<<
>>

Ґенеза правового регулювання праці засуджених до позбавлення волі

Загальною думкою сучасних науковців у галузі кримінально-виконавчого права є віднесення проблем вивчення історії становлення та розвитку кримінально-виконавчої системи й законодавства на території України до першочергових завдань вітчизняної науки кримінально-виконавчого права.

Історична ретроспектива дає підстави виявляти джерела кримінально- виконавчого права, простежити загальні закономірності становлення й розвитку його засадничих принципів [207, с. 220]. Це стосується і історичних джерел використання праці засуджених, що входять до предмета нашого дослідження.

Іншими словами, аналіз нормативно-правових джерел, що регулювали використання праці засуджених у місцях позбавлення волі має важливе значення для дослідження зародження та розвитку цього явища правової дійсності, та зміни його парадигми - від кари до одного із засобів виправлення засуджених. Потреба в такому дослідженні сьогодні пов’язана, передусім, з необхідністю вивчення історичного досвіду правового регулювання праці засуджених, її форм, соціальної, економічної і, головне, ресоціалізаційної ефективності в’язничної праці.

Перш ніж перейти до аналізу цього питання необхідно визначити коло джерел кримінально-виконавчого права, а отже, й підходи щодо періодизації власне кримінально-виконавчого законодавства. Аналіз наукових публікацій дає змогу говорити, що питання це в кримінально-виконавчій науці є дискусійним. Так, професор В. М. Трубніков зазначає, що “спроби покласти в основу періодизації час прийняття законів або інших нормативно-правових актів, які визначають спрямованість і зміст кримінально-виконавчого законодавства в той чи іншій етап розвитку держави,... не мають необхідної методологічної бази. А коли ми звертаємось до аналізу таких складних і багатоаспектних соціальних явищ, як злочин і покарання, то їх оцінка не має ані державних, ані інших кордонів”[171, с. 28].

Професор Г. О. Радов, визначивши підґрунтям періодизації історії пенітенціарного законодавства більш широку філософську ідею гуманізму, пропонував поділяти її на три періоди:

- перший - каральний, який надходить з відомих людству часів про “кару небесну” і має теологічне походження до появи у ХУШ ст. “філантропічних” ідей у країнах Західної Європи;

- другий - філантропічний, пов’язаний із поширенням прогресивних гуманістичних ідей у Російській імперії, до складу якої входили й українські землі з ХУШ до початку ХХ ст.;

- третій - політичний період, пов’язаний зі зміцненням державної влади та використанням кримінального покарання як одного із засобів для її захоплення і утримання. Цей період триває від початку ХХ ст. до сьогодні [124].

Вітчизняні дослідники, проаналізувавши тюремну система самодержавної Росії, а відтак і тюремну систему на українських землях у складі Російської імперії, виділили три етапи її еволюціонування. Перший етап тривав з моменту створення централізованої держави до початку поширення пенітенціарних ідей наприкінці ХУШ ст. і характеризувався превалюванням жорстоких видів покарань з метою залякування злочинця та повною відсутністю в суспільстві зацікавленості пенітенціарними проблемами. З кінця ХУШ до середини ХІХ ст. продовжувався другий період, що знаменувався активною філантропічною діяльності приватних осіб, зацікавлених у покращанні долі арештантів. Визначальною рисою третього етапу (середина ХІХ - лютий 1917 р.) стала активна діяльність держави з метою модернізації тюремного законодавства та реорганізації системи виконання покарань як інструменту захисту панівних суспільних відносин і дійового засобу виправлення злочинця [83].

О. М. Григор’єв, здійснивши дослідження пенітенціарної теорії та практики в Російській імперії в кінці ХУШ - на початку ХХ ст. на прикладі українських губерній дійшов висновку, що кримінально-виконавче законодавство й пенітенціарна система в Україні у своєму розвитку пройшла три етапи. Перший етап (допенітенціарний) охоплює весь час від моменту фіксації в нормативних джерелах і пам’ятках звичаєвого права функції виконання кримінальних покарань, моменту виникнення в’язниці, коли під впливом прогресивних учень сутність і система кримінальних заходів почали поступово змінюватись. З останньої чверті ХУШ до сер. ХІХ ст. тривав другий етап (філантропічний), що знаменувався поширенням пенітенціарної ідеї, активною філантропічною діяльністю окремих приватних осіб і різноманітних благодійних товариств із метою покращити умови утримання арештантів, захистити їх права та привернути увагу уряду до проблем тюремної системи. Визначальною рисою третього етапу (політичного) (сер. ХІХ - 1917 р./1918 р.) стала активна діяльність російського та австро-угорського урядів з метою модернізації своїх тюремних законодавств і реорганізації систем виконання покарань (насамперед позбавлення волі), початком міжнародної співпраці й рішеннями тюремних конгресів [30].

Характеризуючи цей період науковці пропонують його умовний поділ на

три визначальні етапи:

1) пенітенціарний, коли органи й установи виконання покарань перебували у сфері державно-правового регулювання Російської імперії;

2) виправно-трудовий, коли під впливом виправно-трудової політики засади державно-правового регулювання системи виконання покарань тричі піддавалися суттєвому перегляду;

3) кримінально-виконавчий, коли після виділення зі складу СРСР Україна почала формувати засади власної політики у сфері виконання покарань і створювати власну нормативно-правову базу [88, с. 16].

Цілком погоджуючись з наведеною характеристикою процесів, які відбувались на тому чи іншому етапі, зазначимо, що варто вказати хронологічні межі відповідних етапів, оскільки вони безпосередньо визначались кримінально-виконавчою політикою держави. Остання ж, в свою чергу, на думку науковців, відповідно до історико-правового аналізу та визначення періодизації кримінально-виконавчої політики України має базуватися на основних етапах державотворення в Україні. А відтак визначено, що етапи становлення й розвитку кримінально-виконавчої політики - це стадії розроблення та прийняття законодавчих актів, що мають правові межі початку (нижня межа) та закінчення (верхня межа) [205, с. 7].

С. О. Стефанов, досліджуючи організаційно-правові проблеми трудової зайнятості засуджених у місцях позбавлення волі в історичній ретроспективі, виділяє дорадянський період і радянський період правового регулювання праці засуджених, тобто покладає в основу державотворчий підхід до періодизації [155, с. 3-4].

