4.1. Система судоустрою в Україні та її інституційний розвиток

Концепція здійснення державної влади на засадах її поділу як окремої влади зазвичай передбачає виокремлення влади судо­вої. Утім, Джон Локк у відомій праці “Два трактати про врядуван- ня” виокремлював владу законодавчу, виконавчу та федеративну, не згадуючи про судову.

Уперше в практиці конституційних держав виокремлення судової влади передбачила Конституція США: “Судова влада Спо­лучених Штатів належить єдиному Верховному Суду і тим ниж­чим судам, що згодом установить або створить Конгрес” (розд. 1 ст. iv).

Конституції сучасних демократичних держав підкреслюють особливу роль судової влади в забезпеченні прав і свобод людини і громадянина: “Судова влада, хранителька особистої свободи, за­безпечує повагу цього принципу за дотримання умов, передбаче­них законом” (ч. 2 ст. 66 конституції Франції).

Основною функцією судової влади є відправлення правосуд­дя - особливого виду діяльності держави, що полягає в розгляді та вирішенні різноманітних суспільних конфліктів, пов’язаних з дійсним або уявним порушенням норм права, здійснюється спе­ціальними державними органами - судами - від імені держави шляхом розгляду в судових засіданнях відповідних справ в уста­новленій законом процесуальній формі з прийняттям загально­обов’язкових рішень.

Іншими функціями судової влади є:

■ судовий контроль (нагляд) за законністю та обгрунтовані­стю застосування засобів процесуального примусу (затри­мання, арешт, обшук тощо);

■ тлумачення правових норм;

■ офіційне посвідчення фактів, що мають юридичне значення.

Здійснення судової влади потребує цілісної судової системи як сукупності відповідним чином структурованих судових органів з визначеним змістом взаємозв’язків між ними. Головною особли­вістю конституювання цієї системи є те, що на відміну, наприк­лад, від системи виконавчої влади між судами не можуть установ­люватися субординаційні відносини, що пред’являє підвищені вимоги до правового регулювання відносин між окремими орга­нами судової влади.

Складовими судової системи є суди, організовані за прин­ципами територіальності (оскільки судочинство має бути доступ­ним фізичним та юридичним особам за місцем проживання) та інстанційності, оскільки поряд із судами, які будуть розглядати і вирішувати спори по першій інстанції, є потреба у відповідним чином організованих, принаймні, апеляційних судах. В окремих державах, крім того, можуть створюватися суди ще касаційної та наглядової (друга касаційна) інстанцій.

Суди загальної юрисдикції (які мають достатньо широку або й необмежену компетенцію з розгляду спорів) зазвичай орга­нізовані таким чином:

■ первинна ланка (мирові, поліцейські, дільничні суди, медіа­тори, консиліатори тощо);

■ основна ланка (окружні суди, трибунали);

■ апеляційна ланка (апеляційні, апеляційні спеціалізовані суди);

■ вища ланка (верховні, касаційні, високі суди).

Відмінності у змісті та обсязі втілення в організаційній структурі судової системи принципу спеціалізації судів зумовили виникнення двох основних моделей побудови цієї системи в роз­винених демократичних державах: моносистемної та полісистем- ної. Першу зазвичай визначають як англосаксонську, хоч до неї належить, наприклад, судова система Данї, Норвегії, Швейцарії, Японії.

У країнах з моносистемною моделлю верховні суди здійсню­ють конституційний контроль; є вищою апеляційною інстанцією; як перша інстанція розглядають справи між представниками іно­земних держав; спори, де стороною є суб'єкт федерації; можуть здійснювати інші, визначені конституцією і законами функції. Віднесення судових систем окремих держав до моносистемної моделі не означає їх ідентичності. Навпаки, між ними існують істотні розбіжності у визначенні кількості і ролі судових ланок, компетенції верховної судової інституції тощо.

У Великобританії та країнах так званої Вестмінстерської системи (держави, які успадкували британські політико-правові традиції в організації та функціонуванні державної влади) спеціалі­зація судів не передбачається, оскільки сформульована Альбер­том Вен Дайсі наприкінці ХІХ ст. концепція “панування права”, розглядає виокремлення спеціалізованих судів як чинник, здатний негативно вплинути на рівність суб'єктів права перед судом і правом.

