1.2. Сучасне розуміння поняття "форма державного правління"

“Падіння” радянської системи й зумовлений цим процесом перегляд численних методологічних положень державознавства суттєво не змінили уявлення про форму державного правління. Зазначена вище її дефініція досі є однією з найпоширеніших на пострадянському просторі, хоча слід відзначити, що колишню свою “монополію” вона втратила.

теорії держави і права та конституційного права, який з’явився на рубежі XX-XXI ст.

З суто формальних позицій ці дефініції можуть бути поділені на прості й складні. Прості дефініції невеликі за обсягом, зміст їх дуже абстрактний і вказує лише на найбільш суттєві ознаки самого поняття. Такий підхід до дефінітивного формулювання форми правління використали українські дослідники — теоретик П. Рабінович та конституціоналіст В. Шаповал, російський теоретик С. Комаров, білоруський конституціоналіст М. Чудаков. Останній відзначає, що “форму правління найчастіше кваліфікують як устрій вищої державної влади. Форма правління — це тип головування в певній державі” ²⁶°. С. Комаров вважає, що “форма правління являє собою відображення способів організації державної влади конкретної держави”²⁶¹, П. Рабінович визначає її як “спосіб організації вищої державної влади” ²⁶², а В. Шаповал — як “спосіб організації державної влади, зумовлений принципами взаємовідносин вищих органів держави” ²⁶³.

Складні дефініції більш великі й, відповідно, змістовніші. За обсягом охоплених ними ознак їх можна поділити на три групи. Вихідною для першої групи візьмемо дефініцію форми правління, запропоновану харківською дослідницею О. Скакун, котра визначає форму державного правління як ’’порядок утворення й організації вищих органів влади в державі ²⁶⁴.

влади додають ще ^‘органи управління” ²⁶⁸, М. Марченко — “місцеві державні органи”"⁶⁹; В. Хропанюк 'замість слово­сполучення “взаємини органів влади” використовує “розподіл компетенції між ними” ²⁷⁰а автори одного з російських узагальнених видань з теорії держави і права вважають, що форма правління — це “організація й порядок утворення вищих органів держави, їх структура та компетенція, а також порядок взаємовідносин між ними”²⁷¹.

Для другої групи дефініцій характерне доповнення, котре вказує на певний зв’язок органів державної влади не тільки між собою, але й з населенням. їх змістовою основою є зазначена в попередньому параграфі дефініція, що домінувала за радянських часів. “Форма правління, — відзначають автори фундаментальної роботи з методологічних проблем теорії держави та права, — характеризує порядок утворення й організації вищих органів державної влади, їх взаємовідносини один з одним і з населенням”" ". Такої ж позиції дотримуються В. Кулапов ²'∖ Л. Морозова ²⁷⁴ й чимало інших фахівців ²⁷⁵.

Третя група являє собою своєрідний конгломерат дефініцій, що характеризується певним індивідуальним змістом. Більшою різноманітністю відзначаються зазвичай конституціоналісти. У науковому обігові дотепер наявне визначення А. Мішина про те, що “форма правління є найбільш зовнішнім вираженням змісту держави, зумовленим структурою й правовим становищем вищих органів державної влади” '⁷⁹. К. Арановський вважає форму правління юридичною характеристикою держави, котра визначає умови утворення та структуру вищих інститутів влади, а також розподіл повноважень між ними²⁸⁰, а В. Чиркін — як характеристику “структури та взаємин органів законодавчої й виконавчої влади або інших основних органів держави в тих країнах, де немає розподілу на законодавчу, виконавчу та судову владу, а прийнята концепція “республіки рад”²⁸¹. Слід відзначити.

_ft рблеми історії, теорії, практики однак, що ^в іншому виданні згадана дефініція В.Чиркіна дещо _зМінена: “Форма правління — це спосіб управління державою, що включає структуру та взаємовідносини органів держави, а також форми їх прямих і зворотних зв’язків з населенням” ²⁸².

Автори російського фундаментального навчального видання з “Конституційного права зарубіжних країн” форму правління кваліфікують як “систему формування й взаємовідносин глави держави, вищих органів законодавчої й виконавчої влади” ²⁸³, український конституціоналіст А. Георгіца — як “спосіб організації та функціонування вищих органів, котрий у принципі зумовлюється становищем глави держави та його відносинами з законодавчою владою” ²⁸⁴; а В.