Досліджуючи правове регулювання праці засуджених, виходимо з того, що слід розрізняти примусову працю як самостійний вид покарання чи складову окремих видів покарань і працю як засіб виправлення та ресоціалізації засуджених до позбавлення волі. Це, на нашу думку, важливо з методологічної точки зору, адже дасть змогу більш чітко визначитися з етапами становлення та розвитку правового регулювання праці саме як засобу виправлення та ресоціалізації, яким вона і визнається наразі, а також надасть уявлення про фактори соціальної обумовленості трансформації праці від примусової до сучасного її розуміння.

Як вид покарання примусова праця була відома ще за часів руської Правди, відтоді, як почалося формування кримінально-виконавчого законодавства України в період становлення державності Давньої Русі.

Декілька редакцій Руської Правди (від ХІ до ХІІІ ст.) початково відбивала давню практику покарань. На думку науковців, покарання за допомогою примусової праці таке ж давнє, як і саме покарання [3, с. 18]. Приміром покарання, спрямованим на обмеження свободи і відбування ув’язнення “в погребі”, “порубі” - земляній тюрмі, із виконанням примусових робіт дослідники оцінюють як рабську роботу [151, с. 229].

На відміну від періоду Руської Правди, Литовсько-Руська доба вносить ряд істотних змін до системи покарань, фактично сприявши виокремленню кримінально-виконавчої функції і, таким чином, підготувавши ґрунт для правового закріплення примусової праці як засобу покарання і виправлення [3, с. 18]. Першим власне пенітенціарним законом, який діяв на теренах України, є Статут Великого князівства Литовського 1588 р. [205, с. 9]. Зокрема в артикулі 32 розділу IV передбачено примусову працю для осіб, які ув’язнені.

Петро I, видавши Військові Артикули, розпочав широке застосування примусової безоплатної праці каторжан для будівництва фортець, фортів та інших укріплень у Сибіру чи інших місцях праці, на галерах, рудниках тощо. Зміст такого покарання визначали жорстокі умови тримання і виснажлива праця. [40, с. 6, 7]. Для жінок-ув’язнених організовували прядильні будинки [96, с. 4-5]. З огляду на це, вчені навіть припускають, що в умовах загального посилення жорстокості покарань, у період абсолютизму Петра I формувався інститут виправлення засуджених до позбавлення волі, точніше два його напрями: трудове та духовно-моральне виправлення [47, с. 23].

Вітчизняні дослідники наголошують на значущості такої пам’ятки українського права XVIII ст., як “Права, за якими судиться малоросійський народ” 1743 р., що використовували в пенітенціарному праві аж до початку ХХ ст. [206, с. 9]. Артикули 22 та 23 цих Прав безпосередньо стосуються питань створення й обладнання в’язниць, умов тримання ув’язнених, у тому числі й отримання так званого “тюремного платежу”, який стягувався з ув’язненого після його звільнення коштом грошей, зароблених його працею у виробничих майстернях та на інших різних роботах [63, с. 48-92].

Разом з цим, оцінюючи положення таких законодавчих актів, як Литовський Статут, Соборне Уложення 1649 р., Військові Артикули Перта I, Права, за якими судиться малоросійський народ, та визначаючи поступове розширення сфери застосування покарання у виді позбавлення волі, все ж таки цілком доречно акцентують на тому, що цей вид покарання застосовувався набагато рідше, аніж інші покарання, а в каральній політиці польського уряду на західно-українських землях та Запорізькій Січі не відігравало суттєвої ролі [30]. Відтак більш широкого застосування набуває такий вид покарання, як каторга, який передбачає обов’язкове примусове використання праці засуджених.

Подальший розвиток правового регулювання виконання кримінальних покарань, що передбачали працевикористання засуджених, припадає на період царювання російської імператриці Катерини II, яка під впливом ідей французького просвітителя Вольтера поклала початок формуванню в російському суспільстві ідеї виправлення і перевиховання злочинців через працю [49]. Під впливом гуманістичних ідей просвітництва імператриця планувала покращити нормативно-правове регулювання діяльності пенітенціарної системи через створення Статуту про тюрми, але цей нормативно-правовий акт так і не набув чинності [172, с. 23].

Вчені виділяють цілий комплекс причин, через які ідеї гуманізації відбування покарань у в’язницях так і не отримали втілення в законодавство. Вказуючи при цьому, що “на жаль ідеї Катерини II у сфері пенітенціарної політики випередили свій час. Вони не узгоджувалися з суспільно- політичними, соціальними та економічними реаліями. Певною мірою вони були передчасними для тодішнього російського суспільства, що породжувало популізм і декларативність при їх реалізації, але реформаторський імпульс, наданий пенітенціарній системі, здійснив позитивний вплив на її функціонування в подальшому” [94, с. 112].

З прийняттям маніфесту від 27 березня 1793 р., що проголосив приєднання Правобережної України до Росії, Катерина II одразу розпорядилася підготувати “всі закони й укази до управління і судочинства за правилами установлень наших”. У такий спосіб до 30-х рр. XIX ст. уся Східна Україна була повністю інтегрована в Російську імперію. Така ж доля спіткала у середині XIX ст. й Західну Україну, що до того часу входила до складу Австрійської імперії. Основним джерелом кримінального права в Україні на початку XIX ст. стає російське законодавство.

Оцінюючи кримінальне законодавство, чинне на кінець XVIII ст., науковці вказують, що воно “не тільки гальмувало розвиток продуктивних сил у країні, не лише суперечило суспільним буржуазним відносинам, що тоді зароджувалися, але й суперечило правосвідомості громадян нового часу” [94]. Колишній підхід у вигляді остраху в покаранні піддавався суворій науковій критиці й під впливом нової ідеї виправлення злочинців слабшав.

У межах кримінально-репресивної правової політики Росії реалізація мети покарання була тісно пов’язана з так званим тюремним законодавством та практикою його застосування. Першим спеціальним законодавчим актом Російської імперії про позбавлення волі був виданий у 1832 р. “Збірник установ і статутів утримуваних під вартою і засланих”. Він мав три розділи: “Створення місць тримання під вартою”, “Про утримуваних при поліції і в тюрмах”, “Про утримуваних у смирильних і робітних домах”.

Стаття 282 Уставу про утримання під вартою вимагала, щоб виправні арештантські відділення створювали в містах, де є більше способів заняття арештантів роботою, у той час як тюрми повинні облаштовуватися лише в губернських, обласних та повітових містах (ст. 2).

Згідно з Положеннями про військовий острог та про військові тюрми 1869 р., до засобів виправного впливу на засуджених у дисциплінарних частинах були віднесені такі: навчання строю; гімнастика; бій на штиках; стрільба; вивчення Закону Божого; грамота; підготовчі заняття (самостійна підготовка); господарчі роботи.