Однак все більше ускладнення суспільної життєдіяльності та урізноманітнення спорів, які потребують судового вирішення, зумовили спеціалізацію не тільки суддів, а й судів, логічним ре­зультатом чого стало виокремлення із системи судів загальної юрисдикції інших систем спеціалізованого судочинства. Найпер­ше (початок ХІХ ст.) виокремилися спеціалізовані адміністративні суди для розгляду публічно-правових спорів, де однією зі сторін виступала публічна адміністрація. Тривалий час вони функціону­вали як підсистема або виконавчої влади, або судової влади. У 1920 р. з прийняттям Федерального конституційного закону Австрії впер­ше було втілено ідею Ганса Кельзена про створення судів, які б вирішували спори не про законність, а конституційність.

Найяскравішим прикладом полісистемності є організація судової влади у Німеччині. У системі загальних судів функціону­ють чотири інстанції: дільничний суд, земельний суд, вищий зе­мельний суд та Федеральна судова палата як найвища інстанція. У системі спеціальних судів, як правило, три інстанції (наприклад трудовий суд, трудовий суд землі та Федеральний трудовий суд). Оскарження здійснюється у формі апеляції або касаційної скарги. За загальним правилом суд, що безпосередньо перебуває над су­дом, який постановив рішення або вирок, є апеляційним судом, а наступний за рівнем суд - касаційною інстанцією, що розглядає рішення апеляційного суду. Відповідно до закону оскаржувати можна всі вироки судів першої інстанції у кримінальних справах, а також рішення в тих цивільних справах, у яких сума позову пе­ревищує 500 марок. Практично оскаржується близько 1/3 вироків і рішень судів першої інстанції. У більшості країн з полісистем- ною моделлю судової влади поряд із системою судів загальної юрисдикції функціонує система адміністративних судів та консти­туційний суд. Крім того, конституційно може передбачатися склад і процедура утворення спеціальних судів для розгляду справ про правопорушення вищих посадовців. Організаційна відокрем­леність судів, які опікуються вирішенням спорів про ювенальне, трудове, комерційне та інше право, здебільшого не сягнула рівня створення відокремлених систем, вони є підсистемами в межах системи судів загальної юрисдикції.

Особливості організації судової влади в окремих державах мають, як правило, глибоке історичне коріння. Однак це не вик­лючає потреби в постійному вдосконаленні цієї організації з ме­тою як покращання здійснення функції суспільного арбітра, так і забезпечення належної ефективності цієї діяльності. Так, в Англії і Уельсі функціонують менше 1 300 суддів з повною зайнятістю при населенні більш ніж 54 млн порівняно з 6 тис.

В Україні судову владу здійснюють суди загальної юрис­дикції та Конституційний Суд України.

Суд є базовим органом судової влади, який, здійснюючи відповідно до своїх повноважень правосуддя у формі цивільного, господарського, адміністративного, кримінального, а також кон­ституційного судочинства, є самостійним і незалежним від інших державних органів, займає особливе становище в системі інших державних органів, складається із професійних суддів, що обира­ються або призначаються у визначеному законом порядку. Суд за­безпечує захист гарантованих Конституцією України та законами прав і свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави.

Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допуска­ються. Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

Народ безпосередньо бере участь у здійсненні судової вла­ди через народних засідателів і присяжних. Однак практичних дій у напрямі створення суду присяжних поки що немає.

Судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обо­в'язковими до виконання на всій території України.

Система судів загальної юрисдикції в Україні будується за принципами територіальності, спеціалізації та інстанційності.

Систему судів загальної юрисдикції складають:

1) місцеві суди;

2) апеляційні суди;

3) вищі спеціалізовані суди;

4) Верховний Суд України.

Найнижчим рівнем судової системи є місцеві загальні суди, які є судами першої інстанції і розглядають усі цивільні й більшість кримінальних та адміністративних справ, а також справи про адмі­ністративні правопорушення. Більшість справ у цих судах розгля­даються суддею одноособово. Принаймні один місцевий суд у кожній області був визначений як модельний суд; ці суди є базою для запровадження заходів, спрямованих на підвищення ефектив­ності судової системи.

