експерименту та ін.” [63 , с. 45].

До основних методів пізнання в кримінально-виконавчому праві відносять такі: загальний діалектико-матеріалістичний: загальнонаукові (аналіз і синтез, індукція і дедукція, аналогія, порівняння, системно-структурний підхід тощо); спеціальні (методи математичної логіки, математичного моделювання, правової статистики та ін.) і специфічні правові методи (формально-логічний, порівняльно-правовий, історичний, конкретно- соціологічний та ін.) [14, с. 41].

Наголошено й на значущості заснування єдиного (порівняльного) курсу кримінально-виконавчого права і визначають методологію порівняльного кримінально-виконавчого права як структуру, яка складається із загальних, концептуальних підходів (ідей), методологічних принципів, конкретних методів і методик порівняльно-правового аналізу, що розроблені як у межах самої теорії порівняльного кримінально-виконавчого права, так і запозичених та адаптованих, залежно від предмета порівняльного кримінально-виконавчого права, з інших юридичних і неюридичних наук [7, с. 82].

Водночас О. М. Бандурка та О. І. Богатирьова дійшли низки висновків - логічних і давно очікуваних вченими-опонентами практики “сліпого копіювання” іноземного досвіду. Спрощено висновки вчених можна подати таким чином:

- не існує ідеальних правових систем; їх ефективність визначається своєчасністю й відповідністю стану держави і права тієї чи іншої країни певному етапу суспільного розвитку;

- справджується найгірший варіант модернізації країни і права: “сліпе копіювання чужих моделей регулювання суспільних відносин”;

- західні правові моделі також не завжди досконалі, тому потребують скрупульозного вивчення і глибокого аналізу; порівнянню повинні підлягати не тільки закони, але й підзаконні акти, судова практика, колективні договори, звичаї, і що особливо важливо, практика застосування законодавства; таким чином порівняння законів на папері не менш важливо, ніж законів у дії, тобто “живого права”;

- використання зарубіжного досвіду не може й не повинно ставати основним шляхом оптимізації кримінально-виконавчого права в сучасній період модернізації органів і установ виконання покарань; основним шляхом має стати збереження чинних і створення нових норм чи моделей, які відповідають соціально-економічним умовам, традиціям, національним особливостям тощо;

- рецепція іноземного права як механічне пристосування законодавства не є творчим розвитком права, суперечить елементарним правилам демократичного процесу підготовки, обговорення і прийняття законів, інтегрує національні й місцеві особливості; в результаті право іншої держави залишається чужорідним тілом у соціальній тканині іншої держави [7, с.

С. В. Лучко також звертає увагу на важливість використання порівняльно-правового методу для дослідження пенітенціарної системи України: “Відома народна мудрість говорить: “Усе пізнається у порівнянні”. Порівнюючи, можна виявити позитивні моменти й тенденції розвитку. Порівняння розуміється як процес відображення і фіксації відношень тотожності, схожості у правових явищах різних держав, порівнянню піддається одиночне, особливе та загальне у таких явищах [76, с. 152]. З доводами вчених важко не погодитись.

У юридичній компаративістиці основними методологічними принципами порівняльно-правових досліджень називають принцип об’єктивності, принцип функціоналізму, принцип порівняності, принцип усебічного врахування історичних, національних, економічних, соціально-політичних умов [10, с. 41]. Ключовими принципами компаративного методу в праві називають такі: потенційна порівняність норм та інститутів; врахування соціально-історичних та культурних умов появи тієї або іншої норми; критичний (об’єктивний і неупереджений) аналіз отриманих у результаті дослідження результатів [174, с. 10]. Отже, порівняльний метод при дослідженні актуальних проблем кримінально-виконавчої системи в Україні можна визначити як процес встановлення аналогії (подібності), відмінності (протилежності), розбіжності в існуванні та правовому оформлені явищ кримінально-виконавчої дійсності, у тому числі на рівні різних країн.