державної влади, який засвідчує взаємозв’язки між вищими органами держави, насамперед між органами законодавчої й виконавчої влади, та особливості статусу глави держави”²⁵⁶

І відокремлено в цьому ряду стоїть дефініція, запропонована Е. Григонісом, на думку котрого, форма правління “являє собою організацію вищої державної влади в країні, певні способи її здійснення, що залежать від політичного режиму” ²⁸⁷.

Вищенаведене свідчить, що в “юридичному державознавстві” Досі не вироблено єдиного підходу щодо визначення досліджу­ваного поняття. Більш того, порівняно з минулим періодом, Уявлення про форму державного правління стали ще різно­манітнішими. Спробуємо й ми скласти власне бачення сутності Цього явища.

Однією з головних причин розмаїття поглядів, відображених у Дефініціях форм державного правління, на нашу думку, є ^Вих°плювання (фотографування) образу” останніх на певній стадії ^Пізнавального процесу (онтологічної або ж гносеологічної), Прийняття її як частини об’єктивно наявного матеріального світу ^a^⁰ ж як певного ідеального образу (моделі), створеного у ^cfilAOMOCTi людей. У цьому, однак, потрібен комплексний підхід.

Поняття як філософська категорія — це форма мислення, абстракція, котра відображає суттєві властивості явища. Останнє може бути реальним або гіпотетичним (модельованим у свідомості людей). У нашому випадку ми маємо справу з реальним явищем, притаманним кожній з більш ніж 200 держав світу ^2ss. Оскільки “якість” вироблених понять “цілком залежить від того, наскільки точно в них відображається об’єктивна реальність”²⁸⁹, відправною точкою процесу пізнання форми державного правління буде складання онтологічного уявлення про неї.

Почнемо зі з’ясування змісту терміна “правління”. У “Юридичній енциклопедії¹” він наводиться у значенні “виконавчий колегіальний орган колективного підприємства, господарчого товариства” ²⁹°. Очевидно, що в такому організаційно-статичному розумінні термін “правління” не вписується в досліджуване нами загальне поняття. Для цього більш прийнятним є інше трактування змісту “правління”, що навіть на рівні повсякденної свідомості сприймається як певний динамічний процес — процес керування. “Правління”, у цьому значенні, — це вид соціального керівництва (керування), котрий цілеспрямовано впливає на певну сферу соціальних відносин. Оскільки це керівництво може здійснюватися на різних рівнях (сімейному, корпоративному, державному тощо), термінологічне позначення виду правління, що відповідає кожному з цих рівнів, завжди потребує конкретизації. Стосовно аналізованої нами проблеми правління буде державним.

Що слід розуміти під “державним правлінням”? У сучасній державознавчій літературі, як у випадку з поняттям “правління,” поняття “державне правління” зазвичай не розкривається. Уся увага сконцентрована навколо поняття “державне управління”, зміст котрого іноді ототожнюється з “державним правлінням” або ж із більш широкими процесами соціального керування. Однією з головних причин цього є відсутність відповідної “прив’язки” між поняттями “державне правління” і “державне управління”, яка б дозволила визначити місце й роль позначених ними відповідних рівнів керування державою. Зазначену проблему можна вирішити за допомогою теоретичних конструкцій, вироблених М. Корку- новим ще на початку XX ст.

У фундаментальній праці “Руське державне право” М. Коркунов виділив такі рівні політичного володарювання: верховне управління, підпорядковане управління, самоуправління й забезпечення законності управління. “Верховне управління” дослідник розуміє як правління, за якого влада государя проявляється безпосередньо, а “підпорядковане управління” — як _τaκe, при котрому влада здійснюється від його імені й за його велінням відповідними органами та особами.

