Статус Конституційного Суду України та перспективи його зміни

Розвиток конституційної держави зумовив зростання ролі юридичної конституції як регулятора широкого кола суспільних відносин усередині державного апарату (передусім під час розме­жування компетенції державних органів), а також між державою та особою.

Об’єктами конституційного контролю є конституційні (органічні) закони, звичайні закони, зміст і процедура внесення змін до конституції, міжнародні договори, регламенти парламен­ту (його палат), нормативно-правові акти органів виконавчої вла­ди тощо.

За змістом конституційний контроль може поділятися на: 0 попередній, що здійснюється щодо акта (закон, міжнарод­ний договір тощо), який не набув чинності, та наступний - щодо акта, який чинності набув;

0 обов 'язковий (імперативний) є необхідною складовою відповідних конституційних процедур і необов 'язковий (факуль­тативний), проводиться тільки за наявності ініціативи уповнова­женого суб'єкта;

0 матеріальний (перевірка законів та інших нормативно- правових актів на предмет їх відповідності конституції) і формаль­ний (дотримання встановлених конституцією процедур прийнят­тя актів чи здійснення дій);

0 абстрактний (здійснюється безвідносно наявності спо­ру) і конкретний (здійснюється внаслідок виникнення спору про конституційність).

Визначення суб’єктів конституційного контролю має знач­ну специфіку, оскільки він може здійснюватися:

■ спеціальним конституційним судом, для якого здійснення цього контролю є головною функцією (Австрія, Італія, Німеччина);

■ особливим квазісудовим органом, чия діяльність переваж­но не пов'язана із вирішенням спорів щодо чинних норма­тивно-правових актів (Франція);

■ верховним судом у системі судів загальної юрисдикції (Індія, Канада, Швейцарія);

■ усіма судами загальної юрисдикції (США, Данія, Японія).

Вирішення спорів щодо конституційності законів у судах загальної юрисдикції ускладнене низкою обставин:

■ мінімальністю регулювання конституційними нормами ста­тусу, порядку формування та функціонування судів загаль­ної юрисдикції;

■ потребою визначення саме в конституції ключових елементів процедури вирішення конституційно-правових спорів;

■ необхідністю відповідної спеціалізації суддів тощо.

Попри це частина розвинених демократичних держав збе­регла моносистемну модель організації судової влади, за якої здійснення судового контролю за конституційністю покладалося, як правило, на верховний суд у системі судів загальної юрисдикції або здійснювалося судами загальної юрисдикції в межах вирішення спорів про право.

Однак у 1920 р. до конституції Австрії за ініціативою та ак­тивною участю Ганса Кельзена було уперше у світі включено по­ложення про спеціалізований орган конституційного контролю - Конституційний суд, визначено порядок його формування та діяль­ності. Створення подібної інституції передбачила й Конституція Чехословаччини 1920 р. Вирішення спорів між федерацією та її суб’єктами, а також відсторонення імперського президента мав здійснювати Верховний державний суд Німецької імперії, на ство­рення якого вказувала конституція Німеччини 1919 р.

Виокремлення конституційної юстиції (конституційного правосуддя) відображало об’єктивні процеси розвитку конститу­ційних держав.

Складність визначення сутності конституційної юстиції зу­мовлена передусім двома чинниками:

1) вирішенням спорів про конституційність не тільки спе­ціалізованими конституційними судами, а й судами загальної юрис­дикції: у США справу про відповідність конституції конкретного акта чи дії може розглядати не тільки Верховний суд США, а й будь-який федеральний суд;

2) розмитістю формальних рис правосуддя в процесі здій­снення попереднього конституційного контролю як спеціалізова­ними інституціями, так і Верховними судами, які виступають як орган такого контролю, оскільки ця діяльність може мати ознаки як консультування відповідних державних органів, так і вирішен­ня спору про право.

