Особливості праці засуджених до позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю в місцях позбавлення волі

Аналіз практики призначення покарань судами України свідчить, що суди, призначаючи засудженому покарання у виді позбавлення волі поряд з цим призначають і таке додаткове покарання, як позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю (ст.

Така позиція наших суддів цілком зрозуміла, адже застосування саме цього виду покарання дає змогу з найменшими затратами для суспільства досягти мети покарання, у тому числі спеціальної превенції, до того ж з мінімальним обмеженням прав і законних інтересів засудженої особи. Водночас при очевидному коливанні загальної кількості засуджених до цього виду додаткового покарання, їх відсоток у загальній щорічній кількості засуджених протягом тривалого часу залишається майже незмінним. На цю тенденцію звертали увагу науковці. Зокрема Д. С. Шиян, на підставі даних Державної судової адміністрації України (ДСАУ) про кількість засуджених судами України до позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю як додаткового покарання протягом 2003-2007 рр. (2003 р. - 2499 засуджених (1,2%); 2004 р. - 3389 (1,7%); 2005 р. - 3110 (1,8%); 2006 р. - 2950 (1,8%); 2007 р. - 2930 (1,84%) відповідно) дійшов висновку, що відсоток таких осіб у загальній масі засуджених упродовж вказаних років залишався майже незмінним [193, с. 2].

Схожа тенденція зберігається й надалі. Кількість засуджених, яким суди визначають покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, вказує на подальше його широке застосування в якості як основного, так і додаткового покарання. О. Б. Янчук зауважує, що станом на 1 січня 2014 р. лише кримінально-виконавча інспекція виконувала кримінальне покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю стосовно 9664 засуджених до покарань, не пов’язані з позбавленням волі, або звільнених з УВП, яким це покарання призначалось як додаткове до основного [203].

Так, у 2015 р. позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю як додаткове покарання місцеві загальні суди призначили

2,5 тис. особам. Начебто кількісний показник є меншим, аніж у раніше зазначені роки, разом з тим у відсотках до загальної кількості засуджених за всі види злочинів він становить 2,6% [2]. Тобто порівняно з попередніми роками цей вид покарання призначається більшій кількості засуджених.

Саме тому проблема правового регулювання і практичного виконання- відбування покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю в науці кримінального й кримінально- виконавчого права вже тривалий час залишається актуальною і є предметом перманентних досліджень [17; 34].

Тож ми вважаємо за необхідне проаналізувати сучасний стан правового регулювання виконання відбування покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю призначеного як додаткового до позбавлення волі та реальну ситуацію із залученням засуджених до праці у виправних установах з огляду на обсяг та характер правових обмежень, притаманних цьому виду покарання. Зміст покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю полягає в позбавленні засудженого його суб’єктивного права на ті посади, які він обіймав, або на ту діяльність, якою він займався на момент вчинення злочину, і тимчасового обмеження його правоздатності - можливості претендувати на обіймання певної посади або зайняття певною діяльністю на строк, встановлений вироком суду [82, с. 105].

Виходячи з мети і завдань кримінально-виконавчого законодавства, визначених у ст. 1 КВК України, а також прав та обов’язків персоналу органів і установ виконання покарань, визначених їм ст. 18 Закону України “Про Державну кримінально-виконавчу службу України” [107], можемо дійти висновку, що такі функції покарання, як каральна, виховна та запобіжна здійснюються саме персоналом органів і установ виконання покарань. А результати їх здійснення (позитивні чи негативні) свідчать про досягнення або недосягнення мети покарання, в тому числі покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю.

Взагалі, на думку фахівців, цей вид покарання є ефективним, а отже, одним з перспективних видів покарання. Про його ефективність свідчить, зокрема, той факт, що рецидив серед засуджених із застосуванням цього додаткового покарання у два рази менше рецидиву серед аналогічної категорії засуджених, до яких додаткове покарання не застосовувалося. Разом з цим Р. М. Гура переконаний, що в результаті виконання покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю цілі покарання досягаються не завжди [34, с. 6]. Можливо тому, що чинним КВК порядок і умови виконання цього покарання під час відбування позбавлення волі детально не регламентують, або ж в умовах установ виконання покарань це додаткове покарання виконують неналежним чином.