Підсумовуючи результати аналізу підручників (наукових посібників, курсів лекцій), відзначимо, що найбільше уваги методології кримінально- виконавчого права приділено в підручнику “Кримінально-виконавче право України” за редакцією професора О. М. Джужи [64]. Зокрема науковцями формульовано низку базових підходів до визначення методології кримінально- виконавчого права, які в узагальненому виді можна викласти таким способом:

1) коло проблем, які досліджуються наукою кримінально-виконавчого права, не залишається постійним, оскільки змінюється зміст і обсяг виправного впливу на засуджених, виникають нові форми участі громадськості, змінюються суспільно-політичні та соціально-економічні умови в державі;

2) проблема методології є важливою для будь-якої галузі науки, але для кримінально-виконавчого права вона має особливе значення, оскільки дослідження в цій галузі перебувають у постійному пошуку, а практика породжує нові проблеми та знаходить шляхи їх вирішення;

3) методологія науки кримінально-виконавчого права як різновид наукової методології підпорядковується загальним закономірностям розвитку методологічного знання, у широкому розумінні її можна визначити як систему принципів і способів організації та побудови пізнавальної діяльності у сфері виконання покарання;

4) методологічною основою науки кримінально-виконавчого права є загальнонауковий (філософський) метод пізнання, який опирається на матеріалістичне розуміння й пізнання дійсності, при цьому явища та процеси мають вивчатися в конкретній історичній обстановці, в усьому їх різноманітті, враховуючи тенденції і закономірності розвитку, з обов’язковим виявленням суперечностей у цьому розвитку;

5) методологія науки кримінально-виконавчого права, як і будь-якої іншої науки, поряд із загальними принципами та прийомами дослідження, охоплює значну групу загальнонаукових методів: аналізу і синтезу, індукції і дедукції, аналогії і порівняння, системно-структурний, сходження від абстрактного до конкретного тощо;

6) в науці кримінально-виконавчого права широко використовують і приватно наукові методи дослідження: метод комплексного аналізу, який припускає вирішення завдань з позиції не однієї, а декількох галузевих наук (кримінології, психології, педагогіки, економіки та ін.); метод конкретних соціологічних досліджень; метод експертних оцінок; метод порівняльного правознавства тощо;

7) складність сучасних досліджень із проблем кримінально-виконавчого права все більше потребує методів, які б постачали найдостовірніші, найточніші й найдокладніші дані: методи математичної логіки, математичної статистики, математичного моделювання тощо;

8) взаємозв’язок науки кримінально-виконавчого права з іншими галузями наук допускає застосування теоретичних положень, узагальнень, емпіричних даних при дослідженні актуальних проблем теорії і практики виконання покарань, розробці нових нормативних актів, а також при формуванні науково-методологічних рекомендацій, спрямованих на удосконалення процесу виконання покарань [64, с. 58-61].

Поза сумнівом, усе вище викладене стосується і методології дослідження такого інституту кримінально-виконавчого права, як працевикористання засуджених до позбавлених волі. Адже для результативного дослідження обраних об’єкта й предмета дослідження, необхідно попередньо визначитись з організацією і методами власного наукового пошуку, тобто з певною системою методів збирання, накопичення, аналізу, узагальнення, осмислення та закріплення одержаних результатів у висновках, пропозиціях, концепціях задля збагачення кримінально-виконавчої теорії новими знаннями щодо регулювання праці засуджених до позбавлення волі.

Визначаючись з інструментарієм власного дослідження, виходимо з таких, на нашу думку, принципових позицій: 1) наука кримінально- виконавчого права має свій, якісно відокремлений власний предмет дослідження - кримінально-виконавчу діяльність [68, с. 13]; 2) предмет науки кримінально-виконавчого права значно ширший за предмет кримінально- виконавчого права як галузі [65, с. 11], оскільки базується не лише на кримінально-виконавчому законодавстві й практиці його застосування, але й на положеннях філософії, соціології, педагогіки, психології, політології, медицини (у тому числі психіатрії), теорії держави та права, конституційного, кримінального, кримінального процесуального, трудового права, кримінології та інших наук, тобто, предмет науки КВП по своїй суті є комплексним.

Реферативний аналіз сукупності методів, на яких базувалися дослідження тих чи інших елементів кримінально-виконавчої системи в Україні на дисертаційному рівні за останні роки свідчить про:

1) покладення в основу досліджень кримінально-виконавчого циклу комплексу філософських, загально-наукових і спеціально-наукових методів;

2) визнання провідним методом наукового дослідження загальнонаукового методу діалектики, який дає змогу аналізувати чинне кримінально-виконавче законодавство й відповідну кримінально-виконавчу практику.