Оцінюючи розвиток кримінального законодавства у сфері покарань, пов’язаних з позбавленням волі, та тюремне питання в першій половині ХІХ ст. О. М. Григор’єв, акцентуючи увагу на підвищення інтересу як вітчизняних, так і зарубіжних дослідників до правового становища та умов відбування покарання у в’язницях, зазначає, що “все ж таки необхідно відокремити і ще не значну роль в’язниці, “смирильних” і “робочих” будинків, арешту серед більш складної системи каральних засобів, передбачених у виданому в 1832 р. Зводу законів Російської імперії, зокрема його XV-го тому “Уложення про покарання кримінальні та виправні” [30].

О. П. Неалов, дослідивши документальні джерела про функціонування тюремних установ на території українських губерній, установив, що режим виконання покарання в загально кримінальних місцях позбавлення волі цивільного відомства з останньої чверті ХІХ ст. втратив репресивний характер і набув яскравих ознак виправно-виховної спрямованості. Встановлено, що напередодні Першої світової війни в українських губерніях остаточно ствердилися традиції патронажної діяльності. Як на державному рівні, так і в суспільстві, визріло переконання в доцільності налагодження мережі патронажних установ з метою полегшення соціальної адаптації осіб, звільнених з місць позбавлення волі [83, с.145]. Специфікою України була відсутність каторжних тюрем. Останні два каторжні централи (Новобілгородський і Новоборисоглебський), що розташовані поблизу Харкова, були закриті у 80-і рр. за ініціативою тодішнього губернатора М. Т. Лоріс-Мелікова [83, с.146].

1 травня 1846 р. набуло чинності одне з основних джерел кримінального права загальноросійського масштабу, яке було поширене й на території України - Уложення про покарання кримінальні і виправні (далі - Уложення) від 15 серпня 1845 р. [168, с. 245]. До кримінальних покарань, які вважались найбільш суворими, належали: позбавлення всіх прав стану в поєднанні зі смертною карою або із засланням на каторгу (безстрокову з працею на рудниках або строкову із працею на рудниках, у фортецях, на заводах від 4 до 20 років), на поселення в Сибір, на Кавказ. На думку В. І. Алексєєва, каторжні роботи за своєю тяжкістю і значущістю посідали перше місце в системі кримінальної репресії царизму, оскільки цей вид покарання супроводжувався виснажливою фізичною працею, найчастіше згубною для здоров’я й життя ув’язненого [1, с. 35].

Окремо необхідно зауважити, що покарання у виді позбавлення волі в сучасному його розумінні в Уложенні не існувало. Так, в Уложенні покарання, які полягали в позбавленні волі, поділено на кримінальні й виправні. До кримінальних, відповідно, відносили: заслання на каторжні роботи; заслання в Сибір, заслання на Кавказ [137, с. 45]. Передбачалась можливість заміни короткострокового арешту (для осіб, не звільнених від тілесних покарань) роботами, які визначав уряд [51, с. 191]. У цьому разі громадські роботи вже позбавляються рис способу забезпечення виплати грошового стягнення чи боргу й виступають як окреме покарання, альтернативне короткостроковому позбавленню волі. У разі неможливості сплати грошового стягнення засудженим його ув’язнювали або призначали на роботи, оплата за які йшла на сплату боргу.

Реформування кримінального законодавства царської Росії на цьому етапі полягало також у розробленні кодифікованого “Статуту про покарання, що накладаються мировими суддями”, що затверджено 20 листопада 1864 р.. За цим Статутом, система покарань була надзвичайно складною. Серед основних покарань були й такі, що передбачали примусову працю засуджених, а саме каторгу й ув’язнення у виправному будинку. При цьому каторжні роботи як вид покарання встановлювали без строку або на строк від чотирьох до двадцяти років. Особливо широко покарання у вигляді каторжних робіт застосовували за політичні злочини.

На каторжан та засланих на поселення в Сибір поширювалася дія норм Статуту про засланих [131, с. 271]. 6 січня 1886 р. Державною Радою Російської імперії ухвалено закон “Про зайнятість арештантів працею і отримання від цього прибутку”, який встановлював обов’язковість робіт для певних категорій арештантів та їх право на грошову винагороду за працю.

У другій половині ХІХ ст. у Російській імперії сформувалися чинники реформування феодальної пенітенціарної системи, з чітко вираженим виправно-трудовим ухилом на засадах примусової, а в окремих випадках і добровільної праці [204, с. 235]. У 1882 р. на території України функціонувало 104 тюремні фортеці, розташовані в губернських і повітових центрах і градоначальствах. Так, у Київській губернії функціонувало 12 тюрем, Подільській - 12, Чернігівській - 15, Волинській - 13, Харківській - 10. Найкрупнішими були тюремні фортеці в Києві (525 місць), Одесі (488), Єлисаветграді (318), Кам’янці (260), Харкові (230). Аналіз оприлюднених у брошурі “Про справжній стан тюремного питання”, що вийшла друком у 1867 р., даних, наведених у цьому виданні, дав підстави О. П. Неалову стверджувати про “відсутність якоїсь відчутної специфіки діяльності тюремних установ українських губерній на початковому етапі буржуазних перетворень, оскільки вони перебували у спільному з іншими подібними установами країни правовому полі та потерпали від типових для місць позбавлення волі імперії труднощів” [83, с. 14].

Оцінюючи правозастосовну практику в XIX-XX ст., науковці вказують, що вона характеризується лібералізацією, що проявляється в скороченні застосування смертної кари та тілесних ушкоджень. У системі покарань домінує позбавлення волі у вигляді тюремного ув’язнення, віддання до арештантських рот, заслання [160, с. 161-162]. Можемо навіть доповнити, що подібною поступовою лібералізацією вирізняється і практика виконання кримінальних покарань у період XIX-XX ст., адже в цей період праця починає визнаватися обов’язковим елементом реформи тюремної системи. Відмінністю ж використання праці саме в цей період стає поєднання обов’язковості робіт для певної категорії арештантів з правом на грошову винагороду за працю згідно із законом 1886 р. “Про зайнятість арештантів працею і отримання від цього прибутку”.

Утім намагання реформувати в’язничну систему викликано не тільки суто внутрішніми причинами, але й доволі активним поширенням ліберальних ідей у політичних і наукових колах, світовими тенденціями гуманізації процесу відбування покарання у виді позбавлення волі та зменшення тяжкої, фактично рабської праці. Так, до Жовтневої революції відбулося вісім міжнародних конгресів[2], на яких була загально визнана необхідність виправлення засуджених шляхом розумового, фізичного, морального розвитку та залучення до оплачуваної праці відповідно до здібностей [20, с. 21]. Визначено, що в цей період відбувався процес трансформації пенитенціарної політики в політику виправно-трудову, ключова ідея якої полягала в перевихованні засудженого шляхом використання суспільно-корисної праці як провідного засобу виправлення” [145].