Спеціалізованими судами є господарські й адміністративні суди. Юрисдикція господарських судів, утворених на базі ко­лишніх арбітражних судів, поширюється на справи, що виника­ють з господарських правовідносин (наприклад щодо господар­ських договорів чи управління корпоративними правами), справи про банкрутство, спори щодо захисту прав на об'єкти інтелекту­альної власності. Місцевими господарськими судами є госпо­дарські суди Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя. Адміністративні суди розглядають публічно-пра­вові спори, зокрема щодо оскарження рішень чи дій органів дер­жавної влади, місцевого самоврядування і їхніх посадових осіб, спори з приводу публічної служби і спори щодо виборів і рефе­рендумів. Місцевими адміністративними судами є 27 окружних адміністративних судів, а також місцеві загальні суди під час роз­гляду ними адміністративних справ відповідно до Кодексу адміні­стративного судочинства України.

Апеляційні загальні суди утворено у кожній області, а та­кож в АРК, м. Києві і Севастополі. Ці суди є апеляційною інстан­цією щодо рішень місцевих загальних судів у межах їх територі­альної юрисдикції. Апеляційні загальні суди також є першою інстанцією для розгляду справ про найбільш серйозні злочини (наприклад, за які передбачене покарання у вигляді довічного по­збавлення волі). Кожен апеляційний суд діє у складі судових па­лат у цивільних і кримінальних справах, а також президії, яка ви­рішує внутрішні організаційні питання. Перегляд судових рішень в апеляційному порядку здійснюється колегією у складі трьох суддів. Апеляційними судами з розгляду господарських справ, апеляційними судами з розгляду адміністративних справ є, відпо­відно, апеляційні господарські суди та апеляційні адміністративні суди, які утворюються в апеляційних округах.

У системі судів загальної юрисдикції діють вищі спеціалізо­вані суди як суди касаційної інстанції: Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Вищий госпо­дарський суд України, Вищий адміністративний суд України.

Найвищим судовим органом у системі судів загальної юрис­дикції є Верховний Суд України. До складу Верховного Суду Ук­раїни входять двадцять суддів - по п'ять суддів від кожної спеціа­лізованої юрисдикції (цивільної, кримінальної, господарської, адмі­ністративної), з числа яких обираються Голова Верховного Суду України та його заступник.

Єдність системи судів загальної юрисдикції забезпечується:

■ єдиними засадами організації та діяльності судів;

■ єдиним статусом суддів;

■ обов'язковістю для всіх судів правил судочинства, визначе­них законом;

■ забезпеченням Верховним Судом України однакового за­стосування законів судами загальної юрисдикції;

■ обов'язковістю виконання на території України судових рішень;

■ єдиним порядком організаційного забезпечення діяльності судів;

■ фінансуванням судів виключно з Державного бюджету Ук­раїни;

■ вирішенням питань внутрішньої діяльності судів органами суддівського самоврядування.

Призначення та обрання на адміністративні посади в судах. Голова місцевого суду, його заступник, голова апеляційно­го суду, його заступники, голова вищого спеціалізованого суду, його заступники призначаються на посади строком на п'ять років із числа суддів цього суду та звільняються з посад Вищою радою юстиції за поданням відповідної ради суддів. Голова Верховного Суду України, заступник Голови Верховного Суду України обира­ються на посади і звільняються з посад Пленумом Верховного Суду України.

Суди загальної юрисдикції утворюються і ліквідовуються Пре­зидентом України за поданням Міністра юстиції України на підставі пропозиції голови відповідного вищого спеціалізованого суду.

Підставами для утворення чи ліквідації суду є:

■ зміна визначеної законом системи судів;

■ потреба поліпшити доступність правосуддя;

■ зміна адміністративно-територіального устрою.

Кількість суддів у суді визначається Державною судовою адміністрацією України за поданням Міністра юстиції України на підставі пропозиції голови відповідного вищого спеціалізованого суду, з урахуванням обсягу роботи суду та в межах видатків, за­тверджених у Державному бюджеті України на утримання судів.

