Трансформаційні перетворення у методології філософії права та загальної теорії права

Далі стисло схарактеризую сучасні тенденції у зміні об'єкта й, відповідно, предмета загальнотеоретичної та філо­софської юриспруденції щоб з'ясувати, яким чином вони поз­начаються на трансформаціях її методології.

Глобалізація об'єкта і предмета досліджень. Стосовно загальнотеоретичного правознавства ця тенденція проявилася у тому, що його об'єктом - окрім національних юридичних сис­тем - все більшою мірою стають також їхні «сім'ї» (групи, різ­новиди), а також міжнародно-правові системи, причому різних рівнів - як всесвітнього, так і регіонального.

Що ж стосується методології загальнотеоретичної юри­дичної науки, то названий процес відкриває нові можливості для застосування системного підходу та тих пізнавальних процедур і методів, котрі його обслуговують - структурного, функціонального тощо. Саме завдяки реалізації цього підходу -

коли національна юридична система осмислюється як елемент (реальний або ж потенційний) іншої юридичної системи, скажі­мо, юридичної системи Ради Європи чи Європейського Союзу, - можна науково обґрунтувати умови, вимоги, напрями, засоби й наслідки перетворень, яких повинна зазнати перша, аби набути відповідних системоутворвальних параметрів і органічно «впи­сатись» у системно-правове утворення більш «високого» рівня. Згаданий методологічний підхід - обов'язковий інструмент роз­робки рекомендацій щодо адаптації правової системи України до пан'європейського правового простору.

Процес глобалізації предмета й метода юридичної науки зу­мовив також неабияку актуалізацію порівняльно-правових дослі­джень. Він призвів, як вже зазначалось, до своєрідного прориву у формуванні порівняльного правознавства як вагомого підрозділу загальнотеоретичної юриспруденції. Накопичення відомостей про колишні і нинішні юридичні системи, про їхні угруповання, їхні спільні та відмінні риси дозволило й в Україні поступово викладати ці знання у закладах вищої юридичної освіти.

Зауважу, до речі, що об'єктом зазначених досліджень ви­ступають також і національні, і регіональні наукові школи, те­чії, напрями і, відповідно, ті концептуальні парадигми й ін­струменти, котрі ними використані. Навіть з цієї причини увагу вітчизняних теоретиків права не можуть не привертати суто методологічні дослідження зарубіжних колег.

Проте й у нинішніх вітчизняних загальнотеоретичних порівняльно-правових розвідках не виключені певні «збої», спричинені, гадаю, методологічними огріхами. Скажімо, у разі, коли здобуті шляхом порівняльно-правового аналізу виснов­ки «механічно» застосовуються до юридичних систем, не од­накових за їхньою соціальною сутністю, можуть робитись такі помилкові висновки, які призводитимуть до негативних практичних наслідків.

Ще більш істотна пізнавальна вада, що її здатне спричинити перебільшення можливостей порівняльного методу, може зумо­вити таке явище, яке було колись названо «втеча від соціальної сутності». Адже у нинішньому порівняльному правознавстві гру­пування правових систем здійснюється, зазвичай, за суто юридич-

ними, тобто формальними, здебільшого зовнішніми, властивос­тями. Ясна річ, знання, які продукуються такими порівняльними процедурами, у багатьох випадках є, безперечно, вельми корис­ними,пізнавально й практично необхідними. Однак соціальної сутності юридичних систем такі знання не розкривають.

Якщо ж і є місце для застосування порівняльного методу, коли йдеться про соціальну сутність правових явищ, то якраз при зіставленні їх не за формально-юридичними - зовнішніми, «явищними» - властивостями, а з огляду на їхню роль у задо­воленні, відповідно, індивідуальних, групових (колективних) та загальносоціальних потреб.

І нарешті, у зв'язку із розглядуваними змінами в об'єкті й предметі загальнотеоретичної юридичної науки видається до­речним запропонувати до обмірковування таку наукознавчо- методологічну гіпотезу: чи не прийшов час більш чітко дифере­нціювати і, відповідно, розпрацьовувати: а) загальну теорію на­ціонального права, б) загальну теорію міжнародного права (включаючи й міждержавне право) та в) загальну теорію будь- якого права?

Саме остання покликана відкривати, виявляти такі зако­номірності та формулювати такі положення, котрі, зазвичай, поширюватимуться на які б то не було правові явища.

І якраз з огляду на зазначену глобалізацію, потреба у форму­ванні такої - гранично загальної (універсальної) - теорії права стає нині надто актуальною, а це - ще одна причина констатова­ної вище інтенсифікації і філософсько- правових досліджень.

Антропологізація об'єкта і предмета досліджень. Вона полягає у тому, що саме людина стає центральним об'єктом філософсько- правових і теоретико-правових досліджень.

Одним з переконливих проявів названої тенденції є відчу­тне посилення уваги дослідників до науки антропології права (юридичної антропології) - міждисциплінарної, комплексної галузі знань. Міждисциплінарний статус антропології права обумовлює використання нею методологічних можливостей різних суспільних (гуманітарних) наук.

Переконливим свідченням людиноцентричного «поворо­ту» розглядуваних наук стали включення до їхніх відповідних

предметів закономірностей виникнення, функціонування й розвитку буттєвих (тобто до- і позаюридичних) прав, свобод і обов'язків людини. Іншими словами, відбулося повноцінне становлення та істотне збагачення основ загальної теорії буттєвих («природних») прав і свобод людини як неодмінно­го підрозділу, а тепер, навіть концептуального ядра наук філо­софії права та загальної теорії права.