Саме тому, наприкінці XIX - початку XX ст. “новою формою роботи центральної тюремної адміністрації стало надання допомоги у працевлаштуванні та соціальній реабілітації осіб, які звільнялися з місць позбавлення волі” [30, с. 13]. З цією метою у вересні 1895 р. затверджено “Положення про Піклування про будинки працелюбності та робітні будинки”.

Питання використання праці ув’язнених наприкінці ХІХ - початку ХХ ст. регулювали такими нормативно-правовими актами, як “Статут про засланців”, “Інструкція доглядачу губернського тюремного замку”, “Звод установ і статутів про тих, що утримуються під вартою”. Зокрема в Інструкції вказано, що “для зайняття ув’язнених в тюремному замку повинні бути засновані у самому замку різного роду роботи...роботи ці для кожного із арештантів вибираються такі, які, наскільки це можливо, під час їх замкнення займали їх, не дозволяли б їм бути бездіяльними, привчали до порядку, до правильного використання часу, до підлеглості й покори, щоб, з поверненням у суспільство, стали вони корисними самі по собі й родинам своїм, взагалі схилялися би до виправлення моральності й до звички трудитися” [178, с. 194].

Відмінною особливістю праці ув’язнених було те, що вони за виконану роботу отримували платню хоча й меншу порівняно із зарплатою вільнонайманих робітників.

Останнім нормативним актом епохи самодержавного управління, значущим в історії тюремної системи, стала Загальна тюремна інструкція від 28 грудня 1915 р., яка визначала цілі морального виправлення засуджених [176, с. 233.]. Дія цієї Інструкції поширювалася на місця ув’язнення цивільного відомства, а саме на: каторжні тюрми; виправні арештантські відділення; тюрми губернські й обласні; повітові й окружні; слідчі; тимчасові й пересильні.

На той час влада, зокрема адміністрація місць позбавлення волі, визнавала, що обов’язковим елементом реформи тюремної системи має бути праця, і тому вживала заходи для наведення порядку в цій сфері, визначення категорій засуджених, яких обов’язково необхідно залучати до праці, порядку її оплати тощо. Вже тоді керівництво відомства розуміло, що без підтримки держави неможливо забезпечити роботою всіх засуджених [176, с. 234]. Отже, примусову працю засуджених як складова пенітенціарної політики Російської Імперії засновано в XVII ст., при цьому домінуючу роль у ньому відігравали різні форми заслань, активне залучення до праці в тюрьмах відбувається уже в XVIII ст.

Російський дослідник І. В. Упоров, оцінюючи пенітенціарну політику XVIII-XX ст. зазначає, що на відміну від каторжних робіт на засланні, праця тюремних в’язнів не була пов’язана з надмірно важким фізичним навантаженням. При призначенні робіт враховували стать засудженого, його вік, характер злочину, поведінку в ув’язненні, стан здоров’я, володіння певним ремеслом тощо, що з’ясовували при потраплянні арештанта до тюремного замку [178, с. 195]. Залучення до праці арештантів здійснювалося залежно від їх станової належності. Для осіб чиновних в якості роботи пропонували, зокрема, клепання картонок, коробок та інших загальновживаних речей. Жінки могли займатися прядінням, в’язанням, вишиванням, шиттям, пранням білизни, миттям підлоги тощо. Значно більший вибір робіт передбачався для простолюдина: випічка хліба, накачування і постачання води, пиляння і заготівля дров тощо [3, с. 19].

Буржуазна революція в Росії та діяльність Тимчасового уряду, на думку дослідників, нічим особливим не позначилися на зміні легітимності й характеру праці засуджених. Таким же чином характеризують і політику в сфері виконання покарань Української Народної республіки часів Центральної Ради, Української держави Гетьмана П. Скоропадського, Української Народної Республіки часів Директорії, які зберегли в своєму арсеналі й суспільно- корисну працю, і примусову працю у виді каторжних робіт [3, с. 20]. Погоджуємося з думкою науковців, що в такий короткий період і в умовах воєнного часу одразу створити нове виправно-трудове законодавство, із визначенням більш прогресивних умов і засобів праці засуджених, було практично неможливо [3, с. 20].

Разом з цим інші вітчизняні дослідники акцентують на тому, що хоч на початку ХХ ст. перемогла тенденція поширення в Україні російського права й засад пенітенціарної системи, був період, коли Україна намагалася побудувати свою державу, відповідно, власну правову систему. Це порівняно короткий в історії період (1917-1922 рр.) під загальною назвою “Українська революція”: Українська Народна Республіка часів Центральної Ради, Українська держава Гетьмана П. Скоропадського, Українська Народна Республіка часів Директорії, незважаючи на всі несприятливі обставини, а також вплив кримінального законодавства Російської імперії й Тимчасового уряду - продовжив генетичну наступність власне української пенітенціарної політики на цьому етапі українського державотворення [206, с. 9].

Так, наказ ГТУ № 1 від 8 березня 1917 р. визначав як головну мету покарання перевиховання осіб, які вчинили злочин. Для досягнення цієї мети адміністрація місць позбавлення волі повинна проявляти гуманізм до ув’язнених, поважати їх громадянську гідність, утримуватися від застосування тілесних покарань і кайданів до арештантів. У 1918 р. з приходом до влади більшовиків були остаточно скасовані Статути й Закони, які регулювали діяльність тюремної системи царизму. Тоді ж закладені основи створення системи місць позбавлення волі “нового типу”, що мала розгорнутися в умовах так званого “військового комунізму”.

З самого початку місця позбавлення волі перебували у віданні Наркомату юстиції, у складі якого створено тюремне управління, а в губерніях - тюремні інспектори Наркомюсту. У січні 1918 р. з метою розроблення основних начал діяльності місць позбавлення волі та їх керівництва при Наркомюсті було створено Тюремну колегію, до складу якої входили й представники народного комісаріату праці, що опікувалися питаннями працевикористання засуджених.

Тимчасова Інструкція “Про позбавлення волі, як міри покарання і про порядок його відбування”, затверджена постановою Наркомюсту від 23 липня 1918 р., регулювала використання праці засуджених, як мінімум, у двох місцях позбавлення волі - це: загальні місця ув’язнення (в’язниці), які у 1921 р. перейменовано у виправні будинки; землеробські колонії та реформаторії як виховно-каральні установи для засуджених до позбавлення волі осіб молодого віку.