Вибудована свого часу М. Коркуновим ієрархія володарювання в сучасних умовах матиме такий вигляд: “державне правління”, “державне управління”, “самоуправління”. Поняття “державне управління” за своїм змістом є вужчим за поняття “державне правління”, залежним (підпорядкованим) від останнього, і тому його трактування не може бути однаковим і тим більше ширшим від поняття “державне правління”. У цьому плані ми не згодні з В. Чиркіним, котрий терміни “правління” та “управління” наводить як синоніми ²⁹². Згадані види соціального керування є результатом діяльності різних органів влади, причому не подрібнених (кожний сам по собі), а об’єднаних у системі. Ці системи в межах свого рівня виступають як своєрідні “двигуни”, що виробляють певний вид “державної енергії”: правління, управління та самоуправління. Якщо система — це “сукупність елементів, котрі у відносинах та зв’язках між собою утворюють певну Ишісність, єдність” ²⁹³ і така цілісність, єдність її досягається завдяки наявності структури, а структура — “будова й внутрішня Ф°рма організації системи” ²⁹⁴, то виходить, що системи вищезазначених органів влади, які здійснюють “державне ^пРавління”, “державне управління” та “самоуправління”, мають

свою форму — “форму державного правління”, “форму державного управління” ²⁹⁵ та “форму самоуправління”. Тобто ми вважаємо, що в онтологічному значенні форма державного правління являє собою передусім систему ²⁹⁶.

Системність — основна ознака форми державного правління, середовище матеріального її існування. Це виявляється насамперед у тому, що досліджуване нами явище як система має свою мету, тобто те, чого вона повинна досягти на основі свого функціонування — правити (керувати) державою. Мета системи, як зазначалося, вимагаючи для свого досягнення визначених функцій, зумовлює через них склад і структуру системи. Елементами форми державного правління виступають органи державної влади. Однак склад системи — це просто набір елементів, котрий не здатен виконувати відповідні функції й досягти мети без наявності структури, тобто відповідних відносин та зв’язків, що утворюють певну цілісність, єдність між цими державними органами. Оскільки процеси державного керівництва здійснюють різні органи, доцільно підкреслити, що “державне правління” є прерогативою тих органів, які, за словами М. Коркунова, здійснюють “верховне управління”, тобто вищих органів державної влади. Саме структурно- інституціональна єдність цих вищих органів держави складає “форму державного правління”.

Ці інституції, у свою чергу, повинні мати певний статус. Найважливішими його структурними компонентами є компетенція державного органу, порядок його формування та відповідальність. Компетенція, котра “охоплює функції й конкретні повноваження (права та обов’язки) відносно певних предметів уведення '²⁹¹, та відповідальність державного органу безпосередньо залежать від порядку його формування (наслідування, обрання або ж призначення), що накладає відбиток на зміст форми державного правління.

Вирішальне ж значення для з’ясування змісту форми державного правління мають взаємовідносини цих органів, зумовлені відповідним принципом, покладеним в основу цієї інституціональної системи влади. Якщо її будова базується на принципові концентрації влади, а не розподілу влади, то кількість взаємозв’язків у системі “влада законодавча, влада глави держави й

влада уряду” мінімальна, тому що вони “замикаються”, як правило, на одному елементі — органі, який, по суті, й править у державі. Якщо за основу взятий принцип деконцентрації влади, тобто поділу влади, то кількість взаємозв’язків у згаданому владному трикутнику збільшується, і саме державне правління буде результатом загальної (сукупної) діяльності вищевказаних органів державної влади.

Як зазначалося, чимало фахівців до системи зв’язків форми державного правління (як суб’єкт відповідних владних відносин) включають і населення. З цим, однак, важко погодитись. Якщо форма державного правління є системою влади, то важко уявити населення її суб’єктом: воно, швидше, може бути джерелом цього суб’єкта або ж усієї владної системи взагалі. Стосовно останнього, однак, також є сумніви. Що таке населення й що розуміють вищезазначені дослідники, коли використовують це поняття стосовно форми державного правління?

Населення — поняття багатогранне. Воно має філософсько- соціологічний, політико-економічний, демографічний, і, зрештою, юридичний зміст. Логічно слід припустити, що в наведених дефініціях воно застосовано в останньому сенсі. “Юридична енциклопедія” визначає населення як “безперервно відновлювана в процесі відтворення сукупність людей на Землі в цілому або в її окремих регіонах, країнах, населених пунктах тощо.... У юридичному значенні до населення конкретної держави належать її громадяни, а також іноземці, особи без громадянства (апатриди) та особи з подвійним (біпатриди) або множиною громадянством, котрі постійно перебувають на території певної держави на законних підставах”²⁹⁸.