3) широке застосування таких загально-наукових методів, як системний і структурно-функціональний;

4) звернення до історико-правового, логіко-юридичного, порівняльно-правового та статистичного методів як до спеціально-наукових методів;

5) застосування соціологічних методів (анкетування, вивчення документів (матеріалів), інтерв’ювання) обумовлено необхідністю збору та узагальнення емпіричної бази дослідження;

6) прогнозування та моделювання переважно дає змогу розробити конкретні пропозиції до зміни кримінально-виконавчого законодавства та практики його застосування, оцінити ризики та переваги цього процесу.

Сукупність методів дослідження кримінально-виконавчих проблем дала змогу виокремити ті, на яких може ґрунтуватися власне дослідження правового регулювання праці засуджених та проблем кримінально-виконавчої практики її організації.

Обґрунтованість і достовірність результатів наукового аналізу правового регулювання праці засуджених та проблем кримінально-виконавчої практики її організації може цілком базуватися на використанні системи загальнофілософських, загальнонаукових та спеціально-наукових методів пізнання. Провідним методом дослідження визначено діалектичний. Саме за допомогою законів і категорій діалектики може бути визначена сутність і зміст праці засуджених до позбавлення волі в системі засобів виправлення та ресоціалізації засуджених до позбавлення волі.

Використання аналізу й синтезу як методів діалектики надасть можливість виявити властивості та ознаки досліджуваного кримінально- виконавчого явища, синтезуючи останні, створити загальне уявлення про його зміст, що має бути відображено у формулюванні поняття “праця засуджених до позбавлення волі” тощо.

З-поміж загальнонаукових методів доцільним буде використання системного методу, який, з одного боку, надасть можливість визначити місце норм кримінально-виконавчого законодавства, що регламентують працю засуджених серед сукупності нормативно-правових актів, які регулюють питання праці в Україні (зокрема щодо норм трудового законодавства та норм, що забезпечують соціальний захист і пенсійне забезпечення громадян), а з іншого - дасть змогу охарактеризувати працю засуджених як складову у більш складному об’єкті, яким є засоби виправлення та ресоціалізації засуджених.

Структурний і функціональний метод дав змогу прослідкувати взаємозалежність і взаємодію норм, що регулюють працю засуджених і критично проаналізувати розуміння праці засуджених як права чи обов’язку в процесі відбування покарання у виді позбавлення волі тощо.

З-поміж спеціально-наукових методів доцільним вбачається застосування формально-юридичного (догматичного) методу, який допоможе визначити та проаналізувати нормативно-правовий зміст поняття праці засуджених та її роль в процесі відбування/виконання покарання на різних історичних етапах, сучасний стан і перспективи.

На порівняльно-правовому методі має ґрунтуватися порівняння кримінально-виконавчого законодавства України, яке регулює працю засуджених, з відповідними нормами інших країн, що дасть змогу з’ясувати можливі перспективні напрями вдосконалення вітчизняного законодавства або ж, навпаки, визнанню правового регулювання праці більш адекватним міжнародно-правовим стандартам поводження з ув’язненими, а також з положеннями міжнародно-правових актів, що надасть можливість зробити висновки щодо стану відповідності правового регулювання праці засуджених в Україні міжнародно-правовим стандартам у цій сфері, додатково обґрунтувати й розвинути пропозиції щодо вдосконалення кримінально-виконавчого законодавства.

Соціологічні методи використано для узагальнення кримінально- виконавчої практики застосування ст. 118 КВК, проведення опитування та анкетування, обробки отриманих даних, аналізу іншої емпіричної інформації тощо. Серед очевидних труднощів розробки проблематики праці засуджених є складнощі зі збиранням і використанням емпіричного матеріалу, зокрема це: усталена закритість виправних колоній, небажання їх керівництва допускати незалежних (позавідомчих) дослідників до спілкування з засудженими на робочих місцях, обмежений доступ до інформації про дійсний (фактичний) стан організації працевикористання засуджених, їхню заробітну плату тощо.

В силу зазначених причин, основними джерелами інформації для дослідження порядку регулювання праці засуджених до позбавлення волі та його дотримання при виконанні-відбуванні покарання залишається власне чинне кримінально-виконавче законодавство, відображення у фахових виданнях і ЗМІ науковців відомчих ВНЗ ДПтСУ, а також інші джерела - листи засуджених, їх рідних, інформація правозахисних організацій тощо.

1.3.