Декретом ВЦВК від 21.03.1919 р. створено концентраційні табори й табори примусових робіт, які не входили до загальної системи місць позбавлення волі. Табори примусових робіт перебували в підпорядкуванні НКВС і являли собою місця, де “примусовою працею в суворій трудовій дисципліні мали спокутувати свою провину особи, котрі вчинили різні злочини та провини (спекуляції, саботажі, службові злочини), свідомі гнобителі й визискувачі чужої праці й прихильники буржуазії та царсько-дворянського ладу”[192].

Розроблення проекту нової програми РКП (б) на початку 1919 р. в тій частині, що стосувалась процесу застосування покарання, дала поштовх підвищенню відсотка умовного засудження, громадського осуду; заміні позбавлення волі примусовою працею з проживанням удома; заміні в’язниці виховними установами; заснуванню товариських судів для окремих категорій і в армії, і серед робітників [192, с. 85].

Радянська держава приділяє велику увагу такому аспекту пенітенціарної політики, як праця засуджених. Засади праці засуджених викладені в Статуті про утримуваних під вартою [139, с. 72].

У досліджених науковцями протоколах ХГНК за 1920-1921 рр., зустрічається вказівка й на такі заходи кримінально-правового характеру, призначені засудженим особам, як: відправлення в концтабір “до закінчення громадянської війни”; громадські примусові роботи з позбавленням волі; ув’язнення у концтаборі з використанням на роботах; направлення на фронт; заборона обіймати посади [79, с. 89-99].

23 серпня 1922 р. ВУЦВК затвердив Кримінальний кодекс УСРР та ввів його в дію з 15 вересня 1922 р. Покарання та інші заходи соціального захисту застосовувались за цим документом із метою: 1) загального запобігання новим порушенням як з боку порушника, так і з боку інших нестійких елементів суспільства; 2) пристосування порушника до умов співжиття шляхом виправно- трудового впливу; 3) позбавлення злочинця можливості вчинення інших злочинів [189, с. 191]. Кодексом визначено такі види покарань, як: 1) вигнання за межі УСРР на строк чи безстроково; 2) позбавлення волі з суворою ізоляцією або без такої; 3) примусові роботи без утримання під вартою; 4) умовне засудження; 5) повна або часткова конфіскація майна; 6) позбавлення прав; 7) звільнення з посади; 8) громадська догана; 9) покладення обов’язку відшкодувати шкоду; 10) штраф.

Основні засади кримінального законодавства СРСР і союзних республік 1924 р. встановлювали такі покарання: 1) оголошення ворогом трудящих з позбавленням громадянства СРСР та вигнанням за межі СРСР назавжди;

2) позбавлення волі у виправно-трудових таборах і віддалених місцевостях СРСР; 3) позбавлення волі в загальних місцях позбавлення волі; 4) примусові роботи без позбавлення волі; 5) утиск (ураження) у правах; 6) видалення за межі СРСР на строк; 7) заслання; 8) вислання; 9) звільнення з посади; 10) заборона обіймати ту чи іншу посаду або займатись іншою діяльністю чи промислом; 11) громадська догана; 12) конфіскація майна; 13) штраф та 14) застереження. Окремо передбачалася вища міра покарання - розстріл [175, с. 116].

Такий вид покарання, як заслання з виправно-трудовими роботами, перебачено в системі покарань у Кримінального кодексу 1927 р.[170, с. 754].

Виправно-трудовий кодекс Української РСР (ВТК) ухвалено 27 жовтня 1925 р. Згідно з його положеннями передбачалися такі види місць позбавлення волі: будинки ув’язнення; виправно-трудові будинки; трудові колонії; ізолятори спеціального призначення; перехідні виправно-трудові будинки. З цього переліку можна дійти висновку, що якнайменш у трьох видах цих установ (виправно-трудові будинки, трудові колонії, перехідні виправно- трудові будинки) передбачено обов’язкове залучення засуджених до праці.

Оцінюючи особливості відновлення системи місць позбавлення волі на території України у 1919-1925 рр. дослідники акцентують на тому, що “після ліквідації попередньої тюремної системи органам юстиції України належало багато що зробити, щоб розбудувати організацію виконання покарань на цілком нових засадах, тобто змінити сам характер покарання у виді позбавлення волі. Необхідно було визначити політичну й теоретичну основу розв’язання практичних завдань організації виконання і відбування покарання, місце каральних органів у системі механізму нової держави, поєднати кримінальне покарання із завданням виправлення правопорушника, спробувати відновити в суспільстві гуманне ставлення до засуджених” [29, с. 3].

Перший в Україні Виправно-трудовий кодекс, який набрав чинність 1 листопада 1925 р., у цілому зберіг засновану в проекті Пенітенціарного кодексу систему виправно-трудових установ (деякі уточнення внесені щодо назви установ: арештні будинки були перейменовані в будинки попереднього ув’язнення; виправно-трудові будинки - в будинки примусових робіт; виправно-сільськогосподарські колонії - в трудові колонії).

Наступні нормативні акти свідчать про подальше зростання зацікавленості влади в дармовій праці засуджених, у тому числі у найвіддаленіших чи неосвоєних землях СРСР. Так, постановою ВЦВК і РНК СРСР від 21 травня 1928 р. ухвалено Закон про примусові роботи, постановою від 6 листопада 1929 р. внесені суттєві зміни до виправно-трудового законодавства. Передбачалося, зокрема, що позбавлення волі на строк до трьох років має відбуватись у виправно-трудових установах за місцем проживання засуджених, покарання на строк від трьох до десяти років - у виправно- трудових таборах у віддалених районах країни.

Але з часу затвердження Постановою РНК СРСР від 7 квітня 1930 р. “Положення про виправно-трудові табори ОДПУ СРСР” було створено систему Г оловного управління таборами (далі - ГУТАБ), яка виконувала нову міру соціального захисту у виді позбавлення волі у виправно-трудових таборах у віддалених місцях СРСР. Фактично була створена централізована загальнодержавна, у межах цілого СРСР, система мобільного пересування значних людських трудових ресурсів до місць їх цільового працевикористання на об’єктах загальнодержавного призначення (будівля шляхів, каналів, залізниць, шахт, рудників, заводів, фабрик, гідроелектростанцій, військових об’єктів, видобуток дорогоцінних металів, лісозаготівля та інші види діяльності, включаючи й науково-технічну).