У методології загальнотеоретичної юриспруденції щойно констатовані зміни в її об'єкті й предметі спричиняють неабияке розширення застосування так званого персоналістичного підхо­ду, а також помітно актуалізують необхідність використання пот- ребового підходу (тобто інтерпретації й оцінки будь-яких юриди­чних явищ як інструментів, важелів, засобів задоволення певних потреб людини, різних соціальних спільнот, суспільства в цілому). З позицій цих підходів у загальній теорії прав людини використо­вуються не тільки традиційні методи юридичної науки, але й ме­тодологічно значущі положення суміжних гуманітарних наук - етики, психології, соціології, різних видів антропології тощо.

Деформалізація об'єкта і предмета досліджень. Названа тенденція полягає у тому, що якісні рамки того явища, котре відображається термінопоняттям права, дещо розмиваються, втрачають чіткість.

Цей правотрансформаційний процес теж не є випадковим, він закономірно зумовлений реальними потребами перехідно­го стану, в якому нині перебуває, зокрема, Україна, необхідніс­тю забезпечити підвищену динамічність, рухливість, гнучкість юридичних інституцій, їхню здатність швидко реагувати на соціальні зміни, пристосовуватися до них (а ці зміни, як відомо, бувають досить неоднозначними, навіть суперечливими й до того ж не завжди цілком прогнозованими).

Деформалізація зачіпає, насамперед, зміст об'єктивного юридичного права, що виявляється, зокрема, у розширенні сфери загальнодозвільного регулювання і застосування методу

диспозитивності, у зростанні в законодавстві питомої ваги норм, відносно визначених за їхнім змістом, - норм оцінюваль­них, альтернативних тощо. Але вона торкається також і зовні­шніх форм («джерел») цього права, які стають за сучасних умов більш різноманітними, плюралістичними. Такі зрушення у юридичному регулюванні мають загалом гуманістичну, люди- ноцентричну спрямованість: адже вони дають можливість при вирішенні юридичних справ більш прискіпливо враховувати конкретні особливості кожної життєвої ситуації, ретельніше враховувати й повніше реалізовувати індивідуальні інтереси окремих осіб - суб'єктів юридичних відносин, забезпечувати не тільки законність і обґрунтованість, але й справедливість пра- возастовних рішень.

Відповідно до цього відбувається новелізація методології правознавчих досліджень на основі використання у пізнаваль­ній діяльності здобутків різних видів антропології, герменевти­ки, соціопсихолінгвістики, синергетики, що дозволяє глибше збагнути функціональні, адаптаційні, творчі потенції юридич­них інструментів і механізми реалізації таких можливостей.

За посередництва таких пізнавальних засобів можна до­сить коректно вивчати якраз такі юридичні явища, котрі не є цілком визначеними у формальному аспекті: скажімо, право- тлумачний і правозастосовний розсуд, особливості реалізації юридичних норм з оцінювальними поняттями, практику ви­значення «балансу», «пропорційності» між інтересами особи й суспільства (до такої практики, як відомо, систематично вда­ється Європейський суд з прав людини).

У методології ж правознавства, зокрема, філософії права, внаслідок відзначених змін дістали, так би мовити, друге ди­хання такі добре випробувані дослідницькі інструменти, як діалектична логіка, конкретно-соціологічні дослідження пра­восвідомості, зокрема громадської думки, узагальнення право- застосовної, передовсім судової, практики.

Проте й тут, як видається, не все однозначно. Так, подеку­ди виникає невиправданий дефіцит формальної визначеності юридичного регулювання. А між тим, якраз ця властивість останнього у багатьох випадках становить значну цінність

саме для людини, оскільки забезпечує так потрібну їй нині чіт­кість, організованість, надійність, передбачуваність юридичних відносин. І сьогодні не втрачає актуальності відоме обґрунту­вання того, що формальна визначеність юридичних інструмен­тів - це неабияке особистісне й соціальне благо, що сприяє, зокрема, запровадженню рівності усіх і кожного перед законом і перед судом.

Послаблення ж формальної визначеності юридичного ре­гулювання не могло не позначитись певним чином і на мето­дології розглядуваних наук. Нині ж такі засоби наукового (та й до речі, практико-прикладного) пізнання, як нормативи та процедури формальної логіки, правила філологічного (тексто­вого) та систематичного тлумачення законодавства, за допо­могою яких значною мірою з'ясовується законність чи, навпа­ки,незаконність діянь, рішень, дещо, можна сказати, відійшли у тінь, відсунулись на другий план наукознавчих пошуків. А якщо вони інколи й згадуються, то переважно у критичному аспекті - як знаряддя того юридичного позитивізму (нормати­візму), який за певних соціально-політичних умов неабияк дискредитував себе, а тому й буцімто взагалі нічого доброго дати не може.

Однак кожен юрист-практик, якщо він прагне чинити за­конно, має бути логіком, навіть у певному сенсі «формалістом» - хоча й у позитивному, соціально корисному значенні цього поняття. Вихваляння ж, «оспівування» невизначеності у праві може послугувати виправдовуванню сваволі, безпідставному суб'єктивізму. Дискредитація, «нігілізація» методів, завдяки яким зберігається належна змістовна визначеність юридичної регламентації, може, так би мовити, «лити воду на млин» пра­вопорушників.

Як загальний підсумок зауважу, що більшість із охаракте­ризованих вище новелізованих підходів і методів юридичної науки являють собою не що інше, як сучасну конкретизацію класичних принципів і вимог діалектики - «вічнозеленої» пізнавальної парадигми суспільствознавства, зокрема й сучас­ної загальнотеоретичної юриспруденції.