Унаслідок цього конституційна юстиція розглядається як:

■ судовий конституційний контроль у цілому, здійснюваний як судами загальної юрисдикції, так і спеціальними консти­туційними судами (найбільш широке розуміння);

■ вирішення спорів про конституційність судами як консти­туційної, так і загальної юрисдикції;

■ діяльність організаційно відокремлених від системи судів загальної юрисдикції конституційних судів (найбільш по­ширене розуміння).

Способи формування конституційних судів:

■ обрання або призначення винятково парламентом (його па­латами): в Угорщині члени Конституційного суду обирають­ся Державними зборами (п. “k” ч. 3 § 19); у Португалії 10 суддів Конституційного суду обираються Зборами Республіки, а ще троє кооптуються обраними (ч. 1 ст. 222);

■ квотне обрання (призначення) главою держави, парламен­том, іншими суб'єктами: у Франції відповідно до ч. 1, 2 ст. 56 конституції трьох членів Конституційної ради призначає Президент Республіки, трьох - голова Національних Зборів і трьох - голова сенату (крім того, до складу Конституційної ради по праву входять колишні президенти республіки). В Італії 15 членів Конституційних судів призначаються трети­нами президентом, парламентом (на спільному засіданні палат) і зборами суддів верховних судів загальної та адмі­ністративної юрисдикції (ч. 1 ст. 135);

■ спільне (однією державною інституцією за поданням іншої або інших) призначення главою держави, урядом, парламен­том усього складу суду: згідно з ч. 2 ст. 147 Федерального конституційного закону Австрії Федеральний президент призначає: Голову Конституційного суду, його заступника, шість інших членів і три запасних члени Суду - за пропози­цією уряду; трьох членів Суду і двох запасних членів - за пропозицією Національної ради; трьох членів і одного за­пасного члена - за пропозицією Федеральної ради, причо­му палати парламенту пропонують по три кандидатури на кожну посаду.

Чисельність конституційних судів визначається значним обсягом діяльності й неможливістю здійснення відповідних функцій іншими судовими органами.

На відміну від судів загальної юрисдикції для суддів кон­ституційних судів здебільшого встановлені тривалі терміни по­вноважень, але із забороною повторного обрання (призначення). Такий підхід гарантує оновлення суду і неможливість (або, при­наймні, ускладнення) прямого зв'язку між співвідношенням про­відних політичних сил (терміни повноважень і президентів, і пар­ламентів є зазвичай меншими) на момент призначення суддів і прийнятими ними рішеннями. У Португалії термін повноважень суддів шість років, Словаччині - сім, у Франції, в Іспанії, Італії, у Польщі, в Угорщині - по дев'ять, у Німеччині - 12 років. Однак Федеральний конституційний закон Австрії не визначає цей термін.

Для розгляду і вирішення справ у конституційних судах мо­жуть створюватися сенати і палати. Надання їм повноваження здійснювати попередній розгляд справ, або й приймати остаточні рішення від імені суду є важливим чинником інтенсифікації діяль­ності суду.

Конституційне судочинство складається із загальної про­цедури (порядку підготовки справ, ведення судових засідань і ви­несення рішень) і спеціальних процедур (щодо окремих категорій справ). Загальна процедура включає порядок подачі звернень до конституційного суду уповноваженими суб'єктами, попереднього розгляду звернень для вирішення питання про їх прийняття або відхилення, процесуальне представництво, права судді-доповіда- ча, порядок витребування необхідної інформації, запрошення свідків та експертів, проведення судового розгляду, нарада і голосу­вання проекту рішення, його оголошення і деякі інші положення.

Конституційний Суд України є єдиним органом конститу­ційної юрисдикції в Україні. Завданням Конституційного Суду Ук­раїни є гарантування верховенства Конституції України як Основ­ного Закону держави на всій території України.

Конституційний Суд України складається з 18-ти суддів Кон­ституційного Суду України.

Президент України, Верховна Рада України та з'їзд суддів України призначають по шість суддів Конституційного Суду Ук­раїни на дев'ять років без права повторного призначення. Суддею Конституційного Суду України може бути громадянин України, який на день призначення досяг сорока років, має вищу юридич­ну освіту і стаж роботи за фахом не менш як десять років, прожи­ває в Україні протягом останніх двадцяти років та володіє держав­ною мовою.