Можна погодитися з вітчизняними дослідниками, що з утворенням у складі НКВС УССР в 1934 р. Головного управління виправно-трудових робіт, колоній, трудових поселень і місць ув’язнення, яке порушуючи виправно- трудове законодавство, своїми циркулярами почало змінювати характер праці з суспільно-корисної на примусово-репресивну.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 19 квітня 1943 р. встановлено позбавлення волі у виді каторжних робіт на термін від 15 до 20 років для фашистів та їхніх пособників, винних у розправах над радянськими людьми на окупованих територіях. Для цієї категорії засуджених створювали спеціальні в’язниці та табори. Цих засуджених залучали до праці в обов’язковому порядку. На землях України у повоєнні роки було декілька таборів, які безпосередньо підпорядковувались НКВС СРСР, і лише частково (питання охорони й режиму) - табірному відділу МВС УРСР. Але після завершення відновлюваних робіт на шахтах і заводах Донецької, Луганської та інших областей, а також будівництва автостради Москва - Сімферополь, ці табори і табірний відділ МВС розформовано.

Постановами Ради Міністрів СРСР від 10 липня 1954 р. “Про затвердження Положення про виправно-трудові табори і колонії МВС СРСР” і від 8 грудня 1958 р. “Про затвердження Положення про виправно-трудові колонії і тюрми МВС СРСР” засновано спроби відродження принципу територіальності засудження й відбування призначеного покарання. Таким чином, у 50-ті рр. ХХ ст. почала забуватися практика переміщення значної кількості засуджених для виконання виробничо-господарських завдань загальнодержавного призначення у віддалених районах СРСР. Намічено тенденцію обладнання колоній і тюрем за територіальним принципом з одночасним створенням у них власної виробничої бази, яка дала б змогу використовувати працю засуджених за місцем відбування покарання.

У 1958 р. Рада Міністрів СРСР затвердила загальносоюзне Положення про виправно-трудові колонії та тюрми. Основним видом виправно-трудових установ для дорослих засуджених визнано виправно-трудові колонії з трьома видами режимів: загальним, посиленим і суворим. Цим Положенням не передбачалися виправно-трудові табори, тому їх реорганізовували у виправно- трудові колонії або ліквідовували. Тюрми передбачали два види режиму - суворий і загальний. Роком пізніше в колоніях було організовано загальноосвітні школи, створено професійно-технічні училища для навчання засуджених робочим спеціальностям.

Наступним етапом розвитку системи покарань стало ухвалення Закону “Про затвердження Основ кримінального законодавства Союзу РСР та союзних республік” від 25 грудня 1958 р. [18] та введення в дію Кримінального кодексу УРСР 1961 р. [62]. У 1970 р. введено новий інститут - умовне засудження до позбавлення волі з обов’язковим залученням засудженого до праці. Загалом цей період виправно-трудової політики характеризується як період зміни в характері праці засуджених на користь суспільно-корисної [3, с.20].

Під виправно-трудовою політикою починають розуміти “сукупність заходів щодо виправлення та перевиховання засуджених, яким призначено покарання у виді позбавлення волі, заслання, поєднаного з виправно- трудовими роботами, виправно-трудових робіт” [48, с. 33-34].

Упродовж 1970-1990 рр. здійснено децентралізацію загальносоюзної системи виправно-трудових установ. Був практично втілений принцип територіальності відбування покарання, створено власну виробничу базу виправно-трудових колоній, розпочато процес організації загальноосвітнього й професійно-технічного навчання засуджених тощо.

З розпадом Радянського Союзу (1991 р.) розпочато перебудову виправно- трудової системи України у напрямі кримінально-виконавчої.

Оцінюючи правове регулювання праці засуджених в Україні в радянський період С. О. Стефанов вказує на трансформацію рольової функції праці засуджених, а саме:

1) праця виступала як кара з виховними елементами;

2) працю декларували як засіб “виправлення” і “перевиховання” (виконуючи виховну функцію і водночас залишалася карою);

3) працю проголошено засобом “виправлення” і “перевиховання”, що містив ознаки кари, носив виховний характер і був засобом для компенсації витрат на утримання засуджених у місцях позбавлення волі, а також джерелом заробітку засуджених;

4) праця, залишаючись засобом “виправлення” і “перевиховання”, стає засобом контролю над засудженими [155, с. 5].

Загалом, прийнятний підхід, проте доцільним було б при цьому виділяти хоча б умовно періоди розвитку відповідного кримінально-виконавчого законодавства та джерела, які формували саме такі напрями виправно-трудової політики держави в сфері використання праці засуджених. До того ж, на нашу думку, в наведеному переліку функцій праці засуджених зведено разом і функції примусової праці як виду окремого покарання, примусової праці як елементу покарання, що розкриває його каральну функцію (реалізує таку ознаку покарання, як кара) і праці як засобу виправлення.

За роки незалежності в Україні реформування кримінально-виконавчої системи здійснювалося і здійснюється за такими основними напрямами: по- перше, це гуманізація законодавства щодо застосування і реалізації покарань; по-друге, покращення умов тримання засуджених; по-третє, удосконалення роботи персоналу органів і установ виконання покарань [140].

Нетривала історія вітчизняної кримінально-виконавчої служби України свідчить, що реформування цієї системи розпочато практично одночасно з набуттям нею державного суверенітету й незалежності. А початком організаційно-правових змін у системі виконання покарань, у тому числі змісту державної кримінально-виконавчої політики, слід вважати Постанову Кабінету Міністрів УРСР “Про основні напрями реформування кримінально-виконавчої системи Української РСР” від 11 липня 1991 р. № 88 [116].

Власне організаційно-правові зміни системи виконання покарань засновано Указом Президента України від 22 квітня 1998 р. № 344/98, яким на базі Г оловного управління виконання покарань (ГУВП) у складі МВС України створено Державний департамент України з питань виконання покарань (ДДУПВП). Іншим Указом Президента України від 31 липня 1998 р. №827/98 було затверджено Положення про цей Департамент, а Указом від 12 березня 1999 р. №248/99 він взагалі був виведений з підпорядкування МВС України, тим самим частково вирішено проблему демілітаризації виправних установ.

Новий Кримінально-виконавчий кодекс України, що набув чинності з 1 січня 2004 р., не тільки отримав нову назву, але й визначив нові принципи виконання та відбування покарань, діяльності органів і установ, що їх виконують. З прийняттям нового Кодексу формально отримала нову назву й відповідна галузь знань - наука кримінально-виконавчого права.