Відзначимо, що ч. 3 ст. 6 КВК серед основних засобів виправлення і ресоціалізації засуджених (встановлений порядок виконання та відбування покарання - режим, соціально-виховна робота, загальноосвітнє і професійно- технічне навчання, громадський вплив) називає і суспільно корисну працю. У частині 4 ст. 6 КВК законодавець вказує, що засоби виправлення і ресоціалізації засуджених застосовують з урахуванням виду покарання, особистості засудженого, характеру, ступеня суспільної небезпеки і мотивів вчиненого кримінального правопорушення та поведінки засудженого під час відбування покарання.

Цілком зрозуміло, що адміністрація виправної колонії, до якої для відбування позбавлення волі направляють засудженого, якому призначене додаткове покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, під час його перебування в дільниці карантину, діагностики й розподілу (далі - ДКДіР) ще до основної бесіди із засудженим повинна ретельно вивчити матеріали його особової справи (вирок суду, конкретні заборони, що їх встановлено судом, корисливі чи інші мотиви вчиненого злочину(ів), стан відшкодування потерпілим у ході досудового провадження завданих злочином матеріальних збитків і моральної шкоди, причини накладення дисциплінарних стягнень у СІЗО тощо).

Під час вивчення засудженого в ДКДіР необхідно з’ясувати його бажання (небажання) працювати під час відбування покарання, відшкодовувати збитки потерпілим тощо, з тим, щоб використати результати вивчення особової справи і співбесід із засудженим для правильного обрання для нього місця роботи, належного оточення, організації постійного контролю персоналу за поведінкою засудженого.

На нашу думку, крім дослідження особливостей регулювання праці засуджених до позбавлення волі залежно від виду виправної колонії, є необхідність окремо розглянути особливості та проблеми працевикористання осіб, засуджених до позбавлення волі, яким суд на підставі ст. 55 КК призначив додаткове покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю.

Необхідність окремого дослідження цих питань зумовлена рядом причин:

- по-перше, у Главі 7 Розділу ІІ Особливої частини КВК порядок виконання цього виду покарання законодавцем виписаний переважно як виконання основного покарання і лише у ст. 30 КВК згадується про обов’язки адміністрації установи виконання покарань щодо засудженого до додаткового покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю;

- по-друге, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, як основне покарання, не пов’язане з позбавленням волі, згідно із ч. 1 ст. 13 КВК виконується кримінально-виконавчими інспекціями (далі - КВІ). Адміністрація ж виправної колонії, яка виконує основне покарання у виді позбавлення волі, виконує позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, що призначене судом додатково до основного покарання.

Проведене дослідження засвідчує, що персонал виправних колоній у своїй діяльності з організації виконання покарання керується переважно розпорядженнями (вказівками) начальника свого підрозділу, наказами й розпорядженнями начальника колонії, відомчими інструкціями, положеннями, іншими підзаконними нормативно-правовими актами.

України щодо регламентації змісту та порядку призначення покарань у своїй повсякденній діяльності звертаються переважно такі категорії працівників, як:

-працівники відділів з виконанню судових рішень у кримінальних справах (кримінальних провадженнях);

-співробітники оперативних підрозділів;

-начальники виправних колоній, їх перші заступники, заступники з соціально-виховної роботи і начальники відділень соціально-виховної та психологічної служби, меншою мірою - заступники начальника, директори підприємств виправних колоній, заступники начальника колонії з комунально- побутового забезпечення, начальники відділів нагляду та безпеки, відділів охорони, інших підрозділів і головні бухгалтери колоній.

Розглянемо особливості та окремі проблеми працевлаштування і працевикористання таких засуджених у виправних колоніях з урахуванням положень Кримінального та Кримінально-виконавчого кодексу України та відомчих нормативно-правових актів.

Так, у ч. 2 ст. 55 КК визначено, що позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю як додаткове покарання може бути призначене й у випадках, коли воно не передбачене в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини Кодексу, за умови, що з урахуванням характеру злочину, вчиненого за посадою або у зв’язку із зайняттям певною діяльністю, особи засудженого та інших обставин справи суд визнає за неможливе збереження за ним права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю. У ч. 3 ст. 55 КК роз’яснено, що при призначенні позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю як додаткового покарання до позбавлення волі на певний строк - воно поширюється на увесь час відбування основного покарання і, крім цього, на строк, встановлений вироком суду, що набрав законної сили. При цьому, строк додаткового покарання обчислюється з моменту відбуття основного покарання.

