1.1. Поняття й структура методології дослідження

Якісне вирішення намічених нами проблем неможливе без вірно обраної методології їх дослідження. Це особливо важливо в сучасних умовах становлення методологічного плюралізму, коли певним “обов’язком” дослідника є вираження взагалі або ж через призму конкретного тематичного дослідження свого підходу до розуміння методології як науково-пізнавального феномена.

Стосовно тлумачення змісту поняття “методологія”, як справедливо зазначається в сучасній літературі, немає єдиного підходу^В5. До цього часу відсутнє однозначне, цілісне й несуперечливе трактування понять “метод”, “методологія” та похідних від них. Так, одні автори методологію науки розуміють як її філософську, світоглядну сторону, другі ототожнюють методологію з діалектикою, історичним матеріалізмом, загально­теоретичними проблемами будь-якої науки; треті вважають, що методологія — це самостійна галузь наукового знання, котра виходить за межі філософського аналізу (що не збігається з філософією) і являє собою вчення, науку про метод і методики; четверті заперечують за методологією статус самостійної науки, розглядаючи її як систему принципів, методів та логічних прийомів наукового пізнання^|36. Широким є діапазон думок щодо витлумачення методу пізнання: від найбільш поширеного його визначення як способу побудови та обгрунтування знання, сукупності прийомів, операцій практичного й теоретичного освоєння дійсності до розуміння методу як вираженої закономірності руху людського мислення, усвідомлення найбільш загальних і поширених законів самої дійсності.

у визначенні власного підходу до розуміння методології своєрідною відправною точкою вважаємо поняття методології, вироблене філософією. Представники цієї теоретико-світоглядної науки, яка за своїм змістом є ядром системи загальних методів пізнання буття, методологію розуміють як сукупність підходів, способів, методів, прийомів та процедур, що застосовуються в процесі наукового пізнання й практичної діяльності для досягнення наперед визначеної мети^ь'.

Погоджуючись у цілому з таким підходом, водночас вважаємо досить суттєвим уточнення відомого російського методолога Д. Керимова, котрий підкреслює, що вона не є “сукупністю”, простим поєднанням теоретико-світоглядних концепцій, принципів, методів та засобів пізнання, вироблених окремими галузями науки, а є явищем інтегральним, “зводом законів” наукового пізнання, який “об’єднує низку компонентів: світорозуміння й фундаментальні загальнотеоретичні концепції, загальні філософські закони й категорії, загально- й конкретнонаукові методи” ^13s. Іншими словами, методологія — це макросистема світоглядних принципів, парадигм, методів та підходів, за допомогою котрих здійснюється пізнавально-теоретична діяльність та впроваджуються у практику отримані результати.

З огляду на зазначене, структура методології включає такі компоненти: домінувальний світогляд — цілісна сукупність домінувальних уявлень про світ, роль у ньому людини, а також похідних від них переконань, настанов, ідеалів, принципів, Ціннісних орієнтацій пізнавальної й практичної діяльності людей, їх життєдіяльності в цілому; парадигми — сукупності загально­визнаних на певному етапі розвитку науки взаємозалежних наукових досягнень, наукових теорій і відповідних їм правил, стандартів наукових досліджень; методи як способи, шляхи пізнання й перетворення дійсності, система принципів, правил, прийомів, засобів, що регулюють пізнавальну й практичну діяль- ^Н1сть людей; методологічні підходи — сукупність взаємозалежних, °б єднаних загальними принципами, методів досліджень ¹³⁹.

Кожен із компонентів методології також піддається ^СтРуктуруванню. Особливо важливою для правильного вибору, Порядкування “арсеналу” методологічних засобів відповідає природа об’єкта й особливостей певної системи наукового знання^? структура системи методів, котра може бути розглянута на горизод. тальному й вертикальному рівнях. Горизонтальну структуру складають види методів певного рівня, пов’язані між собою координаційними зв’язками, а вертикальну — ті, які певним чином підпорядковані один одному.

Вертикальну структуру методів утворюють: загальні методи — вищий (філософський рівень) — діалектична та формальна логіка, що використовуються не тільки в науковому пізнанні, але й у практичній діяльності (практичному пізнанні); загальнонаукові методи — методи, які використовуються всіма науками; приватно- наукові методи, котрі використовуються окремими групами наук; спеціальні методи, що використовуються окремою наукою '⁴⁰.

Наведена ієрархічна схема максимальною мірою умовна, оскільки між різними рівнями методології насправді існує органічний зв’язок, залежність, супідрядність і взаємопроникнення. Той чи інший приватно-науковий метод, що використовується з урахуванням загальнонаукових методів дослідження, обов’язково ґрунтується на загальних законах і категоріях діалектики, прямує світоглядною позицією самого дослідження. У свою чергу, загальні закони й категорії діалектики, як і світоглядні установки, самі по собі нічого не дають для пізнання конкретних об’єктів. Пізнавального успіху не досягне той, хто механічно їх “прикладає” до досліджуваних об’єктів у надії отримати відповідні знання. Методологічні переконання й методи матимуть пізнавальну силу лише в тому випадку, якщо вони “переведені” на конкретні настанови й вимоги, обумовлені природою самого об’єкта пізнання.

Але цього недостатньо: методологія конкретного дослідження наповнюється відповідним змістом, коли визначений не тільки об’єкт пізнання, а й той, хто саме здійснює це пізнання — дослідник. Оскільки, як справедливо стверджує П. Рабінович, “ніколи не існувало, не існує й не існуватиме методології соціального пізнання, абсолютно нейтральної в соціально орієнтованому, соціально змістовному відношенні, тобто методології, соціально дистильованої, “очищеної^-” від залежності, від упливу з боку загального світогляду, переконань та установок дослідника”¹⁴¹, то одним із вирішальних факторів, що суттєво

рпливає на змістовну “начинку” методології конкретного _д0СЛідження, є саме “методологічна свідомість" останнього '⁴². Серцевину цієї “методологічної свідомості” складає світогляд автора — система світоглядних, життєвих та професіональних принципів, котрий “є конкретним продуктом певних соціальних та природних умов, обставин житія його носія або тієї частини суспільства, інтересам якої об’єктивно відповідають, “слугують” результати дослідження”¹⁴³.