Наступним кроком реформування кримінально-виконавчої системи став прийнятий Закон України від 23 червня 2005 р. “Про Державну кримінально- виконавчу службу України” [107], в якому законодавець визначає роль, місце й завдання КВС у системі правоохоронних органів держави, а також основні принципи й правову основу діяльності установ виконання покарань та їх виробничих підприємств. Зокрема, ст. 13 цього Закону визначає статус підприємств установ виконання покарань як казенних підприємств, які здійснюють некомерційну господарську діяльність без мети одержання прибутку для забезпечення професійно-технічного навчання засуджених і залучення їх до праці.

Особливостями діяльності цих підприємств, згідно із Законом (ч. 2 ст. 13), є такі:

— трудові відносини засуджених регулюються законодавством про працю з урахуванням вимог кримінально-виконавчого законодавства;

— свою діяльність підприємства установ виконання покарань планують з урахуванням можливості організації професійно-технічного навчання, формування трудових навичок у засуджених;

— засуджені залучаються до праці з урахуванням наявних виробничих потужностей підприємств установ виконання покарань.

У подальшому необхідно детальніше проаналізувати особливості діяльності підприємств УВП, у тому числі на предмет їх відповідності основним положенням КЗпПУ.

Оскільки зношений виробничий і житловий фонд (гуртожитки) не забезпечував належні умови праці й проживання ув’язнених та засуджених до позбавлення волі, Кабінет Міністрів України Постановою від 3 серпня 2006 р. №1090 затвердив Державну програму покращення умов тримання засуджених та осіб, взятих під варту, на 2006-2010 роки” [110].

Утім фахівці наполягають на тому, що Державна програма покращення умов тримання засуджених і ув’язнених, як і Постанова КМУ № 88 та інші нормативно-правові акти у сфері реформування кримінально-виконавчої служби приймали без наявності науково обґрунтованої чи, принаймні, обговореної в науковому середовищі Концепції проведення реформ у цій державній сфері діяльності [200]. Результати реалізації Програми Кабінету Міністрів України не оприлюднено, а проведений нами аналіз її виконання за напрямами, насамперед, фінансування Програми вказує на повний її провал. І. С. Яковець зазначає, що фінансування цієї програми було провалено, а отже, у 2006-2010 рр. належні умови тримання засуджених, передбачені новим КВК, міжнародними стандартами і зобов’язаннями України, не забезпечено [200].

Попри невиконання попередньої Програми Кабінету Міністрів України, Указом Президента України від 25 квітня 2008 р. №401/2008 введено в дію Концепцію реформування Державної кримінально-виконавчої служби України, направлену на приведення кримінально-виконавчої політики й самої КВС держави у відповідність до міжнародних стандартів тримання засуджених та ув’язнених, на виконання Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (1950 г.) та рекомендацій Європейського Комітету з питань запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню (КЗК) [114]. Реалізація Концепції передбачала також створення належних умов з метою залучення засуджених до оплачуваної праці, оскільки становище підприємств установ виконання покарань, не дало змоги забезпечити всіх засуджених працею, а тому визнавалося критичним.

На виконання Указу Президента України № 401/2008 Кабінет Міністрів України розглянув і своїм Розпорядженням від 26 листопада 2008 р. № 1511-р схвалив Концепцію цільової програми реформування Державної кримінально- виконавчої служби на період до 2017 р.. Метою Концепції було визначити подальше вдосконалення роботи Державної кримінально-виконавчої служби шляхом створення умов для виправлення засуджених, здобуття ними освіти та набуття професії, їх соціальної адаптації в суспільстві, розвитку матеріально- технічної бази установ виконання покарань та слідчих ізоляторів тощо [120].

Указом наступного Президента України “Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади” від 9 грудня 2010 р. № 1085/2010

Державний департамент України з питань виконання покарань було реорганізовано в Державну пенітенціарну службу України [115]. Указом Президента України від 8 листопада 2012 р. № 631/2012 схвалено Концепцію державної політики у сфері реформування Державної кримінально-виконавчої служби, в якій, як і в попередній Концепції констатовано критичний стан підприємств установ виконання покарань, що не дає змоги забезпечити залучення всіх засуджених до праці, яка є одним із засобів виправлення та ресоціалізації.

Знову передбачається вирішення проблеми шляхом:

- організації професійного навчання засуджених з урахуванням не лише інтересів власного виробництва установ виконання покарань, а й ринку праці, а також можливого працевлаштування та продовження навчання після звільнення;

- запровадження дієвого механізму заохочення засуджених до трудової діяльності та оптимізації системи оплати праці;

- удосконалення процесу відшкодування засудженими збитків, завданих злочинами, а також забезпечення виконання засудженими інших, наявних у них майнових зобов’язань України [113].

Постановою № 345 від 29 квітня 2013 р. Кабінет Міністрів України ухвалив Державну цільову програму реформування Державної кримінально- виконавчої служби на 2013-2017 роки [111].

Треба відмітити, що перехід від виправно-трудового до кримінально- виконавчого права завершився з прийняттям 11 липня 2003 р. Верховною Радою України нового Кримінально-виконавчого кодексу України. Багатьом вченим здавалося, що разом з поняттям “трудове” кануть у літа і вимоги щодо обов’язковості праці засуджених до позбавлення волі, принаймні, такі вимоги не висуватимуть до тих засуджених, які не мають виконавчих листів, і при цьому здатні самі або за підтримки рідних оплатити своє утримання у виправній колонії: вартість харчування, одягу, взуття, наданих комунально- побутових послуг тощо. На наш погляд, новий КВК, навіть після внесення низки змін до нього, окремі питання працевикористання засуджених до позбавлення волі регулює нечітко й неоднозначно, що тягне за собою певні негативні наслідки: з одного боку, це порушення прав і законних інтересів самих засуджених та пов’язані з ними конфлікти між суб’єктами кримінально- виконавчих правовідносин щодо залучення засуджених до праці; з іншого боку, маємо очевидні порушення права потерпілих на своєчасне й повне відшкодування за рахунок зарплати засуджених матеріальних збитків і моральної шкоди, завданих злочином.

Ураховуючи важливість однозначного прочитання й розуміння порядку та правил працевикористання засуджених до позбавлення волі, пропонуємо звернутись до положень Конституції України, чинного КВК, інших законів і підзаконних нормативно-правових актів, у тому числі й міжнародних договорів, згоду на застосування яких дала Верховна Рада України, щодо регулювання праці засуджених під час відбування позбавлення волі. Про що і піде мова в другому розділі дослідження.

