§ 5. Юридичний позитивізм

Панівним напрямом буржуазної юриспруденції другої половини ХІХ ст. залишався юридичний позитивізм, що зародився в Англії і отримав найбільш широке обґрунтування у книзі німецького юриста К.

Згідно теорії Бергбома, наука повинна вивчати, а не оцінювати чи вимагати; вона повинна мати справу тільки з реальними пред­метами та досліджувати їх методом досвіду. У зв’язку з цим теорія права повинна займатися тільки об’єктивно існуючим правом, за­снованим на правотворчих фактах, тобто законодавчій діяльності держави. Саме діюче, чинне, позитивне право забезпечує порядок, гармонію і безпеку в державі, створює стійкий правопорядок, що стоїть над громадянами, над владою, над державою. Оскільки при­родне право являє собою не більше, ніж просте припущення, до того ж дещо суб’єктивне і фіктивне, воно, якщо його серйозно сприймати як явище правового порядку, тягне за собою руйнацію правопорядку і анархію. Не можна вирішувати виникаючі на практиці юридичні справи, виходячи з природно-правової доктрини, що поділяє право на природне і позитивне: «Прихильник природного права має відмо­витися від права позитивного; хто не хоче відмовитися від позитив­ного права, має відкинути природне. Будь-яке дуалістичне вчення про право є з точки зору практичного юридичного життя немож­ливим». Єдине реальне право те, яке виражене в законі. «Сутність будь-якого права полягає у тому, що воно діє». Норма — це альфа і омега права, його початок і кінець, поза межами закону немає нія­кого іншого права. Услід за французькими екзегезами (тлумачами, коментаторами Цивільного кодексу) Бергбом розглядав право як дещо логічно завершене і безпрогалинне — праву притаманна та ж непроникність, що й фізичному тілу.

У Цивільному кодексі Наполеона (1804 р.) безпрогалинність пра­ва була піднесена до рівня закону: «Суддя, який відмовиться суди­ти під приводом мовчання, темноти чи недостатності закону, може підлягати переслідування за обвинуваченням у відмові в правосуд­ді». Аналогічні ідеї обґрунтовували французькі юристи-позитивісти. «Приватне та публічне право входять у позитивне законодавство і тільки завдяки цьому набувають якості права», — писав французький юрист Кабанту (1867 р.). Відповідно, природне право (право наро­дів), що знаходиться поза межами діючого законодавства, він пропо­нував називати соціальною філософією (оскільки мова йде про по­рядок приватних інтересів), політичною філософією (оскільки мова йде про систему публічних інтересів) і дипломатичною філософією (оскільки мова йде про міжнародні відносини).

Услід за главою англійської аналітичної школи Джоном Остіном, який 1832 року опублікував свою відому працю «Лекції з юриспру­денції або Філософія позитивного права», і який вважав, що право — це наказ, який виходить від правителя, континентальний позитивізм вбачав джерело права у суверенній владі, в державній волі. Звідси робилися висновки про верховенство закону, про підкорення суддів лише закону. Юридичний позитивізм довів до досконалості розробку прийомів тлумачення правових норм, особливо прийомів логічних, граматичних та систематичних.

Догма права, обґрунтована юридичним позитивізмом, має пер­шочергове значення для правозастосовної діяльності, особливо в періоди відносно стабільного розвитку громадянського суспільства. Розвиток товарно-грошових відносин і товарообміну неминуче по­роджує різний ріст числа договорів і, відповідно, спорів, зіткнень приватнопідприємницьких інтересів, що потребують судового роз­гляду і розв’язання. Роль права як цілком визначеного, встановле­ного державою правила належного, зверненого до майбутнього, в цих умовах різко зростає.

Тема 14. Основні концепції праворозуміння в сучасній юридичній науці обґрунтований юридичним позитивізмом, лежить в основі законнос­ті правозастосовної діяльності.

І все ж юридичний позитивізм не створив істинної теорії права. Відмова від «оціночних суджень» та від філософських підходів до права виводив за межі правознавства не тільки всю критику права (відомо, що розбіжностей і прогалин у законах уникнути ніколи не вдавалося), але й прогностичний підхід до самого права, тобто про­блему його удосконалення і розвитку. Юридичний позитивізм не міг дати відповіді й на найважливіше питання: як забезпечити законність (правомірність) правотворчої діяльності держави, якщо сама вона є сила, що творить право? Вся теорія юридичного позитивізму ґрунту­валася на припущенні, що держава є правовою, однак це припущення неодноразово спростовувалося практикою, а до обґрунтування пра­вової держави могло вести тільки вивчення «метаюридичних» засад. Зрештою, скільки б значною не була заслуга юридичного позитивізму в обґрунтуванні законності і правопорядку, проблема прав людини була ним відкинута разом із теорією природного права, а сама людина в праві і правопорядку визнавалася лише «фізичною особою», наді­леною «суб’єктивними правами», що виводилися із текстів законів, а не з природи самої людини.

Ідеї школи юридичного позитивізму знайшли своє відображення також і в працях російських (Шершеневич, Катков) та українських (Ренненкампф^[30]) вчених (60-70-і рр. ХІХ ст.). Вони представляли дві течії: власне юридичний позитивізм і соціальний напрям в теорії пра­ва. Однак об’єднувало їх те, що право всіма ними розглядалося із суто формальних позицій.