Відповідь на питання, чи є іноземці, апатриди й навіть біпатриди джерелом політичної влади в державі, очевидна. Тим паче їх не можна вважати суб’єктом такого вищого рівня володарювання, яким є державне правління. Виходячи з цього, вважаємо, що погляди тих державознавців, які серед ознак форми Державного правління виділяють “взаємовідносини населення з органами влади” або “форми їх прямих та зворотних зв’язків з населенням”,²" не є достатньо обґрунтованими. На більшу увагу в Цьому плані заслуговують погляди тих фахівців, котрі до системи

зв’язків форми державного правління включають відносини, пов’язані з участю “громадян в обранні цих органів” ³⁰°.

Хоча ця “конструкція” є точнішою — з юридичної точки зору, саме громадяни (виборці), а не “населення” є джерелом державної влади — вона також не може претендувати на ознаку форми державного правління. Це зумовлено тим, що поняття “громадянин”, на відміну від “населення”, є історично “обмеженим” поняттям. Воно притаманне певній історичній епосі — епосі громадянського суспільства (громадяни юридично й фактично набули право формувати органи влади), і в силу цього позбавлена такої якості, як загальність. З цього боку найбільш прийнятним для позначення взаємозв’язку “населення”, “громадян” з відповідними владними інституціями є формулювання “порядок формування вищих органів державної влади”, що є складовою частиною абсолютної більшості дефініцій форми державного правління. Воно за змістом “перекриває” тих, що пов’язані з “населенням” та “громадянами”, оскільки порядок формування органів влади вказує на ступінь участі “населення, громадян” у їх формуванні, має загальний характер (розповсюджується на всі типи держав) та піддається юридизації.

Завершуючи міркування про місце “населення” в системі відносин форми державного правління, відзначимо, що його використання як одного з суб’єктів цих владних відносин, на нашу думку, започаткували радянські вчені для обґрунтування поділу держав на монархії (держави, де населення не бере участі у формуванні органів влади й відповідно у правлінні) та республіки (держави, де населення бере участь у формуванні органів влади і, відповідно, у правлінні). Зазначений підхід, що до початку XX ст. повного мірою відображав певну об’єктивну реальність, через століття втратив свою якість. На сучасному етапі маємо численні приклади (докладніше про це йтиметься в наступних розділах монографії), коли всі державні органи з формально-юридичної точки зору створюються населенням (громадянами), а держава за своєю суттю є монархією, і навпаки, держави, де населення повністю або частково відсторонені від влади, є республіками у своєму початковому розумінні — державами для народу.

Населення, безперечно, впливає на форму державного правління, але цей уплив непрямий і зумовлений він взаємовідносинами в суспільстві, необхідними матеріальними умовами життя саме населення ³°¹, та державою, яка у своєму соціальному значенні є “об’єднанням людей, обумовленим якимось інтересом”. Цей інтерес, що “захищається” державою як політичною організацією, слугує барометром, котрий визначає соціальну сутність держави. Сутність держави, у свою чергу, зумовлює зміст її загальної форми. Саме в такому опосередкованому вигляді населення впливає на форму держави взагалі й, відповідно, окремих її проявів: форми правління, форми державно-територіального устрою та форми політичного 302 режиму.

Виходячи з викладеного, вважаємо, що форма державного правління, в онтологічному своєму значенні, — це інституціонально-функціональна система верховної влади, зміст якої визначається певним порядком формування, принципами організації та взаємодії її суб’єктів — вищих органів державної влади. Тобто в реальному житті форма державного правління являє собою своєрідний “інституціональний механізм, двигун”, котрий, функціонуючи, виробляє “енергію” правління в державі. Але в такому “матеріальному” стані ця модель притаманна тільки конкретній державі. Для отримання загального уявлення про форму правління держави певного історичного типу, виявлення закономірностей її становлення й розвитку, загальних рис та особливостей, виділення її типів, видів, підвидів тощо слід перейти на інший рівень пізнання — гносеологічний.