Призначення та обрання на адміністративні посади в судах. Голова місцевого суду, його заступник, голова апеляційно­го суду, його заступники, голова вищого спеціалізованого суду, його заступники призначаються на посади строком на п'ять років із числа суддів цього суду та звільняються з посад Вищою радою юстиції за поданням відповідної ради суддів. Голова Верховного Суду України, заступник Голови Верховного Суду України обира­ються на посади і звільняються з посад Пленумом Верховного Суду України.

Суддею може бути громадянин України:

■ віком не молодший двадцяти п'яти років;

■ має вищу юридичну освіту;

■ має стаж роботи в галузі права не менш як три роки;

■ проживає в Україні не менш як десять років;

■ володіє державною мовою.

Призначення на посаду судді уперше терміном на п'ять років здійснюється Президентом України за поданням Вищої ради юстиції. На посаду судді безстроково обирає Верховна Рада України відповідно до подання Вищої кваліфікаційної комісії суддів України.

Незалежність судді забезпечується:

■ особливим порядком його призначення, обрання, притягнен­ня до відповідальності та звільнення;

■ недоторканністю та імунітетом судді;

■ незмінюваністю судді;

■ порядком здійснення судочинства, визначеним процесуаль­ним законом, таємницею ухвалення судового рішення;

■ забороною втручання у здійснення правосуддя;

■ відповідальністю за неповагу до суду чи судді;

■ окремим порядком фінансування та організаційного забез­печення діяльності судів, установленим законом;

■ належним матеріальним та соціальним забезпеченням судді;

■ функціонуванням органів суддівського самоврядування;

■ визначеними законом засобами забезпечення особистої без­пеки судді, членів його сім'ї, майна, а також іншими засоба­ми їхнього правового захисту;

■ правом судді на відставку.

Суддя суду загальної юрисдикції звільняється з посади ор­ганом, який його обрав або призначив, тільки на підставах, перед­бачених ч. 5 ст. 126 Конституції України, за поданням Вищої ради юстиції.

Проблеми судової системи. Серед проблем судової систе­ми слід виокремити такі.

Недостатньою є доступність правосуддя попри значну кількість як судів, так і професійних суддів. Не в останню чергу це зумовлено тим, що будь-які справи, навіть найпростіші, потре­бують розгляду професійним суддею в місцевому загальному суді. Звернення з апеляційною скаргою потребує присутності принаймні в обласному центрі. Практично в Україні не використовуються можливості розгляду значної частини спорів у різного роду квазі- судових установах та “первинних” судах, які працюють епізодич­но (сесійно).

Створення місцевих та апеляційних спеціалізованих судів також ускладнює доступ до правосуддя, оскільки такі суди тери­торіально розташовані на значній відстані від населених пунктів, у багатьох випадках за 100-200 і більше кілометрів. Це обтяжує доступ до них громадян, їх участь у судових засіданнях, зумовлює додаткові фінансові витрати на поштові послуги, проїзд та пере­бування у місці розташування таких судів. Одним із найсерйозні­ших недоліків створення системи судів спеціальної юрисдикції є складність розмежування між ними компетенції, що яскраво ілю­струє існуюча вже сьогодні в Україні проблема цивільної, госпо­дарської та адміністративної юрисдикції. За наявності відносно розвиненої системи спеціалізованих судів визначення судового органу, до якого необхідно звертатися за захистом порушеного права, може виявитися непростим завданням навіть для юристів. Унаслідок колізій під час визначення підсудності та змін законо­давчого визначення підсудності розгляд справи суттєво усклад­нюється, що призводить до порушення права людини на справед­ливий розгляд її справи в розумний строк, як цього вимагає ст. 6 Європейської конвенції про захист прав людини і основопо­ложних свобод.