Щодо порядку виконання вироку суду, то згідно із ч. 2, 3 ст. 30 КВК виконання покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, призначеного як додаткового покарання до позбавлення волі на певний строк, під час відбування основного покарання покладається на адміністрацію кримінально-виконавчої установи.

Так, у ч. 4 ст. 30 КВК зазначено, що адміністрація кримінально- виконавчої установи після відбуття основного покарання засудженим або у разі його умовно-дострокового звільнення чи заміни покарання більш м’яким, зобов’язана надіслати копію вироку суду до кримінально-виконавчої інспекції (КВІ) за місцем проживання засудженого. У статті 3 та ст. 32 КВК визначено права й обов’язки КВІ та власника підприємства, установи, організації або уповноваженого ним органу за місцем роботи засуджених до покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю. А стаття 34 КВК визначає обов’язки засуджених до покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, серед яких передбачено і заборону без дозволу КВІ виїжджати за межі України.

Водночас, окрім вказаних положень, жодна норма чинного КВК, у тому числі і Глави 16 “Режим у колоніях та засоби його забезпечення”, не визначає порядку працевлаштування, певних обмежень (як режимних вимог) працевикористання саме цих засуджених під час відбування ними покарання у виправній колонії.

Не урегульовано цей порядок і в Главі 18 “Праця засуджених до позбавлення волі” чинного КВК, у ч. 1 ст. 118 якого встановлено, що засуджені залучаються до суспільно корисної праці з урахуванням наявних виробничих потужностей, враховуючи при цьому стать, вік, працездатність, стан здоров’я і спеціальність. Як бачимо, про будь-які заборони чи обмеження, визначені (встановлені) вироком суду для певної категорії засуджених, тут не йдеться.

Згідно з ч. 3 ст. 118 КВК (зі змінами від 16.10.2012 р.) перелік робіт і посад, на яких забороняється використовувати засуджених до позбавлення волі, визначається нормативно-правовими актами Міністерства юстиції України. Традиційно такими актами є: Правила внутрішнього розпорядку установ виконання покарань (далі - ПВР); Інструкція з організації нагляду за засудженими, які відбувають покарання у кримінально-виконавчих установах; Порядок організації виробничої діяльності та залучення засуджених до суспільно корисної праці на підприємствах виправних центрів, виправних та виховних колоній Державної кримінально-виконавчої служби України та ін.

Вивчення змісту Правил внутрішнього розпорядку установ виконання покарань [102] показало, що в них взагалі не згадується про таку категорію осіб, як засуджені до позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, а тим більш про порядок, правила та обмеження щодо їх працевикористання. Задля об’єктивності зауважимо, що той перелік заборон щодо працевикористання позбавлених волі, який міститься у відомчій Інструкції з організації нагляду за засудженими, які відбувають покарання в кримінально-виконавчих установах та в п. 3 Розділу ХХІ ПВР, при належному їх дотриманні адміністрацією виправної колонії практично виключає можливість порушення вироку суду в частині заборони такому засудженому обіймати певні посади або займатися певною діяльністю.

Серед заборон, зазначених у п. 3 Розд. ХХІ ПВР, ніби спеціально для засуджених до позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю встановлено заборону використовувати засуджених: на посадах продавців, бухгалтерів-операціоністів, касирів, завідувачів продовольчих і речових складів, комірників; на роботах, пов’язаних з обліком, зберіганням і видачою медикаментів; на посадах з підпорядкуванням їм вільнонайманих працівників; на роботах, що пов’язані з наданням медичної допомоги. Водночас жодних обмежень для таких засуджених не містить Розд. ХХІІ ПВР “Господарське обслуговування установ виконання покарань”, у п. 1 якого вказано, що засуджені, які характеризуються позитивно, можуть бути залучені до робіт з господарського обслуговування УВП. А положення п. 2 Розд. ХХІІ ПВР дають змогу такому “позитивно охарактеризованому” засудженому отримати посаду майстра, бригадира чи нарядника.

Законом України від 8 квітня 2014 р. № 1186-VII засудженим дозволено “здійснювати листування з особами, які знаходяться за межами колоній, вести з ними телефонні розмови, в тому числі у мережах рухомого (мобільного) зв’язку, користуватися глобальною мережею Інтернет” [105]. Разом з цим і надалі чинне кримінально-виконавче законодавство не передбачає надійного заслону проти вчинення засудженими (у тому числі засудженими до виду покарання, що нами аналізується) так званих “комп’ютерних злочинів” та інших правопорушень з використанням глобальної мережі Інтернет. Можна навести чимало прикладів вчинення засудженими до позбавлення волі злочинів (шахрайства, погроз, шантажування та ін.) саме за допомогою засобів мобільного зв’язку. Така ситуація має бути виправлена шляхом внесення змін і доповнень до чинного КВК та інших відомчих нормативно-правових актів.