Гносеологічний рівень пізнання — це складний процес відтворення знань, результати котрого виступають у вигляді системи ідеальних форм та логічних образів, — іншими словами, системи законів, теорій, категорій, понять, створених у свідомості Людей. Як уже зазначалося, “форма державного правління” як поняття юриспруденції є “гносеологічним продуктом” двох її галузевих наук: загальної теорії держави і права та конституційного (державного) права. Закономірно, що маючи свій конкретний Предмет пізнання, ці науки повинні мати також власний “гносеологічний” підхід до розуміння форми державного

правління. Але аналіз понять форми державного правління, авторами котрих є представники як загальнотеоретичної, так і конституційно-правової науки, показує, що в їх межах такий диференційований підхід ще не сформувався. Свідченням цього є наведені дефініції, зміст яких найчастіше тлумачать і теоретики, і конституціоналістами однаково. Щоб усунути своєрідну “понятійну” плутанину, котра виникає в цих випадках, необхідно визначитися з обумовленими предметами кожної зі вищезазначених юридичних наук відповідними рівнями теоретичного осмислення досліджуваного нами явища.

На вищій “сходинці” цього пізнавального процесу знаходиться, безперечно, загальна теорія держави і права. Оскільки її пізнавальні підходи максимально близькі до філософії, то вироблене теоретиками поняття форми державного правління має базуватися передусім на філософської категорії “форма”, котра характеризується як спосіб існування та вираження змісту якоїсь соціальної реальності ³°³. Оскільки в нашому випадку цією “соціальною реальністю” є держава, то форма правління цієї держави з позиції загальнотеоретичної науки буде способом вираження тієї сторони змісту держави, котра зовнішньо відображається в історично обумовленій системі верховних органів влади.

Таким чином, за допомогою пізнавальних засобів загальної теорії держави і права створюється загальний, універсальний для всіх історичних епох, максимально узагальнений теоретичний “образ” досліджуваного явища — форми-правління. Крім поняття, загальнотеоретична наука виявляє закономірності її виникнення й розвитку, взаємозв’язок зі змістом держави відповідного історичного періоду, визначає місце в системі елементів форми держави, здійснює її типологію тощо.

Конституційне (державне) право розглядає форму державного правління під власним гносеологічним кутом зору. Якщо теоретики вивчають форму державного правління як соціально-політичне явище, то конституціоналісти зосереджують свою увагу передусім на юридичній його стороні. У розумінні останніх форма державного правління — г/е стійка, закріплена в юридичних нормах, інституціональна система влади, зміст котрої

В—-’ —........ ' ------ ----------- '-^l-"∙∙ - — '

визначається правовим статусом (порядком формування, компетенцією, принципами організації та взаємодії) вищих органів державної влади. Але якщо для теоретиків форма правління — це спосіб вираження історичного обумовленого змісту держави, то для конституціоналістів вона є сукупністю юридичних норм, державно-правовим інститутом, який регулює ту сферу відносин, що пов’язана з інституціональним оформленням зазначеної системи верховної влади.

Конституційне (державне) право в процесі вивчення форми державного правління перебуває на стику двох наук. “Згори”, на рівні загальнотеоретичного пізнання досліджуваного явища, вона безпосередньо пов’язана з загальною теорією держави та права, “знизу” — з політологією, наукою, що володіє емпірикою практичної реалізації політичної влади в державі. Кожна з цих наук може вивчати (й вивчає) форм}' державного правління під своїм кутом зору: як загальнотеоретичну конструкцію (загальна теорія держави та права), теоретико-юридичну (конституційну) модель (конституційне право) або ж як систему реальних взаємовідносин відповідних суб’єктів влади (політологія). Але такий суто науково- дисциплінарний підхід завжди дає однобічні результати. Скласти цілісне уявлення про форму державного правління можна тільки на основі комплексного підходу з використанням інформаційної бази та методологічного арсеналу згаданих наук. І це закономірно, оскільки форма державного правління, будучи вираженням змісту й сутності держави, є таким же багатогранним соціальним явищем, як і сама держава. Тому вона перебуває в центрі уваги всіх галузей державознавчої науки.