Перевантаженість суддів, особливо тих, які працюють у місцевих судах. Суддя місцевого загального суду в середньому щомісячно розглядав у 1996 р. 35 справ, 2000 р. - 50, 2002 - 100, 2006 - 138, 2009 - 104, 2010 р. - 121 (зменшення останніх років зумовлено скороченням кількості справ про адміністративні пра­вопорушення). При цьому в 2010 р. у місцевих судів Донецької, Запорізької, Луганської, Дніпропетровської областей та м. Севасто­поля цей показник вищий за середній по Україні й становив, відпо­відно, - 201, 165, 138, 138 і 137 справ.

Судді практично стають заручниками особливостей право­вого регулювання певних правовідносин та недоліків у функціо­нуванні інших складових державного апарату. У 2010 р. в цілому по Україні в 3,4 раза зросла кількість цивільних справ, що надійшли до апеляційної інстанції. Середньомісячне надходження справ до суддів апеляційних загальних судів зросло більше ніж удвічі. А причиною є ухвалення законів щодо порядку розгляду спорів, по­в'язаних із соціальними виплатами.

Дається взнаки і певна нераціональність організації судової системи. В той час як навантаження на суддю окружного адміні­стративного суду становить 35 справ на місяць, то на суддю апе­ляційного адміністративного суду удвічі більше - 71 справа.

Складність забезпечення професійного розгляду справ особ­ливо на рівні місцевого загального суду. Більше половини таких судів нараховують у своєму складі до чотирьох суддів. З огляду на те, що по першій інстанції ці суди розглядають усі цивільні й більшість кримінальних та адміністративних справ, а також спра­ви про адміністративні правопорушення, видається неможливим забезпечити належну спеціалізацію суддів. Організація судової системи не враховує характер справ (за винятком кримінального і почасти адміністративного судочинства). Тож, наприклад, будь-яка цивільна справа, безвідносно суми позову, розглядається по першій інстанції місцевим загальним судом, де судді власне тільки розпо­чинають свою професійну діяльність.

Попри те, що адміністративні суди створювалися передусім для кращого захисту прав і свобод особи у відносинах з публіч­ною адміністрацією, у структурі адміністративних справ, які роз­глядали окружні адміністративні суди в 2010 р., переважали спо­ри за зверненнями суб'єкта владних повноважень - 72%, тоді як спори фізичних і юридичних осіб із суб'єктом владних повнова­жень щодо оскарження його рішень, дій або бездіяльності стано­вили 25%. Натомість, серед адміністративних справ, що були в провадженні місцевих загальних судів, спори фізичних та юри­дичних осіб із суб'єктом владних повноважень становили у 2010 р. 97,5%.

Необхідністю є підвищення відповідальності суддів. Усі судові рішення ухвалюються іменем України, тож будь-які вади цих рішень, безвідносно того, виявлені вони апеляційною чи ка­саційною інстанцією, або стали винятково надбанням сторін у процесі, певною мірою дискредитують саму здатність держави вирішувати суспільні конфлікти відповідно до встановлених (або санкціонованих) і гарантованих нею норм права. Тим більше не­припустимим є використання особами, уповноваженими здійсню­вати суспільно необхідну функцію судочинства, власного публіч­ного статусу у своєкорисливих інтересах.

Унаслідок цього істотно зростає роль тих складових систе­ми судоустрою, які не належать до судової системи (яку склада­ють винятково суди), однак відіграють значну роль у забезпеченні її стабільного функціонування - Вищої Ради юстиції, Вищої ква­ліфікаційної комісії суддів України, органів суддівського самовря­дування.

Забезпечення функціонування судової влади в Україні пе­редбачає:

1) визначення в Державному бюджеті України видатків на фінансування судів не нижче рівня, що забезпечує можливість по­вного і незалежного здійснення правосуддя відповідно до закону;

2) законодавче гарантування повного і своєчасного фінан­сування судів;

3) гарантування достатнього рівня соціального забезпечен­ня суддів.

Значною мірою вирішення цих питань покладено на Дер­жавну судову адміністрацію України. Виведення її за межі систе­ми органів виконавчої влади і включення до системи судоустрою потребує певної апробації, оскільки єдиним суб'єктом законодав­чої ініціативи щодо Державного бюджету відповідно до Консти­туції України є Кабінет Міністрів України. Тож вивести всі питан­ня забезпечення судів з меж виконавчої влади неможливо.

4.2.