Голова Конституційного Суду України обирається на спе­ціальному пленарному засіданні Конституційного Суду України зі складу суддів Конституційного Суду України шляхом таємного голосування лише на один трирічний термін.

До повноважень Конституційного Суду України належать:

1) здійснення наступного конституційного контролю за звер­неннями Президента України; не менш як сорока п'яти народних депутатів України; Верховного Суду України; Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини; Верховної Ради Автоном­ної Республіки Крим шляхом прийняття рішень про консти- туційність:

■ законів та інших правових актів Верховної Ради України;

■ актів Президента України;

■ актів Кабінету Міністрів України;

■ правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим;

2) здійснення попереднього конституційного контролю шля­хом надання висновків про відповідність Конституції України:

■ чинних міжнародних договорів України або тих міжна­родних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їхню обов’язковість (за зверненням Президента України або Кабінету Міністрів України);

■ додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в по­рядку імпічменту (за зверненням Верховної Ради України);

3) здійснення попереднього конституційного контролю шля­хом надання висновків про відповідність вимогам ст. 157, 158 Кон­ституції України законопроекту про внесення змін до Конституції України (за зверненням Верховної Ради України);

4) офіційне тлумачення Конституції України та законів Ук­раїни (за зверненням фізичних та юридичних осіб).

Формами звернення до Конституційного Суду України є кон­ституційне подання та конституційне звернення.

Відкриття провадження у справі в Конституційному Суді України за конституційним поданням чи конституційним звернен­ням ухвалюється Колегією суддів Конституційного Суду України або Конституційним Судом України на його засіданні. Строк про­вадження у справах за коституційним поданням не повинен пере­вищувати трьох місяців, а конституційним зверненням шести місяців. У разі провадження за конституційним поданням, яке ви­знано Конституційним Судом України невідкладним, строк роз­гляду такого подання не повинен перевищувати одного місяця.

Підставами для прийняття Конституційним Судом Ук­раїни рішення щодо неконституційності правових актів є:

■ невідповідність Конституції України;

■ порушення встановленої Конституцією України процеду­ри їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності;

■ перевищення конституційних повноважень при їх прий­нятті.

Рішення і висновки Конституційного Суду України рівною мірою є обов’язковими до виконання.

Процедура конституційного провадження в Україні має особ­ливості порівняно із цією процедурою в більшості країн з розви­неною конституційною юстицією. Зокрема, ч. 3 ст. 61 Закону Ук­раїни “Про Конституційний Суд України” передбачає можливість виходу Конституційного Суду України за межі конституційного подання за власною ініціативою.

Істотні проблеми викликає скасування оспорюваних актів або їх положень вже після початку конституційного провадження. У таких випадках Конституційний Суд України приймає процесу­альну ухвалу про припинення провадження. Це фактично сприяє руйнації конституційного правопорядку, оскільки приймаються неконституційні акти, які певний час є обов’язковими до виконан­ня і мають виконуватися. Мали місце випадки з ознаками зловжи­вання правом, коли після припинення в Конституційному Суді України конституційного провадження повторно приймалися акти із подібним до спірного акту змістом. Слід зазначити, що припи­нення конституційного провадження в таких випадках не дає мож­ливості відшкодувати матеріальну або моральну шкоду, завдану фізичним та юридичним особам неконституційним актом, відпо­відно до ч. 3 ст. 152 Конституції України. Інакше на це дивився Ганс Кельзен: “Якщо при розгляді в Конституційному суді право­вого спору, щодо якого Конституційний суд повинен застосувати яку-небудь постанову, клопотання сторони стає безпредметним, то, попри це, розпочате провадження по перевірці законності по­станови має бути продовжене” (абз. 2 ст. 139 Федерального кон­ституційного закону Австрії).

4.3.