Характеризуючи правове регулювання системи виконання покарань на українських землях дорадянського, радянського періоду та періоду незалежності України загалом та регулювання праці засуджених зокрема можемо простежити характер правового регулювання, його інтенсивність, підходи законодавців до сутності та призначення використання праці засуджених осіб, а також чинників, які впливали на стан дотримання кримінально-виконавчого законодавства як конкретного прояву дотримання стану законності в правовій системі та державі загалом.

Уточнимо, що предметом нашого дослідження виступало правове регулювання праці засуджених до такого виду покарання, як позбавлення волі. Розгляд інших форм існування праці засуджених (як виду покарання, як елементу покарання, додаткової міри карального впливу тощо) був здійснений для того, щоби продемонструвати трансформацію інституту праці засуджених на різних етапах розвитку держави і права. Адже саме правове регулювання праці засуджених визначало її сутність (зміст або соціально-правову природу).

Багато в чому трансформація розуміння доцільності, необхідності та характеру праці засуджених до позбавлення волі зумовлена рядом чинників:

1) зародженням і поступовим втіленням у правових системах розуміння покарання не тільки як кари, відплати за вчинений злочин, але й інших цілей, зокрема виправлення й перевиховання;

2) рівнем поширення публічно-правових засад покарання, а відтак і видів покарань не компенсаційного чи відплатного характеру, а покарань, пов’язаних з обмеженням чи позбавленням волі;

3) рівнем поширення місць утримання засуджених до позбавлення волі (в’язниць, замків тощо);

4) розвитком ліберальних підходів щодо покарання засуджених, до умов їх утримання, дотримання їх прав тощо;

5) соціально-економічними та політичними факторами (особливості політичного режиму, його зміни, зміни конституційного ладу тощо), що визначали особливості розвитку держави і права України на певному етапі її розвитку.

Проаналізувавши правове регулювання праці засуджених до позбавлення волі і співставивши його з періодами розвитку кримінально-виконавчої (пенітенціарної, виправно-трудової) політики та різні періоди розвитку держави і права України можемо умовно виокремити такі його етапи:

1) перший період правового регулювання примусової праці як виду покарання припадає на допенітенціарний (каральний) етап розвитку системи виконання покарань (охоплює хронологічні межі XI - початку XVIII ст.) і характеризується превалюванням ідеї покарання як кари (відплати), видів покарань майнового (компенсаційного) характеру, тілесних покарань або ж страти, а відтак незначним поширенням покарання у виді позбавлення волі (ув’язнення) слабким розвитком пенітенціарних установ і відсутністю ідей виправлення та перевиховання злочинців. Примусова праця існувала переважно у формі тяжких каторжних безоплатних робіт. Чітка правова регламентація використання праці засуджених до ув’язнення відсутня;

2) другий період правового регулювання примусової праці припадає на філантропічний (остання чверть XVIII до сер. ХІХ ст.) та політичний етап розвитку (з середини ХІХ до початку ХХ ст. (до 1917 р.)) кримінально- виконавчого законодавства, який характеризується поширенням пенітенціарної ідеї, гуманізму, лібералізації, активною філантропічною діяльністю окремих приватних осіб і різноманітних благодійних товариств із метою покращити умови утримання арештантів, визнання праці обов’язковим елементом реформи тюремної системи. Відбувається становлення правового регулювання праці засуджених до позбавлення волі, яке характеризується підходом щодо поєднання обов’язковості робіт для певної категорії арештантів з правом на грошову винагороду за працю (1886 р. - “Про зайнятість арештантів працею і отримання від цього прибутку” та ін.). Разом з цим примусову працю розглянуто переважно як елемент кари, а не засіб виправлення та перевиховання;

3) третій період правового регулювання праці засуджених (хронологічні межі з 1917 р. по 1971 р.) характеризується намаганням якнайповніше урегулювати суспільно-корисну працю засуджених до позбавлення волі шляхом прийняття низки нормативних актів про працю ув’язнених, які в цілому визначали працю як обов’язкову, посильну, оплатну. Обов’язковість праці забезпечувалась можливістю застосування таких заходів репресії, як: посилення режимних обмежень, ізоляція (карцер), переведення до ізоляторів, можливість подовження строку покарання у разі необгрунтованої відмови від роботи тощо. Цей період характеризується також видозмінами характеру праці засуджених до позбавлення волі, як-от з суспільно-корисної на репресивну (30-ті - початок 50-х рр.), з репресивної на суспільно-корисну (з 50-х до 1971 р.);

4) четвертий період правового регулювання праці засуджених характеризується законодавчим закріпленням суспільно-корисної праці як обов’язкової та у вигляді одного з засобів виправлення та перевиховання в КВК 1970 р., який набув чинності 1 червня 1971 р. і діяв до 1 січня 2004 р.;

5) п’ятий період правового регулювання праці засуджених, який починається з набуттям чинності КВК 2003 р., характеризується закріпленням суспільно-корисної праці засуджених як одного із засобів виправлення та ресоціалізації. У цьому періоді виділено два етапи правового регулювання суспільно-корисної праці засуджених до позбавлення волі: перший етап (з 2004 р. по 2015 р.) характеризується обов’язковістю суспільно-корисної праці засуджених; другий етап (з 2015 р. - по теперішній час) характеризується зміною вектору кримінально-виконавчої політики в питаннях залучення засуджених до суспільно-корисної праці шляхом зміни характеру праці з обов’язкової (примусової) на добровільну та таку, що узгоджується з положенням щодо регулювання праці в трудовому законодавстві України.

<< | >>
Источник: БУБЛІК ОЛЕНА ОЛЕКСАНДРІВНА. ПРАЦЯ ЗАСУДЖЕНИХ ДО ПОЗБАВЛЕННЯ ВОЛІ: ПРАВОВА РЕГЛАМЕНТАЦІЯ ТА КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧА ПРАКТИКА. Дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Запоріжжя - 2016. 2016

Скачать оригинал источника

Еще по теме Ґенеза правового регулювання праці засуджених до позбавлення волі:

- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Арбитражный процесс - Банковское право - Вещное право - Государство и право - Гражданский процесс - Гражданское право - Дипломатическое право - Договорное право - Жилищное право - Зарубежное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Медицинское право - Международное право. Европейское право - Морское право - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Политология - Права человека - Право зарубежных стран - Право собственности - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предотвращение COVID-19 - Семейное право - Судебная психиатрия - Судопроизводство - Таможенное право - Теория и история права и государства - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Ювенальное право - Юридическая техника - Юридические лица -