Ще одним недоліком регулювання праці засуджених до позбавлення волі, а отже, й досліджуваної категорії засуджених, є колізія норм різних відомчих нормативно-правових актів щодо правил працевикористання засуджених. Приміром, пункт 3 Розд. ХХІ ПВР забороняє використовувати засуджених на роботах, що пов’язані з наданням медичної допомоги. Натомість у п. 5.8.2 “Інструкції про умови праці та заробітну плату засуджених до обмеження волі або позбавлення волі” йдеться про підвищення посадових окладів “для засуджених, зайнятих на відповідних посадах медичних працівників” [50].

Пункт 33.3 Інструкції з організації нагляду за засудженими, які відбувають покарання в кримінально-виконавчих установах (ДСК) у виправних центрах, колоніях мінімального рівня безпеки з полегшеними умовами тримання та дільницях соціальної реабілітації категорично забороняється використовувати засуджених у якості водіїв легкового транспорту. Водночас п. 2 Розд. ХХІ ПВР забороняє використовувати засуджених як водіїв легкових та оперативних автомобілів і мотоциклів. Приклади подібного “правового” регулювання заборон (обмежень) щодо працевикористання різних категорій засуджених не поодинокі.

У зв’язку з викладеним, можемо дійти висновку, що підготовка (розробка) одними структурними підрозділами Державної пенітенціарної служби України проектів нормативно-правових актів і подання їх на затвердження до Міністерства юстиції України здійснюється без їх обговорення в інших структурних підрозділах ДПтСУ. В результаті такого “регулювання” у адміністрації УВП досить часто виникають ситуації, в яких спірні питання працевикористання засуджених вирішуються на власний розсуд.

Ще одна проблема, на яку слід звернути увагу, це складнощі визначення для адміністрації виправної колонії дійсного переліку робіт, якими засуджений до позбавлення волі не може займатися в силу призначення його додаткового покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю. Так, ч. 3 ст. 30 КВК передбачено, що адміністрація кримінально-виконавчої установи, де відбуває покарання особа, засуджена до додаткового покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, не може використовувати засудженого на роботах, виконання яких йому заборонено згідно з вироком. Отже, при визначенні виду робіт таким засудженим адміністрація має не тільки відомчими інструкціями, але першочергово вироком суду. Тут і виникає проблема, пов’язана з тим, що подекуди суди не чітко формулюють таку заборону. На це вже тривалий час звертають увагу як науковці, так і практики [35; 57; 80; 97; 136; 194].

Верховний Суд України вимагає, щоб призначаючи засудженому додаткове покарання у виді позбавлення права обіймати певну посаду чи займатись певною діяльністю, суд чітко й зрозуміло формулював у резолютивній частині вироку правову заборону на здійснення такого права, з тим, щоби не допустити широкого й неоднозначного його тлумачення, які в подальшому можуть ускладнити виконання цього покарання. Враховуючи вимоги, вища судова інстанція подібні вироки відміняє, про що свідчать дані судової статистики (приблизно щодо 20% засуджених до цього виду покарання, правова заборона була сформульована неправильно) [136, с. 146].

Фактично зміст виконання адміністрацією виправної колонії додаткового покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади та займатися певною діяльністю під час відбування основного покарання (позбавлення волі) у сенсі ч. 2 ст. 30 КВК, полягає у недопущенні залучення засудженого на роботах, виконання яких йому заборонено згідно з вироком. Отже, мова йде, скоріше не про виконання вироку суду в цій частині, а про дотримання заборон, визначених у вироку. Тоді як процес виконання цього виду покарання, строк обчислення якого починається з моменту відбуття основного покарання згідно з ч. 1 ст. 30 КВК покладається на кримінально-виконавчу інспекцію. У зв’язку із цим потребує переосмислення підхід законодавця щодо текстуального закріплення строку дії позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльності через використання в ст. 55 КК термінопонять “поширюється на увесь час відбування основного покарання” та “обчислюється з моменту виконання основного покарання”.

2.4.